Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ВІДРОДЖЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА



 


Трансформація юридичної освіти в країні у бік світових стандартів потребує повернення до тради­цій, які були притаманні їй у часи, коли фундамента­льній підготовці правознавця приді­лялася вагома увага, у результаті чого випуск­ники юридичних фа­культетів здебільшого ста­вали значними постатями не тільки у суто юри­дичній чи адміністративній сфе­рах діяльності, а й у сфері вишукано-інтелектуаль­ній, якою зав­жди була філософія. Ідеться не тільки про галузь філософського знання, яка природно ви­пливає із взаємодії філософії та права, тобто саме про фі­лософію права, йдеться про філософію взагалі, про розробку смисложиттєвих метафізичних пи­тань, а точніше про те, що в скарбницю людської мудрості величезний внесок зробили мислителі, базовою осві­тою яких, була освіта юридична. Особливим пері­одом у цьому плані була межа століть ХIХ-го й ХХ-го, коли серед найяскраві­ших зірок філософської думки ми бачимо цілу плеяду випускників юридич­них факультетів: Микола Бердяєв (закінчив Київсь­кий універси­тет), Євген Трубецький, Павло Новго­родцев, Сергій Булгаков, Іван Ільїн, Борис Вишесла­вцев та Семен Франк (Московський університет), Олександр Ізгоєв (Новоросійський університет, Одеса), Петро Струве (Петербургський універси­тет), Михайло Туган-Барановський (Харківський універ­ситет). Окремо в даному контексті слід сказати про одного з засновників Української Академії наук, ви­датного соціолога та філософа права Богдана Кістя­ківського, який навчався в університетах Київсь­кому, Дерптському, Бер­лінському, Паризькому, Стразьбурзькому (де і захистив докторську дисерта­цію з філософії) та Гейдельберзькому, а наприкінці життя був дека­ном юридичного факультету Київсь­кого універ­ситету.

Втім, зрозуміло, що для переважної біль­шості з них предметом наукового інтересу була перед­усім філософія права як сфера знання, яка відпо­відала і фаховій підготовці, і, для багатьох, гро­мадському темпераменту, адже більшість із на­званих вчених і багато з тих, кого не згадали – це ще й активні чи навіть видатні громадські ді­ячі.

У контексті процесів відродження вітчиз­няної філософії права, чому і присвячений круг­лий стіл “Актуальні проблеми філософії права” (який, без перебільшення, можна назвати знако­вою подією у науковому житті країни), доречно було б звернути увагу на систему підготовки фа­хівців, тих, кому за великим рахунком, дове­деться визначати обличчя нашої країни у най­ближчому майбутньому. Причому йдеться не лише про обличчя формальне в сенсі від­повідно­сті юридичних норм та правової системи тим принципам, які є засадничими у цивілізованому світі і які проголошено як цілі й орієнтири на­прямку по­ступу нашої держави. Ідеться про імідж країни на світовій арені, де її представники мають відповідати певним вимо­гам до інтелек­туального та загальноку­льтурного розвитку, які висуваються до еліти. Це, як ві­домо, і фундамен­тальна мовна підготовка, і взагалі розвиток осо­бистості фахівця, який буде вирішувати долі ін­ших людей.

У такому аспекті обізнаність в історії фі­лософ­сько-правової думки як енциклопедії спроб людства осмислити та знайти шляхи най­кращого життя лю­дини або, якщо більш конкре­тно, най­кращого дер­жавного устрою та право­вого регу­лювання відносин людей, є нагальною потребою і навіть, я б сказав, потребою природ­ною для су­спільств, які визначили своїми орієн­тирами принципи, що спираються на поняття свободи, а точніше – свободи особи, сво­боди кожної лю­дини. Якщо сказати дещо спрощено, то йдеться про таку обізнаність не тільки так би мо­вити з боку винятково позитивного, тобто та­кого, що дозволяє конструювати плани розбу­дови держа­вного ладу та правової системи адек­ватно потре­бам сучас­ного світу, а й в плані суто негатив­ному, а саме: щоб засвоїти не лиш здо­бутки на­ших попередників, але й знати помилки, щоб не зробити тих кроків, які у минулому при­звели до небажаного ходу подій.

Поряд із таким досить утилітарним, хоча й необ­хідним, підходом та розумінням завдань іс­торії фі­лософії права має бути визначений для обґрунту­вання необхідності цієї дисципліни й інший. Тради­ція підготовки правознавця перед­бачає залучення найталановитіших із сту­дентів до науково-дослідни­цької роботи, що вже саме по собі вимагає осяг­нення історичного ас­пекту даної проблематики. Ос­новна теза цього виступу щодо повернення історико-філософсь­ких курсів до навчальних планів юридич­них і філософських факультетів у певному сенсі не є оригінальною, бо відповідні курси викладалися у той самий час, про який ми згадували, і який, за висло­вом М.В. Костицького, можна назвати “сло-в’янським періодом” розвитку філософії права. Найбільш відомими є курси, які викладали під цією ж назвою (П.Д. Юркевич, П.І. Новгоро­дцев, Є.М. Трубецький та М.М. Ко­ркунов [11; 6; 9; 2]). Аналогічні курси викладалися і під іншими назвами наприклад, “Історія політичних учень”, як то у Б.М. Чичеріна [10], чи, почасти, енцикло­педія права, як то у Ф.В. Тарановського [8].

Сьогодні маємо обов’язкову дисципліну під на­звою “Історія вчень про державу і право”, сама істо­рія якої відбиває хід нашого життя, іс­торію нашої країни. Як відомо, після остаточ­ного зміц­нення бі­льшовицької влади в 20-ті роки мину­лого століття усе, що йшло не за її ідеологі­чним сценарієм, було заборонено, і в навчальних за­кладах викладався фак­тично тільки так званий марксизм-ленінізм під різ­ними назвами. Звісно, що ні про яку філософію права чи то історію фі­лософії права не могло йтися, оскільки, як ві­домо, сама суть цих дисциплін – це ознайом­лення зі всією найрізноманітнішою гамою ду­мок, концепцій, поглядів тощо, які були напра­цьо­вані культурою людства протягом багатьох століть чи навіть тисячоліть.

А потім сталося те, що вже було в історії освіти століттям раніше, коли в Російській імпе­рії в універ­ситетах було скасовано викладання філософії вза­галі, адже вона не давала спеціаль­них знань у конк­ретних галузях наук. Через де­сятиріччя після цього скасування майже авраль­ними заходами стали нама­гатися відновити ви­кладання філософії, оскільки якість підготовки спеціалістів будь-якого фаху, як з’ясувалося, ве­ликою мірою залежить від рівня зага­льного роз­витку мислення, культури мис­лення фахі­вця. Тоді – і це вельми компліментар­ний факт для іс­торії нашої вітчизняної науки – справу ряту­вання філософських дисциплін у країні було “висо­чайше” доручено молодому професорові Києво-Моги-лянсь­кої академії Пам­філу Данило­вичу Юр­кевичу, бо не знайшлося на величезних просторах імперії більш достойної людини для такої культу­ротворчої місії. Він очо­лив кафедру філософії, а потім в одночас і кафедру філософії права Мос­ковського універ­си­тету, розробив від­повідні ку­рси, серед яких і курс історії філософії права [11].

За радянських часів відбудова принципів під­го­товки не замовлених владою виконавців її на­казів із дипломами юристів, а правознавців у пе­рвісному значенні цього слова, почалася на­при­кінці 50-х – початку 60-х років, за часів так зва­ної “відлиги”, коли було започатковане ви­кла­дання курсу історії політичних та правових учень. Такий своєрідний “ерзац-курс” історії фі­лософії права, коли погляди геніїв людства роз­глядалися з “єдино вірної” пози­ції тодішньої ве­рсії марксизму, не міг у повному об­сязі репрезе­нтувати все розмаїття поглядів на право, закон, владу, державу, систему управління та органі­за­ції життя суспільства тощо, але то був певний про­рив своєрідної науково-духовної блокади в суспільс­твознавчій сфері.

Після революційних подій початку 90-х років ХХ-го століття й створення незалежної держави, в Україні було запроваджене викла­дання курсу “Іс­торія вчень про державу і право”. Наскільки це ще не усталена термінологія щодо галузі (чи підгалузі) на­укових знань свідчить, наприклад, те, що за номенк­латурою ВАКу України визна­чення відповідної нау­кової спеціа­льності (12.00.01. – разом із теорією та історією держави і права) прийняте як “історія полі­тич­них і право­вих вчень”. За великим рахунком, таке розхо­дження не має суттєвого значення, оскільки важ­ливим й основним для науки є все ж таки вирі­шення актуальних проблем правознавс­тва та держа­во­знавства, а також створення умов для підготовки фахівців належного рівня, що сього­дні означає орга­нізацію навчального про­цесу в напрямку від підго­товки “юристів-техно­логів” у бік “юристів-гуманіта­ріїв”. Останнє не означає применшення ролі юриди­чної спеціалі­зації фахі­вців, скоріше це означає, що свої обов’язки він повинен сві­домо виконувати у за­гальному кон­тексті соціа­льних проблем. Іншими словами, йдеться також й про відповідний, а для нас сьо­годні, можна сказати, мабуть, і необхідний рі­вень національ­ної свідомості правника, пред­ста­вника – в ідеалі – вітчизняної еліти.

Тому на­гальним, постає питання про доціль­ність повер­нення такої дисципліни (історії філо­софії права) і, звісно, з’ясування логіки відно­шення її до “Іс­торії вчень про державу і право”, яка виклада­ється сьогодні майбутнім юристам і предмет якої не є ос­таточно визначеним [7; 3].

Важливим тут виглядає аспект морального об­ґрунтування права, чому приділяли увагу і Юркевич, і Новгородцев, і Трубецькой. Це те, що може стати основою розмежування курсів, але це лише один з варіантів підходу. Відомі й інші варіанти, напри­клад, пропонуеться про­блеми державознавства ви­ділити в окреме пред­метне поле. Серед таких підхо­дів для, так би мо­вити, першого, робочого визна­чення предмета історії філософії права привабли­вими вигляда­ють філософсько-правові концепції, що спира­ються на сенсовий зміст права [5, с. 17-18] і природно апелюють до правосвідомості [1, с. 46]. До предметного поля історії філософії права безпосере­днє відношення має потужний масив західної соціа­льно-політичної та філософ­сько-правової думки дру­гої половини ХХ сто­ліття, серед (К.О. Апель, Ю. Габермас, О. Гьофе та ін.). Їхні концепції можуть слугувати орієнти­рами в сучасних системах мис­лення та подо­лання про­тиріч і вирішення суспільних конфлік­тів, а це одне з найголовніших призначень права взагалі. Окремим і важливим тематичним бло­ком пови­нно стати дослідження й вивчення схід­но­христи­янської парадигми в історії філософії права [4].

Викладені нотатки не можуть вичерпати на­віть деяких питань щодо повернення історії фі­лософії права до переліку навчальних дисцип­лін, які нале­жить опановувати майбутнім юрис­там. Але обго­во­ренню даної проблеми в контексті відродження віт­чизняної філософії права необ­хідно приділяти належну увагу, зва­жаючи на її значущість.

 

Список літератури

1. Гарник А.В. Философия права: предмет­ная спе­цифика, место и значение в сис­теме социа­льно-гуманитарного знания. – Дніп­ропетровск: Изд-во Днепропетровского ун-та, 1998.

2. Коркунов Н.М. История философии права. По­собие к лекциям. – СПб., 1915.

3. Литвинов О.М. Про визначення пред­мета ку­рсу „Історія вчень про державу і право” (деякі пи­тання для обговорення) // Проблеми вищої юридич­ної освіти: Тези доповідей та нау­кових повідомлень науково-методичної конфе­ренції. – Харків: Нац. юрид. акад.України, 2002.

4. Литвинов О.М. Східно-західний дис­курс у по­літико-правовій думці в історії філосо­фії від Івана Вишенського до Павла Новгород­цева: пра­вославно-християнська парадигма // Культурно-творча спад­щина Григорія Сково­роди: Збірник наукових праць Східно-українсь­кого національ­ного університету імені Володи­мира Даля. – Лу­ганськ: Вид-во Східно-укр. нац. ун-ту, 2002.

5. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт фи­лософского осмысления. – Харьков: Право, 2002.

6. Новгородцев П.И. Лекции по истории фило­со­фии права // Новгородцев П.И. Сочине­ния. – М.: Ра­ритет, 1995.

7. Скакун О.Ф.,Демиденко Г.Г. О месте исто­рии учений о государстве и праве в новой сис­теме юри­дического образования // Государс­тво и право. – 1998. – № 10.

8. Тарановский Ф.В. Учебник энциклопе­дии права.– Юрьев, 1917.

9. Трубецкой Е.Н. История философии права (но­вой). – К., 1893.

10. Чичерин Б.Н. История политических уче­ний. – М., 1877.

11. Юркевич П.Д. Історія філософії права // Юрке­вич. Історія філософії права; Фі­лософія права; Філософський щоденник. – К.: Ред. журн. „Україн­ський світ”, 1999.


 

О. Н. Литвинов




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.