Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

У КОНЦЕПЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ



 


“Закону вимагаю я і сплати по зо­бов’язанню!” – волав багатій Шейлок у п’єсі “Венеціанський ку­пець” В. Шекспіра, маючи намір, згідно з домовле­ні­стю, вирізати фунт м’яса з тіла бідолахи Антоніо, що прострочив сплату боргу. Відповідь вимогли­вому кредитору була такою: “Усе за правилами, – закон Ве­неції не може заборонити вам цей позов” [8, с. 546-547]. Чи справедливою була його вимога?

Зазвичай, послідовне виконання вимог за­кону певною мірою може вважа­тися формою ре­аліза­ції справедливості, хоча інколи й, навпаки, не­ухильне до­держання норми права не завжди при­зводить до справедливого рішення. Такі су­пере­чливі твер­дження в жодному разі не свід­чать про беззмістов­ність катего­рії справедливо­сті, а лише звертають нашу увагу на складну природу дослі­джу­ваного поняття.

Як зазначає французький соціолог Ж. Гур­віч: “Термін справедливість ви­користовується сього­дні у двох значеннях: з одного боку, як реа­ліза­ція іс­ную­чого закону, і з іншого – як ідеаль­ний елемент в за­коні, та ідея, якій закон пра­гне спри­яти” [1, с. 63]. Отже, маємо дві сторони справед­ливості: перша ви­магає виконання пра­вила, до­тримання норми, друга – є відображен­ням внут­рішнього змісту за­кону.

Ідея розмежування двох аспектів справед­ли­вості вперше з’являється у праці К. Перель­мана “Про справедливість”, опублікованій у 1945 році [4, с. 395] та одержує подальший розвиток у ме­жах його концепції, що була викладена у 1963 році у книзі “Справедливість і розум” [1, с. 48]. Поло­ження про дуалісти­чну природу справедли­вості було підтри­мане і розвинене зарубіжними (Ф. Кас­тберг, Д. Ллойд), а також вітчизняними (А.А. Коз­ловсь­кий, С.І. Максимов) вче­ними, вка­зані ж сто­рони дослі­джуваної категорії одержали назви фор­мальна та реальна справедливість.

Щоправда деякі автори пропонують імену­вати ці два аспекти справедли­вості інакше, на­приклад, “юридична” і “соціальна” справедли­вість, оскільки саме такі назви, на думку А.І. Екімова, дозволяють уникнути термінологічної плутанини [10, с. 98]. У контексті нашого дослі­дження терміни “юриди­чна” і “соціальна” спра­ведливість є не досить вда­лими: по-перше, при такому розпо­ділі формальна сто­рона, або юри­дична справедливість, розуміється як власне правова категорія, в той час як друга сто­рона – соціальна – протиставляється їй як позапра­вова, ми ж маємо намір розглянути два основні ас­пе­кти справедливо­сті у їх безпосередньому зв’язку з правом; по-друге, поняття соціальної справе­дли­вості, що одержало аналіз у багатьох працях, зазви­чай, пов’язується зі спра­ведливим розподі­лом соці­альних благ, що, на наш погляд, звужує поле дослі­дження і створює термінологічне не­порозуміння.

Формальна та реальна справедливість (такі на­зви, на наш погляд, най­більш адекватно відо­бра­жають значення двох основних аспектів справед­ливо­сті), характеризуючи зовнішню і внутрішню сторони до­сліджуваного поняття є частинами од­ного цілого і співвідносяться між собою як форма і зміст.

Формальна справедливість втілюється у прин­ципі “трактувати однакові випадки одна­ково, а рі­зні – по-різному”, тобто полягає у на­данні вирі­шенню правових питань логічної нор­мативної під­стави [11, с. 74]. Вказане правило означає відпові­дну систему норм, що застосову­ються до всіх поді­бних справ. Досліджувана сто­рона справедливості вимагає врегульованої за­коном диферен­ціації нор­мативної системи, тобто якомога точнішого розме­жування тотожних і нетотожних випадків.

“Сутність формальної справедливості, – як за­значає С.І. Максимов, – по­лягає у послідов­ному (тобто неупередженому, об’єктивному) за­стосу­ванні пра­вил” [5, с. 282]; і хоча дотримання но­рми саме по собі ще не є втіленням спра­ведли­вості у повному розумінні, проте реалізація хоч би цього її аспекту на­ближає чинну систему норм до бажа­ного ідеалу. Закон може бути по­збавлений своєї справе­дливої сутності внаслідок надто довільного та упередженого засто­сування, але навряд чи він стає відображенням несправе­дливості через рете­льне за­стосування відповідно до його приписів. Так само і людину, яка діяла відпо­відно до закону, важко зви­нуватити у тому, що вона вчинила несправедли­вість.

Формальна справедливість володіє здатні­стю раціонально регулювати ті чи інші відно­сини, вона протистоїть усьому довільному в пра­вилах і їх за­стосу­ванні, будь-якій невпорядкова­ності дій щодо їх реалізації. Так, наприклад, Л.Г. Грінберг наділяє формальну справедливість своєю влас­ною цінні­стю, яка ви­значається “логі­чно бездо­ганним засто­суванням правила при оцінці люд­ських дій” [1, с. 56]. Закон, який реа­лізовується послідовно, неупе­реджено та без будь-якої дис­кримінації мо­жна вва­жати втілен­ням справедли­вості.

Але усі очевидні переваги формальної струк­тури справедливості (послідо­вне застосу­вання ло­гіки та підкреслене використання її ме­тодів, раціо­налізм, об’єктивність тощо) не до­зволяють дослі­джувану категорію обмежити од­ним тільки зовні­шнім її аспектом, більше того, є усі під­стави вва­жати формальну справедливість не­справедливою, якщо вона лише слідує жорст­кій логіці своїх влас­них вимог. Усі спроби звести досліджувану катего­рію лише до зовнішнього аспекту призведуть до того, що формальна спра­ведливість, яка по своїй суті ві­дображає один з найнеобхідніших принципів права, перетво­риться на “право­вий формалізм”. І тому слід по­годитися з думкою, що окремо взята формальна справедливість постає у вигляді абстра­кції, яка без насичення конкретним зміс­том не може бути належним чином реалізована [1, с. 56]. Такої по­зиції дотри­мується, зокрема, і Д. Ллойд: “Конце­пція справедливості, в якій мова йде лише про наслідки логічного застосування норм, не йде далі процесуальних аспектів справедливості і не містить жодних критеріїв оцінки того, чи є чинні норми на­справді справедливими” [4, с. 139].

Отже, для з’ясування сутності і змісту ка­те­горії справедливості аналізу формальної сто­рони є явно недостатньо. У сучасних умовах ва­жливо орієнтува­тися не лише на формально-ло­гічні прин­ципи і норми, але й на цінності, які, власне, і знахо­дять своє відображення у другому, змісто­вному, аспекті дослі­джуваного поняття. Реальна справед­ливість втілюється у системі правових цін­ностей, причому таких найважли­віших, що можуть претен­дувати на статус аб­со­лютів.

Світ цінностей, які відображають зміст ре­аль­ної справедливості, часто є територією ірра­ціо­наль­ного, адже ідеали, які ми сповідуємо, не завжди є пред­метом логічного вибору. Врахову­ючи іноді довільний і суперечливий характер цінностей, їх неможливо об’єднати і зробити цінністю для кож­ного, якщо на те немає згоди усіх. Як зазначає А.А. Козловський: “Справедли­вість – це завжди суб’єктивність, вона розумі­ється передусім як про­екція власних інтересів. На­віть загальні інтереси, нав'язуванні суб’єкту, не сприймаються ним як справед­ливі, якщо супере­чать його особистим інте­ресам” [3, с. 11]. На нашу думку, права людини є тією ідеєю, яка во­лодіє достатнім потенціалом для узгодження чи­сленних суб’єктивних інтересів.

Визнання прав іншої людини є добровіль­ним самообмеженням, в основі якого лежить особи­ста зацікавленість людини у аналогічному став­ленні інших до неї [7, с. 274]. Саме права лю­дини наді­ляють її необхідним відчуттям без­пеки; вони, як го­ворив І. Кант, “сильніші за будь-яку зброю і міц­ніші за будь-які стіни” [2, с. 306]. Співіснування людей на грунті взаємного ви­знання основ­них прав і свобод визначає такий порядок їхнього співісну­вання, який може бути названий справедливим [5, с. 277].

Отже, ідея прав людини як вищої правової цін­ності є, на наш погляд, най­кращим відобра­женням змісту реальної справедливості. М.І. Ма­тузов, ак­цен­туючи увагу на надзвичайній актуа­льності теми прав людини, зазначає: “Про права людини багато говорять і пишуть, вони постійно у всіх на слуху, активно обговорюються на всіх рівнях – від прези­дента до рядових громадян. Про них говорять на­віть ті, хто постійно їх по­рушує” [6, с. 255]. І хоча жваві наукові дискусії навколо прав людини ве­дуться вже давно, ґрунтовні розробки пов’язаних з ними питань досі залишаються необхідними і ба­жаними. Про­блема прав людини сьогодні набула глобального значення, а їх дотримання стало нарі­жним каме­нем і символом справедливості у внут­рішніх і зовнішніх справах усіх держав і народів, адже, як вказує С.І. Максимов: “Певний суспіль­ний лад може бути визнаний справедливим не тому, що він “наш”, а тому, що він захищає наші права і сво­боди, виступає гарантом їх існування” [5, с. 279].

Права людини, повага до них, дотримання і за­хист розглядаються як уні­версальний ідеал, основа прогресивного розвитку, передумова стійкості і стабі­льності. На наш погляд, лише такий універса­льний ідеал може бути втіленням змісту реальної справедливості, яка концентрує у собі найвищі, аб­солютні пра­вові цінності.

Ідея прав людини як змістовна, внутрішня сто­рона категорії справедливо­сті відповідає ак­туаль­ній сьогодні концепції “рівності можливос­тей”, що конк­ретизується у принципі “якомога рівніші поча­ткові умови для всіх осіб” [9, с. 114-119]. Права людини належать кожному, оскільки усі є рівними від природи, і тому можуть бути зараховані до чи­сла рівних початкових умов, а от варіанти розпоря­дження цими правами кожен обирає на власний розсуд, керуючись уяв­лен­нями про своє призна­чення і місце у світі, задо­вольняючи власні амбіції та реалізуючи свої зді­бності, і така індивідуалізація, на нашу думку, є джерелом соціального розвитку.

Реалізація концепції “рівності можливос­тей” у суспільному житті і утвер­дження прав людини у всій їх повноті дозволяє зробити ак­цент на ін­диві­дуаль­ному розвиткові кожної осо­бистості, адже коли ми стверджуємо, що права лю­дини є найви­щою пра­вовою цінністю, то перш за все маємо на увазі саму лю­дину, як носія цих прав: “основною правовою цінністю є люд­ська особи­стість, і право існує для людської осо­бистості і її охорони” [5, с. 276].

Ми вже згадували, що формальна і реальна справедливість є частинами одного цілого, а тому концепція прав людини, як змістовна сто­рона до­сліджу­ваної категорії, з необхідністю ви­магає до­повнення зовнішнім аспектом. Прин­цип формаль­ної справедливості – застосування одна­кового пра­вового масш­табу до усіх однакових випадків – отримує своє яскраве вираження саме в кон­цепції прав людини. Чи ж не у тому всі люди є однако­вими, що, у загальному розумінні, їм належать одні і ті самі права? Послідовне і об’єктивне застосу­вання правил, з одного боку, та реалізація у нормі найвищих правових ціннос­тей, з іншого, створю­ють цілісне розуміння по­няття справедливості.

С.І. Максимов зазначає, що “на рівні кон­сти­ту­цій ідея прав людини одер­жала безумовну пе­ре­могу в сучасну епоху” [4, с. 217], і Україна, зви­чайно, не є винятком. Властиве для українсь­кої Конституції нове праворозуміння спира­ється на історично апро­боване положення про права і сво­боди людини як осно­вний показник здійс­нення справедливості у громадському і держав­ному житті країни.

Список літератури

 

1. Гринберг Л.Г., Новиков А.И. Критика совре­менных буржуазных концеп­ций справедли­вости. – Л.: Наука, 1977.

2. Кант И. Из лекций по этике // Этичес­кая мысль: Научно-публицистические чтения. – М.: Политиздат, 1988.

3. Козловський А.А. Справедливість як гносео­ло­гічний принцип права // Ерлі­хівський збірник. Вип. 3. – Чернівці: ЧНУ, 2002.

4. Ллойд Д. Идея права. – М.: “ЮГОНА”, 2002.

5. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Мо­нография. – Ха­рь­ков: Право, 2002.

6. Матузов Н.И.Актуальные проблемы те­о­рии права. – Саратов: Изд-во Са­рат. гос. ака­де­мии права, 2003.

7. Хёффе О. Политика. Право. Справедли­вость. – М.: Издательство “Гнозис”, 1994.

8. Шекспір В. Твори в шести томах. – Т. 2. – К.: Дніпро, 1985.

9. Шкода В.В. Вступ до правової філосо­фії. – Харків: Фоліо, 1997.

10. Экимов А.И. Справедливость и социаль­ное право. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1980.

11. Castberg F.Problems of legal philosophy. – Oslo: Oslo University Press, Lon­don: George Al­len & Unwin Ltd, 1957.


В. А. Васильчук

 

ФОРМАЛЬНАЯ И РЕАЛЬНАЯ СПРАВЕДЛИВОСТЬ

В КОНЦЕПЦИИ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА

 

В структуре справедливости выделяются две основные стороны – формальная и реальная. Формальная справедливость заключается в последо­вательном и непредвзятом применении правил, реальная же справедливость яв­ляется отражением наиболее значительных правовых ценно­стей. Внутрен­нее содержание реальной справедливости наиболее ясно проявляется в идее прав чело­века.

V. О. Vasylchuk




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.