ФІЛОСОФІЯ ПРАВА В СИСТЕМІ ЮРИДИЧНИХ НАУК

Філософія права – це наука, що має давню і багату історію. Ще за часів Античності мис­ли­телі усвідомлювали проблеми співвідно­шення справедливості і влади, справедливості і закону, закону і рівності тощо. Вони, власне, і станови­ли предмет майбутньої філософії права. Перші са­мостійні філософсько-правові системи вини­кли в Європі в епоху Просвітни­цтва і були пов’язані з іменами І. Канта та Ф. Гегеля. Філо­софсько-пра­вовій тематиці присвятили свої твори багато ро­сійських та українських науко­вців у ХІХ – на початку ХХ століття, серед яких можна назвати М. Алексє­єва, І. Ільїна, Б. Кістя­ківського, К. Не­воліна, П. Новгородцева, Л. Пе­тражицького, П. Соро­кіна та багатьох інших.

У Радянському Союзі філософія права ке­ру­ва­лась постулатами марксистсько-ленінської те­орії, яка, базуючись на принципах діалектич­ного та історичного матеріалізму, абсолютизу­вала пер­винність економіки щодо політичної надбу­дови, класовий аспект держави і сус-пільс­тва, іг­норуючи загальнолюдські, гуманіс­тичні та при­родно-пра­вові ідеали. З цього при­воду відо­мий французький дослідник Р. Давід писав: “...марксистське тлума­чення права прямо проти­лежне нашим традицій­ним уявам про ньо-го... У світлі марксистсько-ле­нінсь­кого учення багато речей набуває іншого змі­сту, аніж того, до якого ми звикли” [5, с. 165].

Радянська юридична наука довгий час спи­ра­лась на “вузьконормативне” визначення пра-ва, запропоноване О. Вишенським і затвер­джене на Нараді з питань науки радянсь­кої держави і права (16-19 липня 1938 р.): “Право – сукуп­ність правил поведінки, що вира­жають волю па­нів­ного класу, встановлених в законо­давчому по­рядку, а також звичаїв і правил співжиття, санк­ціонованих держав­ною владою, застосування яких забезпечується при­мусовою силою держави з метою охорони, за­кріплення і розвитку суспі­льних відносин і порядків, що є вигідними і сприятливими для пануючого класу”. Таке тра­ктування права обу­мовлювало суть радянського розуміння права як правил поведінки, встанов­лених дер­жавою і забезпе­чених її примусом [9, с. 293-297]. За та­ких жо­рстких рамок право­розу­міння комуністи­чної ідеології були відсутні під­стави для всебіч­ного розвитку філософії права. Проте, почина­ючи з середини 50-х років ХХ сто­ліття, в радянсь­кій науці з’явився так зва­ний “широкий підхід до права”, який піддав пев­ній критиці ви­зна­чення права 1938 року і розши­рив рамки як вузько­нормативного під­ходу, так і в певній мірі фі­лософсько-правових досліджень. Але філосо­фія права як окрема навчальна дис­цип­ліна не вивчалася у вищих навчальних закла­дах взага­лі. Окремі розділи філософії права чи­тались у рам­ках курсу тео­рії держави і права. Не існу­вало наукової спе­ціальності “філософія права”, що, зрозуміло, також не сприяло роз­вит­кові фі­ло­софсько-правового аналізу суспі­льних явищ.

З розпадом Радянського Союзу і крахом ко­муністичної ідеології на Україні почалося від­родження та визнання філософії права як само­стійної навчальної дисципліни, запрова­джується відповідна наукова спеціальність. Але сьогодні, як і колись, серед вітчизняних і зару­біжних авто­рів триває дискусія щодо кола проблем дослі­дження філософії права та її мі­сця в системі юридичних наук.

У трактуванні питання про місце філософії права як науки існують два погляди: філософія права – це поширення загальної філософії на правову проблематику, та філософія права – це частина теорії права, яка спеціалізується на про­блемах методології [15, с. 32].

Л. Петрова зазначає, що філософія права ви­являє за мінливими юридичними явищами ві­чну ідею права, котра розкривається розумом лю­дини. Вона пише: “Розумне” право назива­ють природним правом. Природне право є “пра-во ро­зуму” або “розумне право”, а оскіль­ки розум є здобутком філософії, то його можна називати “філософським правом”. І далі: “При­родне право є внутрішньою, смисловою сутніс­тю позитив­ного права” [11, с. 367].

В. Шкода завдання правової філософії вба­чає в тому, щоб зрозуміти, що є право, і пов’я-зує його з поняттями рівності, справед­ливості, свободи. Підвалини права кореняться в глиби­нах культури, яку він розглядає, вихо­дячи з триєди­ної схеми: Бог-Людина-Природа [17, с. 33, 41, 87].

Ефективність поширених уявлень про філо­софію права як дисципліну суто прав­ничого профілю для утвердження її в складі на­шої духо­вної культури, сфері теоретико-дослід­ни­цьких пошуків і системі вищої освіти ста­виться під сумнів у монографії “Філософія права: предме­тна специфіка, місце та значення в системі соці­ально-гуманітарного знання” О. Гарніка. Більш перспективним він вбачає під­хід до філософії права як особливого дослі­дни­цького напряму в сфері філософського пі­знання і як навчальної дисципліни філософсь­кого харак­теру [4, с. 8].

Розгляд права у зв’язку з культурою в кон­тексті правової філософії підкреслює також Б. Чміль, він пише: “Предметом філософії права є право як основний засіб саморегуляції суспіль­ства; філософія права усвідомлює його в широ­кому контексті культури” [16, с. 28]. Пра­вову фі­лософію він вважає особливою фі­лософ­ською дис­ципліною, яка посідає місце у філософії поряд із такими дисциплінами, як філософія природи, філо­софія науки, філосо­фія моралі тощо [16, с. 28].

Умови, при наявності яких філософія права розвивається як особлива наукова дисцип­ліна, аналізує С. Алексєєв і приходить до висно­вку, що філософські основи повинні отримувати про­довження і, як наслідок, утворювати мате­ріал цілісної науки на основі даних, що безпо­серед­ньо випливають з правової культури, са­мої пра­вової матерії, що розвивається – зако­нодавства, суспільно-політичної та правової практики його застосування. Він наголошує, що філософія права – не лише ідеї, але і реа­льне правове життя, через яке філософсько-правові ідеї не про­сто уточня­ються, коректу­ються, а формуються [3, с. 14].

Логіку розвитку права та його теорії, як ме­тод мислення про державу і право вважає предметом філософії права І. Малініна. При цьому вона за­значає, що логіка розвитку права охоплює в зня­тому вигляді всі процеси змісто­ут­ворення в сфері права – в масштабах як іс­торії, так і люд­ської індивідуальності. Філо­софія права виявляє людський зміст у предме­тних формах права [8, с. 19].

У книжці Г. Іконнікової та В. Ляшенко “Ос­нови філософії права” автори намагалися від­но­вити історичну, змістовно-теоретичну і нау­кову справедливість – повернути філосо­фію права в лоно філософії. Вони підкреслю­ють, що філосо­фія права не зводиться до зага­льних про­блем те­орії права, а є розділом соці­альної філо­софії, яка досліджує правову про­блемати­ку. Її соціаль­ність виражається перш за все в тому, що право, но­рми, закони лише тоді ма­ють сенс, коли вони повернені до лю­дини, “обслуговують” її життє­вий світ. Цей світ не може бути обмежений по­всякденною реальніс­тю. Інакше кругом би па­нувала анар­хія, сваво­ля та вседозволеність. Він не обме­жується і системним світом – це шлях до дес­потизму і тоталітаризму. Право регулює вза­ємодію по­всякденної реальності і системного світу. Право – не самоціль, а засіб створення для Людини людських умов життєдіяльності [6, с. 225-226].

Відомий російський учений В. Нерсесянц вважає, що предметом філософії права є право в його розрізненні і співвідношенні з законом, а також доходить висновку, що в цілому філо­со­фія права є міждисциплінарною наукою, що об’єднує ті чи інші начала, як мінімум, двох дис­циплін – юридичної науки і філософії. Така між­дисциплінарна компонента є спільною для всіх версій філософії права, незалежно від того, чи розроблені вони як окрема юридична чи філо­софська наука [9, с. 10, 14].

Поділяючи в цілому позицію В. Нерсесян­ца, зазначимо, що лише системний підхід до роз­гляду питання про місце філософії права в сис­темі наук, об’єктом вивчення яких є право, до­зволить визначити орієнтири її подаль­шого роз­витку та обумовить сферу досліджень.

Право – культурне, соціальне явище на­вко­лишньої дійсності. Тому воно є предметом до­сліджень не однієї, а цілого ряду наукових ди­сциплін: філософія права, соціологія права, культурологія права, теорія права, енциклопе­дія права тощо. Зробимо спробу дати коротку харак­теристику органічним зв’язкам у системі, яку утворюють ці науки.

Соціологія права оцінює право як історич­ний продукт соціального життя. Для неї право не є простим зібранням довільних установ­лень, по­ходження яких завдячується роздумам законода­вця чи породжені мовчазною згодою членів сус­пільства. За штучною встановленіс­тю позитив­ного права соціологія права від­кри­ває певну со­ціальну необхідність. Осягнення цієї необхідно­сті веде до пізнання пев­ної істин­ної реальності права, яка є не що інше, як реа­льність соціаль­ного життя, як за­значає М. Алек­сєєв, посилаю­чись на І. Корн­фельда. Оскільки реальність ця встано­влена, наука про право втрачає свою умо­вність і дося­гає істинної взає­модії з реальним пред­метом пізнання, стає нау­кою про справжні фа­кти [1, с. 25-26].

Предметом культурології права є вивчення законів розвитку культури і права; система знань про сутність, суспільне призначення ку-льтури та права, їх зв’язки з іншими соціа­льними явищами; загальні закономірності ви­никнення та розвитку права, вплив різних ви­дів цінностей (множини культур) на право, його формування та реаліза­цію, утворення культурно-правової реальності. Загалом куль­турологія права – це вступ до права [13, с. 26-27]. Тобто аналіз будь-якої соціальної події відбувається через культурну призму, зу­мов­лену відповідним рівнем культури того чи ін­шого суспільства.

Теорія права розглядає юри­дичні явища з позицій норм права, надає право­вої форми змі­нам у суспільних відносинах та за­кріплює їх у позитивному праві. З положень тео­рії права, які не підлягають сумніву та стають правовими аксіомами, утворюється енцикло­педія права.

Завданням енциклопедії (грец. en – в + kyklos – круг + paidea – просвіта) права поля­гає у з’ясуванні поняття права, процесів його утво­рення, відношення його до інших суспіль­них явищ, форм права, його елементів, засто­сування права, методів його вивчення. Енцик­лопедія права дає загальне поняття про систе­му право­знавства [10, с. 252; 12, с. 1].

Вищезазначену сферу взаємодії соціології, енциклопедії і теорії права, позитивного права та суспільних відносин вва­жаємо сферою пра­вової культури – сферою зов­нішнього вияву правових феноменів. Правові світоглядні знання про спра­ведливість, рівність і свободу теорія права чер­пає з філософії права. Як за­значають Г. Іконні­кова та В. Ляшенко, фі­ло­софсько-пра­вова про­блематика ширша від пі­знавальних, ме­тодологі­чних та інших можли­вос­тей юридичної науки. Тим більше, що фі­лософія права не зво­диться до гносеології або культуро­логії. Це са­мостійна фі­лософська ди­сципліна, предметом вивчення якої є загальні принципи існування, пізнання і пере­творення правової дій­сності [6, с. 6-7]. Будь-які фено­мени життєдіяль­ності сус­пільства перебу­ва­ють у центрі уваги філософії права. Юридичні явища для філософії права є тими моментами пізнання світу, завдяки яким на рівні узагаль­нень і з позиції природного права створюється саме та правова матерія, що впліта­ється в по­дальшому в позитивне право, надаючи йому властивостей справедливості, рів­ності, свобо­ди. З іншого боку, використання фі­лософією соціології права не дозволяє першій “відрива­тись” у філософських пошуках від предмета до­сліджень – соціальних явищ, а юри­дичні факти являють собою “віхи”, вектори її руху. Творення правової природи від­бувається з ура­хуванням впливу культурних чинників, тобто на грунті культурології права.

Отже, філософія права – це самостійна на­у­кова дисципліна, яка має власний предмет до­сліджень. У силу специфіки предмета дослі­джен­ня, вона охоплює “прикордонну” сферу між філо­софією та юриспруденцією, викорис­тову­ючи методо­логію першої при дослідженні останньої.

Список літератури

1. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – фи­лософия: опыт комплексного исследова­ния.– М.: "Статут", 1999

2. Алексеев С.С. Теория права. – М.: Изд-во БЕК, 1994.

3. Алексеев С.С. Философия права. – М.: Изд-во НОРМА, 1997.

4. Гарнік О.В. Філософія права: предме­тна специфіка, місце та значення в системі соціа­льно-гуманітарного знання: Мо­нографія. – Дніп­ропет­ровськ: Вид. Дніпропетровського ун-ту, 1998. – 160 с. – Рос. мовою.

5. Давид Р. Основные правовые системы сов­ременности. – М., 1988.

6. Иконникова Г.И., Ляшенко В.П. Ос­новы фи­лософии права. – М.: ИНФРА-М, Изда­тельс­тво «Весь Мир», 2001.

7. Керимов Д.А. Методологические функ­ции философии права // Государство и право. – 1995. – № 9.

8. Малинина И.П.Философия правотвор­чес­тва. – Екатеринбург, 1996.

9. Нерсесянц В.С. Философия права. Учеб­ник для вузов. – М.: Издательская группа НО­РМА–ИНФРА; М, 1998.

10. Палієнко М.І. Предмет і завдання енци­кло­педії права та ідея права // Академічна юридична думка.– К.: Ін Юре, 1998.

11. Петрова Л.В. Фундаментальні про­блеми методології права: філософський дис­курс / Національна юридична академія Украї­ни їм. Я. Мудрого. – Х.: Право, 1998.

12. Ренненкампф Н.К. Очерки юридичес­кой энциклопедии. – Изд. 2-е. – К., 1880.

13. Сливка С.С. Правнича деонтологія: Під­руч­ник. К.: Атіка, 1999.

14. Теория государства и права: Курс лек­ций / Под ред. М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, ТЕИС, 1996.

15. Тихонравов Ю.В. Основы философии права. Учебное пособие для вузов. – М.: Вест­ник. – 1997.

16. Філософія права: Навчальний посібник / За ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. – К.: Юрі­нком Інтер, 2000.

17. Шкода В.В. Вступ до правової філосо­фії. – Харків: Фоліо, 1997.

В. В. Шишко

Поиск по сайту: