Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ



ФІЛОСОФСЬКОЇ ПАРА­ДИГМИ ПРАВА

 


У структурі правознавства (юриспруден­ції) виділяються такі види правового знання:

Філософія права– вищий рівень узагаль­нення правової системи (сукупності норм права, пра­во­відносин і правосвідомості), яка розгляда­ється у найбільш широкому контексті суспіль­ного буття.

Правова (юридична) наука– сукупність знань про систему права (сукупності норм права і пра­восвідомості) як підсистему правової сис­теми суспільства.

Юридична практика – сукупність емпіри­чних знань і уявлень про систему законодавства (норм права) в контексті конкретної системи права [2].

Особливості різних структурних рівнів право­знавства надаються у наступній таблиці:

 

СТРУКТУРНИЙ РІВЕНЬ ПРА­ВОЗНАВСТВА ОБ’ЄКТ ПІ­ЗНАННЯ ПРЕДМЕТ ПІ­ЗНАННЯ ПРОВІДНІ МЕ­ТОДИ ПІ­ЗНАННЯ (ПАРАДИГМА)
ФІЛОСОФІЯ ПРАВА суспільне буття правова система синтезу, абст­рагування і деду­кції
ПРАВОВА (ЮРИДИЧНА) НАУКА правова сис­тема система права аналізу, специфі­кації та ін­дукції
ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА система права система законо­давства безпосереднього узагаль­нення та порівняльної ана­логії

 

Особливості кожного методу правового пі­знання визначаються певною парадигмою мис­лення.

Парадигма– це вузлове поняття соціоку­льту­рного методу, фундаментальна категорія куль­тури, яка визначає той чи інший пануючий у су­спільстві тип мислення (менталітет) на всіх рів­нях пізнання: філософському, науковому, прак­тичному.

“Парадигма” походить від давньогрецьких слів “para” – проти і “digma” – проба, взірець, зра­зок, відмінний знак. Парадигма у давніх гре­ків – знак на щиту воїна, який позначав як його прина­лежність певному роду, так і його індиві­дуальні відмінності. Сама етимологія цього тер­міна свідчить про подвійність виміру парадигми, який має соціальний та індивідуальний пара­метр. Це загальний ідеал, який втілюється в кон­кретному. (Наприклад, у Платона парадигма – це ідея-даймон, що втілюється у конкретну річ).

Як категорію культури “парадигму” об­грун­тував американський історик і філософ на­уки То­мас Семюел Кун (Kuhn). Відповідно до його вчення, процес розвитку науки, як й іншого тео­ретич­ного знання, складається з послідовних “стрибків” – наукових революцій. Періоди від­носно спокій­ного розвитку між науковими рево­люціями йменуються періодами “нормальної на­уки”. Кожна з цих “революцій” змінює уявлення про “нормальну” наукову діяльність, тобто змі­нює парадигму. Пара­дигму Т. Кун розуміє роз­ширено – як певну субкультуру, деяку культуру замкненої корпорації, якою й є те чи інше нау­кове співтовариство (спільнота), як “усю сукуп­ність переконань, цінностей, техніч­них засобів і таке інше, яка є характерною для членів пев­ного співтовариства” [3, c. 220]. У сучасному фі­лософському і науковому обігу цей термін вжи­вається значно звужено ніж за Т. Куном – або як ду­ховна субкультура (без матеріальної складової – “технічних засобів”) або як ядро цієї корпора­тивної духовності – певна настанова або ціннісна орієнтація конкретної спільноти. Проте, слід підкреслити, що американський філософ вірно помітив надісторичну сутність парадигми, хара­ктерну для будь-якого її історичного чи дія­льні­сного інваріанту: якщо “парадигма – це те, що поєднує членів науко­вого співтовариства”, то “наукове співтовариство складається з людей, які визнають цю паради­гму” [3, c. 221].

В основі кожної з парадигм знаходиться пе­вна філософська настанова (ціннісна орієнта­ція), яка виступає у якості аксіоми, що має мета­теоре­тичне, соціокультурне походження і не ви­во­диться з са­мої теорії, напряму, науки. Така со­ціокультурна, світоглядна настанова все частіше називається філо­софською парадигмою. Різні правові культури, напрями, школи, теорії право­вої науки і практики також мають у своєму під­грунті відповідні філософські парадигми права.

Філософська парадигма права це пану­юча у суспільстві світоглядна настанова індивідуальної та соціальної оцінки права. Вона має такі влас­тивості:

Культурно-історично зумовлена. Кожна з фі­лософських парадигм права має ядро, яке від­повідає пануючої у суспільстві основної світо­глядної парадигмі (східної чи західної) і варіант тлума­чення цієї центральної ідеї у відповідних історичних умовах.

Змістовно звужена. Філософська паради­гма права існує незалежно від того наскільки сформо­вана філософська система права. Тому вона мінімальна за змістом, формою філософсь­кого знання про право.

Розширена за обсягом. Будь-яка філософ­ська парадигма права претендує на максимальну уні­версальність свого застосування. Вона охоп­лює не тільки загальну ідею права (як будь-яка філо­софсько-правова система), а й кожне з окре­мих правових явищ.

Філософська парадигма права має міцний зв’язок з пануючим соціокультурним та історич­ним типами загальної філософської парадигми.

У підгрунті певного соціокультурного типу філософської парадигми знаходиться осно­вне філо­софське питання: “Що є причиною розумної цілісності світу”?

В залежності від варіанту відповіді на це за­питання розділяються два основних соціокуль­тур­них типи філософської парадигми:

Східний варіант, який розумність світу вва­жає внутрішньою і умоглядною (інтроверто­ва­ність), а цілісність світу – у заздалегідь завда­ної тотожності людини і природи (синтезова­ність). Процес розвитку світу є самоціллю, ко­лоподіб­ним самовдосконаленням всесвіту. Так в будди­змі справжні право і справедливість зна­ходиться у паралельному матеріальному бутті (сансарі), ідеаль­ному світі (нірвані). Тобто спра­вжній при­пис права – не в писаних юридичних законах, а у внутріш­ньому морально-психологі­чному просві­тленні, інтуїції окремого індивіду.

Західний варіант, який розумність світу ба­чить у зовнішньому світі, з якого людина й набу­ває свій розум, а цілісність світу – у взаємодії людини і природи. Процес розвитку світу –це цілеспрямо­вана еволюція світу, його лінійний прогрес. Тому європейська філософсько-правова традиція полягає у спробах пошуку раціонально­сті права, зовнішнього абсолютного закону, “чи­стої” правової норми як “атома” права, всезага­льного юридичного еквіваленту.

Історичний тип філософської парадигми є інваріантом певного соціокультурного типу пара­дигми і обумовлюється реальним рівнем розвитку суспільного буття і суспільної свідомо­сті. Зміна ж історичних типів філософської пара­дигми зумовлює послідовні зміни філософських уявлень про генезис (виникнення) права. Так сформувалися три основних концепції похо­дження права:

“Природничого права*” (лат. – ius naturale) або природничого походження права від фізич­ного природи (від давньогрецького “фюзис” природа). Закони, які встановлені лю­дьми, лише недос­конала подоба законів при­роди.

“Божого права” (лат. - ius divinum),суть якої полягає у визнанні походження права від вищого об’єктивного духовного начала, Вищого Духу – Логосу як абсолютного Розуму. Ідея права по­надприродна і еманує в природу соціа­льну.

“Людського права” (лат. – uis humanum), яка визнає, що право походить виключно від при­роди соціальної і є особливим винаходом людей, вищим продуктом людського розуму. Найдоско­на­ліший закон той, що максимально точно від­повідає людській природі.

Східна філософська парадигма зумовлює пе­вний синтез усіх трьох концепцій походження права, що більше відповідає пануючій на Сході космологічній концепції Бога-людини (Дао­сизм, брахманізм, зороастризм, буддизм, раннє хрис­тиянство). Відмінною ознакою східних концеп­цій походження права є те, що окрема людина ніколи не розглядається як активний творець права (див. давню китайську концепцію “неді­яння”), а традиційно є об’єктом правового регу­лювання (концепція “легізму”) або носієм соціа­льності (конфуціанська концепція “жень”).

Західна “еволюціоністка” філософська пара­дигма на відміну від “синтезуючої” і “застійної” східної парадигми постійно змінює ракурс філо­софського осмислення походження права – від пошу­ків універсальної й елементар­ної першоос­нови (архе) правопорядку – найголо­внішого за­кону (досок­ратики) [природниче право]до ви­зна­чення ідеї права як форми форм (Сократ, Платон, Аристотель), а від цього тлума­чення права як ема­нації Бога у соціальну при­роду (се­редньовічна хри­стиянська фі­лософія) [боже право] і наре­шті розуміння права як пев­ного ме­ханізму, “ма­шини” для суспільного регу­лювання (раціоналісти­чна філософія Нового часу) [люд­ське право].

Поряд з соціокультурною і історично-фі­ло­софською існує і власне філософсько-правова ти­пологізація основних парадигм права.

Парадигма права похідна від основного пи­тання філософії права. Питання про те, що таке право і як воно співвідноситься з законом, має для філософії права фундаментальне зна­чення. Саме той чи інший варіант відповіді на це запи­тання і складає зміст конкретної філософсь­кої парадигми права.

Ототожнення або розрізнення права і закону зу­мовлює принципову відмінність між двома проти­лежними типами праворозуміння, які B.C. Нерсе­сянцпропонуєназвати відповідно юриди­чним (від ius - право) і легистським (від lex – за­кон) [4].

Ми дотримуємося традиційної позиції, в рамках якої:

– розрізнення права і закону складає суть па­радигми природного права;

– ототожнення права і закону – філософ­ської парадигми юридичного позитивізму.

По суті тільки для концепції природного права питання "що таке право?" є справжнім пи­тан­ням, дійсною проблемою. Для позитивістсь­кого підходу такого питання просто не існує, оскільки для нього право – це вже офіційно дане, чинне законодавство, позитивне право. Для юридичного позити­візму існує інша проблема як побудувати універсальну дефініцію права.

Проблема ця в основному полягає в тому, що визначення позитивного права:

– з одного боку, має бути вільним від су­пе­речностей, винятків, багатозначності, що іс­то­тно для чинного законодавства, є мовби ідеа­лом для позитивного права;

– з іншого боку, таке визначення повинно водночас відповідати об'єкту, мінливому і супе­реч­ливому емпіричному матеріалу законо­дав­ства, що постійно змінюється.

Про це свідчить відоме положення давньо­римського юристаЯволена: "У цивільному праві всяке визначення небезпечне, тому що не мало випадків, коли воно не може бути спростоване".

Концепція природного права логічніше за юридичний позитивізм саме тому, що визначає право не через його внутрішній зміст (через ме­нші за обсягом поняття), а через щось зовнішнє (через підведення під більш загальні категорії культури) [1].

Для адекватного дослідження конкретних правових доктрин принципове значення має ви­зна­чення саме філософської парадигми права, адептом якої є автор поглядів, що аналізуються.

 

Список літератури

 

1. Ильин И.А. Философия права. Нравст­вен­ная филосо­фия. – М., 1993.

2. Карташов В.Н.Введение в общую тео­рию правовой сис­темы общества. – Ярославль, 1995.

3. Кун Т. Структура научных революций / Под ред. С.Р. Микулинского, Л. А. Марковой. – М.: Прогрес, 1975.

4. Нерсесянц B.C. Из истории правовых уче­ний: два типа правопонимания // Политичес­кие и правовые учения: проблемы исследования и пре­подавания. – М., 1978.


 


А. А. Гайдулин




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.