СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ЦІННІСТЬ

Справедливість з давніх часів настає визнача­льною ознакою і невід’ємним механізмом регу­лювання людських відносин, пов’язаних з пану­ванням і підпорядкуванням, необхідністю під­тримання взаємоповаги між людьми, гармоніза­ції різних, в тому числі протилежних (конкурую­чих) інтересів. До того ж, як за змістом, так і за етимологією, справедливість (лат. justitia) своїми витоками сягає права (лат. jus), “позначає наяв­ність у соціальному світі правового начала й ви­ражає його правильність, імперативність і необ­хідність”. Виходячи з цього, діяти по справедли­вості “означає діяти правомірно, відповідно до всезагальних вимог права” [2, с. 28-29].

Ідея справедливості сягає своїми витоками Давнього Світу. Платон називав справедливістю доброчесність, що означає правильне ставлення до інших людей, а також суму всіх чеснот вза­галі. Аристотель пов’язував справедливість із заслугами членів суспільства, на основі яких можна розподіляти певні блага. Юстиніан визна­чав її як постійну і вічну волю віддавати кож­ному належне. Середньовічні мислителі намага­лись узгодити справедливість з ідеєю перерозпо­ділу надлишкового багатства. Фома Аквінський навіть вважав, що людина в крайній нужді має право претендувати на чужу власність. На думку І. Канта, те, чого вимагає справедливість, має бути виконано незалежно від будь-яких обставин сус­пільного розвитку. На думку В. Гумбольдта, мету і зміст діяльності держави, з одного боку, стано­вить проведення меж між справедливим і неспра­ведливим, а з другого боку, допустиме обмеження свободи окремої особистості задля її справедливої реалізації рівною мірою разом з усіма. Ідею при­мусової справедливості пізніше активно відстою­вав у своїх працях В. Соловйов [7, с. 94-95].

Поряд з цими підходами на початку ХІХ ст. У соціальних науках з’явилося поняття “соціа­льна справедливість”, що стало загальновжива­ним завдяки працям Д.С. Мілля. Значний внесок у розуміння соціальної справедливості належить К. Марксу і Ф. Енгельсу, які розглядали її як складне явище, у якому реалізуються ідеалізо­вані та реальні прагнення людей морального, соціально-економічного, правового і політичного характеру. Німецькі мислителі першими вивели залежність справедливості від рівня розвитку суспільного буття і суспільної свідомості.

Ідея соціальної справедливості знайшла своє відображення у двох основних підходах, які стверджують: 1) рівність можливостей в рамках відкритого суспільства, де люди зможуть макси­мально проявити свої здібності; 2) рівномірний розподіл благ з урахуванням різних потреб кож­ної людини. Найпопулярніша, життєздатна ін­терпретація соціальної справедливості знайшла своє втілення на Заході, в рамках поміркованого підходу, характерного для соціал-демократії. Згідно з цим підходом, частина суспільних ре­сурсів розподіляється за потребами через сис­тему соціального забезпечення, а інша частина – відповідно до заслуг через економічний ринок або бюрократичні процедури. Як інтегральне поняття соціальна справедливість відображає реальне становище особи в суспільстві, рівень людської і громадянської гідності, забезпечений правовими гарантіями та заслужено наданими матеріальними і духовними благами.

Найвідоміший із сучасних теоретиків справе­дливості американський філософ Джон Ролз, який в основу свого підходу поклав принцип: нерівність у розподілі суспільних благ допуска­ється лише тоді, коли вона відповідає інтересам найменш забезпечених членів суспільства [5]. Поряд з цим глобальним підходом у сучасних правових теоріях існує широка палітра різнома­нітних, нерідко протилежних, поглядів. Скажімо, на роль справедливості у процесі конституцій­них змін. Так, з одного боку, можна зустріти по­гляд, що сучасні конституції є “інструментами пошуку справедливості” (Дж. Елстер). З іншого – підхід, який проголошує, що так само, як не­мож­ливо передбачити наслідки зміни інститу­ційної структури, “неможливо передбачити (на­віть у бі­льшому ступені) і перетворення, що дик­туються справедливістю” (Дж. Сарторі) [6, с. 189-190].

Спираючись на існуючі в суспільних науках підходи, із сучасної правової точки зору справе­дливість може бути визначена як внутрішня вла­стивість і якість права; нормативне поняття моралі, що відіграє значну роль у соціально-політич-ній і правовій свідомості людей; соціальна цінність, захищати й культивувати яку в умовах демократичного розвитку покликана вся сис­тема права. Аналіз справедливості як правового фено-мена передбачає її дуалістичне тлумачення через осягнення змісту понять “право як втілення справедливості” та “справедливість як моральна детермінанта правовідносин”. Перше передба­чає визнання того, що право “завжди справед­ливе і є носієм справедливості в соціальному світі”. Друге виходить з того, що право не ігно­рує особливих інтересів і потреб соціальних суб’єктів, які пови­нні “знай-ти в ньому своє на­лежне (тобто – саме справедливе) визнання, за­доволення і захист” [2, с. 28, 31].

Принцип справедливості перебуває в тісному взаємозв’язку з принципами “права”, “законно­сті” і “рівності”. Він поширюється як на реально існуючий, так і на уявний (ідеальний) стан справ у суспільстві, виступає в якості належного (не­обхідного) імперативу, відповідного сутності, правам і потребам людини. На думку О.В. Мар­тишина, “справедливість, будучи аксіологічним поняттям, тим самим здатна виконувати функцію оцінки правових приписів” [3, с. 244]. Поряд з цим вона виступає критерієм оцінки різномані­тних співвідношень у житті суспільства: між ро­ллю окремих людей чи соціальних груп і їх реа­льним соціальним становищем, ступенем суспі­льного визнання; між працею і винагородою за неї, правами і обов’язками особи; між скоєним діянням і відплатою, злочином і покаранням.

Із соціально-правового погляду розрізняють три основні різновиди справедливості: 1) зрівня­льну справедливість, що передбачає досягнення максимальної рівності прав і можливостей соці­альних суб’єктів; 2) розподільчу справедливість, що орієнтує на подолання диспропорцій у розпо­ділі матеріальних і духовних благ, вихо­дячи з природно-правової рівності всіх людей, неза­лежно від їх національних, станових, класо­вих, майнових та інших відмінностей, але з урахуван­ням заслуг конкретного громадянина перед сус­пільством і державою; 3) відплатну справед­ли­вість, яка поширюється на сферу покарань за правопорушення і злочини.

З часів Аристотеля розрізняються “компен­суюча” і “розподільча” справедливість. Компен­суюча (зрівняльна) справедливість поширюється на відносини між державою й індивідом при розподілі благ і послуг. З точки зору зрівняльної справедливості будь-яка диспропорція в розпо­ділі прав соціальних суб’єктів сприймається уча­сниками групових чи міжособистісних взаємо­відносин як несправедливість. Розподільча спра­ведливість поширюється на приватні відно­сини, що включають купівлю-продаж майна, відно­сини найму, відшкодування шкоди та ін.

Якщо критерієм компенсуючої справедливо­сті є, за Аристотелем, формальна рівність без урахування особистісних відмінностей, то роз­подільча справедливість повинна враховувати саме ці відмінності, які дозволяють забезпечу­вати пропорційну рівність. Поряд із вищезазна­ченим необхідно враховувати й те, що трансфо­рмована до сучасного розуміння зрівняльна справедливість означає, з одного боку, неможли­вість її підміни примітивною зрівнялівкою (в стилі відомого персонажа із твору М. Булга­кова “Собаче серце”), а з іншого – рівність як справе­дливість повинна втілюватися у формулі: що є правом і обов’язком для одного, те повинне бути правом і обов’язком і для іншого, незале­жно від соціального статусу.

Щоб зрозуміти логіку і зміст відплатної спра­ведливості, мусимо знову ж таки звернутися до етимології. Термін “справедливість” у давньо­грецькому варіанті пов’язаний зі словом “по­мста”. Однак уже в ті далекі часи помста (в її елементарному значенні) і справедливість не ототожнювались. Остання виступала своєрідною мірою помсти, яка встановлювалась суспільст­вом. У сучасному розумінні відплатна справед­ливість у морально-соціальному сенсі означає забезпечення істинної свободи особистості, оці­нку її діяльності з погляду добра і зла, заохо­чення і покарання. Правова відплата тлумачиться як правосуддя, що передбачає рівний підхід до всіх членів суспільства. Справедливість пока­рання вимагає дотримання таких принципів: за­стосування певних процедур тільки до осіб, ви­знаних винними у скоєнні правопорушення; за­лежності міри покарання від ступеня його тяж­кості; призначення за одне правопорушення лише одного юридичного покарання, яке не при­нижує людської гідності; невідворотності на­стання юридичної відповідальності.

Справедливе покарання справляє не тільки правовий, а й моральний вплив на суспільство і є важливим чинником профілактики правопору­шень. Відсутність або послаблення справедливо­сті у практиці застосування покарань може мати надзвичайно негативні наслідки для соціуму. У цьому контексті російський правознавець Б. Во­лков зазначає: “Якщо суспільно небезпечні ді­яння мають широке розповсюдження, але кри­мі­нальний закон застосовується до них порів­няно рідко, то це значно послаблює ефективність не лише правового, а й морального впливу, а зна­чить і попереджувального значення криміналь­ного закону” [1, с. 122]. В Україні прикладами послаблення кримінальної відповідальності сьо­годні можуть слугувати практика боротьби (або скоріше її відсутність) з такими злочинними ді­яннями, як хабарництво, обман споживачів, ви­користання державними чиновниками службо­вого становища у власних, корисливих цілях.

У сучасних умовах перехідного розвитку українського суспільства зміст справедливості безпосередньо пов’язаний зі зміною суспільної динаміки, яка вимагає, з одного боку, необхідно­сті збереження успадкованих відносин, а з ін­шого – передбачає подолання спадщини мину­лих часів, що в умовах соціальних змін (політич­них, правових, економічних та ін.) сприймається суспільною свідомістю як несправедливість.

Внаслідок перехідного розвитку України у правовому сенсі постали дві взаємопов’язані негативні тенденції, які потребують якомога скорішого розв’язання. Першою з таких тенден­цій є виникнення розриву між позитивним пра­вом і життям, особливостями української право­вої культури, утвердження надмірного прагнення щодо нормативно-правової формалізації всіх сфер суспільного життя.

Другою негативною тенденцією можна вва­жати розрив між Конституцією України та реалі­ями суспільно-політичного розвитку українсь­кого суспільства. Цей розрив, або “уявний конституці­оналізм”, як він визначається сучасною наукою, з одного боку, спровокований попере­дньою сис­темою соціалізації населення, орієнто­ваною на формальний характер існування кон­ституції. З другого боку, в сучасних умовах його провоку­ють відсутність необхідної кількості ак­тивних, компетентних, принципових суб’єктів правового реформування та недостатній розви­ток стійких елементів громадянського суспільс­тва.

Одним з небезпечних наслідків зазначених розривів постало виникнення в українському су­спільстві масштабної кризи розподілу. Ця криза безпосередньо пов’язана з можливостями прав­лячої влади у питанні забезпечення однієї з ак­сіом, виведених російським мислителем ХХ ст. І. Ільїним, – досягнення розподільчої справед­ливості. До основних проявів кризи розпо­ділу, яка зумовлена, значною мірою, наслідками не­достатнього або неефективного забезпечення правової реформи, можна віднести: 1) поляриза­цію населення внаслідок нерівномірного розпо­ділу матеріальних благ і виникнення соціокуль­турного розколу суспільства; 2) конфліктонебез­печне зростання у масовій свідомості відчуття соціального протесту стосовно держави та тих, хто її офіційно представляють.

Витоки такого стану розвитку суспільства по­трібно шукати не лише в об’єктивному характері швидкого вдосконалення суспільства та наслідках прискореної спонтанної динаміки його розвитку, а і в суб’єктивно створених умовах (значною мі­рою засобами права) домінування несправедли­вості й порушенні існуючих критеріїв соціальної справедливості. Суттєвою помилкою суб’єктів втілення правової реформи є, на наш погляд, на­магання сформувати правову основу, якої потре­бує українське суспільство, у відриві від конкре­тної соціальної реальності.

Основу невдалого вибору в 90-і роки, на наш погляд, складали: орієнтація на політику монета­рно-ліберального реформування; курс на сти­хійну приватизацію; надмірний відхід держави від втручання у господарську діяльність. Основу невдач правової реформи складало намагання її суб’єктів слідувати цьому невдалому вибору, пов’язаному в тому числі з надмірним захоплен­ням економічним детермінізмом та ліберальною фразеологією.

Виходячи з вищезазначеного, однією і з скла­дових успіху втілення правової реформи має стати особиста відповідальність суб’єктів її реа­лізації, як необхідна визначальна ознака розви­тку соціуму на початку ХХІ ст., що вкладається у тезу, сформульовану відомим філософом права П. Рікером: “ви відповідальні за те, що спричи­нили ваші дії, але ви також відповідальні за інше – за те, що це робилося за вашим дорученням або під вашим наглядом, а в деяких випадках ви від­повідальні й за те, що робилося і поза межами вашої відповідальності” [4, с. 42-43]. В один ряд з принципом відповідальності принцип справед­ливості ставить сама динаміка сучасного світо­вого розвитку, за якої особливо загострюється потреба того, що Ганс Йонас сформулював як “первинність відповідальності людей за людей”.

Список літератури

1. Волков Б.С. Нравственные начала в назначе­нии наказания // Правоведение. – 2000. – № 1.

2. Нерсесянц В.С. Философия права. – М., 1997.

3. Поляков А.В., Тимошина Е.В. Теория госу­дарства и права на рубеже веков: проблемы и перспективы // Правоведение. – 2000. – № 3.

4. Рікер П. Право і справедливість / Пер. із фр. – К.: Дух і літера, 2002.

5. Ролз, Джон. Теорія справедливості / Пер. з англ. О. Мокровольський: – К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2001.

6. Сарторі Джованні. Порівняльна конститу­ційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів. – К.: АртЕк, 2001.

7. Хайруллин В.И. Гумбольдт о справедливо­сти // Государство и право. – 2003. – № 4.

В. П. Горбатенко

Поиск по сайту: