ДЕРЖАВА І ПРАВО В НЕОКАНТІАНСТВІ

Вчення про державу і право перебувають у не-розривному зв'язку з філософськими та світо­гляд­ними позиціями відповідної епохи. Відбува­ється це тому, що в теорії держави і права виді­ля­ються такі проблеми, розв'язання яких потребує безпосеред­нього використання ряду філософсь­ких положень і висновків. Саме такими є пи­тання про сутність держави і права, про визна­чення їх по­нять. Філо­софські вчення є для теорії держави і права загаль­но­методологіч­ною осно­вою. Загаль­нофіло­софсь­кі методологі­чні устано­вки конкрети­зуються залежно від предмета до­слідження; пред­мет і метод виявля­ються взаємо­пов'язаними.

Предметно-методологічний зв'язок теорії дер­жави і права з філософією являє собою одну з важ­ливих закономірностей розвитку політико-право­вих знань. Тому поява принци­пово нових учень про державу і право пов'яза­на з кардина­льними змі­нами, що відбуваються у сфері філо­софських і сві­тоглядних позицій. Напри­клад, у період ранніх бу­ржуазних рево­люцій XVII–XVIII ст. на зміну релі­гійно-схо­ластич­ному сві­тогляду Середніх віків прийшла філосо­фія раці­оналізму, а разом з нею теорія природ­ного права, що була розроблена на ос­нові мето­дологічних установок раціоналізму. Сама ідея про природне право, як про щось необ­хідне, з'яв­илась задовго до природно-пра­вової школи. Од­нак остання те­оретично інтер­претувала цю ідею на основі фі­лософії раціо­налізму, її мето­дології та світо­сприйняття.

В другій половині ХІХ ст. в Німеччині ви­ни­кло неокантіанство (нео від грец. νέοs – но­вий), яке в останній третині століття набуло по­ши­рення в усій Європі. Головними предста­вни­ками неоканті­ансь­кої політико-правової філосо­фії вважаються Г. Ко­ген, Р. Штамлер, О. Лібман, Ф. Ланге, Г. Радбрук (Німеччина), Ш. Ренув'є, П. Жане, О. Ален (Фран­ція), К. Кан­тоні (Італія), П.Б. Струве, С. Булгаков, М.О. Бер­дяєв (Ро­сія). Цей ідеалістичний філо­соф­ський напрям відтво­рював і розвивав трансценден­та­льну філо­софію І. Канта, ігно­руючи при цьому її матеріа­лістичні та діалек­тичні елементи. Неоканті­анці намага­лись по­долати дуалізм фі­лософії І. Канта, його хитан­ня між матеріаліз­мом та ідеалі­змом. Згі­дно з неокантіанською філософією, об’єкт пі­знання – це не “річ у собі”, а “категоріально ми­с­лиме буття”. Пред­мет пізнання “конструю­ється” людським мис­ленням. Він тотожний по­няттю про предмет, а власне буття є сукупніс­тю чисто поня­тійних відносин. Свідомість ви­явля­ється первин­ною стосовно буття.

Найбільш повне вираження неокантіанство знайшло в двох німецьких філософських шко­лах: марбурзькій і фрейбурзькій, або баденсь­кій. Перша школа особливого значення нада­вала іде­алістичній інтерпретації наукових по­нять і філо­софських кате­горій, тлумачила їх як логічні конструкції. В центрі уваги другої – обґрунтування протиставлення при­родничих і суспільних наук на основі кантівського вчення про практич­ний і теоретичний розум і спро-би довести немо­жливість наукового пі­знання соці­аль­них явищ, доступних начебто лише аксіоло­гіч­но-норматив­ному і телеологі­чному дослі­дженню.

Неокантіанці протиставляли науки про при­роду наукам про дух і культуру. Людська свідо­мість впорядковує і конструює природні явища за допо­могою розумової форми причин­ності (ка­уза­льно­сті). Природа постає як сукуп­ність при­чин і наслід­ків. Суспільство, людські вчинки, культура – це реалізація людської волі, що охоп­люється катего­рією “мета”. В результаті суспіль­ство являє собою сукупність цілей і засо­бів. Отже, науки про при­роду опе­рують за допо­мо­гою закону причин­ності, а науки про дух – за допомогою закону до­ці­льності. На соціальні явища, в т.ч. політику, державу і право, згідно з цією теорією, не по­ши­рюється закон причинності, вони охоплю­ються категорією мети, як апріор­ного власти­вістю люд­ської свідомості і волі.

Так, відомий представник марбурзької школи неокантіанства, теоретик і філософ права, про­фе­сор цивільного права в Галлі Ру­дольф Штам­лер (1856–1938) орієнтувався на закономі­рності соціа­льної мети. Спільна діяль­ність лю­дей має дві сто­рони: соціальне госпо­дарство – як мате­рія, і право – як форма соціа­льного життя. Оскі­льки зміст форми полягає у свідомому регу­лю­ванні поведінки людей, голо­вним у форма­льно юридичному вивченні права має стати по­няття мети, а не причини. Соціальне явище зако­номі­рне, якщо в ньому має місце вибір засобів для якоїсь мети.

Відповідно до кантівських положень про спів­відношення належного та існуючого, фор­ма­ль­ного і фактичного, він відстоював логіч­ний при­мат права над іншими соціальними реаліями і підкрес­лював, що закономірність соціального життя людей є закономірністю юридичної форми його. Під зако­номірностями і метою соціального життя і суспіль­ного роз­витку Р. Штамлер розу­мів апріорні ідеї ро­зуму, в т.ч. і апріорні форми права і правової по­винності. Отже, надавши юридичному фор­малізму характеру форма­лізму гносеологічно­го і методоло­гічного, Р. Штамлер юридизував вчення про суспі­льство, господарс­тво, держа­ву, довів до крайнощів осно­вне кредо юридич­ного світогляду – підхід до права як першоос­нови соціальних явищ [3, c. 32, 33]. Ви­зна­ючи наяв­ність у правових інститутах пе­вного зміс­ту, що йде від суспільства, він стверджу­вав, що фун­дамент держави не в сукупності вироб­ни­чих відносин, економічному базисі суспіль­ства, а в праві. Право виступає передумовою держави.

На межі ХІХ–ХХ ст. Р.Штаммлер одним із пер­ших виступив за відродження природного права та ідеалістичної філософії права. Однак на відміну від школи природного права XVII–XVIII ст., природне право за Р.Штамлером, не існує у вигляді особли­вого, ідеального право­по­рядку поряд з правом пози­тивним. Ідеальне, аб­солютне право немож­ливе. Право завжди було і є недос­коналим, а тому мінли­вим. Але в межах цього недосконалого права виділя­ється прави­льне право, тобто таке, що орієн­ту­ється на спра­ведли­вість, на ідею права, на со­ціа­ль­ний ідеал як свою кінцеву мету. Це право і є "природним пра­вом з мінливим змістом". Воно яв­ляє собою не якесь конкретне право, а лише єдиний формаль­ний ме­тод судження про право. У вченні Р. Штамлера концепція "при­родного права з мін­ливим змістом" означа­ла, що саме право і його зміни визначають роз­ви­ток суспільства, а не на­впаки [5, c. 567, 568].

Інший теоретик марбузької школи нео­кан­ті­анс­тва, видатний німецький філософ другої по­ловини ХІХ ст. Герман Коген стверджував, що значення держави полягає не в її актуаль­ній дій­сності, а в її достойності, як керівного етичного принципа само­свідомості. Створю­ється вра­ження, що Г. Коген повторює Г.В.Ф. Гегеля з його визнанням за держа­вою значення мораль­ної субстанції, в якій вихову­ється особистість.

У Г. Когена, як і у Г.В.Ф. Гегеля, особа лише в державі і завдяки державі може дося­гти істин­ної людської самосвідомості. Однак Г. Ко-ген не лише не поділяє погляди Г.В.Ф. Гегеля на дер­жаву, як на дійсність мора­льної ідеї, але навіть вважає такий підхід помил­ковим. На противагу Г.В.Ф. Гегелю, у книзі “Етика чистої волі” він доводить, що дійс­ність моральності треба шу­кати в тій меті, яка по­став­лена мораль­ним діям, – а саме в тому, щоб бути безконеч­ними. Цю без­конеч­ність ми бачимо, на думку Г. Когена, в людстві, в якому полягає вище ви­раження са­мосвідомості моральної осо­бистості. Підпоряд­ковуючи державу ідеї людс­тва, Г. Коген разом з тим пояснює, що держава, як етичний прин­цип, є втіленням справедливості, яка своєю єдиною ме­тою має моральну само­сві­домість [6, c. 658, 659].

Г. Коген вводить у свою конструкцію на­віть ідею Бога, чим намагається довести, що, не­зважа­ючи на всі пошуки шляхів права і держа­ви, людс­тву все ж таки забезпечено вічне про­су­вання до добра. Ідея держави тут поєднуєть­ся з іншими іде­ями і підпорядковується їм, а кері­вне моральне зна­чення держави обмежу­ється її зв’язком з іншими принципами.

Більш послідовним прихильником етич­ного но­рмативізму виявився французький уче­ний Поль Жане, який стверджував, що політика і практично і теоретично передбачає мораль­ність. Держава не може за допомогою примусу наса­джувати добро­чинність, але й обійтись без неї вона теж не може. В основі будь-якої істин­ної політики повинна бути закладена мо­ральна ідея. Зв’язком між полі­тикою і мораллю слугує ідея права. Завдання по­літи­ки – не примушувати до доброчинності, але сприя­ти праву. Держава три­мається доброчин­ні­стю, але до­брочинність не є її метою. Гро­мадяни мусять бути добродій­ними, а держава – спра­вед­ливою. А для того, щоб у дер­жаві існувала спра­ведливість, необ­хідно, щоб гро­мадяни ко­ристува­лись усіма на­леж­ними їм правами, причому кори­стувались так, щоб не за­вдати шкоди іншим гро­мадянам і самій дер­жаві. Тут, на думку П. Жане, право і доб­родій­ність об'єднуються, в результаті вста­новлю­ється поря­док і спокій, моральність і політика відо­кремлю­ються, не суперечачи одне одному, і знову об'єднуються, не змішуючись при цьому [2, c. XVII].

П. Жане розумів, що діяльність держави не ви­черпується такими завданнями. Держава може роз­глядатися і як представник приватних інтере­сів своїх громадян. Однак ця сторона діяльності не є, подібно до вищевказаної, істо­тною для са­мого по­няття про державу.

Ідеї П. Жане знайшли підтримку і подальший розвиток у представників етично­го нормативізму в російській і українській по­лі­тико-правовій ду­мці, перш за все у П.І. Новгородцева та Б.О. Кіс­тяков­ського.

Б.О. Кістяківський, Є.В. Спекторський за­стері­гали проти розчиненості теорії права у філософії права, критикуючи відповідні конце­пції німецьких філософів Р. Штаммлера та Г. Когена. На їх думку, німецькі науковці від­хо­дять від пізнання сутності права, як воно існує у емпіричній дійсності, та роз­глядають його лише у деонтологічному ряду, тобто право як належне. Таке розуміння призводить до по­глинання юрис­пруденції філософією права, в перет­ворення юриспруденції в частину філософії. Але філосо­фія покликана забезпечувати синтез різ­них гума­нітарних наук про право, об'єднувати їх у ціліс­ну сис­тему, проте це не означає злиття науки про право з соціальною філософією та філософією права. Проблема пізнання сутності права не по­ви­нна роз­чинюватися у проблемі пізнання сут­ності оформ­лення відносин правом [1, c. 28-29; 4, с. 384-387, 423].

З другого боку, загальна теорія права не може замінити філософію права, оскільки її зміст ву­жче, ніж зміст філософії права. Зага­льній теорії права притаманний метод позити­вної юриспру­денції, який обмежується емпі­ричними спосте­реженнями. Теорія права не прагне до ви­ходу за межі юриспру­денції, не підіймається до рівня широких світогля­дних, етичних чи філо­софсько-культурних узагаль­нень. Філософія права, на­впаки, свідомо та цілесп­рямовано включає пра­вові питання у позаюридич­ний кон­текст таких універсальних проблем, як при­зна­чення людини, природа свободи та обов'яз­ку, сутність права, його гли­бинні цінності, джерела тощо. Отже, окремі питання теорії права вияв­ля­ються у новому для них контексті філософ­сько-етичних крите­ріїв [4, c. 29; 7, с. 423].

У середині ХХ ст. відчутний поштовх ак­ти­ві­за­ції природно-правових і філософсько-пра­вових до­сліджень дала книга Г. Радбруха "За­конне не­право і надзаконне право" (1946). Роз­межування права і закону він проводив з раці­оналістично-філософсь­ких позицій: для нього право – це не природне право, а саме ідея права. "Природу ре­чей", "надза­конне право" він розглядав не як змі­стовне вира­ження при­родного права, а як чисто мислиму юри­дичну форму. Та­кої позиції дотри­мувались деякі інші представ­ники неокантіансь­кої філо­софії права, на­при­клад, К. Кюль, Й. Лоб, А. Оллеро, О. Хеффе, Е. Цахер та ін. Можна ска­зати, що ідея права, соці­альний ідеал нео­кантіа­нців, як і катего­ричний ім­ператив Канта, позбав­лені історичної конкретності і змістов­ності і не є яки­мось дійсним станом емпі­рич­ного права. Неока­нтіанці часто по­рівнювали соціальний ідеал з провідною зорею, з недо­сяжною ме­тою, до якої нале­жить прагнути, але яку ніко­ли не можна до­сягти.

Концепція соціального ідеалу послужила тео­ре­тичною конструкцією для виправдання со­ціал-ре­формізму. Західноєвропейські соціал-де­мок­рати, особливо з кінця 60-х років, зверта­ються до вчення неокантіанців, на осно­ві якого констру­юють про­граму демократич­ного й етичного соці­алізму.

Список літератури

1. Антологія української юридичної ду­мки: В 6 т. / Ред­кол.: Ю.С. Шемшученко (го­лова) та ін. Т. 1: Загальна теорія держави і права, філосо­фія та ен­циклопедія права / Упорядни­ки: В.Д. Баб­кін, І.Б. Усенко, Н.М. Пархоменко; відп. ре­дак­тори В.Д. Бабкін, І.Б. Усенко. – К., 2002.

2. Жанэ П. История государственной науки в связи с нравс­твенной философией / Пер. с франц. – 2-е изд. – СПб., 1878.

3. История политических и правовых уче­ний. ХІХ в. / Отв. ред. В.С. Нерсесянц. – М., 1993.

4. Кистяковский Б.А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. – М., 1916.

5. Нерсесянц В.С. Философия права: Уче­б­ник для вузов. – М., 1997.

6. Новгородцев П. Русский последова­тель Гер­мана Коге­на. – М., 1908.

7. Спекторский Е.В. Теория солидарности. До­клад, прочи­танный 14 декабря 1915 года в г. Сара­тове на специальном за­седании Киевс­кого и Сара­товского юридических об­ществ // Юридиче­ский вестник. – 1916. – Кн. ХІІ (I).

В. И. Тимошенко

Поиск по сайту: