Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ЯК МОЖЛИВІ “ДВІ” ФІЛОСОФІЇ ПРАВА?



 

 


Філософія права в Україні починає все ак­тив­ніше розроблятися. За останні п’ять-десять років з’явилося декілька посібників (Л.В. Пет­рова [4; 5], В.В. Шкода [8; 6], В.А. Бачінін [2], К.К. Жоль [3] та інші), переви­дані праці П. Юркевича [9] та видані моногра­фії (О.О. Бан­дура [1]), а також з’явилися пе­ре­кладні праці (Р. Циппеліус [7]).

І, тим не менше, необхідно констатувати, що іс­нує багато проблем, які стосуються до­сліджень в сфері філософії права. Одним із таких питань, яке вимагає розвитку, це питан­ня про статус фі­лософії права як наукової дис­цип­ліни. Привід для цього на­віть дає ситуація, коли з філософії права можна за­хищати дисер­тації як на науковий ступінь з юри­дич­них наук, так і з філософських. Це симптомати­чно. І, гадаємо, не випадково. Тому й необхідно питання про філо­софію права як наукову дис­цип­ліну ретель­ніше обміркувати.

Розглядуване питання складне, і заздале­гідь треба зауважити, що однозначної відповіді на нього не можна очікувати. Останнє пов’язане з тим, що тепер існує досить потужна сфера пра­вових теорій, які, здавалося б, здатні роз­в'язувати усі проблеми, що стосуються питань права. Од­наче це не зовсім так.

Аби прояснити ситуацію і, основне, окрес­лити проблематику філософії права як науко­вої дисцип­ліни, необхідно, по-перше, здійсни­ти пе­вний екс­курс в історію питання і, по-друге, роз­глянути осо­бливо­сті філософії нау­ки, зрозуміло, передусім правознав­ства. Вра­ховуючи перше і друге, можна буде зро­бити відповідні висновки.

Термін “філософія” стосовно певної нау­ко­вої ди­сципліни в новоєвропейській культурі став по­ширю­ватися десь від часів І. Ньютона – праця “Ма­темати­чні начала натуральної філо­со­фії” (1686 р.), К. Ліннея – праця “Філософія бо­та­ніки” (1750 р.), Вольтера – праця “Філо­софія іс­торії” (1765 р.). На­зва “Філософія права” є у Ге­геля, а також П. Юрке­вича та ін. Пояснити дану ситуацію можна тим, що, почи­наючи від XVI ст. і аж до початку XIX ст., фі­лософія щодо інших наукових дисциплін ви­кону­вала дві фу­нк­ції: ме­тодологічну і теорети­чну.

Методологічна функція філософії – це, вла­сне, її сутнісна прикмета, бо йдеться про те, що в усіх ви­падках філософія, як вчення про он­толо­гію світу та його метафізику, філософія як теорія пізнання і ак­сіологія, виконує функ­цію приписів (прескрепти­вну) способів (мето­дів) ді­яльності суб’єкта з об’єктом. Це зумов­люється тим, що філософія має своєю предме­тністю від­ношення “людина-світ” та мовить катего­ріями (здебіль­шого зазначають “фі­ло­софськими кате­горіями”) – родовими поняття­ми. “Родовими” у двох зна­ченнях: перше зна­чення – найзагальніші поняття (поділ понять на видові та родові) і друге зна­чення – вини­кають і з становлен­ням людського роду, від­так, і люд­ської мови. Останнє – принци­пове, бо воно зна­ходить від­биток у всіх мовлен­нє­вих практиках людини. Тобто “фі­ло­софські катего­рії” склада­ють засади людської мови і, відпові­дно, мис­лення людини. Ці мірку­вання знай­шли обґрун­ту­вання у ряді праць І. Канта, В.С. Ви­готського, В.І. Шинкарука, Дж. Брудера та ін­ших.

Зазначена прикмета філософських катего­рій і є підставою для методологічної функції фі­ло­со­фії сто­совно будь-яких пізнавальних прак­тик. Тобто філо­софія задає (“приписує”) схеми мис­лення для всіх можливих форм мислення. Що­правда, функці­ону­ють філософські схеми ми­с­лення (філософські кате­горії) у кожного конк­ретного індивіда інтуїти­вним чином, тоб-то не­ос­мислено, неартикульовано. Це поясню­ється як інтенціональною природою ми­слення (Гус­серль), так і вишколом мислення лю­дини, соціа­льним характером мислення. Останнє в загаль­них рисах можна передати так: людина може мислити тільки долучив­шись (опанував­ши) тим, що має со­ціум і, від­повідно, постійно на­вчаю­чись, тобто долу­ча­ючись до людського досвіду.

Підсумувати висловлене стосовно методо­ло­гіч­ної функції філософії можна так: методо­ло­гічна функція філософії є одвічною її при­кме­тою. Вод­ночас зазна­чимо, що оскільки ви­конує цю функцію філософія, то це окрема проблема і її розглянемо нижче. Поки що тільки констату­ємо факт цього феномену.

Далі зазначимо, що водночас у XVI – XVIII ст. філософія виконувала не тільки методологі­чну, але й теоретичну функцію. П.В. Копнін у свій час пере­конливо показав, що взагалі до створення класич­ної механіки І. Ньютоном, не існувало теоретич­ного рі­вня в науці, який би був незалежним від фі­лософії. Тобто функцію теорії в науці виконувала фі­лософія. Справді, філосо­фія до Ньютона опису­вала та пояс­нювала приро­дничонаукові факти, ін­акше, викону­вала прита­манні теорії функції – опис та пояснення фактів. Це ж сто­сувалося не тільки природознавства, але й соціогуманітарного знання, в тім колі юрис­пру­ден­ції. Про це й засвідчують на­звані праці Лін­нея, Во­льтера та інших. Навіть Нью­тон, хоча і був фунда­тором теоретичної фізики, але ще сам свою “тео­рію” називав “натуральною філо­со­фією” (праця “Ма-тематичні начала на­туральної філософії”).

Тільки вже в XIX ст., особливо в його дру­гій по­ловині, термін “теорія” набирає поши­рення і фу­нда­ментальне наукове дослідження вчені обов’язково позначують терміном “тео­рія” (“те­орія імовірнос­тей”, “теорія множин”, “теорія відносно­сті” і т.д.) Це має місце і в со­ціогумані­тарних нау­ках. Термін “фі­лософія”, особливо завдяки позити­візму (О. Конт та інші), став іден­тифікуватися з ви­словлюван­нями, що позбавлені смислу. Пригада­лося за­стереження Нью­тона “фі­зика, бережись ме­та­фізики”, а також наро­дилося висловлювання “фі­лософію за борт”. Зви­чайно, це крайнощі, але вони симптоматичні.

Для цього були підстави, бо в науці сфор­мува­вся прошарок знань, який називають тео­рією. Його осо­бливість у тому, що висловлю­вання бу­дуються не стосовно емпіричних об’єктів, а абст­рактних об'єк­тів, тобто відповід­них ідеалізацій і висловлю­вання ма­ють зміст тільки стосовно певної системи абс­тра­ктних об’єктів. Мова цих висловлювань штучна, а не буденна. В ідеаль­ному випадку – це мова мате­ма­тики. І справді, історія науки йшла за­значеним шля­хом.

Відтак можна констатувати, що кожна з су­час­них розвинутих наук (можливо, стосовно матема­тики це дещо проблематично, бо вона надто рано стала мати свою самостійну тео­рію) пройшла через період, коли стосовно неї філо­софія виконувала теоретичну фун­кцію.

Але ситуація з багатьма соціальними і гу­мані­та­р­ними науками не така однозначна, як це щойно за­значено, бо ці науки, в тім числі і юриспруденція, не мають такої чіткої межі, де б різко виділялися емпі­ричні та теоретичні ви­словлювання, тобто про­вести таку демарка­цію вкрай важко. До того ж, до­луча­ється і те, що сама філософія скоріше гумані­тарна дис­циплі­на і вже за означенням включає в себе при­кмети “гуманітарності”, які є в гуманітар­них і соціа­ль­них науках (проблеми цінностей, про­блеми лю­дини, проблеми істини і правди тощо). Оці при­кмети “соціогуманітарності” виразити мо­вою математики, зрозуміло, прос­то неможливо. Тому теоретична фу­нкція філо­софії соціогуманіта­рних наук повністю не може бути ліквідована.

Але соціальні і гуманітарні науки у ХХ-му сто­річчі також здебільшого перейшли на рі­вень теоре­тичного пізнання. Щоправда, ці тео­рії істо­тно різ­няться від теорій логіко-матема­тичного знання та теорій математезованого природознав­ства. Ці теорії мають неформалі­зований, а зміс­товний характер. І, тим не мен­ше, тут також ви­никає проблема теоре­тичної функції філософії стосовно цих наук. Це сто­сується і права. Пра­вові науки справді розро­били ряд теорій, які са­модостатні, або відпові­дають відомій позитиві­ській сентенції “є філо­софією са­мих для себе”. І з погляду сутності теорії (“знання, що описує та пояснює факти”) це резонний висно­вок. Водно­час, філософія є методологією... І в цьому плані право не може “позбутися” філософії.

Одначе виникає тепер питання такого по­рядку. Справа в тім, що сама методологія – це не якесь знання, що існує поза теорією. На­справді методо­логія це та ж теорія (з її прин­ципами та понятій­ними апаратом), але сфор­мульована в операційних по­няттях. Тобто як-що теорія фор­мулюється в по­нят­тях-дескри­пціях, то методоло­гія формулюється в опера­ційних поняттях, або поняттях-прескрип­ціях. Різниця між поняттями-дескрипціями і понят­тями-прескрипціями перед­усім у тому, що пе­рші відпові­дають на питання “як це відбува­ється?”, а другі – на питання “що треба роби­ти, аби це відбу­валося?” (прос­тіше – які кроки треба зробити, аби це відбува­лося).

Зазначене свідчить про те, що коли прав­ничі на­уки (як і будь-які інші) перейшли на рі­вень тео­ре­тичного мислення, то вони водночас і стали розро­бляти, так би мовити, дисциплі­нарну мето­дологію. Це відбувається, можна вважати, авто­матично. У такому разі виникає питання про те, чи потрібна правничим наукам ще якась “надме­тодологія”, тобто філософська методоло­гія, спе­цифікована до прав­ничих наук? У цьому запи­танні і приховується про­блема “двох” фі­лосо­фій права, чи “філософія права” юридич­ного “штибу”, та “філософії права” філософсь­кого “штибу”.

Справа в тому, що справді існує реальна про­блема (і не тільки для правничих наук, але й ін­ших), пов’язана з розглядуваними “двома” ме­тодо­логіями, або “двома” філософіями сто­совно науки.

Реальна ситуація зумовлена тим, що мето­доло­гія, яка розробляється в межах відповідної дисцип­лінар­ної структури, формулюється в ко-н­цептах (поняттях) цієї дисципліни (її тео­ретич­них понят­тях, але пред­ставлених у поняттях проскрипціях). Це може зро­бити тільки фахівець у даній науковій дисципліні. Так, у правничій на­уці цей фахівець може аналізу­вати ситуації з різ­ними правничими теоріями (при­родне право, по­зитивне право, або те, що стосується тих чи тих юридичних процедур тощо). Фахівець-пра­возна­вець зверне увагу на від­повідні проблеми, що виникають чисто юридич­ного характеру у зв'язку з якимись конкретними фактами і пояс­нить, ска­жімо, чому вони не впису­ються в ту чи ту теорію або призводять до відпові­дних труд­нощів чи за­кутків. Розглядуваний фахі­вець пояс­нить си­туа­цію в істо­ричному плані (“істо­рія”, звичай­но, стосується права), або в контексті со­ціоло­гії (знову, правничої), психології (але знову – прав­ничої) і т.д. І на цьому, власне, його мето­до­логі­чні розвідки завершуються. У даному разі ми й можемо говорити про “філосо­фію права”, але це галузь юридичних наук.

Що ж стосується “філософії права”, яка відно­ситься до галузі “філософських наук”, то справа зво­диться до того, що тут фахівець (“фі­лософ”) ми­слить у концептах філософії, але мис­лить знову ж таки правничу предметну сферу. Різниця між філо­софу­ванням у другому разі по­рівняно з першим переду­сім полягає в тім, що в цьому ви­падку прові­дними є пробле­ми права в кон­тексті “філософської сфери” – сфери “лю­дина-світ”, сфери, що стосу­ється екзис­теннціалів люд­ського буття (М. Гайдег­гер), а також не окремих “прав­ничих ситуа­цій”, а системи люд­ської куль­тури, тобто всьо-го того, що характери­зує спо­соби буття лю­дини у світі. Інакше, "філо­софія права", яка має статус філософської дис­ципліни – це ана­ліз про­блем права в контексті поля філо­соф­ських концеп­тів (онтології, метафі­зики, гно­сео­ло­гії, аксіо­логії, філософської ан­тропо­логії, пра­ксео­логії тощо), а “філософія права”, яка має це аналіз проблем права в кон­тексті поля кон­цептів права (правничих теорій та юридич­них практик).

Розщеплення “філософії права” на, власне ка­жучи, дві дисципліни зумовлюється ще й тим, що сама методологія виступає водночас “спосо­бом дії” або “діяльністю”, а також знан-ням. Тобто в пер­шому разі методологія вме­режена в акти мислення і функ­ціонує як його складова, або, за Мамардаш­вілі, це при­родній процес мис­лення. І в такому плані мето­дологія не існує до акту мислення. Вона твориться в акті мислення. Одначе треба за­значити, що в анало­гових ситуа­ціях, тобто в актах репро­дук­тивного ми­слення, методологія існує до акту мис­лення. Але то мис­лення за “шабло­ном”. В продук­тивному мис­ленні мето­дологія також продукується. Методо­логія як знання – це вже методологія post hос, тобто реф­лексія над методологією. Або то є не мето­дологія як діяльність мислення, а як рефлек­сія над цією діяль­ністю. І вона годиться для ге­рменев­тич­них проце­дур, навчання, а не від­криття. То є інтерпретація від­повідних про­блем.

Розмежування “двох” методологій і є під­ста­вою для існування “двох філософій” права, про які йшлося.

Зрозуміло, розглянуті розмежування не є аб-со­лю­тними, але вони достатні, аби бачити між ними від­повідні відмінності. Важливо їх не сплутувати, а та­кож не абсолютизувати.

Список літератури

 

1. Бандура О.О. Єдність цінностей та іс­тини у праві. – К. – 2000. – Нац. ак. внутр. справ України.

2. Бачинин В.А. Философия права и пре­ступ­ле­ния. – Харьков: Фолио. – 1999.

3. Жоль К.К. Философия и социология права. – К. – 2000.

4. Петрова Л.В. Нариси з філософії права. – Ха­р­ків: Нац. юр. акад. України. – 1995.

5. Петрова Л.В. Фундаментальні про­блеми ме­то­дології права. – Харків. – 1998.

6. Философские сказки / Сост. и комент. В.В. Шкоды. – М.: Фолио. – 2000.

7. Циппеліус.Філософія права. – К. – Тан­дем. – 2000.

8. Шкода В.В. Вступ до філософії права. – Хар­ків: Фоліо. – 1999

9. Юркевич. Історія філософії права. – К., 2001.


 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.