КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ

Філософська парадигма права– це пану­юча у суспільстві світоглядна настанова індивідуальної та соціальної оцінки права. Вона має такі влас­тивості:

Культурно-історично зумовлена. Кожна з фі­лософських парадигм права має ядро, яке від­повідає пануючої у суспільстві основної світо­глядної парадигмі (східної чи західної) і варіант тлума­чення цієї центральної ідеї у відповідних історичних умовах.

Змістовно звужена. Філософська паради­гма права існує незалежно від того наскільки сформо­вана філософська система права. Тому вона мінімальна за змістом, формою філософсь­кого знання про право.

Розширена за обсягом. Будь-яка філософ­ська парадигма права претендує на максимальну уні­версальність свого застосування. Вона охоп­лює не тільки загальну ідею права (як будь-яка філо­софсько-правова система), а й кожне з окре­мих правових явищ.

Філософська парадигма права має міцний зв’язок з пануючим соціокультурним та історич­ним типами загальної філософської парадигми.

У підгрунті певного соціокультурного типу філософської парадигми знаходиться осно­вне філо­софське питання: “Що є причиною розумної цілісності світу”?

В залежності від варіанту відповіді на це за­питання розділяються два основних соціокуль­тур­них типи філософської парадигми:

Східний варіант, який розумність світу вва­жає внутрішньою і умоглядною (інтроверто­ва­ність), а цілісність світу – у заздалегідь завда­ної тотожності людини і природи (синтезова­ність). Процес розвитку світу є самоціллю, ко­лоподіб­ним самовдосконаленням всесвіту. Так в будди­змі справжні право і справедливість зна­ходиться у паралельному матеріальному бутті (сансарі), ідеаль­ному світі (нірвані). Тобто спра­вжній при­пис права – не в писаних юридичних законах, а у внутріш­ньому морально-психологі­чному просві­тленні, інтуїції окремого індивіду.

Західний варіант, який розумність світу ба­чить у зовнішньому світі, з якого людина й набу­ває свій розум, а цілісність світу – у взаємодії людини і природи. Процес розвитку світу –це цілеспрямо­вана еволюція світу, його лінійний прогрес. Тому європейська філософсько-правова традиція полягає у спробах пошуку раціонально­сті права, зовнішнього абсолютного закону, “чи­стої” правової норми як “атома” права, всезага­льного юридичного еквіваленту.

Історичний тип філософської парадигми є інваріантом певного соціокультурного типу пара­дигми і обумовлюється реальним рівнем розвитку суспільного буття і суспільної свідомо­сті. Зміна ж історичних типів філософської пара­дигми зумовлює послідовні зміни філософських уявлень про генезис (виникнення) права. Так сформувалися три основних концепції похо­дження права:

“Природничого права*” (лат. – ius naturale) або природничого походження права від фізич­ного природи (від давньогрецького “фюзис” природа). Закони, які встановлені лю­дьми, лише недос­конала подоба законів при­роди.

“Божого права” (лат. - ius divinum),суть якої полягає у визнанні походження права від вищого об’єктивного духовного начала, Вищого Духу – Логосу як абсолютного Розуму. Ідея права по­надприродна і еманує в природу соціа­льну.

“Людського права” (лат. – uis humanum), яка визнає, що право походить виключно від при­роди соціальної і є особливим винаходом людей, вищим продуктом людського розуму. Найдоско­на­ліший закон той, що максимально точно від­повідає людській природі.

Східна філософська парадигма зумовлює пе­вний синтез усіх трьох концепцій походження права, що більше відповідає пануючій на Сході космологічній концепції Бога-людини (Дао­сизм, брахманізм, зороастризм, буддизм, раннє хрис­тиянство). Відмінною ознакою східних концеп­цій походження права є те, що окрема людина ніколи не розглядається як активний творець права (див. давню китайську концепцію “неді­яння”), а традиційно є об’єктом правового регу­лювання (концепція “легізму”) або носієм соціа­льності (конфуціанська концепція “жень”).

Західна “еволюціоністка” філософська пара­дигма на відміну від “синтезуючої” і “застійної” східної парадигми постійно змінює ракурс філо­софського осмислення походження права – від пошу­ків універсальної й елементар­ної першоос­нови (архе) правопорядку – найголо­внішого за­кону (досок­ратики) [природниче право]до ви­зна­чення ідеї права як форми форм (Сократ, Платон, Аристотель), а від цього тлума­чення права як ема­нації Бога у соціальну при­роду (се­редньовічна хри­стиянська фі­лософія) [боже право] і наре­шті розуміння права як пев­ного ме­ханізму, “ма­шини” для суспільного регу­лювання (раціоналісти­чна філософія Нового часу) [люд­ське право].

Поряд з соціокультурною і історично-фі­ло­софською існує і власне філософсько-правова ти­пологізація основних парадигм права.

Парадигма права похідна від основного пи­тання філософії права. Питання про те, що таке право і як воно співвідноситься з законом, має для філософії права фундаментальне зна­чення. Саме той чи інший варіант відповіді на це запи­тання і складає зміст конкретної філософсь­кої парадигми права.

Ототожнення або розрізнення права і закону зу­мовлює принципову відмінність між двома проти­лежними типами праворозуміння, які B.C. Нерсе­сянцпропонуєназвати відповідно юриди­чним (від ius - право) і легистським (від lex – за­кон) [4].

Ми дотримуємося традиційної позиції, в рамках якої:

– розрізнення права і закону складає суть па­радигми природного права;

– ототожнення права і закону – філософ­ської парадигми юридичного позитивізму.

По суті тільки для концепції природного права питання "що таке право?" є справжнім пи­тан­ням, дійсною проблемою. Для позитивістсь­кого підходу такого питання просто не існує, оскільки для нього право – це вже офіційно дане, чинне законодавство, позитивне право. Для юридичного позити­візму існує інша проблема як побудувати універсальну дефініцію права.

Проблема ця в основному полягає в тому, що визначення позитивного права:

– з одного боку, має бути вільним від су­пе­речностей, винятків, багатозначності, що іс­то­тно для чинного законодавства, є мовби ідеа­лом для позитивного права;

– з іншого боку, таке визначення повинно водночас відповідати об'єкту, мінливому і супе­реч­ливому емпіричному матеріалу законо­дав­ства, що постійно змінюється.

Про це свідчить відоме положення давньо­римського юристаЯволена: "У цивільному праві всяке визначення небезпечне, тому що не мало випадків, коли воно не може бути спростоване".

Концепція природного права логічніше за юридичний позитивізм саме тому, що визначає право не через його внутрішній зміст (через ме­нші за обсягом поняття), а через щось зовнішнє (через підведення під більш загальні категорії культури) [1].

Для адекватного дослідження конкретних правових доктрин принципове значення має ви­зна­чення саме філософської парадигми права, адептом якої є автор поглядів, що аналізуються.