Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

СУЧАСНОЇ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ



 


Сучасна вітчизняна правова наука не задоволь­няє потреби українського суспільства та дер­жави, “фактична основа юридичних знань, догма права, – пише С. Алексєєв, – хоч і надала право­знавству гідний наукознавчий статус науки про ре­альні фа­кти дійсності, виявляється все ж обмеже­ною та, до того ж, багато у чому сконце­нтрованою у “нормах закону” – нормативно-фо­рмалістичних особливос­тях правової матерії” [1, с. 19]. Суть ідеї розвитку сучасного правознавс­тва, як зазначив зга­даний ав­тор, у тому, щоб з урахуванням нових ма­теріалів спробувати вийти через аналіз правової матерії на но­вий рівень науки [1, с. 24]. Для розв’язан-ня проблем, що по­стали перед останньою, пріори­тетними ма­ють бути загальна теорія, фі­лософія та соціологія права, предметом яких сьо­годні пови­нні стати, зокрема, людина у праві та право для лю­дини [12, с. 4]. Тому саме “людиномі­рність” юридич­ної науки повинна бути покладена в основу пра­вового виховання підростаючого поко­ління, фо­рмування у нього поваги до права як фе­номена та цінності.

Такий підхід змушує інакше подивитися на про­блему юридичних знань, а отже, виникає по­треба у нових методологічних основах для пі­знання право­вих явищ, зокрема, у філософських. Право завжди шукало обґрунтування у філосо­фії. І не сек­рет, що світова правова думка, якщо і не у всьому, то ба­гато у чому, завдячує саме фі­лософам, котрі, від­стоюючи ту чи іншу позицію, формували відпо­ві­дне розуміння права, його сутності, особливостей. Інтерес філософії до права зумовлений її загаль­ним характером. Якщо існує філософія природи, тех­ніки, то закономір­ною є і наявність філософії права, основною тен­денцією сучасного розвитку якої є її антрополо­гізація. А оскільки філософія права виконує методологічну функцію, в основу сучасної методо­логії юридичної науки має бути по­кладено філо­софсько-антропологічний дослідниць­кий підхід – світоглядну аксіоматичну ідею про найвищу цін­ність біосоціального індивіда. Дана ідея має сві­тоглядний характер, оскільки в ній ви­ражається уявлення науковця про світ і своє місце у ньому. Аксіоматичність ідеї відображає зорієн­това­ність вченого на отримання “людиномірних” знань і визначається як формальними, так і соціа­льно-зміс-товними ознаками. До формаль­них мо­жемо віднести визнання у Декларації про держав­ний суверенітет України пріоритету зага­льнолюд­ських цінностей над класовими (абз.3 Розділу Х), прийняття Верховною Радою Кон­ституції України, виходячи з потреби дбати про забезпечення прав і сво­бод лю­дини та гідних умов її життя (абз. 4 пре­амбули до Конституції), закріплення в Основному За­коні по­ложень про найвищу соціальну цінність людини, її життя, здоров’я, честі, гідності, недотор­канності, без­пеки, про визначальний і зо­бов’язальний харак­тер людських прав (ст. 3), їх невідчужува­ність, непору­шність (ч. 2 ст. 21), неви­черпність (ч. 1 ст. 22) тощо*.

Соціально-змістовні ознаки аксіоматичності ідеї про людину як вихідний пункт прове­дення будь-яких досліджень (особливо у гумані­тарних науках, однією, з яких є юриспруденція) зводяться до історичної зумовленості потреби у “людиноцен­тричній” системі знань*. До них належать і акти­візація наукових пошуків у ца­рині прав людини, і виникнення нових дисцип­лін, які, так чи інакше, вивчають індивіда, і вста­новлення міждисципліна­рних зв’язків між нау­ками, одним з об’єктів яких є людина або її влас­тивості чи характеристики, й інші ознаки, котрі випливають з характеру суспіль­ного життя на даному етапі історичного розвитку.

Отже, в основі філософсько-антропологіч­ного підходу лежить віра дослідника у власну цінність і цінність усіх людей як представників єдиного біо­логічного виду. Цим зумовлюється відбір науко­вцем досліджуваних фактів та інтер­претація ре­зультатів наукових пошуків. Тому людина в очах вченого, який використовує даний підхід, стає принципом, що визначає характер дослідження, та водночас метою останнього. До того ж, її правам і свободам (як невід’ємним ат­рибутам особи) ство­рюються можливості для утвердження в якості цін­нісного орієнтира сус­пільного розвитку.

У зв’язку з цим можна констатувати, що філо­софсько-антропологічний підхід у правознавстві є методологічною основою для прове­дення науко­вих досліджень і розроблення сучас­ної вітчизняної правової доктрини. А оскільки право є сферою спі­льних інтересів юриспруден­ції та філософії, важ­ливим аспектом розвитку юридичної науки є вико­ристання при проведенні досліджень філософських знань, зокрема, до­свіду філософської антропології (філософії лю­дини). Тільки єдність висновків філо­софського вчення про право і людину з “чинними” теоре­тичними напрацюваннями юриспруденції до­зво­ляє створити міцну методологічну базу для роз­витку правознавства та юридичної практики, по­збавити науку догматизму і коментування норм законодавства, а правозастосовчу сферу – окре­мих недоліків її функціонування.

І підстави так стверджувати є. ХХ століття вне­сло багато нового у розуміння людини та її меж. Воно стало “антропологічним поворотом” у філо­софії, причиною якого була так звана “люд­ська криза”, що зумовила зміну уявлень про ста­новище людини у суспільстві, Всесвіті (про на­явність та­кого “повороту” у юриспруденції мо­жна говорити з особливою впевненістю з сере­дини минулого сто­ліття, а саме після завершення Другої світової війни). Це спричинило особливу зацікавленість фі­лософів біосоціальним індиві­дом та формування окремої галузі філософського знання – філософії людини, – котра претендує на те, щоб стати новою фундаментальною наукою, висновки якої будуть основою сучасного приро­дного праворозуміння. Підтвердження цьому знаходимо в А. Ауера, який пише: “Природне право – це питання філософської антропології, що розглядає людину в її метафізи­чній людській гідності” [10, c. 622].

Засновник німецької школи філософської ан­тропології М. Шелер так визначив завдання цієї на­уки: “Завдання філософської антропології полягає у тому, щоб виробляти на основі окре­мих науко­вих визначень єдину систематичну те­орію людини” [9, c. 16]. Більш розгорнуто суть антропологіч­ного підходу сформулював Б. Гри­гор’ян:

– спроба визначити основи і сфери “власне люд­ського” буття, індивідуальності людини, її суб’єк-тивно-творчих можливостей;

– спроба зробити людину “мірою всіх ре­чей”, з неї та через неї пояснити як її власну при­роду, так і смисл та значення навколиш­нього світу;

– прагнення виділити в якості спеціального предмета філософське пізнання окремого інди­віда (його “типізовану модель”) у найрізноманіт­ніших вимірах, що характеризують природу лю­дини у специфічних якостях [4, c. 7].

Право об’єктивно покликане сприяти задо­во­ленню людських потреб. Вирішення цього за­вдання здійснюється шляхом забезпечення без­пе­решкодної реалізації в конкретних історичних умо­вах прав людини – виразу особистісної цін­ності права. Проте зрозуміти смисл категорії “права” не­можливо без з’ясування сутності їх носія. “Від на­шого розуміння людини, – пише К. Вальверде, – залежить і наше розуміння сім’ї, суспільства, еко­номіки, політики, права, всіх гу­манітарних наук. Звідси велике значення тієї на­уки про людину, яку ми називаємо сьогодні ан­тропологією” [3, c. 12]. Як зазначає С. Максимов, будь-яке праворозуміння опира­ється на відповідні концепції природи чи сут­ності біосоціального індивіда [8, c. 191] – „осо­бливого виду тварини” [М. Шелер], тварини „символіч­ної” [Е. Кассірер], котра є „недостат­ньою” [А. Гелен], „ексцентричною” [Г. Плеснер], „юридичною” [Ж. Карбоньє], “правовою” [В. Нер­сесянц] істотою.

Серед основних концепцій можна виділити такі: суб’єктивістські (екзистенціалізм, персона­лізм, прагматизм та ін.), об’єктивістські (фізикалізм, неопозитивізм, біхевіоризм тощо), інтегральні (феноменологія, психоаналіз, німецька філософ­сько-антрополо­гічна школа та ін.). Їх множинність зумовлена тим, що “людина, насправді, настільки складна і загадкова істота, що нелегко дати її по­вний опис, який би задовольнив усіх” [3, c. 10].

Отже, філософсько-антропологічний до­слідни­цький підхід в юридичній науці тісно пов’язаний з філософією людини (що, звичайно, не заперечує його зв’язок з культурною, соціаль­ною антрополо­гіями, психологією тощо). Така ситуація зумовлена тим, що перед сучасним біо­соціальним індивідом постала проблема його кінцевості. Це спричиняє постійне почуття непе­редбачуваності долі, невпев­неності у завтраш­ньому дні, випадковості існу­вання, приреченості. “Людина більше не в стані панувати над створе­ним нею самою світом, який стає сильнішим за неї, він звільняється від неї, він проти­стоїть їй в елементарній незалежності, і лю­дині більше не­відоме слово, котре могло би ви­гнати та знешко­дити створеного нею Голема” [2, c. 46]. Щоб усунути небезпеки, які на нас чату­ють, необхідна мобілізація нових знань про біосо­ціаль­ного ін­дивіда, тобто, стверджує О. Бандура, подо­лання старих, спрощених уявлень про його сут­ність, місце у природі та історії [12, c. 266].

Піднесення філософської антропології як спроба обґрунтувати весь світ, виходячи з люд­ської природи, зумовило й іншу тенденцію – по­шуки шляхів для подолання “антропологічного пово­роту” через об'єктивне знання, відмежоване від лю­дини. В. Губін та О. Нєкрасова зауважу­ють, що спір між цими двома тенденціями досі не виріше­ний, а тому “філософській антропології потрібно весь час доводити законність свого іс­нування, створюючи нові та більш вагомі аргу­менти на ко­ристь своєї необ­хідності, доводити, наприклад, що без антропо­логічного обґрунту­вання всі інші прое­кти та картини світу втрача­ють внутрішній смисл” [5, c. 5].

Сьогодні вже набула значного поширення стру­ктура філософії права, в якій, окрім тради­ційних онтології, гносеології та аксіології права, виділя­ється правова антропологія (у деяких джерелах – ан­тропологія права). Проте склада­ється ситуація, за якої цей “новий” елемент філо­софії права існує поряд з однойменноюгалузе­вою юридичною нау­кою, предмет дослідження якої відмінний від предмета розділу філософії права з такою ж на­звою. На нашу думку, науку антропологію права (юриди­чну антропологію) людина цікавить тільки як творець права, а ак­цент досліджень робиться на остан­ньому, на його формах і їх впливі на індивіда, соціальні групи, суспільство [6]. Таким чином, ця га­лузева наука ставить перед собою мету крок за кроком вивчати на прикладі різноманітних право­вих си­стем, яким чином єдність (цілісність системи права) та внутрішнє розмаїття (правовий плюра­лізм) співіснують у різних культурах, не стаючи взаємовиключними системами.

Філософія права ж є та повинна бути нау­кою про належне, а не лише про суще (у т.ч. не­нале­жне), вона має вникати у сутність явища (права), з’ясовувати його смисл та призначення, а не тільки аналізувати буття. Правова антропо­логія як еле­мент її структури вивчає, перш за все, людину, до­слі­джуючи природу останньої, протуровуючи до­рогу до глибшого розуміння категорії “права лю­дини”, а відтак, до більш по­вного вивчення фено­мена права. Тобто, якщо наука юридична антропо­логія роз­криває цей фе­номен через аналіз багатьох форм права, то пра­вова антропологія як складова філософії права з’ясовує основоположні “характе­ристики” біосо­ціального індивіда, його ціннісні орієнтації тощо. У зв’язку саме з цим можна ствер­джувати, що підґрунтя для висновків останньої створює філо­софія людини (на відміну від науки юриди­чної антропології, котра сформувалася за­вдяки розроб­ленню етнологами та етнографами про­блем правової охорони самобутності корінних малочисельних народів, проблем узгодження пра­вової системи аборигенів і правової системи, вне­сеної у їх середо­вище ззовні). Тому було би корек­тніше (доцільніше) називати правову ан­тропологію у філософії права філософсько-пра­вовою антропо­логією. Звичайно, це не виклю­чає проникнення на її “територію” надбань соці­ології, історії, етнографії чи інших наук, однак тільки з метою вирішення питань, які постають, насамперед, у площині філо­софії.

Висновки філософсько-правової антропо­логії становлять неабияку цінність для юридич­ної на­уки, правотворчої, правозастосовчої та правотлумачної діяльності, оскільки юристу не­обхідно мати уяв­лення про ті критерії правового впливу, котрі він використовує в ході своєї дія­льності, зокрема, про людину як вихідне начало юридичної активності. Для правознавця-прак­тика потрібно орієнтува­тися у людських станах (психологічних, душевних тощо), індивідуаль­них особливостях сприйняття юридичних норм, причинах, умовах певної поведі­нки особи, “по­требовому механізмі” людської жит­тєдіяльності, функціях принципу відповідальності і т.ін., що дозволить будувати роботу на раціона­ль­ній ос­нові з урахуванням “людського чинника”, сприя­тиме гуманізації правотворчої, правозастосо­вчої, правотлумачної діяльності. При цьому перед ученими поставатиме завдання, використовуючи, зокрема, філософсько-антропологічний підхід, зби­рати, систематизовувати науковий матеріал, виро­бляти нові ідеї, за допомогою яких можна “тво­рити” цінності, вводити їх у модель цінніс­них оріє­нтацій юриста й утверджувати антропо­центричну систему його світогляду.

Список літератури

 

1. Алексеев С.С. Тайна права. Его понима­ние, на­значение, социальная ценность. – М.: Издатель­ство “НОРМА”, 2001.

2. Бубер М. Проблема человека / Пер. с нем. – К.: Ника-Центр, Вист-С, 1998.

3. Вальверде К. Философская антрополо­гия. – М.: Христианская Россия, 2000.

4. Григорьян Б.Т.Философская антропо­логия: критический очерк. – М., 1982.

5. Губин В., Некрасова Е. Философская антропо­логия: Уч. пос. для вузов. – М.: ПЭР СЭ; СПб.: Университетская книга, 2000.

6. Ковлер А.И. Антропология права: Учеб­ник для вузов. М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА×М), 2002.

7. Рулан Н. Юридическая антропология / Пер. с франц. – М.: Издательство НОРМА, 1999. Дещо відмінну позицію підтримує Ж. Карбоньє (Ка­рбонье Ж. Юридическая соци­ология. – М.: Про­гресс, 1986).

8. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Х.: Право, 2002.

9. Марков Б.В. Философская антропология: оче­рки истории и теории. – СПб.: Издатель­ство “Лань”, 1997.

10. Нерсесянц В.С. Философия права. Уче­бник для вузов. – М.: Издательская группа НОРМА – ИНФРА-М, 1998.

11. Вальверде К. Фило­софская антропология. – М.: Христианская Рос­сия, 2000. – с.11).

12. Філософія права: Навч. посіб. / О.О. Ба­н­дура, С.А. Бублик, М.Л. Заінчковськийта ін.; за заг. ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. – К.: Юрінком Інтер, 2000.

13. Шемчушенко Ю.С. Юридична наука на межі століть // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корець­кого НАН України. Випуск 11. – К., 2000.


 

Д. А. Гудыма




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.