САМОТОТОЖНІСТЬ ВАСИЛЯ СТУСА-ПОЕТА 9 страница

Будучи поетом модерним, В. Стус у процесі віршотворення все ж активно послуговується традицією – «не як ремінісценцією, а як першоджерелом творення нового, суто індивідуального бачення і змісту, і форми поетичного тексту»[990]. Він, зокрема, нерідко відмовляється від урегульованості тексту на графічному чи ритмо-метричному рівнях, нехтує римою («Слухаючи Бетховена»), експериментує з дворядковими («в’язниця – а не в’яжуть…»), трирядковими («Ще думалось: перейдена дорога…»), шестирядковими (вступ до поеми «Сковорода») та іншими строфами, використовує в одному тексті різні строфічні модуляції («Рінь»), залучає ресурси художнього прозопису («Режисер із людожерів…»), застосовує кільцеве римування («Поменшала людина на очах…»), циклізує вірші (цикли: «Образки», «Забуттям»). У ранніх творах виявилась схильність молодого поета до майстерної оркестрації тексту, зокрема, до компонування різноманітних стилістичних фігур та лексико-композиційних прийомів, будування строфи на основі алітераційно-асонансної співзвучності («Тебе. Тепер – іди. Тепер – іди. / Тобі – тепер – не треба – втрат – боятися…»; «Цей білий світ, біліший божевіль…»). Специфічним прийомом структурування строфи В. Стуса періоду «Круговерті» є плідне використання змістово-формальних атрибутів енжамбемана (перенесення фрази або частини слова з попереднього рядка у наступний), який фігурує в багатьох віршах збірки «Круговерть» у сув’язі з різними синтаксичними фігурами (інверсією, анафорою), що акцентують інтонаційне чи семантичне ядро тексту. Наведемо для потвердження один із багатьох можливих прикладів:

На розквітлому лузі

Стежка сміється.

Танцюють волошки

Під вітру спокійний прибій… (с. 77).

У ранній період творчості В. Стус помітно вирізняється з-поміж сучасників «розважливою філософською заглибленістю» (М. Коцюбинська), за його ж словами, свідомою настановою на «ваговиту дозрілість речей». Щоправда тут ще присутня «могутня течія ліризму»[991], що зумовила «лагідну округлість форми» (самоозначення поета). Однак уже тоді ритмо-інтонаційна партитура віршів засвідчила відчутну змінність голосу В. Стуса «по всій амплітуді від елегійної ніжності до гнівної динаміки, від ліричної гожості до болючого реалізму, від чародійної музичності до різкого дисонансу»[992]. Загалом його «зовні спокійно-традиційний» вірш переважно «позбавлений канонічності. Інтонаційна свобода трансформує (подекуди до непізнаванності) метричний малюнок»[993].

Жанровий діапазон збірки «Зимові дерева», за спостереженнями Аріядни Шум, коливається «від спроб італійського сонета, через народно-пісенні строфічно побудовані вірші до найбільш сміливого верлібру» (c. 606). Вже ця рання збірка поета буквально вражає розмаїттям версифікаційних відкриттів, багатством метроструктури, динамікою зміни порядку римування (синхронізація перехресного та кільцевого римування), дивовижно плідним використанням фонічних і стилістичних ресурсів для впорядкування текстової структури. В. Плаксіна зазначає, що в «Зимових деревах» наявні «різні строфи, починаючи від моновірша як фрагмента більшого твору і закінчуючи складними багатокомпонентними конструкціями, що нараховують понад 200 рядків»[994].

У збірці «Час творчості» емоційно-змістовий лад художнього вислову підсилюється (в окремих випадках навіть формується) ритмомелодійними та жанро-строфічними формальними особливостями. Наскрізні авторефлексії та стан свідомості суб’єкта лірики, внутрішнє «Я» якого виходить поза межі тривіального буття, передаються не тільки на лексичному рівні, але й формальними «сигналами». Поет означує стани «ждання», «шукання», «розпачу» тощо численними маркерами тяглості, зокрема, «багатоскладовістю, прямою семантикою слова, переносами речень у нові рядки, «прозаїчними» поясненнями». І цей виклад настільки «прозаїзований», що «лише метрика владно утримує його в статусі вірша»[995]:

Коріння струхлявіло і душа

відзамолоду трухне. Бо напевне

вже завелике стало літ провалля,

і вже межа себе переросла,

щоб винести бажання предковічне

по варикозних венах многоліть… (с. 173).

Найповніше поетична майстерність В. Стуса розкрилась у верлібрі, в якому йому вдалось уповні інтегрувати ліричне, епічне й драматичне начала. Зразки верлібру маємо ще в збірці «Круговерть» (наприклад, «Ловить кожне вікно по сонечку»). Вільним неримованим прозовіршем написано «Веселий цвинтар». Ця збірка, за словами Д. Стуса, явила собою «викінчений оригінальний твір, для котрого багато важить форма викладу»[996]. Специфіка текстової структури закладена вже у самій оксюморонній назві. Сюрреалістичні монтажі, що відтворюють абсурдність світу, вимагали й відповідників у строфіці та ритміці. У збірці переважає астрофічний верлібр-фантасмагорія, написаний у сюрреалістичній манері («Мумія», «Вертеп», «Ось вам сонце…», «Цей корабель виготовили з людських тіл»). Підкреслено заземлений, «антипоетичний» вірш увиразнює зображені тут картини тотальної деградації суспільної моралі. Свідома деструкція віршової форми (відсутність рими, довільне застосування рядків різної довжини), з одного боку, увиразнює мотив абсурдності буття й знецінення людського життя в «змертвілому світі», а з іншого – актуалізує читацьку увагу на певному фрагменті, змістовий акцент якого підсилюється його графічним поданням:

– Досить крові, – продекламував кат,

коли ще ніж, загнаний мені попід ребра,

стримів у спині.

А я подумав, весь скривившись од болю:

що як він заходиться

ще й лікувати мене? (с. 163).

Саморефлексія щодо верлібрової віршової форми зафіксована в епістолярії В. Стуса. Так, у листі до Віри Вовк від 27. 11. 1975 р. він писав, що для нього верлібр – це «відстань між матеріалом і автором […] у ньому (верлібрі. – Р. Г.) ранг буття геть чисто переконструйовується в мистецькій структурі» і врешті-решт стає свого роду «планом себепочування» поета (т. 6, кн. 2, с. 87). Якісно новий рівень верлібрової стилістики характеризує останню (на превеликий жаль, втрачену) «відчайдушно-прозову» збірку «Птах душі». Про її формальні атрибути можемо судити лише зі спогадів Стусових співкамерників, а також із його щоденника та листів. Так, В. Овсієнко свідчить, що бачив і читав вірші майбутньої книжки, якими було списано зошит, зроблений з кількох учнівських. Він добре пам’ятає, що це були сюжетні твори, писані переважно верлібром»[997]. У листі до дружини й сина від 12. 06. 1983 р. поет зізнавався: «Стихія Уїтмена – вільного прозо-вірша, геть вільна, геть чутна до найменших модуляцій настрою, – теперішня стихія» (т. 6, кн. 1, с. 442). Він характеризував збірку як текст, позбавлений пафосу та римування. Йому імпонував вірш, «вільний від рим і староканонів». У римуванні поет загалом рідко коли користувався «традиційною системою, яку затримує у віршах народно-пісенного характеру. Частіше він риму або цілком уникає, або теж шукає нових і цікавих повʼязань, включно до внутрішньої рими, яка часто є основою в інструментації його вірша» (с. 606). У творчій практиці зрілого В. Стуса в більшості випадків маємо справу з модерним віршем, близьким до розмовної інтонації, в якому переважно відсутні закінчені «паралельноплинні» строфи, не завжди співпадає словоподіл із стопоподілом, ритмомелодику творять «колючо-дисонантні» (Ю. Шевельов) ритми. Вірш поета до певної міри «аскетичний», позбавлений пишної екзотики романтичного плану, «озброєний внутрішніми жорсткими законами»[998]. За спостереженнями М. Шкандрія, він «немовби забороняє будь-яку капітуляцію перед пісенними ритмами»[999]. Його структура наче «перестерігає від колисання на псевдопісенних присипляючих ритмах, ніби кличе читача бути не сентиментальним слимаком, а тим, що Стус називає муж»[1000].

Найповнішою мірою специфіку жанрово-строфічної організації поезії В. Стуса засвідчила збірка «Палімпсести». Її жанровий (як, власне, і строфічний) діапазон доволі широкий (ліричний образок, вірш-медитація, вірш-сповідь, елегія, ритмізована проза, верлібр тощо). Неоднорідною є і загальна тональність уміщених в ній творів (від медитативної до гротескно-іронічної). Цікаву закономірність творчої практики В. Стуса в цьому сенсі відстежив М. Наєнко. Він запримітив майстерне переосмислення поетом традиційних жанрових форм, вирізнивши його цілком авторські способи «інакшого змістового наповнення жанру романсу», «пародійного наповнення модусу поетичної оповіді» тощо. Дослідник співвідносить такі ознаки із поетикою постмодернізму, як і виокремлені ним домінантні тональності, зокрема, витриману в дусі постмодернізму «поглиблену похмурість», «цілковиту іронію і скепсис» тощо[1001].

Незважаючи на присутнє у збірці «Палімпсести» «схрещення двох манер» (Ю. Шевельов) (вірш римований / неримований, метрований / неметрований, строфічний / астрофічний) у формальному плані, як і в змістовому, вона становить собою цілісну структуру (так її задумував сам поет, про що свідчать непоодинокі мемуарні матеріали). Це значною мірою зумовлено загальною емоційно-смисловою інтонованістю збірки, з якої поет, як зауважує Д. Стус, послідовно витискає надмірну емоційність й безпосереднє переживання (за Ю. Шевельовим, «сосюро-малишкіанський розливаний ліризм»), заміщаючи їх відстороненим спокоєм» (с. 826). Тому невипадково більшість текстів асоціюються із молитовними жанрами. Хоча практично кожен вірш «Палімпсестів» має «кількаступеневу структуру й характеризується рідкісною властивістю самонюансованості та індивідуальної інтонованості»[1002].

Безвідносно до обраного метричного малюнка, вірш В. Стуса характеризується надзвичайною інтонаційною насиченістю. Він несе у собі відбиток майстерності автора та його емоційного стану, відповідного настрою. Особливий звуковий ритм твориться звичайною розмовною інтонацією в її «натуральному регістрі». Поет часто використовує «перенос, цезури всередині рядка, недосконалі та ненав’язливі рими, щоб розбити будь-яку правильну чи просту ритмічну модель»[1003]. Головним законом «поезотворчості» В. Стуса, за його ж словами, була «грація вірша», Тому, попри явні експериментування із текстом, він ніколи «не дозволяє собі диктату, заданості форми. Вірш виростає саме з такого зерна, саме на такому ґрунті, саме з такого кореня. Поет не владний по-волюнтаристському нав’язувати йому форму існування, вона закладена в матерії поетичного слова»[1004].

Складовими такої «матерії», що індивідуалізують авторське «Я» В. Стуса й ідентифікують творчу екзистенцію, є потужні ресурси художньої мови. Безсумнівно, його мова, як і кожного митця загалом, репрезентує «словник, яким користується письменник, лексико-фразеологічний склад його творів, що відображає ідіостиль, специфіку творчої лабораторії, а також етап еволюції автора та літературної доби»[1005]. Кожен митець – це «повсякчасне самотворення задля творчого самоздійснення. Самоздійснення у звуках, кольорах, у лицедійстві, у слові»[1006]. І. Калинець писала, що таємниця слова В. Стуса – у його вдачі. Він, «зовні суворий, скупий на посмішку та жарт, враження від зовнішнього світу вбирав у себе як губка, любі собі емоції ніс у глибінь серця, як бджола мед до щільника, щоби відтак вигранені до сліпучого блиску слова складались у чашу вірша – на причастя красою і генієм творчості»[1007]. Відтак його авторське поводження зі словом є «феноменальною інновацією» (М. Кодак) в українській літературі. Воно засноване насамперед на «відчутті його «внутрішньої форми» (О. Потебня) та істотних для поетичної мови параметрів»[1008]. Йдеться не просто про багатство словника поета, про що неодноразово писалось у численних локальних чи більш загальних студіях. Це, поза сумнівом, так. І мають цілковиту рацію ті автори, котрі говорять про його свідому настанову на збагачення та «всерозкрилення» (слово із Стусової лексики) українського мовного простору. Маємо сьогодні вдосталь свідчень очевидців про роботу В. Стуса над словом. Так, В. Овсієнко згадує, що поет «нарікав на упосліджене становище нашої мови в суспільстві, яка, маючи величезні потенційні можливості, не могла їх розвинути, бо з багатьох сфер уживання вона витіснена. Не твориться термінологія на власній основі, нівелюється специфіка синтаксису. Він намагався творити нові слова і словоформи, якщо подібні були в інших мовах, а наша мала таку потенційну можливість […] Він услухався в мову краян, допитувався про окремі слова – і згодом уживав їх у несподіваних контекстах. Старанно «доїв» діалектні словники, пісенники […] Що ж до власного Василевого усного мовлення, то воно вражало перш за все афористичною точністю. Він не прагнув до так званої літературно нормованої творчості – охоче користувався діалектизмами, співучою подільською мелодикою. Особливо гарними були закінчення його питальних речень.

– Моя мова – мамина, – казав Василь…»[1009].

В. Моренець під час презентації «Вибраних творів» (К., 2012) В. Стуса підкреслював, що поет «випробовував слова нетутешні в часі, не дуже звичні»[1010]. Адже він – «не тільки поет для читачів», але і «поет для поетів» – його слово не чуже елітарності, воно «розпросторює» межі поетичного, плекає свою інтонацію, своє бачення, свої способи поетичного синтезу»[1011]. М. Хейфец, який близько контактував із В. Стусом у мордовських таборах, мав щастя слухати його вірші в авторському читанні, свідчить, що він «у своїй ліриці далеко виходив за межі офіційного словника […] розширив межі поетичної мови, для відтворення нової поетичної свідомості він шукає слів у словесних склепах, комірках національної словотворчості» (с. 630). В. Захарченко називає мову В. Стуса «непіднятим багатством», стверджує, що він «употужнював свою мову, синонімізував її, можна сказати, й уперлинював такими лінгвістичними коштовностями, що вони тепер непогасно освітлюють його поезію. А неологізми, новотвори Поета! […] От вам синонімічність його поезії: «А світ весь витих, витух, відпалав…», «Ще виживу, вистою, викричу я», «Як благостиня прощень, опрощень, прощ і продавань…» [...] Його словотвори: «Світ залито густою смолою передум, перезла, перемсти», «І всепрощення добрих всеочей», «І ось ти – все, що снилось, як смертеіснування й життєсмерть», «Промелькни кроків, волань і зірок», «Те все обрушає нестерпно двопогляд». Таке мовне багатство робить читача українцем, гордим за свою мову»[1012].

Логіка об’єктивного аналізу текстуальних аспектів поезії В. Стуса потверджує думку В. Виноградова про те, що «образ автора є індивідуальною словесно-мовною структурою, яка не тільки сполучає всі елементи твору, але й визначає його стильові особливості»[1013]. Лексичний рівень художньої мови поета формує естетичну зарядженість тексту, увиразнює індивідуальний мистецький профіль, збагачує уявлення про ціннісні пріоритети і духовний світ його особистості. Тут і специфічна (авторська) лексика («Дмитрородиця», «крайбіль», «лебединя», «сонцелет», «сніння»), архаїзми («зизить», «днесь», «тать», «длань»), улюблені дієслова й звороти, що несуть у собі смислове навантаження тексту («яріти», «розпросторитись», «прочувати»), і часто вживані епітети, близькі за настроєво-експресивним значенням, що мають домінантою лексему «божевільний», і повтори-градації («криком кричить із імли», «нарешті – вільний, вільний, вільний ти», «ти ж тіні тіні тінь»), і застосована до абстракцій клична форма («Упізнавай, самотносте мене! Навчи ждання…», «Верни до мене, пам’яте моя…»), і багатоскладові слова, що «притягують» на себе логічні акценти («рознапрямкований», «погорбатілий», «розколошканий», «сліпорожденний», «схарапуджений» і под.).

У художньому просторі авторського тексту В. Стуса, за словами М. Кодака, функціонує «цілий словник-тезаурус ключових номінативів: шлях, хрест, доля, справедливість, розпач, віра, співчуття, незгода, долання…»[1014]. Ці номінативи виявнюють «межисвітню» ситуацію ліричного «Я». Серед них на особливий статус претендує неодноразово зауважуване слово «самособоюнаповнення» та виключно авторське гніздо новотворів із початковим «само»- («самопочезання», «самонезадоволення», «самобіль», «самовтеча», «саможаль»), що текстуалізують ключову філософему лірики поета – «як зберегти себе, людину, в ситуації повної безнадії» (с. 21).

Творчість В. Стуса яскраво ілюструє думку Ю. Лотмана про те, що поезія «руйнує однозначність пануючих у ній зв’язків і розширює таким чином межі пізнання»[1015]. У В. Стуса – це градаційний процес самопізнання і себетворення, підняття особистості навіть у «духовній зоні» на новий, якісно вищий щабель. Його лексика переважно пов’язана з цим «духопоривчим» буттєвим сенсом «усерозкрилення». Звідси – «улюблене ним «все» перед дією, ознакою («всепроривайся», «на цих всебідах», «усевитончуваний зойк») – типово Стусова емфатично наснажена словоформа»[1016]. Сутнісні смислові коди поезії закладені й у специфічному для його індивідуальної манери «бароково-екстатичному нагнітанні […] близькозначних слів»[1017]. І це «нагнітання» характеризується істотним розширенням семантики слова, його підвищеною сугестивністю, що передбачає, за твердженням О. Веселовського, ефект «збагачення новою інтенсивністю відомих слів та образів»[1018]. Цікавим з цього погляду є процес шліфування В. Стусом мови, який у нього пов’язаний не стільки з формальною вправністю, скільки зі смисловими акцентами. Г. Бурлака підкреслює, що «це не просто стилістичне вдосконалення, воно переростає у асоціативне багатство думки, спостерігаємо різні аспекти і повороти філософського осмислення поетом життєвої ситуації і себе в ній»[1019]. Це врешті-решт його «дух самочинної діяльності й кшталтування» (К. Москалець), естетика «квітування» (Д. Стус), «самособоювіднайденість» (І. Дзюба) – екзистенційна і творча.

Відомо, що для з’ясування типодиференційних ознак мистецької індивідуальності того чи того автора вочевидь необхідно «розкодувати його метафоричну мову»[1020]. Метафора В. Стуса є «кровоносною системою» його поезії і становить «складне плетиво асоціацій» (Ю. Шевельов). В образній сфері поет сягає надзвичайно високого рівня асоціативності, «змістовно-емоційної щільності метафоричних фігур, оснутих на несподіваних наближеннях і паралелях»[1021]. У них найповніше об’єктивується суб’єктивний досвід митця у своєрідну «другу поетичну дійсність», стрижневою віссю якої є «метафора душі, простертої в стражданні». Саме метафора з її густою асоціативністю формує насичену образність лірики («крига нагло зібганих сліз мріє»; «бринить космічна музика струмка»; «сонце твоє простопадне кипить»; «і синню тяжкою в осінній пожежі мій дух басаманить»; «о не стинайсь, душе! Уходь у береги»). В багатьох випадках його метафори через віддаленість асоціацій сприймаються на рівні інтуїції («…з них кожна за розпач вища, / як герметична ніч, / цурпалком нервів свище / крізь праліси протиріч»). Мотиваційна основа численних образних проекцій В. Стуса – контраст зіставлюваних гештальтів («Яка нестерпна рідна чужина»; «рідний край мій – царство німоти»). Такий характер творчості, зумовлений «глибинно-стисненою» асоціативністю, оприявнює «алогічність і «парадоксальність» художнього мислення поета, а відтак оксюморонність авторської картини буття, в якій порятунок – нестерпний, мука – солодка. Власне, ключові філософеми поета «смертеіснування» та «життєсмерть» мають оксюморонну природу, як і назва збірки «Веселий цвинтар».

Специфіка мовного самовираження В. Стуса пов’язана передусім із характерним для його поетичної системи «ефектом позитивних кореляцій між симптомами змісту і форми»[1022]. Цьому сприяють усі рівні художньої мови, в тім числі й звукова інкрустація тексту. Індивідуальний звукопис митця доволі розгалужений і різноманітний. Він має, за словами А. Бондаренко, як ономатопеїчний (звуконаслідувальний), так і лейтмотивний характер, коли слова-мотиви добираються залежно від фонічної оболонки слів-тем («Докіль ти руки-крила не розкрилиш, / з душі не вирвеш моторошний крик чуття»)[1023]. Змістово-формальна кореляція як органічна якість індивідуального мистецького почерку увиразнюється навіть графічними особливостями тексту. В. Стус ніколи не починав рядок з великої літери, якщо він іде не після крапки, підкреслюючи в такий спосіб «вищість змістових зв’язків над інерцією вірша. Важити повинно, що говориться, а не хто говорить»[1024]. Означену рису поетики митця виокремила Аріядна Шум, яка у згадуваній передмові до збірки «Зимові дерева» писала, що його мова «дуже чиста і багата. З’являються теж в нього шукання словних новотворів. Але і в цьому випадку, як і в уживанні давніх слів, поет звертається до шукання з ціллю розкішної передачі змісту» (с. 608). А. Малишко в короткому супровідному слові до невеликої добірки ранніх віршів В. Стуса індивідуальними мистецькими «зернинами» початківця назвав «органічну злитість» думки і художнього образу, «чітку і виразну форму вірша», добре знання мови як визначальну характеристику «культури цього молодого здібного літератора» (с. 605). Міркуючи про небуденне значення та сакральний зміст творчості В. Стуса, О. Зарахович підкреслює, що його «слова – суть вчинки поета, отже, можна поставити знак рівності між людиною та поетом Василем Стусом, між Василем Стусом, що говорить і пише, інакше кажучи – між задумом та його втіленням» (с. 791).

Отже, В. Стус – поет великої інтелектуальної наповненості, потужної вибухової експресії та високої образності, що сягає корінням національної культури, а віттям розпросторюється на весь світ. Це поет «у певному розумінні парадоксальний і дуже характерний для сьогоднішньої української свідомості. З одного боку – класичний прояв традиційно українського «шевченківського» типу поета-подвижника, пророка, мученика з його «караюсь, мучуся, але не каюсь», провісника – універсалізованого як голос і сумління нації. Саме таким передусім увійшов Стус у сьогоднішню масову свідомість. Та за тим усім стоїть Поет – з його «ненавиджу політиків», з його прагненням у чисті сфери людського духу, до глибини філософського самоусвідомлення, до «розкошування як особистості». Поет, який і в нестерпних умовах несвободи здійснює ці прагнення. Вміє не тільки прагнути, а й бути таким – наперекір усьому, рішуче переступивши через службову роль поезії, не ставши рабом поетичної публіцистики, самим своїм існуванням заперечуючи колоніальні стереотипи, скинувши з себе кожуха провінційності. Просто поет – не більше й не менше водночас [...] А вже в такій своїй іпостасі є поетичним голосом України в єдиному контрапункті світової поезії»[1025].

В. Стус, як зазначає М. Жулинський, є творцем «нової якості українського слова і нової системи ідейно-естетичних координат для виходу української культури на європейський рівень естетичного мислення. Його твори відкривають позапростірний світ іншого буття. На інших траєкторіях мислення, сприйняття світу і злою долею накинутої нам системи…»[1026]. У силу свого характеру та переконань В. Стус просто не міг стати її частиною, а обрав суцільний опір суспільному тискові та нівеляції – і в житті, й у творчості. В одному із записів у «Таборовому зошиті» він із величезним сумом писав про те, що тодішня українську інтелігенція є «інтелігенцією офіціозу», яка, «прагнучи жити, простує до безславної смерті…»[1027]. Тут варто послатися на слова Т. Салиги, що поетові «було б краще вмерти, ніж так жити. Він мав змогу жити по-іншому – бути співцем ворожого йому режиму і розкошувати у комуністичних «благах». Тільки він цього не прийняв»[1028]. Це був поет, чесний перед своїм народом і перед власною совістю. Він «мав у серці Україну, ненавидів конформізм, тоталітарно-залежницьке мислення, уболівав за долю рідної мови. Але не можна було тоді – і це доводить доля багатьох талановитих українських митців – просто бути чесним і вільним поетом. За чесність і правду, за любов до України впродовж віків карали, ламали хребти, як Тичині, купували. Василь Стус обрав чесну поезію і боротьбу. І безсмертя»[1029]. Він ішов тернистою дорогою сміливо й упевнено, навіть за нелюдських умов творив себе, сподівався, що тільки так народ усвідомить сенс нелегких пошуків у царині духу не лише поетових, але й власних. Перебуваючи за ґратами, поет залишався вільним, набагато вищим і сильнішим від тієї державної системи, що полонила його. Проте, на жаль, «здатність виростати над добою і буднем», що стало чи не найсильнішим завоюванням В. Стуса, як і Т. Шевченка, І. Франка, Йосипа Сліпого, як справедливо зазначає Д. Стус, «залишається поза межами національного культурного досвіду» (с. 11).

Відомо, що єврейський народ став відомий світові тим, що дарував йому Ісуса Христа. Українському народові судилося дарувати йому нового. Стусова усвідомлена жертва потвердила цю істину, увиразнивши й думку І. Франка про те, що саможертовність «творить окрасу всякого життя»[1030]. У випадку В. Стуса жертовність стала однією з найболючіших тем і життя (автобіографічна «подія»), й творчості. З нею пов’язаний наскрізний у його поезії мотив чистого сумління, а також національно-екзистенційна проблематика як його невід’ємна «печать духу» (П. Іванишин). Він, як «Ісус Христос, поклав на свою душу, на свої плечі уготований історичною долею України хрест і поніс його гідно, скромно, терпеливо, в надії – ні, у вірі, що розп’яття його, як Поета і Громадянина, спонукає багатьох і багатьох до роздумів, до каяття, до боротьби»[1031]. Проте його зрозуміла й прийняла не рідна нація, а світова спільнота. У 1982 році він став лауреатом Міжнародної літературної премії «Amnesty International». Зі всіх радянських політв’язнів цієї літературної премії була удостоєна лише колишня киянка, російськомовна поетеса Ірина Ратушинська (с. 67). 1985 року Генріх Белль висунув творчість В. Стуса на здобуття Нобелівської премії (с. 69). За кордоном готувалась до друку його збірка «Палімпсести». Задовго до цього, 12 жовтня 1980 року академік А. Д. Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод і до країн – членів Гельсінського акта: «1980 рік в нашій країні ознаменувався несправедливими вироками і переслідуванням правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю […] життя людини безповоротно ламають, що стає платою за елементарну порядність і нонконформізм, за вірність своїм ідеалам, своєму «Я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі […] Я закликаю колег Василя Стуса – поетів і письменників всього світу, своїх колег вчених, «Міжнародну амністію», всіх, кому дорогі честь і гідність, виступити на захист Василя Стуса […] Вирок Стусу має бути відмінено» (с. 67).

Однак цього не сталося. Україна не почула (уже вкотре) голосу свого великого Поета і Громадянина. 30 серпня за брехливим доносом наглядача табору ВС – 389 / 36 поета було кинуто на 15 діб до карцеру, в якому під час «сухої» голодівки й перестало битися його серце… В. Стус, за словами Є. Сверстюка, це людина «рідкісної моральної обдарованості, голос сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності. Він зберіг свій стиль до кінця. І це було основою його трагедії. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю і лицарською одвагою, не згинаючись і не обминаючи. На такій дорозі поети гинуть…»[1032]. Збулися пророчі слова І. Світличного:

…Ти крізь Мордовії й Сибіри

Нестимеш гордо світло віри

В свою незраджену любов[1033].

Сьогодні закономірно постає питання: «Яким би був поетичний світ В. Стуса, якби його життя в тривіальному сенсі склалося благополучно, тобто поза колючими дротами малої й великої зон?». Звичайно, він «не був би запроторений до «виправно-трудових колоній», ніхто не конфіскував би його поезій, не наглядали б кожний його крок. Але досконалих суспільств нема, і поетове серце кровоточило б на кожну особисто-людську і національну несправедливість і будувало б пекло для самого себе. Така вже Стусова вдача, така, можливо, й місія поета, кожного справжнього поета»[1034]. Цілком імовірно, що «ширшими були б тематичні обрії його поезії, багатшою – жанрова палітра, ми мали б якісь непередбачувані й плідні знахідки в царині форми. Але то був би вже інший поет – без того інтенсивного самоспалення, без тієї несамовитої експресії і дивовижної сконденсованості ідей. Феномен Стуса постав саме на такому історичному і психологічному тлі. І саме такий Стус дорогий нам»[1035]. Тож, гадаємо, не нашою честю, а довічною ганьбою, має стати його посмертне (а не прижиттєве) поцінування – від Національної премії України імені Тараса Шевченка до Героя України. Бо ж при житті поет знайшов підтримку й визнання у світі, а не «на нашій, не своїй землі».

Дай Боже, щоби слова В. Стуса однієї з останніх його заяв (вересень, 1984) достукалися до сердець усіх тих, хто завинив перед ним і всіма в’язнями сумління, щоби пройняли душі тих, кому болить доля рідного народу такою ж мірою, як ятрила вона високу душу її Сина: «…наша жертовна кров, пролита в кучинському концтаборі, навіки пробуде нашою славою, а вашою чорною ганьбою. Подумайте над цим добре. Знайте: ми – під опікою пам’яти народу [...] Я знаю, що писати, власне, ні до кого. Українські перевертні – яничари – не пустять цього листа за призначенням. Бо чи ж не вони віддали українську молодь 50–80 рр. під ніж новітніх сталінців-беріївців? Для чого ж я пишу? Щоб нагадати: окрім нині, буде ще й завтрашній день. Схаменіться, людове!»[1036].

Сьогодні очевидно, що В. Стус – «видатний поет, видатний правозахисник, великий і достойний нашої уваги та нашої пам’яті українець»[1037]. Його творчість – це «поезія буремної інтелектуальної напруги, своєрідного оригінального світовідчуття, високоестетичної образно-пластичної передачі світу, але передусім це поезія кревного українського національного духу»[1038]. М. Бондар з цього приводу наголошує, що «мужня, аскетично сувора, інтелектуально спресована, з перетопленням емоцій філософським концептуалізмом – такі риси поезії Стуса не роблять її «неукраїнською» в жодному смислі; навпаки: вона, як і вимічені тут попередні явища, є «українською» більшою мірою, ніж можуть називатися такими численні зразки поезії «полегшеного», масово-відомого рівня»[1039]. Присутність В. Стуса нам украй необхідна, щоб «надати нового виміру людському життю-діянню, в світлі якого стати на прю за свободу для всіх – значить довічно бути з усіма і для всіх духово необхідним. Зокрема, для всіх прийдешніх поколінь»[1040].

Поиск по сайту: