Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЙ ПОДХОД – МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЙ



ФУНДАМЕНТ СОВРЕМЕННОЙ ЮРИДИЧЕСКОЙ НАУКИ

В наше время приобрела значительное распространение общепринятая структура философии права, состоящая из таких элементов, как онтология, гносеология и аксиология права, выделяется также правовая антропология. Как элемент структуры философии права она изучает человека, исследуя его природу, следуя путем более глубокого понимания категории «права человека» и изучения феномена права. Поэтому рационально называть пра­вовую антропологию в философии права философско-правовой антропологией.

D. A. Hudyma

 

PHILOSOPHICAL AND ANTHROPOLOGICAL APPROACH AS A METHODOLOGICAL

FOUNDATION OF THE CONTEMPORARY SCIENCE OF LAW

 

Besides ontology, gnoseology and axiology of law, the structure of the philosophy of law presently also includes legal anthropology. As an element of the structure of philosophy of law it studies man, human nature, following the way of a more profound understanding of the category of the “law of man” and studying the phe­nomenon of law. It is therefore plausible in philosophy of law to name legal anthropology as philosophical legal an­thropology.


 

© 2003 р. В. С. Бігун

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

 

ЛЮДИНА В ПРАВІ.

ПРАВОВЕ ЛЮДИНОРОЗУМІННЯ ЯК

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВА ПРОБЛЕМА

 


Хоча не кожна людина стикається з правом щодня, право, так чи інакше, впливає на неї по­стійно, можливо, що­миті. Якщо це твердженя правильне, то йдеться вже не тільки про констатацію наявності об’єктивної природи права, а й про необхідність по­стійного та послі­довного наукового до­слідження відношення „людина – право”, виведення його на якісно вищі рівні абст­рагу­вання та конкретизації. Втім, від­критим ви­дається питання про те, в яких науко­вих формах має здійснюватися таке дослі­дження. Особливо актуальним воно стає нині, коли від­бувається ста­новлення української науки та вод­ночас трансфо­рмація її методологічних засад.

1. Людина традиційно не вважалася од­ним із об’єктів дослідження праводержаво-знавства, як це було та є у ви­падку філософії. Це яскраво де­монструє поширена нині система галузей та ін­ститутів позитивного („юридичного”) права – елементів правової системи та си­стеми права зок­рема. Внутрішня форма (струк­тура) системи галу­зей та ін­ститутів формувалася істори­чно. Загаль­новідомо, що перед­умовою ви­никнення „галузей права” та визначення їхніх меж у період розвою римського права стала по­треба в органі­зації сис­тематичного викладу пра­вових знань. Початково виступаючи „методич­ними інструментами”, вони поставали як певна сукупність знань (радше ніж система юридичних норм, як це уявляється нині) про певну сферу суспі­льних відносин (говорячи сучасною мо­вою). Цим, набува­ючи системності, викладання права полегшувалося, полегшувалося й сприй­няття інформації. Галузі та інститути з часом за­кріпилися внаслідок систематизації рим­ського права, навіть стали джерельною базою Corpus Civilis. У такий спосіб галузі права транс­форму­валися із педагогічних ін­струментів у еле­менти правової системи.

Закріпилася і зросла і педагогічна роль га­лузей та інсти­тутів права. Це яскраво демонструє зміс­товна частина юри­дичної освіти та науки. Студе­нти-правники вивчають право за галузями, за га­лузями вчені-правники проводять свої дослі­дження. Від­так у дійсності (в уяві багатьох) галузі права – це дещо більше, ніж система юри­дичних норм, які регу­люють певну сферу юри­дичних від­носин специфічним ме­тодом право­вого регулю­вання. Це ще й сфера правових знань. Водночас процес ви­вчення та викладання права за­звичай не є (і не повинен бути) відірва­ним від конкретно-історичних умов та ідеалів своєї епохи. Звідси й зумовле­ність структури правового знання, змін­ними наголосами позити­вного права, правозасто­сування та практи­кую­чих правників. А ця струк­тура, також формує ідеї та погляди, які впливають на здатність са­мого права бути ін­струментом со­ціальних змін. Відтак, система галузей та ін­ститу­тів права несе ще й ідеологічне навантаження, ві­діграє полі­тико-правову роль.

Нинішня структура галузей та інститутів права може правити за приклад відображення інтересу правників до лю­дини. Зникнення „права особис­того статусу” як окремої колись існуючої галузі правознавства применшує роль ролі лю­дини в праві загалом. Це також може призвести та при­зводить до нівелювання ролі та потенціалу права як явища у широкому та вузькому розу­міннях, як щодо визнання нових форм правового статусу людини, так і значення людини в праві загалом. Применшенню значення людини в праві можуть сприяти і ряд індивідуальних теоретич­них і прак­тичних чинників. Це, серед іншого, і надмі­рне за­хоплення теоретизацією, абстрагу­ванням права, інституційні трансфо­рмації у на­прямах вузько­спеціалізованості, прагма­тизації, політичної ідео­логізації та упередженого заан­гажування право­державознавства політичними інтересами тощо. Вна­слі­док цього людина в праві поступово має усі шанси пере­творитися із предмета загального ін­ституційного в предмет індивідуального (тобто окремих науковців) інте­ресу. Успад­ковані сучас­ною українською юрис­пруденцією „людський вимір права”, „людський фактор” фразеологічно та змісто­вно демонстру­ють цей аргумент. На пе­рший погляд, вони нейт­ральні, однак на­справді показують другорядність місця людини в царині теорії та практики права, її інструмента­льне, а не фундаментальне зна­чення. Натомість заперечення чи знівелювання значення взаємозв’язку людини та права – зна­чить заперечення всієї людської при­роди права як явища та об’єкта наукового ін­тересу.

Це яскраво продемонструвала філософія, з лю­диною – її традиційним об’єктом філософст­ву­вання. Людина – вважалася і вважається якщо не головним, то, щонайменше, одним із ключо­вих інте­ресів філософії. Розроблено чимало фі­лософ­ських кон­цепцій щодо людини, які, з од­ного боку, відо­бражають багатоманітність самої людини, а з іншого – способів її інтерпретації. Різні способи представ­лення людини філосо­фією, як-от: де­скриптивний (через описання усіх ознак), атрибу­тивний (через якусь одну постійну, обов’язкову чи вибрану ознаку) чи сутнісний (через визначення її сутності, природи) у сукуп­ності прагнуть сформу­вати яко­мога цілісніше відображення та уявлення про лю­дину.

Нині в Україні відроджується „філософія права” як осо­блива сфера міждисциплінарного наукового знання філо­софських та юридичних наук, їхня „спільна територія”. Фо­рмально стає можливим надати людині статус об’єкта, а різ­но­манітним аспек­там відношення права та лю­дини – ста­тус предмета філософсько-правового дослі­дження. Відтак поєднання відповідних здобу­тків філософії та праводержа­вознавства може слугу­вати евристичному просуванню до­слідженості теми людини в праві. Тут також не слід за­бувати і про чинник всесторонньо розви­нутого „науко­вця”, як наприклад, у випадку з правником, що вті­лює та розвиває в собі як інте­рес до права, так і до філософії. Проявами зру­шень на цьому шляху є такі сучасні тенденції в українській та світовій правової думці, як „олю­днення права”, „антропо­логі­зація” філософії права, розвиток правової ан­трополо­гії (ан­тропо­логії права), тривалий інтерес до прав людини.

Загалом вивчення філософією права „лю­дина – право взаємовідношення” створює перед­умови для вивчення права як люд­ського фено­мена, тобто як права людини. Підкрес­лимо: йдеться не про права людини, а про право лю­дини, тобто не лише про людський вимір права, а про право як загаль­нолюдський феномен з лю­диною в її проявах як його філософського осе­рдя, основи та орієнтиру.

2. „Людина – право” – це складне, полі­пробле­мне від­ношення. Воно є потенційно елас­тичним і може охоплю­вати та по­роджувати чи­мало пи­тань та проблем фундамен­тального зна­чення. Одне із них – це питання про відобра­ження лю­дини в праві, її уявлення, „образ”, яке можна ви­значити як питання правового людино­розуміння. Питання правового людинорозу­міння покликане відповісти на запи­тання: „що таке людина в праві, і як вона ним розуміється?”. При цьому під „правом” ма­ється на увазі не лише „юриди­чне” право чи його логічна конс­трукція, форма (адже сприйняття права виключно як логіч­ної конструкції, спричи­няє сприйняття людини як фікції, відтак її зна­чення нівелюється; натомість правова реа­льність ко­регує місце і значення людини як фактично, так і по­тенційно). Також мається на увазі й право як загаль­но­соціа­льне явище, право в його здійсненні.

У цьому зв’язку визначальною, видається, по­треба визначитися з формами правового лю­дино­розуміння. Адже за кож­ним терміном сто­совно людини стоїть певна мис­ленна форма – поняття, уявлення, котре має як теоретичне, так і практи­чне значення. Характерним для сучасної право­вої літератури є спорадичне використання терміноло­гії лю­динорозуміння без ви­значення змісту конк­ретних термінів. Ідеться про викори­стання, зна­чення та розрізнення ужива­ної як в науковій літе­ратурі, так і в нормативно-правових документах такої термінології людинорозуміння загалом та в юриспруденції загалом, як: (1) лю­дина, (2) чоло­вік, (3) ін­дивід (індивідуум), (4) індивідуальність, (5) особа, (6) суб’єкт права, (7) особистість, (8) гро­мадянин, (9) персона, (10) ніхто, (11) кожен тощо.

Постає питання, якою уявляється людина у кожному з цих теоретичних та практичних вимі­рів права. Іншими сло­вами. По-перше, що є лю­дина у філософських і теоретич­них конструк­ціях, що ле­жать в основі теорії права. По-друге, що є людина у правореалізації (у найширшому розу­мінні цього слова як здійсненні права, „права в дії”), коли це здійснення відбувається за участю різноманітних суб’єктів, уосо­блених окремими людьми. Для ви­рішення цього питання необхідно дослідити про­цес відображення лю­дини, яке від­бувається через усвідомлення та втілюється в ідеї та інші теорети­чні фо­рми й кульмінує в одиноч­них поглядах, їх суку­пності чи системі.

Правовою думкою вироблено кілька кон­цепцій відо­браження людини. Наприклад, стосо­вно уяв­лення про лю­дину в кон­цепції прав людини, звер­тає на себе увагу фор­мула В. Брюґґера, за якою права людини мають на меті за­безпечити „само­визна­чальний, значущий, відповідальний спосіб ведення життя” кожній людині. Таке уяв­лення про людину сформована на основі п’яти рівнозначних елементів: автономність, значу­щість, відповідаль­ність, повага до життя, спосіб (стиль) життя.

Таким чином, людинорозуміння – це усві­дом­лення лю­дини через призму філософських концеп­цій, поглядів, уявлень. Пра­вове людиноро­зуміння – це усвідомлення людини через призму філософсь­ких та правових, філософсько-право­вих концеп­цій, доктрин, поглядів, уявлень. Інди­відуально (для будь-якої людини, вченого тощо) правове людинорозу­міння – процес ус­відом­лення сутно­сті, сенсу та значення людини в праві. Структурно правове людинорозуміння – це система понять, категорій, концепцій, погля­дів, підхо­дів, тлума­чень, уявлень, ідей щодо лю­дини в праві, які фор­мують і відображають зміст і форму розуміння людини в праві. Інструмента­льно (методологічно) правове людинорозуміння – це один з елементів антропологічного підходу до права, з допомогою якого розкривається зміст людської природи права як її за­сади.

3. Наукове дослідження відношення „лю­дина – право” та, зокрема, правового людиноро­зуміння, на нашу думку, має здійс­нюватися на суво­рих методологічних засадах. Це дасть мож­ливість максимально результативно, „прозоро” та доці­льно напо­внити теоретичну та практичну частини цієї сфери наукового дослідження. Це, відповідно, також при­меншить рівень її еклек­тичності та вод­ночас не позбавить синтетичності та інтегралізму. Далі доречно викласти деякі ме­тодологічні засади (принципи) наукового дослі­дження правового людинорозуміння, а саме:

Дослідження від загального до елементного людиноро­зуміння. Дослідження правового люди­норозуміння має від­буватися за схемою: від зага­льного людинорозуміння до правового лю­диноро­зуміння, далі – від правового людино­ро­зуміння до „систе­мно-галузево-правового” лю­динорозу­міння (а не навпаки). Відтак, через фу­ндаментальність, ра­дше ніж елементність харак­теру такого дослі­дження на нього може претен­дувати філософія права як найбільш абс­трактний та фундаменталь­ний спосіб дослідження права. Підкреслимо: йдеться насамперед про дослі­дження „образу” не індивідуальної, кожної кон­кретної лю­дини, а „об­разу” лю­дини загалом. Утім не заперечується і практичний вимір такого дослідження

Визнання плюралістичності підходів, вихі­дної складно­сті та суперечливості джерел. На основі яких фундамен­тальних уявлень, ідей тощо, про людину має ґрунтуватися дослідження та конс­труювання людинорозуміння? Адже, умоглядні, радше ніж реальні, дійсно існуючі характерис­тики чи окремі переваги таких харак­теристик, як ос­нови концепції людини, що ле­жить в основі права (якщо вони не дійсні), напе­ред можуть заперечу­вати чи применшувати зна­чення такої концепції. Тут слід звер­нути увагу на істори­чний досвід та тенденції щодо людини в праві, яка розвива­лася за принципом „від лю­дини поза правом, до права лю­дини”.


 

В. С. Бигун




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.