Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ІI. Від фундаментальних інтересів



до об­разу людини

З вищенаведеної дискусії можна припустити, що впорядкування різноманітних бачень та вимі­рів прав людини є справою нелегкою. Завдання філософії права – сформулювати всебічний та добре збалансований підхід, який сприяв би по­передженню ідеологічних маніпуляцій ідеєю прав людини. Філософія пропонує кілька різних підходів для вирішення цього завдання. Таким, наприклад, є підхід, запропонований Ернстом-Іоахімом Лампе, названий «негативне природне право» [27, s. 50, 57, 198]. Лампе аналізує антро­пологічні ба­зові потреби та інтереси, які повинні братися до уваги будь-яким правопорядком для здійснення тривалого впливу на людську поведі­нку. Схожий підхід пропонує концепція «міні­муму природ­ного права» [21, p. 189; 5], яка поля­гає у виявленні елеме­нтарних умов людського буття. У межах цього підходу, розвинутого Гер­бертом Л.А. Хартом* [21, p. 189-195; 9, s. 119], буття людини характеризується обмеженим аль­труїзмом, обмеженою силою волі, обмеже­ними ресурсами та обмеженим розумінням. Тре­тій підхід, що його підтримує Джон Ролз, аналі­зує природні та соціальні «основні блага» [33, p. 90; 4]. За цим підходом, усі люди хочуть воло­діти та користуватися такими основними бла­гами, неза­лежно від особистих цілей, які можуть суттєво відрізнятися і насправді часто відрізня­ються. По суті, цей погляд є удосконаленою вер­сією тради­ційної доктрини природного права, у якій вже наголошувалося на захисті життя, сво­боди і вла­сності [7]. Всі ці визначення людської природи чи спільних людських інтересів стають у пригоді в дискусіях про концепції прав людини або ж використовуються на користь захисту спі­льних людських інтересів.

Я хотів би, однак, запропонувати дещо ін­ший підхід. Не заперечуючи корисність згаданих вище поглядів на людські потреби та інтереси в дискусіях щодо прав людини, я хотів би інтег­ру­вати ці філософські погляди, а також історію та сучасний діапазон вимог щодо прав людини в образі людини, що лежить в основі усіх рівнів дискурсу про права людини. Такий підхід не тільки є всеохоплюючим, але й таким, що «гума­нізує» відповідні аспекти вимог щодо прав лю­дини, звертаючись до них у контексті структури образу людини. Для когось такий підхід може видатися неординарним, але він не є безпрецеде­нтним. У практиці Федерального Конституцій­ного Суду ФРН [14, s. 7, 15; 15, s. 1, 44; 26, p. 39, 245-246, 250, 300, 307, 310, 312-314, 316, 361; 20], представленій у кількох важливих справах, ви­користано образ людини, закладений у Консти­туції ФРН задля того, щоб роз’яснити сторонам у справі та громадськості в цілому ті підстави, на основі яких Суд домігся балансу між конкурую­чими приватними інтере­сами та між приватними і публічними інтере­сами. Суд спробував викори­стати цю формулу образу людини для того, щоб роз’яснити сторо­нам у справі, що вони як «особи» повинні праг­нути зрозуміти й, в ідеалі, прийняти формулу балансу, запропоновану Су­дом.

Головна засада цього образу людини, і, бі­льше того, всіх людей, які взаємодіють у суспі­льстві, на думку Суду, необхідно випливає із по­ложення про незалежність та індивідуальність кожної людської істоти як основної конститу­ційної цінності. Ця ідея є вихідним положенням гарантії конституційних прав. Водночас, для по­вноцінного розуміння людини необхідно врахо­вувати чинник взаємодії людей у суспільстві. Це, в свою чергу, веде до необхідності й легітиміза­ції конкуруючих індивідуальних і публічних ін­тересів. Цей другий комунітарний елемент фор­мули образу людини сприяє виявленню такого важливого моменту: у контексті соціальної взає­модії не можна виправдовувати абсолютизм прав [18, p. 18-46], й відтак необхідно досягти певного розум­ного балансу між правами та обов’язками. Ось яким є типове формулювання Суду: «Образ лю­дини, що лежить в основі Основного Закону ФРН, – це не окремий ізольований індивід. На­впаки, Основний Закон подолав суперечність між індивідом і спільнотою, забезпечивши здіс­нення комунітарних зв’язків та обов’язків лю­дини без зазіхання на її внутрішню та автономну цінність» [14, s. 15-16]. Безперечно, така фор­мула не в змозі сама по собі наперед визначати рішення в будь-якій справі. Для цього необхідно розгля­нути справу по суті та покладатися на більш конкретні юридичні формулювання. Од­нак ця формула нагадує нам про проблему в ці­лому й може стати корисною, оскільки виявляє певні риси повноти людського буття, які, за умови їх­нього належного врахування, можуть допомогти уникнути таких крайнощів як абсо­лютизм прав, авторитарне чи тоталітарне розу­міння громадян­ського обов’язку.

Цей образ людини також може застосовува­тися до міжнародних документів з прав людини. До того ж, перевагою цього підходу є те, що він враховує цілий комплекс усталених і новітніх прав людини. Він також не обходиться стороною питання про суперечність конкуруючих приват­них інтересів і суперечність між приватними і публічними інтересами, про які йдеться у кож­ній «складній справі»**. Зрештою, цей підхід поєд­нує формулювання та інтерпретацію пози­тивних прав людини з філософською дискусією про об­ґрунтування (виправдання) прав людини, й зок­рема тих прав, які не передбачені письмо­вими нормативно-правовими документами та судовою практикою.

Таким чином, загальним завданням такої фо­рмули образу людину є розвиток підходу, який охоплює увесь спектр існуючих прав людини й водночас залишається відкритим для нових прав. Така формула однак повинна бути короткою та чіткою, і являти собою дійсно чимось більшим, ніж узагальнення сукупності усіх прав людини або усіх поколінь чи вимірів прав людини, згаду­ва­них у першій частині цієї статті. З іншого боку, такий підхід уникає занадто короткої та абстрак­тної формули. Такої, як наприклад, звер­нення до «свободи» як виключної (єдиної) фун­даменталь­ної засади прав людини. Хоча як з іс­торичної, так і з філософської точок зору ця ідея є приваб­ливою, виправдання прав людини виня­тково на засадах концепції «свободи» є небезпе­чним, оскільки вестиме до різних, конкуруючих та, можливо, навіть суперечливих концепцій сутно­сті людської свободи. Під сутністю людсь­кої свободи можна розуміти негативну свободу від невиконання обов’язків, позитивну свободу са­моутвердження як частину певної цілісної спі­ль­ноти, капіталістичну свободу конкуренції, або соціалістичну свободу повалення капіталізму. Інакше кажучи, хоча свобода є важливим елеме­нтом в історії прав людини; це занадто абстрак­тна категорія, що робить її особливо вразливою для політичних маніпуляцій. Незважаючи на по­всюдно наявний характер такої небезпеки, не­залежно від змісту пропонованого терміна чи концепції, я сподіваюся, що запропонована мною формула дещо примножить потенціал продукти­вного діалогу навіть між конкуруючими групами і культурами.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.