Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ПРАВО У ДЗЕРКАЛІ ФІЛОСОФІЇ



 


Проблема взаємодії права та філософії давно стала предметом наукового дослідження. Йдеться про час, коли людина усвідомила, що всі соціальні явища, в тому числі влада, право, держава, законо­давство, політика, управління тощо, які її оточують, не тільки мають багатофу­нкціональні, багатоаспек­тні структури, а й зна­ходяться у певному взає­мозв’язку, комбінація якого впливає на місце і роль людини в конкретно-історичній соціальній взаємо­дії. Саме тому людина починає вивчати не тільки самі явища, зокрема правові, що її оточують, а й зв’язки як між ними, безпосередньо, та ними й іншими со­ціальними явищами, насамперед, лю­диною. Причому процес пізнання не обмежується розу­мінням сутності права і його зв’язків з люди­ною й іншими соціальними явищами, а й передба­чає ро­зуміння значень, які містяться в ідеях, концеп­ціях, теоріях щодо досліджуваної правової дійс­ності. І в цьому свою важливу функцію відіграє філософія, яка має свою логіку розвитку, свою іс­торію, що ха­рактеризується певними злетами і падіннями [9].

В умовах демократичної трансформації україн­ських суспільних відносин, передусім державно-владних і юридичних, конституційної переорієнта­ції української держави на утвер­дження і забезпе­чення прав і свобод людини, на задово­лення потреб соціуму в цілому особливої актуаль­ності набуває проблема одержання нових знань про право не тільки як нормативний чин­ник організації суспіль­ного життя, а як певний момент суспільного буття, результат розвитку суспільної культури, ци­вілізації. Проголошення в Конституції України лю­дини най­вищою соціа­льною цінністю і водночас конститу­ційний наго­лос, що кожна людина має право на вільний роз­виток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших лю­дей, обов’язки перед суспільством, в якому ста­вить знання про право на новий методологічний і теоре­тичний рівень. Ідеться про рівень, необ­хід­ний, зок­рема, для пізнання і побудови вітчиз­няної системи права, яка “успадкувала” від ко­лишнього СРСР пу­блічно-правовий характер. Побудова української демократичної системи права, методо­логічним під­ґрунтям якої має бути, зокрема, діале­ктика взає­мозв’язку приватно і публічно правових засад по­будови і функціону­вання соціальних сис­тем [10, c. 79, 83; 8, c. 83], розмежування і взаємодії права і держави, полі­тики і державного управління, ро­бить нагальною проблему гармонізації всіх галу­зей суспільство­знавства щодо комплексного пі­знання соціаль­них явищ, які оточують людину, в тому чи­слі і права. Ця потреба робить животрепет­ною про­блему наукового розроблення не тільки спеціа­ль­них формально-юридичних, а й загально­соціо­логі­чних і соціально-філософських аспектів пра­вотво­рення і державотворення. Нині все більше суспі­льно усвідомленим стає розуміння, що лише через теоретичне і філософське осмис­лення держа­вно-правових інститутів і процесів якнайповніше мо­жуть реалізуватися гуманісти­чна природа юри­дич­ної науки, той людський вимір, що поступово пере­творює вітчизняну юриспруденцію з “науки прика­зних справ” на могутню інтелектуальну силу, гос­тру зброю в боротьбі за прогресивні демократи­чні перетво­рення [1, c. 9].

Позбавившись тоталітарних обмежень, ма­сова свідомість і вітчизняне суспільствознавство, зок­рема правознавство, намагаються перебороти наяв­ний дисбаланс між важливістю феномену права в суспільному житті і обсягом знань щодо нього, який був здобутий відповідними мето­дами за умови радянського політичного тоталі­тарного ре­жиму. Задоволення зазначених суспі­льних пізнава­льних потреб, які значно зросли в умовах демокра­тичної трансформації всіх сфер українського суспі­льства, зумовлює, зокрема, тенденцію до синтезу філософського і конкретно-наукового підходів до пізнання сутності природи і змісту права, правової дійсності, до пода­льшого розвитку методології і теорії вітчиз­няної юридичної науки, її важливих складових – пра­вознавства і державознавства. Сус­пільно ус­відо­мленим стає той факт, що вітчизняна юрис­пру­денція зможе здобути своє фундамента­льне зна­чення для людського буття в Україні лише тоді, коли вона зв’яже свою концептуальну мету з правовою філософією, філософським правовим світоглядом. Філософію права не цікавить конк­ретна юридична практика сама по собі в її відо­соб­леному існуванні, навпаки, її цікавить пра­вова дій­сність в цілому. А отже, її цікавить у ко­жному суб’єкті права те, що відрізняє його від інших суб’єктів або об’єднує з ними: їхня роль і місце в соціальній ієрархії серед інших суб’єктів тощо. Прагнення філософії права роз­глядати право як цілісність пов’яза-не з тим, що ряд конк­ретних юридичних явищ є тільки фраг­ментом, до котрого необхідно домислити реаль­ність, що його допов­нює. Наприклад, правова система конкретної кра­їни здається чимось за­кінченим і достатнім. Вона складається із суб’єк-тів права, об’єднаних пев­ними юридич­ними відносинами, системи права, її інсти­тутів, галузей, юридичних норм, законодав­ства в ці­лому і т.д. Проте завжди поряд з певним уявлен­ням про чинну систему права, законодав­ство, си­стему правового регу­лювання тощо не­мовби не­явно, приховано є при­сутнім загальний фон – сві­товий правовий прос­тір, відсутності якого в даний конкретний час, навіть в умовах самоізо­ляції, не можна припус­тити. Тобто, наприклад, українське право навіть при безпосередньому роз­гляді завжди доповню­ється більш загальним, транснаціональ­ним, зага­льнолюдським правовим розвитком. Тому й вирішення сучасних проблем державотворення і правотворення в Україні, які стоять, зокрема, пе­ред вітчизняною юриспруде­н­цією можливе лише на основі, як слушно зазна­чає директор ін­ституту філософії НАНУ імені Григорія Ско­во­роди, акаде­мік НАН України По­пович Мирос­лав, самостій­ного мислення філософського рівня самих правни­ків [9, c. 12].

В історичній перспективі розвиток юриди­ч­ного теоретичного знання завжди являє собою процес діалектичного переходу від кількісного накопи­чення інформації, серед неї і наукової, про право і державу, їх загальній й особливі (від­носно до часу, місця) властивості й закономірно­сті, що зов­нішньо зумовлюються, зокрема по­требами та інте­ресами пануючих соціальних сил до якісних змін у змісті і структурі самої юриди­чної науки, яка по­кликана забезпечувати ці інте­реси. Цей інтеграцій­ний про­цес нерозривно пов’язаний з якісними пе­ретворен­нями у змісті і формі юридичної науки, процесами диференці­ації юридичної науки, з виді­ленням но­вих галу­зей як форм упорядкування від­носно само­стій­них нових правових знань. Безумо­вно, це не означає сліпе відкидання всього конс­труктивно на­працьованого попередніми генераці­ями вче­ними, політиками і державними службов­цями, якщо це відповідає сучасним суспільним по­тре­бам. Саме тому те, що було талановито створено світовою і національною суспільними науками, в тому числі предтечами української вітчизняної філософії і правознавства, що відповідає істин­ному суспіль­ному розвитку, соціальному і пра­вовому прогресує і не втратило свого значення в сучасний період має бути вивчене, узагальнене і використане в процесі сучасного суспільство­творення, зокрема державо­творення і правотво­рення [13, c. 7].

Філософія і процес її застосування займа­ють у людській культурі, а також в правовій культурі особливе місце, бо у центрі її уваги завжди явно або неявно перебувала і перебуває Людина, яка живе, мислить, вірить, оцінює, має свою світо­гля­дну орієнтацію, прагне до обґрун­тування оп­тима­льного варіанту своєї поведінки. Результа­том філо­софського пізнання об’єктивної дійсно­сті, в якій знаходиться Людина, стає, зок­рема, формулювання концептуально-узагальне­ного цілісно-системного знан-ня щодо неї, яке по суті може і має розгляда­тися як теоретична база, ме­тодологічний орієнтир (загально-методологі­чна основа) для усіх суспіль­них наук стосовно пра­вових і державно-управлін­ських досліджень [3, c. 9; 4, с. 5]. Людина в цих до­слідженнях має розглядатися як основне соціальне джерело права і, водночас, головна мета розвитку держа­вно упорядкованого суспільства, серед нього правового. Філософія ж по відношенню до лю­дини виступає в першу чергу як наука гуманіта­рна, тобто наука про людину в її духовній спе­цифіці, а не на­ука про певне природне явище, біологічну істоту. В цьому розумінні філософ­ські знання в будь-якому суспільстві мають слу­гувати духовному роз­виткові людини як особис­тості взагалі, так і фахі­вця-професіонала, форму­ванню суспільного світо­гляду, який у певний спосіб визначає характер по­ведінки як окремої людини, так і суспільства в ці­лому. Що ж до юриспруденції як різновиду сус­пі­льних, гумані­тарних наук, то, відображаючи об’єктивні зако­номірності свого об’єкта (предмета) пізнання і впливаючи на хід його історичного руху, вона завжди і в будь-якому суспільстві розвива­ється складним нелінійним шляхом, переходячи від однієї парадигми юридичних знань до іншої, від одного рівня знань до іншого, паралельно з роз­вит­ком свого світоглядного підґрунтя, яке теж зміню­ється в зале­жності від зміни історичних матеріаль­них і духовних обставин, і чинників. Саме на ґрунті історичного су­спільного, зокрема правового, світо­гляду по суті фо­рмується пра­вова культура суспі­льства, певними фо­рмами якої є юридична наука і освіта.

Одним із важливих методологічних аспек­тів розвитку національної юридичної науки, зок­рема правознавства, як важливого засобу науко­вого за­безпечення державної правової політики, є за­стосу­вання філософських підходів і методів ося­гнення ідей щодо правової дійсності, в тому чи­слі законо­мірностей самої юридичної науки, за­гальної теорії права. Йдеться про застосування методів абстрак­ції, узагальнення, класифікації закономірностей діалектики суспільного розви­тку для всієї системи юридичних знань про зако­номірності державної організації суспільного буття на правових засадах, виокремлення в цій системі особливої світоглядної структури знань про право, його сутність, форми здійснення, ло­гіку і методи пізнання істини право­вої дійсності. Мова йде про розвиток самостійної наукової ди­сципліни – філософії права, яка разом із соціоло­гією права починає становити сьогодні ва­жливу складову структури юриспруденції і має бути віднесена до важливих наукових напрямів розви­тку вітчизняної юридичної науки. Філософія права є, з одного боку, передумовою наукового юридичного дослідження, що визначає рух нау­ко­вої думки до істини правового буття. А з ін­шого – сама є підсумком пізнавального процесу, результа­том дослідження правової дійсності. При цьому гносеологічний зміст філософії права не менш зна­чний, ніж інформація щодо конкрет­них онтологіч­них знань реального буття права, які здобуваються нині соціологією права [5, с. 4; 6, с. 85; 7, c. 85, 72].

Філософське праворозуміння, починаючи з ан­тичних часів, а особливо після видання геге­лівської “Філософії права” мало й має відчутний вплив на розвиток окремих філософсько-право­вих підходів і концепцій. Включаючи у свій предмет пізнання основні закономірності розви­тку суспільс­тва як органічної, безумовно, від­мінної, складової при­роди соціальна філософія розглядає право під спе­цифічним кутом зору: насамперед, з погляду його онтологічного ана­лізу, його місця і ролі в загаль­ному історічно-культурному русі людства, який і є її безпосере­днім об’єктом дослідження. Все більше поглиб­люється суспільне (теоретичне) усві­дом­лення, що всебічне пізнання права, його скла­дових явищ стає неможливим у межах юридичного до­гматизму. Лише у єдності і діалектичному взає­мозв’язку із закономірностями і тенденціями су­спільного розвитку в цілому можна зрозуміти, удо­сконалити і навіть перетворити чинне в Україні право, існуючу правову систему, зок­рема систему права і законодавство, юридичні інституції і відно­сини тощо, відповідно до су­часних потреб суспіль­ного прогресу. Специфіка філософського підходу до права визначається інтересом до певних універ­сальних “граничних” проблем: правосвідомість і буття, суспільне мис­лення і правове пізнання, інди­відуальна мораль­ність і суспільна правосвідо­мість тощо. Вихо­дячи з багатоаспектної природи права, насампе­ред, з його органічного взаємозв’язку з приро­дою людини, філософію права цікавлять зок­рема такі питання: Що таке право? Яка його роль у життєдіяльності суспільства? Дже­рела виник­нення права і закону. Місце людини у правовій си­стемі. Взаємозв’язок права і свободи, права і необхідно­сті, свободи та справедливості, права і культури, раціонального та ірраціонального, особи­стого і бе­зособового в праві тощо.

Оскільки право як одна з фундаментальних со­ціальних основ життєдіяльності суспільства – це певна соціальна цінність, єдність суб’єктивного і об’єктивного, то його необхідно розглядати в конкретно-історичному контексті, у формі конк­ретно-історичної юридичної діяль­ності, пов’язаної, зок­рема, з підтримкою, відтво­ренням і розвитком осо­бистості людини в усіх сферах життєдіяльності су­спільства. Водночас не можна сплутувати і підно­сити в ранг філософсь­ких конкретні еконо­мічні, юридичні, політичні та інші явища та катего­рії.

Право поряд із загальносоціальними влас­ти­вос­тями, що є так званим “творінням суспільс­тва” має і специфічні, юридичні закономірності розвитку, “державного походження”, що й зумо­влює його властивості як самостійного об’єкта юриспруден­ції, науки про право й державу. Тому юриспруден­ція має не тільки спиратися на теорію і метод соціа­льної філософії, але й розро­бляти на її основі власні конкретно-методологіч­ний і теоретичний фундаме­нти, які дозволяють заглиб­люватися у пізнання пра­вової дійсності, забезпе­чують пізнавальні можливо­сті дослідження право­вої дійсності, забезпечують пізна­вальні можливості дослідження, насамперед специфічних закономір­ностей юридичної форми права.

У можливості юридичної науки опредме­чу­вати досліджуванні соціальні та природні фе­но­мени справді полягає її сила і запорука прак­тич­ної реалі­зованості її результатів (для ство­рення певного юридичного акта ефективнішим є розу­міння юри­дичної норми, закону, аніж філо­соф­ські міркування про право взагалі). Але в цьому ж полягає і неми­нуча слабкість юридичної на­уки, пов’язана з немо­жливістю цієї науки ви­йти за межі предмет­ної сфери. Саме це породжує й певну агресивну експа­нсію юридичної науки як галузевої в системі суспі­льствознавства, що спрямована на розв’язання будь-яких правових проблем, коли їхня нероз­в’язаність або немож­ливість розв’язання вирішення пояснюється лише якимсь одним тимчасо­вим чин­ником, на­приклад, відсутністю матеріально-техніч­них умов (фінансових ресурсів, комп’ютерної тех­ніки і технології тощо). Якщо, наприклад, будь-яка галузева юридична наука може бути точною усере­дині своєї предметної сфери, то вона абсо­лютно неточна і завжди неповна стосовно дослі­дження сутності об’єкта в цілому (права або держави). Тобто при пізнанні права як феномена людської культури тільки галузевий юри­дичний підхід прос­то неправомірний. Тут не­обхідне за­стосування со­ціально-філософських уза­гальнень, зокрема філо­софії права.

Наукова об’єктивність і точність (як гра­нична характеристика адекватної відповідності пред­мет­ної сфери) філософії права реалізується у процесі багатофакторного підходу до правової дійсності як досліджуваного об’єкта. Дослідник не тільки ви­вчає закономірності цілісної внутрі­шньої сутності об’єкта, а і його зовнішні взає­мозв’язки з іншими соціальними явищами і про­цесами.

Філософія права відрізняється від юридич­ної науки, зокрема окремих галузевих юридич­них наук, не стільки за принципом розрізнення пред­мета однієї науки від предмета іншої, скі­льки за метою покликання досліджувати най­більш зага­льні, граничні закономірності правової форми соці­ального буття, чим не займається жо­дна з юридич­них наук. Вона прагне не стільки до точ­ності ви­значення меж свого предмета, як це роб­лять галу­зеві юридичні науки, скільки до збі­ль­шення сту­пеня багатомірності бачення цього пред­мета і, при­родно, понять, що формулюються і в подальшому використовуються. Закиди в тому, що на відміну від галузевих юридичних наук по­няття філософії права занадто багатозна­чні, ту­манні та невизначені, справедливі, проте вони від­бивають лише її специ­фіку. “Неточ­ність” фі­лософії права компенсується її можли­востями найбільш широко (тому що її предметна сфера – це сфера граничних загальних закономі­рнос­тей) охоплювати правову форму соці­ального буття. Цим підтвер­джується факт віднос­ності поняття філософської точності із загально­гносе­ологічних позицій. Філо­софські поняття і кате­горії права діалектично поєд­нують у собі моме­нти визначе­ності (усталеності) та моменти неви­значеності (мінливості), що містяться в самій пра­вовій дійс­ності. Вони спираються на все ба­гатство загаль­нолюдських духовних цінностей, на весь су­куп­ний духовний досвід людства. Проте вони мо­жуть охоплювати і сфери ще не пізнаного. Крім того, для філософії права, що повинна спира­тися не тільки на наукове позити­вне знання, але й на ірраціональне, почуттєве освоєння світу люди­ною, важливими є ціннісно-емоційні критерії.

Філософський і юридичний типи праворо­зу­міння у взаємодії мають визначити парадигму, принципи, змістовну модель наукового пізнання права, предмет і метод відповідних концепцій права. Так, як філософія права формується і діє на межі соціальної філософії і юриспруденції, то її предмет не тільки певною мірою співпадає з пред­метами соціальної філософії і юриспруден­ції (зок­рема, загальної теорії права і теоріями галузе­вих наук правознавства), а й відрізняється від них. Фі­лософське осмислення явищ і проце­сів правової дійсності становить певну переду­мову творчого розвитку юриспруденції. А сис­тема юридичних наук, насамперед загальна тео­рія права, забезпечує соціальну філософію юри­дичними поняттями, ви­значеннями, виснов­ками тощо, які виробляються юриспруденцією з ме­тою загальносоціальних уза­гальнень, поглиб­лення правового пізнання соціаль­ної дійсності.

Предметну сферу сучасної філософії права ви­значають проблеми зумовленості природи і сутно­сті права як об’єктивної форми соціальної дійсно­сті, механізму нормативної регуляції люд­ської по­ведінки, з властивою праву системою цін­ностей, що впливають на формування суспі­льної правосві­домості і правової ідеології. Предметна сфера філо­софії права охоплює також проблеми співвідно­шення права з іншими соціа­льними яви­щами, зок­рема соціальними нормами, сутності, мі­сця і зна­чення права в системі філо­софського вчення про природу і людину, методів соціального пізнання тощо. Враховуючи якість соціальної взає­модії права і держави, де остання, на нашу думку, вико­нує функцію права, до кола філософсько-пра­вового інтересу можуть бути віднесені і такі про­блеми, як соціальна вза­ємодія права і держави, лю­дини – су­спільства – держави, сутності і змісту правової держави як форми діяльності державної влади на основі принципу “верховенство право” тощо.

Своєрідність соціально-філософського ана­лізу закономірностей правової дійсності по­лягає в тому, що ці закономірності розгляда­ються не стільки під кутом зору суспільних осо­бливостей, як це має мі­сце в правознавстві, скі­льки як вуз­лові характерис­тики, певний момент конкретно-історичного суспі­льства як цілості. Окрім того, філософія права, на відміну від юри­дичної на­уки, має досліджувати не стільки без­посередню правову дійсність, скільки абстрактне відбиття, сприйняття, знання про цю дій­сність. Саме тому, предметом філософії права мають бути не сті­льки реальні правові явища і про­цеси, а зна­чення, сенс правових явищ, які, безумо­вно, не можна абсолютно відривати від реальних об’єктів.

Філософія права покликана осмислювати сут­ність права у цих значеннях у його цілості і грани­чності з позиції його реальності й істини як різно­бічного соціального явища. Якщо з погляду форма­льної логіки в процесі пізнання права головним є визначення дефініції цього по­няття, то з погля­ду філософії головним є визна­чення необхід­ності самого поняття. Саме тому суть розв’язання фун­даментальних проблем фі­лософії права ґрунту­ється на філософському знанні. Філо­софія права у своїй основі – це сис­тема філософсь­ких знань про право як соціальну цінність і методи їхнього одер­жання. Вона ста­новить спеціальну фі­лософську дисциплі­ну, так само, як і філософія культури, релі­гії, мис­тецтва і т.д. Проте це твер­дження, певна річ, не є аксіо­мою. Воно потребує аргументованого до­казу, який має ґрунтуватися на певній практиці, зок­рема викладання філософії права, бо не весь зміст про­блем філософії права є філософським.

Питання про правомірність побудови філо­соф­ської системи знань про право, що розгляда­ють суспільні відносини з позиції загальних за­кономір­ностей їхньої правової форми, правової організації, правопорядку, стає особливо актуа­льним в умовах необхідності реалізації консти­туційно закріпленого наміру формувати, розви­вати і зміцнювати демок­ратичну, правову, соціа­льну державу, тоді як суспі­льна правова свідо­мість в Україні, як і в інших по­страдянських країнах, характеризується підвище­ною рефлек­сією. Знання філософії права або філо­софські знання про право пов’язані з потребою су­часної людини системно усвідомлювати різнобічну правову дійсність, протилежності і взаємодопов­нення між правом у собі і для себе і тим явищем, якому зовнішнє свавілля надає силу права, тим, що є, і тим, що має бути. По суті йдеться про не­обхід­ність визначення місця права в житті лю­дини і мі­сця лю­дини в правовій дійсності, пі­знання й осяг­нення ідей і думок щодо права як реального бага­тоаспектного соціального явища та його юридичної форми.

 

Список літератури

1. Бабкін В.Д., Усенко І.Б. Нарис історії роз­витку загальної теорії держави і права, філо­софії та енци­клопедії права // Антологія україн­ської юридичної думки. В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шем­шученко (голова) та ін. Том 1: Загальна тео­рія держави і права, філо­софія та енциклопедія права. – К., 2002.

2. Виндельбанд В. История философии / Пер. с нем. – К., 1997.

3. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. докт. юр. наук, проф. В.Б. Авер’янова. – К., 1998.

4. Державне управління в Україні. (Навча­ль­ний посібник) / За заг. ред. докт. юр. наук, проф. В.Б. Авер’янова. – К., 1999.

5. Керимов Д.А. Предмет философии права // Государство и право. – 1994. – № 7.

6. Керимов Д.А.Социология а правоведе­ние // Государство и право. – 1999. – № 8.

7. Керимов Д.А.Методология права (пред­мет, фу­нкции, проблемы философии права / 2 изд. – М., 2001.

8. Мамутов В. До проблеми наукового за­без­пе­чення в Україні // Вісник Академії право­вих наук України. – 2003. – № 1.

9. Монтень М. Опыты // Избр. произв. В 3-х т.–Т.1.–М., 1992.

10. Підопригора О. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права як ме­тодологічна проблема вітчизняного правознавс­тва // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – № 4.

11. Повернення філософських традицій // Юри­дичний вісник України. – 2003. – № 4, 5-11 квітн.

12. Шемшученко Ю.С. Юридична наука на межі століть // Правова держава: Щорічник нау­кових праць. Інститут держави і права ім. В.М. Корець­кого НАН України . – Вип. 11. – К., 2000.

13. Шемшученко Ю.С.Слово до читача // Ан­то­логія української юридичної думки. В 6 т. – Т. 1.


 

В. Н. Селиванов

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.