І РОЗВИТОК ПРАВОВОГО МИСЛЕННЯ

В сучасній вітчизняній науковій літературі все частіше ро­биться акцент на ефективності по­ліме­тодологічного дослідження права, зако­номі­рностей та особливостей його розвитку [15; 8; 19]. Ниніш­ній світ розвивається дуже не­рівномі­рно, кожний народ має свою унікальну життєву дорогу, свій унікальний життєвий світ, і зрозу­міло, що в цих унікальних умовах право, усі фо­рми його буття не можуть не набувати специфі­чних характеристик. Ще, на­приклад, Б. Кістяківський наголошував, що “соціально-наукове вивчення права не виключає догматич­ного, а доповнює його”. Вивчення впливу на право соціо­культурного чинника необхідне для того, аби правник міг “стати на висоті су­часного рівня знання”, і це є “нагальна потреба на те, аби право не розминулося зі справедливістю і саме право було справедливе” [7, с. 88]. Правотвор­чість, підкреслював той же Б. Кістяківський, ва­рто дослі­джувати не лише догматич­ним і психо­логічним методами, а насамперед, застосовуючи методоло­гію, ви­роблену філософією культури [6, с. 216].

Дослідження впливу культурного чинника на розвиток права є особливо актуа­льним для на­шого суспільства, бо тривалий час такі дослі­дження у нас не проводилися, на відміну від західноєвропей­ських країн, де в основі сус­пільних відносин і найа­вторитетніших теоретичних кон­цепцій лежить принцип суб’єктивних прав і сво­бод людини, права як здобутку цивілізації і культурного феномена. “В масовій суспільній свідомості України, – підкрес­лює М. Козюбра, – продовжують домінувати уяв­лення про право як про знаряддя політики, ін­стру­мент примусу, зве­дену в закон волю якщо й не яко­гось окремо па­нуючого класу, то принаймні панів­ної частини суспільства тощо” [9, с. 29].

В цій статті буде зроблено спробу проана­лізу­вати вплив стилю мис­лення або інтелектуа­ль­ного консенсусу епохи на розвиток права, пра­вового мис­лення, правової культури загалом. Українсь­кими філософами права ця про­блема поки що не висвітлювалась, окремі аспекти її частково аналізо­вано А. Козловським, С. Мак­симовим, Ю. Оборотовим, І. Лихолат [8; 15; 17; 12]. Ця про­блема не є надуманою, а на­впаки до­волі складною, важливою і вимагає все­бічного до­слідження, бо успішна діяльність пра­вознавця залежить насампе­ред від його пра­вової культури, “його по-справж­ньому творчого став­лення до своєї місії, від воло­діння юридич­ною наукою... Суть же правової куль­тури як скла­дової все­зага­льної культури, – в спо­собі ми­с­лення...” – спра­ведливо акцентує Д.А. Кєрімов [5, с. 6].

Стиль або спосіб мислення епохи склада­ється під впливом культури як цілого і є чинни­ком, що опосередковує її вплив на теоретичну діяльність і на­уку як складову культури. Стиль мислення, в кі­нцевому підсумку, впливає на всі аспекти тео­рети­зування в конкретну добу, окре­слюючи го­ризонт теоретизування і загальні схеми підходу мислення до дійсності. Культура і властивий їй стиль мис­лення – це та тендітна і непомітна ат­мосфера, спі­льна, загальна для всього теоретич­ного матеріалу, в т.ч., звісно, і правового, без з’ясування складу і особ­ливостей якої не можуть бути повністю зрозу­мілими ні особливості стру­ктури і розвитку теоре­тичного матеріалу, ні ха­рактер його обґрунтування в на­уці і за­кономір­ності в культурі. То що ж таке стиль мислення? Визначення цього по­няття від­зна­ходимо у росій­ського автора А.А. Івіна: “Стиль, або спосіб мис­лення епохи, – пише він, – це сукупність глоба­льних, переважно імпліцит­них переду­мов те­оре­тичного мислення конкрет­ної епохи, ті майже непомітні для неї оку­ляри, через які вона ди­виться на вхід і які не придатні для іншої епохи. Стиль мислення є складною, ієрархічно впоряд­кованою системою неявних до­мінант, зразків, принципів, форм і категорій тео­ретичного осво­єння світу” [4, с. 314]. Зрозуміло, що передусім спосіб мислення епохи в нашому випадку ціка­витиме нас як чинник розвитку пра­вового мис­лення, правового теорети­зування. Рі­зні мисли­телі, звертаючись до проблеми дослі­дження за­лежності теоретич­ного мислення від інтелектуа­льного консенсусу епохи, що істори­чно зміню­ється, не вдавалися до поняття “стиль мис­лення”, а послуговувалися іншими понят­тями: на­при­клад, К. Манхейм мовив про дух часу, М. Фуко – про епі­стеми, Л. Лаудан – про до­слідницькі тра­диції тощо. Чималий внесок в дослі­дження стилів мислення конкретних епох зробили такі ві­домі філософи, як Ж.-П. Сартр, Л. Вітгенштейн, А. Шеллер, О. Шпенглер, Т. Па­рсонс, і, звичайно ж, не можна не назвати М. Хайдеггера та Е. Гуссе­рля. Саме М. Хайдег­гер окреслив три різні “епохи думки”: античну “першу філософію” з її основним пи­танням про сутність сущого, християнізоване мислення з його відповідями про створення су­щого та недо­гматичне мислення Нового часу, що вихо­дить із достовірності буття суб’єкта [22, с. 208-249]. О. Івін зазначає, що М. Хайдеггер, окресливши “класичний” стиль мислення, який бере свої ви­токи від Декарта, поширює його і на сучасність, не помі­тивши, що у середині ХІХ ст. відбува­ється злам у стилі ми­слення, викликаний радика­льними змінами в єв­ропейській культурі. Тоді ж започатковується новий, сучасний стиль мис­лення.

Автори наголошують на таких рисах анти­чного стилю мислення, як відсутність загально­прийня­того відліку часу (кожен поліс має свій відлік), ви­знання справжнім знанням лише знання очевидця [23], систематична апеляція до всезагальних ідей як до першопочаткових прин­ципів. Середньовічному мис­ленню було влас­тиво “вибудовування слів і ре­чей в одному смис­ловому прос­торі”, що означало “письмовість ре­чей і речовність слів” [24, с. 185]. Речі і явища сприймалися як знаки, світ трактува­вся як своє­рідна книга, написана “божими письме­нами” – звідси словесний і письмовий знак і позна­чувана ними річ могли бути уподібнені один од­ному. До природи ставились як до тексту, пі­знання трак­тувалося як “читання книги природи”, тлума­чення тексту стало ос­новною турботою серед­ньові­чної науки [24; 20]. Спробуємо простежити вплив се­редньовічного стилю мислення та доби Нового часу на правове теоретизування.

Середньовіччя є такою культурною епо­хою, в якій релігія займає місце основної форми суспі­ль­ної свідомості, а теологія ­– найважливі­шої га­лузі знання. Як зазначають дослідники, якщо для анти­чного мислення віра і автори­тет служать лише за­собом і початком, а філософія і розум – метою і кінцем, для се­редньовіччя – все навпаки: засобом служать розум і філософія, ме­тою – віра і авторитет св. Письма [14, с. 13-14]. Середньові­чна людина сприймає світ як ці­ліс­ність, як єд­ність, всі частини якої взаємо­пов’язані і несуть на собі відбиток ці­лого. Все існуюче включено в структуру ієрархій, завдяки чому воно прямує до єдиної цілі, мети, – до Бога – центрального, ре­гулятивного начала світу. Оскільки Бог – вер­шина всієї ієрархії мислиться як вище благо і досконалість, то світ загалом і всі його складові, всі ступені отримують мора­льне забарв­лення і виправдання. Середньовіч­ному мисленню влас­тиве тяжіння до універсалі­зації. Воно прагне охопити весь світ, нічого не упускаючи і не за­ли­шаючи, і предста­вити його не як сукупність слабо пов’язаних між собою частин, а як визна­чену єд­ність, частини якої взаємопов’язані, і кожна сама по собі не має сенсу і цінності.

Вище зазначене проливає світло на основні ха­рактеристики правового мислення цієї доби. Воно прагне не пошуків шукання причин, а оріє­нтоване на ціль, мету, на творення цілісної стру­ктурної сис­теми права, до збереження навіть вза­ємовиключа­ючого як елемента цілісної системи. У Бога світ існує як впоря­дковане ціле, цей світ доцільний, в ньому нічого зайвого немає – все потрібне для іс­нування цілісного як божествен­ного творіння. Се­редньовічний юрист був про­дуктом своєї культури, носієм її сенсів і ціннос­тей, він жив у світі її симво­лів, значень, сенсів [16, с. 20]. Вони на нього впли­вали, формували, відповідно, його світовідчуття та світорозуміння. Архетип Трійці є провід­ним архетипом се­ред­ньовіччя. Бог-Отець – це центр світобудови, Бог-Син – її периферія, Бог-Дух Святий – ланка, що з’єднує центр і поверхню сфери. Архетип гармо­нії та по­рядку пронизує всю світобудову – так мислить середньовічна лю­дина. Аналогічно мис­лять і середньовічні юристи і спрямовують мис­лительну роботу на створення системи права, що втілювала б гармонію та поря­док на всіх ступе­нях земної ієрархії.

Зазначимо, що до Папської революції (ХІ-ХІІ ст.) середньовічне церко­вне право було де­цент­ралізованим, що відповідало децентралізо­ваному харак­теру політичного життя. Світське ж пра-во цілком злилося з політичними, еко­номіч­ними, соціальними звичаями. Папська революція ставила за мету ство­рення “нового порядку ре­чей” або “правильного порядку світу” [1, с. 70] – відпо­відно до християнського вчення. Були й соціально-історичні передумови, які долучилися до здійс­нення Папської революції: треба було примирити цер­ковну та світську влади на всіх рівнях суспіль­ного життя. Дуалізм церковної та світської право­вих систем привів до плюралізму світських право­вих систем всередині церковного порядку і більш конкретну – до одночасної юрисдикції церковних і світських судів. Раціона­лізм і систематизаторська робота тодіш­нього правового мислення покликані були примирити конфлікт різних влад на базі принципу синтезу: де тільки можна було, супереч­ності належало залагоджу­вати без нищення скла­дових частин. Цьому сприяло і нове відчуття про­гресу в часі: життя, будучи суєтним і тлінним, не обов’язково має гіршати аж до Стра­шного Суду, можна в цьому світі добитися і прогресу в напря­мку дося­гнення де­яких попередніх умов спасіння на тому світі. “Увага до авторитетних юридич­них текс­тів, що суперечать один одному, і прагнення примирити їх засобом за­гальних принципів і по­нять були творчим інтелектуальним відгуком на нага­льну потребу в згладжуванні гострих конф­лік­тів між різними елементами соці­альної сис­теми”, – пише Г.Дж Берман [2, с. 164].

Середньовічні юристи шукали справжній син­тез, тобто спосіб долати роздвоєність і конф­лікти без нищення автономії тих чинників, які їх скла­дали. Це було завданням глосаторів і постг­лосато­рів, каноністів, і вони успішно це зробили. В кінце­вому підсумку примирення правових норм було більше, ніж інтелектуальним досяг­ненням. Це було примирення суворого права і права справедливості, правосуддя і милосердя, рівності і свободи, церко­вного і світ­ського, ко­ролівського і феодального, міського і церковного і, безперечно, – лю­дини і Бога.

Середньовічні юристи створили схоласти­чне право. Схоластичне мис­лення зосередилось на фо­рмуванні принципів, які мо­гли бути основою для впорядкування явищ у світі не безсумнівності і не­обхідності, а в світі ймовірно­сті і передбачень, схо­ластичний метод передбачає що в тексті можуть бути по­рожнини і суперечності, тому він має за ос­новну мету су­мування тексту, закри­вання прогалин і супереч­ностей всередині нього. Правове схоластичне мислення виступило у формі аналізу і синтезу великої кількості доктрин, взятих у святих авто­ритетів та з кодексу Юстиніана, що часто супе­речили одна одній. Схолас­тичне мис­лення євро­пейських юристів ХІХ ст. було нічим іншим, як видозмі­неним діалектичним мисленням, харак­терним для античної філософської куль­тури. Для греків діалектика була мистецтвом відкриттів, прийомом виведення правильних філософських висновків (античне мислення давало відповідь на пи­тання: що є суще?) із встановлення посилань. Римляни переробили діалектику із “мистецтва від­криттів в мистецтво суджень” [2, с. 142], об­межили її, зазем­лили евристичний потенціал. Західноєвро­пейські юристи доби зрілого серед­ньовіччя довели грецьку діалектику до значно вищого рівня абстра­кції. Вони спробували “сис­тематизувати норми так, що отримали в кінце­вому підсумку єдине ціле..., тобто системати­зували норми в цілісну систему, сукупність права, або corpus juris” [2, с. 142].

Для середньовічного західноєвропейського ми­слення характерні такі риси як авторитарність та традиціоналізм. Святе Письмо є, безперечно, пер­шочерговою істиною для будь-якого серед­ньовіч­ного мислителя. Філософська думка цієї доби є “служницею теології”, середньовічні фі­лософи трактують як істинне лише таке знання, яке відпо­відав божественному Письму. Для юри­ста цієї доби і Святе Письмо, і римське право виступають “мак­симами”, тобто гранично, уні­версально істинними і справедливими посилан­нями-принципами, тобто універсаліями. З них можна було виводити окремі посилання. Римські regulae – правові максими вва­жалися універса­льно справедливими, незалеж­ними принципами.

Середньовічні юристи-схоласти пішли далі своїх римських колег у викори­станні аристоте­лів­ської діалектики, об’єднавши діалектичне та аподиктичне мислення і застосувавши і те, і друге до аналізу і синтезу правових норм. Вони вважали, що можуть за допомогою розуму дове­сти універсальну справедливість і істинність ав­торитетних римських текстів, – цього не можна сказати ні про ан­тичних філософів, ні про рим­ських юристів. Для юристів-схоластів едикти та responsa римського права, взяті і окремо, і в цілісності, складали писане природне право, яке треба було сприймати як священне по­ряд з Біб­лією, патри­стичною літературою та кано­нами церкви. Оскільки римські норми права сприйма­лися як істинні і справедливі, з них можна було шляхом аподиктичного судження вивести нові істини. Хоча письмові тексти і вважалися свя­щенними, “сама техніка примирення суперечно­стей давала середньовічним юристам від­носну сво­боду в тлумаченні основних положень і пра­вил те­ксту”, – наголошує Г.Дж. Берман [1, с. 52].

На початку статті зазначалося, що серед­ньовічне мислення сприймає світ як своєрідну книгу, текст, написаний “божественними пись­менами”. В цій книзі чимало сенсів, знаків, зна­чень, в ній все доці­льне, завдання ж людини – пізнати їх, розтлума­чити цей текст. Середньо­віччя знає тлумачення бі­блійне, філологі­чне, над цією проблемою працю­ють цілі школи теологів та філологів. Чималий вне­сок у цю проблему зробили і юристи. Правничому мисленню тієї доби влас­тивий коментаторський, інтерпрета­ційний характер. Юристи працюють над прави­лами викладення юридичних текстів, послуго­вуючись надбаннями в цій царині філології, тео­логії, риторики, топіки. Слідом за спробами ра­ціонального тлумачення Божественних Істин та законів (П’єр Абеляр у філософії), з’являються спроби раціонально-об’єктивного тлумачення і людського життя з його законами. А. Стоянов під­креслює, що глосатори, насамперед, “пояс­нюють собі смисл законів. Звідси, так звана, за­конницька екзегеза (exegesa legalis), перший крок, азбука на­уки права позитивного. Але від пояснення окремих законів вищі, теоретичні ви­моги розуму привели юристів до логічно зв’язного викладу ці­лих вчень у тих же законних межах джерел. Це елемент догма­тичний...” [21, с. 4-5]. До речі, догматичність та­кож є хара­ктерною рисою середньовічного стилю мис­лення. Особливо чітко її можна простежити на теологічному знанні та філософській думці тієї доби. Юридичне мислення теж несе на собі ви­раз­ний відбиток догматизму. І.А. Покровській справе­дливо наголошував: “На противагу попе­редній свободі поводження з позитивним правом і свободі суд­дівської позиції Болонська школа вимагала, щоб суддя, відмовившись від своїх суб’єктивних уяв­лень про справедливість, до­тримувався позитивних норм закону, тобто Cor­pus Juris Civilis. Уже Ірнерій проголосив, що у випадку конфлікту між jus і aequitas, вирішення його належить законодавчій владі” [18, с. 194].

І справді, важко не визнати, що кожній епосі властивий не тільки певний рівень розви­тку вироб­ництва, характер соціальних відносин і т.п., але й особли­вий стиль мислення, що вира­жає її особли­вості і є достатньо універсальним для її представ­ників. Доба Нового часу так само не є винятком. Дослідники зазначають, що її стиль мислення хара­ктеризується як атомісти­чно-механістичний, засно­ваний на виділенні в будь-якому аналізованому явищі окремих елеме­нтів і встановленні зв’язків між ними, опорі на поняття механічної причини, яке виті­снило клю­чове для попередніх стилів мис­лення поняття мети [25, с. 256]. Цей стиль мис­лення відобразив нові явища в соціокультурному просторі тодіш­ньої Європи: тенденцію до “атомі­зації” самого суспільства XVI-XVII ст., його праг­нення оволо­діти природою, що було зумовлено пе­реходом до ринкових відно­син, тощо. Руйнувалися феода­льно-общинні зв’язки, інтенсивно йшов про­цес відокремлення індивідів, оформлення їх в осо­би­стості, що було неминучим в тогочасній Європі, формувалася індивідуалістична свідомість – за­сада нових сус­пільних відносин. Етичний інди­відуалізм і природничо-науковий атомізм у XVII ст. сприй­малися як різні аспекти єдиного світо­відчуття, згі­дно з яким ос­новними елементами буття як приро­дного, так і соціального явля­ються атоми, корпус­кули (самостійні індивіди), що взаємодіють механі­чним способом і під­ко­ряються жорстким законам [11, с. 109]. Як наслі­док, природа, що розумілась як живий організм, стала розумітися подібно до годинника, як меха­нічна струк­тура.

Раціоналізм – ще одна характеристика стилю мислення Нового часу поряд з атомістич­ністю та механістичністю. Раціоналізм, власти­вий мисленню дослі­джуваної доби, означав пра­гнення до панування розуму над стихією почут­тів. Він мав виразне соціально-психологічне по­ходження. “Етичні системи доби Реформації, включаючи “відроджені” античні системи (стої­цизм, епікурей­ство – В.Б.), орієнтували людину на роботу над своїм внутрішнім світом, на форму­вання його єд­ності, боротьбу з хаосом афе­ктів, внесення у свідо­мість дисцип­ліни, самокон­тролю [10, с. 42], бо в них вбачалися основні причини того, що відбува­ється. Перегляду з по­зицій раціоналізму було під­дане саме уявлення про віру в Бога. Протестантські ідеологи наго­лошували, що віра має бути раціона­льно обґрун­тована, раціонально ж непідкріплена віра – це “мрія чи фантазія” [26]. Ця релігійна за своїм походженням установка міцно увійшла в ми­слення науковців і втілилась у принципі: “під­давай все сумніву”. Парадоксально, сум­нів як принцип науки народився з релігійної віри від­повідно до з принципів раціоналізму.

Прагматизм – ще одна риса стилю мис­лення Нового часу, народжена про­тестантською ідеоло­гією. Не лише природа, але й сама наукова діяль­ність, на­ука як така стають прагматичними ціннос­тями. Таким самим є ставлення і до нау­кової іс­тини.

Люди цієї доби інстинктивно впевнені в існу­ванні Порядку Речей, Порядку в природі зо­крема. Світ влаштований за відповідними прави­лами, за­конами, їх треба пізнавати і жити у від­пові­дно до них.

Доба Нового часу вносить велику лепту в утвер­дження унікальності люд­ської особистості, знання самосвідомості, суб’єктивності. Протес­тантизм ви­ма­гає відчуття особистої відповідаль­ності людини за свої справи перед Богом.

Всі ці риси стилю мислення Нового часу так чи інакше відобразилися у правовому мис­ленні тієї доби, на змісті, формі, стилі, концеп­ціях права, по­ста­новці питань, аргументації тощо.

Правове, точніше філософсько-правове мис­лення Нового часу дуже відчуло на собі вплив на­туралістичних поглядів, атомістично-механістич­ного мислення. Наприклад, соціальна проблема­тика того часу досліджується Г. Гроцієм, Ф. Беконом, Дж. Локком, Т. Гоббсом, Ш. Монтеск’є та ін. з позицій при­род­ного права, крізь призму ідей та вимог при­родно-правової справедливості, що мають пану­вати у відносинах між індивідами, народами та державами. Кожна людина розумієть­ся як природна істота і за законом природи має право відстою­вати “свою власність, тобто своє життя, свободу і власність” [13, с. 8]. Лю­дина відповідно до закону природи та веління розуму має жити так, щоб не нашко­дити іншому. По­гляди мислителів цієї доби на людину доволі ме­ханістичні – людина мислиться ціл­ком розумною істотою, що має жити відповідно до ве­лінь влас­ного розуму і таких са­мих розумних законів при­роди. Особливо пря­молі­нійно трактує людину і право Т. Гоббс, а слідом за ним Ж.-Ж. Руссо. Го­ббсів­ська людина має жити так, як нака­зує суверен, держава. Утворивши державу, люди, за Гоббсом, мають вдовольнятися тим обсягом свободи, який окрес­лить суверен, жодного віль­ного вибору Гобб­сом для них не передбачено. Між зако­ном і правом цей мислитель не бачить ніякого зв’язку, вони ви­ключають один одного.

Атомістичність мислення Нового часу просте­жується у філософсько-пра­вовому теоре­тизуванні у великій увазі до людини, її свободи. На по­вний голос в цю добу звучить ідея свободи і рівно­сті – індивідуальної свободи і всезагальної рівності. В цю добу з’являється “Білль про права”, ця доба готує появу “Декла­рації прав людини і громадя­нина” та – “Конституції США”, – що ґрунтуються на ідеї індивідуальної свободи та всезагальної рів­ності людей. Майже всі прогре­сивні мислителі цієї доби виступають з ідеєю невідчужуваних прав і свобод особистості, правової організації державної влади. Правове мислення цієї доби активно працює на захист і стве­рдження юридичного праворозу­міння, відпові­дно до якого людина-атом повинна мати державу і закони, які служать їй, тобто пра­вову державу і правові закони.

Правове мислення цього часу яск­раво раціоналістичне. Теорії та концепції прони­зані ідеєю розумних законів, що здатні доко­рінно пере­творити людське життя. Справедли­вість як необ­хідна ознака права трактується як вимога розуму, веління природи розумної істоти. Г. Гроцій визна­чає природне право як “при­пис здорового розуму” (глузду – авт.) [3, с. 71]. Ана­лізуючи проблему співвід­ношення права та за­кону, мислителі цієї доби вдаються до раціоналі­стичної ар­гументації. Наприклад, за Г. Гроцієм існує два способи доказів буття природ­ного права: 1) доказування апріорі (з перших начал), яке полягає у виявленні необхідної відповідності або невідповідності якоїсь речі розу­мній при­роді; 2) доказування апостеріорі (від нас­лідків), яке полягає в установленні природ­ного права шляхом відшукування того, що визнається таким у всіх або най­більш цивілізованих народів. Г. Гроцій впевнений, що існують загальні, на­чала, властиві розумній природі людини.

Правове мислення доби Модерну набуває рис раціоцентризму чи логоцен­тризму. Розпоча­вши із захисту і ствердження людини через принцип її природ­них прав, воно, в кінцевому підсумку, під­несене над нею букву Закону, а саме право зведе до норми. Цьому мисленню властива не просто раціо­налістичність, а раціо­налістичний емпі­ризм. Підтвердженням цього є зведення правовим мисленням доби Модерну права до писаних правил поведінки, тобто норм.

Підсумовуючи вище зазначене, варто на­голо­сити на наступному:

– правове мислення конкретного історич­ного періоду несе на собі відбиток культури цього пері­оду загалом, і стилю мислення цієї доби зокрема;

– стиль мислення або інтелектуальний консен­сус епохи є сис­темною глибинних, неяв­них домі­нант, принципів, категорій, зразків тео­ретичного освоєння реальності. Це свого роду передумови теоретичної діяльності;

– правовому мисленню доби зрілого сере­дньо­віччя властиві такі риси як: авторитарність, тради­ціоналізм, догматизм, систематизованість, науко­вість, тобто високий рівень узагальненості юриди­чних понять та категорій, філософі­чність, що зумо­влена використанням схоластичного ме­тоду, і уні­версалізм, ко­ментаторський характер;

– стиль мислення Нового часу або доби Моде­рну зумовив такі риси право­вого мислення як: ато­містично-механістичний характер, раціо­центризм, науко­центризм, прагматичність, недо­гматичність, емпірико-раціоналізм, системати­чність тощо.

Зрозуміло, що сучасна епоха та її стиль мис­лення відповідним чином впливають на су­часне правове мислення загалом і українське, зок­рема. Ця проблема акту­альна, бо від цього мис­лення, насамперед від праворозуміння, зале­жить знач­ною мірою майбутнє української демо­кратії, а тому дослідження цієї проблеми є нині нагальною потребою.

Список літератури

1. Берман Г.Дж. Вера и закон: примирение права и религии. – М., 1999.

2. Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. – М.: Норма, 1998.

3. Гроций Г. О праве войны и мира. – М., 1956.

4. Ивин А.А. Теория аргументации. – М.: Гардарики, 2000.

5. Керимов Д.А. Законодательная техника. – М.: Норма Инфра, 1998.

6. Кістяківський Б. Методологічна природа науки про право // Кістяківский Б. Вибране. – Київ, 1996.

7. Кістяківський Б. Право як соціальне явище. // Кістяківський Б. Вибране. – Київ, 1996.

8. Козловський А.А. Право як пізнання. – Чернівці: Рута, 1999.

9. Козюбра М. Право як явище культури // Право та культура: теорія і практика. Матеріали міжнарод. н/п конференції. м. Київ. 15-16 травня 1997. – К., 1997.

10. Косарева Л.М. Социокультурный генезис науки Нового времени. – М., 1989.

11. Кузнецова Н.И. Наука в ее истории – М., 1982.

12. Лихолат І. Раціональне та позараціональне в праві (на м-лах законотворчості). Автореф. дис. ... к.ю.н. Київ, 2001.

13. Локк Д. Избранные философские произведения. – Т. 2. – М., 1960.

14. Майоров Г. Формирование средневековой философии. Латинская пат­ристика. – М., 1979.

15. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Харьков: «Право», 2002.

16. Микешина Л.А. Философия познания. М.: Прогресс. Традиция, 2002.

17. Оборотов Ю.М. Традиции и но­вации в правовом развитии. – Одесса: Юридическая литература, 2001.

18. Покровский И.А. История римского права. – Петроград, 1918.

19. Рабинович П. Трансформація методології вітчизняного праводержавознавства: досягнення і проблеми. – Юридична Україна. – 2003. – № 1.

20. Степин В.С. От классической к неклас-сической науке // Ценностные аспекты развития науки. – М., 1990.

21. Стоянов А. Методы разработки положитель-ного права и обществен­ного значения юристов от глоссаторов до конца XVIII ст. – Харьков, 1862.

22. Хайдеггер М. Время картины мира // Современные концепции куль­турного кризиса на Западе. – М., 1976.

23. Хинтикка Я. Логико-эпистемологические исследования – М., 1980.

24. Черняк В.С. Нормы научности и ценности культуры // Ценностные аспекты развития науки. – М., 1990.

25. Юревич А.В. Культурно-психологические основания научного знания // Проблема знания в истории науки и культуры. – СПб.: Алетейя, 2001.

26. Merton R. Social theory and social Structure. – Toronto, 1957.

В. М. Братасюк

Поиск по сайту: