Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

М. Н. Оныськив, В. А. Рыжко



ВОЗМОЖНЫ ЛИ «ДВЕ» ФИЛОСОФИИ ПРАВА?

Современная философия права считается структурной частью как философии, так и юриспру­ден­ции. Это порождает не до конца разрешенный вопрос о статусе философии права как научной дисци­плины. В статье анализируется проблема взаимоотношения философского и юридического аспектов философии права, ис­ходя из двух ключевых функций философии: методологической и юридиче­ской.

M. M. Onyskiv, V. A. Ryzhko

 

ARE “TWO” LAW PHILOSOPHIES POSSIBLE?

 

Contemporary philosophy of law is considered to be a structural part of both, philosophy and jurisprudence. This originates a yet unsolved issue of the status of philosophy of law as a field of academic study. The article presents an ana­lysis of the issue of the interrelation between philosophical and juridical aspects of philosophy of law, proceeding from two key functions of philosophy, namely, methodological and juridical.

 



 


 

© 2003 р. В. С. Пазенок

Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України

 

ФІЛОСОФІЯ І ПРАВО

(проблеми і дилеми взаємозв’язку)

 


Філософія права у вітчизняному суспільст­во­знавстві, як це не дивно, належить до іннова­цій­них наук і навчальних дисциплін. Донедавна вона розглядалася крізь призму ідеологічних оцінок і розроблялася переважно західними, тобто "буржуазними" філософами і фахівцями правознавчої науки. Адже її видатними фундато­рами і представниками були Г. Гуго і Гегель, по­гляди яких на філософію і право аж ніяк не впи­сувалися у діалектико-матеріалістичну теорети­чну систему філософського розуміння права. Си­туація реідеологізації, яка панує у постсоціологі­чній суспільній свідомості, принципи методоло­гічного плюралізму, релятивізму та інтерпрета­ції, що широко використовуються як засадничі у дослідженні соціальної реальності, докорінно змінюють ставлення до "неканонізованих" кон­цепцій, які пояснюють феномен права у філо­софський, тобто світоглядозначимий спосіб. За­значені обставини не означають докорінної зміни ставлення до вже існуючих теорій філосо­фії права, радикальних інверсій у їх оцінці. Йдеться про забезпечення саме наукових підхо­дів до правосвідомості і правової культури вза­галі, підходів, які враховують наявність немину­чого авторського суб’єктивізму, але прагнуть з’ясувати межі його допустимості з тим, щоб здійснити об’єктивне, неупереджене пізнання правових реалій (когнітивний юридичний онто­логізм).

Конституювання виваженого і науково аргу­ментованого філософського праворозуміння – один із актуалітетів сучасної філософської тео­рії, який існує поряд із такими напрямами функ­ціонально спрямованої філософії, як філософія політики, філософія техніки, філософія еконо­міки та медицини, філософія культури, філосо­фія туризму тощо.

Втім, розробка філософської концепції права може бути успішною за умов урахування тих фундаментальних зрушень, які відбуваються у новітній філософській теорії, тих методологіч­них інновацій, що істотно змінюють філософ­сько-світоглядну парадигму взагалі. Про що кон­кретно йдеться? Зазначимо лише кілька філо­софських методологічних новацій, урахування яких, на наше переконання, необхідне для корек­тного осягнення правової реальності. Насампе­ред під­креслимо ту обставину, що сучасна філо­софія по-новому осмислює проблему можливості і не­обхідності створення наукової світоглядної кар­тини світу, в тому числі світу соціального, скла­довою якого є світ суспільної, людської пра­во­свідомості і правослухняності. Ідея М. гайдег­гера щодо недоцільності вибудови "картини світу" (адже вона (картина) на його думку пе­редбачає існування чогось такого, що постає як метафізична сутність перед суб’єктом – спосте­рігачем) у наші дні набуває популярності у кон­тексті вироблення нової концепції світо­сприй­няття. Одне із її опорних положень – зняття жор­сткої дихотомії об’єкта та суб’єкта. Світ соціа­льних реалій, у тому числі правових, – це не ме­режа об’єктивних артифактів і незалеж­них від "спостерігача" подій, а "живе життя”, “життєвий світ” (Е. Гуссерль), сутність якого ба­гато в чому зумовлюється присутністю в цих по­діях суб’єкта пізнання та ціннісного судження. Людина “пока­зує себе як така, що починає і про­довжує, як тво­рець і творіння, продукт і облад­ник світу, що її оточує...” [1, с. 143]. Втім, незва­жаючи на спроби чималої кількості зарубіжних філософів, насам­перед західних, елімінувати по­няття “об’єкт” із епістемології, ця категорія “вперто” продовжує виконувати свою гносеоло­гічну місію. Усе те, що досліджує вчений, він перетворює на “об’єкт”, забезпечуючи тим са­мим об’єктивний характер наукового знання, – вважає відомий ро­сійський філософ В.С. Стьопін. Інша справа, що вживання катего­рій “об’єкт”, “науковий об’єкт”, “об’єктивність” у сучасній теорії відбу­вається на ґрунті форму­вання нового типу раціо­нальності, з урахуванням виявлених обмеженос­тей методо­логії “відобра­ження”, “дзеркально­сті”, відсутно­сті чіткої де­маркації “первинності” та “вторинно­сті” у пізна­вальному процесі. Ста­нов­лення нового типу ра­ціональності і, відпові­дно, но­вої інтерпре­тації суб’єкта та суб’єктивності відбу­вається на ґрунті синтезу космологічних, коеволю­ційних і ан­тро­пологіч­них аспектів світоглядного знання. При цьому “антропний принцип”, який передба­чає “вклю­чення” людини, її “вбудова­ність” у будь-який “науковий об’єкт”, що стано­вить пред­мет її інте­ресу, є визначальним. “Треба роз­винути нову кон­цепцію розуму”, справедливо вважає ні­мець­кий професор В. Вельш. Ця думка, безумо­вно, заслу­говує на підтримку. Захист чи “спросту­вання” ра­ціоналізму у його світоглядно-методо­логічних ін­тенціях і, відповідно, науково­сті тео­рії, природ­но, зачіпає і таку гносеологічну оди­ницю, як іс­тина. Сучасна когнітологія демон­струє ши­рокий спектр поглядів на проблему іс­тини як такої – від повного заперечення самого поняття “істина” як утілення метафізичного аб­солюту, що перебу­ває за межами емпірії людсь­ких су­джень, отже безглуздого й антикультур­ного (С. Тулмін), до спроби надати істині “но­вого прочи­тання”. Згід­но з Р. Рорті, наприклад, істина – “це просто найбільш коректна і сильна теорія”, яка не по­требує “жодної відповідності реальності”. А для П. Феєрабенда істина – це “абстрактна по­твора”. Втім, спроба позбавити поняття істини світоорі­єнтуючого значення зу­стрічає серйозний опір. Швейцарський філософ Гвідо Кюнг, конс­татую­чи, що картезіанська тео­рія істини як відо­бра­ження реальності практично покинута всюди, зазначає, що це аж ніяк не означає відмови від пошуку істинного знання. “Сучасні філософи, – пише Кюнг, – побоюються, в першу чергу, вже не браку знання істини, а його надміру. Вони сушать голову не стільки над можливостями того, що жодна з вірогідних тео­рій не відповідає дійсності у собі, скільки над тією обставиною, що так багато теорій цілком, можливо, їй відпо­відають” [2, с. 48]. Наре­шті, для багатьох захід­них філософів, прихиль­ників постмодернізму проблема істини вже не має ар­тикульованого значення, адже головним предме­том філософсь­кої рефлексії для них ви­ступає “спонтанний жит­тєвий досвід”, факт на­явності “множини сенсів”, “несумірності слов­ників” тощо. Для постмодер­нізму, зокрема, єди­ною предметністю виступає текст. “Знак не має од­ного-єдиного істинного значення, але володіє ба­гатьма рівноправними значеннями”, “моральна дія не передбачає од­ного-єдиного раз і назавжди справедливого шляху, але може розгортатися кількома однаково правильними способами”. Прихильники гносео­логічного плюралізму енер­гійно відстоюють тезу про те, що, перебуваючи у власних різноманіт­них життєвих світах, люди не володіють єдиною істиною про єдиний світ і не є правильними і справедливими репрезен­тами цього світу. Та наявність “багатьох різних реаль­ностей” не є під­ставою для твердження, що ця множина по­збав­ляє сенсу питання про істину та хибність, і тому наука як пошук істини, як спроба зрозумі­ти світ і людину має зміститися на периферію культури і поступитися місцем іншим типам ста­влення до дійсності (довільне витлума­чення, гра, містика тощо). Як справедливо зазна­чає В.А. Ле­кторсь­кий, цих реальностей не може бути не­скінченно багато, кожна з них має власні крите­рії існуван­ня [3, с. 32]. Інакше кажучи, ви­знання існування різних “життєвих світів” і пра­вильнос­ті різнома­нітних практик, у тому числі юридич­них, не ска­совує “націленість на істину”, хоча й ускладнює її пізнання. Під натиском но­вих знань колишні уявлення про “об’єктивну іс­тину” спра­вді де­монструють свою обмеженість. Неперекон­ливи­ми виглядають і традиційні кри­те­ріальні пока­зники істини. “Практика не є кри­терієм істинності, хоч би яким викликом здоро­вому глузду це звуча­ло, істина може бути вимі­ряна тільки істи­ною” [4, с. 126]. Тобто вона має бути доведена не лише експериме­нтально, але й теоретично, людина раціональна тією мірою, якою утворює явища, що відповідають цілям людини, але вона ж водночас ірраціональна, оскільки завжди містить у собі у мотивах власної діяльності дещо, що суперечить цим цілям. Тобто вона водночас раціональна й ір­раціона­льна. Такий, на перший погляд, релятивіст­ський висновок має бути осмислений і практиками юриспруденції.

Неабияка методологічна роль у новітній філо­софії відводиться і категорії вірогідності, неод­мінному супутнику випадковості. Поняття віро­гідності, зазначає швейцарський філософ Е. Ага­цці, “стало одним із найхарактерніших по­нять сучасної культури”. Категорія вірогідності акти­вно впливає на весь концептуальний поря­док наукового некласичного мислення. Набувши ме­тодологічного статусу насамперед у квантовій теорії, ідея вірогідності нині активно використо­вується у генній теорії, у природничих науках – хімії, геології, фізіології. “Повсюди, де наука сти­кається і з складністю, з дослідженням склад­них і складноорганізованих систем, вірогідність набу­ває важливого значення. Відповідно, вона має ба­зове значення і для наук про суспільс­тво” [5, с. 16].

Зазначені тенденції, наведені ілюстрації та названі концепції, звичайно ж, характеризують лише деякі особливості та напрями формування нових філософських і суспільствознавчих прак­тик. Великі пізнавально-роз’яснювальні можли­вості у з’ясуванні специфіки сучасного світо­сприйняття містять у собі “герменевтичні та фе­номенологічні когнітивні практики”, які, на дум­ку Л.А. Мікешиної, – “сьогодні найзнач­ніші”. “Вони вимагають таких феноменів і “сфер”, як наочність, інтенціональність, сенси, витлумачен­ня та інтерпретації, темпоральність, течії і форми життя, життєвий світ і повсякден­ність тощо” [6, с. 79]. Нові пізнава­льні обрії роз­криває вірту­алістика – органічний “витвір” нові­тньої ком-п’ютерної, інформаційної культури.

Для сучасної науки характерний процес ін­те­грації знань, які допомагають не лише з’ясувати динаміку різноманітних галузей науки, а й уста­новити певні спільні елементи, визначити єд­ність наукових структур. У ролі таких інтегра­ційних галузей дослідження у ХХ столітті ви­ступають кібернетика, загальна теорія систем, синергетика. За переконанням І. Пригожина, саме синергетика здатна виконувати функцію нового світоглядного принципу.

Використання синергетичного підходу та уо­соблення міждисциплінарних досліджень за­без­печує якісне оновлення методології аналізу пра­вової сфери, справедливо зауважує Ю.М. Оборо­тов. “Для правознавства важливо визнати, що дезорганізаційні процеси в суспільстві по-своєму природні, об’єктивні і складають необхідний еле­мент соціального розвитку, тому людині необхідно дати правові ціннісні орієнтири для життя в стані невизначе­ності, нестабільності, хаосу” [7, с. 19].

Інноваційне оновлення методологічних підва­лин філософії здійснюється багатовекторно. Від­повідно, хоча і своєрідно філософські мето­доло­гічні інновації рефлексуються в методології пра­вознавства, її принципах. Один із них, при­чому чи не найвирішальним, – принцип плюралі­зму. Адже плюралізм – це не тільки і не стільки конс­татація багатоманітності буття. Головна ознака плюралістичного погляду на світ – ви­знання іс­нування більш ніж однієї сутності (лю­дини, ін­ституту, суспільної “речі”). В методологічному аспекті під плюралізмом ро­зуміється така уста­новка, згідно з якою на кожне істотне запитання існує кілька “рівноправних” відповідей, хоча вони можуть бути контрарними, взаємовиключ­ними або ж взаємодоповнюваль­ними. Такий “принциповий” плюралізм загост­рює проблему правового устрою плюралістич­ного суспільства, статусу і функції права в демо­кратичному суспі­льстві. Ситуація легалізованого плюралізму спричиняє те, що “найбільш істотні із джерел і норм права, які визнані обов’язковими на сього­дні в умовах демократії втрачають свою впоряд­ковуючу функцію” [8, с. 38]. Сам факт того, що такі поняття як “людська гідність”, “свобода” або “моральний закон інтерпретуються у відпо­відності з приват­ним (частковим, особистісним, індивідуальним) уявленням про суспільство і право законно ви­никає питання про критерій, який пов’язує ці уявлення з певною основою правовою нормою. Такою нормою в умовах плюралізму може бути лише право, а саме кон­ституційне право. “Плю­ралізм вимагає нейтра­льних щодо інтерпретацій світу, формальних принципів справедливості, рівності і всезагаль­ності права, і ці принципи мають значимість по­зитивного права” [8, с. 49].

З принципом плюралізму органічно пов’язаний принцип толерантності, який пере­стає бути лише філософсько-етичною вимогою, набуває загально­методологічного значення на­самперед у суспільст­вознавчих науках, у тому числі у право­знавстві. Толерантне ставлення до “іншого”, пе­регляд кате­горіальних оцінок незви­чного і не­звичайного стає нормою. До речі, принцип толе­рантності є своєрід­ною рефлексією на тенденцію антропологізації, яка “здається, до­сягла своєї вершини”.

За умов наростання різноманітності у світі, що безперервно ускладнюється, стрімких дивер­сифікаційних процесів (ситуація плюралізму) виважена толерантність є запорукою успішної мобілізації “соціального інтелекту” на розв’язан-ня найгостріших суперечностей. Толе­рантність, орієнтація на взаєморозуміння і взає­моповагу, що зумовлює необхідність форму­вання полілогі­чної культури, стає чи не голо­вною умовою ней­тралізації наростання тотальної конфронтації індивідів, страт, конфесій, країн, культур, цивілі­зацій. За умов інформаційної та техніко-техноло­гічної революції культура діа­логу та полілогу важливо не лише у міжособис­тісному спілку­ванні, але й у професійній діяль­ності, адже одна­ковий науковий чи професійний результат мож­ливо одержати різними способами.

Інформаційна залученість суб’єкта до по­дій, що відбуваються в суспільстві, його пряма чи опосередкована дотичність до них породжує фе­номен “контекстної людини”: “я є те, що со­бою уявляю, завдяки контексту, в якому перебуваю”. Ситуація “контекстної особистості” зви­чайно ж має враховуватись у правовій практиці.

Отже, філософія і право не просто щільно взаємодіють, мають спільні “генетичні коріння”, але й відчувають тотожні та поточні проблеми і дилеми методологічного характеру, які мають бути з’ясовані і розв’язані завдяки спільній тео­ретичній роботі філософів і правників.

Список літератури

 

1. Розеншток-Хюсси О. Прощание с Декар­том // Вопросы философии. – 1997. – № 8.

2. Кюнг. Когнитивные науки на историчес­ком фоне. Заметки философа // Вопросы фило­софии. – 1992. – № 1.

3. Лекторский В.А. Выступление на «Круг­лом столе», посвященном обсуждению книги В. С. Степина «Теоретическое знание» // Воп­росы философии. – 2001. – № 1.

4. Попович М.В. Раціональність і виміри люд­ського буття. – К., 1997.

5. Сачков Ю.В. Вероятностная револю­ция в науке. Вероятность, случайность, независи­мость, иерархия. – М., 1999.

6. Микешина Л.А. Философия познания: диа­лог и синтез смыслов // Вопросы философии. – 2001. – № 4.

7. Оборотов Ю.Н. Традиции и обновле­ния в правовой сфере. Вопросы теории (от по­знания к постижению права). – Одесса, 2002.

8. Зандкюлер Х.Й. Демократия, всеобщ­ность права и реальный плюрализм // Вопросы фило­софии. – 1999. – № 2.

 

 


 

В. С. Пазенок

ФИЛОСОФИЯ И ПРАВО

(ПРОБЛЕМЫ И ДИЛЕММЫ ВЗАИМОСВЯЗИ)

В статье анализируется взаимосвязь философии и права, которые в своем паралельном развитии столкнулись с тождественными проблемами и дилемами методологического характера категорий истины, вероятности, толерантности и др., нуждающимися в своем решении сотрудничес­тва философов и юристов.

V. S. Pazenok

PHILOSOPHY AND LAW

(PROBLEMS AND DILEMMAS OF INTERCONNECTION)

 

The article presents an analysis of the interrelation of philosophy and law that, in their concurrent development, have confronted identical issues and dilemmas of the methodological character of the categories of truth, prob­ability, tolerance, etc., requiring of the cooperation between philosophers and lawyers to be resolved.


ФІЛОСОФІЯ ПРАВА І ТЕОРІЯ

ДЕРЖАВИ І ПРАВА

© 2003 р. В. Д. Бабкін

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, м. Київ

 

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКИ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

ТА ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

 


Питання про взаємозв’язки і взаємовідно­сини філософії права та загальної теорії держави і права має суттєве теоретично-методологічне та практичне значення. Для сучасної науки характе­рне посилення взаємозв’язків між різноманіт­ними галузями, інтегративних тенденцій у їх роз­витку. Центральною проблемою інтеграції наук і синтезу знань є проблема їх співвідношення, вста­новлення та посилення взаємозв’язків між ними.

Ядром інтегративно-загальнонаукових форм пі­знання є філософія, яка через світоглядні, ме­тодо­логічні функції, універсальний категоріальний апа­рат справляє вплив на процес збли­ження наук.

Філософія права, як загальнометодологі­чна галузь знання, покликана дати світоглядне розу­міння права, його сенсу та призначення для лю­дей, кожної особи, обґрунтувати глибинні со­ціа­льні, духовні, етичні передумови права під кутом зору людського буття. Це вчення про гра­ни­чні засади права як одного і з способів людсь­кого буття. Філософсько-правовий підхід харак­тери­зується рефлективністю думки, тоді як зага­льна теорія права відрізняється теоретизуючою пра­восвідомістю, пошуком і обґрунтуванням за­ко­номірностей розвитку та функціонування дер­жавно-правових феноменів. Філософія права осмислює право як неспецифічний предмет, тоді як для теорії права – це всеохоплюючий предмет, процес пізнання правової дійсності. Як указував російський правознавець П. Новгородцев, „філо­софія – є наука належних відносин, а не практи­чних зв’язків” [11, с. 15]. Гегель вважав, що наука про право – це частина філософії, а предмет фі­лософії права – це ідея права, поняття права та його здійснення [2, с. 59-60]. Філософія права надає праву певну сакральність, обґрунтованість, справдження впливу на свідомість людей. Це вища духовна форма пізнання права, осягнення та утвердження його сенсу, цінності та значущо­сті у житті людей, кожної особи­стості. Саме цим визначається основоположне місце філософії права в системі юридичних наук. Філософія права обґрунтовує право, як системну основу людської активності, як єдність феноме­нальності та ноуменальності. Правовий сенс – це мислимі якості права, за рахунок яких визнача­ється його поняття. Це внутрішній зміст правових феноме­нів, які є предметом та основою взаєм­ного розу­міння між людьми [8, с. 259]. П. Новгородцев вважав, що сенс правового буття виявляється у праві людини на гідне існування.

Теорія держави і права – це теорія специ­фіч­ного соціально-юридичного предмета, яка роз­робляє сучасні методологічні підходи до до­слі­дження державно-правових явищ, закономір­нос­тей їх генезису, структурування та розвитку. Те­орія держави і права переводить результати їх філо­софського пізнання на рівень конкретного розкриття об’єктивної сутності цих суспільних явищ, реалій правового життя. Але теорія дер­жави і права не розчиняється у філософії права, вона має власну сферу дослідження та викорис­тання результатів, які, зокрема, виступають сис­темою юриди­чних знань та юридичної діяльно­сті.

Тільки об’єднання вихідних висновків і абст­ракцій філософії права про право з юридич­ними знаннями про його імперативно-нормати­вну фо­рму створює ту теоретико-методологічну основу, на якій здатна плідно розвиватися зага­льна тео­рія держави та права, як наукова основа су­часної юридичної практики. На думку А. Коз­ловського, „філософія без права мертва, а право без філосо­фії порожнє” [6, с. 195].

Розглядаючи проблеми зв’язку і співвідно­шення філософії права та загальної теорії дер­жави і права, необхідно врахувати плюралізм існуючих підходів до осмислення природи права. Деякі філософсько-правові кон­цепції вбачають вихідну ланку такого осмис­лення у природному праві, як системі принципів і правил – життєдія­льності людей (право на життя, продовження роду людсь­кого, самоутвер­дження, на власність, особисту гідність, свободу думки, волевиявлення тощо). Ці ідеї та прин­ципи, відбиваючись з до­помогою розуму через правосвідомість, набува­ють характер ідей ро­зуму у вигляді норм позити­вного права. Саме природне право не може ви­ступати регулято­ром поведінки людей, оскільки його вимоги невизна­чені, неконкретні.

Значний внесок у розвиток концепції при­род­ного права зробив німецький філософ І. Кант. Він розрізнює поняття права у вузькому значенні слова, тобто позитивне або статуарне право та в більш широкому (право справедливості та право крайньої необхідності). При цьому Кант заува­жує, що „всяке право залежить від закону” [5, с. 84, 111].

Кант розглядав право як абстрактну теорію понять, результат роботи чистого розуму, але при цьому вказував, що „поняття право – це чи­сте, але спрямоване на практику поняття” [5, с. 80-111]. Орієн­тацією на практику проникнута і його думка про те, що „право сполучене з правомочністю при­мушувати”.

Поєднання ідеального (раціонального) та практичного в праві набуває ще більшу чіткість у Гегеля. Він розрізняє філософське та прикла­дне розуміння права. “Ідея права – це свобода, це фі­лософське розуміння права”. Воно призначене для філософів і законодавців, оскільки дає їм кри­терії розрізнення правового та неправового. Прикладне розуміння права призначене для гро­мадян. Це закони, система позитивного законо­давства, в яких має втілитися філософське розу­міння права. Гегель вбачає основне завдання фі­лософії права в її очищенні від ідей природного права ХVII-ХVIII ст., прихильники якого тракту­ють природне право як щось від віку дане та за­стигле [2, с. 59-60]. Необхідно розуміти право та державу такими, якими вони є, а не умоглядно будувати їх у формах, якими вони мають бути. Гегель заперечує протиставлення природного права позитивному: перше, у його розумінні, – це розумна основа позитивного права, як наяв­ного буття свободи.

У процесі розвитку філософії права роби­лися спроби подолати дуалізм двох одночасно діючих теорій права – природного та позитив­ного права шляхом знаходження свого роду іде­альної фор­мули співвідношення між ними. Так, на думку В. Соловйова, Є. Трубецького, над по­зитивним правом знаходиться вища категорія – совість. П. Новгородцев характеризував приро­дне право як ідеальну вимогу “практичного май­бутнього права”. Б. Кістяківський, Є. Спекторсь­кий, А. Фа­тєєв розглядали природне право як нале­жне, яке втілюється у сущому.

Деякі представники сучасної неокласичної філософії права намагаються уникати поняття “природне право”, замінюють його поняттям “справедливість”, “ідея права”, “надзаконне пра-во”. При цьому нерідко відбувається сплуту­вання права та моралі, формального та фактич­ного при тра­ктуванні категорії “природне право”, абсо­лютизація відносних моральних цін­ностей, яким пови­нно відповідати позитивне право.

У сучасній філософії права та загальній теорії держави і права продовжується переосмис­лення змісту правової реальності, підкреслю­ється не­обхідність вироблення такого праворозу­міння, яке б змогло уникнути апріоризму теорії приро­дного права та релятивізму юридичного по­зити­візму. В цьому процесі взаємодіють різні типи праворозуміння, визначення характеру від­но­син між суб’єктами права. Особливого зна­чення на­буває інтерсуб’єктивний підхід, зокрема його комунікативна теорія, який обґрунтовує компро­міс між ліберальним і соціальним розу­мінням справедливості, між особистісною та громадян­ською автономією. Прибічники цієї концепції бу­дують її на припущенні, що право – це соціа­льне явище і здійснюється тільки у соціальному кон­тексті. Право виступає як інте­грована час­тина соціокультурної реальності, а не автономна сфера норм і абстрактних уявлень про ідеальне (належне) право.

Певною мірою цей підхід збігається з комуні­кативною концепцією суспільства, ство­реною Ю. Габермасом, яка доводить, що саме комуні­кація є основною інтеграційною силою в суспі­льстві. А право – це механізм соціальної інтегра­ції, що виникає у процесі взаємного ви­знання громадя­нами прав один одного. Цей на­прям су­часної соціально-філософської думки доводить, що саме спілкування є визначальною ознакою соціальності як на рівні соціуму, так і на рівні окремого ін­дивіда. Людина здатна усві­домити себе і самореалізуватися лише за умов постійних контактів з іншими.

Одним з варіантів подолання дуалізму приро­дного та позитивного права є концепція юри­дич­ного лібертаризму, яку розвивають ро­сійські правознавці В. Нерсесянц, В. Четвернін, А. Ма­мут, В. Зорькін та інші. Предмет філософії права вони визначають як розмежування права та за­кону, при цьому під правом розуміється право суспільне, соціально-історично зумовлене, що народжу­ється в об’єктивних суспільних відноси­нах. Законодавець відкриває право в об’єктивних відноси­нах, а потім формулює його в законі.

Ця концепція піддається критичним оцін­кам як з боку деяких юристів, так і філософів. При цьому вказується, що лібертаризм не роз­глядає питання щодо критеріїв справедливості права, роз­чиняє особу в об’єктивних процесах [9, с. 5].

Російські правознавці О. Мартишин, Б. Топо­рнін, А. Венгеров та інші критично оці­нюють теоретико-методологічні позиції ліберта­ристів за умоглядне тлумачення поняття права, за проти­ставлення права закону, що, на їх думку може породжувати неповагу до закону. При цьому, під­креслюють вони, реалізація високих загаль­нолюдських цінностей (свободи, рівності, спра­ведливо­сті, людської гідності) неможлива без їх формально-юридичного вираження та закріп­лення в за­коні, як офіційно-владному уста­нов­ленні. Дослідження та вивчення позитивного права досягається за допомогою використання системи методів – філософських, загальнонауко­вих, спеціальних, групових. Для юристів особли­вого значення набуває юридична догматика – аналітичне опрацю­вання нормативного матері­алу, його коментування, систематизація, класи­фікація, розробка про­блем правотворчості та правозастосування, юридичної техніки тощо. Але при цьому слід зазна­чити що поза сферою юридико-аналітичного підходу залишається ці­ла наука проблем світогляд­ного, методологіч­ного, філософського характеру, що належать до пред­метної сфери філософії права [14, с. 35].

За останні роки правознавці С. Алексєєв, П. Рабінович, А. Колодій та ін. намагаються по­до­лати бінарність опозиції – “природне право – позитивне право”, “право – закон”. Виходячи з філо­софської інтерпретації категорії “сенс права”, вони обґрунтовують необхідність взаєм­ної відпові­дальності суспільства, держави, особи задля забезпечення соціальної солідарності, ви­рішення сус­пільних конфліктів. При цьому пере­дусім підкреслюється соціальний характер права. На цій ос­нові використовується термін “загальносоціальне право”, як своєрідний аналог природного права. Загальносоціальне право ви­никає та існує незалежно від держави, форму­ється всіма інститутами та процесами громадян­ського суспі­льства, має загальносоціальну при­роду та є загальносоці­альним феноменом [7, с. 172-175]. Загальносоці­альне право існує у ви­гляді най­більш зрозумілих принципів правового порядку урегулювання сус­пільних відносин. Воно обумо­влено також при­родною свідомістю лю­дей, їх життєвими потре­бами. Далі прибічники цієї кон­цепції розгляда­ють юридичне право, як за­сіб та форму конкре­тно-історичної інтерпретації та ре­алізації прав людини – внутрішнє законо­давство, нормативно-правові акти. Таке право – наслідок державної діяльності втілення вказаних принци­пів через державне волевиявлення. Загальносоці­альне право не охоплюється повністю юридич­ним пра­вом, яке є системним, загально­обов’яз-ковим, фо­рмально визначеним, закріпле­ним в но­рмативно-правових актах [12, с. 74-78]. У сучас­них умовах спостерігається процес збли­ження загальносо­ціального та юридичного права і все більшого значення набуває ознака мораль­ності, яка є ос­новою загальносоціального та юридич­ного права.

Однією з актуальних проблем взає­мозв’язку та взаємодії філософії права та загаль­ної теорії держави та права є вирішення питання про зміст поняття “пріоритет прав людини”. Як відомо, ак­сіомою правового персоналізму є тве­рдження про те, що найвищою соціальною цін­ністю є лю­дина, а утвердження і забезпечення її прав і сво­бод – головний обов’язок держави. В процесі те­оретичного подолання патерналістсь­кого тлума­чення прав людини, що випливає з безумовного пріоритету державних і суспільних інтересів над інтересами окремої особи, обгово­рюється пи­тання про співвідношення автономії особи та громадянської автономії. Підкреслю­ється, що пред­метом правового захисту та пра­вового ви­знання має бути не стільки емпірична особа з конкрет­ними інтересами та потребами, скільки її визначені властивості, тобто здатність здійс­нювати вибір в умовах самообмеження та само­контролю у ситуації взаємного визнання значу­щості прав ін­ших особистостей та їх спіль­нот [8, с. 276-277].

Свої домагання свободи особа має узго­джу­вати з такими ж домаганнями інших членів сус­пільства. На цьому базується упорядкованість суспільного життя, що забезпечується правом. Як підкреслював Кант, людина – активна фігура соціального прогресу, яка реалізує свої права і обов’язки у взаємодії з іншими суб’єктами у ра­мках соціуму [5, с. 139-140].

Кант, на відміну від деяких представників пра­вового персоналізму, зауважує, що свобода, яка гарантується правом, передбачає обмеження (під­креслено нами. – В.Б.) моєї свободи свобо­дою всіх інших осіб, що призначення права по­лягає у тому, щоб увести волю і свавілля індиві­дів у розум і зага­льнозначущі рамки. Вищим категорично-безумов-ним обов’язком Кант вва­жає “глибоку повагу до прав інших людей, як свя­тині. Вони недоторканні та непорушні” [4, с. 306]. На цій ос­нові німецький філософ проголо­шував взаємну відповідальність особи та інших громадян [5, с. 139-140].

Прибічники комунікативної теорії вихо­дять з кантівського розуміння визнання співісну­вання людей на основі взаємності, тобто такого по­рядку, який може бути названий справедли­вим. При цьому увага звертається на характер проце­сів взаємодії суб’єктів соціуму, їхньої ко­муніка­ції та інтерпретації позиції один одного. Саме право ви­ступає як умова можливості соціа­льної інтер­прета­ції на основі комунікативної взаємодії, соціального консенсусу. З урахуван­ням особли­востей співвід­ношення автономії особи та гро­мадянської автоно­мії, взаємного ви­знання зна­чущості прав усіх осо­бистостей та їх спільнот у суспільстві в реальній дійсності в од­ному випа­дку реалізується пріоритет особистіс­них інтере­сів, в іншому – суспільних чи їх орга­нічне поєд­нання [3, с. 108].

Як указує С. Максимов, між особистісною та публічною автономією (системою прав лю­дини та суверенітетом народу) існує певна на­пруже­ність чи суперечність. Вона вирішується в про­цесі розви­тку правових регуляторів, які мо­гли б бути визна­ними усіма можливими зацікав­ле­ними суб’єктами [8, с. 220-222]. Зауважимо, що у чин­ній Конституції України закріплено принцип взаємної відповідаль­ності всіх суб’єктів права у ст. 3, 23, 68 та ін.

В. Соловйов вбачав сутність права у рівновазі двох моральних інтересів – особистої свободи та загального блага [13, с. 457].

На міжнародній конференції в Інституті дер­жави і права РАН у 2000 р. “Держава та право на межі сторіч” критично оцінювалось спрощене розуміння тези про пріоритет прав людини над правами всякої спільноти. На думку О. Марти­шина, ідея пріоритету чи вищої цінно­сті прав особи логічно не спроможна, оскільки будь-яке об’єднання, у тому числі держава, скла­дається з людей, котрі мають за Конституцією такі самі права, як особа, котра претендує на пріоритет­ність своїх прав [10, с. 163]. Підкрес­люється, що питання про співвідношення інтере­сів людини, суспільства та держави може бути вирішено не шляхом протиставлення одних інте­ресів іншим, проголошення державних чи особи­стісних інте­ресів пріоритетними, а встановлен­ням їх реаль­ної співвідносимості. Вона охоплю­ється не спрощенням поняття переваги суспіль­них інте­ресів чи інтересів людини, а склад­ним діалекти­чним поєднанням цих інтересів, яке вра­ховує як їх пріоритетність, так і паритетність, баланс, уз­годженість, гармонійність.

Однією з насущних проблем філософії права та теорії держави і права є вирішення пи­тань по­ступового подолання суттєвого розриву між тео­рією та практикою, між декларативними поло­женнями законів та їх реальним втіленням у життя. Іноді філософію права розглядають виня­тково як галузь знань, що не має безпосеред­нього виходу на юридичну практику. Ва­рто нагадати, що Кант, визначаючи право як ре­зультат роботи “чис­того розуму”, не заперечу­вав, що поняття “право” спрямоване на практику [5, с. 111].

Оскільки право – сфера практичного життя людей, то філософія права лише тоді знахо­дить необхідну змістовність і теоретичну вагомість, коли вона стосується позитивного права, органі­чно пов’язана безпосередньо з “живим” право­вим матеріалом, стає прямим результатом його творчого осмислення.

Творчі контакти філософії та правознавс­тва сприяють розумінню права не тільки як функ­ції держави, але й, передусім, як сутності соціаль­ного буття та духовності людини.

Подолання вказаного розриву теорії та прак­тики потребує розширення взаємодії філо­софії, соціології, теорії держави і права у вивченні ме­ханізмів, динаміки, соціальних ре­зультатів фун­кці­онування держави і права. Така взаємодія ґру­нтується на своєрідному принципі взаємодо­повню­ваності у сфері соціального пі­знання, який дозволяє зберігати теоретичну цін­ність будь-якого аль­терна­тивного погляду в сис­темі їх цілі­сності.

Багатомірний підхід дозволяє розглядати ін­дивідуально-особисті, публічно-правові засади як такі, що належать до різних вимірів суспільс­тва і людини, а не виключають одна одну [1, с. 17-19].

Розвиток контактів філософсько-правових та юридичних досліджень не повинен приво­дити до послаблення нормативності права, його нор­ма­тивної визначеності, без чого неможливо реа­лі­зувати принцип рівності всіх і кожного перед за­коном і судом.

Зростання інтересу українських юристів до філософії права в сучасних умовах пов’язане з такими факторами, як потреба розвитку права й удосконалення методології його дослідження, необхідність правового осмислення нових соціа­льних проблем, подолання жорсткої ідеологічної заданості.

 

Список літератури

 

1. Бабкін В., Усенко Б. Нарис історії роз­витку загальної теорії держави і права, філософії та енциклопедії права // Антологія української юридичної думки. В 6 т. – Т. 1. – К., 2002.

2. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М., 1990.

3. Заєць А.П. Правова держава в кон­тексті но­вітнього українського досвіду. – К., 1999.

4. Кант И. Из лекций по этике (1780-1782 гг. // Этическая мысль: научно-публицистичес­кие чтения. – М., 1988.

5. Кант И. Соч. в 6 т. – М., 1966. – Т. 4 ч. 2.

6. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права – Чернівці: Рута, 1999.

7. Колодій А. Принципи права. – К., 1999.

8. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Х., 2002

9. Мартышин О. О либертарно-юридичес­кой теории права и государства // Го­сударство и право. – 2002. – № 10.

10. Мартышин О. Справедливость и право // Государство и право на рубеже веков. Матери­алы Всероссийской конференции «Проблемы теории и истории». – М.: Институт государства и права РАН, 2001.

11. Новгородцев П. Психологическая тео­рия права и философия естественного права // Юри­дический вестник. – 1913 – № 3.

12. Рабінович П.М. Основи загальної тео­рії держави та права. – К., 2001.

13. Соловьев В. Оправдание добра. Соч. в 2 т. – М., 1998. – Т. 1.

14. Філософія права. Навчальний посібник / За ред. М. Костицького, Б. Чміля.– К., 2000.


 

В. Д. Бабкин




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.