Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ЦІННОСТЕЙ ТА ІСТИНИ У ПРАВІ



 


Право є одним з основних засобів самоорганізації суспільства (в єдності з державою). Цю свою функцію право здійснює пе­редусім шляхом запровадження у суспільне життя загальнолюд­сь­ких цінностей, підтримання їх дієвості. Найго­лов­нішою такою цінністю виступає особистість у єд­ності з суспільством. Крім того, до кола най­ваго­міших людських цінностей нале­жить віднести сво­боду, відповідальність, справе­дливість, гідність, рі­вність тощо. Вони стали пред­метом числен­них досліджень філософів і юрис­тів. Се­ред тих україн­ських авторів, які вивчали їх у зв’язку з пра­вовими проблемами протягом останнього часу, можна на­звати В.Д. Бабкіна, А.М. Колодія, О.Л. Копиленка, Ю.П. Лободу, О.М. Мироненка, О.В. Петри­шина, М.І. Козю­бру, О.Ф. Скакун, С.І. Максимов, П.М.Ра-біно­вича, співавторів збірок «Постмо­дерн: переоці­нка цінностей» (Вінниця, 2001) та «Ідея правової держави: історія і су­часність» (Лу­ганськ, 2002) тощо. У Росії подібні розвідки на­ле­жать О. Лукашовій, А.М. Бабенку, В.С. Нерсе­сянцу та іншим ученим.

З іншого боку, в галузі права істотна роль нале­жить категорії істини. Ця проблема також має своїх дослідників – в Україні К.К. Жоля, А.А. Козловсь­кого, М.Г. Марчука, у Росії Д.А. Керімова. Зви­чайно, цей перелік можна було б істотно розши­рити, навіть якщо обмежи­тися останніми роками.

Але проблема взаємного відношення цін­ностей та істини у галузі юриспруденції поки що привер­нула до себе увагу лише небагатьох до­слідників. Зокрема, її торкався А.А. Козловський у зв’язку з дослідженням гносеології права. Ра­зом з тим вона заслуговує на всебічний аналіз. Де­яким її аспектам і присвячено цю розвідку.

Почнемо з категорії свободи. Найпошире­ніші її тлумачення такі: свобода як мож­ли­вість вибору і свобода як пізнана необхідність. Їх можна співста­вити у соціально-історичному ас­пекті. Свобода як пізнана необхідність – най­більш містка характери­стика можливостей лю­дини за умов жорсткого де­термінізму, відсутно­сті вибору. Тут свобода поля­гає саме в усвідом­ленні неможливості ніяких інших дій, окрім тієї, до якої змушують обставини. З соці­ально-істо­ричного погляду тлумачення свободи як пізна­ної необхідності певною мірою відповідає ав­токра­тичному режи­мові.

Зазначимо, що на певних історичних ета­пах розвитку людства автократизм виявляється необ­хідним. Це форма і засіб самооргані­зації соціуму за гранично важких умов, які загро­жу­ють деграда­цією та загибеллю, перетво­ренню всезагальної ор­ганізації населення країни у систему відносин на­чальствування та підко­рення, де влада висту­пає знаряддям внутрішньої організації мас лю­дей. Сис­тема влади (держава) виростає тут з по­треби забез­печити існування країни як єдиного соціаль­ного організму, форму­ється як грандіозна система уста­нов, що має на меті збереження цілісності суспільс­тва та управ­ління ним як єдиним цілим. Цей лад доцільний за умов війни та повоєнного занепаду. Саме та­кий характер мав радянський лад [4, с. 465].

Якщо ж суспільству вдалося пережити ці тяжкі етапи, то притаманні “казарменому комунізму” вади починають гальмувати соціальний розвиток і, врешті, призводять до кризи. До них належить на­самперед централізо­вана бюрократична система управління (котра перетворюється на самодоста­тню структуру, що працює значною мірою на саму себе і розроста­ється понад усяку міру). Зо­крема, управління економікою за радянських часів було жорстко централізованим, але не раціона­льним. Еконо­мічна теорія марксизму «намага­ється пояс­нити складні високоорганізовані по­рядки взаємодії за аналогією з механічними фе­номенами за допо­могою односпрямованих при­чинно-наслідкових зв'язків, замість того щоб убачати в них резуль­тати тих процесів самоорга­нізації, через які й про­лягає шлях до пояснення феноменів вищих рівнів склад­ності» [10, с. 254].

Важливим чинником, який гальмував роз­виток такого суспільства, було придушення сво­боди. Хоча марксизм-ленінізм завойовував ви­знання у широких масах під прапором свободи, самі його фундатори були переконані, що їхні ідеї можна ре­алізувати тільки за допомогою то­талітарно-автори­тарних методів. Соціалістичний варіант керованої економіки виявився неможли­вим без при­душення свободи. Диктатура проле­таріату перетворилася на диктатуру партії, потім на дик­татуру партійного апарату та бюрократич­них ін­ституцій, а марксизм-ленінізм став ідеоло­гією бюрократії. Пересічна лю­дина в СРСР та інших соціалістичних країнах зна­ходилась у без­прав­ному стані.

Коли ж СРСР досяг певного добробуту, напру­ження у стосунках із Заходом знизилось, да­льший розвиток нашого суспільства, в тому числі його про­дуктивних сил, потребував біль­шої свободи грома­дян. На порядку денному по­стало питання про пере­хід до свободи як можли­вості вибору, старе її тлума­чення вже втрачало соціальне випра­вдання.

Можна, мабуть, сказати, що в суспільстві утвер­джується той варіант свободи, якого воно потребує на даному історичному етапі для пода­льшого роз­витку. Якщо ситуація дуже складна, йдеться про виживання суспільства, люди мусять пожертвувати приватними інтересами в ім’я цієї мети, тоді сво­бода виступає у формі пізнаної не­обхідності. Якщо ж ці труднощі подолано, то з’являються альтерна­тиви і форма свободи стає іншою – тепер це вже можливість вибору. На ду­мку Гегеля, «право є… взагалі свободою як ідеєю» [3, с. 89]. У тоталітар­них державах право виступає як свобода у сенсі пізнаної необхідно­сті, а в демократичних – у розу­мінні можливості вибору.

Зазначені інтерпретації свободи мають іс­тотне значення для правосвідомості. Коли грома­дянин вважає норми позитивного права (закони) справед­ливими і цілком згоден з ними, можна сказати, що вони становлять його вибір, він ста­виться до них як до правил, установлених ним са­мим. Тоді свобода виступає для нього як мож­ливість вибору. У проти­лежному випадку, якщо він не приймає ці норми, він усе-таки змушений їх дотримуватись, оскільки вони грунтуються на силі держави, і його свобода висту­пає в іншій формі – у формі пізнаної необхід­ності.

Звернемо увагу на те, що справжній гума­ністич­ний сенс тези «свобода є усвідомленою не­обхідні­стю» можна вбачати в тому, що свобода є необхід­ною для людини, і людина повинна це усвідомити. Але повноцінна свобода можлива лише за наявно­сті вибору.

В нашій літературі звертають недостатньо уваги на те, що можливість вибору тягне за со­бою відпо­відальність. Якщо вибору нема – нема і відповіда­льності. У протилежному разі вона обов’язкова. Відповідальність – один з основних принципів права. Її не можна розуміти суто не­гативно. Адже це продуманість, виваже­ність, обґрунтованість рішень, урахування всіх обста­вин і можливих наслід­ків; це також готов­ність відповідати за свої вчинки. Вона становить обов’язкову рису розвиненої осо­бистості, одну з її цілей. «Якщо... ми навчимося перебирати від­повідальність на самих себе і жити у рівновазі та гармонії, то відчуємо глибоке почуття внутрі­шньої свободи, яке надасть нашому життю сенс і підтримає нас у скрутних ситуаціях» [8, с. 89]. Для особистості свобода і відповідальність іс­нують в органічній єдності.

Зі свободою та відповідальністю тісно пов’язана справедливість. Ця категорія має особ­ливе зна­чення для права. Хоча в історії філософ­сько-право­вої думки було чимало прихильників розуміння свободи як головної мети права (серед них і Гегель, про що вже була мова), є вагомі підстави вважати такою метою саме справедли­вість. Категорія спра­ведливості (соціальної справе­дливості) оцінює сус­пільну дійсність, яку потрібно зберегти або змінити з позицій належ­ного. Вона фіксує в узагальненому вигляді прин­ципи взаємовідносин особи та суспі­льства, кла­сів, соціальних груп, ґрунтовно характе­ризує людську діяльність. Вона потребує відповід­ності між практичною діяльністю окремих індиві­дів і соці­альних груп та їхнім становищем у суспі­льстві, між правами й обов'язками, пра­цею та вина­городою, заслугами людей та їх сус­пільним ви­знанням тощо. Ідея справедливості, зазначає Л.В. Кравченко, є гли­боко історичною: «Не було, нема і, мабуть, ніколи не буде справе­дливості віч­ної, незмінної, раз і наза­вжди даної, придатної для всіх часів і народів. У самій ідеї справедли­вості, як і в інших соціальних ідеях, в тому чи іншому поєд­нанні виступають ми­нуще і непро­минальне, змінне і усталене» [6, с. 8].

Право має на меті справедливість у розподілі свободи і відповідальності у суспільстві. Дж. Роулз у своєму фундаменталь­ному дослідженні «Теорія справедливості» спрямовує увагу пе­редусім на рів­ність у наданні основних прав і в розподілі обов'яз­ків і на рівно­вагу в роз­поділі ви­год і ресурсів. Він виходить з того, що про до­бробут можна вести мову лише за умов співробі­тни­цтва. Розподіл вигод має здійс­нюватися так, щоб заохочувати кожного учас­ника до доброві­льної співпраці, включаючи й найменш забезпе­чених. Роулз пропонує ідею про те, що економі­чні вигоди належить розподіляти так, щоб люди, які знаходяться в найменш сприят­ливих умовах, могли здобути собі більше економі­чних ресурсів, аніж за будь-якої іншої системи. Тоді ті, кому випав ліпший жереб чи кому більше по­таланило на терені соціального успіху, можуть сподіватися на добровільну спів­працю інших учас­ників; за цієї умови соціально-економічні нерівно­сті, наприклад, нерівності щодо багатства та влади, мо­жна визнати справе­дливими [9, с. 109–118]. До­дамо, що Роулз порі­внює роль справедливості в суспільс­тві з роллю істини в системі мислення [9, с. 26‑27].

Будучи важливим засобом реалізації у суспіль­ному житті зазначених та інших загаль­но­людських цінностей, право виступає також як са­мостійна культурна цінність. Власна цінність права виявля­ється в тому, що називається право­вими за­садами або духом права, на які повинні налаштову­ватись як громадяни, так і установи й організації. Форму­лювання правових засад є од­нією з найважливіших засад філософії права та юридич­ної науки. Багато з них очевидні і зафіксовані у чинних кодексах (відповідаль­ність за провину, пре­зумпція невинува­тості тощо). Проте не існує виче­рпного переліку таких за­сад [1, с. 41-42]. Дух (або ідея) права поля­гає в прагненні за­стосовувати для розв’язання кон­флі­ктів лише правові засоби, які, діючи в компле­ксі, зорієнтовані на юридичні до­зволи, тобто право має на меті цивілізувати суспі­льні відносини. Це – утвердження в суспільстві за­безпеченої сво­боди і відповідальності, рівності, справедливо­сті, досяг­нення необ­хідної організова­ності, тор­жество висо­кої моральності, справжнього гума­нізму, запере­чення сва­волі й беззаконня [2, с. 49].

Виявами самостійної цінності права є та­кож права і свободи людини [5]. Ці дозволи, за­крі­плені у Конституції України, відкривають простір для творчої самостійності особистості – найва­жливі­шого показника в галузі суспільних відносин [7]. Одночасно право виступає чинни­ком кон­солідації суспільства, оберігаючи його від дезорганізації, що стосується не лише окре­мого соці­уму, але й людс­тва загалом. У цьому контексті доречно також ска­зати про норматив­ність права, його загально­обов’язковий характер, забезпечення виконання правових приписів з боку громадян та установ. Ви­знання цінності права є необхідним кроком у роз­витку правосві­домості, до активної поведінки, охо­рони й при­множення усіх цінностей суспільства.

Можна вести мову не лише про цінність права, але й про правові цінності. До них відно­сяться осо­бливі правові засоби та юридичні ме­ханізми (все те, що називається юридичним ін­стру­ментарієм), які забезпечують дотримання законів. Право як за­сіб регулювання соціальних відно­син та як культу­рне явище становить вод­ночас і соціальну, і особи­стісну цінність.

Разом із тим у праві, як писав Гегель, «лю­дина повинна знайти свій розум, повинна, отже, розгля­дати розумність права» [3, с. 57]. Мета ро­зуму – іс­тина, і виникає потреба встановити іс­тину про право та розкрити специфіку постано­вки й роз-в’язання питання про істину у праві.

По-перше, для правознавства істина є го­ловною внутрішньою метою. Вона вимагає засто­сування цілої системи методів та підходів. Найзагальнішим є філософський підхід. Науко­вці-пра­вники України повинні використати у своїй діяльності все багатс­тво сучасних філо­софських ідей, парадигму науки ХХІ сторіччя. Безпосередньо до філософських під­ходів прими­кають загально­юридичні науки, які відіграють методологічну роль відносно решти га­лузей юридичного пізнання. Це теорія держави і права, історія політичних і правових вчень, соціо­логія права, а також (для ди­сциплін, пов’язаних з бо­ротьбою зі злочинністю) кримінологія. Далі слід згадати загальнонаукові методи. Все частіше юри­сти застосовують системно-структурний під­хід, методи математики, кі­бернетики, інфор­матики, психології. Важливу роль у методології юриспру­денції відіграють і між­дисциплінарні підходи. Ра­зом з тим першочергову роль у встановленні істин­ної картини правової реаль­ності відіграють власні спеціальні методи юри­дичної науки. Це передусім юридико-технічний (форма­льно-юридичний) та порівняльно-право­вий ме­тоди.

Предметом дослідження для правової гно­сеоло­гії слугує не лише юриспруденція як теоре­тична наука, але й практична юридична діяль­ність. Спо­чатку звернемося до правотворчості. Такий фунда­ментальний її продукт, як правова норма, має де­скриптивний аспект. Вона в ряді відношень відо­бражає правову реальність (і со­ціальну взагалі) й тому її можна відповідною мі­рою вважати істин­ною. Проте головним аспек­том норми права є пре­скриптивний. Її можна вважати правиль­ною, істин­ною, якщо вона вияв­ляється ефективним засобом досягнення постав­леної мети. Тут має місце своєрі­дне випереджа­юче відображення більш доскона­лого майбут­нього. Щодо перевірки істинності пра­вової но­рми, то критерієм у цьому випадку висту­пає юридична практика. Отже, за­стосування катего­рії істини до норми права і можливе, і потрібне. Це до­зволяє твердити, що ме­тою законотворчої діяль­ності держави є встановлення істинних юридичних норм.

Необхідно також торкнутися питання про фо­рми застосування категорії істини до процесів, що протікають у сфері реалізації права. Найваж­ливі­шою її складовою виступає розслідування злочи­нів. Особи, що його провадять, мають на меті встанов­лення істини у кримінальній справі. В кри­міналь­ному процесі вживається поняття матеріальної іс­тини, тобто істини у справі, яка отримала фактичне («матеріальне») підтвер­дження. Для правильного вирішення криміналь­ної справи закон вимагає іс­тинної картини зло­чину. Встановлення істини у справі охоплює та­кож правильну квалі­фікацію розслідуваного ді­яння, яка потребує адекватного тлумачення но­рми (що є своєрідною фо­рмою юри­дичного пі­знання). Істинними мусять бути і висно­вки про міру покарання. Вимогу істинності можна поста­вити також до виконання вироку пені­тенціар­ними органами. Таким чином, категорія іс­тини входить до структури методології правотвор­чо­сті та правореалізації.

Головне ж полягає у тому, що цінності та істина у правовій сфері тісно пов’язані між со­бою. Істина у сфері права є цінністю, яка посідає важливе місце в загальній ієрархії цінностей, а ця остання повинна мати обґрунтування з по­гляду істини. Природа цін­ностей та істини в юри­дич­ній сфері більш глибоко розкривається в їхньому взаємозв’язку. Їх можна відокремити одну від одної лише умовно. Узяті в абстракції, вони виступають зовнішніми одна від­носно ін­шої, пе­вною мірою навіть полярними сут­нісними харак­теристиками права. Але в реальному житті вони скла­дають певну взаємозалежність, роз­чле­но­вану єдність. Істина в тому чи іншому відно­шенні перед­бачає цінність, а цінність – відпові­дну аде­кватність правовій дійсності, істинності. Ці ос­новні характеристики права пронизують одна одну. Право можна розглядати як своєрідне взаємовідоб­ра­ження істинного у цінному та цін­ного в істин­ному.

У розмаїтті взаємовідношень між ціннос­тями та істиною у праві визначальним компонен­том висту­пає їх єдність, яка має складну струк­туру; голо­вними її елементами є обумовленість шкали цінно­стей у цій сфері істиною і тісний зв’язок істини як цінності з іншими цінностями права.

Взаємний зв’язок істинності та цінності можна прослідкувати вже при формулюванні про­блеми чи проблемної ситуації, що має своїм витоком усвідо­млення суперечності між істинні­стю та цінністю правового знання. Ситуації та­кого роду стимулю­ють пошуки нових знань і приводять до більш іс­тинного уявлення про пра­вову реальність, перетво­рюють юридичну істину на процес. Аналогічно можна ска­зати, що і цін­ність знань у праві є проце­сом.

В юридичній науці проблема зумовлює не­об­хідність формування однієї або кількох гіпо­тез. Ядро гіпотези складає певна ідея. Кожна окрема гіпотеза спрямована на отримання нового іс­тин­ного знання. Одночасно можна і потрібно вести мову й про цінність гіпотези. Насамперед, це її плі­дність у плані розв'язання проблеми. Іс­тинність і цінність гіпотези тісно пов'язані між собою. Коли взяти такий різновид пізнання у га­лузі права, як процес розслідування злочину, тут роль гі­потези відіграє версія, яка також має іс­тиннісно-ціннісний аспект. Далі, коли гіпотеза отримує на­лежне під­твердження, вона може пе­ретворитися на теорію. Остання має гносеологі­чну функцію, повинна да­вати істинне знання про свій об'єкт. Одночасно у неї є також аксіологічна характерис­тика – переду­сім, наскільки вона ко­рисна для практики.

У суто гносеологічному плані істина ви­ступає ідеалом, на досягнення якого спрямована людська діяльність, і вже тому є високою цінні­стю. Крім того, істина є цінністю як у практич­ному, так і в світоглядному відношенні і для особистості, і для соціуму. Ціннісний аспект притаманний також пи­танню про шлях до істин­ного знання. Усе це має важливе значення для правосвідомості. Проте цін­ність істини не можна ставити вище за цінність людини. У ХХ ст. по­вною мірою виявився негати­вний потенціал пра­гнення епохи модерну підко­рити зовнішню при­роду і саму людину, утвердити у світі єдину іс­тину. Іс­тина повинна еволюціону­вати в бік зрос­тання її цінності, але не­обхідно пра­вильно ви­значити її місце в загальній ієрархії цін­ностей, де найви­щий щабель посідає особистість в єдності з соціумом. Це має безпосереднє значення для права як основного регуля­тора використання іс­тин у суспільному житті.

Серед трьох складових права – правотвор­чості, правореалізації та юридичної науки – особливе значення має правотворчість; їй при­таманний свій ціннісно-істиннісний аспект. Ос­новні цілі права – свобода, відповідальність, справедливість, рівність тощо виступають спра­вжніми, істинними цінностями. Коректна пізна­вальна оцінка їхньої суті є гносеологічною осно­вою правиль­ного офор­млення їх як державно значущих. Одночасно цін­ність юридичної норми визначається мірою, якою вона відповідає особ­ливостям даного історичного етапу. Юридична норма мусить відповідати зазна­ченим чинникам, тоді вона є істинною в цьому ро­зумінні. Разом з тим вона має бути цінною як ефек­тивний соціа­льний регулятор. Кожна з цих двох характерис­тик норми права виявляється одночасно умовою і наслідком щодо іншої. Можна також ска­зати, що істинність юридичного закону містить у собі цінність, і навпаки.

Правові цінності пов'язані з істиною також у га­лузі правореалізації. Зокрема, щоб судовий вирок мав належну соціальну цінність, він му­сить спира­тися на істинну картину злочинної події, істинну кваліфікацію злочину (яка перед­бачає істинне тлу­мачення юридичних норм), іс­тинне ро­зуміння осо­бистості підсудного. Єдність цінностей та істини певною мірою характеризує також і виконання по­карання. Універсальним критерієм як істинності, так і цінності в їх єдно­сті виступає юридична прак­тика.

Природа права така, що в галузях право­творчо­сті та правореалізації цінність відіграє про­відну роль, а істинність – підпорядковану. У правознавс­тві має місце протилежне співвідно­шення.

Загальний висновок полягає у тому, що цінність та істина у праві принципово нерозді­льні. Право вбирає в себе загальнолюдські цін­ності, стає їх ви­разником і перетворюється на іс­тинну, справжню культурну цінність. Удоскона­лення права як од­ного з основних засобів само­організації суспільства потребує гармонізації єдності цінностей та істини, утвердження зага­льнолюдських цінностей, котрі відповідають природі особистості та суспільства і виступають найвищим синте­зом цінностей та іс­тини, якого за всю свою історію досягло людство. Тією мірою, якою зазначена мета досягається, саме суспільс­тво стає правовим і перетворюється на іс­тинну цінність.

 

Список літератури

1. Бабенко А.Н.Правовые ценности (воп­росы те­ории) – М.: Академия управления МВД России, 2001.

2. Бандура О.О. Єдність цінностей та іс­тини у праві. – К.: Вид-во Нац. акад. внутр. справ Укра­їни, 2000.

3. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990.

4. Зиновьев А.А. Кризис коммунизма // Його ж. Коммунизм как реальность. Кризис ко­мму­низма. – М.: Центрполиграф, 1994.

5. Козюбра М.І. Природа соціальних прав лю­дини та особливості механізмів їх реалізації // Віс­ник Кон­ституційного Суду України. – 2002. – № 5.

6. Кравченко Л.В. Справедливість як вибір. – К.: Молодь, 1998.

7. Мироненко О.М. Історія конституції України. – К.: Ін Юре, 1997.

8. Ринпоче Т.Т. Жест равновесия // Хемф­рейс К. Концентрация и медитация. Ринпоче Т.Т. Жест ра­вновесия. – К.: RELF-book, 1994.

9. Ролз Дж. Теорія справедливості. – К.: Основи, 2001.

10. Хайек Ф.А. Пагубная самонадеянность. Оши­бки социализма. – М.: Изд-во «Новости», изд-во «Catallaxy», 1992.


О. A. Бандура




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.