Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

В ПРАВІ ЯК ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА



 


Нині у вітчизняній юриспруденції, як теоре­тич­ній, так і, що цікаво, практичній, відчу­тно поси­лив­ся інтерес до питань принципового пра­восп­рийнят­тя, розуміння сутності права, ба­чення доко­рінних рис права як особливого явища соці­альної реаль­ності. В чому вони? В тому, що право є, зок­рема, проявом та дією при­родних за­кономірностей, влас­тивостей та залеж­ностей або пев­них об’єктивно чинних імперати­вів, які зумо­влюють порядок на­лежної поведінки людей? Чи у визна­ченні такого порядку повнова­жним суб’єктом – можливо навіть безвідносно до змі­сту та сенсу того, що встановле­но? Ці за­гадки завжди хвилю­вали юристів, особ­ливо тих, кого цікавили загальні засади ефективно­го пра­вового ре­гулювання; в моменти ж великих соці­аль­них трансформацій, коли правова система і система моральних коорди­нат суспільства розбалансовані, увага до цих пи­тань природно поси­люється, що ми і спостерігаємо на сьогодні в Украї­ні.

Щоб підкреслити, наскільки шанованою і важ­ливою для норма­льного життя суспільства є зазна­чена проблема, згадаємо, що її започатку­вання приписується стародавнім грекам, а конк­ретніше – софістам, які ще в V ст. до н.е. розріз­няли явища (в тому числі й вимоги до людської поведінки), що з’являються згідно з природою (вони мали назву phisei, або nomo, що найкраще передається як “згі­дно зі звичаєм”), і такі, що вини­кають у результаті свідомого рішення (the­sei). У II ст. н.е. латинський граматик Авл Гелій передав грецькі терміни phisei та thеsei як, відпо­відно, naturalis та positivus, які у більшості євро­пейських країн і стали використо­вуватися для по­значення двох видів права [2, с. 19]. Відтоді в рамках західної правової тра­диції трива­ють дис­кусії з приводу того, як у принципі розу­міти і ви­значати право з погляду згаданої дихото­мії. По­при певні оптиміс­тичні твер­дження щодо наяв­ності методологічної основи для подо­лання про­тиріччя між природно-правовим і позитивно-правовим аспектами загального право­розуміння, воно, як бачимо, продовжує хвилювати філосо­фів і юристів, породжуючи нові способи ба­чення права в його найбільш адекватному і доскона­лому вигляді. Отже, перед нами про­блема філо­софського зна­чення, оскільки йдеться про най­більш глибинні рівні пізнання і розуміння сутно­сті права, його природи.

Стисло окреслимо декілька конкретних аспек­тів цієї про­блеми.

1. Аспект онтологічний. Сенс антиномії при­ро­дного і по­зитивного права полягає, голо­вним чи­ном, в тому, щоб визначитися, як право реа­льно існує та діє, яким воно постає перед нами як факт соціальної дійсності. На це питання непро­сто від­повісти, беручи до уваги, що право, як і будь-який елемент цілісного людського життя, є явищем діа­лектично суперечливим, та­ким, що об’єднує у своє-му реальному бутті ма­теріальне та ідеальне, об’єктивне і суб’єктивне, іманентне і привнесене. Як і будь-яка інша сфера соціальної прак­тики, право органічно об’єднує те, що вкорі­нене в “при­роді ре­чей”, і те, що лю­дина привно­сить до неї своєю активністю, здатні­стю до пі­знання, бажан­ням змінювати світ на свій розсуд. Наприклад, на­сильницьке позбавлення майна, що належить конк­рет­ній людині, є для останньої не­стерпним, абсо­лютно неприпустимим; її праг­нення захистити своє майно в разі зазіхання – ін­стинктивне. Звідси ви­сновок: відчуття власності – від природи, вла­сність – при­родна, отже – свя­щенна; ніхто – ані інша лю­дина, ані держава – не можуть довільно зазіхати на чуже майно. Вважа­тимемо це зафіксо­ваною приро­дною закономірні­стю, а людське очікування недо­торка­нності майна – природним правом людини. Але зва­жимо й на те, що і наявна практика реаль­ного захисту власно­сті в різноманітних орга­нізова­них формах, і від­повідні імперативні формулю­вання у вигляді правових приписів чи моральних мак­сим – це позитивно описані і зафіксовані факти; право визначене, тим більше – витлумачене є вже пра­вом позитивним. Погодимось, що йдеться про субстанційну єдність і про різнопла­нові характе­ристики одного й того ж явища. До речі, якщо на­лежно зважати на такого роду життєву діа­лек­тику права, то для нього потрібно шукати відпо­відного загаль­ного визначення; в усякому разі роз­повсю­джене однозначне розуміння права як сис­теми встановлених і підтримуваних держа­вою пра­вил обов’язкової (належної) поведінки виявляється з цього погляду абсолютно неприда­тним.

2. Аспект гносеологічний, пов’язаний, по-пе­рше, з адекват­ним пізнанням в рамках права (в рамках практичного процесу пра­вового регулю­вання), по-друге, з адекватним усвідомленням, сприй­няттям самого феномену права. Навряд чи бажаної адеква­тності можна досягти бажаною мірою. Вічність проблеми “природного” і “пози­тивного” в праві (і не тільки в праві) значно по­яснюється саме тим, що об'єктивна реальність пі­знається і репрезенту­ється як пізнана суб’єктивно. Користуючись уні­версальними за­собами пі­знання (вербальний апа­рат, граматика, логіка), суб’єкт пропонує при цьому особливе бачення того, що відбувається, пропонує про­дукт влас­ного сприйняття, власного мислення, своєї осо­бистої розу­мової діяльності. Закони логіки та мислення об’єктивні, а конкретний результат їх застосування суб’єктивний. Стан речей, що по­тре­бує регулювання, різні суб’єкти описувати­муть і визначатимуть по-різ­ному, по-різному вони уявля­тимуть і бачення того, як зробити ситу­ацію більш раціональною, доцільною, впо­рядкованою. Уяв­лення про об’єктивну дійсність приречене постати перед суспільством у ви­гляді, сформованому конк­ретним суб’єктом (індивіду­альним чи консолідова­ним). Чим переконливі­шим виявиться суб’єкт і його засоби аргумента­ції, тим більше його бачення світу претендува­тиме на зна­чення істинного, тим швидше воно знайде відображення в обов’язкових правилах загального характеру, і тим активніше його опо­ненти шу­катимуть в цих правилах докази сва­вілля і невідповідності “природі речей”. З гносе­ологічного погляду “природне” ніколи не збі­житься з “позитивним”.

3. Аспект логічний. Навіть якщо отримане при­йнятне уявлення про закономірності, тенден­ції, сталі чи перспективні від­носини або раціона­льні критерії, які мають бути трасформовані у вимоги бажаної поведінки, відповідне знання потрібно адекватно подати, тобто втілити в логі­чні концеп­туальні схеми, максимально точно використавши при цьому наявний граматичний апарат. Згаданий же логічний аспект розпада­ється щонайменше на дві складові: формально-логічну, яка передбачає граничну послідов­ність в описі об’єктивних при­чинно-наслідкових зв’язків; та мо­дально-логічну, пов’язану з адеква­тним формулюванням позитив­ної вимоги, з об­ранням належного модального опе­ратора для того, щоб вимога виявилася нале­жно сприйня­тою і реалізованою.

4. Аспект етичний. Його сенс у найбільш спро­щеному ро­зумінні може бути представлений добре відомим питанням: кому вигідно? Де об’єктивність, а де – зацікавленість? Де “натура­льність”, а де – “позитивність”? Чий інтерес за­кладається в пра­вило, оголо­шене обов’язковим? Буде воно працю­вати на спільне благо, на до­сяг­нення гармонійного, зваженого стану суспіль­ного цілого, на від­вернення надмірних, деструк­тивних протиріч? Чи воно пере­слідува­тиме відо­кремлений інтерес конкретної со­ціальної групи – адже суб’єкт нормовстановлення є одночасно суб’єктом концентрованої влади, здат­ним вида­вати за обов’язкове і “суспільно потрібне” те, що насправді таким не є. Момент надмірної присут­ності політики у правотворенні добре відчу­вався в усі часи, включаючи прадавні. Характерний штрих: в античних державах, як в теорії, так і на прак­тиці, перевага віддавалася аристократам при владі, причому під аристократами розумілися не сті­льки найбільш родовиті, скільки най­більш до­стойні, еліта не “по крові”, а “по духу”, люди честі, що дба­ють насамперед про громадський інтерес, забуваючи про влас­ний. В іншій версії оптимальна влада в античні часи уявлялася в по­єднанні демок­ратичної, аристократичної та мо­нархічної складо­вих (Цице­рон, Полібій та ін.); однією з найбільш нестерпних варіацій влади вважалося становище, за якого при владі опиня­лися найбага­тші. Логічно припустити, що саме більша чи менша супереч­ність між реаль­ними потребами загального порядку в сус­пільстві, і заці­кавленою, егоїстичною пози­цією носія влади, здатного втілити в за­кон вигідні для нього варіанти масової поведінки людей в со­ціумі, є основним жит­тєвим чинником, що породив не­вми­рущу дихотомію “природного” і “позитив­ного” у праві.

5. Філософія – наука абстрактна, але при цьому практична. Тому варто згадати про ще один істот­ний аспект проблеми, що розгляда­ється, – аспект інструментальний, прикладний. Цей аспект та­кож може бути розкладений на чи­сленні складові, але звернемо увагу лише на одну – буденне викорис­тання самих термінів “природний” та “позитив­ний”. Цікаво відзна­чити, що за сучасних умов, за­хоплені ідеєю єства в праві та налаштовані крити­чно до недосконалої право­вої практики, деякі ав­тори говорять про природне право у вкрай під­несе­них тонах; ска­жемо більше: його починають розрі­зняти за галу­зевою ознакою [1] або доходять того, що відно­сять до сфери природ­ного права “закони Все­світу, закони краси, закони природи” [4, с. 147] або трактують природне і позитивне право як од­нопорядкові елементи правової реальності [3]. На­вряд чи варто зводити питання до подіб­них спро­щень. Як об’єкт пізнання, як явище, як мак­рочин­ник соціа­льного регулювання право – єдине; в реальній дійсності не існує ні природ­ного, ні по­зитивного права; існує просто право у єдності його суперечливих характеристик, зок­рема у єдності реального і ба­жаного. Те саме може стосуватися, до речі, і окремих інститутів у праві; так, життєзда­тний нормативний акт ціл­ком може бути охарак­теризований моментом “природності”, якщо він є науково та експе­ртно вивіреним і відповідає наяв­ним очікуванням у суспільстві; з іншого боку, як уже згадувалося, будь-яке відсторонене “природно-правове” фор­мулювання виступає як позитивний факт у силу того, що воно є артикульованим, зов­нішньо ви­раженим і приписаним до дії. Значення термінів не варто перебільшувати; “природне”, “позити­вне” право – це категорії не онтологічного, а гносеологіч­ного, до певної міри – оціночного значення. Йдеться не про явища реальної дійсно­сті, а про позначення різних підходів у пізнанні, оці­нці та визначенні шляхів удосконалення останніх.

Відповідно до того, який принцип в узагаль­нюючій доктрині ціннісно-орієнтацій­ний чи ра­ціо­нально-конструктвний, етич­ний чи розумовий – береться за основу і логічно розви­вається, ми маємо справу з відповідною школою праворозу­міння: природно-правовою або пози­тивно-право­вою. По­дібна доктринальна дихото­мія, як пра­вило, сприй­мається як самодостатня, і для цього є під­стави: кожна зі згаданих шкіл аб­солютизує одну зі сторін діалектич­ного проти­річчя, про яке йшлося вище. Варто, однак, зга­дати про ще один доктринальний підхід, що пре­тендує на значення самостій­ного і розташований на межі двох зга­даних антиподів – підхід соці­ологічно-правовий. Як відомо, соціоло­гічний позитивізм на відміну від позитивізму юри­дико-догматичного (інколи останній іменується “лега­лізмом”) претендує саме на те, щоб з’ясовува-ти якомога точніше, що існує в дійсності, що є в житті, в реальній прак­тиці, тобто дослідити соці­альні форми, які мо­жна припускати як натура­льні і які часто не збі­гаються з тим, що змоде­льо­вано штучно. Він претендує на те, щоб диви­тися на право “реаліс­тично”. І зовсім не випад­ково за су­часних умов соціологічна юриспруде­нція у великому спектрі її напрямків отримала інтенсив­ний розвиток саме там, де переважає прагматично зорієнтова­ний світогляд (США, Франція, країни Скан­дина­вії). З огляду на останнє можна висловити вели­кий жаль з при­воду того, що традиції та ін­стру­ментарій соціо­логічної юриспруден­ції недо­стат­ньо відомі і дуже мало використовуються при вивченні украї­нської правової дійсності. На цю об­ставину варто було б звернути увагу всім, хто реа­льно зацікавлений у неупередженій, констру­кти­вній інформації про правову систему України і про кроки, які по­трібно було б здійснити на шляху її вдосконалення.

 

Список літератури

 

1. Анисимова А.В. О необходимости зако­нода­те­льного закрепления естественного права в экологии // Проблеми законності. Респу­блікан­сь­кий міжвідомчий науковий збірник. Вип. 58. – Хар­ків, 2003.

2. Гайєк Ф.А. Право, законодавство і сво­бода. Нове визначення ліберальних принципів справед­ливості і політичної економії. Т. 1 – Ш. – К.: Акві­лон – Прес, 2000.

3. Максимов С.И.Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Харьков: «Право», 2002.

4. Сливка С.С. Юридична деонтологія: Підруч­ник. – К.: Атіка, 2001.


Е. В. Бурлай

 

ДУАЛИЗМ «ЕСТЕСТВЕННОГО» И «ПОЗИТИВНОГО» В ПРАВЕ

КАК ФИЛОСОФСКАЯ ПРОБЛЕМА

 

Противоречие между естественным и позитивным правом является проблемой философского значения, поскольку отражает глубинные уровни познания и понимания сущности права. Дихотомия естественного и позитивного права наиболее ярко проявляется в онтологическом, гносеологическом, логическом, этическом, а также инструментальном аспектах проблемы. Социолого-правовой подход, расположенный на границе естественного и позитивного правопониманий, требует особенного вни­мания исследователей, поскольку предполагает объективный и реалистический подход к праву.

Y. V. Burlay

DUALISM OF "NATURAL" AND "POSITIVE" IN LAW




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.