Justice consists of two main sides, formal justice and real justice. The formal justice lies in the consecutive and impartial application of rules. The real justice is reflected in the most significant legal values. The intrinsic content of the real justice is most clearly manifested in the idea of human rights.
2003 р. О. П. Донченко
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
МЕТОДОЛОГІЧНА ФУНКЦІЯ КАТЕГОРІЇ
СВОБОДИ В ПРАВІ
Свобода є сутнісною константою у визначенні індивіда як самостійно діючого суб’єкта, наділеного можливістю вибору відповідно до своїх потреб, бажань та цілей [3, с. 340]. В свою чергу, вільна, творча людина, яка проголошується в Україні найвищою соціальною цінністю, повинна врешті-решт не тільки декларативно, але й реально визначати нормативно оформлений зміст діяльності держави. Якщо ж вказані судження об’єднати, то сформулюється тріада “свобода-особистість-право”, дотримання якої, на наш погляд, є умовою оптимізації процесів державотворення в демократичній країні.
Отже, виникає необхідність аналізу дієвості методологічної функції категорії свободи. Адже право як міра, масштаб поведінки [7, с. 23-27; 1, с. 172-173] виражає ступінь поліваріантності вчинків ініціативної особи. В цьому розумінні можливість правового самовизначення суб’єктів повинна стати своєрідним “компасом”, показником істинності юридичних приписів та настанов.
Особлива роль у конкретизації цього положення належить природному праву. Коли ми спробуємо з’ясувати, яке з основних питань соціально-філосо-фського знання сягає глибокої давнини, то не помилимося, стверджуючи, що в якості такого постає про-блема його співвідношення з позитивним правом.
Вже в античний період греки розмежовували закон і справедливість. Погляди мислителів були сповнені прагненням винайти абсолютні начала в праві, зумовлені самим людським буттям. Демокріт вважав, що “Закон намагається допомогти в житті людей. Але досягти цього можна лише тоді, коли громадяни хочуть жити щасливо: для підпорядкованих він є тільки свідченням їх власної доброчинності” [4, с. 361].
Є різні інтерпретації природного права: космологічне (як божествений світовий порядок); антропологічне (як вираження людської сутності); раціональне (як розум).
Ми розглядаємо його як таке, що по суті виступає субстанційною основою свободи. Адже люди є вільними лише настільки, наскільки вони можуть здійснювати природні права (на життя, особисту недоторканість, вибір місця проживання, безпечне довкілля тощо). Тобто, свобода у вигляді життєво важливих інтересів індивіда набуває певного змісту. І завдяки цьому вона отримує достатню основу, щоби виконувати роль методологічного орієнтира для законодавця.
З іншого боку, окрім змістового наповнення будь-яке явище повинно мати спосіб свого існування. В даному випадку, якщо відсутній механізм практичного втілення, то йдеться тільки про свободу-можливість і людина буде не здатна реалізувати свою самобутність через відсутність визначеності, а головне, гарантованості. Вести ж мову про свободу як дійсність, “наявне буття” можна лише без відриву від системи забезпечуваних державою норм. Але таке твердженя потребує доведення. Тому наступним нашим завданням є розкриття синтезу природного і позитивного права.
Однак, перш ніж досліджувати співвідношення та інтегрцію цих концепцій, необхідно зазначити, що проблема їх єдності та взаємозв’язку, як свідчить історія та сучасність, розв’язується неоднозначно.
Соціальна і політична специфіка позицій, що розглядаються, їх якісні відмінності створюють можливість різних поглядів, у тому числі й для визнання в якості основоположого взагалі тільки одного з типів праворозуміння. Так в 40-50-ті рр. в багатьох країнах відбувся перехід до позитивного підходу. Природно-правове мислення було піддане значній критиці, аргументи якої цікаві й показові. Перший аргумент стосувався нечіткості концепції внаслідок розмитості її елементів – визначень “природа” і “природне.” Другий елемент критики полягав у вказуванні на відсутність трьох основних компонентів позитивізму: примусового характеру; меж дії, встановлених державою; забезпечення державного контролю. Такі міркування не можна визнати вагомими, оскільки було зроблено сплутування понять: властивості позитивного права помилково трактувались як такі, що є обов’язковими для природного. Аналогічні дискусії досить актуальні і в наш час, в тому числі для сучасної юридичної науки [8, с. 52].
Разом із тим, у світі все більше стверджується думка, що саме взаємозв’язок вказаних концепцій [2, с. 179, 186] є необхідною підставою створення найбільш сприятливих умов для творчої самореалізації особистості. І не зважаючи на те, що людині від народження належать невідчужувані права, "захист" їм все ж таки надає форма закону.
Отже, вихідним моментом встановлення внутрішнього зв’язку між природним і позитивним правом є усвідомлення того, що при всіх своєрідних відмінностях обидва поняття перебувають в єдиному правовому просторі, який характеризується спільною сутністю. Це, по-перше. По-друге, діалектичний підхід до розкриття динаміки та взаємопроникнення складових цього простору показує, що в суспільному житті природне і позитивне право є не просто протилежностями, а іманентним протиріччям у відношенні сутності правової свободи. Остання ж в такій ситуації містить специфічне нормативне обмеження, переслідуючи мету самозахисту.
По-третє, згідно з проведеним аналізом, свобода має два джерела – змістове (природні права) і формальне (юридичні норми). Отже, правове регулювання полягає в її трансформуванні в юридичну сферу. Разом із цим відбувається наповнення форми закону загальновизнаними цінностями, що пояснюється за допомогою методу детермінізму [3,с.90]. Важливо зазначити, що в цьому випадку використовується не жорсткий причинно-наслідко-вий зв’язок, а причинність як взаємодія.
Така інтерпретація свободи має принципове значення для теорії та філософії права, діагностики сучасної ситуації. Перш за все, це значення проявляється у співвідношенні закону і права [5, с. 19-31; 6, с. 17-26], визначенні правового закону. Основною ж властивістю останнього є зумовленість його змісту таким показником як життєво важливі потреби та інтереси індивідів. Тобто, місце законодавчого акту в соціальному житті визначається тим, наскільки він відповідає природним, суспільно-історичним, економічним, національним, психологічним факторам і процесам цього життя. Будь-яке ж нехтування або зневажливе ставлення до використання свободи в якості критерію права зумовлює стан соціальної напруги та нестійкості у суспільстві.
Отже, юридичний закон буде виступати в якості справедливого, “правильного” тоді, коли державним законом стане природний закон свободи. Звідси зрозуміло, що для перетворення акту державної волі в правовий акт законодавець повинен перевіряти його зміст на відповідність свободі, і тільки при дотриманні цієї вимоги з’являться підстави стверджувати про гармонізацію й ефективність правотворчості та правозастосування.
Список літератури
1. Иконникова Г.И., Ляшенко В.П. Основы философии права. – М.: ИНФРА-М, Издательство “Весь Мир”, 2001.
2. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999.
3. Краткий философский словарь / Под ред. А.П. Алексеева. – М.: Проспект, 2001.