Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА



 


“Філософія права” – це не зовсім точна на­зва для тієї області теоретичних досліджень, де пере­тинаються наукові інтереси філософів і юри-стів. Іноді говорять про перетинання світо­глядної проблематики, віддаючи перевагу філо­софії. Од­нак, як свідчить науковий досвід, су­часна юрис­пруденція має власну теоретичну са­мосвідомість і не має потреби в особливому фі­лософському світогляді, що нібито забезпечує широту і гли­бину розуміння предметів, дослі­джуваних юрис­тами. До того ж залишається від­критим питання: про який філософський світо­гляд іде мова?

Існує багато філософських напрямків і шкіл, що розробляють свої картини світу. Ска­жімо, марксисти затверджують власне “єдино прави­льне вчення” як світоглядну основу науко­вого пізнання і практичних дій. Екзистенціалі­сти, фе­номенологи, неотомісти і т. д. претенду­ють на винятковість власного світорозуміння. Хто пра­вий? Кому віддати перевагу? Який кри­терій іс­тинності світогляду? І чи так уже необ­хідно шу­кати деякий абстрактний та універсаль­ний (для всіх часів і народів) світогляд, здатний служити фундаментом для конкретно-наукових знань?

На думку академіка В.І. Вернадського (1863–1945), варто відрізняти науковий світогляд від філософського світогляду. Тут необхідно підкре­слити таке: головна відмінність між цими світо­глядами полягає в тім, що науковий світо­гляд не конструюється штучно деякими привіле­йова­ними “фахівцями” у даній області теоретичної ре­флексії, а формується природно-історично, на­чебто саме собою, тоді як філософський світо­гляд у рамках визначених напрямків і шкіл ство­рюється цілком свідомо.

Поняття “науковий світогляд” не є синонімом поняття “істина”. Різні світоглядні системи не повинні оцінюватися однобоко – тільки за мір­ками істини, тим більше, що істина не є застиг­лим абсолютом. Скажімо, уявлення Клавдія Птоломея (біл. 90 – біл. 160) про Космос входило до складу наукового світогляду певної епохи, вважалося істинним і сприяло досяг­ненню прак­тичних результатів. На даний час у науковому світогляді існують компоненти, які настільки ж мало відповідають дійсності, як мало їй відпові­дала птолемеївська система епі­циклів. Тому, го­ворячи про характерні риси нау­кового світо­гляду, необхідно насамперед указати на можли­вість оцінки за мірками наукової істин­ності явищ об'єктивної дійсності, доступних нау­ковому ви­вченню. У даному випадку мається на увазі ви­значене відношення суб’єкта, що пізнає, до на­вколишнього його світу, при якому кожне явище цього світу знаходить своє пояснення, що не су­перечить основним науковим принципам, що панують у ту чи іншу епоху [1, с. 43].

Не можна забувати про те, що в основі на­уко­вого світогляду лежать методи наукової праці. Це і є цілком визначене відношення су­б'єкта, що пізнає, до пізнаваного явища. Однак науковий метод не завжди являє собою інстру­мент, за до­помогою якого конструюється науко­вий світо­гляд, але він завжди є тим інструмен­том, яким так чи ін­акше перевіряється науковий світогляд [1, с. 44].

Як вважає Вернадський, деякі компоненти су­часного наукового світогляду були досягнуті не шляхом наукових пошуків, а ввійшли в науку ззовні – з релігії, філософії, мистецтва і т. д. У науковому світогляді вони утрималися тільки тому, що витримали пробу науковим методом. Наприклад, прагнення древніх виразити все в числах прийшло в науку з музики, з музичної гармонії. Такі настільки звичайні поняття на­шого наукового світогляду, як “атом”, “матерія”, “сила”, “енергія”, “інерція” і т. п., ввійшли в цей світогляд з інших областей духовної діяльності людини, часом зовсім далеких від наукової ду­мки. Тому відділення наукового світогляду і на­уки від релігійної ідеології, філософських чи ідей художньої творчості неможливе, оскільки всі ці області тісно сплетені між собою і можуть бути розділені тільки в абстракції.

Отже, якщо ми хочемо зрозуміти особли­вості розвитку науки, то неминуче повинні брати до уваги різні прояви духовного життя людсь­кого суспільства і їхній складний взаємозв'язок.

У другій половині XIX ст., коли почала зміц­нюватися і набирати силу позитивістська філо­софія, були започатковані спроби розмежу­вати науку, філософію, релігію та інші форми духов­ної діяльності людини. Все частіше стали лунати за­клики замінити світогляд релігійний чи філо­софсь­кий науковим. Вернадський з цим ка­тего­рично не згодний. За його словами, в історії людства ніколи не спостерігалося науки без фі­лософії. Вивчаючи історію наукового мислення, підкреслював він, ми переконуємося в тім, що філософські ідеї входять у науку необхідним компонентом.

Знаходячись усередині того чи іншого сві­то­гляду, цілком приймаючи основні ідеї і цінності відповідного світогляду, практично неможливо відокремити істинне від помилко­вого, хоча будь-який досить зрілий (з історичної точки зору) сві­тогляд визначає наше відношення до істинного і помилкового, але з цього не вихо­дить, що поми­лкове дійсно є помилковим, а іс­тинне не маскує неправду. Тому з наукового по­гляду дуже зна­чимим бачиться питання про сві­тоглядні фік­ції та їхню інструментальну роль у практичній дія­льності людей.

Фікції неминуче присутні в науковому сві­то­гляді. Вони з’являються, зникають, змінюють свою форму і зміст, додаючи науковому світо­гляду рухливий, динамічний характер і водночас роблячи його розпливчастим, позбавленим стро­гої логічної ясності в плані вираження істинного стану справ. Ось чому питання про фікції в нау­ковому світогляді є винятково важливим світо­глядним і методологічним питанням. “Справа в тім, – підкреслював Вернадський, – що ці фік­ції нерідко одержують форму задач і питань, ті­сно зв’язаних з духом часу. Людський розум не­ухи­льно прагне одержати на них визначену і ясну відповідь. Шукання відповіді на такі пи­тання, що нерідко виникали на далекому від на­уки ґрунті релігійного споглядання, філософсь­кого мис­лення, художнього натхнення чи гро­мадського життя, іноді служить життєдайним джерелом наукової праці для цілих поколінь учених. Ці питання служать риштуваннями нау­кового буди­нку, необхідними і неминучими при його буді­влі, але потім безвісти зникаючими” [1, с. 62].

Наявність фікцій у науковому світогляді – свідчення того, що даний світогляд міняється з часом, а раз так, то зрозуміло, що тільки час­тина пануючих тепер ідей може перейти в нау­ковий світогляд майбутнього.

Науковий світогляд постійно охоплено бо­ро­тьбою з ідеями минулого і за ідеї майбутнього. Ця боротьба ведеться в різних напрямках (філо­софських, релігійних і т.д.) і на різних рівнях (емпіричному, теоретичному). Природно, що в подібних умовах не можна говорити про один монолітний науковий світогляд [1, с. 69].

Постійна зміна наукового світогляду в цілому чи в окремих його частинах складає найважли­вішу задачу, яку постійно повинна мати на увазі історія науки.

Розв’язуючи цю задачу, ми виявляємо до­сить дивні речі, а саме: часом певна істина чи точно доведений факт, ввійшовши в науковий світо­гляд, через якийсь час випадає з нього, за­міня­ючи чимось сумнівним чи відверто помил­ковим. Відбувається регрес наукового знання, що по­стійно спостерігається в історії наукового мис­лення.

В історії науки на кожнім кроці бачимо за­міну істинного помилковим. Іноді можна про­стежити причину регресивного ходу наукового пізнання. Наприклад, у науковий світогляд втор­гаються зо­всім далекі від нього релігійні ідеї, що суперечать науковим істинам, але водночас є для людей у да­ний історичний момент цінними і не­порушними.

Отже, філософія права, що апелює до фі­ло­софського світогляду як істинної основи юри­дичної науки, не в змозі служити корисною під­могою сучасній юриспруденції, що, до того ж, володіє, як і будь-яка інша зріла наука, власним юридичним світоглядом.

Чи потрібна юридичному світогляду допо­мога філософського світогляду?

Ні, не потрібна, оскільки універсального фі­лософського світогляду, що немовби витає над світоглядом різних філософських напрямків, не існує. Юрист-теоретик вправі вибирати те, що у великій мірі відповідає його ціннісним устано­вкам і орієнтирам. Але коли мова заходить про методи наукового пізнання, подібний філолоф­сько-світоглядний релятивізм здає свої позиції під натиском вимог об’єктивності одержуваних результатів за допомогою надійних методів, що не можуть не відповідати об’єктивному стану речей.

Юриспруденція, як і будь-яка інша зріла на­ука, має свій теоретичний базис, що визначає її концептуальне поле, категоріальний склад, а та­кож методи, форми і способи пізнавальної діяль­ності. В умовах безкризового функціону­вання науки вчені рідко ставлять питання методологіч­ного характеру, тому що всю свою увагу концен­трують на розв’язанні практично значу­щих за­дач. Власне кажучи, у практичній орієн­тації на­уки і полягає її головна соціальна функ­ція. Од­нак, накопичуючи знання, розширюючи сферу нау­ково-практичного освоєння світу, на­ука неминуче виходить на екстраординарні за­дачі, розв’язання яких вимагає зовсім нових ме­тодів. У цих умовах починає зріти криза тради­ційного наукового світо­гляду. У пошуках виходу з кризової ситуації люди науки звертаються до теоретичних і методологічних основ своїх про­фесійних знань, намагаються знайти вади в пі­знавальному інстру­ментарії, усунути їх і удоско­налити цей інструмен­тарій. Саме в таких кризо­вих умовах сьогодні зна­ходиться світова юриди­чна думка.

Відповідно до загальноприйнятих поглядів на дисциплінарну будівлю юриспруденції, від­пові­дно до яких вона розпадається на три осно­вні частини (юридична догматика (догматична юриспруденція), політика права, історія права), основними компонентами юридичної науки вва­жаються так звані догматичні (від гр. dogma – думка, навчання, постанова) науки (цивільне право, цивільний процес, карне право, карний процес і т. д.), тобто в центрі наукового право­знавства знаходиться догматична юриспруден­ція. У зв'язку з цим в юриспруденції особливо важ­ливий метод догматичний, який іноді нази­вають формально-юридичним, формально-нормативістсь-ким чи просто юридичним. Даний ме­тод полягає в з'ясуванні діючих правових норм, їхньому ана­лізі, узагальненні, класифікації і конструюванні нових понять на основі вже іс­нуючих у правознавс­тві загальних понять і визначень.

Догматичний метод у сукупності з критичним методом, що полягає в оцінці тих чи інших явищ з погляду визначеного ідеалу, утво­рять те, що можна назвати юридичним мислен­ням (Ф.В. Та­рановський).

Сьогодні, на думку більшості юристів, до­гма­тична юриспруденція вже не може бути лише юриспруденцією понять, не може задовольня­тися одним лише формально-логічним тлума­ченням позитивного права, але повинна бути тією чи іншою мірою соціальною юриспруден­цією, тобто повинна брати до уваги ті суспільні відносини, що породжують правові норми, і ті суспільні цілі, досягненню яких вона служить. Це визначає і науковий статус її щодо нового методу в юриспруденції, яким є порівняльно-іс­торичний метод, широко використовуваний при соціологічному підході до вивчення нормативно-правових реалій.

Центром методології догматичної юрис­пру­денції є методи тлумачення і ясного розу­міння змісту юридичних розпоряджень, що ді­ють у да­ній області права, узгодження цих роз­поряджень між собою за допомогою їхнього упорядкування і пошук оптимальних рішень там, де правові розпорядження не дають однозначної відповіді чи взагалі не діють.

На відміну від інших наукових дисциплін, ди­сципліни юридичної догматики не прагнуть опи­сувати і пояснювати відповідну предметну область за допомогою формулювання загальних законів. Дані дисципліни не переслідують мети досягти загального (теоретичного) знання, що розкриває об'єктивні закономірності соціально-правового життя. Їхнім головним завданням є читання й адекватне розуміння правових роз­поряджень, тобто предметом переважних інтере­сів право­знавців є право як компонент догматич­них наук. При цьому юристи не відмовляються від ви­вчення права як соціально зумовленої на­уки. Саме завдяки їхній ініціативі у свій час со­ціоло­гія перестала бути винятково загальнотео­ретич­ною (умоглядною) наукою і переорієнтувалася на емпіричні дослідження, а згодом галузева со­ціологія поповнилася соціо­логією права.

Філософія, як і право, – багатодисципліна­рна наука (теорія і методологія наукового пі­знання, логіка, етика, естетика і т. д.). Кожна з філософ­ських дисциплін має свою досить чітко визна­чену предметну область дослідження, що зу­мов­лює вибір дослідницьких методів. Саме дис­цип­лінарна побудова науки, включаючи філосо­фію і філософію права, дозволяє говорити не про якийсь один метод філософсько-правових дослі­джень, а про сукупність різних методів, включа­ючи емпіричні методи, широко використовувані в сфері соціології права.

Коли йдеться про філософію права та її іс­то­рію, роль соціології особливо зростає по тій при­чині, що право – це важливий інструмент управління людьми зовсім різних страт. Відпові­дно, для плідного вивчення історії філософії права необхідне використання соціологічних знань, тим більше, що порівняльне правознавс­тво розглядається багатьма юристами як соціо­логічна дисципліна, що спирається на специфі­чну компаративістичну методологію. Незважа­ючи на те, що часом важко провести вододіл між філософією права та соціологією права, важливо вибрати відповідні наукові пріоритети для того, щоб не підміняти один предмет дослідження ін­шим, оскільки будь-яка предметна область, що ви­вчається, потребує використання певних пізна­валь­них Істру-ментів у тому порядку, котрий відповідає її істотним структурним властивос­тям.

Взаємодія філософських і юридичних дис­ци­плін утворять те, що можна умовно назвати фі­лософією права. У даному випадку умовність назви пояснюється тим, що, як уже було сказано вище, сучасна юриспруденція не потребує ні в “уні­версальному” філософському світогляді, ні в “універсальному” і єдиному філософському ме­тоді рішення теоретико-правових питань. Точ­ніше було б говорити про філософські питання юриспруденції, припускаючи при цьому ті пи­тання, що хоча і важливі для подальшого розви­тку юридичної думки, але разом з тим не можуть бути вирішені винятково силами юристів. Такого роду питання не під силу і “чистим” філософам, що мають про юриспруденцію дуже неясні уяв­лення. Потрібне стикування філософії і права з урахуванням їх багатодисциплінарної будови. Ось тут-то і можуть допомогти фахівці з філо­софських питань юриспруденції. Тільки з ураху­ванням цього припустиме збереження традицій­ної назви «філософія права» для вказівки на фі­лософські питання юриспруденції, що розв’язу-ються спільними зусиллями філософів і юристів.

Як професійний філософ, хотів би також вка­зати і на той факт, що чимало праць істориків філософії права, написаних юристами, вида­ються з філософського боку набагато сильні­шими у порівнянні з творами деяких маститих істориків філософії. Недооцінка філософами вне-ску юристів у філософську науку викликана, швидше, професійними амбіціями й необґрунто­ваною зарозумілістю, що є непро­бачними серйо­зним ученим. Усе більше й більше переконує­мося в тому, що співдружність юристів, філосо­фів, соціологів і психологів сьогодні до­конечно необхідна для плідного розвитку гума­нітарних наук і взаємного збагачення новими знаннями представників різних наукових дисци­плін, не згадуючи вже про практичну користь у справі розв’язання соціально вагомих проблем.

Підводячи підсумки, можна відзначити таке. Необхідне відновлення філософії права в якості законної філософської дисципліни як у рамках відповідних наукових установ, так і в ра­мках вищої школи, оскільки без підготовки кад­рів на­уковців і викладачів безглузді всі розмови про плідний розвиток філософсько-правової ду­мки в колишніх республіках СРСР. Крім того, викла­дати філософію права у вищій школі, не спира­ючи на відповідну навчальну літературу, немож­ливо. Але такого роду навчальна літера­тура є – це своєрідне висмоктування з наукових мо­но­графій, що є результатами науково-дослідної ді­яльності, здійснюваної, як правило, працівни­ками науково-дослідних установ. Тому сьогодні актуальним завданням є координація зусиль нау­ковців з викладачами вищої школи для утвер­дження філософії права в якості самостійної на­укової та педагогічної дисципліни.

 

Список літератури

 

1. Вернадский В.И. Избранные труды по исто­рии науки. – М.: Наука, 1981.


К. К. Жоль

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.