В. Нормативне визначення належних вимог

Часом трапляється, що різні положення щодо людини не стикуються чи, принаймні, су­перечать одне одному. Подолання цих розбіжно­стей вима­гає не звичайного аналізу, а норматив­ного визна­чення відповідних вимог до забезпе­чення прав людини. На мою думку, коли один з елементів у образі людини домінує аж до виклю­чення інших елементів, результатом є ідеологі­чне привлас­нення концепції прав людини, тобто політичний чи культурний імперіалізм. Такий імперіалізм, безперечно, послаблює універсальну цінність ви­знання прав людини і має бути усуну­тий.

Тому пропонується вважати вказані п’ять елементів співоригінальними аспектами людсь­кого буття, якими не можна нехтувати задля ус­пішного розвитку життя людини** [34, s. 95-96]. Усі ці ас­пекти, однак, не обов’язково мають од­накове значення чи вагу. Припускаючи, що куль­тура – це друга людська природа, визнаючи той факт, що культури частково відрізняються у своїх за­садничих ідеалах, можна зробити висно­вок про те, що повинно існувати певне місце для варіацій у концептуалізації прав людини. Відпо­відно, культурний релятивізм чи партикуляризм міс­тить певну частку істини. У контексті прав лю­дини це означає, що такий простір необхідно утримувати для різноманітних регіональних до­кументів з прав людини та різних шляхів балан­сування індивідуальних прав з легітимними ін­тересами громади.

Водночас універсалізм прав людини може бути збережений через звернення до п’яти за­пропонованих елементів як спів-оригінальних частин людського буття. Кожен з них відображає необхідний аспект людського розвитку з тим, щоб кожна культурна чи політична спільнота могла їх усіх улаштувати. Це поняття спів-оригі­нальності підкріплюється ст. 30 Загальної декла­рації прав людини, що передбачає: «Ніщо в цій Декларації не може бути витлумачене як надання будь-якій державі, групі чи особі права займа­тися будь-якою діяльністю або чинити дії, спря­мовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Де­кларації» [34, s. 30]. Те саме можна і треба ска­зати і про п’ять складових елементів образу лю­дини. Незважаючи на часту потребу балансу­вання од­ного елемента щодо іншого, всі ці п’ять елементів по суті взаємопов’язані і кожен з них повинен по­важатися та зберігатися заради забез­печення мож­ливості жити життям, гідним лю­дини.

Г. Консенсус

Постає питання про те, чи може цей норма­тивний постулат здобути загальне схвалення. Сама можливість світового консенсусу, за зага­льним визнанням, залишається відкритим питан­ням. У будь-якому разі, дві речі видаються для мене очевидними. З одного боку, визначаючи ідею прав людини на більш абстрактному рівні, ніж тут запропоновано, наприклад, через прин­цип свободи, можна збільшити шанси на досяг­нення консенсусу. Це, однак, сягало б виключно формального та, у кінцевому рахунку, фіктив­ного консенсусу, який тільки приховав би три­ваючі ідеологічні дискусії та розбіжності. З ін­шого боку, представлення більш широкого, ніж подане тут, тлумачення загрожувало б небезпе­кою того, що певна культурно-специфічна перс­пектива стала б домінуючою аж до виключення чи применшення значення інших концепцій прав людини. Тому досягненню спільного міжкульту­рного нормативного консенсусу щодо прав лю­дини загрожувала б небезпека.

На відміну від цієї альтернативи, моя фор­мула образу людини видається порівняно бага­тообіця­ючою тією мірою, якою кожна культура може ви­значити свої цінності, щонайменше час­тково, в усіх п’яти елементах. Опоненти, однак, можуть зауважити, що «самовизначальний, зна­чущий та відповідальний спосіб ведення життя» є надто ву­зькою та надто нечіткою ідеєю, або ж, що ця ідея охоплює надто багато чи недостатньо прав лю­дини. У будь-якому разі, моя позиція по­лягає у тому, щоб не закликати культуру до са­мозапере­чення, заперечення своїх цінностей та інтересів у цілому. Водночас, кожна культура, яка приєдну­ється до дебатів з прав людини, по­винна проде­монструвати готовність до компро­місів заради досягнення порозуміння між куль­турами.

Хоча моя пропозиція не гарантує консен­сусу, вона забезпечує, принаймні, передумову для досягнення негативного миру, тобто ненаси­льницького співіснування у взаємному відда­ленні; але вона також надає можливість для до­сягнення позитивного чи ствердного миру в ро­зумінні досягнення взаємовизнання та співпраці [25, p. 113-114].

Ґ. Невизначеність

Треба визнати, що моя формула містить де­яку невизначеність. Це не є недоліком. Як зазна­чалося вище, це, можливо, є навіть перевагою. Виходячи з розрізнення між правилами та прин­ципами, запропонованого Роналдом Дворкіним [16, p. 22-28; 2], я хотів би наголосити на тому, що кожен елемент моєї формули становить со­бою прин­цип. На відміну від правила, принцип залиша­ється відкритим для того, щоб його трак­тувати по-різному, не порушуючи однак мініма­льного змісту, який мусить бути збережений за будь-яких обставин. Відтак насправді має зна­чення не прийняття рішення за принципом «або все, або нічого», а відкрита система принципів, яка до­зволяє по-різному інтерпретувати та імп­лементу­вати їх відповідно до різноманітності культур. За умови, що така гнучкість не є пере­шкодою, вона, навпаки, повинна розумітися як передумова для досягнення міжнародного та міжкультурного консенсусу щодо прав людини.

Поиск по сайту: