К ВОПРОСУ О ПРЕДМЕТНОЙ СФЕРЕ И МЕТОДАХ

СОВРЕМЕННОЙ ФИЛОСОФИИ ПРАВА

Взаимодействие философских и юридических дисциплин имеет своим результатом то, что можно назвать "философия права". Сохранение такого традиционного названия возможно, как утверждает автор, только если оно используется для указания на философские вопросы юриспруденции, которые развязываются совместными усилиями юристов и философов.

К. К. Jole

ON THE ISSUE OF SUBJECT-MATTER DOMAIN AND METHODS

OF THE MODERN PHILOSOPHY OF LAW

The interaction between philosophical and legal disciplines has resulted in what may be called "philosophy of law". The preservation of this traditional title is plausible, in author’s opinion, only if it is used for the purposes of indication philosophical issues of jurisprudence that are resolved by joint efforts of lawyers and philosophers.

© 2003 р. Ю. М. Оборотов

Одеська національна юридична академія

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА І МЕТОДОЛОГІЯ

ЮРИСПРУДЕНЦІЇ

Рубіж тисячоліть визначив початок нової іс­торичної епохи, іменованої постмодерном. Пост-модерн, зокрема, пов'язаний із твердженням змін у праві і державі, оскільки повсюдно визначи­лась певна неефективність функціонування права і держави. При цьому і право, і держава ніби втрачають ті риси, які традиційно виступали як ціннісні для культур і цивілізацій. Так, право, що відрізнялося своєю стійкістю, стабільністю, що має у своєму змісті догму права, стало рухли­вим, плинним, а догматичні складові права на­віть ви­явилися нездатними залишатися стриж­нем про­фесійної підготовки юристів. Не менш скла­днос­тей з існуванням держави, оскільки така ви­зна­чальна її властивість як суверенітет, усе більш перетворюється у фікцію, не відобража­ючи мо­жливості прояву держави в нову епоху.

Якщо ж узяти до уваги кризу західної (єв­ро­пейської) традиції права і неспроможність дер­жавної влади в світі, який глобалізується, то стає зрозуміла необхідність виходу до нової (су­час­ної) методології соціального пізнання. Заува­жимо, що протягом останнього століття методо­логія від класичної, збудованої на раціональних і об'єктивних підходах, через некласичну – з її свободою вибору і суб'єктивністю, вийшла до посткласичної (постмодерністської), яка харак­теризується визнанням нераціонального і плюра­лістичного підходів [2, с. 15].

Звертання до постмодерністської методо­логії визначається неможливістю пояснити ба­гато проблем правового і державного життя, ке­рую­чись підходами класичної і некласичної ме­тодо­логії. Більше того, найчастіше важко усві­домити й інтерпретувати правові та державні реалії не тільки в рамках використання якого-небудь од­ного методу, а потрібне сполучення методологі­чних підходів і навіть об'єднання по­ложень кла­сичної, некласичної і постмодерністської мето­дології для вирішення виникаючих політичних і правових проблем. Приміром, актуальне вико­ристання поряд з аксіологічним підходом при аналізі права і держави, що розкриває зміст ос­новних полі­тико-правових цінностей, інституці­онального підходу. Такий синтез інституціона­льного та ак­сіологічного підходів відображає єдність ціннос­тей та інститутів, органічний зв'я­зок моральності й порядку [2, с. 21].

При визначенні стратегії юриспруденції з ви-користанням філолофсько-світоглядних під­хо­дів, П.М. Рабінович наполягає на залученні трьох загальнометодологічних постулатів: по-перше, об'єктивної зумовленості обраних мето­дів дослі­дження його предметом; по-друге, не­обхідність установлення єдиної істини, що пере­віряється об'єктивним критерієм; по-третє, еври­стичними можливостями використовуваних під­ходів і ме­тодів [3, с. 170-171]. Якщо з приводу першого і третього постулатів сумніви не вини­кають, то визнання методологічного плюралізму складно сполучається з “єдиною істиною”. Тим більше, якщо складається методологія постмоде­рну, не кажучи вже про можливі варіанти її єд­нання з класичною і некласичною методологією. Ма­буть, тут необхідне використання принципу до­датковості, а не зміни одного уявлення на інше, де підходи і методи повинні доповнювати один одного для цілісного відображення право­вої і державної реальності, вироблення продук­тив­них знань про неї [4, с. 16].

Плюралізм у якості найважливішої скла­дової методології юриспруденції тільки починає про­бивати собі дорогу через нашарування моніс­тич­ного підходу в його ідеалістичній і, до болю зви­чній марксистській, матеріалістичній версії. Між тим, проблема плюралізму в різноманітті його іпостасей, претензій і принципів уже в дру­гій половині XX століття виявилася однією з са­мих обговорюваних у філософії, науці і культурі. Ха­рактерні дві позиції при аналізі поняття плю­ра­лізм. Перша – зв'язана з визнанням однієї реа­льно­сті і багатьох спроб її пізнання; друга – відрі­зня­ється постулюванням множинності сві­тів, он­толо­гічного різноманіття «початків» світу [6, с. 127, 129]. Друга позиція більше відповідає постмоде­рну, що стверджує плюралізм і змінює колишні орієн­тири науки: від проблеми істини та її автори­тету до проблеми цінності осмислення і розуміння. За­уважимо, що, стверджуючи можли­вість викорис­тання різних підходів, методів, і засобів, плюралізм не гарантує встановлення іс­тини, а лише встанов­лює свободу її пошуку [6, с. 130, 133].

Визнання плюралізму як принципу реалі­зації дослідницького пошуку дозволяє не тільки вийти до нових парадигм правового і державного роз­витку, але і дає можливість обновити форма­цій­ний підхід, який став вже традиційним у вітчиз­няній юриспруденції. Розкриваючи ба­гатство різних методів і технологій, у порівнянні з моні­змом, плюралізм породжує сумніви в на­шій зда­тності створити цілісну, а не фрагмента­рну кар­тину світу. Тут ілюзорними стають спроби виходу до світової правової культури, визначення права для всіх часів і народів, фор­мування світової та ін.

У сучасних уявлених відбувається зміна ідеа­лів раціональності, й якщо класична наука вихо­дила з того, що існує тільки одна досліджу­вана нею реальність і відповідно одна істина, що від­повідає цієї реальності, то сьогодні визна­ється існування безлічі реальностей, кожна з яких має свої критерії існування [4, с. 7]. В зв’язку з цим, наші уявлення про правову реа­льність дуже об­межені і не охоплюють розмаї­ття існування реа­льностей у правовій сфері. На­віть при першому наближенні може бути виді­лена нормативна реа­льність, реальність право­свідомості, реальність правовідносин, реальність правової поведінки – у кожній з яких може бути встановлена істина.

Серед найважливіших питань методології юриспруденції історичного розвитку права і дер­жави не в призмі загальної історії (європо­центри­стської, лінійної та детерміністичної), а глобаль­ної історії з її поліцентричним світом, що розви­вається через екологічні, культурні і полі­тичні кризи з принципово непередбаченим результа­том. Для юриспруденції дуже значиме введення в науковий обіг поняття локальної ци­вілізації як культури здатної видавати глобальні проекти життєвлаштування, що характеризують їх потен­ційну силу впливу на світ, яка виража­ється в та­ких елементах як релігія, ідеологія, стандарти життя. Серед загальних закономірнос­тей розви­тку локальних цивілізацій: відсутність в їх дина­міці лінійності, односпрямованості; від­сутність ієрархічності в розвитку цивілізацій, неправомі­рність оцінок «вище-нижче», «краще-гірше»; для кожної цивілізації власні стадії ро­сту, своя цик­лічність; не існує єдиної цивілізації, соціальні норми, цінності, принципи організації, соціальні інститути і т.д. однієї цивілізації не можуть бути еталонними для інших; формування і розвиток цивілізацій підпорядковується визна­ченим зако­номірностям, її не можна експорту­вати чи ство­рити, використати можна лише окремі її елеме­нти [3, с. 36-37].

Цивілізаційний підхід дозволяє визнати при­родним розмаїття правових культур і державних інститутів як мозаїку світу, що роз­вивається, зберегти власну унікальність, викори­стовувати досягнення різних цивілізацій, вести з ними культурний діалог, знаходити спільні пра­вові рі­шення й організаційні засоби їх здійс­нення при вза­ємодії з іншими правовими систе­мами і дер­жавами.

Діалог, що розгорнувся, між цивілізаціями і культурами, виводить до формування паради­гми партнерських відносин, заснованої на праг­ненні досягти взаєморозуміння, компромісу у формуванні «загальної мови», згоди думок і дій із протилежною стороною. Цією парадигмою стверджуються цінності комунікативного співробітництва, серед яких рівноправне партнерс­тво, свобода і відповідальність кожної зі сторін, визнання самоцінності партнера, орієнтація на ненасильницькі методи вирішення конфліктів. Для такого партнерства необхідне налаштування на культурну, історичну, стилістичну специфіку кожної зі сторін, воно засновано на принципі взаємної додатковості культур, що мають різні системи цінностей [1, с. 263-264]. При цьому до­тримання загальних «правил гри» – партнер­сь­ких норм – вимагає розширення взаємодії пра­вових систем, посилення діалогу правових куль­тур, руху по лінії взаємних поступок, вироблення довірливих відносин як стратегії довгостроко­вого цивілізаційного співробітництва.

Удосконалення методології визначається не тільки потребами сучасної юридичної прак­тики, але пов'язане також з інтелектуальними інвести­ціями у формі залучення до новітніх тех­нологій досліджень. Таким виступає герменев­тичний під­хід до розуміння права, що є одним з найваж­ли­віших на шляху становлення методоло­гії юрис­пруденції в епоху постмодерну. При плин­ності догми права для галузевих і спеціаль­них юриди­чних наук недозволено замикатися в рам­ках сформованих традиційних підходів. Як ні­коли раніше, актуальне використання філософ­ських і загальнотеоретичних розробок для вирі­шення конкретних завдань у найрізноманітніших на­прямках юриспруденції.

Якщо постмодерн позначив нездатність юри­дичної науки за допомогою раціональних рішень проникнути до змін у праві й державі, то, отже, необхідний вихід до методології, здатної до зба­гнення в сучасному світі, який глобалізу­ється й індивідуалізується, правових і державних реа­лій, що навряд чи досяжне без принципового пе­ре­гляду питань використання філософського знання в юриспруденції.

В епоху постмодерну філософія права пе­ре­творюється в найважливішу складову юрис­пру­денції, яка «пом'якшує» раціоналізм юриди­чних наук. Настроюючи на збагнення загальних прин­ципів правової реальності, таких вихідних об­ґрунтувань права як свобода, справедливість, рівність, філософія права розкриває рух право­вих цінностей у різних цивілізаціях і культурах. Історико-філософська традиція і сформований правовий досвід, виражені в сучасній філософії права, дають можливість використовувати цю юридичну дисципліну в справі формування про­фесійної правової культури.

Серед факторів, що визначають необхід­ність використання філософії права для підгото­вки юристів в Україні, можна виділити: поси­лення взаємодії нашої правової системи і правової культури з правовими реаліями інших держав; необхідність утвердження ідеї правової держави; завдання щодо підвищення правової культури і подолання правового нігілізму; забез­печення становлення юридичної еліти; визна­чення перс­пектив розвитку вітчизняного права і держави.

Філософія права має свою внутрішню по­бу­дову, яка розкривається за основними її скла­до­вими як наукової дисципліни, іменованими галу­зями філософії права. Серед них: 1) правова он­тологія як вчення про правове буття, про існу­вання права, догми права, розмежуванні право­вого і неправового, правової реальності та її складових; 2) правова гносеологія, тобто вчення про природу, метод і логіку пізнання та інтер­претації правової реальності. Тут, у першу чергу, складається методологія пізнання правової реа­льності, визначаються засади збагнення права; 3) правова аксіологія – це вчення про інструмен­та­льну (службову) і власну цінності права, цін­нос­тях права і правових цінностях, соціальній та особистісній цінності права в умовах локальних цивілізацій і різних правових культур; 4) правова антропологія, що звернена до процесів руху права в людині, правовому розвитку та розмаї­ттю правових культур.

Філософія права розкриває переваги й недо­ліки власної правової системи, стверджує, що авторитет права міститься в ньому самому. Вона є могутнім чинником у справі становлення юри­дичної еліти, позбавляючи державну владу пре­тензій на монополію у формуванні, викорис­танні та забезпеченні права.

Список літератури

1. Василенко И.А. Диалог цивилизаций: социо­культурные проблемы политического пар­тнерства. – М.: Эдиториал УРСС, 1999.

2. Демидов А.И. О методологической си­туа­ции в правоведении // Правоведение. – 2001. – № 4.

3. Орлова И.Б.Евразийская цивилизация. Со­циально-историческая ретроспектива и пер­спек­тива. – М.: Норма, 1998.

4. Псевдонаучное знание в современной куль­туре (материалы «круглого стола») // Во­п­росы философии. – 2001. – № 6.

5. Рабінович П.М. Основи загальної тео­рії права та держави. – К.: Атіка, 2001.

6. Селиванов В. До проблеми розроб­лення концепції розвитку вітчизняної юридичної науки // Право України. – 2001. – № 7.

7. Червонная Л.Г. Плюрализм в соци­ально-гу­манитарном познании // ОНС. – 2002. – № 2.

Ю. Н. Оборотов

Поиск по сайту: