У КОНЦЕПЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ

“Закону вимагаю я і сплати по зо­бов’язанню!” – волав багатій Шейлок у п’єсі “Венеціанський ку­пець” В. Шекспіра, маючи намір, згідно з домовле­ні­стю, вирізати фунт м’яса з тіла бідолахи Антоніо, що прострочив сплату боргу. Відповідь вимогли­вому кредитору була такою: “Усе за правилами, – закон Ве­неції не може заборонити вам цей позов” [8, с. 546-547]. Чи справедливою була його вимога?

Зазвичай, послідовне виконання вимог за­кону певною мірою може вважа­тися формою ре­аліза­ції справедливості, хоча інколи й, навпаки, не­ухильне до­держання норми права не завжди при­зводить до справедливого рішення. Такі су­пере­чливі твер­дження в жодному разі не свід­чать про беззмістов­ність катего­рії справедливо­сті, а лише звертають нашу увагу на складну природу дослі­джу­ваного поняття.

Як зазначає французький соціолог Ж. Гур­віч: “Термін справедливість ви­користовується сього­дні у двох значеннях: з одного боку, як реа­ліза­ція іс­ную­чого закону, і з іншого – як ідеаль­ний елемент в за­коні, та ідея, якій закон пра­гне спри­яти” [1, с. 63]. Отже, маємо дві сторони справед­ливості: перша ви­магає виконання пра­вила, до­тримання норми, друга – є відображен­ням внут­рішнього змісту за­кону.

Ідея розмежування двох аспектів справед­ли­вості вперше з’являється у праці К. Перель­мана “Про справедливість”, опублікованій у 1945 році [4, с. 395] та одержує подальший розвиток у ме­жах його концепції, що була викладена у 1963 році у книзі “Справедливість і розум” [1, с. 48]. Поло­ження про дуалісти­чну природу справедли­вості було підтри­мане і розвинене зарубіжними (Ф. Кас­тберг, Д. Ллойд), а також вітчизняними (А.А. Коз­ловсь­кий, С.І. Максимов) вче­ними, вка­зані ж сто­рони дослі­джуваної категорії одержали назви фор­мальна та реальна справедливість.

Щоправда деякі автори пропонують імену­вати ці два аспекти справедли­вості інакше, на­приклад, “юридична” і “соціальна” справедли­вість, оскільки саме такі назви, на думку А.І. Екімова, дозволяють уникнути термінологічної плутанини [10, с. 98]. У контексті нашого дослі­дження терміни “юриди­чна” і “соціальна” спра­ведливість є не досить вда­лими: по-перше, при такому розпо­ділі формальна сто­рона, або юри­дична справедливість, розуміється як власне правова категорія, в той час як друга сто­рона – соціальна – протиставляється їй як позапра­вова, ми ж маємо намір розглянути два основні ас­пе­кти справедливо­сті у їх безпосередньому зв’язку з правом; по-друге, поняття соціальної справе­дли­вості, що одержало аналіз у багатьох працях, зазви­чай, пов’язується зі спра­ведливим розподі­лом соці­альних благ, що, на наш погляд, звужує поле дослі­дження і створює термінологічне не­порозуміння.

Формальна та реальна справедливість (такі на­зви, на наш погляд, най­більш адекватно відо­бра­жають значення двох основних аспектів справед­ливо­сті), характеризуючи зовнішню і внутрішню сторони до­сліджуваного поняття є частинами од­ного цілого і співвідносяться між собою як форма і зміст.

Формальна справедливість втілюється у прин­ципі “трактувати однакові випадки одна­ково, а рі­зні – по-різному”, тобто полягає у на­данні вирі­шенню правових питань логічної нор­мативної під­стави [11, с. 74]. Вказане правило означає відпові­дну систему норм, що застосову­ються до всіх поді­бних справ. Досліджувана сто­рона справедливості вимагає врегульованої за­коном диферен­ціації нор­мативної системи, тобто якомога точнішого розме­жування тотожних і нетотожних випадків.

“Сутність формальної справедливості, – як за­значає С.І. Максимов, – по­лягає у послідов­ному (тобто неупередженому, об’єктивному) за­стосу­ванні пра­вил” [5, с. 282]; і хоча дотримання но­рми саме по собі ще не є втіленням спра­ведли­вості у повному розумінні, проте реалізація хоч би цього її аспекту на­ближає чинну систему норм до бажа­ного ідеалу. Закон може бути по­збавлений своєї справе­дливої сутності внаслідок надто довільного та упередженого засто­сування, але навряд чи він стає відображенням несправе­дливості через рете­льне за­стосування відповідно до його приписів. Так само і людину, яка діяла відпо­відно до закону, важко зви­нуватити у тому, що вона вчинила несправедли­вість.

Формальна справедливість володіє здатні­стю раціонально регулювати ті чи інші відно­сини, вона протистоїть усьому довільному в пра­вилах і їх за­стосу­ванні, будь-якій невпорядкова­ності дій щодо їх реалізації. Так, наприклад, Л.Г. Грінберг наділяє формальну справедливість своєю влас­ною цінні­стю, яка ви­значається “логі­чно бездо­ганним засто­суванням правила при оцінці люд­ських дій” [1, с. 56]. Закон, який реа­лізовується послідовно, неупе­реджено та без будь-якої дис­кримінації мо­жна вва­жати втілен­ням справедли­вості.

Але усі очевидні переваги формальної струк­тури справедливості (послідо­вне застосу­вання ло­гіки та підкреслене використання її ме­тодів, раціо­налізм, об’єктивність тощо) не до­зволяють дослі­джувану категорію обмежити од­ним тільки зовні­шнім її аспектом, більше того, є усі під­стави вва­жати формальну справедливість не­справедливою, якщо вона лише слідує жорст­кій логіці своїх влас­них вимог. Усі спроби звести досліджувану катего­рію лише до зовнішнього аспекту призведуть до того, що формальна спра­ведливість, яка по своїй суті ві­дображає один з найнеобхідніших принципів права, перетво­риться на “право­вий формалізм”. І тому слід по­годитися з думкою, що окремо взята формальна справедливість постає у вигляді абстра­кції, яка без насичення конкретним зміс­том не може бути належним чином реалізована [1, с. 56]. Такої по­зиції дотри­мується, зокрема, і Д. Ллойд: “Конце­пція справедливості, в якій мова йде лише про наслідки логічного застосування норм, не йде далі процесуальних аспектів справедливості і не містить жодних критеріїв оцінки того, чи є чинні норми на­справді справедливими” [4, с. 139].

Отже, для з’ясування сутності і змісту ка­те­горії справедливості аналізу формальної сто­рони є явно недостатньо. У сучасних умовах ва­жливо орієнтува­тися не лише на формально-ло­гічні прин­ципи і норми, але й на цінності, які, власне, і знахо­дять своє відображення у другому, змісто­вному, аспекті дослі­джуваного поняття. Реальна справед­ливість втілюється у системі правових цін­ностей, причому таких найважли­віших, що можуть претен­дувати на статус аб­со­лютів.

Світ цінностей, які відображають зміст ре­аль­ної справедливості, часто є територією ірра­ціо­наль­ного, адже ідеали, які ми сповідуємо, не завжди є пред­метом логічного вибору. Врахову­ючи іноді довільний і суперечливий характер цінностей, їх неможливо об’єднати і зробити цінністю для кож­ного, якщо на те немає згоди усіх. Як зазначає А.А. Козловський: “Справедли­вість – це завжди суб’єктивність, вона розумі­ється передусім як про­екція власних інтересів. На­віть загальні інтереси, нав'язуванні суб’єкту, не сприймаються ним як справед­ливі, якщо супере­чать його особистим інте­ресам” [3, с. 11]. На нашу думку, права людини є тією ідеєю, яка во­лодіє достатнім потенціалом для узгодження чи­сленних суб’єктивних інтересів.

Визнання прав іншої людини є добровіль­ним самообмеженням, в основі якого лежить особи­ста зацікавленість людини у аналогічному став­ленні інших до неї [7, с. 274]. Саме права лю­дини наді­ляють її необхідним відчуттям без­пеки; вони, як го­ворив І. Кант, “сильніші за будь-яку зброю і міц­ніші за будь-які стіни” [2, с. 306]. Співіснування людей на грунті взаємного ви­знання основ­них прав і свобод визначає такий порядок їхнього співісну­вання, який може бути названий справедливим [5, с. 277].

Отже, ідея прав людини як вищої правової цін­ності є, на наш погляд, най­кращим відобра­женням змісту реальної справедливості. М.І. Ма­тузов, ак­цен­туючи увагу на надзвичайній актуа­льності теми прав людини, зазначає: “Про права людини багато говорять і пишуть, вони постійно у всіх на слуху, активно обговорюються на всіх рівнях – від прези­дента до рядових громадян. Про них говорять на­віть ті, хто постійно їх по­рушує” [6, с. 255]. І хоча жваві наукові дискусії навколо прав людини ве­дуться вже давно, ґрунтовні розробки пов’язаних з ними питань досі залишаються необхідними і ба­жаними. Про­блема прав людини сьогодні набула глобального значення, а їх дотримання стало нарі­жним каме­нем і символом справедливості у внут­рішніх і зовнішніх справах усіх держав і народів, адже, як вказує С.І. Максимов: “Певний суспіль­ний лад може бути визнаний справедливим не тому, що він “наш”, а тому, що він захищає наші права і сво­боди, виступає гарантом їх існування” [5, с. 279].

Права людини, повага до них, дотримання і за­хист розглядаються як уні­версальний ідеал, основа прогресивного розвитку, передумова стійкості і стабі­льності. На наш погляд, лише такий універса­льний ідеал може бути втіленням змісту реальної справедливості, яка концентрує у собі найвищі, аб­солютні пра­вові цінності.

Ідея прав людини як змістовна, внутрішня сто­рона категорії справедливо­сті відповідає ак­туаль­ній сьогодні концепції “рівності можливос­тей”, що конк­ретизується у принципі “якомога рівніші поча­ткові умови для всіх осіб” [9, с. 114-119]. Права людини належать кожному, оскільки усі є рівними від природи, і тому можуть бути зараховані до чи­сла рівних початкових умов, а от варіанти розпоря­дження цими правами кожен обирає на власний розсуд, керуючись уяв­лен­нями про своє призна­чення і місце у світі, задо­вольняючи власні амбіції та реалізуючи свої зді­бності, і така індивідуалізація, на нашу думку, є джерелом соціального розвитку.

Реалізація концепції “рівності можливос­тей” у суспільному житті і утвер­дження прав людини у всій їх повноті дозволяє зробити ак­цент на ін­диві­дуаль­ному розвиткові кожної осо­бистості, адже коли ми стверджуємо, що права лю­дини є найви­щою пра­вовою цінністю, то перш за все маємо на увазі саму лю­дину, як носія цих прав: “основною правовою цінністю є люд­ська особи­стість, і право існує для людської осо­бистості і її охорони” [5, с. 276].

Ми вже згадували, що формальна і реальна справедливість є частинами одного цілого, а тому концепція прав людини, як змістовна сто­рона до­сліджу­ваної категорії, з необхідністю ви­магає до­повнення зовнішнім аспектом. Прин­цип формаль­ної справедливості – застосування одна­кового пра­вового масш­табу до усіх однакових випадків – отримує своє яскраве вираження саме в кон­цепції прав людини. Чи ж не у тому всі люди є однако­вими, що, у загальному розумінні, їм належать одні і ті самі права? Послідовне і об’єктивне застосу­вання правил, з одного боку, та реалізація у нормі найвищих правових ціннос­тей, з іншого, створю­ють цілісне розуміння по­няття справедливості.

С.І. Максимов зазначає, що “на рівні кон­сти­ту­цій ідея прав людини одер­жала безумовну пе­ре­могу в сучасну епоху” [4, с. 217], і Україна, зви­чайно, не є винятком. Властиве для українсь­кої Конституції нове праворозуміння спира­ється на історично апро­боване положення про права і сво­боди людини як осно­вний показник здійс­нення справедливості у громадському і держав­ному житті країни.

Список літератури

1. Гринберг Л.Г., Новиков А.И. Критика совре­менных буржуазных концеп­ций справедли­вости. – Л.: Наука, 1977.

2. Кант И. Из лекций по этике // Этичес­кая мысль: Научно-публицистические чтения. – М.: Политиздат, 1988.

3. Козловський А.А. Справедливість як гносео­ло­гічний принцип права // Ерлі­хівський збірник. Вип. 3. – Чернівці: ЧНУ, 2002.

4. Ллойд Д. Идея права. – М.: “ЮГОНА”, 2002.

5. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Мо­нография. – Ха­рь­ков: Право, 2002.

6. Матузов Н.И.Актуальные проблемы те­о­рии права. – Саратов: Изд-во Са­рат. гос. ака­де­мии права, 2003.

7. Хёффе О. Политика. Право. Справедли­вость. – М.: Издательство “Гнозис”, 1994.

8. Шекспір В. Твори в шести томах. – Т. 2. – К.: Дніпро, 1985.

9. Шкода В.В. Вступ до правової філосо­фії. – Харків: Фоліо, 1997.

10. Экимов А.И. Справедливость и социаль­ное право. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1980.

11. Castberg F.Problems of legal philosophy. – Oslo: Oslo University Press, Lon­don: George Al­len & Unwin Ltd, 1957.

В. А. Васильчук

ФОРМАЛЬНАЯ И РЕАЛЬНАЯ СПРАВЕДЛИВОСТЬ

В КОНЦЕПЦИИ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА

В структуре справедливости выделяются две основные стороны – формальная и реальная. Формальная справедливость заключается в последо­вательном и непредвзятом применении правил, реальная же справедливость яв­ляется отражением наиболее значительных правовых ценно­стей. Внутрен­нее содержание реальной справедливости наиболее ясно проявляется в идее прав чело­века.

V. О. Vasylchuk

Поиск по сайту: