Современная философия права считается структурной частью как философии, так и юриспруденции. Это порождает не до конца разрешенный вопрос о статусе философии права как научной дисциплины. В статье анализируется проблема взаимоотношения философского и юридического аспектов философии права, исходя из двух ключевых функций философии: методологической и юридической.
M. M. Onyskiv, V. A. Ryzhko
ARE “TWO” LAW PHILOSOPHIES POSSIBLE?
Contemporary philosophy of law is considered to be a structural part of both, philosophy and jurisprudence. This originates a yet unsolved issue of the status of philosophy of law as a field of academic study. The article presents an analysis of the issue of the interrelation between philosophical and juridical aspects of philosophy of law, proceeding from two key functions of philosophy, namely, methodological and juridical.
Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України
ФІЛОСОФІЯ І ПРАВО
(проблеми і дилеми взаємозв’язку)
Філософія права у вітчизняному суспільствознавстві, як це не дивно, належить до інноваційних наук і навчальних дисциплін. Донедавна вона розглядалася крізь призму ідеологічних оцінок і розроблялася переважно західними, тобто "буржуазними" філософами і фахівцями правознавчої науки. Адже її видатними фундаторами і представниками були Г. Гуго і Гегель, погляди яких на філософію і право аж ніяк не вписувалися у діалектико-матеріалістичну теоретичну систему філософського розуміння права. Ситуація реідеологізації, яка панує у постсоціологічній суспільній свідомості, принципи методологічного плюралізму, релятивізму та інтерпретації, що широко використовуються як засадничі у дослідженні соціальної реальності, докорінно змінюють ставлення до "неканонізованих" концепцій, які пояснюють феномен права у філософський, тобто світоглядозначимий спосіб. Зазначені обставини не означають докорінної зміни ставлення до вже існуючих теорій філософії права, радикальних інверсій у їх оцінці. Йдеться про забезпечення саме наукових підходів до правосвідомості і правової культури взагалі, підходів, які враховують наявність неминучого авторського суб’єктивізму, але прагнуть з’ясувати межі його допустимості з тим, щоб здійснити об’єктивне, неупереджене пізнання правових реалій (когнітивний юридичний онтологізм).
Конституювання виваженого і науково аргументованого філософського праворозуміння – один із актуалітетів сучасної філософської теорії, який існує поряд із такими напрямами функціонально спрямованої філософії, як філософія політики, філософія техніки, філософія економіки та медицини, філософія культури, філософія туризму тощо.
Втім, розробка філософської концепції права може бути успішною за умов урахування тих фундаментальних зрушень, які відбуваються у новітній філософській теорії, тих методологічних інновацій, що істотно змінюють філософсько-світоглядну парадигму взагалі. Про що конкретно йдеться? Зазначимо лише кілька філософських методологічних новацій, урахування яких, на наше переконання, необхідне для коректного осягнення правової реальності. Насамперед підкреслимо ту обставину, що сучасна філософія по-новому осмислює проблему можливості і необхідності створення наукової світоглядної картини світу, в тому числі світу соціального, складовою якого є світ суспільної, людської правосвідомості і правослухняності. Ідея М. гайдеггера щодо недоцільності вибудови "картини світу" (адже вона (картина) на його думку передбачає існування чогось такого, що постає як метафізична сутність перед суб’єктом – спостерігачем) у наші дні набуває популярності у контексті вироблення нової концепції світосприйняття. Одне із її опорних положень – зняття жорсткої дихотомії об’єкта та суб’єкта. Світ соціальних реалій, у тому числі правових, – це не мережа об’єктивних артифактів і незалежних від "спостерігача" подій, а "живе життя”, “життєвий світ” (Е. Гуссерль), сутність якого багато в чому зумовлюється присутністю в цих подіях суб’єкта пізнання та ціннісного судження. Людина “показує себе як така, що починає і продовжує, як творець і творіння, продукт і обладник світу, що її оточує...” [1, с. 143]. Втім, незважаючи на спроби чималої кількості зарубіжних філософів, насамперед західних, елімінувати поняття “об’єкт” із епістемології, ця категорія “вперто” продовжує виконувати свою гносеологічну місію. Усе те, що досліджує вчений, він перетворює на “об’єкт”, забезпечуючи тим самим об’єктивний характер наукового знання, – вважає відомий російський філософ В.С. Стьопін. Інша справа, що вживання категорій “об’єкт”, “науковий об’єкт”, “об’єктивність” у сучасній теорії відбувається на ґрунті формування нового типу раціональності, з урахуванням виявлених обмеженостей методології “відображення”, “дзеркальності”, відсутності чіткої демаркації “первинності” та “вторинності” у пізнавальному процесі. Становлення нового типу раціональності і, відповідно, нової інтерпретації суб’єкта та суб’єктивності відбувається на ґрунті синтезу космологічних, коеволюційних і антропологічних аспектів світоглядного знання. При цьому “антропний принцип”, який передбачає “включення” людини, її “вбудованість” у будь-який “науковий об’єкт”, що становить предмет її інтересу, є визначальним. “Треба розвинути нову концепцію розуму”, справедливо вважає німецький професор В. Вельш. Ця думка, безумовно, заслуговує на підтримку. Захист чи “спростування” раціоналізму у його світоглядно-методологічних інтенціях і, відповідно, науковості теорії, природно, зачіпає і таку гносеологічну одиницю, як істина. Сучасна когнітологія демонструє широкий спектр поглядів на проблему істини як такої – від повного заперечення самого поняття “істина” як утілення метафізичного абсолюту, що перебуває за межами емпірії людських суджень, отже безглуздого й антикультурного (С. Тулмін), до спроби надати істині “нового прочитання”. Згідно з Р. Рорті, наприклад, істина – “це просто найбільш коректна і сильна теорія”, яка не потребує “жодної відповідності реальності”. А для П. Феєрабенда істина – це “абстрактна потвора”. Втім, спроба позбавити поняття істини світоорієнтуючого значення зустрічає серйозний опір. Швейцарський філософ Гвідо Кюнг, констатуючи, що картезіанська теорія істини як відображення реальності практично покинута всюди, зазначає, що це аж ніяк не означає відмови від пошуку істинного знання. “Сучасні філософи, – пише Кюнг, – побоюються, в першу чергу, вже не браку знання істини, а його надміру. Вони сушать голову не стільки над можливостями того, що жодна з вірогідних теорій не відповідає дійсності у собі, скільки над тією обставиною, що так багато теорій цілком, можливо, їй відповідають” [2, с. 48]. Нарешті, для багатьох західних філософів, прихильників постмодернізму проблема істини вже не має артикульованого значення, адже головним предметом філософської рефлексії для них виступає “спонтанний життєвий досвід”, факт наявності “множини сенсів”, “несумірності словників” тощо. Для постмодернізму, зокрема, єдиною предметністю виступає текст. “Знак не має одного-єдиного істинного значення, але володіє багатьма рівноправними значеннями”, “моральна дія не передбачає одного-єдиного раз і назавжди справедливого шляху, але може розгортатися кількома однаково правильними способами”. Прихильники гносеологічного плюралізму енергійно відстоюють тезу про те, що, перебуваючи у власних різноманітних життєвих світах, люди не володіють єдиною істиною про єдиний світ і не є правильними і справедливими репрезентами цього світу. Та наявність “багатьох різних реальностей” не є підставою для твердження, що ця множина позбавляє сенсу питання про істину та хибність, і тому наука як пошук істини, як спроба зрозуміти світ і людину має зміститися на периферію культури і поступитися місцем іншим типам ставлення до дійсності (довільне витлумачення, гра, містика тощо). Як справедливо зазначає В.А. Лекторський, цих реальностей не може бути нескінченно багато, кожна з них має власні критерії існування [3, с. 32]. Інакше кажучи, визнання існування різних “життєвих світів” і правильності різноманітних практик, у тому числі юридичних, не скасовує “націленість на істину”, хоча й ускладнює її пізнання. Під натиском нових знань колишні уявлення про “об’єктивну істину” справді демонструють свою обмеженість. Непереконливими виглядають і традиційні критеріальні показники істини. “Практика не є критерієм істинності, хоч би яким викликом здоровому глузду це звучало, істина може бути виміряна тільки істиною” [4, с. 126]. Тобто вона має бути доведена не лише експериментально, але й теоретично, людина раціональна тією мірою, якою утворює явища, що відповідають цілям людини, але вона ж водночас ірраціональна, оскільки завжди містить у собі у мотивах власної діяльності дещо, що суперечить цим цілям. Тобто вона водночас раціональна й ірраціональна. Такий, на перший погляд, релятивістський висновок має бути осмислений і практиками юриспруденції.
Неабияка методологічна роль у новітній філософії відводиться і категорії вірогідності, неодмінному супутнику випадковості. Поняття вірогідності, зазначає швейцарський філософ Е. Агацці, “стало одним із найхарактерніших понять сучасної культури”. Категорія вірогідності активно впливає на весь концептуальний порядок наукового некласичного мислення. Набувши методологічного статусу насамперед у квантовій теорії, ідея вірогідності нині активно використовується у генній теорії, у природничих науках – хімії, геології, фізіології. “Повсюди, де наука стикається і з складністю, з дослідженням складних і складноорганізованих систем, вірогідність набуває важливого значення. Відповідно, вона має базове значення і для наук про суспільство” [5, с. 16].
Зазначені тенденції, наведені ілюстрації та названі концепції, звичайно ж, характеризують лише деякі особливості та напрями формування нових філософських і суспільствознавчих практик. Великі пізнавально-роз’яснювальні можливості у з’ясуванні специфіки сучасного світосприйняття містять у собі “герменевтичні та феноменологічні когнітивні практики”, які, на думку Л.А. Мікешиної, – “сьогодні найзначніші”. “Вони вимагають таких феноменів і “сфер”, як наочність, інтенціональність, сенси, витлумачення та інтерпретації, темпоральність, течії і форми життя, життєвий світ і повсякденність тощо” [6, с. 79]. Нові пізнавальні обрії розкриває віртуалістика – органічний “витвір” новітньої ком-п’ютерної, інформаційної культури.
Для сучасної науки характерний процес інтеграції знань, які допомагають не лише з’ясувати динаміку різноманітних галузей науки, а й установити певні спільні елементи, визначити єдність наукових структур. У ролі таких інтеграційних галузей дослідження у ХХ столітті виступають кібернетика, загальна теорія систем, синергетика. За переконанням І. Пригожина, саме синергетика здатна виконувати функцію нового світоглядного принципу.
Використання синергетичного підходу та уособлення міждисциплінарних досліджень забезпечує якісне оновлення методології аналізу правової сфери, справедливо зауважує Ю.М. Оборотов. “Для правознавства важливо визнати, що дезорганізаційні процеси в суспільстві по-своєму природні, об’єктивні і складають необхідний елемент соціального розвитку, тому людині необхідно дати правові ціннісні орієнтири для життя в стані невизначеності, нестабільності, хаосу” [7, с. 19].
Інноваційне оновлення методологічних підвалин філософії здійснюється багатовекторно. Відповідно, хоча і своєрідно філософські методологічні інновації рефлексуються в методології правознавства, її принципах. Один із них, причому чи не найвирішальним, – принцип плюралізму. Адже плюралізм – це не тільки і не стільки констатація багатоманітності буття. Головна ознака плюралістичного погляду на світ – визнання існування більш ніж однієї сутності (людини, інституту, суспільної “речі”). В методологічному аспекті під плюралізмом розуміється така установка, згідно з якою на кожне істотне запитання існує кілька “рівноправних” відповідей, хоча вони можуть бути контрарними, взаємовиключними або ж взаємодоповнювальними. Такий “принциповий” плюралізм загострює проблему правового устрою плюралістичного суспільства, статусу і функції права в демократичному суспільстві. Ситуація легалізованого плюралізму спричиняє те, що “найбільш істотні із джерел і норм права, які визнані обов’язковими на сьогодні в умовах демократії втрачають свою впорядковуючу функцію” [8, с. 38]. Сам факт того, що такі поняття як “людська гідність”, “свобода” або “моральний закон інтерпретуються у відповідності з приватним (частковим, особистісним, індивідуальним) уявленням про суспільство і право законно виникає питання про критерій, який пов’язує ці уявлення з певною основою правовою нормою. Такою нормою в умовах плюралізму може бути лише право, а саме конституційне право. “Плюралізм вимагає нейтральних щодо інтерпретацій світу, формальних принципів справедливості, рівності і всезагальності права, і ці принципи мають значимість позитивного права” [8, с. 49].
З принципом плюралізму органічно пов’язаний принцип толерантності, який перестає бути лише філософсько-етичною вимогою, набуває загальнометодологічного значення насамперед у суспільствознавчих науках, у тому числі у правознавстві. Толерантне ставлення до “іншого”, перегляд категоріальних оцінок незвичного і незвичайного стає нормою. До речі, принцип толерантності є своєрідною рефлексією на тенденцію антропологізації, яка “здається, досягла своєї вершини”.
За умов наростання різноманітності у світі, що безперервно ускладнюється, стрімких диверсифікаційних процесів (ситуація плюралізму) виважена толерантність є запорукою успішної мобілізації “соціального інтелекту” на розв’язан-ня найгостріших суперечностей. Толерантність, орієнтація на взаєморозуміння і взаємоповагу, що зумовлює необхідність формування полілогічної культури, стає чи не головною умовою нейтралізації наростання тотальної конфронтації індивідів, страт, конфесій, країн, культур, цивілізацій. За умов інформаційної та техніко-технологічної революції культура діалогу та полілогу важливо не лише у міжособистісному спілкуванні, але й у професійній діяльності, адже однаковий науковий чи професійний результат можливо одержати різними способами.
Інформаційна залученість суб’єкта до подій, що відбуваються в суспільстві, його пряма чи опосередкована дотичність до них породжує феномен “контекстної людини”: “я є те, що собою уявляю, завдяки контексту, в якому перебуваю”. Ситуація “контекстної особистості” звичайно ж має враховуватись у правовій практиці.
Отже, філософія і право не просто щільно взаємодіють, мають спільні “генетичні коріння”, але й відчувають тотожні та поточні проблеми і дилеми методологічного характеру, які мають бути з’ясовані і розв’язані завдяки спільній теоретичній роботі філософів і правників.
Список літератури
1. Розеншток-Хюсси О. Прощание с Декартом // Вопросы философии. – 1997. – № 8.
2. Кюнг. Когнитивные науки на историческом фоне. Заметки философа // Вопросы философии. – 1992. – № 1.
3. Лекторский В.А. Выступление на «Круглом столе», посвященном обсуждению книги В. С. Степина «Теоретическое знание» // Вопросы философии. – 2001. – № 1.
5. Сачков Ю.В. Вероятностная революция в науке. Вероятность, случайность, независимость, иерархия. – М., 1999.
6. Микешина Л.А. Философия познания: диалог и синтез смыслов // Вопросы философии. – 2001. – № 4.
7. Оборотов Ю.Н. Традиции и обновления в правовой сфере. Вопросы теории (от познания к постижению права). – Одесса, 2002.
8. Зандкюлер Х.Й. Демократия, всеобщность права и реальный плюрализм // Вопросы философии. – 1999. – № 2.
В. С. Пазенок
ФИЛОСОФИЯ И ПРАВО
(ПРОБЛЕМЫ И ДИЛЕММЫ ВЗАИМОСВЯЗИ)
В статье анализируется взаимосвязь философии и права, которые в своем паралельном развитии столкнулись с тождественными проблемами и дилемами методологического характера категорий истины, вероятности, толерантности и др., нуждающимися в своем решении сотрудничества философов и юристов.
V. S. Pazenok
PHILOSOPHY AND LAW
(PROBLEMS AND DILEMMAS OF INTERCONNECTION)
The article presents an analysis of the interrelation of philosophy and law that, in their concurrent development, have confronted identical issues and dilemmas of the methodological character of the categories of truth, probability, tolerance, etc., requiring of the cooperation between philosophers and lawyers to be resolved.
Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, м. Київ
ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКИ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА
ТА ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
Питання про взаємозв’язки і взаємовідносини філософії права та загальної теорії держави і права має суттєве теоретично-методологічне та практичне значення. Для сучасної науки характерне посилення взаємозв’язків між різноманітними галузями, інтегративних тенденцій у їх розвитку. Центральною проблемою інтеграції наук і синтезу знань є проблема їх співвідношення, встановлення та посилення взаємозв’язків між ними.
Ядром інтегративно-загальнонаукових форм пізнання є філософія, яка через світоглядні, методологічні функції, універсальний категоріальний апарат справляє вплив на процес зближення наук.
Філософія права, як загальнометодологічна галузь знання, покликана дати світоглядне розуміння права, його сенсу та призначення для людей, кожної особи, обґрунтувати глибинні соціальні, духовні, етичні передумови права під кутом зору людського буття. Це вчення про граничні засади права як одного і з способів людського буття. Філософсько-правовий підхід характеризується рефлективністю думки, тоді як загальна теорія права відрізняється теоретизуючою правосвідомістю, пошуком і обґрунтуванням закономірностей розвитку та функціонування державно-правових феноменів. Філософія права осмислює право як неспецифічний предмет, тоді як для теорії права – це всеохоплюючий предмет, процес пізнання правової дійсності. Як указував російський правознавець П. Новгородцев, „філософія – є наука належних відносин, а не практичних зв’язків” [11, с. 15]. Гегель вважав, що наука про право – це частина філософії, а предмет філософії права – це ідея права, поняття права та його здійснення [2, с. 59-60]. Філософія права надає праву певну сакральність, обґрунтованість, справдження впливу на свідомість людей. Це вища духовна форма пізнання права, осягнення та утвердження його сенсу, цінності та значущості у житті людей, кожної особистості. Саме цим визначається основоположне місце філософії права в системі юридичних наук. Філософія права обґрунтовує право, як системну основу людської активності, як єдність феноменальності та ноуменальності. Правовий сенс – це мислимі якості права, за рахунок яких визначається його поняття. Це внутрішній зміст правових феноменів, які є предметом та основою взаємного розуміння між людьми [8, с. 259]. П. Новгородцев вважав, що сенс правового буття виявляється у праві людини на гідне існування.
Теорія держави і права – це теорія специфічного соціально-юридичного предмета, яка розробляє сучасні методологічні підходи до дослідження державно-правових явищ, закономірностей їх генезису, структурування та розвитку. Теорія держави і права переводить результати їх філософського пізнання на рівень конкретного розкриття об’єктивної сутності цих суспільних явищ, реалій правового життя. Але теорія держави і права не розчиняється у філософії права, вона має власну сферу дослідження та використання результатів, які, зокрема, виступають системою юридичних знань та юридичної діяльності.
Тільки об’єднання вихідних висновків і абстракцій філософії права про право з юридичними знаннями про його імперативно-нормативну форму створює ту теоретико-методологічну основу, на якій здатна плідно розвиватися загальна теорія держави та права, як наукова основа сучасної юридичної практики. На думку А. Козловського, „філософія без права мертва, а право без філософії порожнє” [6, с. 195].
Розглядаючи проблеми зв’язку і співвідношення філософії права та загальної теорії держави і права, необхідно врахувати плюралізм існуючих підходів до осмислення природи права. Деякі філософсько-правові концепції вбачають вихідну ланку такого осмислення у природному праві, як системі принципів і правил – життєдіяльності людей (право на життя, продовження роду людського, самоутвердження, на власність, особисту гідність, свободу думки, волевиявлення тощо). Ці ідеї та принципи, відбиваючись з допомогою розуму через правосвідомість, набувають характер ідей розуму у вигляді норм позитивного права. Саме природне право не може виступати регулятором поведінки людей, оскільки його вимоги невизначені, неконкретні.
Значний внесок у розвиток концепції природного права зробив німецький філософ І. Кант. Він розрізнює поняття права у вузькому значенні слова, тобто позитивне або статуарне право та в більш широкому (право справедливості та право крайньої необхідності). При цьому Кант зауважує, що „всяке право залежить від закону” [5, с. 84, 111].
Кант розглядав право як абстрактну теорію понять, результат роботи чистого розуму, але при цьому вказував, що „поняття право – це чисте, але спрямоване на практику поняття” [5, с. 80-111]. Орієнтацією на практику проникнута і його думка про те, що „право сполучене з правомочністю примушувати”.
Поєднання ідеального (раціонального) та практичного в праві набуває ще більшу чіткість у Гегеля. Він розрізняє філософське та прикладне розуміння права. “Ідея права – це свобода, це філософське розуміння права”. Воно призначене для філософів і законодавців, оскільки дає їм критерії розрізнення правового та неправового. Прикладне розуміння права призначене для громадян. Це закони, система позитивного законодавства, в яких має втілитися філософське розуміння права. Гегель вбачає основне завдання філософії права в її очищенні від ідей природного права ХVII-ХVIII ст., прихильники якого трактують природне право як щось від віку дане та застигле [2, с. 59-60]. Необхідно розуміти право та державу такими, якими вони є, а не умоглядно будувати їх у формах, якими вони мають бути. Гегель заперечує протиставлення природного права позитивному: перше, у його розумінні, – це розумна основа позитивного права, як наявного буття свободи.
У процесі розвитку філософії права робилися спроби подолати дуалізм двох одночасно діючих теорій права – природного та позитивного права шляхом знаходження свого роду ідеальної формули співвідношення між ними. Так, на думку В. Соловйова, Є. Трубецького, над позитивним правом знаходиться вища категорія – совість. П. Новгородцев характеризував природне право як ідеальну вимогу “практичного майбутнього права”. Б. Кістяківський, Є. Спекторський, А. Фатєєв розглядали природне право як належне, яке втілюється у сущому.
Деякі представники сучасної неокласичної філософії права намагаються уникати поняття “природне право”, замінюють його поняттям “справедливість”, “ідея права”, “надзаконне пра-во”. При цьому нерідко відбувається сплутування права та моралі, формального та фактичного при трактуванні категорії “природне право”, абсолютизація відносних моральних цінностей, яким повинно відповідати позитивне право.
У сучасній філософії права та загальній теорії держави і права продовжується переосмислення змісту правової реальності, підкреслюється необхідність вироблення такого праворозуміння, яке б змогло уникнути апріоризму теорії природного права та релятивізму юридичного позитивізму. В цьому процесі взаємодіють різні типи праворозуміння, визначення характеру відносин між суб’єктами права. Особливого значення набуває інтерсуб’єктивний підхід, зокрема його комунікативна теорія, який обґрунтовує компроміс між ліберальним і соціальним розумінням справедливості, між особистісною та громадянською автономією. Прибічники цієї концепції будують її на припущенні, що право – це соціальне явище і здійснюється тільки у соціальному контексті. Право виступає як інтегрована частина соціокультурної реальності, а не автономна сфера норм і абстрактних уявлень про ідеальне (належне) право.
Певною мірою цей підхід збігається з комунікативною концепцією суспільства, створеною Ю. Габермасом, яка доводить, що саме комунікація є основною інтеграційною силою в суспільстві. А право – це механізм соціальної інтеграції, що виникає у процесі взаємного визнання громадянами прав один одного. Цей напрям сучасної соціально-філософської думки доводить, що саме спілкування є визначальною ознакою соціальності як на рівні соціуму, так і на рівні окремого індивіда. Людина здатна усвідомити себе і самореалізуватися лише за умов постійних контактів з іншими.
Одним з варіантів подолання дуалізму природного та позитивного права є концепція юридичного лібертаризму, яку розвивають російські правознавці В. Нерсесянц, В. Четвернін, А. Мамут, В. Зорькін та інші. Предмет філософії права вони визначають як розмежування права та закону, при цьому під правом розуміється право суспільне, соціально-історично зумовлене, що народжується в об’єктивних суспільних відносинах. Законодавець відкриває право в об’єктивних відносинах, а потім формулює його в законі.
Ця концепція піддається критичним оцінкам як з боку деяких юристів, так і філософів. При цьому вказується, що лібертаризм не розглядає питання щодо критеріїв справедливості права, розчиняє особу в об’єктивних процесах [9, с. 5].
Російські правознавці О. Мартишин, Б. Топорнін, А. Венгеров та інші критично оцінюють теоретико-методологічні позиції лібертаристів за умоглядне тлумачення поняття права, за протиставлення права закону, що, на їх думку може породжувати неповагу до закону. При цьому, підкреслюють вони, реалізація високих загальнолюдських цінностей (свободи, рівності, справедливості, людської гідності) неможлива без їх формально-юридичного вираження та закріплення в законі, як офіційно-владному установленні. Дослідження та вивчення позитивного права досягається за допомогою використання системи методів – філософських, загальнонаукових, спеціальних, групових. Для юристів особливого значення набуває юридична догматика – аналітичне опрацювання нормативного матеріалу, його коментування, систематизація, класифікація, розробка проблем правотворчості та правозастосування, юридичної техніки тощо. Але при цьому слід зазначити що поза сферою юридико-аналітичного підходу залишається ціла наука проблем світоглядного, методологічного, філософського характеру, що належать до предметної сфери філософії права [14, с. 35].
За останні роки правознавці С. Алексєєв, П. Рабінович, А. Колодій та ін. намагаються подолати бінарність опозиції – “природне право – позитивне право”, “право – закон”. Виходячи з філософської інтерпретації категорії “сенс права”, вони обґрунтовують необхідність взаємної відповідальності суспільства, держави, особи задля забезпечення соціальної солідарності, вирішення суспільних конфліктів. При цьому передусім підкреслюється соціальний характер права. На цій основі використовується термін “загальносоціальне право”, як своєрідний аналог природного права. Загальносоціальне право виникає та існує незалежно від держави, формується всіма інститутами та процесами громадянського суспільства, має загальносоціальну природу та є загальносоціальним феноменом [7, с. 172-175]. Загальносоціальне право існує у вигляді найбільш зрозумілих принципів правового порядку урегулювання суспільних відносин. Воно обумовлено також природною свідомістю людей, їх життєвими потребами. Далі прибічники цієї концепції розглядають юридичне право, як засіб та форму конкретно-історичної інтерпретації та реалізації прав людини – внутрішнє законодавство, нормативно-правові акти. Таке право – наслідок державної діяльності втілення вказаних принципів через державне волевиявлення. Загальносоціальне право не охоплюється повністю юридичним правом, яке є системним, загальнообов’яз-ковим, формально визначеним, закріпленим в нормативно-правових актах [12, с. 74-78]. У сучасних умовах спостерігається процес зближення загальносоціального та юридичного права і все більшого значення набуває ознака моральності, яка є основою загальносоціального та юридичного права.
Однією з актуальних проблем взаємозв’язку та взаємодії філософії права та загальної теорії держави та права є вирішення питання про зміст поняття “пріоритет прав людини”. Як відомо, аксіомою правового персоналізму є твердження про те, що найвищою соціальною цінністю є людина, а утвердження і забезпечення її прав і свобод – головний обов’язок держави. В процесі теоретичного подолання патерналістського тлумачення прав людини, що випливає з безумовного пріоритету державних і суспільних інтересів над інтересами окремої особи, обговорюється питання про співвідношення автономії особи та громадянської автономії. Підкреслюється, що предметом правового захисту та правового визнання має бути не стільки емпірична особа з конкретними інтересами та потребами, скільки її визначені властивості, тобто здатність здійснювати вибір в умовах самообмеження та самоконтролю у ситуації взаємного визнання значущості прав інших особистостей та їх спільнот [8, с. 276-277].
Свої домагання свободи особа має узгоджувати з такими ж домаганнями інших членів суспільства. На цьому базується упорядкованість суспільного життя, що забезпечується правом. Як підкреслював Кант, людина – активна фігура соціального прогресу, яка реалізує свої права і обов’язки у взаємодії з іншими суб’єктами у рамках соціуму [5, с. 139-140].
Кант, на відміну від деяких представників правового персоналізму, зауважує, що свобода, яка гарантується правом, передбачає обмеження (підкреслено нами. – В.Б.) моєї свободи свободою всіх інших осіб, що призначення права полягає у тому, щоб увести волю і свавілля індивідів у розум і загальнозначущі рамки. Вищим категорично-безумов-ним обов’язком Кант вважає “глибоку повагу до прав інших людей, як святині. Вони недоторканні та непорушні” [4, с. 306]. На цій основі німецький філософ проголошував взаємну відповідальність особи та інших громадян [5, с. 139-140].
Прибічники комунікативної теорії виходять з кантівського розуміння визнання співіснування людей на основі взаємності, тобто такого порядку, який може бути названий справедливим. При цьому увага звертається на характер процесів взаємодії суб’єктів соціуму, їхньої комунікації та інтерпретації позиції один одного. Саме право виступає як умова можливості соціальної інтерпретації на основі комунікативної взаємодії, соціального консенсусу. З урахуванням особливостей співвідношення автономії особи та громадянської автономії, взаємного визнання значущості прав усіх особистостей та їх спільнот у суспільстві в реальній дійсності в одному випадку реалізується пріоритет особистісних інтересів, в іншому – суспільних чи їх органічне поєднання [3, с. 108].
Як указує С. Максимов, між особистісною та публічною автономією (системою прав людини та суверенітетом народу) існує певна напруженість чи суперечність. Вона вирішується в процесі розвитку правових регуляторів, які могли б бути визнаними усіма можливими зацікавленими суб’єктами [8, с. 220-222]. Зауважимо, що у чинній Конституції України закріплено принцип взаємної відповідальності всіх суб’єктів права у ст. 3, 23, 68 та ін.
В. Соловйов вбачав сутність права у рівновазі двох моральних інтересів – особистої свободи та загального блага [13, с. 457].
На міжнародній конференції в Інституті держави і права РАН у 2000 р. “Держава та право на межі сторіч” критично оцінювалось спрощене розуміння тези про пріоритет прав людини над правами всякої спільноти. На думку О. Мартишина, ідея пріоритету чи вищої цінності прав особи логічно не спроможна, оскільки будь-яке об’єднання, у тому числі держава, складається з людей, котрі мають за Конституцією такі самі права, як особа, котра претендує на пріоритетність своїх прав [10, с. 163]. Підкреслюється, що питання про співвідношення інтересів людини, суспільства та держави може бути вирішено не шляхом протиставлення одних інтересів іншим, проголошення державних чи особистісних інтересів пріоритетними, а встановленням їх реальної співвідносимості. Вона охоплюється не спрощенням поняття переваги суспільних інтересів чи інтересів людини, а складним діалектичним поєднанням цих інтересів, яке враховує як їх пріоритетність, так і паритетність, баланс, узгодженість, гармонійність.
Однією з насущних проблем філософії права та теорії держави і права є вирішення питань поступового подолання суттєвого розриву між теорією та практикою, між декларативними положеннями законів та їх реальним втіленням у життя. Іноді філософію права розглядають винятково як галузь знань, що не має безпосереднього виходу на юридичну практику. Варто нагадати, що Кант, визначаючи право як результат роботи “чистого розуму”, не заперечував, що поняття “право” спрямоване на практику [5, с. 111].
Оскільки право – сфера практичного життя людей, то філософія права лише тоді знаходить необхідну змістовність і теоретичну вагомість, коли вона стосується позитивного права, органічно пов’язана безпосередньо з “живим” правовим матеріалом, стає прямим результатом його творчого осмислення.
Творчі контакти філософії та правознавства сприяють розумінню права не тільки як функції держави, але й, передусім, як сутності соціального буття та духовності людини.
Подолання вказаного розриву теорії та практики потребує розширення взаємодії філософії, соціології, теорії держави і права у вивченні механізмів, динаміки, соціальних результатів функціонування держави і права. Така взаємодія ґрунтується на своєрідному принципі взаємодоповнюваності у сфері соціального пізнання, який дозволяє зберігати теоретичну цінність будь-якого альтернативного погляду в системі їх цілісності.
Багатомірний підхід дозволяє розглядати індивідуально-особисті, публічно-правові засади як такі, що належать до різних вимірів суспільства і людини, а не виключають одна одну [1, с. 17-19].
Розвиток контактів філософсько-правових та юридичних досліджень не повинен приводити до послаблення нормативності права, його нормативної визначеності, без чого неможливо реалізувати принцип рівності всіх і кожного перед законом і судом.
Зростання інтересу українських юристів до філософії права в сучасних умовах пов’язане з такими факторами, як потреба розвитку права й удосконалення методології його дослідження, необхідність правового осмислення нових соціальних проблем, подолання жорсткої ідеологічної заданості.
Список літератури
1. Бабкін В., Усенко Б. Нарис історії розвитку загальної теорії держави і права, філософії та енциклопедії права // Антологія української юридичної думки. В 6 т. – Т. 1. – К., 2002.
2. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М., 1990.
3. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К., 1999.
4. Кант И. Из лекций по этике (1780-1782 гг. // Этическая мысль: научно-публицистические чтения. – М., 1988.
5. Кант И. Соч. в 6 т. – М., 1966. – Т. 4 ч. 2.
6. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права – Чернівці: Рута, 1999.
9. Мартышин О.О либертарно-юридической теории права и государства // Государство и право. – 2002. – № 10.
10. Мартышин О. Справедливость и право // Государство и право на рубеже веков. Материалы Всероссийской конференции «Проблемы теории и истории». – М.: Институт государства и права РАН, 2001.
11. Новгородцев П. Психологическая теория права и философия естественного права // Юридический вестник. – 1913 – № 3.
12. Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави та права. – К., 2001.
13. Соловьев В. Оправдание добра. Соч. в 2 т. – М., 1998. – Т. 1.
14. Філософія права. Навчальний посібник / За ред. М. Костицького, Б. Чміля.– К., 2000.