ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ

В сучасній Україні чимало пишеться і мо­виться про права людини, як фахівцями-юрис­тами, так і представниками інших галузей со­ціо-гуманітарного знання. Проблема ця для українс­тва була і є актуальною, оскільки Україна, на жаль, донині залишається соціоку­льту­рним про­стором, в якому неправо у різних формах є не­від’ємною рисою життя пересічно­го українця [12; 7]. Правова держава, де ша­нуються права людини, починається не з напи­сання доб­рих за­конів, а “з голови”, зі свідомо­сті кожного, хто складає громадянство держа­ви. Нині, знову ж таки, на жаль, не кожний наш юрист може поба­чити органічний зв’язок між понят­тями “права людини” і “природні права”, “право природи”, “право справедливо­сті”. І це не викликає подиву з огляду на домі­нування в нашій юриспруденції позитивістсь­ко-нормативі­стського праворозуміння, яке вбачає витоки прав людини у волі влади, а природне право сприймає як фікцію, що не варта уваги. Наше громадянство навчене, що потрібно шанувати і здійснювати надані вла­дою права, в той час, коли західні європейці чи аме­ри­канці борються за природні права і захищають пе­редусім їх.

Вітчизняними філософами права теж може бути зроблено внесок у вирішення проблеми прав людини в нашому суспільстві, вони цей внесок уже роблять [2; 14]. Проте поки що не­до­статньо на мій погляд, у нашій філософсько-пра­вовій літературі аналізовано приро­дно пра­вову парадигму в постмодерністській філосо­фії права.

Для початку трохи екскурсу в історію, до ви­токів ідеї природного права. Юсна­туралісти­чна традиція у західноєвропейській філософії права була і залишається доволі по­тужною. Ви­токи її сягають античності і треба підкрес­лити, що вся антична філософсько-пра­вова думка про­никнута ідеєю природного права. Античні мис­лителі вважали, що Логос як кос­мічний принцип прони­зує космічні процеси і життя полісу, а тому життя відповідно до кос­мічної справедливості (Логосу) має бути зако­ном полісу. Логос має бо­жественне похо­дження і закони полісу також мають свої ви­токи у божественному началі, – вважав, напри­клад, Геракліт. Божественний за­кон як джере­ло людських законів в інших мис­лителів іме­нувати­меться природою, розумом тощо. Демо­кріт розрізняв закони “по природі” і закони як вті­лення “думки загалу”. Софісти від­різняли від писаних законів неписану “справед­ли­вість”. Аристотель поділяв політичне право на природне і волеустановлене, яке має відпові­дати при­родному, що однакове скрізь: не за­лежить від визнання чи невизнання його. По­яву держави Аристотель пояснював політич­ною природою людини і підкреслював, що “правильними” фор­мами державного устрою є лише ті, що відпові­дають спільному благу всіх відповідно до прин­ципу природної справедли­вості [1, с. 35-38; 110-129]. Право, що є мірою справедливо­сті, закла­деної в природі, і держа­ва як форма природного спілкування людей, є за Аристоте­лем, свідчен­ням довершеності лю­дини як істоти природно-політичної.

Римські юристи продовжили юснатураліс­ти­чну традицію. Ними природне право тракту­ва­лось як таке, “якому природа навчила все живе”, – таке пояснення звучить, напри­клад, в Ульпіана [10].

Західноєвропейське середньовіччя збере­гло юснатуралістичну традицію, оформи­вши її в хри­стиянізовано-теологічний варіант. Напри­клад, для Фоми Аквінського право (ius) було ви­раженням дії справедливості в божествен­ному порядку людського співжиття. Мисли­тель гово­рить про “вічне право”, що втілене в Субстанції Божій. Природне право є “від­кри­ванням” права Божого в природі людини. Хри­стиянська пара­дигма природного права була модифікована до­бою Модерну. Останнім із філософів, хто оперся на концепцію предві­чного права Божого, був Ф. Суарес. Представ­ники школи природного права доби Модерну, до якої належали такі по­статі як: Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спі­ноза, В. Лейбніц, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, відходять від хри­стиянської метафі­зики, шука­ють засади легі­тимації універсального права в природі люди­ни (її розумі), природі сус­пільс­тва чи навіть у самій природі.

І. Кант в практичній філософії заперечив зна­чення зовнішнього для суб’єкта (об’єктив-ного) світу як підстави для істини. Таку підставу він вбачає в людській суб’єктивності, критерієм іс­тини у нього ви­ступає відповід­ність розуму його ж власним законам. “Чини ззовні так, щоб віль­ний прояв твоєї волі був су­місний зі свободою кожного, відповідно до все­загального закону” [6, с. 140] – це моральний закон, він же і природ­ний. І. Кант заперечив он­тологічну легітимацію Просвітництва, що вба­чала вищу інстанцію в бутті, в природній і соціа­льній необхідності. Його легіти­мація права ви­ходить не із сущого, а з належного.

Для Гегеля природне право – це жива сут­ність права, що здійснює себе в позитив­них пра­вопо­рядках, це те розумне і необхідне що існує в будь-якому правопорядку. Приро­дне право у Ге­геля – це “модифікація абсолютної сутності світу загалом і людини, зокрема” [9, с. 104]. Ге­гель розуміє природне право як думку, яка має здійс­нитися в свідомості кож­ної людини і кож­ного суспільства. Це всезага­льна логічна основа будь-якого права – таке тракту­вання природного права зумовлено по­зицією об’єктивного ідеалі­зму.

У XVIII ст. чимало мислителів у тракту­ванні ідеї природного права переходять від принципу об’єктивізму до принципу суб’єкти-візму. Особ­ливо добре це помітно у фі­лософ­сько-правовій думці І. Канта. У філо­соф­сько-правовому мис­ленні Модерну працює пози­ція протиставлення об’єкта і суб’єкта, людина щодо зовнішнього світу мислиться як спосте­рі­гач, впроваджу­ється ідея домінування науково-теоретичного знання над екзистенціа­льним знан­ням, ствер­джується культ науки, абсолютизу­ється розум тощо [8; 13]. Філософ­сько-правова думка Пост­модерну успадкувала від попередньої доби прин­цип суб’єктивізму, який дозволяє більш адекватно трактувати проблему природи права і природного права, зокрема. У І. Канта ідея авто­номної особис­тості є моральним коре­лятом прав людини.

Доба Постмодерну закладає нові паради­гми мислення. Воно уже відмовляється від трак­ту­вання людини як Володаря, “царя природи”, Приватизатора Всесвіту, який все знає про те, яким він є, і яким йому треба бути. Через при­скорення НТП ця людина здатна гаран­тувати людству процвітання і благоденство. Вона го­това платити за це будь-яку ціну. Проте нас­лідки жертв модерної людини виявилися непе­редбаче­ними: замість того, щоб стати щас­ли­вим творцем гармонійного життя, людина Мо­дерну стала за­ручником деструктивних сил, викликаних до життя нею ж самою: озонові діри, забруднене середовище, невиліковні хво­роби, тоталітарні режими, хронічна бідність на цілих континентах, масовий скепсис стосовно прогресу тощо. “Ан­тропоцентризм” доби Мо­дерну як нічим не лімі­тований розвиток антро­поса може для людства виявитися згубним. Зрозуміло, що такий світо­гляд має бути запере­чений і постмодерністське мис­лення пропонує заміну принципу суб’єктивності принципом інтерсуб’єктивності. Згідно з цим принципом, людина осягає світ не через проти­ставлення себе йому, через позицію стороннього споживача, а через процес взаємодії з іншими “я”. Людина Постмодерну заперечує усяку тота­льність, вибирає унікальне, особли­ве, визнає його і захищає. Вона живе в полі­фоніч­ному світі, не уявляє світ своєю приват­ною влас­ністю, а ді­лить його з іншими суб’єк-тами, Alter egos, та­кими ж активними як і вона сама [20; 15]. Взає­морозуміння між ін­дивідами повинно при­йти на зміну парадигмі науково-раціонального знання в новому пост­модерніст-ському світоба­ченні. Кому­нікатив­ний розум повинен прийти на зміну інстру­ме­нтальному. Принцип інтерсуб’єктивності пе­ред­бачає погляд на світ не “з боку”, чи “з верху”, а з середини самого суб’єкта, виражає індивідуаль­ний характер кон­сти­туювання дій­сності. Цей принцип зумовлює діалогічність, інтерес до людської екзис­тенції, розуміння на основі інтер­претації.

Звичайно, сучасна філософсько-правова ду­мка не могла не втілити в собі основні риси не­класичного мислення. На підставі аналізу окре­мих відомих некласичних філософ­сько-пра­вових концепцій можна простежити в ній такі риси як: перехід від монологу до діа­логіч­ності, вироб­лення концепції полісуб’єкта, по­ява кому­нікати­вно-дискурсивного обґрун­ту­вання право­вих принципів (у зв’язку з визнан­ням мови спра­вж­ньою реальністю права). І що особливо важ­ливо для нашого дослідження – намагання обхо­дитися без поняття “приро­дне право”, заміна його по­няттям справедливості. Філософсько-правове мислення доби Мо­дерну є метафізичним – у ви­падку природного права його норми виво­дяться із “найвищих” норм божественних, при­роди, ро­зуму. Постмодерна філософсько-правова думка позбавлена мета­фізичності. Вона дослі­джує ви­явлення права-феномена через присут­ність його в людсь­кому бутті, через комунікацію учасників правового співжиття. “Ідея права, – пише А. Ка­уфман, – є ідеєю персонально окрес­леної лю­дини – або ж взагалі нічим. У кінцевому під­су­мку пізнан­ня людей як особистостей рівно­зна­чне пізнан­ню права” [19, с. 442]. А особис­тість ним ро­зумі­ється не як субстанція, а як фе­номен. Наше буття в світі – це буття з іншими людь­ми. Саме в цьому “бутті з іншими” консти­ту­ється право через відношення “я” із “інши­ми”. Право – це спосіб буття людини, а не сила, яка стоїть над нею і є зовніш­ньою щодо неї. Особистість – це “буття в праві”, – стверджує некласична філо­софсько-правова ду­мка. Це порядок, що існує поміж нас, а тому досліджувати необхідно спо­чатку людину-осо­бистість “як буття в праві”, а вже по­тім прояви права – рішення, постанови су­дів, за­кони тощо. Право виявляє себе у внут­рішньому досвіді учасників правової комуні­кації – не­об­хідно відтворити його сенси, що здійсню­ються в правовому спілкуванні, в якому люди до­ходять спільної думки. Поза цим права немає, воно не відбувається. Дослі­дники сучасної філо­софсько-правової думки пишуть про перехід від “юрис­пруденції по­нять” до “юриспру­денції дії”, про активне шу­кання нею критеріїв справедли­вості правових рішень, а тому й розвиток приро­дно-правової традиції стосовно до нових соціо­куль­турних умов [21; 10].

Одним із впливових напрямів у сучасній постмодерній філософії права є екзистен­ціа­льно-феноменологічний. Його представники ствер­джують, що природні права знахо­дяться у свідо­мості суб’єкта права, спрямованої на іншого. Ек­зистенція людини – це її існу­вання у світі зна­чень. Людина – це “буття-в-світі”, суб’єкт, що є невід’ємним від об’єкта. Світ як сукупність зна­чень є “світом-в-собі-для-нас”, значення вихо­дить на дійсність, саме виявля­ється через актив­ність “я”. “Життєвий світ” кожного “я”, – ствер­джують представники фе­номенологічного під­ходу, – це сфера суб’єк-тивних феноменів, це пе­реживання, що прийняли форми зовнішніх явищ. “Життєвий світ” несе в собі структури, схожі на ті, що розгортають абстрактні науки на своєму влас­ному грунті. Будь-яке знання, в тому числі і про право, має своїм кінцевим витоком гли­бини свідомості, а не фізичний, зовнішній світ. “Це джерело має назву “Я – сам”, – писав С. Бого­молов, – з усім моїм сукупним дійсним і можли­вим життям пізнання, включаючи і моє конкре­тне життя” [4, с. 289].

Феномен права, який “сам себе виказує”, ви­свічує, з’являється як результат інтен­ційно­сті свідомості, що реалізується в сфері консти­тутив­них актів, які долають “зовніш­ність” пі­знаваних життєвих правових “реалій”, безпо­середньо схо­плюючи лише їх сенс, смисл, конституючи “но­ему” (інтенційний об’єкт, що належить самій свідомості). Саме в гли­бинах свідомості мого Я – сам існують структури, які виступають матри­цями теоретичних правових ідей і формують їх зміст. В суб’єктивних, але надіндивідуальних, загальнозначу­щих схемах людського повсякден­ного правового досвіду, що сформувалися в до­науковій, до теоретичній діяльності, треба шу­кати прообрази категоріа­льних структур право­свідомості. Трансценден­тальному “Его”, з якого починається суб’єкт правосвідомості, властивий “внут­рішній” фе­номенологічний час, що виявляє себе у хроно­логічній послідовності інтенційних ноетичних актів, які складають реальну сутність консти­туювання інтенційного змісту феномена права. Часовий потік інтенційної свідомості – непе­рервний. В “Лекціях з феноменології вну­трі­шньої свідомості часу” Е. Гуссерль писав, що внутрішній потік інтенційної свідомості “є те, що ми так називаємо за подобою конституйова­ного, але з погляду часу він не є “об’єктивним”, він є абсолютна суб’єктивність, в переживанні актуальності ми володіємо відправним пунктом і континуумом усіх наступних моментів. Для всього цього у нас не ви­стачає слів” [18, с. 75].

Процес кристалізації в свідомості чистих сут­ностей у вигляді ейдосів розгорта­ється із по­току безперервних переживань, витоки яких в Leben­swelt. Ті з ейдосів, що мають вигляд при­родно-правових нормативно-ціннісних структур, скеро­вують індивідуальну сві­до­мість до ідеалів іс­тини, порядку, гармонії. Ви­токи цієї спрямова­ності – в факті усвідом­лення істинності, отже універсальності і зага­льнозначимості структур природно правової свідомості.

Варто наголосити на тому, що феномено­ло­гія додала природно-правовій парадигмі підкрі­п­люючих моментів. Це було зроблено шляхом додаткової розробки методологіч­них засад принципів усезагально­сті та абсолют­ності нор­мативних структур сві­домості.

Трансцендентальний суб’єкт – це загаль­но­значущий зміст феноменів свідомості, це гли­бинний пласт, що лежить поза індивідуально-особистісним. Е. Гуссерль був перекона­ний в тому, що “існує один-єдиний об’єктивний прос­тір”, єдиний час, світ, природа. І “якщо в мені закладені структури, що потребують спі­льного буття (mitsein) інших “я”, вони повинні мати одну-єдину природу” [17, с. 146]. Пред­ставники феноменологічної філософії права роблять ак­цент на ідеї, що всім суб’єк-там, окрім їх влас­ного, суб’єктивного відчуття і сприйняття права, властивий, на рівні транс­цендентального “Его”, спільний, глибинний, єдиний трансце­нденталь­ний смисл правового досвіду. За допомогою фе­номенологічного ме­тоду було об’єднано фізи­чно-об’єктивний та метафізичний типи реально­сті і через струк­тури свідомо­сті, що містять в собі природно-правові універсалії, поєднати природно-соціа­льне повсяк­денне буття і світ ви­щих сутнос­тей. Саме на цьому шляху пізнання, проторе­ному феномено­логами, європейцям від­крилася можливість для відродження статусу аб­солю­тів для таких цінностей як життя, сво­бода, благо, справедливість, людська гідність, – ціл­ком правильно підкреслює В. Бачінін [3, с. 398].

Цей підхід виявився справді доволі проду­к­ти­вним, бо “феноменологічне пізнання вклю­чає в себе не лише чуттєву інтуїцію, але й ка­тегоріа­льну... Саме остання і гарантує пі­знанню ціліс­ність, адекватність і абсолют­ність” [11, с. 58]. Феноменологи повернули право зі світу, “що да­ється нам природничою наукою (раціонально-теоретичним мислен­ням – авт.), до світу, що пе­редує науці, до без­посереднього Lebenswelt у його оригінальній даності” [16, с. 247]. Якщо пе­рефразувати трохи Дж. Уайльда, то можна ска­зати, що по­зитивістськи-раціоналістичне тракту­вання пра-ва, що виключає природне право як таке – це лише перспек­тива, що виражає певний ви­мір Lebenswelt права. Це лише його об’єктивний ви­мір, але не він сам. Гуссерлів­ська концепція Lebenswelt прямо вказує на ті внутрі­шні засади, які дозво­ляють людям різ­них куль­тур ставитися до ідей природного права як до нормативно-цін­ніс­них універсалій зі статусом істинного та аб­солютного.

Чималий внесок у ствердження природно-правової парадигми зробили представ­ники ек­зи­стенціальної філософії права. Саме їм влас­тиві активні пошуки “справжнього” права в конкрет­них живих ситуаціях і заперечення об’єктивно існуючого природного права. На­гадаємо, що в цій філософії права людина і світ розумі­ються невід’ємними одне від ін­шого, світ спра­вді люд­ського, на думку філо­софів-екзистенціа­лістів – це світ суб’єктивний, що протистоїть зовніш­ньому з його соціаль­ною проблематикою. “Dasein” (буття – тут) – екзис­тенція, що здійсню­ється в безликому се­редовищі “das man”.

Долаючи ортодоксальні погляди, новітні ек­зистенціалісти прагнуть “заземлити” вчення про екзистенцію, зблизити сферу соціального і “Dasein”, впроваджуючи нові екзистенціали, по­дати “das man” як сферу “майже істинну”. На­приклад, Е. Фехнер наголошував, що люд­ська екзистенція можлива лише в середовищі, де є Інший. Істинно вільна людина почува­ється та­кою лише тоді, коли Інший почує і прийме її. Людське буття є можлива екзистен­ція. З цього погляду право є елементом “орієн­тації в світі”. Екзистенція може вмерти в праві, бо його норми можуть бути мертвими, механічними схемами. Але ці норми, за Е. Фехнером, можуть бути і ін­шими. Екзисте­нціонування неможливе без впо­рядкованого повсякденного буття, екзистенціа­льна свобода неможлива без гарантії безпеки і право дає людині можли­вість не заважати ін­шому у здій-ненні своєї самості. Інший, вступа­ючи в ко-мунікацію зі мною, також повинен бути ві­льним, інакше не буде реалізована моя екзис­тенція. Людина є самою собою лише в тій мірі, в якій вступає в комунікацію з іншим буттям і сві­том, – поза цим справжньої свободи не бу­ває. Отже, право – це передумова свободи. Ек­зи­стен­ціалізм і право є чужими одне щодо іншого лише для тих, хто розглядає і перше, і друге дуже од­нобоко, – стверджував Е. Фехнер. Віді­йшовши від формального, не істинного права ми з не­об­хідністю маємо тво­рити інше, як дозволяє здійс­нювати екзистен­ціальну комунікацію. Звер­німо увагу на таке: це нове право має бути “при­род­ним правом” в тому сенсі, що воно незалежне від свавільних приписів і законів, витікає із самої структури людського буття, як буття-з-ін­шими. Людина не вступає в правові відносини завдяки зовні­шнім приписам. Вона завжди в праві, – на­го­лошує Е. Фехнер. Інституції, закони тощо з’являються пізніше.

Екзистенціалісти стверджують, що людина “приречена на свободу” (Ж.-П. Сартр), вона є “проект, закинутий у майбутнє”, невизначе­ний у деталях, має варіанти-можливості для свого іс­нування, а тому головне завдання – ви­брати мо­жливе із цієї таємничості буття, що відкрива­ється в екзистенціонуванні. Тому, ко­жне викори­стання права – це “кидок у неві­доме”, чи то рі­шення судді, чи то акт законо­давця, – це ризик, відповідальність. Відмов­ляю­чись від такого права, що є вільним вибо­ром, ми відмовляємося від себе, – писав Е. Фехнер. Право є наше вла­сне, відповідне нашій людській природі тво­ріння, і ми існуємо лише в ньому [16, с. 322]. Так на місці тради­ційного природного права тут по­стає “буття правової дійсності”, правильність цього ризи­кованого права, що перебуває у ста­новленні, перевіряється уже після дії. Щоб бути взагалі, це право має бути ризиком. Воно суб’єктивне в своєму ста­новленні, але об’єктивне в своїх ці­лях, – підкреслював Е. Фехнер [16].

Такий філософ права цього напряму як М. Мюллер наголошував, що об’єктивне та все­загальне лише прочиняє людині істинний екзис­тенціальний сенс правових устано­влень, а грун­товані вони перш за все в самому бутті людини.

В. Майгофер ввів новий екзистенціал “als sein”, тобто “буття-в-якості” і наголошував, що саме це буття має бути підставою розум­ного правового рішення, тобто природа речей в кон­кретній ситуації чи просто “конкретне природне право“ має стати підставою максими пове­дінки суб’єкта – в цьому маємо відголос категоричного імперативу. У В. Майгофера звучить стурбова­ність не стільки проблемою раціональності по­ходження істиного права, скільки пошу­ками справедливо-розум­них правовідносин в нашому такому різнобар­вному світі .

Захищаючи унікальність особистісного “я”, філософи права екзистенціального напрямку за­перечували нормативність права як єдину його форму і обстоюють його анормативну при­роду, оскільки сама людина, її екзистенція є анормати­вною, – особливо виразно ця ідея зву­чить у Г. Кона, який писав, що початком і витоком усього є конкретна ситуація, а за-кони і норми не утримують в собі права. [5]

Звичайно, аналізовані вище підходи до про­блеми природного права не позбавлені не­долі­ків, проте конструктивних моментів в на­пря­мку змі­цнення позицій юснатуралізму міс­тять вони чи­мало. Варто наголосити на праг­ненні мислителів цих напрямів захистити особи­с­тість від засилля правового формалізму, збере­гти її неповторно-творчу самість, унікальність її життєвої ситуації. Ця мета зумовила пошуки но­вої методології, ак­тивне застосування прин­ципу інтер­суб’єктивності, розробку нових по­нять і катего­рій. Ця філософ­сько-правова дум­ка трак­тує право як таке, що постає із загаль­ного жит­тєвого потоку людсь­кого співісну­вання. З цієї філософії права неми­нуче випли­ває ідея не­від’ємномності права від людини. Боро­тьба осо­бистості за своє існування – це і є боротьба за її природні права, і навпаки – бо­ротьба особистості за свої природні права – це боротьба за себе, за реалізацію своєї творчої, унікальної самості. Ця філософія права опти­міс­тична, пронизана принципом гуманізму, адеква­тно відо­бражає ін­тереси та потреби осо­бистості, що усвідомлює свою залежність від іншого і го­това на засадах діалогу і партнерс­тва будувати з ним світ, в якому кожне “я” може від­бутися реа­льно, відпо­відно до прин­ципу природ­них прав людини, ви­токи яких – у свідомості са­мого су­б'єкта права, спрямованій на того, хто поруч.

Список літератури

1. Аристотель. Политика // Аристотель. По­ли­тика. Афинская полития. – М., 1997.

2. Бачинин В.А. Философия права и пре­ступ­ле­ния. – Харьков: Фолио, 1999.

3. Бичко І. та ін. Історія філософії. – К., 2001.

4. Богомолов А.С. Немецкая буржуазная фи­ло­софия после 1865 года. – М., 1968.

5. Желтова В.П. Философия и буржуазное правосознание. – М., 1977.

6. Кант И. Метафизика нравов // Соч.: В 6 т. – М., 1966. – Т. 4. – ч. 2.

7. Каспрук В. Хто в сучасній Україні // Time / Час від 17.01.1997р.

8. Лук’янець В.С., Соболь О.М. Філософсь­кий постмодерн. – К., 1998.

9. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Харьков, 2002.

10. Нерсесянц В.С. Философия права. – М., 1998.

11. Свасьян К.А. Феноменологическое по­зна­ние. – Ереван: Из-во АН АрмССР, 1989.

12. Селіванов А. Реформування конститу­цій­них засад судової влади в Україні // Право України. – 2003. – № 7

13. Соболь О.М. Постмодерн і майбутнє фі­ло­софії. – К., 1997.

14. Філософія права (за ред. О. Даніль­яна). – Київ: Юрінком Інтер, 2002. – с. 118-145

15. Хабермас Ю. Философский дискурс о мо­дерне. – М., 2003.

16. Fechner E. Rechtsphilosophie. – Тübin-gen, 1956.

17. Husserl E. Cartesianische Meditationen und Pariser Vortrage // Gesammelte Werke. – Husserliana. Bd. – 1. – Haag, 1963.

18. Husserl E. Phänomenologie des inneren Leitbewüsstseins. (1893-1917) // Hesserliana. Bd. – 10 – Haag, 1966.

19. Kaufman A. Problemgeschiehte der Rechts – philosophie. – München, 1994.

20. Schutz A. Phenomenology and the Social Sciences // Phenomenology and Sociology. – Pengium, 1978.

21. Stelmach I., Sarcowicz R. Filosofia prawa XIX і XX wieku. – Kraków, 1999.

М. Г. Братасюк

Поиск по сайту: