THE BASIC TYPES OF the doctrinal decisions

Taking the standpoint of the principle of social naturalism, the article presents an analysis of main types of doctrinal approaches to the definition of intrinsic and proper in financial law. The so-called “socialist” type of understanding of financial law, nowadays considered to be that of the past, that still continues to de­termine the present financial law of Ukraine, receives a preferred, in terms of allotted attention, treatment in the analysis. The article dedicates considerable attention to the analysis of the said branch of the law based on the position of sociological positivism, which most profoundly allows to see the intrinsic in the financial law with the purposes of reforming it into a new intrinsic law of the post-soviet states.

© 2003 р. М. В. Цюрупа

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА У ТВОРАХ Ш. МОНТЕСК’Є ТА Г. ГЕГЕЛЯ

У переважній більшості праць з філософії права таких сучасних теоретиків як Х. Л. Харт, Т. Оноре, Л. Фуллер, Р. Ціппеліус класичним представникам цієї галузі знання не знаходиться місця. На нашу думку, небагатьом мислителям в історії духовного осягнення міжнародного права вдалось створити власне самостійні, ори­гінальні, цілісні концепції філософського дослі­дження міжнародного права. Тому філософія права кла­сиків цієї галузі знання, безперечно, на­лежить до нескороминущих досягнень філософ­сько-право­вої думки. У нашій статті ми зосереди­мось на вченнях Ш.Л. Монтеск’є та Г.В.Ф. Гегеля.

Історичне значення найбільш відомого в науці міжнародного права теоретичного доро­бку Ге­геля у цій галузі ще й у тому, що він син­тезу­вав попередні досягнення європейських мис­ли­телів нового часу і насамперед Шарля Луї Мо­нтеск’є.

Яскравий представник французького Про­сві­тництва – Шарль Луї Монтеск’є був юрис­том, філософом і політичним діячем, а у полі його зору знаходились ще й історія, соціологія, релі­гія, етика, природничі науки. Такий широкий науковий світогляд мислителя віддзеркалився і на його підходах до створення філософсько-пра­вової системи. Загальним поняттям закону він охопив усі імовірні закони у природному світі, суспільстві, міжнародному житті, внутріш­ньому світі людини, вселенському житті. Закон у ці­лому – це людський розум, який керує людьми, а конкретні закони – окремі прояви цього зага­ль­нолюдського закону.

В літературі останніх декількох десятків років доробку цього мислителя у галузі філосо­фії між­народного права не приділялось достат­ньої уваги. Так, у чотирьохтомній "Історії філо­софії" (Т. II. – М., 1957. – с. 533-535) він узагалі проіг­норований. У одному з нових навчальних посіб­ників "Вступ до політології" (Київ, 1996. – с. 184-190) автори зосередились лише на полі­тико-правових поглядах Монтеск’є з погляду відповідності внутрішнього законодавства "духу народу". Не обминули деякі автори і суттєвих помилкових трактувань положень Монтеск’є: так, у "Історії філософії у короткому викладі" (М., 1991) Вл. Чехак пише, що згідно із Мон­теск’є, "закони, які регулюють відносини між людьми, – міжнародне право" [6, c. 432]. Врахо­вуючи, що й інші посилання цього автора збіга­ються з цитатами з чотирьохтомної "Історії філо­софії" випуску 1957 р., можна припустити, що Чехак безпосередньо не звернувся до першо­дже­рела. А у праці "Про дух законів" міжнаро­дне право трактується Монтеск’є як таке, що ви­пли­ває з відносин між народами (курсив наш). У змістовній главі підручника "Історія політич­них і правових вчень" (М., 1998), присвяченій вченню Монтеск’є, його погляди на специфіку міжнаро­дного права майже не розкриті. Такий стан ана­літичної літератури примушує нас більш уважно поставитись до першоджерел французь­кого тео­ретика.

У знаменитому творі "Про дух законів" (1748) Шарль Луї Монтеск‘євисловив низку плідних думок, у тому числі й ту, що частину правової системи, до якої ми відносимо галузь міжнарод­ного права, належить розглядати тільки у відно­шенні до цілого. Таким цілим французь­кий мис­литель вважав універсальну закономір­ність, яка панує в світі. "Закони у найшир­шому сенсі, – пи­сав французький теоретик права, – суть необ­хідні відносини, яки виникають із са­мої природи речей; у цьому сенсі все, що існує, має свої за­кони: вони є у божества, і у світі мате­ріальному, і у істот з надприродного розуму, і у тварин, і у людини" [7, c. 163]. Залишаючи поза увагою за­кони, що керують природним буттям людини ("як істота фізична, людина подібно ін­шим плотям, ке­рується незмінними законами"), він звертається до законів людського суспіль­ного буття, бо "як істоти, що живуть у суспільс­тві, існування котрих потре­бує охорони, вони мають закони, які визначають відношення між правителями та тими, якими керу­ють: це право політичне. Є ще в них закони, кот­рими визнача­ються відносини громадян між со­бою: це право цивільне…" [8, c. 540-541].

Необхідність міжнародного права, на ду­мку Монтеск’є, випливає з усвідомлення суспі­льст­вами своєї сили – "звідси стан війни між на­ро­дами", який необхідно обмежити законами. "Як жителі планети, розміри якої роблять необ­хід­ними існування на ній різних народів, люди ма­ють закони, що визначають відношення між цими народами : це міжнародне право" [8, c. 540-541]. Останньому він відводить, знов-таки в дусі широкого наукового підходу, найширше поле регуляції – вселенську спільноту людей і наро­дів. Не зрозуміло однак, як знайти спільну ос­нову для правових приписів у міжнародному праві, адже "тільки у рідких випадках закони од­ного народу можуть бути в нагоді і для іншого народу". Отже, загальна теоретична і філософ­ська позиція Шарля Монтеск’є щодо детерміна­ції "духу законів" умовами життя народів, усе­осяжної закономірності універсуму, відбилась і на його підході до права міжнародного. Його ідеї щодо чіткого розмежування поля дії різних ти­пів законів з метою визначення, "до якого з названих розрядів переважно відносяться ті чи інші пи­тання, які підлягають визначенню закону, з ме­тою не вносити безладдя і ті начала, які пови­нні керувати людьми", мають методологічне зна­чення для формування галузей міжнародного права.

Наостанок зауважимо, що метод Ш. Мон­теск’є у дослідженні систем права кри­тично-іс­торичний – він ретельно досліджує рим­ське за­конодавство, історію права багатьох країн, похо­дження й еволюцію цивільних законів у Франції.

Особливий і незмінний науковий інтерес для розуміння природи міжнародного права спричи­нює філософія права Георга Гегеля, в якій сфера міждержавних відносин виступає сферою прояву ідеї зовнішнього державного права.

Ми цілком погоджуємось з тезою Б. Рас­села, що гегелівська філософія суспільних сфер (істо­рії, релігій, моралі, права) дуже складна, а він – найважчий для розуміння з усіх видатних філо­софів [1, c. 608]. Тому не обійтись без попе­ре­дніх загальних зауважень.

У критичній літературі, доступній вітчиз­ня­ному читачеві, загальна філософія права Ге­геля стисло висвітлена, однак це майже не стосу­ється питань міжнародного права [5, c. 415-431; 9, c. 370-401; 1, c. 603-612].

Спробуємо докладно проаналізувати геге­лів­ську філософсько-правову концепцію. По-пе­рше, первинний матеріал для побудови гегелів­ського філософсько-правового вчення відно­ситься до пев­ного ступеня розвитку духу і є його об‘єктивацією, зовнішній прояв абсолютної ідеї виступає у праві як "прояв суб‘єктивної волі" [3, c. 328]. По-друге, "наука про право є частина фі­лософії. Вона тому повинна розвинути ідею, яка представляє собою розум предмета", а не вказу­вати, якою має бути правова система всередині та зовні держав. По-третє, розрізнюючи право та законодавство, Ге­гель проти їх різкого протиста­влення, хоча й ви­знає, що зміст права може бути викривленим у законодавчому процесі. Зовнішнє державне право за Гегелем випливає із взаємного визнання держав одна одної як "вільних народ­них індиві­дуумів", які стримують дії одних на­родів по від­ношенню до інших, оскільки до цього вони ні­чим не стримувались [3, c. 365].

Як бачимо, з перших же кроків свого до­слі­дження природи міжнародного права німець­кий мислитель ототожнює міжнародне і між­дер­жа­вне право, що випливало з таких його прин­ципо­вих позицій як:

невизнання за народом права на міжнаро­дні дії та стосунки між народами;

– абсолютизація ролі держави в історич­ному житті на міжнародній арені;

– підхід до взаємин між державами пере­важно з позицій боротьби (війни), а не миру.

Отже, у Гегеля головним і, мабуть, що єдиним суб'єктом міжнародного права виступала дер­жава, адже "ідея держави володіє а) безпосеред­ньою дійсністю… б) вона перехо­дить у відно­шення окремої держави до інших держав – зов­нішнє державне право… с) вона є абсолютна влада, покладаючою проти себе інші індивідуа­льним державам…" [2, c. 285].

Держави, за гегелівською думкою у «Філо­со­фії права» та "Енциклопедії філософських наук", ставляться одна до одної як самостійні, незале­жні індивідуальності і тільки станом війни само­стійність держав ставиться "на карту", тобто під сумнів. У цьому випадку міжнародне право ре­гулює їх конфронтаційність. Держави як такі – незалежні одна від одної, тому відносини між ними можуть бути тільки зовнішніми. При цьому зовнішні відносини не змінюють їх незалежний статус, а лише свідчать про взаємне визнання "так званим міжнародним правом"[3, c. 365].

Правда, декілька держав можуть утворити між­державні об'єднання, як наприклад, союзи та коалі­ції, але вони, на думку Гегеля, відносні й обмежені в історичному часі. Критику Б. Рассела позиції Ге­геля про негативне став­лення до утворення об‘єднань держав "на кшталт Ліги Націй" (стор. 616 "Історії західної філосо­фії") ми вважаємо не­справедливою, адже німе­цький мислитель лише вказує на нестабільність таких союзів, бо згідно з невблаганним законом діалектичного розвитку подібне об‘єднання пе­реходить до своєї протилеж­ності – розрізненості самостійних держав.

Внутрішні державні владні елементи, у тому числі армія та органи воєнно-політичного керів­ництва, – несамостійні, бо вони виступають ор­ганічними моментами державного цілого (су­ве­ренітету держави) [2, c. 336]. А між держа­вами, вважав німецький мислитель, немає пре­тора, в кращому випадку їх відносини регулю­ються третейськими суддями і посередниками, до того ж від випадку до випадку [2, c. 366]. Тому найча­стіше держави звертаються до війни.

З цього особливого статусу суверенних дер­жав випливають і особливості їх правових відно­син. Незалежність (суверенність) держав нерідко перетворює суперечки між ними у «питання сили, у стан війни», – відзначав Ге­гель. Держави – не приватні особи, їх відносини складаються інакше, ніж «чисто приватновласницькі відно­сини» [2, c. 364]. Регуляція останніх полегшена тим, що над ними стоїть суд і влада, котрі реалі­зують право. Безумовно, і відносини між держа­вами повинні бути правовими, та оскі­льки не іс­нує влади, яка б здійснювала вико­нання міжна­родного права і правову регуля­цію, то міждер­жавні відносини залишаються відносинами «зо­бов’язання» [2, c. 365]. Цю ду­мку німецького фі­лософа права ми розуміємо як принципово важ­ливу для встановлення природи міжнародного права – взаємного зобов'язання, договірного ста­влення до суверенних суб‘єктів, а також необ­хідною для розуміння обмеженої ролі третейсь­кого суду при вирішенні міждержавних супере­чок. Останнє важливе у зв`язку з давньою мрією народів щодо утворення міжнародного органу, який регулює міждержавні відносини і запобігає міждержавним війнам.

З позицій сьогодення характеристика тре­тей­ського суду як обмеженого у правосильності ви­глядає актуальною з огляду на неефектив­ність суду в Гаазі при регуляції африканського, серб­сько-боснійського конфліктів, регулювання складних міжнародних відносин. Крім того, сама ідея особливого міжнародного суду при­ймається далеко не всіма членами спільноти.

Міжнародне право, за Гегелем, – це не дій­сне право, а лише зобов’язання, тому що дійсним виступає внутрішньодержавне право – позитивне право і законодавство, разом з тим, він не відки­дає сам принцип міжнародного права як право­вих, договірних відносин. «Принцип міжнарод­ного права як всезагального, яке в собі і для себе повинно бути значущим у відносинах між дер­жавами, є, на відміну від особливого змісту по­зитивних договорів, той, що договори, на котрих засновані зобов’язання держав по відношенню одне до одного, повинні виконуватись». [2, c. 365]. Водночас війна у нього є цілком природ­ним засобом врегулювання відносин, хоча, як уже відзначалось, це стан безправ’я, випадково­сті та беззаконня. Ще раз наголосимо на форму­люванні принципу міжнародного права Геге­лем – виконання взаємних зобов‘язань.

Важливим нам видається той момент, що ні­мецький мислитель підтверджує міжнародно-правовий суспільний, а не індивідуально-приват­ний характер війни, який до нього влучно визна­чив Ж.-Ж. Руссо [10]. Але і Г.Гегель вказував: «...Війна взагалі не ведеться проти внутрішніх інститутів і мирного сімейного та приватного життя, не проти приватних осіб» [2, c. 368].

На нашу думку, мусимо достатньо високо оцінити гегелівські основи філософської конце­пції міжнародного права війни. По-перше, була визнана історична роль війни у міждержавних стосунках: війна не є випадковим чи стихійним явищем, а виступає моментом взаємин між дер­жавами, коли їх суверенні волі не доходять до згоди і тому стає необхідним рухом у розвитку цих відносин.

По-друге, вказувалось, що нерідко виникає такий етап розвитку відносин, в якому держави не приходять і не можуть взагалі прийти до згоди, мир стає неможливим, тоді суперечка між державами може бути вирішена тільки війною [2, c. 367], яка виступає кульмінацією розвитку конфлікту-суперечки.

По-третє, саму війну, або збройну боро­тьбу, Гегель розглядає у контексті таких відно­син, що спрямовані «назовні», а також і тих, що спрямо­вані «всередину». Тому легітимність держави доповнюється визнанням такого ж стану іншої держави і зумовлює невтручання в чужоземні внутрішні справи, навіть коли там і ведеться громадянська війна. Виходить, з огляду на тео­рію Гегеля, що гуманітарне втру­чання у будь-яких формах у справи інших дер­жав: від спосте­реження до інтервенції не має класичної право­вої підстави.

Важливою з огляду на морально-юридичні за­сади міжнародного права війни є думка про ос­нови моральної регуляції взаємин на війні. Такі регулятори як: недоторканість послів, поло­нення тих, хто добровільно здається, заборона вести насильницькі дії проти мирного сімейного і при­ватного буття, проводяться на засадах пере­важно "нравів націй" (курсив Гегеля) як на внут­рішній основі поведінки на війні [2, c. 369]. Але він за­стерігав від спрощення розуміння мораль­нихзасад міждержавного права, тому, що благо дер­жави від­різняється від блага приватної особи. Те, що є бла­гом і добром у масштабі суспільства ча­сто-густо не збігається з благом окремого його члена.

Норови націй же засновані на морально-філо­софському і правовому розумінні справед­ливо­сті. Справедливість, як одна з основ побу­дови норм міжнародного права, основується не на во­єнній силі і могутності країн, а на загально­люд­ських уявленнях справедливості.

Справедливе застосування норм права ви­ма­гає від тих, хто їх застосовує, – поліції, поса­до­вих осіб, – щоб вони були безсторонніми, ви­слу­ховували обидві або всі сторони справи, за­ли­шаючи осторонь свої особисті інтереси, вважає Тоні Оноре. Перефразовуючи Гегеля, можна стве­рджувати: «вся справа в спра­ведливості», а вона відсутня, якщо розглядати її суб’єктивно [4, c. 413].

Врешті-решт, важливою є ідея німецького філософа про високий статус права – «в світі не­має нічого вищого за нього» , хоча в ньому є рі­зні можливості для суспільства й особи: право на життя священне, однак від нього доводиться відмовлятись у зв’язку з війною. Відзначаючи такий статус права, він реалістично вказував, що хоча право на землі і на небесах святе, але на зе­млі право може бути порушене, тому завданням науки постає аналіз того, чим є наспра­вді міжна­родне право. Продовжуючи логіку мір­кувань ми­слителя, можна стверджувати, що за­вданням міжнародного права є збереження між­народної етики й універсального права, які скла­дались упродовж тисячоліть та подаль­ший роз­виток їх гуманістичних основ.

Отже, у вченнях Монтеск’є та Гегеля за­клада­вся фундамент розуміння міжнародного права як особ­ливої галузі права, що має витоки у гуман­них від­носинах між народами, кожен з яких є носієм коле­ктивної волі і суверенних прав. А останні можуть лише узгоджуватись з рівними за значенням волею та правами інших на­родів.

Список літератури

1. Рассел Б. Історія західної філосо­фії / Пер. з англ. – К.: Основи, 1995.

2. Гегель Г.В.Ф. Философия права / Пер. с нем. – М., 1990.

3. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философ­ских наук. Том 3. Философия Духа / Пер. с нем. – М., 1977.

4. Гегель Г.В.Ф. Приложение ( Новые ис­точ­ники по «Философии права»). Запись лек­ции 1819 – 1820 г. – Вказаний твір 1990 р.

5. История политических и правовых уче­ний. Учебник для вузов / Под общ. ред. проф. В.С. Нерсесянця. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1998.

6. История философии в кратком изложе­нии / Пер. с чеш. – М., 1991.

7. Монтеск‘є Ш. О духе законов / Избран­ные произведения. – М., 1955.

8. Монтеск‘є Ш. О духе законов // Антоло­гия мировой философии. В четырех то­мах. – Т. 2. – М., 1970.

9. Нарский И.С. Западноевропейская фи­лосо­фия XIX века. – М.: Высш. школа, 1976.

10. Руссо Ж.Об общественном договоре. –Кн. 1. – Гл. IV.

М. В. Цюрупа

Поиск по сайту: