Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

І РОЗВИТОК ПРАВОВОГО МИСЛЕННЯ



 


В сучасній вітчизняній науковій літературі все частіше ро­биться акцент на ефективності по­ліме­тодологічного дослідження права, зако­номі­рностей та особливостей його розвитку [15; 8; 19]. Ниніш­ній світ розвивається дуже не­рівномі­рно, кожний народ має свою унікальну життєву дорогу, свій унікальний життєвий світ, і зрозу­міло, що в цих унікальних умовах право, усі фо­рми його буття не можуть не набувати специфі­чних характеристик. Ще, на­приклад, Б. Кістяківський наголошував, що “соціально-наукове вивчення права не виключає догматич­ного, а доповнює його”. Вивчення впливу на право соціо­культурного чинника необхідне для того, аби правник міг “стати на висоті су­часного рівня знання”, і це є “нагальна потреба на те, аби право не розминулося зі справедливістю і саме право було справедливе” [7, с. 88]. Правотвор­чість, підкреслював той же Б. Кістяківський, ва­рто дослі­джувати не лише догматич­ним і психо­логічним методами, а насамперед, застосовуючи методоло­гію, ви­роблену філософією культури [6, с. 216].

Дослідження впливу культурного чинника на розвиток права є особливо актуа­льним для на­шого суспільства, бо тривалий час такі дослі­дження у нас не проводилися, на відміну від західноєвропей­ських країн, де в основі сус­пільних відносин і найа­вторитетніших теоретичних кон­цепцій лежить принцип суб’єктивних прав і сво­бод людини, права як здобутку цивілізації і культурного феномена. “В масовій суспільній свідомості України, – підкрес­лює М. Козюбра, – продовжують домінувати уяв­лення про право як про знаряддя політики, ін­стру­мент примусу, зве­дену в закон волю якщо й не яко­гось окремо па­нуючого класу, то принаймні панів­ної частини суспільства тощо” [9, с. 29].

В цій статті буде зроблено спробу проана­лізу­вати вплив стилю мис­лення або інтелектуа­ль­ного консенсусу епохи на розвиток права, пра­вового мис­лення, правової культури загалом. Українсь­кими філософами права ця про­блема поки що не висвітлювалась, окремі аспекти її частково аналізо­вано А. Козловським, С. Мак­симовим, Ю. Оборотовим, І. Лихолат [8; 15; 17; 12]. Ця про­блема не є надуманою, а на­впаки до­волі складною, важливою і вимагає все­бічного до­слідження, бо успішна діяльність пра­вознавця залежить насампе­ред від його пра­вової культури, “його по-справж­ньому творчого став­лення до своєї місії, від воло­діння юридич­ною наукою... Суть же правової куль­тури як скла­дової все­зага­льної культури, – в спо­собі ми­с­лення...” – спра­ведливо акцентує Д.А. Кєрімов [5, с. 6].

Стиль або спосіб мислення епохи склада­ється під впливом культури як цілого і є чинни­ком, що опосередковує її вплив на теоретичну діяльність і на­уку як складову культури. Стиль мислення, в кі­нцевому підсумку, впливає на всі аспекти тео­рети­зування в конкретну добу, окре­слюючи го­ризонт теоретизування і загальні схеми підходу мислення до дійсності. Культура і властивий їй стиль мис­лення – це та тендітна і непомітна ат­мосфера, спі­льна, загальна для всього теоретич­ного матеріалу, в т.ч., звісно, і правового, без з’ясування складу і особ­ливостей якої не можуть бути повністю зрозу­мілими ні особливості стру­ктури і розвитку теоре­тичного матеріалу, ні ха­рактер його обґрунтування в на­уці і за­кономір­ності в культурі. То що ж таке стиль мислення? Визначення цього по­няття від­зна­ходимо у росій­ського автора А.А. Івіна: “Стиль, або спосіб мис­лення епохи, – пише він, – це сукупність глоба­льних, переважно імпліцит­них переду­мов те­оре­тичного мислення конкрет­ної епохи, ті майже непомітні для неї оку­ляри, через які вона ди­виться на вхід і які не придатні для іншої епохи. Стиль мислення є складною, ієрархічно впоряд­кованою системою неявних до­мінант, зразків, принципів, форм і категорій тео­ретичного осво­єння світу” [4, с. 314]. Зрозуміло, що передусім спосіб мислення епохи в нашому випадку ціка­витиме нас як чинник розвитку пра­вового мис­лення, правового теорети­зування. Рі­зні мисли­телі, звертаючись до проблеми дослі­дження за­лежності теоретич­ного мислення від інтелектуа­льного консенсусу епохи, що істори­чно зміню­ється, не вдавалися до поняття “стиль мис­лення”, а послуговувалися іншими понят­тями: на­при­клад, К. Манхейм мовив про дух часу, М. Фуко – про епі­стеми, Л. Лаудан – про до­слідницькі тра­диції тощо. Чималий внесок в дослі­дження стилів мислення конкретних епох зробили такі ві­домі філософи, як Ж.-П. Сартр, Л. Вітгенштейн, А. Шеллер, О. Шпенглер, Т. Па­рсонс, і, звичайно ж, не можна не назвати М. Хайдеггера та Е. Гуссе­рля. Саме М. Хайдег­гер окреслив три різні “епохи думки”: античну “першу філософію” з її основним пи­танням про сутність сущого, християнізоване мислення з його відповідями про створення су­щого та недо­гматичне мислення Нового часу, що вихо­дить із достовірності буття суб’єкта [22, с. 208-249]. О. Івін зазначає, що М. Хайдеггер, окресливши “класичний” стиль мислення, який бере свої ви­токи від Декарта, поширює його і на сучасність, не помі­тивши, що у середині ХІХ ст. відбува­ється злам у стилі ми­слення, викликаний радика­льними змінами в єв­ропейській культурі. Тоді ж започатковується новий, сучасний стиль мис­лення.

Автори наголошують на таких рисах анти­чного стилю мислення, як відсутність загально­прийня­того відліку часу (кожен поліс має свій відлік), ви­знання справжнім знанням лише знання очевидця [23], систематична апеляція до всезагальних ідей як до першопочаткових прин­ципів. Середньовічному мис­ленню було влас­тиво “вибудовування слів і ре­чей в одному смис­ловому прос­торі”, що означало “письмовість ре­чей і речовність слів” [24, с. 185]. Речі і явища сприймалися як знаки, світ трактува­вся як своє­рідна книга, написана “божими письме­нами” – звідси словесний і письмовий знак і позна­чувана ними річ могли бути уподібнені один од­ному. До природи ставились як до тексту, пі­знання трак­тувалося як “читання книги природи”, тлума­чення тексту стало ос­новною турботою серед­ньові­чної науки [24; 20]. Спробуємо простежити вплив се­редньовічного стилю мислення та доби Нового часу на правове теоретизування.

Середньовіччя є такою культурною епо­хою, в якій релігія займає місце основної форми суспі­ль­ної свідомості, а теологія ­– найважливі­шої га­лузі знання. Як зазначають дослідники, якщо для анти­чного мислення віра і автори­тет служать лише за­собом і початком, а філософія і розум – метою і кінцем, для се­редньовіччя – все навпаки: засобом служать розум і філософія, ме­тою – віра і авторитет св. Письма [14, с. 13-14]. Середньові­чна людина сприймає світ як ці­ліс­ність, як єд­ність, всі частини якої взаємо­пов’язані і несуть на собі відбиток ці­лого. Все існуюче включено в структуру ієрархій, завдяки чому воно прямує до єдиної цілі, мети, – до Бога – центрального, ре­гулятивного начала світу. Оскільки Бог – вер­шина всієї ієрархії мислиться як вище благо і досконалість, то світ загалом і всі його складові, всі ступені отримують мора­льне забарв­лення і виправдання. Середньовіч­ному мисленню влас­тиве тяжіння до універсалі­зації. Воно прагне охопити весь світ, нічого не упускаючи і не за­ли­шаючи, і предста­вити його не як сукупність слабо пов’язаних між собою частин, а як визна­чену єд­ність, частини якої взаємопов’язані, і кожна сама по собі не має сенсу і цінності.

Вище зазначене проливає світло на основні ха­рактеристики правового мислення цієї доби. Воно прагне не пошуків шукання причин, а оріє­нтоване на ціль, мету, на творення цілісної стру­ктурної сис­теми права, до збереження навіть вза­ємовиключа­ючого як елемента цілісної системи. У Бога світ існує як впоря­дковане ціле, цей світ доцільний, в ньому нічого зайвого немає – все потрібне для іс­нування цілісного як божествен­ного творіння. Се­редньовічний юрист був про­дуктом своєї культури, носієм її сенсів і ціннос­тей, він жив у світі її симво­лів, значень, сенсів [16, с. 20]. Вони на нього впли­вали, формували, відповідно, його світовідчуття та світорозуміння. Архетип Трійці є провід­ним архетипом се­ред­ньовіччя. Бог-Отець – це центр світобудови, Бог-Син – її периферія, Бог-Дух Святий – ланка, що з’єднує центр і поверхню сфери. Архетип гармо­нії та по­рядку пронизує всю світобудову – так мислить середньовічна лю­дина. Аналогічно мис­лять і середньовічні юристи і спрямовують мис­лительну роботу на створення системи права, що втілювала б гармонію та поря­док на всіх ступе­нях земної ієрархії.

Зазначимо, що до Папської революції (ХІ-ХІІ ст.) середньовічне церко­вне право було де­цент­ралізованим, що відповідало децентралізо­ваному харак­теру політичного життя. Світське ж пра-во цілком злилося з політичними, еко­номіч­ними, соціальними звичаями. Папська революція ставила за мету ство­рення “нового порядку ре­чей” або “правильного порядку світу” [1, с. 70] – відпо­відно до християнського вчення. Були й соціально-історичні передумови, які долучилися до здійс­нення Папської революції: треба було примирити цер­ковну та світську влади на всіх рівнях суспіль­ного життя. Дуалізм церковної та світської право­вих систем привів до плюралізму світських право­вих систем всередині церковного порядку і більш конкретну – до одночасної юрисдикції церковних і світських судів. Раціона­лізм і систематизаторська робота тодіш­нього правового мислення покликані були примирити конфлікт різних влад на базі принципу синтезу: де тільки можна було, супереч­ності належало залагоджу­вати без нищення скла­дових частин. Цьому сприяло і нове відчуття про­гресу в часі: життя, будучи суєтним і тлінним, не обов’язково має гіршати аж до Стра­шного Суду, можна в цьому світі добитися і прогресу в напря­мку дося­гнення де­яких попередніх умов спасіння на тому світі. “Увага до авторитетних юридич­них текс­тів, що суперечать один одному, і прагнення примирити їх засобом за­гальних принципів і по­нять були творчим інтелектуальним відгуком на нага­льну потребу в згладжуванні гострих конф­лік­тів між різними елементами соці­альної сис­теми”, – пише Г.Дж Берман [2, с. 164].

Середньовічні юристи шукали справжній син­тез, тобто спосіб долати роздвоєність і конф­лікти без нищення автономії тих чинників, які їх скла­дали. Це було завданням глосаторів і постг­лосато­рів, каноністів, і вони успішно це зробили. В кінце­вому підсумку примирення правових норм було більше, ніж інтелектуальним досяг­ненням. Це було примирення суворого права і права справедливості, правосуддя і милосердя, рівності і свободи, церко­вного і світ­ського, ко­ролівського і феодального, міського і церковного і, безперечно, – лю­дини і Бога.

Середньовічні юристи створили схоласти­чне право. Схоластичне мис­лення зосередилось на фо­рмуванні принципів, які мо­гли бути основою для впорядкування явищ у світі не безсумнівності і не­обхідності, а в світі ймовірно­сті і передбачень, схо­ластичний метод передбачає що в тексті можуть бути по­рожнини і суперечності, тому він має за ос­новну мету су­мування тексту, закри­вання прогалин і супереч­ностей всередині нього. Правове схоластичне мислення виступило у формі аналізу і синтезу великої кількості доктрин, взятих у святих авто­ритетів та з кодексу Юстиніана, що часто супе­речили одна одній. Схолас­тичне мис­лення євро­пейських юристів ХІХ ст. було нічим іншим, як видозмі­неним діалектичним мисленням, харак­терним для античної філософської куль­тури. Для греків діалектика була мистецтвом відкриттів, прийомом виведення правильних філософських висновків (античне мислення давало відповідь на пи­тання: що є суще?) із встановлення посилань. Римляни переробили діалектику із “мистецтва від­криттів в мистецтво суджень” [2, с. 142], об­межили її, зазем­лили евристичний потенціал. Західноєвро­пейські юристи доби зрілого серед­ньовіччя довели грецьку діалектику до значно вищого рівня абстра­кції. Вони спробували “сис­тематизувати норми так, що отримали в кінце­вому підсумку єдине ціле..., тобто системати­зували норми в цілісну систему, сукупність права, або corpus juris” [2, с. 142].

Для середньовічного західноєвропейського ми­слення характерні такі риси як авторитарність та традиціоналізм. Святе Письмо є, безперечно, пер­шочерговою істиною для будь-якого серед­ньовіч­ного мислителя. Філософська думка цієї доби є “служницею теології”, середньовічні фі­лософи трактують як істинне лише таке знання, яке відпо­відав божественному Письму. Для юри­ста цієї доби і Святе Письмо, і римське право виступають “мак­симами”, тобто гранично, уні­версально істинними і справедливими посилан­нями-принципами, тобто універсаліями. З них можна було виводити окремі посилання. Римські regulae – правові максими вва­жалися універса­льно справедливими, незалеж­ними принципами.

Середньовічні юристи-схоласти пішли далі своїх римських колег у викори­станні аристоте­лів­ської діалектики, об’єднавши діалектичне та аподиктичне мислення і застосувавши і те, і друге до аналізу і синтезу правових норм. Вони вважали, що можуть за допомогою розуму дове­сти універсальну справедливість і істинність ав­торитетних римських текстів, – цього не можна сказати ні про ан­тичних філософів, ні про рим­ських юристів. Для юристів-схоластів едикти та responsa римського права, взяті і окремо, і в цілісності, складали писане природне право, яке треба було сприймати як священне по­ряд з Біб­лією, патри­стичною літературою та кано­нами церкви. Оскільки римські норми права сприйма­лися як істинні і справедливі, з них можна було шляхом аподиктичного судження вивести нові істини. Хоча письмові тексти і вважалися свя­щенними, “сама техніка примирення суперечно­стей давала середньовічним юристам від­носну сво­боду в тлумаченні основних положень і пра­вил те­ксту”, – наголошує Г.Дж. Берман [1, с. 52].

На початку статті зазначалося, що серед­ньовічне мислення сприймає світ як своєрідну книгу, текст, написаний “божественними пись­менами”. В цій книзі чимало сенсів, знаків, зна­чень, в ній все доці­льне, завдання ж людини – пізнати їх, розтлума­чити цей текст. Середньо­віччя знає тлумачення бі­блійне, філологі­чне, над цією проблемою працю­ють цілі школи теологів та філологів. Чималий вне­сок у цю проблему зробили і юристи. Правничому мисленню тієї доби влас­тивий коментаторський, інтерпрета­ційний характер. Юристи працюють над прави­лами викладення юридичних текстів, послуго­вуючись надбаннями в цій царині філології, тео­логії, риторики, топіки. Слідом за спробами ра­ціонального тлумачення Божественних Істин та законів (П’єр Абеляр у філософії), з’являються спроби раціонально-об’єктивного тлумачення і людського життя з його законами. А. Стоянов під­креслює, що глосатори, насамперед, “пояс­нюють собі смисл законів. Звідси, так звана, за­конницька екзегеза (exegesa legalis), перший крок, азбука на­уки права позитивного. Але від пояснення окремих законів вищі, теоретичні ви­моги розуму привели юристів до логічно зв’язного викладу ці­лих вчень у тих же законних межах джерел. Це елемент догма­тичний...” [21, с. 4-5]. До речі, догматичність та­кож є хара­ктерною рисою середньовічного стилю мис­лення. Особливо чітко її можна простежити на теологічному знанні та філософській думці тієї доби. Юридичне мислення теж несе на собі ви­раз­ний відбиток догматизму. І.А. Покровській справе­дливо наголошував: “На противагу попе­редній свободі поводження з позитивним правом і свободі суд­дівської позиції Болонська школа вимагала, щоб суддя, відмовившись від своїх суб’єктивних уяв­лень про справедливість, до­тримувався позитивних норм закону, тобто Cor­pus Juris Civilis. Уже Ірнерій проголосив, що у випадку конфлікту між jus і aequitas, вирішення його належить законодавчій владі” [18, с. 194].

І справді, важко не визнати, що кожній епосі властивий не тільки певний рівень розви­тку вироб­ництва, характер соціальних відносин і т.п., але й особли­вий стиль мислення, що вира­жає її особли­вості і є достатньо універсальним для її представ­ників. Доба Нового часу так само не є винятком. Дослідники зазначають, що її стиль мислення хара­ктеризується як атомісти­чно-механістичний, засно­ваний на виділенні в будь-якому аналізованому явищі окремих елеме­нтів і встановленні зв’язків між ними, опорі на поняття механічної причини, яке виті­снило клю­чове для попередніх стилів мис­лення поняття мети [25, с. 256]. Цей стиль мис­лення відобразив нові явища в соціокультурному просторі тодіш­ньої Європи: тенденцію до “атомі­зації” самого суспільства XVI-XVII ст., його праг­нення оволо­діти природою, що було зумовлено пе­реходом до ринкових відно­син, тощо. Руйнувалися феода­льно-общинні зв’язки, інтенсивно йшов про­цес відокремлення індивідів, оформлення їх в осо­би­стості, що було неминучим в тогочасній Європі, формувалася індивідуалістична свідомість – за­сада нових сус­пільних відносин. Етичний інди­відуалізм і природничо-науковий атомізм у XVII ст. сприй­малися як різні аспекти єдиного світо­відчуття, згі­дно з яким ос­новними елементами буття як приро­дного, так і соціального явля­ються атоми, корпус­кули (самостійні індивіди), що взаємодіють механі­чним способом і під­ко­ряються жорстким законам [11, с. 109]. Як наслі­док, природа, що розумілась як живий організм, стала розумітися подібно до годинника, як меха­нічна струк­тура.

Раціоналізм – ще одна характеристика стилю мислення Нового часу поряд з атомістич­ністю та механістичністю. Раціоналізм, власти­вий мисленню дослі­джуваної доби, означав пра­гнення до панування розуму над стихією почут­тів. Він мав виразне соціально-психологічне по­ходження. “Етичні системи доби Реформації, включаючи “відроджені” античні системи (стої­цизм, епікурей­ство – В.Б.), орієнтували людину на роботу над своїм внутрішнім світом, на форму­вання його єд­ності, боротьбу з хаосом афе­ктів, внесення у свідо­мість дисцип­ліни, самокон­тролю [10, с. 42], бо в них вбачалися основні причини того, що відбува­ється. Перегляду з по­зицій раціоналізму було під­дане саме уявлення про віру в Бога. Протестантські ідеологи наго­лошували, що віра має бути раціона­льно обґрун­тована, раціонально ж непідкріплена віра – це “мрія чи фантазія” [26]. Ця релігійна за своїм походженням установка міцно увійшла в ми­слення науковців і втілилась у принципі: “під­давай все сумніву”. Парадоксально, сум­нів як принцип науки народився з релігійної віри від­повідно до з принципів раціоналізму.

Прагматизм – ще одна риса стилю мис­лення Нового часу, народжена про­тестантською ідеоло­гією. Не лише природа, але й сама наукова діяль­ність, на­ука як така стають прагматичними ціннос­тями. Таким самим є ставлення і до нау­кової іс­тини.

Люди цієї доби інстинктивно впевнені в існу­ванні Порядку Речей, Порядку в природі зо­крема. Світ влаштований за відповідними прави­лами, за­конами, їх треба пізнавати і жити у від­пові­дно до них.

Доба Нового часу вносить велику лепту в утвер­дження унікальності люд­ської особистості, знання самосвідомості, суб’єктивності. Протес­тантизм ви­ма­гає відчуття особистої відповідаль­ності людини за свої справи перед Богом.

Всі ці риси стилю мислення Нового часу так чи інакше відобразилися у правовому мис­ленні тієї доби, на змісті, формі, стилі, концеп­ціях права, по­ста­новці питань, аргументації тощо.

Правове, точніше філософсько-правове мис­лення Нового часу дуже відчуло на собі вплив на­туралістичних поглядів, атомістично-механістич­ного мислення. Наприклад, соціальна проблема­тика того часу досліджується Г. Гроцієм, Ф. Беконом, Дж. Локком, Т. Гоббсом, Ш. Монтеск’є та ін. з позицій при­род­ного права, крізь призму ідей та вимог при­родно-правової справедливості, що мають пану­вати у відносинах між індивідами, народами та державами. Кожна людина розумієть­ся як природна істота і за законом природи має право відстою­вати “свою власність, тобто своє життя, свободу і власність” [13, с. 8]. Лю­дина відповідно до закону природи та веління розуму має жити так, щоб не нашко­дити іншому. По­гляди мислителів цієї доби на людину доволі ме­ханістичні – людина мислиться ціл­ком розумною істотою, що має жити відповідно до ве­лінь влас­ного розуму і таких са­мих розумних законів при­роди. Особливо пря­молі­нійно трактує людину і право Т. Гоббс, а слідом за ним Ж.-Ж. Руссо. Го­ббсів­ська людина має жити так, як нака­зує суверен, держава. Утворивши державу, люди, за Гоббсом, мають вдовольнятися тим обсягом свободи, який окрес­лить суверен, жодного віль­ного вибору Гобб­сом для них не передбачено. Між зако­ном і правом цей мислитель не бачить ніякого зв’язку, вони ви­ключають один одного.

Атомістичність мислення Нового часу просте­жується у філософсько-пра­вовому теоре­тизуванні у великій увазі до людини, її свободи. На по­вний голос в цю добу звучить ідея свободи і рівно­сті – індивідуальної свободи і всезагальної рівності. В цю добу з’являється “Білль про права”, ця доба готує появу “Декла­рації прав людини і громадя­нина” та – “Конституції США”, – що ґрунтуються на ідеї індивідуальної свободи та всезагальної рів­ності людей. Майже всі прогре­сивні мислителі цієї доби виступають з ідеєю невідчужуваних прав і свобод особистості, правової організації державної влади. Правове мислення цієї доби активно працює на захист і стве­рдження юридичного праворозу­міння, відпові­дно до якого людина-атом повинна мати державу і закони, які служать їй, тобто пра­вову державу і правові закони.

Правове мислення цього часу яск­раво раціоналістичне. Теорії та концепції прони­зані ідеєю розумних законів, що здатні доко­рінно пере­творити людське життя. Справедли­вість як необ­хідна ознака права трактується як вимога розуму, веління природи розумної істоти. Г. Гроцій визна­чає природне право як “при­пис здорового розуму” (глузду – авт.) [3, с. 71]. Ана­лізуючи проблему співвід­ношення права та за­кону, мислителі цієї доби вдаються до раціоналі­стичної ар­гументації. Наприклад, за Г. Гроцієм існує два способи доказів буття природ­ного права: 1) доказування апріорі (з перших начал), яке полягає у виявленні необхідної відповідності або невідповідності якоїсь речі розу­мній при­роді; 2) доказування апостеріорі (від нас­лідків), яке полягає в установленні природ­ного права шляхом відшукування того, що визнається таким у всіх або най­більш цивілізованих народів. Г. Гроцій впевнений, що існують загальні, на­чала, властиві розумній природі людини.

Правове мислення доби Модерну набуває рис раціоцентризму чи логоцен­тризму. Розпоча­вши із захисту і ствердження людини через принцип її природ­них прав, воно, в кінцевому підсумку, під­несене над нею букву Закону, а саме право зведе до норми. Цьому мисленню властива не просто раціо­налістичність, а раціо­налістичний емпі­ризм. Підтвердженням цього є зведення правовим мисленням доби Модерну права до писаних правил поведінки, тобто норм.

Підсумовуючи вище зазначене, варто на­голо­сити на наступному:

– правове мислення конкретного історич­ного періоду несе на собі відбиток культури цього пері­оду загалом, і стилю мислення цієї доби зокрема;

– стиль мислення або інтелектуальний консен­сус епохи є сис­темною глибинних, неяв­них домі­нант, принципів, категорій, зразків тео­ретичного освоєння реальності. Це свого роду передумови теоретичної діяльності;

– правовому мисленню доби зрілого сере­дньо­віччя властиві такі риси як: авторитарність, тради­ціоналізм, догматизм, систематизованість, науко­вість, тобто високий рівень узагальненості юриди­чних понять та категорій, філософі­чність, що зумо­влена використанням схоластичного ме­тоду, і уні­версалізм, ко­ментаторський характер;

– стиль мислення Нового часу або доби Моде­рну зумовив такі риси право­вого мислення як: ато­містично-механістичний характер, раціо­центризм, науко­центризм, прагматичність, недо­гматичність, емпірико-раціоналізм, системати­чність тощо.

Зрозуміло, що сучасна епоха та її стиль мис­лення відповідним чином впливають на су­часне правове мислення загалом і українське, зок­рема. Ця проблема акту­альна, бо від цього мис­лення, насамперед від праворозуміння, зале­жить знач­ною мірою майбутнє української демо­кратії, а тому дослідження цієї проблеми є нині нагальною потребою.

 

Список літератури

 

1. Берман Г.Дж. Вера и закон: примирение права и религии. – М., 1999.

2. Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. – М.: Норма, 1998.

3. Гроций Г. О праве войны и мира. – М., 1956.

4. Ивин А.А. Теория аргументации. – М.: Гардарики, 2000.

5. Керимов Д.А. Законодательная техника. – М.: Норма Инфра, 1998.

6. Кістяківський Б. Методологічна природа науки про право // Кістяківский Б. Вибране. – Київ, 1996.

7. Кістяківський Б. Право як соціальне явище. // Кістяківський Б. Вибране. – Київ, 1996.

8. Козловський А.А. Право як пізнання. – Чернівці: Рута, 1999.

9. Козюбра М. Право як явище культури // Право та культура: теорія і практика. Матеріали міжнарод. н/п конференції. м. Київ. 15-16 травня 1997. – К., 1997.

10. Косарева Л.М. Социокультурный генезис науки Нового времени. – М., 1989.

11. Кузнецова Н.И. Наука в ее истории – М., 1982.

12. Лихолат І. Раціональне та позараціональне в праві (на м-лах законотворчості). Автореф. дис. ... к.ю.н. Київ, 2001.

13. Локк Д. Избранные философские произведения. – Т. 2. – М., 1960.

14. Майоров Г. Формирование средневековой философии. Латинская пат­ристика. – М., 1979.

15. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Харьков: «Право», 2002.

16. Микешина Л.А. Философия познания. М.: Прогресс. Традиция, 2002.

17. Оборотов Ю.М. Традиции и но­вации в правовом развитии. – Одесса: Юридическая литература, 2001.

18. Покровский И.А. История римского права. – Петроград, 1918.

19. Рабинович П. Трансформація методології вітчизняного праводержавознавства: досягнення і проблеми. – Юридична Україна. – 2003. – № 1.

20. Степин В.С. От классической к неклас-сической науке // Ценностные аспекты развития науки. – М., 1990.

21. Стоянов А. Методы разработки положитель-ного права и обществен­ного значения юристов от глоссаторов до конца XVIII ст. – Харьков, 1862.

22. Хайдеггер М. Время картины мира // Современные концепции куль­турного кризиса на Западе. – М., 1976.

23. Хинтикка Я. Логико-эпистемологические исследования – М., 1980.

24. Черняк В.С. Нормы научности и ценности культуры // Ценностные аспекты развития науки. – М., 1990.

25. Юревич А.В. Культурно-психологические основания научного знания // Проблема знания в истории науки и культуры. – СПб.: Алетейя, 2001.

26. Merton R. Social theory and social Structure. – Toronto, 1957.


 

В. М. Братасюк

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.