Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ДЕРЖАВА І ПРАВО В НЕОКАНТІАНСТВІ



 


Вчення про державу і право перебувають у не-розривному зв'язку з філософськими та світо­гляд­ними позиціями відповідної епохи. Відбува­ється це тому, що в теорії держави і права виді­ля­ються такі проблеми, розв'язання яких потребує безпосеред­нього використання ряду філософсь­ких положень і висновків. Саме такими є пи­тання про сутність держави і права, про визна­чення їх по­нять. Філо­софські вчення є для теорії держави і права загаль­но­методологіч­ною осно­вою. Загаль­нофіло­софсь­кі методологі­чні устано­вки конкрети­зуються залежно від предмета до­слідження; пред­мет і метод виявля­ються взаємо­пов'язаними.

Предметно-методологічний зв'язок теорії дер­жави і права з філософією являє собою одну з важ­ливих закономірностей розвитку політико-право­вих знань. Тому поява принци­пово нових учень про державу і право пов'яза­на з кардина­льними змі­нами, що відбуваються у сфері філо­софських і сві­тоглядних позицій. Напри­клад, у період ранніх бу­ржуазних рево­люцій XVII–XVIII ст. на зміну релі­гійно-схо­ластич­ному сві­тогляду Середніх віків прийшла філосо­фія раці­оналізму, а разом з нею теорія природ­ного права, що була розроблена на ос­нові мето­дологічних установок раціоналізму. Сама ідея про природне право, як про щось необ­хідне, з'яв­илась задовго до природно-пра­вової школи. Од­нак остання те­оретично інтер­претувала цю ідею на основі фі­лософії раціо­налізму, її мето­дології та світо­сприйняття.

В другій половині ХІХ ст. в Німеччині ви­ни­кло неокантіанство (нео від грец. νέοs – но­вий), яке в останній третині століття набуло по­ши­рення в усій Європі. Головними предста­вни­ками неоканті­ансь­кої політико-правової філосо­фії вважаються Г. Ко­ген, Р. Штамлер, О. Лібман, Ф. Ланге, Г. Радбрук (Німеччина), Ш. Ренув'є, П. Жане, О. Ален (Фран­ція), К. Кан­тоні (Італія), П.Б. Струве, С. Булгаков, М.О. Бер­дяєв (Ро­сія). Цей ідеалістичний філо­соф­ський напрям відтво­рював і розвивав трансценден­та­льну філо­софію І. Канта, ігно­руючи при цьому її матеріа­лістичні та діалек­тичні елементи. Неоканті­анці намага­лись по­долати дуалізм фі­лософії І. Канта, його хитан­ня між матеріаліз­мом та ідеалі­змом. Згі­дно з неокантіанською філософією, об’єкт пі­знання – це не “річ у собі”, а “категоріально ми­с­лиме буття”. Пред­мет пізнання “конструю­ється” людським мис­ленням. Він тотожний по­няттю про предмет, а власне буття є сукупніс­тю чисто поня­тійних відносин. Свідомість ви­явля­ється первин­ною стосовно буття.

Найбільш повне вираження неокантіанство знайшло в двох німецьких філософських шко­лах: марбурзькій і фрейбурзькій, або баденсь­кій. Перша школа особливого значення нада­вала іде­алістичній інтерпретації наукових по­нять і філо­софських кате­горій, тлумачила їх як логічні конструкції. В центрі уваги другої – обґрунтування протиставлення при­родничих і суспільних наук на основі кантівського вчення про практич­ний і теоретичний розум і спро-би довести немо­жливість наукового пі­знання соці­аль­них явищ, доступних начебто лише аксіоло­гіч­но-норматив­ному і телеологі­чному дослі­дженню.

Неокантіанці протиставляли науки про при­роду наукам про дух і культуру. Людська свідо­мість впорядковує і конструює природні явища за допо­могою розумової форми причин­ності (ка­уза­льно­сті). Природа постає як сукуп­ність при­чин і наслід­ків. Суспільство, людські вчинки, культура – це реалізація людської волі, що охоп­люється катего­рією “мета”. В результаті суспіль­ство являє собою сукупність цілей і засо­бів. Отже, науки про при­роду опе­рують за допо­мо­гою закону причин­ності, а науки про дух – за допомогою закону до­ці­льності. На соціальні явища, в т.ч. політику, державу і право, згідно з цією теорією, не по­ши­рюється закон причинності, вони охоплю­ються категорією мети, як апріор­ного власти­вістю люд­ської свідомості і волі.

Так, відомий представник марбурзької школи неокантіанства, теоретик і філософ права, про­фе­сор цивільного права в Галлі Ру­дольф Штам­лер (1856–1938) орієнтувався на закономі­рності соціа­льної мети. Спільна діяль­ність лю­дей має дві сто­рони: соціальне госпо­дарство – як мате­рія, і право – як форма соціа­льного життя. Оскі­льки зміст форми полягає у свідомому регу­лю­ванні поведінки людей, голо­вним у форма­льно юридичному вивченні права має стати по­няття мети, а не причини. Соціальне явище зако­номі­рне, якщо в ньому має місце вибір засобів для якоїсь мети.

Відповідно до кантівських положень про спів­відношення належного та існуючого, фор­ма­ль­ного і фактичного, він відстоював логіч­ний при­мат права над іншими соціальними реаліями і підкрес­лював, що закономірність соціального життя людей є закономірністю юридичної форми його. Під зако­номірностями і метою соціального життя і суспіль­ного роз­витку Р. Штамлер розу­мів апріорні ідеї ро­зуму, в т.ч. і апріорні форми права і правової по­винності. Отже, надавши юридичному фор­малізму характеру форма­лізму гносеологічно­го і методоло­гічного, Р. Штамлер юридизував вчення про суспі­льство, господарс­тво, держа­ву, довів до крайнощів осно­вне кредо юридич­ного світогляду – підхід до права як першоос­нови соціальних явищ [3, c. 32, 33]. Ви­зна­ючи наяв­ність у правових інститутах пе­вного зміс­ту, що йде від суспільства, він стверджу­вав, що фун­дамент держави не в сукупності вироб­ни­чих відносин, економічному базисі суспіль­ства, а в праві. Право виступає передумовою держави.

На межі ХІХ–ХХ ст. Р.Штаммлер одним із пер­ших виступив за відродження природного права та ідеалістичної філософії права. Однак на відміну від школи природного права XVII–XVIII ст., природне право за Р.Штамлером, не існує у вигляді особли­вого, ідеального право­по­рядку поряд з правом пози­тивним. Ідеальне, аб­солютне право немож­ливе. Право завжди було і є недос­коналим, а тому мінли­вим. Але в межах цього недосконалого права виділя­ється прави­льне право, тобто таке, що орієн­ту­ється на спра­ведли­вість, на ідею права, на со­ціа­ль­ний ідеал як свою кінцеву мету. Це право і є "природним пра­вом з мінливим змістом". Воно яв­ляє собою не якесь конкретне право, а лише єдиний формаль­ний ме­тод судження про право. У вченні Р. Штамлера концепція "при­родного права з мін­ливим змістом" означа­ла, що саме право і його зміни визначають роз­ви­ток суспільства, а не на­впаки [5, c. 567, 568].

Інший теоретик марбузької школи нео­кан­ті­анс­тва, видатний німецький філософ другої по­ловини ХІХ ст. Герман Коген стверджував, що значення держави полягає не в її актуаль­ній дій­сності, а в її достойності, як керівного етичного принципа само­свідомості. Створю­ється вра­ження, що Г. Коген повторює Г.В.Ф. Гегеля з його визнанням за держа­вою значення мораль­ної субстанції, в якій вихову­ється особистість.

У Г. Когена, як і у Г.В.Ф. Гегеля, особа лише в державі і завдяки державі може дося­гти істин­ної людської самосвідомості. Однак Г. Ко-ген не лише не поділяє погляди Г.В.Ф. Гегеля на дер­жаву, як на дійсність мора­льної ідеї, але навіть вважає такий підхід помил­ковим. На противагу Г.В.Ф. Гегелю, у книзі “Етика чистої волі” він доводить, що дійс­ність моральності треба шу­кати в тій меті, яка по­став­лена мораль­ним діям, – а саме в тому, щоб бути безконеч­ними. Цю без­конеч­ність ми бачимо, на думку Г. Когена, в людстві, в якому полягає вище ви­раження са­мосвідомості моральної осо­бистості. Підпоряд­ковуючи державу ідеї людс­тва, Г. Коген разом з тим пояснює, що держава, як етичний прин­цип, є втіленням справедливості, яка своєю єдиною ме­тою має моральну само­сві­домість [6, c. 658, 659].

Г. Коген вводить у свою конструкцію на­віть ідею Бога, чим намагається довести, що, не­зважа­ючи на всі пошуки шляхів права і держа­ви, людс­тву все ж таки забезпечено вічне про­су­вання до добра. Ідея держави тут поєднуєть­ся з іншими іде­ями і підпорядковується їм, а кері­вне моральне зна­чення держави обмежу­ється її зв’язком з іншими принципами.

Більш послідовним прихильником етич­ного но­рмативізму виявився французький уче­ний Поль Жане, який стверджував, що політика і практично і теоретично передбачає мораль­ність. Держава не може за допомогою примусу наса­джувати добро­чинність, але й обійтись без неї вона теж не може. В основі будь-якої істин­ної політики повинна бути закладена мо­ральна ідея. Зв’язком між полі­тикою і мораллю слугує ідея права. Завдання по­літи­ки – не примушувати до доброчинності, але сприя­ти праву. Держава три­мається доброчин­ні­стю, але до­брочинність не є її метою. Гро­мадяни мусять бути добродій­ними, а держава – спра­вед­ливою. А для того, щоб у дер­жаві існувала спра­ведливість, необ­хідно, щоб гро­мадяни ко­ристува­лись усіма на­леж­ними їм правами, причому кори­стувались так, щоб не за­вдати шкоди іншим гро­мадянам і самій дер­жаві. Тут, на думку П. Жане, право і доб­родій­ність об'єднуються, в результаті вста­новлю­ється поря­док і спокій, моральність і політика відо­кремлю­ються, не суперечачи одне одному, і знову об'єднуються, не змішуючись при цьому [2, c. XVII].

П. Жане розумів, що діяльність держави не ви­черпується такими завданнями. Держава може роз­глядатися і як представник приватних інтере­сів своїх громадян. Однак ця сторона діяльності не є, подібно до вищевказаної, істо­тною для са­мого по­няття про державу.

Ідеї П. Жане знайшли підтримку і подальший розвиток у представників етично­го нормативізму в російській і українській по­лі­тико-правовій ду­мці, перш за все у П.І. Новгородцева та Б.О. Кіс­тяков­ського.

Б.О. Кістяківський, Є.В. Спекторський за­стері­гали проти розчиненості теорії права у філософії права, критикуючи відповідні конце­пції німецьких філософів Р. Штаммлера та Г. Когена. На їх думку, німецькі науковці від­хо­дять від пізнання сутності права, як воно існує у емпіричній дійсності, та роз­глядають його лише у деонтологічному ряду, тобто право як належне. Таке розуміння призводить до по­глинання юрис­пруденції філософією права, в перет­ворення юриспруденції в частину філософії. Але філосо­фія покликана забезпечувати синтез різ­них гума­нітарних наук про право, об'єднувати їх у ціліс­ну сис­тему, проте це не означає злиття науки про право з соціальною філософією та філософією права. Проблема пізнання сутності права не по­ви­нна роз­чинюватися у проблемі пізнання сут­ності оформ­лення відносин правом [1, c. 28-29; 4, с. 384-387, 423].

З другого боку, загальна теорія права не може замінити філософію права, оскільки її зміст ву­жче, ніж зміст філософії права. Зага­льній теорії права притаманний метод позити­вної юриспру­денції, який обмежується емпі­ричними спосте­реженнями. Теорія права не прагне до ви­ходу за межі юриспру­денції, не підіймається до рівня широких світогля­дних, етичних чи філо­софсько-культурних узагаль­нень. Філософія права, на­впаки, свідомо та цілесп­рямовано включає пра­вові питання у позаюридич­ний кон­текст таких універсальних проблем, як при­зна­чення людини, природа свободи та обов'яз­ку, сутність права, його гли­бинні цінності, джерела тощо. Отже, окремі питання теорії права вияв­ля­ються у новому для них контексті філософ­сько-етичних крите­ріїв [4, c. 29; 7, с. 423].

У середині ХХ ст. відчутний поштовх ак­ти­ві­за­ції природно-правових і філософсько-пра­вових до­сліджень дала книга Г. Радбруха "За­конне не­право і надзаконне право" (1946). Роз­межування права і закону він проводив з раці­оналістично-філософсь­ких позицій: для нього право – це не природне право, а саме ідея права. "Природу ре­чей", "надза­конне право" він розглядав не як змі­стовне вира­ження при­родного права, а як чисто мислиму юри­дичну форму. Та­кої позиції дотри­мувались деякі інші представ­ники неокантіансь­кої філо­софії права, на­при­клад, К. Кюль, Й. Лоб, А. Оллеро, О. Хеффе, Е. Цахер та ін. Можна ска­зати, що ідея права, соці­альний ідеал нео­кантіа­нців, як і катего­ричний ім­ператив Канта, позбав­лені історичної конкретності і змістов­ності і не є яки­мось дійсним станом емпі­рич­ного права. Неока­нтіанці часто по­рівнювали соціальний ідеал з провідною зорею, з недо­сяжною ме­тою, до якої нале­жить прагнути, але яку ніко­ли не можна до­сягти.

Концепція соціального ідеалу послужила тео­ре­тичною конструкцією для виправдання со­ціал-ре­формізму. Західноєвропейські соціал-де­мок­рати, особливо з кінця 60-х років, зверта­ються до вчення неокантіанців, на осно­ві якого констру­юють про­граму демократич­ного й етичного соці­алізму.

 

Список літератури

1. Антологія української юридичної ду­мки: В 6 т. / Ред­кол.: Ю.С. Шемшученко (го­лова) та ін. Т. 1: Загальна теорія держави і права, філосо­фія та ен­циклопедія права / Упорядни­ки: В.Д. Баб­кін, І.Б. Усенко, Н.М. Пархоменко; відп. ре­дак­тори В.Д. Бабкін, І.Б. Усенко. – К., 2002.

2. Жанэ П. История государственной науки в связи с нравс­твенной философией / Пер. с франц. – 2-е изд. – СПб., 1878.

3. История политических и правовых уче­ний. ХІХ в. / Отв. ред. В.С. Нерсесянц. – М., 1993.

4. Кистяковский Б.А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. – М., 1916.

5. Нерсесянц В.С. Философия права: Уче­б­ник для вузов. – М., 1997.

6. Новгородцев П. Русский последова­тель Гер­мана Коге­на. – М., 1908.

7. Спекторский Е.В. Теория солидарности. До­клад, прочи­танный 14 декабря 1915 года в г. Сара­тове на специальном за­седании Киевс­кого и Сара­товского юридических об­ществ // Юридиче­ский вестник. – 1916. – Кн. ХІІ (I).


В. И. Тимошенко

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.