Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ



 


В сучасній Україні чимало пишеться і мо­виться про права людини, як фахівцями-юрис­тами, так і представниками інших галузей со­ціо-гуманітарного знання. Проблема ця для українс­тва була і є актуальною, оскільки Україна, на жаль, донині залишається соціоку­льту­рним про­стором, в якому неправо у різних формах є не­від’ємною рисою життя пересічно­го українця [12; 7]. Правова держава, де ша­нуються права людини, починається не з напи­сання доб­рих за­конів, а “з голови”, зі свідомо­сті кожного, хто складає громадянство держа­ви. Нині, знову ж таки, на жаль, не кожний наш юрист може поба­чити органічний зв’язок між понят­тями “права людини” і “природні права”, “право природи”, “право справедливо­сті”. І це не викликає подиву з огляду на домі­нування в нашій юриспруденції позитивістсь­ко-нормативі­стського праворозуміння, яке вбачає витоки прав людини у волі влади, а природне право сприймає як фікцію, що не варта уваги. Наше громадянство навчене, що потрібно шанувати і здійснювати надані вла­дою права, в той час, коли західні європейці чи аме­ри­канці борються за природні права і захищають пе­редусім їх.

Вітчизняними філософами права теж може бути зроблено внесок у вирішення проблеми прав людини в нашому суспільстві, вони цей внесок уже роблять [2; 14]. Проте поки що не­до­статньо на мій погляд, у нашій філософсько-пра­вовій літературі аналізовано приро­дно пра­вову парадигму в постмодерністській філосо­фії права.

Для початку трохи екскурсу в історію, до ви­токів ідеї природного права. Юсна­туралісти­чна традиція у західноєвропейській філософії права була і залишається доволі по­тужною. Ви­токи її сягають античності і треба підкрес­лити, що вся антична філософсько-пра­вова думка про­никнута ідеєю природного права. Античні мис­лителі вважали, що Логос як кос­мічний принцип прони­зує космічні процеси і життя полісу, а тому життя відповідно до кос­мічної справедливості (Логосу) має бути зако­ном полісу. Логос має бо­жественне похо­дження і закони полісу також мають свої ви­токи у божественному началі, – вважав, напри­клад, Геракліт. Божественний за­кон як джере­ло людських законів в інших мис­лителів іме­нувати­меться природою, розумом тощо. Демо­кріт розрізняв закони “по природі” і закони як вті­лення “думки загалу”. Софісти від­різняли від писаних законів неписану “справед­ли­вість”. Аристотель поділяв політичне право на природне і волеустановлене, яке має відпові­дати при­родному, що однакове скрізь: не за­лежить від визнання чи невизнання його. По­яву держави Аристотель пояснював політич­ною природою людини і підкреслював, що “правильними” фор­мами державного устрою є лише ті, що відпові­дають спільному благу всіх відповідно до прин­ципу природної справедли­вості [1, с. 35-38; 110-129]. Право, що є мірою справедливо­сті, закла­деної в природі, і держа­ва як форма природного спілкування людей, є за Аристоте­лем, свідчен­ням довершеності лю­дини як істоти природно-політичної.

Римські юристи продовжили юснатураліс­ти­чну традицію. Ними природне право тракту­ва­лось як таке, “якому природа навчила все живе”, – таке пояснення звучить, напри­клад, в Ульпіана [10].

Західноєвропейське середньовіччя збере­гло юснатуралістичну традицію, оформи­вши її в хри­стиянізовано-теологічний варіант. Напри­клад, для Фоми Аквінського право (ius) було ви­раженням дії справедливості в божествен­ному порядку людського співжиття. Мисли­тель гово­рить про “вічне право”, що втілене в Субстанції Божій. Природне право є “від­кри­ванням” права Божого в природі людини. Хри­стиянська пара­дигма природного права була модифікована до­бою Модерну. Останнім із філософів, хто оперся на концепцію предві­чного права Божого, був Ф. Суарес. Представ­ники школи природного права доби Модерну, до якої належали такі по­статі як: Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спі­ноза, В. Лейбніц, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, відходять від хри­стиянської метафі­зики, шука­ють засади легі­тимації універсального права в природі люди­ни (її розумі), природі сус­пільс­тва чи навіть у самій природі.

І. Кант в практичній філософії заперечив зна­чення зовнішнього для суб’єкта (об’єктив-ного) світу як підстави для істини. Таку підставу він вбачає в людській суб’єктивності, критерієм іс­тини у нього ви­ступає відповід­ність розуму його ж власним законам. “Чини ззовні так, щоб віль­ний прояв твоєї волі був су­місний зі свободою кожного, відповідно до все­загального закону” [6, с. 140] – це моральний закон, він же і природ­ний. І. Кант заперечив он­тологічну легітимацію Просвітництва, що вба­чала вищу інстанцію в бутті, в природній і соціа­льній необхідності. Його легіти­мація права ви­ходить не із сущого, а з належного.

Для Гегеля природне право – це жива сут­ність права, що здійснює себе в позитив­них пра­вопо­рядках, це те розумне і необхідне що існує в будь-якому правопорядку. Приро­дне право у Ге­геля – це “модифікація абсолютної сутності світу загалом і людини, зокрема” [9, с. 104]. Ге­гель розуміє природне право як думку, яка має здійс­нитися в свідомості кож­ної людини і кож­ного суспільства. Це всезага­льна логічна основа будь-якого права – таке тракту­вання природного права зумовлено по­зицією об’єктивного ідеалі­зму.

У XVIII ст. чимало мислителів у тракту­ванні ідеї природного права переходять від принципу об’єктивізму до принципу суб’єкти-візму. Особ­ливо добре це помітно у фі­лософ­сько-правовій думці І. Канта. У філо­соф­сько-правовому мис­ленні Модерну працює пози­ція протиставлення об’єкта і суб’єкта, людина щодо зовнішнього світу мислиться як спосте­рі­гач, впроваджу­ється ідея домінування науково-теоретичного знання над екзистенціа­льним знан­ням, ствер­джується культ науки, абсолютизу­ється розум тощо [8; 13]. Філософ­сько-правова думка Пост­модерну успадкувала від попередньої доби прин­цип суб’єктивізму, який дозволяє більш адекватно трактувати проблему природи права і природного права, зокрема. У І. Канта ідея авто­номної особис­тості є моральним коре­лятом прав людини.

Доба Постмодерну закладає нові паради­гми мислення. Воно уже відмовляється від трак­ту­вання людини як Володаря, “царя природи”, Приватизатора Всесвіту, який все знає про те, яким він є, і яким йому треба бути. Через при­скорення НТП ця людина здатна гаран­тувати людству процвітання і благоденство. Вона го­това платити за це будь-яку ціну. Проте нас­лідки жертв модерної людини виявилися непе­редбаче­ними: замість того, щоб стати щас­ли­вим творцем гармонійного життя, людина Мо­дерну стала за­ручником деструктивних сил, викликаних до життя нею ж самою: озонові діри, забруднене середовище, невиліковні хво­роби, тоталітарні режими, хронічна бідність на цілих континентах, масовий скепсис стосовно прогресу тощо. “Ан­тропоцентризм” доби Мо­дерну як нічим не лімі­тований розвиток антро­поса може для людства виявитися згубним. Зрозуміло, що такий світо­гляд має бути запере­чений і постмодерністське мис­лення пропонує заміну принципу суб’єктивності принципом інтерсуб’єктивності. Згідно з цим принципом, людина осягає світ не через проти­ставлення себе йому, через позицію стороннього споживача, а через процес взаємодії з іншими “я”. Людина Постмодерну заперечує усяку тота­льність, вибирає унікальне, особли­ве, визнає його і захищає. Вона живе в полі­фоніч­ному світі, не уявляє світ своєю приват­ною влас­ністю, а ді­лить його з іншими суб’єк-тами, Alter egos, та­кими ж активними як і вона сама [20; 15]. Взає­морозуміння між ін­дивідами повинно при­йти на зміну парадигмі науково-раціонального знання в новому пост­модерніст-ському світоба­ченні. Кому­нікатив­ний розум повинен прийти на зміну інстру­ме­нтальному. Принцип інтерсуб’єктивності пе­ред­бачає погляд на світ не “з боку”, чи “з верху”, а з середини самого суб’єкта, виражає індивідуаль­ний характер кон­сти­туювання дій­сності. Цей принцип зумовлює діалогічність, інтерес до людської екзис­тенції, розуміння на основі інтер­претації.

Звичайно, сучасна філософсько-правова ду­мка не могла не втілити в собі основні риси не­класичного мислення. На підставі аналізу окре­мих відомих некласичних філософ­сько-пра­вових концепцій можна простежити в ній такі риси як: перехід від монологу до діа­логіч­ності, вироб­лення концепції полісуб’єкта, по­ява кому­нікати­вно-дискурсивного обґрун­ту­вання право­вих принципів (у зв’язку з визнан­ням мови спра­вж­ньою реальністю права). І що особливо важ­ливо для нашого дослідження – намагання обхо­дитися без поняття “приро­дне право”, заміна його по­няттям справедливості. Філософсько-правове мислення доби Мо­дерну є метафізичним – у ви­падку природного права його норми виво­дяться із “найвищих” норм божественних, при­роди, ро­зуму. Постмодерна філософсько-правова думка позбавлена мета­фізичності. Вона дослі­джує ви­явлення права-феномена через присут­ність його в людсь­кому бутті, через комунікацію учасників правового співжиття. “Ідея права, – пише А. Ка­уфман, – є ідеєю персонально окрес­леної лю­дини – або ж взагалі нічим. У кінцевому під­су­мку пізнан­ня людей як особистостей рівно­зна­чне пізнан­ню права” [19, с. 442]. А особис­тість ним ро­зумі­ється не як субстанція, а як фе­номен. Наше буття в світі – це буття з іншими людь­ми. Саме в цьому “бутті з іншими” консти­ту­ється право через відношення “я” із “інши­ми”. Право – це спосіб буття людини, а не сила, яка стоїть над нею і є зовніш­ньою щодо неї. Особистість – це “буття в праві”, – стверджує некласична філо­софсько-правова ду­мка. Це порядок, що існує поміж нас, а тому досліджувати необхідно спо­чатку людину-осо­бистість “як буття в праві”, а вже по­тім прояви права – рішення, постанови су­дів, за­кони тощо. Право виявляє себе у внут­рішньому досвіді учасників правової комуні­кації – не­об­хідно відтворити його сенси, що здійсню­ються в правовому спілкуванні, в якому люди до­ходять спільної думки. Поза цим права немає, воно не відбувається. Дослі­дники сучасної філо­софсько-правової думки пишуть про перехід від “юрис­пруденції по­нять” до “юриспру­денції дії”, про активне шу­кання нею критеріїв справедли­вості правових рішень, а тому й розвиток приро­дно-правової традиції стосовно до нових соціо­куль­турних умов [21; 10].

Одним із впливових напрямів у сучасній постмодерній філософії права є екзистен­ціа­льно-феноменологічний. Його представники ствер­джують, що природні права знахо­дяться у свідо­мості суб’єкта права, спрямованої на іншого. Ек­зистенція людини – це її існу­вання у світі зна­чень. Людина – це “буття-в-світі”, суб’єкт, що є невід’ємним від об’єкта. Світ як сукупність зна­чень є “світом-в-собі-для-нас”, значення вихо­дить на дійсність, саме виявля­ється через актив­ність “я”. “Життєвий світ” кожного “я”, – ствер­джують представники фе­номенологічного під­ходу, – це сфера суб’єк-тивних феноменів, це пе­реживання, що прийняли форми зовнішніх явищ. “Життєвий світ” несе в собі структури, схожі на ті, що розгортають абстрактні науки на своєму влас­ному грунті. Будь-яке знання, в тому числі і про право, має своїм кінцевим витоком гли­бини свідомості, а не фізичний, зовнішній світ. “Це джерело має назву “Я – сам”, – писав С. Бого­молов, – з усім моїм сукупним дійсним і можли­вим життям пізнання, включаючи і моє конкре­тне життя” [4, с. 289].

Феномен права, який “сам себе виказує”, ви­свічує, з’являється як результат інтен­ційно­сті свідомості, що реалізується в сфері консти­тутив­них актів, які долають “зовніш­ність” пі­знаваних життєвих правових “реалій”, безпо­середньо схо­плюючи лише їх сенс, смисл, конституючи “но­ему” (інтенційний об’єкт, що належить самій свідомості). Саме в гли­бинах свідомості мого Я – сам існують структури, які виступають матри­цями теоретичних правових ідей і формують їх зміст. В суб’єктивних, але надіндивідуальних, загальнозначу­щих схемах людського повсякден­ного правового досвіду, що сформувалися в до­науковій, до теоретичній діяльності, треба шу­кати прообрази категоріа­льних структур право­свідомості. Трансценден­тальному “Его”, з якого починається суб’єкт правосвідомості, властивий “внут­рішній” фе­номенологічний час, що виявляє себе у хроно­логічній послідовності інтенційних ноетичних актів, які складають реальну сутність консти­туювання інтенційного змісту феномена права. Часовий потік інтенційної свідомості – непе­рервний. В “Лекціях з феноменології вну­трі­шньої свідомості часу” Е. Гуссерль писав, що внутрішній потік інтенційної свідомості “є те, що ми так називаємо за подобою конституйова­ного, але з погляду часу він не є “об’єктивним”, він є абсолютна суб’єктивність, в переживанні актуальності ми володіємо відправним пунктом і континуумом усіх наступних моментів. Для всього цього у нас не ви­стачає слів” [18, с. 75].

Процес кристалізації в свідомості чистих сут­ностей у вигляді ейдосів розгорта­ється із по­току безперервних переживань, витоки яких в Leben­swelt. Ті з ейдосів, що мають вигляд при­родно-правових нормативно-ціннісних структур, скеро­вують індивідуальну сві­до­мість до ідеалів іс­тини, порядку, гармонії. Ви­токи цієї спрямова­ності – в факті усвідом­лення істинності, отже універсальності і зага­льнозначимості структур природно правової свідомості.

Варто наголосити на тому, що феномено­ло­гія додала природно-правовій парадигмі підкрі­п­люючих моментів. Це було зроблено шляхом додаткової розробки методологіч­них засад принципів усезагально­сті та абсолют­ності нор­мативних структур сві­домості.

Трансцендентальний суб’єкт – це загаль­но­значущий зміст феноменів свідомості, це гли­бинний пласт, що лежить поза індивідуально-особистісним. Е. Гуссерль був перекона­ний в тому, що “існує один-єдиний об’єктивний прос­тір”, єдиний час, світ, природа. І “якщо в мені закладені структури, що потребують спі­льного буття (mitsein) інших “я”, вони повинні мати одну-єдину природу” [17, с. 146]. Пред­ставники феноменологічної філософії права роблять ак­цент на ідеї, що всім суб’єк-там, окрім їх влас­ного, суб’єктивного відчуття і сприйняття права, властивий, на рівні транс­цендентального “Его”, спільний, глибинний, єдиний трансце­нденталь­ний смисл правового досвіду. За допомогою фе­номенологічного ме­тоду було об’єднано фізи­чно-об’єктивний та метафізичний типи реально­сті і через струк­тури свідомо­сті, що містять в собі природно-правові універсалії, поєднати природно-соціа­льне повсяк­денне буття і світ ви­щих сутнос­тей. Саме на цьому шляху пізнання, проторе­ному феномено­логами, європейцям від­крилася можливість для відродження статусу аб­солю­тів для таких цінностей як життя, сво­бода, благо, справедливість, людська гідність, – ціл­ком правильно підкреслює В. Бачінін [3, с. 398].

Цей підхід виявився справді доволі проду­к­ти­вним, бо “феноменологічне пізнання вклю­чає в себе не лише чуттєву інтуїцію, але й ка­тегоріа­льну... Саме остання і гарантує пі­знанню ціліс­ність, адекватність і абсолют­ність” [11, с. 58]. Феноменологи повернули право зі світу, “що да­ється нам природничою наукою (раціонально-теоретичним мислен­ням – авт.), до світу, що пе­редує науці, до без­посереднього Lebenswelt у його оригінальній даності” [16, с. 247]. Якщо пе­рефразувати трохи Дж. Уайльда, то можна ска­зати, що по­зитивістськи-раціоналістичне тракту­вання пра-ва, що виключає природне право як таке – це лише перспек­тива, що виражає певний ви­мір Lebenswelt права. Це лише його об’єктивний ви­мір, але не він сам. Гуссерлів­ська концепція Lebenswelt прямо вказує на ті внутрі­шні засади, які дозво­ляють людям різ­них куль­тур ставитися до ідей природного права як до нормативно-цін­ніс­них універсалій зі статусом істинного та аб­солютного.

Чималий внесок у ствердження природно-правової парадигми зробили представ­ники ек­зи­стенціальної філософії права. Саме їм влас­тиві активні пошуки “справжнього” права в конкрет­них живих ситуаціях і заперечення об’єктивно існуючого природного права. На­гадаємо, що в цій філософії права людина і світ розумі­ються невід’ємними одне від ін­шого, світ спра­вді люд­ського, на думку філо­софів-екзистенціа­лістів – це світ суб’єктивний, що протистоїть зовніш­ньому з його соціаль­ною проблематикою. “Dasein” (буття – тут) – екзис­тенція, що здійсню­ється в безликому се­редовищі “das man”.

Долаючи ортодоксальні погляди, новітні ек­зистенціалісти прагнуть “заземлити” вчення про екзистенцію, зблизити сферу соціального і “Dasein”, впроваджуючи нові екзистенціали, по­дати “das man” як сферу “майже істинну”. На­приклад, Е. Фехнер наголошував, що люд­ська екзистенція можлива лише в середовищі, де є Інший. Істинно вільна людина почува­ється та­кою лише тоді, коли Інший почує і прийме її. Людське буття є можлива екзистен­ція. З цього погляду право є елементом “орієн­тації в світі”. Екзистенція може вмерти в праві, бо його норми можуть бути мертвими, механічними схемами. Але ці норми, за Е. Фехнером, можуть бути і ін­шими. Екзисте­нціонування неможливе без впо­рядкованого повсякденного буття, екзистенціа­льна свобода неможлива без гарантії безпеки і право дає людині можли­вість не заважати ін­шому у здій-ненні своєї самості. Інший, вступа­ючи в ко-мунікацію зі мною, також повинен бути ві­льним, інакше не буде реалізована моя екзис­тенція. Людина є самою собою лише в тій мірі, в якій вступає в комунікацію з іншим буттям і сві­том, – поза цим справжньої свободи не бу­ває. Отже, право – це передумова свободи. Ек­зи­стен­ціалізм і право є чужими одне щодо іншого лише для тих, хто розглядає і перше, і друге дуже од­нобоко, – стверджував Е. Фехнер. Віді­йшовши від формального, не істинного права ми з не­об­хідністю маємо тво­рити інше, як дозволяє здійс­нювати екзистен­ціальну комунікацію. Звер­німо увагу на таке: це нове право має бути “при­род­ним правом” в тому сенсі, що воно незалежне від свавільних приписів і законів, витікає із самої структури людського буття, як буття-з-ін­шими. Людина не вступає в правові відносини завдяки зовні­шнім приписам. Вона завжди в праві, – на­го­лошує Е. Фехнер. Інституції, закони тощо з’являються пізніше.

Екзистенціалісти стверджують, що людина “приречена на свободу” (Ж.-П. Сартр), вона є “проект, закинутий у майбутнє”, невизначе­ний у деталях, має варіанти-можливості для свого іс­нування, а тому головне завдання – ви­брати мо­жливе із цієї таємничості буття, що відкрива­ється в екзистенціонуванні. Тому, ко­жне викори­стання права – це “кидок у неві­доме”, чи то рі­шення судді, чи то акт законо­давця, – це ризик, відповідальність. Відмов­ляю­чись від такого права, що є вільним вибо­ром, ми відмовляємося від себе, – писав Е. Фехнер. Право є наше вла­сне, відповідне нашій людській природі тво­ріння, і ми існуємо лише в ньому [16, с. 322]. Так на місці тради­ційного природного права тут по­стає “буття правової дійсності”, правильність цього ризи­кованого права, що перебуває у ста­новленні, перевіряється уже після дії. Щоб бути взагалі, це право має бути ризиком. Воно суб’єктивне в своєму ста­новленні, але об’єктивне в своїх ці­лях, – підкреслював Е. Фехнер [16].

Такий філософ права цього напряму як М. Мюллер наголошував, що об’єктивне та все­загальне лише прочиняє людині істинний екзис­тенціальний сенс правових устано­влень, а грун­товані вони перш за все в самому бутті людини.

В. Майгофер ввів новий екзистенціал “als sein”, тобто “буття-в-якості” і наголошував, що саме це буття має бути підставою розум­ного правового рішення, тобто природа речей в кон­кретній ситуації чи просто “конкретне природне право“ має стати підставою максими пове­дінки суб’єкта – в цьому маємо відголос категоричного імперативу. У В. Майгофера звучить стурбова­ність не стільки проблемою раціональності по­ходження істиного права, скільки пошу­ками справедливо-розум­них правовідносин в нашому такому різнобар­вному світі .

Захищаючи унікальність особистісного “я”, філософи права екзистенціального напрямку за­перечували нормативність права як єдину його форму і обстоюють його анормативну при­роду, оскільки сама людина, її екзистенція є анормати­вною, – особливо виразно ця ідея зву­чить у Г. Кона, який писав, що початком і витоком усього є конкретна ситуація, а за-кони і норми не утримують в собі права. [5]

Звичайно, аналізовані вище підходи до про­блеми природного права не позбавлені не­долі­ків, проте конструктивних моментів в на­пря­мку змі­цнення позицій юснатуралізму міс­тять вони чи­мало. Варто наголосити на праг­ненні мислителів цих напрямів захистити особи­с­тість від засилля правового формалізму, збере­гти її неповторно-творчу самість, унікальність її життєвої ситуації. Ця мета зумовила пошуки но­вої методології, ак­тивне застосування прин­ципу інтер­суб’єктивності, розробку нових по­нять і катего­рій. Ця філософ­сько-правова дум­ка трак­тує право як таке, що постає із загаль­ного жит­тєвого потоку людсь­кого співісну­вання. З цієї філософії права неми­нуче випли­ває ідея не­від’ємномності права від людини. Боро­тьба осо­бистості за своє існування – це і є боротьба за її природні права, і навпаки – бо­ротьба особистості за свої природні права – це боротьба за себе, за реалізацію своєї творчої, унікальної самості. Ця філософія права опти­міс­тична, пронизана принципом гуманізму, адеква­тно відо­бражає ін­тереси та потреби осо­бистості, що усвідомлює свою залежність від іншого і го­това на засадах діалогу і партнерс­тва будувати з ним світ, в якому кожне “я” може від­бутися реа­льно, відпо­відно до прин­ципу природ­них прав людини, ви­токи яких – у свідомості са­мого су­б'єкта права, спрямованій на того, хто поруч.

 

Список літератури

 

1. Аристотель. Политика // Аристотель. По­ли­тика. Афинская полития. – М., 1997.

2. Бачинин В.А. Философия права и пре­ступ­ле­ния. – Харьков: Фолио, 1999.

3. Бичко І. та ін. Історія філософії. – К., 2001.

4. Богомолов А.С. Немецкая буржуазная фи­ло­софия после 1865 года. – М., 1968.

5. Желтова В.П. Философия и буржуазное правосознание. – М., 1977.

6. Кант И. Метафизика нравов // Соч.: В 6 т. – М., 1966. – Т. 4. – ч. 2.

7. Каспрук В. Хто в сучасній Україні // Time / Час від 17.01.1997р.

8. Лук’янець В.С., Соболь О.М. Філософсь­кий постмодерн. – К., 1998.

9. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Харьков, 2002.

10. Нерсесянц В.С. Философия права. – М., 1998.

11. Свасьян К.А. Феноменологическое по­зна­ние. – Ереван: Из-во АН АрмССР, 1989.

12. Селіванов А. Реформування конститу­цій­них засад судової влади в Україні // Право України. – 2003. – № 7

13. Соболь О.М. Постмодерн і майбутнє фі­ло­софії. – К., 1997.

14. Філософія права (за ред. О. Даніль­яна). – Київ: Юрінком Інтер, 2002. – с. 118-145

15. Хабермас Ю. Философский дискурс о мо­дерне. – М., 2003.

16. Fechner E. Rechtsphilosophie. – Тübin-gen, 1956.

17. Husserl E. Cartesianische Meditationen und Pariser Vortrage // Gesammelte Werke. – Husserliana. Bd. – 1. – Haag, 1963.

18. Husserl E. Phänomenologie des inneren Leitbewüsstseins. (1893-1917) // Hesserliana. Bd. – 10 – Haag, 1966.

19. Kaufman A. Problemgeschiehte der Rechts – philosophie. – München, 1994.

20. Schutz A. Phenomenology and the Social Sciences // Phenomenology and Sociology. – Pengium, 1978.

21. Stelmach I., Sarcowicz R. Filosofia prawa XIX і XX wieku. – Kraków, 1999.


М. Г. Братасюк




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.