ВІДРОДЖЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

Трансформація юридичної освіти в країні у бік світових стандартів потребує повернення до тради­цій, які були притаманні їй у часи, коли фундамента­льній підготовці правознавця приді­лялася вагома увага, у результаті чого випуск­ники юридичних фа­культетів здебільшого ста­вали значними постатями не тільки у суто юри­дичній чи адміністративній сфе­рах діяльності, а й у сфері вишукано-інтелектуаль­ній, якою зав­жди була філософія. Ідеться не тільки про галузь філософського знання, яка природно ви­пливає із взаємодії філософії та права, тобто саме про фі­лософію права, йдеться про філософію взагалі, про розробку смисложиттєвих метафізичних пи­тань, а точніше про те, що в скарбницю людської мудрості величезний внесок зробили мислителі, базовою осві­тою яких, була освіта юридична. Особливим пері­одом у цьому плані була межа століть ХIХ-го й ХХ-го, коли серед найяскраві­ших зірок філософської думки ми бачимо цілу плеяду випускників юридич­них факультетів: Микола Бердяєв (закінчив Київсь­кий універси­тет), Євген Трубецький, Павло Новго­родцев, Сергій Булгаков, Іван Ільїн, Борис Вишесла­вцев та Семен Франк (Московський університет), Олександр Ізгоєв (Новоросійський університет, Одеса), Петро Струве (Петербургський універси­тет), Михайло Туган-Барановський (Харківський універ­ситет). Окремо в даному контексті слід сказати про одного з засновників Української Академії наук, ви­датного соціолога та філософа права Богдана Кістя­ківського, який навчався в університетах Київсь­кому, Дерптському, Бер­лінському, Паризькому, Стразьбурзькому (де і захистив докторську дисерта­цію з філософії) та Гейдельберзькому, а наприкінці життя був дека­ном юридичного факультету Київсь­кого універ­ситету.

Втім, зрозуміло, що для переважної біль­шості з них предметом наукового інтересу була перед­усім філософія права як сфера знання, яка відпо­відала і фаховій підготовці, і, для багатьох, гро­мадському темпераменту, адже більшість із на­званих вчених і багато з тих, кого не згадали – це ще й активні чи навіть видатні громадські ді­ячі.

У контексті процесів відродження вітчиз­няної філософії права, чому і присвячений круг­лий стіл “Актуальні проблеми філософії права” (який, без перебільшення, можна назвати знако­вою подією у науковому житті країни), доречно було б звернути увагу на систему підготовки фа­хівців, тих, кому за великим рахунком, дове­деться визначати обличчя нашої країни у най­ближчому майбутньому. Причому йдеться не лише про обличчя формальне в сенсі від­повідно­сті юридичних норм та правової системи тим принципам, які є засадничими у цивілізованому світі і які проголошено як цілі й орієнтири на­прямку по­ступу нашої держави. Ідеться про імідж країни на світовій арені, де її представники мають відповідати певним вимо­гам до інтелек­туального та загальноку­льтурного розвитку, які висуваються до еліти. Це, як ві­домо, і фундамен­тальна мовна підготовка, і взагалі розвиток осо­бистості фахівця, який буде вирішувати долі ін­ших людей.

У такому аспекті обізнаність в історії фі­лософ­сько-правової думки як енциклопедії спроб людства осмислити та знайти шляхи най­кращого життя лю­дини або, якщо більш конкре­тно, най­кращого дер­жавного устрою та право­вого регу­лювання відносин людей, є нагальною потребою і навіть, я б сказав, потребою природ­ною для су­спільств, які визначили своїми орієн­тирами принципи, що спираються на поняття свободи, а точніше – свободи особи, сво­боди кожної лю­дини. Якщо сказати дещо спрощено, то йдеться про таку обізнаність не тільки так би мо­вити з боку винятково позитивного, тобто та­кого, що дозволяє конструювати плани розбу­дови держа­вного ладу та правової системи адек­ватно потре­бам сучас­ного світу, а й в плані суто негатив­ному, а саме: щоб засвоїти не лиш здо­бутки на­ших попередників, але й знати помилки, щоб не зробити тих кроків, які у минулому при­звели до небажаного ходу подій.

Поряд із таким досить утилітарним, хоча й необ­хідним, підходом та розумінням завдань іс­торії фі­лософії права має бути визначений для обґрунту­вання необхідності цієї дисципліни й інший. Тради­ція підготовки правознавця перед­бачає залучення найталановитіших із сту­дентів до науково-дослідни­цької роботи, що вже саме по собі вимагає осяг­нення історичного ас­пекту даної проблематики. Ос­новна теза цього виступу щодо повернення історико-філософсь­ких курсів до навчальних планів юридич­них і філософських факультетів у певному сенсі не є оригінальною, бо відповідні курси викладалися у той самий час, про який ми згадували, і який, за висло­вом М.В. Костицького, можна назвати “сло-в’янським періодом” розвитку філософії права. Найбільш відомими є курси, які викладали під цією ж назвою (П.Д. Юркевич, П.І. Новгоро­дцев, Є.М. Трубецький та М.М. Ко­ркунов [11; 6; 9; 2]). Аналогічні курси викладалися і під іншими назвами наприклад, “Історія політичних учень”, як то у Б.М. Чичеріна [10], чи, почасти, енцикло­педія права, як то у Ф.В. Тарановського [8].

Сьогодні маємо обов’язкову дисципліну під на­звою “Історія вчень про державу і право”, сама істо­рія якої відбиває хід нашого життя, іс­торію нашої країни. Як відомо, після остаточ­ного зміц­нення бі­льшовицької влади в 20-ті роки мину­лого століття усе, що йшло не за її ідеологі­чним сценарієм, було заборонено, і в навчальних за­кладах викладався фак­тично тільки так званий марксизм-ленінізм під різ­ними назвами. Звісно, що ні про яку філософію права чи то історію фі­лософії права не могло йтися, оскільки, як ві­домо, сама суть цих дисциплін – це ознайом­лення зі всією найрізноманітнішою гамою ду­мок, концепцій, поглядів тощо, які були напра­цьо­вані культурою людства протягом багатьох століть чи навіть тисячоліть.

А потім сталося те, що вже було в історії освіти століттям раніше, коли в Російській імпе­рії в універ­ситетах було скасовано викладання філософії вза­галі, адже вона не давала спеціаль­них знань у конк­ретних галузях наук. Через де­сятиріччя після цього скасування майже авраль­ними заходами стали нама­гатися відновити ви­кладання філософії, оскільки якість підготовки спеціалістів будь-якого фаху, як з’ясувалося, ве­ликою мірою залежить від рівня зага­льного роз­витку мислення, культури мис­лення фахі­вця. Тоді – і це вельми компліментар­ний факт для іс­торії нашої вітчизняної науки – справу ряту­вання філософських дисциплін у країні було “висо­чайше” доручено молодому професорові Києво-Моги-лянсь­кої академії Пам­філу Данило­вичу Юр­кевичу, бо не знайшлося на величезних просторах імперії більш достойної людини для такої культу­ротворчої місії. Він очо­лив кафедру філософії, а потім в одночас і кафедру філософії права Мос­ковського універ­си­тету, розробив від­повідні ку­рси, серед яких і курс історії філософії права [11].

За радянських часів відбудова принципів під­го­товки не замовлених владою виконавців її на­казів із дипломами юристів, а правознавців у пе­рвісному значенні цього слова, почалася на­при­кінці 50-х – початку 60-х років, за часів так зва­ної “відлиги”, коли було започатковане ви­кла­дання курсу історії політичних та правових учень. Такий своєрідний “ерзац-курс” історії фі­лософії права, коли погляди геніїв людства роз­глядалися з “єдино вірної” пози­ції тодішньої ве­рсії марксизму, не міг у повному об­сязі репрезе­нтувати все розмаїття поглядів на право, закон, владу, державу, систему управління та органі­за­ції життя суспільства тощо, але то був певний про­рив своєрідної науково-духовної блокади в суспільс­твознавчій сфері.

Після революційних подій початку 90-х років ХХ-го століття й створення незалежної держави, в Україні було запроваджене викла­дання курсу “Іс­торія вчень про державу і право”. Наскільки це ще не усталена термінологія щодо галузі (чи підгалузі) на­укових знань свідчить, наприклад, те, що за номенк­латурою ВАКу України визна­чення відповідної нау­кової спеціа­льності (12.00.01. – разом із теорією та історією держави і права) прийняте як “історія полі­тич­них і право­вих вчень”. За великим рахунком, таке розхо­дження не має суттєвого значення, оскільки важ­ливим й основним для науки є все ж таки вирі­шення актуальних проблем правознавс­тва та держа­во­знавства, а також створення умов для підготовки фахівців належного рівня, що сього­дні означає орга­нізацію навчального про­цесу в напрямку від підго­товки “юристів-техно­логів” у бік “юристів-гуманіта­ріїв”. Останнє не означає применшення ролі юриди­чної спеціалі­зації фахі­вців, скоріше це означає, що свої обов’язки він повинен сві­домо виконувати у за­гальному кон­тексті соціа­льних проблем. Іншими словами, йдеться також й про відповідний, а для нас сьо­годні, можна сказати, мабуть, і необхідний рі­вень національ­ної свідомості правника, пред­ста­вника – в ідеалі – вітчизняної еліти.

Тому на­гальним, постає питання про доціль­ність повер­нення такої дисципліни (історії філо­софії права) і, звісно, з’ясування логіки відно­шення її до “Іс­торії вчень про державу і право”, яка виклада­ється сьогодні майбутнім юристам і предмет якої не є ос­таточно визначеним [7; 3].

Важливим тут виглядає аспект морального об­ґрунтування права, чому приділяли увагу і Юркевич, і Новгородцев, і Трубецькой. Це те, що може стати основою розмежування курсів, але це лише один з варіантів підходу. Відомі й інші варіанти, напри­клад, пропонуеться про­блеми державознавства ви­ділити в окреме пред­метне поле. Серед таких підхо­дів для, так би мо­вити, першого, робочого визна­чення предмета історії філософії права привабли­вими вигляда­ють філософсько-правові концепції, що спира­ються на сенсовий зміст права [5, с. 17-18] і природно апелюють до правосвідомості [1, с. 46]. До предметного поля історії філософії права безпосере­днє відношення має потужний масив західної соціа­льно-політичної та філософ­сько-правової думки дру­гої половини ХХ сто­ліття, серед (К.О. Апель, Ю. Габермас, О. Гьофе та ін.). Їхні концепції можуть слугувати орієнти­рами в сучасних системах мис­лення та подо­лання про­тиріч і вирішення суспільних конфлік­тів, а це одне з найголовніших призначень права взагалі. Окремим і важливим тематичним бло­ком пови­нно стати дослідження й вивчення схід­но­христи­янської парадигми в історії філософії права [4].

Викладені нотатки не можуть вичерпати на­віть деяких питань щодо повернення історії фі­лософії права до переліку навчальних дисцип­лін, які нале­жить опановувати майбутнім юрис­там. Але обго­во­ренню даної проблеми в контексті відродження віт­чизняної філософії права необ­хідно приділяти належну увагу, зва­жаючи на її значущість.

Список літератури

1. Гарник А.В. Философия права: предмет­ная спе­цифика, место и значение в сис­теме социа­льно-гуманитарного знания. – Дніп­ропетровск: Изд-во Днепропетровского ун-та, 1998.

2. Коркунов Н.М. История философии права. По­собие к лекциям. – СПб., 1915.

3. Литвинов О.М. Про визначення пред­мета ку­рсу „Історія вчень про державу і право” (деякі пи­тання для обговорення) // Проблеми вищої юридич­ної освіти: Тези доповідей та нау­кових повідомлень науково-методичної конфе­ренції. – Харків: Нац. юрид. акад.України, 2002.

4. Литвинов О.М. Східно-західний дис­курс у по­літико-правовій думці в історії філосо­фії від Івана Вишенського до Павла Новгород­цева: пра­вославно-християнська парадигма // Культурно-творча спад­щина Григорія Сково­роди: Збірник наукових праць Східно-українсь­кого національ­ного університету імені Володи­мира Даля. – Лу­ганськ: Вид-во Східно-укр. нац. ун-ту, 2002.

5. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт фи­лософского осмысления. – Харьков: Право, 2002.

6. Новгородцев П.И. Лекции по истории фило­со­фии права // Новгородцев П.И. Сочине­ния. – М.: Ра­ритет, 1995.

7. Скакун О.Ф.,Демиденко Г.Г. О месте исто­рии учений о государстве и праве в новой сис­теме юри­дического образования // Государс­тво и право. – 1998. – № 10.

8. Тарановский Ф.В. Учебник энциклопе­дии права.– Юрьев, 1917.

9. Трубецкой Е.Н. История философии права (но­вой). – К., 1893.

10. Чичерин Б.Н. История политических уче­ний. – М., 1877.

11. Юркевич П.Д. Історія філософії права // Юрке­вич. Історія філософії права; Фі­лософія права; Філософський щоденник. – К.: Ред. журн. „Україн­ський світ”, 1999.

О. Н. Литвинов

Поиск по сайту: