Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ЦІННІСТЬ



 


Справедливість з давніх часів настає визнача­льною ознакою і невід’ємним механізмом регу­лювання людських відносин, пов’язаних з пану­ванням і підпорядкуванням, необхідністю під­тримання взаємоповаги між людьми, гармоніза­ції різних, в тому числі протилежних (конкурую­чих) інтересів. До того ж, як за змістом, так і за етимологією, справедливість (лат. justitia) своїми витоками сягає права (лат. jus), “позначає наяв­ність у соціальному світі правового начала й ви­ражає його правильність, імперативність і необ­хідність”. Виходячи з цього, діяти по справедли­вості “означає діяти правомірно, відповідно до всезагальних вимог права” [2, с. 28-29].

Ідея справедливості сягає своїми витоками Давнього Світу. Платон називав справедливістю доброчесність, що означає правильне ставлення до інших людей, а також суму всіх чеснот вза­галі. Аристотель пов’язував справедливість із заслугами членів суспільства, на основі яких можна розподіляти певні блага. Юстиніан визна­чав її як постійну і вічну волю віддавати кож­ному належне. Середньовічні мислителі намага­лись узгодити справедливість з ідеєю перерозпо­ділу надлишкового багатства. Фома Аквінський навіть вважав, що людина в крайній нужді має право претендувати на чужу власність. На думку І. Канта, те, чого вимагає справедливість, має бути виконано незалежно від будь-яких обставин сус­пільного розвитку. На думку В. Гумбольдта, мету і зміст діяльності держави, з одного боку, стано­вить проведення меж між справедливим і неспра­ведливим, а з другого боку, допустиме обмеження свободи окремої особистості задля її справедливої реалізації рівною мірою разом з усіма. Ідею при­мусової справедливості пізніше активно відстою­вав у своїх працях В. Соловйов [7, с. 94-95].

Поряд з цими підходами на початку ХІХ ст. У соціальних науках з’явилося поняття “соціа­льна справедливість”, що стало загальновжива­ним завдяки працям Д.С. Мілля. Значний внесок у розуміння соціальної справедливості належить К. Марксу і Ф. Енгельсу, які розглядали її як складне явище, у якому реалізуються ідеалізо­вані та реальні прагнення людей морального, соціально-економічного, правового і політичного характеру. Німецькі мислителі першими вивели залежність справедливості від рівня розвитку суспільного буття і суспільної свідомості.

Ідея соціальної справедливості знайшла своє відображення у двох основних підходах, які стверджують: 1) рівність можливостей в рамках відкритого суспільства, де люди зможуть макси­мально проявити свої здібності; 2) рівномірний розподіл благ з урахуванням різних потреб кож­ної людини. Найпопулярніша, життєздатна ін­терпретація соціальної справедливості знайшла своє втілення на Заході, в рамках поміркованого підходу, характерного для соціал-демократії. Згідно з цим підходом, частина суспільних ре­сурсів розподіляється за потребами через сис­тему соціального забезпечення, а інша частина – відповідно до заслуг через економічний ринок або бюрократичні процедури. Як інтегральне поняття соціальна справедливість відображає реальне становище особи в суспільстві, рівень людської і громадянської гідності, забезпечений правовими гарантіями та заслужено наданими матеріальними і духовними благами.

Найвідоміший із сучасних теоретиків справе­дливості американський філософ Джон Ролз, який в основу свого підходу поклав принцип: нерівність у розподілі суспільних благ допуска­ється лише тоді, коли вона відповідає інтересам найменш забезпечених членів суспільства [5]. Поряд з цим глобальним підходом у сучасних правових теоріях існує широка палітра різнома­нітних, нерідко протилежних, поглядів. Скажімо, на роль справедливості у процесі конституцій­них змін. Так, з одного боку, можна зустріти по­гляд, що сучасні конституції є “інструментами пошуку справедливості” (Дж. Елстер). З іншого – підхід, який проголошує, що так само, як не­мож­ливо передбачити наслідки зміни інститу­ційної структури, “неможливо передбачити (на­віть у бі­льшому ступені) і перетворення, що дик­туються справедливістю” (Дж. Сарторі) [6, с. 189-190].

Спираючись на існуючі в суспільних науках підходи, із сучасної правової точки зору справе­дливість може бути визначена як внутрішня вла­стивість і якість права; нормативне поняття моралі, що відіграє значну роль у соціально-політич-ній і правовій свідомості людей; соціальна цінність, захищати й культивувати яку в умовах демократичного розвитку покликана вся сис­тема права. Аналіз справедливості як правового фено-мена передбачає її дуалістичне тлумачення через осягнення змісту понять “право як втілення справедливості” та “справедливість як моральна детермінанта правовідносин”. Перше передба­чає визнання того, що право “завжди справед­ливе і є носієм справедливості в соціальному світі”. Друге виходить з того, що право не ігно­рує особливих інтересів і потреб соціальних суб’єктів, які пови­нні “знай-ти в ньому своє на­лежне (тобто – саме справедливе) визнання, за­доволення і захист” [2, с. 28, 31].

Принцип справедливості перебуває в тісному взаємозв’язку з принципами “права”, “законно­сті” і “рівності”. Він поширюється як на реально існуючий, так і на уявний (ідеальний) стан справ у суспільстві, виступає в якості належного (не­обхідного) імперативу, відповідного сутності, правам і потребам людини. На думку О.В. Мар­тишина, “справедливість, будучи аксіологічним поняттям, тим самим здатна виконувати функцію оцінки правових приписів” [3, с. 244]. Поряд з цим вона виступає критерієм оцінки різномані­тних співвідношень у житті суспільства: між ро­ллю окремих людей чи соціальних груп і їх реа­льним соціальним становищем, ступенем суспі­льного визнання; між працею і винагородою за неї, правами і обов’язками особи; між скоєним діянням і відплатою, злочином і покаранням.

Із соціально-правового погляду розрізняють три основні різновиди справедливості: 1) зрівня­льну справедливість, що передбачає досягнення максимальної рівності прав і можливостей соці­альних суб’єктів; 2) розподільчу справедливість, що орієнтує на подолання диспропорцій у розпо­ділі матеріальних і духовних благ, вихо­дячи з природно-правової рівності всіх людей, неза­лежно від їх національних, станових, класо­вих, майнових та інших відмінностей, але з урахуван­ням заслуг конкретного громадянина перед сус­пільством і державою; 3) відплатну справед­ли­вість, яка поширюється на сферу покарань за правопорушення і злочини.

З часів Аристотеля розрізняються “компен­суюча” і “розподільча” справедливість. Компен­суюча (зрівняльна) справедливість поширюється на відносини між державою й індивідом при розподілі благ і послуг. З точки зору зрівняльної справедливості будь-яка диспропорція в розпо­ділі прав соціальних суб’єктів сприймається уча­сниками групових чи міжособистісних взаємо­відносин як несправедливість. Розподільча спра­ведливість поширюється на приватні відно­сини, що включають купівлю-продаж майна, відно­сини найму, відшкодування шкоди та ін.

Якщо критерієм компенсуючої справедливо­сті є, за Аристотелем, формальна рівність без урахування особистісних відмінностей, то роз­подільча справедливість повинна враховувати саме ці відмінності, які дозволяють забезпечу­вати пропорційну рівність. Поряд із вищезазна­ченим необхідно враховувати й те, що трансфо­рмована до сучасного розуміння зрівняльна справедливість означає, з одного боку, неможли­вість її підміни примітивною зрівнялівкою (в стилі відомого персонажа із твору М. Булга­кова “Собаче серце”), а з іншого – рівність як справе­дливість повинна втілюватися у формулі: що є правом і обов’язком для одного, те повинне бути правом і обов’язком і для іншого, незале­жно від соціального статусу.

Щоб зрозуміти логіку і зміст відплатної спра­ведливості, мусимо знову ж таки звернутися до етимології. Термін “справедливість” у давньо­грецькому варіанті пов’язаний зі словом “по­мста”. Однак уже в ті далекі часи помста (в її елементарному значенні) і справедливість не ототожнювались. Остання виступала своєрідною мірою помсти, яка встановлювалась суспільст­вом. У сучасному розумінні відплатна справед­ливість у морально-соціальному сенсі означає забезпечення істинної свободи особистості, оці­нку її діяльності з погляду добра і зла, заохо­чення і покарання. Правова відплата тлумачиться як правосуддя, що передбачає рівний підхід до всіх членів суспільства. Справедливість пока­рання вимагає дотримання таких принципів: за­стосування певних процедур тільки до осіб, ви­знаних винними у скоєнні правопорушення; за­лежності міри покарання від ступеня його тяж­кості; призначення за одне правопорушення лише одного юридичного покарання, яке не при­нижує людської гідності; невідворотності на­стання юридичної відповідальності.

Справедливе покарання справляє не тільки правовий, а й моральний вплив на суспільство і є важливим чинником профілактики правопору­шень. Відсутність або послаблення справедливо­сті у практиці застосування покарань може мати надзвичайно негативні наслідки для соціуму. У цьому контексті російський правознавець Б. Во­лков зазначає: “Якщо суспільно небезпечні ді­яння мають широке розповсюдження, але кри­мі­нальний закон застосовується до них порів­няно рідко, то це значно послаблює ефективність не лише правового, а й морального впливу, а зна­чить і попереджувального значення криміналь­ного закону” [1, с. 122]. В Україні прикладами послаблення кримінальної відповідальності сьо­годні можуть слугувати практика боротьби (або скоріше її відсутність) з такими злочинними ді­яннями, як хабарництво, обман споживачів, ви­користання державними чиновниками службо­вого становища у власних, корисливих цілях.

У сучасних умовах перехідного розвитку українського суспільства зміст справедливості безпосередньо пов’язаний зі зміною суспільної динаміки, яка вимагає, з одного боку, необхідно­сті збереження успадкованих відносин, а з ін­шого – передбачає подолання спадщини мину­лих часів, що в умовах соціальних змін (політич­них, правових, економічних та ін.) сприймається суспільною свідомістю як несправедливість.

Внаслідок перехідного розвитку України у правовому сенсі постали дві взаємопов’язані негативні тенденції, які потребують якомога скорішого розв’язання. Першою з таких тенден­цій є виникнення розриву між позитивним пра­вом і життям, особливостями української право­вої культури, утвердження надмірного прагнення щодо нормативно-правової формалізації всіх сфер суспільного життя.

Другою негативною тенденцією можна вва­жати розрив між Конституцією України та реалі­ями суспільно-політичного розвитку українсь­кого суспільства. Цей розрив, або “уявний конституці­оналізм”, як він визначається сучасною наукою, з одного боку, спровокований попере­дньою сис­темою соціалізації населення, орієнто­ваною на формальний характер існування кон­ституції. З другого боку, в сучасних умовах його провоку­ють відсутність необхідної кількості ак­тивних, компетентних, принципових суб’єктів правового реформування та недостатній розви­ток стійких елементів громадянського суспільс­тва.

Одним з небезпечних наслідків зазначених розривів постало виникнення в українському су­спільстві масштабної кризи розподілу. Ця криза безпосередньо пов’язана з можливостями прав­лячої влади у питанні забезпечення однієї з ак­сіом, виведених російським мислителем ХХ ст. І. Ільїним, – досягнення розподільчої справед­ливості. До основних проявів кризи розпо­ділу, яка зумовлена, значною мірою, наслідками не­достатнього або неефективного забезпечення правової реформи, можна віднести: 1) поляриза­цію населення внаслідок нерівномірного розпо­ділу матеріальних благ і виникнення соціокуль­турного розколу суспільства; 2) конфліктонебез­печне зростання у масовій свідомості відчуття соціального протесту стосовно держави та тих, хто її офіційно представляють.

Витоки такого стану розвитку суспільства по­трібно шукати не лише в об’єктивному характері швидкого вдосконалення суспільства та наслідках прискореної спонтанної динаміки його розвитку, а і в суб’єктивно створених умовах (значною мі­рою засобами права) домінування несправедли­вості й порушенні існуючих критеріїв соціальної справедливості. Суттєвою помилкою суб’єктів втілення правової реформи є, на наш погляд, на­магання сформувати правову основу, якої потре­бує українське суспільство, у відриві від конкре­тної соціальної реальності.

Основу невдалого вибору в 90-і роки, на наш погляд, складали: орієнтація на політику монета­рно-ліберального реформування; курс на сти­хійну приватизацію; надмірний відхід держави від втручання у господарську діяльність. Основу невдач правової реформи складало намагання її суб’єктів слідувати цьому невдалому вибору, пов’язаному в тому числі з надмірним захоплен­ням економічним детермінізмом та ліберальною фразеологією.

Виходячи з вищезазначеного, однією і з скла­дових успіху втілення правової реформи має стати особиста відповідальність суб’єктів її реа­лізації, як необхідна визначальна ознака розви­тку соціуму на початку ХХІ ст., що вкладається у тезу, сформульовану відомим філософом права П. Рікером: “ви відповідальні за те, що спричи­нили ваші дії, але ви також відповідальні за інше – за те, що це робилося за вашим дорученням або під вашим наглядом, а в деяких випадках ви від­повідальні й за те, що робилося і поза межами вашої відповідальності” [4, с. 42-43]. В один ряд з принципом відповідальності принцип справед­ливості ставить сама динаміка сучасного світо­вого розвитку, за якої особливо загострюється потреба того, що Ганс Йонас сформулював як “первинність відповідальності людей за людей”.

 

Список літератури

 

1. Волков Б.С. Нравственные начала в назначе­нии наказания // Правоведение. – 2000. – № 1.

2. Нерсесянц В.С. Философия права. – М., 1997.

3. Поляков А.В., Тимошина Е.В. Теория госу­дарства и права на рубеже веков: проблемы и перспективы // Правоведение. – 2000. – № 3.

4. Рікер П. Право і справедливість / Пер. із фр. – К.: Дух і літера, 2002.

5. Ролз, Джон. Теорія справедливості / Пер. з англ. О. Мокровольський: – К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2001.

6. Сарторі Джованні. Порівняльна конститу­ційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів. – К.: АртЕк, 2001.

7. Хайруллин В.И. Гумбольдт о справедливо­сти // Государство и право. – 2003. – № 4.


 

В. П. Горбатенко




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.