Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

СПЕЦИФІКА ЮРИДИКО-СОЦІОЛОГІЧНИХ ЧИННИКІВ



В ПРАВОТВОРЧОМУ ПРОЦЕСІ

 


Правотворчість є складним, багатогранним, юридико-соціальним процесом, детермінованим взаємодією об’єктивно-суб’єктивних факторів (економічних, природно-екологічних, політико-правових) [8, с. 76-110]. Сучасне трактування пра­вотворчості базується на концепціях тотож­ності та розмежування права і закону. Умовно їх можна звести до трьох основних: позитивно-но­рматив­ної, природно-правової та юридико-соці­ологічної [6, с. 83]. Згідно нормативної концепції праворозу­міння, яка превалювала в українській юридичній науці досить довгий час, під правом розуміється продукт держави, тобто наказ офі­ційної влади, формальне джерело позитивного права (закон, указ, постанова і т.ін.) [4, с. 24-25]. В даній інтер­претації простежується виключно легістське ото­тожнення права і закону, що є сут­ністю, принци­пом та смислом юридичного пози­тивізму. Право – це норми, які викладені в зако­нах та інших норма­тивних актах. Достатньо оче­видним, в даному ви­падку, є той факт, що під правотворчістю розумі­ється форма владної дія­льності уповноважених державних орга­нів, спрямована на утворення, зміну та скасування нормативно-правових актів, за допомогою яких в чинну юридичну систему за­проваджуються, змі­нюються чи скасовуються правові норми [1, с. 161]. Тобто в даному випадку яскраво прослід­ковується легістсько-позитивіст­ське ототож­нення права і закону, що приводить до змішу­вання понять "законотворчість" та "право­твор­чість".

З позицій природно-правової концепції оче­ви­дно, що право – це не тільки сухі тексти зако­нів, але і форма правосвідомості, осмислена сус­пільс­твом система понять про загально­обов’язкові но­рми, заборони, права, обов’язки, умови їх виник­нення та реалізації, порядок та форми захисту [5, с. 263-269]. Позитивні закони старіють і не завжди своєчасно оновлюються. Правосвідомість дає мо­жли­вість більш динамі­чно реагувати суб’єкту права на суспільні по­треби та інтереси, ніж це ро­бить за­конодавець. Крім того, нормативно-право­вий акт не може бути власне правом до тих пір, поки він не вплине на свідомість індивіда. А тому, в розрізі даної концепції, під правотворчістю слід розу­міти не тільки діяльність держави, але й окремо взятого індивіда, направлену на встанов­лення, зміну та ска­сування правових норм.

Необхідно відзначити, що природно-правове трактування права критикується юридико-соціо­логічною концепцією праворозуміння [2, с. 328-338; 3, гл. ІІ; 4, с. 270-274]. Адже навіть самі іде­альні уявлення про право не є гарантом існу­вання правопорядку. Вони лише окреслюють можливі напря­мки поведінки, проте не містять достатніх вольових імпульсів для їх здійснення. "Тобто, іс­нування права можливе, але не у ви­гляді простих текстів закону (вони не діють без усвідомлення) і не як пра­вові знання та уявлення (вони дещо різ­номанітні та недостатньо дієві), але як порядок суспільних відносин у діях та по­ведінці людей" [5, с. 270]. Саме на такому розу­мінні засновані юри­дико-соціо­логічні концепції права, з позиції яких поняття правотворчості має зовсім інший зміст. Право, як об’єктивне соціа­льне явище, не є про­дуктом державно-владної волі. В даному се­нсі актуальною є по­зиція ви­словлена Євгеном Ер­лі­хом, що "центр ваги роз­витку права в наш час, як і в усі інші часи, зна­ходиться не в законодав­стві, не в юриспруденції чи судочинстві, а в са­мому сус­пільстві" [12]. З цього приводу, необ­хідно наголо­сити, що ре­зультатом правотворчо­сті виступає не юридична норма у формі того чи ін­шого нормати­вно-пра­вового акту або судового рішення, а норма права як міра пове­дінки, котра зазвичай форму­ється в рамках взаємодії людей. Тобто, правотво­рчість з позицій юри­дико-соціоло-гічного підходу можна визначити як діяльність держави і суспіль­ства, спрямовану на створення, підтримку і розви­ток системи законодавчих актів та інших право­вих норм. Частиною правотворчо­сті є власне за­коно­давча діяльність. Проте, на жаль, не завжди про­водиться юридико-соціо­логі­чне обґрунтування соціальних передумов, механі­змів та наслідків дії законодавства, а саме при­чинно-наслідкових зв’язків у відносинах між ін­дивідами. "Причин­ний зв’язок між людьми насті­льки складний, що, віро­гідно, повністю він ще довго залишиться не­пізна­ним. Тим не менше в наші дні його існу­вання стало достатньо очевид­ним, що будь-хто, хто зда­тний думати, міг прийти до висно­вку: перш ніж втручатися в соціальні процеси, їх по­трібно рете­льно вивчити" [9, с. 134]. В результаті нехтування даною обставиною за­кони, що при­ймаються, не діють і досить суттєво розходяться із юридико-соціальною практикою.

Ще одна вагома роль юридичної соціології в даному напрямку визначається характеристикою ступеню впливу стратифікації суспільства на пра­вотворчий процес. Л. Мейх’ю, зокрема, дослі­джу­вав вплив стратифікації американського сус­пільс­тва на діяльність суду присяжних. Ним було вста­нов­лено, що особи, які належать до се­реднього класу, з більшою імовірністю попадуть до складу суду присяжних і будуть обрані стар­шинами ко­легії присяжних, внаслідок чого змо­жуть більш вагомо впливати на правотворчість суду [7, с. 224-225].

Досить актуальними нині залишаються про­блеми ролі стратифікації у впливі на правотворчість через представників інших професій, зок­рема, адвокатів, слідчих, прокурорів та інших. Значний науковий інтерес викликають також пи­тання причин появи та існування тіньової право­творчості як системи фактичних прав. Дослідни­ками спостерігається певна взаємодія між фак­ти­чними правами і юридичним полем прав лю­дини, яка може набувати ознак взаємовиключе­ності або примату та пану­вання фактичних прав над юри­дичними. Наприклад, юридичне право на працю, закріплене в статті 43 Конституції України, прак­тично знецінюється та не діє по­вною мірою, якщо керівник присвоює собі фак­тичне право оцінки хорошої роботи як поганої [11, с. 133-135].

З упевненістю можна сказати, що всебічне врахування обставин взаємодії фактичного право­вого поля з юридичною системою прав людини – актуальний напрямок юридико-соціо­логічних до­сліджень. Як висновок, автор ствер­джує, що ви­користання юридико-соціологічного підходу до пра­вотворчості є ефективним та не­обхідним засо­бом оптимізації державно-право­вих перетворень, пода­льшого удосконалення со­ціально-економіч­них і юридичних механізмів управління суспільс­твом.

 

Список літератури

 

1. Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

2. Карбонье Ж. Юридическая социология. – Б.: БГК им. И.А. Бодуэна дэ Куртенэ, 1998.

3. Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Совре­мен­ная социология права.: Учебник для вузов. – М.: Юристъ, 1995.

4. Лапаева В.В. Социология права / Под ред. академика РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – М.: Издательство НОРМА (Издательская групп НОРМА-ИНФРА∙ М), 2000.

5. Лейст О.Э. Сущность права. Проблемы тео­рии и философии права. – М.: ИКД “Зерцало - М”, 2002.

6. Мальцев Г.В. Понимание права. Подходы и проблемы. – М., 1999.

7. Мейхью Л. Социология права // Американс­кая социология. – М., 1972.

8. Поленина С.В. Законотворчество в Российс­кой Федерации. – М., 1996.

9. Спесер Г. Грех законодателей // Социологи­ческие исследования. – 1992. – № 2.

10. Шебанов А.Ф. Форма советского права. – М., 1968.

11. Юридическая социология. Учебник для ву­зов. – М.: Издательство НОРМА (Издательская групп НОРМА-ИНФРА∙ М), 2000.

12. Ehrlich E. Grundiegung der Soziologie des Rechts. Mьnchen und Leipzig, 1913. Vorrede.


Р. В.Иванюк




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.