Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ОСНОВНЕ ПИТАННЯ ПРАВОЗНАВСТВА



З ПОЗИЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО НАТУРАЛІЗМУ

 


Вітчизняна юридична наука знахо­диться в стані кризи, викликаному, зокрема, кри­зою її ме­тодоло­гії. Сьогодні полиці бібліотек заповню­ються так званими “науковими пра­цями” з юрис­пруденції, в яких псевдонауковість при­кри­ва­ється деклара­ціями про використання авто­рами діалектичного методу. Насправді ж у таких “тво­рах” не викори­сто­вується жодний ме­тод. А це означає, що така робота не є науковою пра­цею, бо без належного викори­стання прави­льно піді­браного методу до­слідження вона може бути лише викладом влас­них суб’єктивних, а саме во­люнтаристських і утопіч­них, оцінок тих чи ін­ших правових явищ або компі­ляцією чужих прав. У зв’язку з цим но­вітні публі­кації в галузі правознавства здебіль­шого носять характер своєрідної “юридичної ал­хімії”.

Згадування сучасними авторами діалекти­ч­ного методу – це часто данина марксистсько-ле­нін­ським традиціям інтерпретації цього ме­тоду. А які ж його можливості насправді? На наш по­гляд, діа­лектика не є самодостатнім меха­нізмом наукового пізнання, а лише засобом дослі­дження, який вико­ристовується правильно чи неправильно залежно від того принципу, яким керується дослідник, тобто діалектика як метод – це, образно висловлюючись, палиця з двома кін­цями. Так, в марксистсько-ленінсь­кій філософії – це метод “роби” те, на що його скерував прин­цип матеріалізму, а в гегелівській філо­софії – те, на що його скерував принцип ідеалізму. На наш погляд, це варто мати на увазі, розробляючи ме­тодологічні засади віт­чизня­ної юридичної науки. Крім того, вважаємо, що сьогодні настав час по-новому глянути на той фундамент, на якому ба­зується юридична наука. І тут не обійтися без допомоги філософії, зокрема такої її галузі як філософія права.

Від того, як люди розуміють право, зале­жить, як вони будуть ним користуватися. Звісно, що неправильне його розуміння призводить до не­правильного користування ним, і, відповідно, чим краще розуміння, тим краще користування. Якщо, наприклад, у сучасній Україні є достатньо ознак, що свід­чать про недоліки в правокорис­туванні, то це означає, що існу­ють недоліки і в пра­ворозумінні.

Очевидно, має існувати якесь основне пи­тання правознавства, від розв’язання якого за­ле­жить розуміння права загалом.

При найближчому розгляді історії право­знав­ства можна зробити висно­вок, що основне пи­тання правознавства має бути сформульо­ване так: “Право – це витвір природи чи лю­дей? А якщо того й іншого, то яка роль природи і яка роль людей у творенні права?”. Саме це пи­тання визначає всі інші питання, що постають у право­знавстві: як вирішується воно, так вирішуються й усі інші. Є досить підстав вважати, що основне питання право­знавства належно розв’язувалось творцями рим­ського права, адже останнє і сього­дні вражає своєю досконалістю. А якщо це так, то потрі­бно особливу увагу надати дослідженню того, як саме творці римського права ви­рішували основне питання правознавства, зокрема Уль­піан, Цицерон та інші. І тут зазначимо, що ви­датний правознавець Гуго Гроцій виявив прові­дну роль ідеї природного права в доктрині римсь­кого права. Більше того, Гуго Гроцій, роз­глядаючи історію правознавства, доходить ви­сновку, що правознавство може бути наукою лише тоді, коли визнає участь природи у тво­ренні права. Він писав: “Багато хто до цього часу намагався надати цій галузі (юриспруденції. – О.К.) наукову форму, але жоден не зміг цього зробити, та й, по правді кажучи, це й неможливо було здійснити інакше як… відокре­мивши те, що виникло внаслідок установлення, від того, що виникає з самої природи”. [1, с. 52] Ця ідея Гуго Гроція особливо актуальна нині, коли виникає нагальна потреба в модернізації української юри­дичної науки.

Велике значення для розвитку юридичної на­уки має також правова доктрина англійського фі­лософа Джона Локка, в якій запропоноване таке розв’язання основного питання правознавс­тва. “…Закони, встановлені в державах, – писав він, – зобов’язують не самі по собі, не своїм ав­торите­том, не якось ще, а саме в силу закону природи, що повеліває коритися вищестоящим і охоро­няти громадянський мир; більше того, без такого закону силою зброї правителі, може, й могли б приму­сити натовп до покори, але не мо­гли б зо­бов’язати його до цього” [15, с. 8]. І вже в ін­шому місці Дж. Локк підкреслює: “Отже, зо­бов’язання, що покладається громадянським за­коном, випливає із закону природи, і ми не сті­льки змушені силою правителя коритися йому (громадянському закону. – О.К.), скільки зо­бов’язані робити це за природним правом” [15, с. 40]. Відомо, що правова доктрина Дж. Локка про співвідношення “закону природи” і “закону, встановленого в державі” (або: “громадянсь­кого закону”) була одним із атрибутів Просвітництва і відіграла визначальну роль у розвитку сучас­ного права країн Заходу. Це свідчить про її плід­ність як справжньої (істинної) науки, тобто про її на­укові достоїнства.

Виходячи з викладеного, можна зробити ви­сновок: правознавство стає справжньою нау­кою тоді, коли досліджує не лише людське, а й при­родне начало права, тобто, коли, вирішу­ючи ос­новне питання правознавс­тва, визнає, що право є витвором не лише людей, а й природи.

Розв’язання основного питання правознавс­тва у такий спосіб, що право визнається не лише ви­твором людей, а й витвором природи, є визна­чальним для розвитку самого права. Про це пе­рекон­ливо свідчить той факт, що новий етап у розвитку права завжди починався з відроджен­ня ідеї приро­дного права. Зокрема, сучасне право найрозвинутіших країн світу виникло і розвива­ється на основі відродженої в епоху Про­світниц­тва ідеї природного права.

На наш погляд, історія ідеї природного права вказує на існування такої закономірності: про­грес права завжди пов’язаний з пристосуван­ням його до природних законів існування суспі­льс­тва, а регрес – з непристосованістю до цих зако­нів, внаслідок чого чинне законодавство ста­вало проявом правового волюнтаризму (напри­клад, феодальне право епохи Середньовіччя).

Саме виходячи з цього, на науково-прак­тич­ній конференції “Правова система України: тео­рія і практика”, яка відбулася 7-8 жовтня 1993 року в м. Києві, нами було запропоновано запо­чаткувати відродження в Україні ідеї природного права на новій методологічній основі – на заса­дах принципу соціального натуралізму [11, с. 390-392]. Подальші дослідження підтвердили перспе­ктив­ність такого підходу [12, с. 15-16; 8, с. 77-84; 4, с. 118-125; 7, с. 64-66; 9, с. 130-136; 13, с. 562-576; 10, с. 5-10; 5, с. 75-79]. Необ­хідність відродження в Україні ідеї природного права зумовлюється тим, що вона має власти­вість “виліковувати” право від хво­роби, яка на­зивається правовим во­люнтаризмом і проявля­ється, зокрема, у законо­давчому свавіллі. Саме тому в історії розвитку права ідея природ­ного права завжди використо­вувалась як засіб для по­долання правового во­люнтаризму.

Щоб правильно зрозуміти роль ідеї приро­д­ного права в подоланні правового волюнтари­зму, необхідно правильно визначити, що є саме право. На нашу думку, робити це належить з до­помогою так званого принципу соціального на­ту­ралізму [6, с. 118-124; 18, с. 19-21]. Згідно з цим принципом соці­альні явища не можна роз­глядати за межами дії законів природи, а, на­впаки, їх треба розглядати як такі, що є не менш природ­ними, ніж фізичні й біологічні, а більш природ­ними, бо вони є вищою фор­мою розвитку природи. Це стосується і такого соціального явища, як право.

Виходячи з принципу соціального натура­лі­зму, право – це соціальна форма законів при­роди, і зокрема природних законів суспільного життя. А якщо це так, то право як соціальне явище має два аспекти:

– природний зміст;

– соціальну форму.

Інакше кажучи, право насправді має бути при­родним за своїм змістом і соціальним за фор­мою.

За допомогою принципу соціального нату­ра­лізму можна дійти висновку, що поняття “при­ро­дне право” належить розглядати як засіб для ві­дображення першого аспекту права – а саме: природ­ного змісту права; а поняття “позитивне право” для відображення другого аспекту права – його соціальної форми. Тому, на наш погляд, варто не протиставляти два права між собою: “позитивне право” і “природне право”, а зістав­ляти їх як два невід’ємні аспе­кти одного і того ж соціального феномена – права. Отже, відповідно до принципу соціаль­ного натуралізму, не іс­нує “природне право” і “позитивне право” як два фе­номени, що проти­стоять один одному, а є один феномен – право, що має два невіддільні один від одного аспекти: “природний” і “позитивний”. У такий спосіб можна, на наш погляд, зняти спір про те, що є істинним – “позитивне право” чи “природне право”, а також вирішити інші диску­сійні питання щодо тлумачення цих понять і суті са­мого права [17; 2; 16].

Згідно з викладеною концепцією права, ігно­рування “природного аспекту” права веде до правового волюнтаризму, а ігнорування “позити­в­ного аспекту” права – до правового безладу (анархії). Найдосконаліше те право, в якому “природний аспект” (тобто природний зміст права) на­йоптимальніше втілюється в “позитив­ному аспекті” (тобто в соціальній формі права – законодавстві).

Отже, принцип соціального натуралізму може стати тим ключем, який відкриє шлях до нових можливостей у розв’язанні багатьох про­блем, пов’язаних із з’ясуванням основного пи­тання право­знавства.

Відповідно до принципу соціального нату­ра­лі­зму основне питання правознавства може бути ви­рішене так: у творенні права природа ві­діграє ту роль, що створює закони, які ми нази­ваємо “зако­нами природи”, а люди відіграють ту роль, що на­дають “законам природи” соціальну фо­рму, яку ми називаємо “законодавством”, або “нормативно-правовими актами”. Виходячи з такого вирішення основного питання правознав­ства, право можна визначити так: Право – це за­снований на законах природи, яким надана фо­рма нормативно-право­вих актів, інститут забез­печення соціального по­рядку, сприятливого для нормального існування людей в суспільстві.

Запропонований вище спосіб розв’язання ос­новного питання правознавства з допомогою принципу соціального натуралізму дозволяє не лише визначити, що є право, а й що є антиподом права, тобто неправом. Згідно з принципом со­ціального натуралізму неправо, тобто антипод права, – це прояв особливого стану волі людини, який називається сваволею, у вигляді діяння, що порушує закони природи, яким надано форму законодавства або інших нормативно-правових актів. З цього можна зробити висновок, що будь-яке правопорушення, – чи то злочин, чи адмініс­тративний просту­пок, чи порушення Конститу­ції, чи норми цивільного або міжнародного права, – є не що інше, як прояв людської сваволі.

А з визначення правопорушення як прояву сваволі людської, відкривається перспектива ви­значення того, що антиподом сваволі є культура людей, і зокрема соціальна культура людей. А це означає, що стає можливим по-новому визначити роль соціальної культури людей у протидії право­порушенням, у забезпеченні соціального порядку. Зокрема, нами здійснюється спроба розробити культурно-правову концепцію забезпечення соціального порядку [9, с. 130-136], згі­дно з якою цей порядок належить забезпечувати відповідно до формули: “культура + право”.

Відповідно до цієї концепції, право має свої межі, які визначаються тим, що воно здатне впливати на волю людей лише утримуючи її від прояву у вигляді правопорушення, якщо ця воля зна­ходиться у стані сваволі. Намагання застосо­вувати право для усунення самого стану сваволі було б проявом правового волюнтаризму. Усу­вати цей стан можна лише за допомогою соціаль­ної культури людей.

Запропоноване вище розв’язання основного питання правознавства, зумовлює, на нашу ду­мку, підвищення ролі правової доктрини в юрис­пруденції. Лише за допомогою правової докт­рини можна належно забезпечити “природний аспект” права, бо вона є знаряддям пізнання природних законів су­спільного життя, на яких законодавець має засновувати законодавчі акти. У зв’язку з цим підвищу­ється також роль докт­ринального тлумачення в праві, оскільки лише з його допомогою той, хто за­стосовує законодав­ство, має виявляти “природний” зміст, на якому воно засноване. Завдяки цьому правознавство може стати справжньою наукою, а не апологією правового волюнтаризму законодавця або, на­впаки, критикою законодавця з позиції право­вого волюнтаризму правознавців. Все це може сприяти також розвінчанню міфа про те, що практика є крите­рієм істини в правознавстві. Якщо право розгля­дається як природне за зміс­том і соціальне за формою, то крите­рієм істини в право­знавстві має бути природа, а не соціальна практика, бо остання є лише способом пристосу­вання життя людей до природи, її законів, поряд з наукою. Ін­акше кажучи, практика не є крите­рієм іс­тини, а є способом відшукування істини, як і на­ука. Прак­тика людей, будучи проявом їх волі, здатна впадати в суперечність із законами при­роди, тобто бути протиприродною, не менше, ніж наука. Тому по­милковість властива практиці так само, як і науці, а критерієм істинності для тієї й іншої має бути від­повідність їх природі, її законам.

Історія свідчить, що соціальна практика захо­дить час від часу в глухий кут, з якого її може вивести лише наука. Так, зокрема, сталося в епоху Просвітництва, коли наука вказала євро­пейським народам, що перебували в середньові­чному занепаді, шлях до прогресу. Це стосується і юриспруден­ції. Правова практика в Європі до XVII століття також відійшла від істини і потрі­бна була нова, за­снована на “природному праві” “просвітницька ідеологія Дж. Локка, Ч. Беккаріа, Ш. Монтеск’є та інших просвітителів, для того, щоб повернути її на істинний шлях.

Сучасна криза права в Україні, про що сві­д­чить стан правопорядку, є проявом кризи соціа­льної, зокрема і правової, культури гро­мадян. А це наслідок того, що україн­ська юридична на­ука знаходиться в стані, який робить її нездат­ною відігравати культуризуючу роль у суспільс­тві. Вийти з цього стану вона може тоді, коли почне займатися, як до того і закликав Гуго Гро­цій, а піз­ніше й Еміль Дюрк­гейм, дослідженням “при­родного аспекту” права, а не буде обмежу­ватися лише вивченням текстів законодавчих актів, як однієї із складових “по­зитивного аспе­кту” права. І тут за­значимо, що правова прак­тика, оскільки вона так само є про­явом волі лю­дей, як і законо­давство, теж має бути віднесена, як і законодав­ство, до “позитив­ного аспекту” права. Тому ви­вчення правової практики, як і ви­вчення текстів законодавчих актів, не створює юри­дичної на­уки, якщо воно не пов’язане з до­слідженням “природного аспекту” права, а саме: природних законів життя людей у суспільстві.

Якщо виходити з цього, то можна конста­ту­вати: не все те, що сьогодні у нас називають “юри­дичною наукою” є нею насправді. Інакше кажучи, всі ті праці, які обмежуються вивченням текстів законодавчих актів і правової практики, без пошуку в них “природного начала”, можна розцінювати не як юридичну науку, а лише як тлумачення волі законодавця чи волі громадян, що проявилася у законодавчих актах і в правовій практиці, тобто в “позитивному аспекті” права. Зазначена воля може бути правовою сваволею (волюнтаризмом), а виявити це можливо лише спі­вставивши її з “природним началом” права. Тому і потрібна справжня юридична наука, зда­тна пізнавати те, що стоїть “по той бік” волі лю­дей, а саме: закони природи. А волю людей в правознавстві слід розглядати, – відповідно до принципу соціального натуралізму, – лише як інструмент, призначений для того, щоб забезпе­чити людям свободу, тобто можливість жити за законами природи.

Отже, основним предметом юридичної на­уки мають бути природні закони життя людей в су­спільстві, яким законодавець своєю волею на­дає форму законодавства, а громадяни – форму пра­во­вої практики.

Крім “природного аспекту” права, який є ос­новним предметом юридичної науки, вона має та­кож досліджувати “позитивний аспект” права для забезпечення якнайкращого втілення в ньому при­родних законів життя людей у суспільстві.

Оскільки воля законодавця і громадян може набрати форму сваволі і вступити у супе­речність із законами природи, то юридична на­ука повинна досліджувати феномен сваволі, що проявляється у вигляді тих чи інших правопору­шень, щоб протидіяти виникненню цього фено­мена, а також його проявам у вигляді правопо­рушень. Засобом протидії виникненню феномена сваволі є пра­вова культура громадян, а засобом про­тидії про­явам сваволі у вигляді правопору­шень є правова відповідальність. Отже, і вони мають дослі­джу­ватись юридичною наукою.

Згідно з принципом соціального натуралі­зму, джерелом благополуччя людей в суспільстві є соціальний порядок, заснований на природних законах людського життя. Звідси випливає висно­вок, що право, аби бути “нормальним” пра­вом, повинно найефективніше забезпечу­вати со­ціальний порядок, заснований саме на природ­них законах людського життя. Звісно, що будучи “неприродним”, а лише “пози­тивним”, воно на­вряд чи буде виконувати нале­жно свою роль. Тому юри­дична наука має бути справжньою, тобто такою, яка б забезпечувала “природність” права.

Отже, виходячи із викладеної вище “при­ро­дно-позитивістської” формули розв’язання ос­нов­ного питання правознавства, юридична наука повинна бути “природно-позитивістською”.

При найближчому розгляді можна поба­чити, що саме таким підходом керувався Чезаре Бек­каріа, який розробив у XVIII столітті концеп­цію, що вивела кримінальне право європейських країн із кризи на шлях прогресу.

Сьогодні Україні найбільше потрібні не праці, які обмежуються тлумаченням волі зако­нода­вця чи волі громадян, а наукові концепції, подібні до концепції Чезаре Беккаріа. Його твори можуть бути тим еталоном, з допомогою якого належить вимірювати ступінь науковості сучас­них юридичних пуб­лікацій (монографій, статей, ди­сертацій тощо).

З нашої точки зору, принцип гуманізму в кримінальному праві був сформульований Че­заре Беккаріа саме завдяки “природно-позитиві­стському” підходу. Проте сьогодні в науці кри­мінального права зазначений принцип тлума­читься свавільно (волюнтаристськи), з “позитив­ного” підходу, в зв’язку з чим поняття гуманізму втрачає межі: як наслідок, гуманізм у криміналь­ному праві інколи впадає в іншу крайність – або­ліціонізм, що ратує за скасування не лише смер­тної кари, а й кари за злочин взагалі. Це свідчить про те, що для правильного тлумачення сформу­льованого Ч. Беккаріа прин­ципу гуманізму треба користуватися тим же ключем, що і він, а саме: “природно-позитив­ним” підходом. З його допо­могою, на наш по­гляд, можна дійти наступного висновку. Сфор­мульований Ч. Беккаріа принцип гуманізму варто розуміти так: “Покарання не повинно бути несправедливо суворим!” Але це і не означає, що покарання має бути несправед­ливо м’яким. Гуманним може бути лише справед­ливе пока­рання. Суть принципу гумані­зму, очевидно, по­лягає не в тому, щоб покарання було неспра­вед­ливо м’яким, а в тому, що при призначенні пока­рання як найповніше має вра­ховуватись природа людини. Гуманізм взагалі з позицій соціального натуралізму – це врахову­вання природи людини при розв’язання будь-яких соціальних проблем. Таким же чином його слід розуміти і в юриспру­денції.

Диференціація в праві “природного” і “по­зи­тивного” аспектів, – відповідно до вирішення ос­новного питання правознавства з допомогою принципу соціального натуралізму, – відкриває також можли­вість для правильного розуміння справедливості у праві.

З позицій “позитивного” підходу джерелом справедливості в праві мо­жуть бути лише зако­нодавчий акт і правова практика людей. А з по­зицій “природно-позитив­ного” підходу законо­давчі акти і правова прак­тика людей можуть бути і справедливими і не­справедливими, зале­жно від того узгоджені вони з природними зако­нами людського життя чи ні, бо лише вони є джере­лом справедливості. Особ­ливе значення проблема справедливості має для оцінки спосо­бів набуття власності, і зокрема в сучасній Україні.

Для її розв’язання теж, на нашу думку, треба виходити із запропонованого вище вирі­шення основного питання правознавства. Спра­ведли­вим у праві належить вважати усе те, що узгоджу­ється з природними законами людського життя. Таким є критерій справедливості. Відпо­відно до нього вла­сність може набуватися спосо­бом, що не порушує чинного законодавства чи правової практики лю­дей, але водночас цей спо­сіб може бути несправедливим, тобто супере­чити природ­ним законам люд­ського життя.

Якщо ігнорувати “природний” аспект права і звести право лише до “позитивного” ас­пекту, то за допомогою чинного законодавства і правової практики людей можна виправдати будь-яку не­спра­ведливість, будь-який несправе­дливий спо­сіб збагачення. Саме на цьому спеку­люють не­добросовісні багатії, виправдовуючись тим, що вони розбагатіли, не порушуючи чинне законо­давство чи правову практику людей. Це спра­вді так і може бути, тому що в “позитив­ному” аспекті права з допомогою продажного законо­давця чи юриста завжди можна знайти спосіб легалізувати несправедливість. Але ошукати чи підкупити природу для того, щоб не­справедливе зробити справедливим – немож­ливо. Тому ві­доме висловлювання Ж. Прудона “власність – це краді­жка”, яким свого часу захоплювався К. Маркс, пра­вильно було б пере­фразувати так: “Власність, на­бута способом, що не відповідає при­родним зако­нам людського життя, зокрема законам ринку, має визначатися у кримінальних кодексах як зло­чинна”. Інакше кажучи, набуття власності проти­природним спо­собом завжди має визнаватися злочином. До речі, К. Маркс погли­бив помилку Ж. Прудона, який вважав будь-яку власність краді­жкою, а не лише набуту проти­природним спосо­бом. Помилково припустивши, що капіта­лізм існує завдяки злочинності, а не всупереч їй, він пере­клав відповідальність за усі антисоціа­льні наслідки злочинності на капіталіс­тичний спосіб набуття власності. Ця “криміноло­гічна” помилка і стала в марксизмі одним із ос­новних ар­гументів на користь соціальної рево­люції, спрямо­ваної проти капіталізму. Історич­ний до­свід, пока­зує, що не капіталізм є джерелом соці­альних лих, а злочинність як найнебезпечні­ший прояв сваволі людської, яка порушує закони природи.

Відповідно до принципу соціального нату­ра­лізму, природним критерієм справедливості спо­собу набуття власності є те, що вона набута в результаті проходження через горно конкурен­ції, а не те, що власник не порушував чинне за­коно­давство чи правову практику людей.

Виходячи з “природно-позитивного” під­ходу, будь-яку несправедливість люди можуть зро­бити легальною (в “позитивному” аспекті), але не мо­жуть її зробити правовою (в “природ­ному” аспе­кті).

Принцип соціального натуралізму – це „ключ”, який дає можливість по-новому розв’язувати й інші проблеми, що постають в юридичній науці. Зок­рема, це проявляється в та­ких тезах:

1. Відповідно до принципу соціального на­ту­ралізму, право можна визначити як інститут за­безпечення соціального порядку, заснований на законах природи, яким надана форма законо­дав­ства (нормативно-правових актів).

2. Найдосконалішим є те законодавство, яке найповніше відображає закони природи, і, зок­рема, закони природного права.

3. Виходячи з цього, будь-яке правопору­шення, зокрема і злочин, – це порушення за­конів природи, яким надана форма законодав­ства.

4. Будь-яке порушення законів природи є про­явом сваволі, а це значить, що будь-яке право­порушення, зокрема і злочин, нале­жить розгля­дати як прояв людської сваволі.

5. Злочинець – це особа, у якої воля знахо­диться в стані сваволі, а свідомість в стані ілю­зій, утворюючи так званий комплекс сваволі та ілюзій, що проявився у вигляді вчинення зло­чину. Це визначення стосується і будь-якого правопорушника, тобто особи, яка вчиняє кон­ституційне, адміністративне, цивільне чи будь-яке інше правопорушення.

6. Зважаючи на те, що міру узгодженості волі людини із законами природи можна визна­чити як культуру людини, потрібно зробити такий висновок: найефективнішим засобом про­тидії людсь­кій сваволі, яка проявляється у ви­гляді правопорушень є культура людей, зокрема соці­альна культура громадян, яка містить і правову культуру. Це дає підстави для створення куль­турно-правової концепції забезпечення соціа­льного порядку. Відповідно до цієї концепції проблеми юриспруденції (зокрема і криміноло­гії) потрібно розв’язувати керуючись прин­ципом “культура вирішує все!”.

7. Основою правової держави і правопо­рядку необхідно визнати правову культуру гро­мадян.

8. Справедливість, – виходячи з принципу со­ціального натуралізму, – можна визначити як відповідність проявів волі людей законам при­роди, і, зокрема, законам природного права.

9. Правова поведінка людей визначається їх правовою культурою, а не законодавством. Нор­мативно-правові акти є лише засобами для: а) визначення, яка поведінка є правовою і яка не­правовою; б) соціального реагування на пра­вову і неправову поведінку людей.

10. Так званий принцип „верховенства права”, як норму суспільного життя, можна за­безпе­чити лише при належній правовій культурі громадян.

11. Закони в будь-якому суспільстві „пра­цю­ють” оскільки до цього їх скеровує соціальна куль­тура громадян.

12. Свобода людини в суспільстві – це не­за­лежність її від будь-чиєї сваволі, завдяки чому вона має можливість жити за законами природи.

13. Безпека людини в суспільстві – це за­хи­щеність її свободи від будь-яких проявів люд­ської сваволі.

14. Гуманізм в кримінальному праві по­лягає у врахуванні природи людини при розв’язанні тих чи інших правових проблем, а не в безмеж­ному пом’якшенні покарання.

15. Критерієм істини в юридичній науці та кримінології має визнаватися не правова прак­тика, а природні закони соціального життя лю­дей.

16. Прогрес права як засобу забезпечення со­ціального порядку неможливий без пізнання за­конів природного права. Тому науковцям варто було б найперше розробити певний Кодекс за­конів природного права, основу якого за­клали своїми працями ще творці римського права.

Викладене дає підстави стверджувати: “При­ро­дно-позитивний” підхід в юридичній на­уці, який випливає із запропонованого вище розв’язання ос­новного питання правознавства, від­криває нові пе­рспективи у вирішенні питань, що виникають у всіх галузях права: конституцій­ному, цивільному, кри­мінальному, адміністрати­вному тощо.

Список літератури

1. Гроций Гуго. О праве войны и мира. – М., 1956.

2. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута 1999.

3. Костенко А.Н. Наказание в системе средств борьбы с преступностью // Уголовное наказа­ние. – Киев-Донецк, 1997.

4. Костенко О.Зашморг на злочинність // Віче. – 1997. – № 7.

5. Костенко О.М. Європейська юридична освіта (концептуальний підхід) // Часопис Київсь­кого університету права. – № 1. – 2003.

6. Костенко О.М. Зашморг на злочин­ність // Віче. – 1997. – № 7.

7. Костенко О.М. Конституція і правова куль­тура громадян: що головніше? // Державно-пра­вова реформа в Україні. Матеріали науково-практичної конференції. Листопад 1997 року. – Київ, 1997.

8. Костенко О.М. Концепція природного права і законодавство // Правова держава. – 1996. – Вип. 7.

9. Костенко О.М.Культура і закон // Пра­вова держава, 1998. – Вип. 9.

10. Костенко О.М. Основне питання право­знавства: пошуки сучасного рішення // Ер­ліхів­ський збірник. Юридичний факультет Чер­ніве­цького національного університету імені Юрія Федьковича. Випуск 3. – Чернівці, 2002.

11. Костенко О.М. Принцип натуралізму в юри­дичній науці і кримінології // Правова сис­тема України: теорія і практика. Тези доповідей і науко­вих повідомлень науково-практичної кон­ференції. (Київ, 7-8 жовтня 1993 р.). – Київ, 1993.

12. Костенко О.М. Принципи “універсаль­ної конституції” природи // Трибуна. – 1993. – № 8-9.

13. Костенко О.М. Розвиток криміналь­ного права в незалежній Україні // Державотво­рення і пра­вотворення в Україні: досвід, про­блеми, пер­спективи / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К., 2001.

14. Костенко О.М. Справедливість криміна­ль­ного закону як передумова ефективно­сті його засто­сування // Законодавство: проблеми ефек­тивності. – Київ: Наукова думка, 1995.

15. Локк Дж. Сочинения. – Т. 3. – М ., 1988.

16. Марчук В.П. Соціологічні теорії права в Ні­меччині. Історія і сучасність. – Чернівці, 1998.

17. Пацурківський П.С. Сучасні проблеми пра­во­пізнання. Навчальний посібник. – Чернівці, 2000;

18. Принцип соціального натуралізму в пра­во­знавстві // Часопис Київського універси­тету права. – № 1. – 2001.


 

А. Н. Костенко

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.