САМОТОТОЖНІСТЬ ВАСИЛЯ СТУСА-ПОЕТА 2 страница

Не прагни, сину мій, а бережись,

тримаючись вервечки існування,

і научайся саморозсвітання,

і мерехтіти радістю навчись (с. 207).

Оберегом поетової душі впродовж усього життя був найдорожчий його серцю образ матері. Їй він присвятив немало віршів («Дай руку, мамо», «О руки матері», «Усе забувається» тощо). Особливістю його присвят є специфічна емоційна мовна конструкція тексту (введення у текст біблійної символіки, лексичні слововживання на означення ввічливості, риторичні фігури, інверсії тощо). До цієї сакральної теми В. Стус звертався в ранній період творчості. Вже тут образ матері символізує найвищі духовні якості людини, найтривкіші моральні вартості («Усе забувається. / Усе зникає. / Окрім матері»). До трагічних випробувань долі ще далеко. Але й тепер для молодого поета найрідніша людина визнається надійним опертям, джерелом снаги. «Пресвята мати в «картатій грубій хустці» супроводжуватиме поета все життя, наказуючи: «лишень не зрадь»[724]. З поезій В. Стуса, присвячених матері, а також із його листів до різних адресатів видно, що вона була для нього уособленням найважливіших гуманістичних цінностей, найвищим мірилом моральності («Лиш мати – вміє жити, / аби світитися, немов зоря»). Саме тому в пору особливо тяжких випробувань він переживав гостру потребу спілкуватися з нею, бачити її «усміх сумний» над «всім пережуреним миром». Мати стає його сповідницею, «даром піднебесним», «незагоєною раною». Він неодноразово писав у листах до друзів, що відчуває величезну провину перед матір’ю. М. Коцюбинська підкреслює, що у віршах В. Стуса впадає у вічі «піднесення її (Матері), освячення як уособлення чистоти й добра, як втілення білого світла Абсолюту (в цьому контексті мимоволі виникають аналогії зі Стефаниковим побожним ставленням до матері). «Великі очі мамині ... на мене йшли ... Світили очі і мене тримали» («Мені наснилась мати у сльозах»)[725]. Ці взаємини оприявнювали до певної міри містичний, «сакральний зв’язок і місце теофанії» (К. Москалець):

Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу

тьмяним болем своїм і любов’ю, тугою, як смерть.

Усамітнений, сивий, гінкий, не молю і не кличу –

поминув мене світ і пішов, мов з-під ніг, шкереберть.

Та караюсь тобою. Одною тобою, кохана,

сивиною твоєю, сльозою, крутою, мов сіль.

Ти мій дар піднебесний, моя незагоєна рана,

перший спалах моїх геніально-чутких божевіль (т. 2, с. 115).

При читанні віршових присвят і листів В. Стуса до матері впадають у вічі етикетні засоби ввічливості, шанобливості, що формують відповідну художньо-стильову основу тексту, портретуючи адресанта й адресата водночас. Слова-звернення до матері надають рядкам особливого ліризму та величальності, що нагадує літургійні тексти, в яких актуалізовано архетип Богородиці. Мати постає величним біблійним символом заступництва й спасіння. Окремі вірші сприймаються як надривний монолог-звернення ліричної героїні до Бога з проханням урятувати сина-страдника. Їх художня енергетика акумулює в собі вселенський біль, типодиференційні ознаки творів близько корелюють із жанром прохальної молитви («Запомож мені, Отче, і визволи сина з ярма …»; «Запомоги прошу, мій Владико, мій Господи …»). В умовах «задротів’я» тема матері в художньому осягненні В. Стуса посилюється, набирає нових смислів. Це особливо виразно прочитується в листах та щоденникових записах. У кожному листі з неволі – безмір болю, співчуття та неспокутної вини перед матір’ю. Згадки про матір, переживання за неї наявні в більшості листів до різних адресатів. Поет просив прощення й благав повірити, що нікого не зраджував і ніколи й нікому не чинив зла. Намагався щораз заспокоїти, про свої недуги й випробування не писав: «Мамо, славна моя, зичу Тобі здоров’я, хочу швидше побачити Тебе. Бо ти мені дорожча за все на світі [...] В мене прекрасне життя. Я ним дуже задоволений – що така доля...» (т. 6, кн. 1, с. 351). А коли відчув, що вимордований хворобами, голодом і тяжкою працею уже не в змозі боротися за життя, то просив увесь світ заступитися за найріднішу людину. У щоденниковому записі (№ 11, 1982) читаємо: «Прошу не покинути напризволяще мою маму, Стус Олену Яківну з 1900 року народження. Її адреса: 340026 Донецьк-26, Чуваська, 19 [...] Потребує мама головне моральної підтримки, виплакуючи очі за сином. Люди добрі, пишіть їй, хай не буде вона самотньою в своєму горі – підтримайте її дух»[726].

Образ матері в поезії В. Стуса неухильно переростає в образ Батьківщини («Вглядаюся в сумне вікно – / Вітчизно, Матере, Жоно …»). Для нього «Мати-Богоматір-Україна», як і для Т. Шевченка, були тотожними величинами. Поєднуючи реальні й сакральні риси, образ самотньої матері в його поезії набуває «ознак Материнства як феномена універсального й водночас – підставового чинника національного життя»[727]. На емоційно-психологічному рівні така модифікація образу досить часто виринає у віршах-спогадах. Тут проступає суб’єктивний відбір автора-в’язня. До частотного засобу ретроспекції приєднується психологічна здатність людської пам’яті «просіювати» крізь час минуще й несуттєві. Художні візії сягають спогадів, у яких мати й Україна співіснують в одному просторі, символізуючи мрію про щасливе буття (особисте й національне). Поет активно послуговується характерними для віршових присвят ресурсами поетичного синтаксису, зокрема, частотними риторичними фігурами. Присвяту ліризує вживання займенника «моя», що виражає причетність автора до долі Батьківщини, якій адресовано вірш. Емоційну ауру й естетичну енергетику тексту присвяти формує і лексика, що зазвичай використовується в агіографічному тексті:

Моя Вітчизно пресвята!

Мої дитячі ярі дзвони

і подзвін цей многоколонний,

і млин – подобою хреста.

А скільки тут снувалось мрій

моїх батьків… (т. 2, с. 187).

У свідомості поета любов до матері (батька) й любов до Вітчизни ідентифікуються як єдина моральна вартість. Семантична кореляція цих двох образів у нього не завжди виявлена прямо, у більшості випадків вона присутня в його текстах латентно. Втіленням їх психологічно-емоційного окреслення виступає часто вживаний епітет «пресвята» («Мати пресвята», «моя Вітчизно пресвята»). Піднімаючись до рівня естетичної ідеї, цей синтетичний образ символізує важливі світоглядні та етичні пріоритети поета. У віршах, присвячених матері, особливо виразно виявились особистісні домінанти В. Стуса-поета, В. Стуса-людини, В. Стуса-сина.

У таборовій ліриці образи матері, дружини й далекої батьківщини зливаються в єдиний, до болю щемний образ («Що день за днем, що рік за роком, / вглядаюся в сумне вікно – / І бачу мигдалеве око, / Вітчизно, Матере, Жоно!»). «У Стуса мати обертається античною богинею і Богородицею; земна дружина, Валентина Попелюх – весталкою та живим утіленням небесної Беатріче, тобто Джеммою Донаті й Бетріче в одній особі» (c. 708).

Дружині на поетичному «Парнасі» В. Стуса було відведено особливе місце. Не тільки натхненниці чи ангела-охоронця, «постійної ланки, що єднала з реальним життям, а ще й, так би мовити, допоміжного творчого персоналу, чогось на зразок секретаря, лаборанта, кур’єра, бібліографа в одній особі і у, м’яко кажучи, неординарній ситуації»[728]. Поет надзвичайно гостро переживав розлуку з дружиною, глибоко їй співчував, розуміючи, що «в умовах «великої зони» (так називали між собою в’язні світ, що лишився поза ґратами) визначитися так чітко і однозначно, як у таборі, неможливо, неминучі великі й малі компроміси, недомовки. Не вимагав від дружини героїчних супервчинків, не кликав її на барикади...»[729]. У листах намагався підтримати її дух, розрадити в невимовному горі: «Я хотів би бути найкращим, наймужнішим, наймудрішим, найдужчим, найдобрішим – заради Тебе, люба. Хотів би діждати часу, коли б міг наставити до тебе, сонної, всі квіти землі, аби вони були довкруги Тебе – свіжі, росяні, незаймані. Аби Ти, прокинувшись, милувалася ними […] Втішаюся думкою, що цієї ночі Ти мені наснишся...» (т. 6, кн. 1, с. 320). Відчуття вини перед дружиною завжди балансувало на межі «свята високого болю» та «врочистості розлук». Ось рядки однієї з останніх адресованих їй поезій, уміщених у листі від 12. 06. 1983 р.:

Такий твій сміх мені заливистий,

так він заходився – на плач.

Пробач – за те, що ані вісті

не подаватиму. Пробач... (т. 6, кн. 1, с. 442).

Віршам і листам В. Стуса характерна сакралізація родинних стосунків, близька до філософії Г. Марселя поєднанням простоти буднів і таємниці. У праці «Таємниця родини» філософ писав: «Я вельми схильний вірити, що існує така religio, – незаперечні свідчення про неї залишили нам погани, – домашнього вогнища, яка поцейбіч усякої властиво християнської духовності забезпечує надійність отієї угоди між людиною та життям, яку мені так часто доводилося вказувати»[730]. У заґратованому вікні поета, в умовах його «ампутованого» існування образ дружини піднімається до рівня «вічних» образів. В одному з листів називає її Еврідікою (героїня поеми Рільке «Орфей, Еврідіка і Гермес», перекладеної поетом. – Р. Г.) (т. 6, кн. 1, с. 470). Використовуючи традиційну атрибутику світової літератури, він ідеалізує кохану в дусі Данте і Петрарки, уподібнює її до Богині – бажаної і святої: «Моя кохана! Ластівко! Жоно! / Люблю тебе – палкіше, ніж донині / тебе кохав…» (т. 2, с. 178). Вітаючи дружину з днем народження, писав: «Самого спогаду на дні, / як зірка у криниці, / вона з’являється мені / і світить і святиться... Та зірка – це Ти. Дякую Тобі. Дякую, Господи. Цілуючи, сколінений перед Тобою – Василь» (т. 6, кн. 1, с. 225).

У листах В. Стуса прочитується побожне ставлення до дружини. Вони є свідченням «чистої подружньої любови, для якої не існує відстаней і завад, любови вірности-поваги». Поет «находить свої, ніде не позичені слова у звертаннях до дружини, слова, що просто-таки фізично випромінюють ніжність, співпереживання [...] Якісь ліро-епічні «гомерівські» складені епітети «сумнолиця моя», «білораменна», «тонкоголоса», вигадливі й зворушливі словотвори – «Дмитрородице», «Дмитроматере»...[731]. У своїх зверненнях він використовує рідкісно неспрофановані слова («тихоголоса», «шовковоуста»), якими передає найсвітліші почуття. Виразним елементом мовноетикетної системи поета, що свідчить про обожнення адресатки, є його звертання, які характеризують своєрідність камертону стильової тональності його інтимного тексту загалом. Роль опірних лексем у звертальних формулах виконують варіанти її імені, котрі оприявнюють індивідуально увиразнені оказіональні апелятиви та їх епітетне обрамлення («дорога Валю»; «Валю, кохана моя»; «люба Вальочку», «Вальочку, заждана моя»). Основу апеляцій до адресатки становлять флоро- та фаунономени («ластівка», «квітка», «лебединя», «голубиня»), що інтимізують текст, надають йому особливого ліризму.

Глибину почуттів в інтимних віршах В. Стуса увиразнюють авторські метафори («Обіймаю крильми своїми»), традиційні прийоми гіперболізації («Люблю тебе палкіше, ніж донині / тебе кохав …»), розмаїтий спектр колоративів, у якому домінує біла барва як символ світлодайності й світості: «білі руки», «пам’ять любої руки – / тонкої, білої …», «білим соболем тремтить коханої рукав», «біла тінь суворої скорботи», «ти біла, як скрипка», «вся біла, як свіча…». Трепетні почуття ліричного героя кодуються авторськими поетичними ресурсами, зокрема, незужитою образністю («Ти бриниш, немов бджола – / прижурена, олітнена, пахуча»). Естетичну зарядженість тексту формує стилістично маркована лексика, зокрема, застарілі форми слововживання («жона», «свіча», «даждь», «днесь», «длань»), що надають віршам особливого урочистого звучання, наближаючи їх до церковного канону, молитовного жанру. Крізь усю інтимну лірику В. Стуса та листи, адресовані дружині, проходить лейтмотив вини й спокути, що в тексті передається через частотні лексеми «біль» та «прости», сполучувані з колоративом «білий» («біліє, наче біль, за біль біліша»), позитивна конотація якого виступає маркером емоційного стану ліричного героя, що увиразнюється фонічними засобами:

Прости мені, що ти така свята,

На тім вогні, як свічечка згоріла.

О як та біла білота боліла,

О як боліла біла білота! (т. 3, кн. 2, с. 41).

Рефлексія переживання ліричного героя паралелізується в цитованому вірші із вдало скомпонованими стилістичними фігурами, лексико-композиційними прийомами (евфонічний епаналепсис). Особливий художній ефект досягається завдяки сполучуваності алітерації (повторення приголосних «б» і «л») з асонансами (повторення голосних «о» та «і»). Неабиякого драматизму цитованому віршеві («Горить сосна – од низу до гори …») надає фольклорний інтертекст («Ой, і нещаслива / ти, чорнобрива Галю, чорнобри…»), а також повсякчасне вживання трикрапки, що в загальній концепції твору є величиною більше семантичною, аніж синтаксичною.

Сакралізація образу дружини – найголовніший шлях естетизації В. Стусом біографічних реалій («Вона і я поділені навпіл / містами, кілометрами, віками…»). Тембр болю спогадів фіксується словом драматичного життєвого досвіду поета, пережитого ним горя («Цілую у сні сумне твоє обличчя»). Він постійно відчуває присутність дружини («Тінь моя іде за тобою – ступає в кожен твій слід…»). Образ дорогої половини проступає на сірих таборових мурах, з’являється у темені безсонних ночей, виринає у снах: «Ти мені снишся сумною-сумною, як ожиновий кущ, і я з Тобою, Валю, ділю тужні спомини» (т. 6, кн. 1, с. 212). Володіючи дивовижною здатністю створювати підтекст (надтекст), поет з’єднує в одне ціле особисту «двосвітність». Плин художнього часу стимулює суб’єктивний відбір, до якого в ретроспекції «приєднуються закони пам’яті, що зберігає минуле з різною якістю та інтенсивністю. Тут має значення не тільки те, що згадується, а й те, що пропускається»[732]:

… і враз розлога пам’ять нешвидка

до уст підносить пересохле зілля

із тих лугів, де ми колись цвіли

і перемиті квіти вибирали (т. 2, с. 43).

У віршах, присвячених дружині, спалахи глибоко інтимного одкровення подекуди межують із гранично відвертою почуттєвістю. Так, у вірші «Моя кохана! Ластівко! Жоно!..» легким лише штрихом мовиться про пристрасть («бажань нестерпну кручу»). В багатьох любовних віршах знаки тілесності (вуста, руки) стають словом серця, виражають світлодайність, інтимну цнотливість («збілілі губи притулила / мені до змерзлої щоки»; «і трепет рук, і тремт повік німий…»). Імператив поетичного еросу крізь призму тіла оприявнює входження в трансцендентний світ (злиття з божественним):

… і скільки Бог відміряв нам години –

лечу у білі руки лебедини…(т. 2, с. 178).

У деяких віршах чуттєва даність передається через свідомо акцентовану тілесність. Так, у вірші «Вбери-но білу сукню…» ліричний герой знаходить розраду в емоційній активності, для вираження якої поет активно послуговується незужитими еротизмами («вигранені перса», «лебідь живота»). Такого типу авторська «тілесна мова» (А. Арто) проймає «індивідуальне буття метафізичними концептами, онтологізує його, виводячи на вічні цінності, коли тілесна й духовна чуттєвість зливаються в енергію нового порядку»[733]. Фізіологічна площина тілесності допомагає йому увійти у віртуальний вимір континуальності, в якому чуттєва субстанція явно поступається духовній. Апологетизовану чуттєвість підсилює градаційний принцип будування апелятивних конструкцій («Вбери-но білу сукню» – «славну сукню» – «пречисту сукню»). Проникливий голос пристрасті, до певної міри екзальтованої («розпукни в сто люстерок, / аби я розгубився»), з одного боку, виражає «жагу натуральності» (Б. Віппер), а з іншого – метафізичну вивищеність над матеріальним (персональним) досвідом суб’єкта лірики:

Осліплий і оглухлий,

знімілий і отерплий,

лечу на твій сліпучий

всеочисний вогонь (с. 213).

У процесі естетизації високого почуття кохання тема любові в індивідуально-творчому баченні В. Стуса переходить у тему самої людини, формуючи так звану «метафізичну любов», яку він трактує як субстанцію позачасову й позапросторову. Кохана виступає «екстрактом» (І. Дзюба) сакральності буття («мене до неба вознесла»). Слово про знайдений інтимний ідеал, яким була для поета дружина («ця зірка – це ти…»), стає «поетичним судом над світом і собою», переростає у «питання світового болю»[734].

Сучасники В. Стуса переконують, що він зумів зі свого болю, «зі своєї недолі створити поетичну симфонію людського, загальнолюдського болю. Бо всі його переживання, по суті, виходять за межі особистого»[735]. Ніколи не був байдужим до всього, що відбувалось довкруг нього. Як людина, громадянин, він завжди вивищувався над своїм оточенням. У листі до А. Малишка (1962 р.) зізнавався, що хотів би мати своїм credo рядки Д. Павличка: «Іди і правду людям говори! / Не жди ніколи слушної пори – / Твоє мовчання може стать ганьбою!» (т. 4, с. 373). У пояснювальній записці керівництву Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка щодо своєї участі у відомій акції протесту проти арештів української інтелігенції (1965 р.) В. Стус (тоді – аспірант цього наукового закладу) писав: «Чисто психологічно, чисто громадянськи – я не міг стриматися. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином» (с. 54). Його органічна відраза до «політично-бюрократичного маскараду» (І. Дзюба), його «прямостояння» в утвердженні моральних принципів життя під тиском долі рівне стоїцизму І. Світличного з його «Себе зіграйте! Свій хребет! / Зіграйте випростано, струнко…». Саме ця, доволі рано усвідомлена потреба віднайдення «тоненької кладочки між раціональністю поступу й ірраціональним прагненням жити і бути», за словами Д. Стуса, «значною мірою пояснює й вмотивовує дорогу (якщо, звісно, відкинути ілюзію, що людина може все життя лише «боротися», вбачаючи в цьому екзистенційний сенс існування), обрану Василем Стусом»[736]. У творчо-виражальному плані образ дороги став наскрізним символом духовного долання «хреста і долі», в суто життєвому – це «дорога ініціального міфу», дорога страждань і випробувань, «шлях до себе, віднайдення своєї істинної сутності»[737].

Осмислюючи велич Стусової постаті – як поета, людини й громадянина – так і хочеться перефразувати І. Франка щодо В. Винниченка, запитавши: «Звідкіля ти такий узявся?». Життєві факти поета, як писав Ю. Шевельов, «в їхній позірно холодній реальності досить відомі»[738]. Їх, власне, можна вкласти в кілька рядків. Цілісна біографія В. Стуса – в його поезії та в протистоянні, вірніше, в «прямостоянні», що призвело до передчасного відходу за пруг земного буття в Шевченковому віці. Та все ж окреслимо принаймні пунктирно життєві реалії майбутнього поета для повнішої уяви про його «смертеіснування» і «життєсмерть».

Народився В. Стус у с. Рахнівка на Вінниччині 6 січня 1938 року. Вже в самому народженні на Свят-Вечір, коли появився на світ Божий Ісус Христос, є щось містичне. У дворічному віці хлопчик залишився з бабусею. Батьки, переїхали до м. Сталіно (нині – Донецьк), отримавши роботу на одному з хімічних заводів. Далі – навчання в середній школі № 75, згодом – у Сталінському педагогічному інституті. Отримавши спеціальність «Українська мова та література», працював за фахом спершу в Таужнянській середній школі на Кіровоградщині, а після служби в армії вчителював у середній школі № 23 м. Горлівка на Донеччині.

Поет зізнавався, що успадкував «несхитність характеру – від мами, доброту – від батька»[739]. Проте перші враження «виховання й навчання» малий Василь, за свідченнями сина Дмитра, дістав від бабусі, коли «проказував за нею «Отче наш, іже єси на небеси», чи то несвідомо прагнучи заспокоїти часто заплакану бабусю, чи то сподіваючись у такий спосіб збагнути той загадковий дорослий світ, який не вміє радіти сонцю, щастю «талапатися в ставку» чи посміхатися новому дню» (с. 26). Пізніше В. Стус згадував, що «перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи […] Найбільший слід на душі – од маминої колискової «Ой, люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно: «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» – хвилює й досі. Щось схоже на тужного надгробного голосіння з «Заповіту» (т. 1, кн. 1, с. 42). Формування світогляду майбутнього поета відбувалось в умовах, якнайменше сприятливих для національного самоусвідомлення, проте воно стало невід’ємною складовою його особистісного «Я». Далі була робота в шахті «Октябрьская» м. Донецька, в редакції газети «Социалистический Донбасс», що ніяк не сприяла вгамуванню інтелектуальної спраги В. Стуса. І. Дзюба, міркуючи про витоки його духовного світу, ставить низку риторичних запитань: «…Чи важить тут емоційний склад, чи діапазон соціальних почувань, чи якісь враження дитинства, випадковості самоосвіти або напрям інтелектуальних шукань, чи спосіб розв’язання проблеми «точки опертя» для власного «Я», чи відмінності в генетичному потенціалі?...» (с. 754). Мабуть, усе, разом узяте. Бо ж, вступивши 1963 року до аспірантури Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка (спеціальність «Теорія літератури»), В. Стус одразу активно влився в інтелектуальне життя Києва, солідаризуючись із рухом опору. Колосальний вплив на його світоглядно-мистецьке становлення мали близькі контакти з І. Світличним та його оточенням. Власне, з арешту І. Світличного, що став для поета величезним душевним і психологічним потрясінням, розпочалася його «хроніка протистояння» (її детально фіксує з розлогими коментарями Д. Стус у згадуваній книзі «Василь Стус: життя як творчість»).

В. Стус у листах, у «таборовому зошиті» зізнавався, що саме несправедливість, вчинена органами влади щодо І. Світличного, який був для тодішнього покоління творчої інтелігенції cвіточем, буквально обпікала поетову душу, непокоїла, стимулювала до опору тій брутальній системі, котра повністю знівелювала в людині саму людину. Під час відвідин дружини І. Світличного він зачитав відомий сьогодні вірш, котрий став згустком його болю:

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він, як зоря, проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить... (т. 1, кн. 1, с. 93).

Близькість до «крамольного» І. Світличного, відкрите неприйняття офіційної політики щодо національних проблем, активна участь у різного роду громадськоо-культурницьких заходах, акціях непокори, маніфестаціях викликали сподівану реакцію «згори». За участь у виступі відомого протесту в кінотеатрі «Україна» з приводу репресій супроти української інтелігенції В. Стуса 1965 року відраховують з аспірантури з офіційною мотивацією за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу». Йому, як і багатьом його однодумцям, перекривають офіційні канали друкування творів, перетворивши його на «самвидавського» й «тамвидавського» автора. Здана до видавництва «Молодь» у 1964 році збірка «Круговерть» роком пізніше була «розсипана» після негативної рецензії М. Нагнибіди (насправді ж через неблагонадійність бунтівливого автора).

У лютому 1969 року Пленум СПУ гостро критикує за «аполітичність» та «ідейну незрілість» і «формалізм» твори Д. Павличка, Є. Гуцала, В. Дрозда. До віршів В. Стуса було висунуто «серйозні претензії». О цій порі ім’я поета стає відомим за кордоном. У 1965 році празьке видавництво «Свет Советув» випустило чеською мовою збірку «Молода радянська поезія» з віршами заборонених в Україні шістдесятників, в тім числі й В.Стуса. 1970 року в Бельгії виходить друком його книга «Зимові дерева». Того ж року самвидав публікує збірку віршів поета «Веселий цвинтар». Факт видання за кордоном карався найсуворіше. В. Стуса позбавляють роботи за фахом чи покликанням. Після відрахування з аспірантури він працює в будівельній бригаді, згодом – кочегаром. У 1966 році йому поталанило влаштуватись науковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР. Однак через півроку він був звільнений «за власним бажанням».

З 1966 року В. Стус працює в редакції часопису «Ранок». У жовтні цього ж року як співробітник редакції часопису приїхав до Одеси для проведення зустрічі зі студентами Одеського університету. Він виступив із промовою про становище молодих митців, про утиски шістдесятників. Поета не лякали жодні залякування. Його тверду позицію зміцнила ще одна надзвичайно трагічна подія – замордування органами КДБ художниці-шістдесятниці А. Горської, якій поет присвятив емоційно зворушливий вірш:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай – червону тінь калини

на чорних водах – тінь її шукай,

де горстка нас. Малесенька щопта

лише для молитов і сподівання... (т. 1, кн. 1, с. 163).

В. Стус усвідомлював неминучість своєї загибелі. М.Коцюбинська з цього приводу писала: «Не було йому місця тут, у цьому світі, бо притерпітися до всього цього – ціною більших чи менших втрат – як притерплювалися інші, він не міг. Кидався незахищеними грудьми на амбразуру, готовий прийняти на себе вогонь. Без ніякого страхування, без найменшого тактичного маневру, без таких звичних для всіх гальм житейської мудрості чи спасенного «тверезого глузду». Такі у «великій зоні» довго не затримувалися. Висів над ним Дамоклів меч, це було видно неозброєним оком. Якась аура приреченості...»[740]. Такі передбачення прочитуються в багатьох його рядках («Обтято дорогу»; «Попереду – твій край, твій крах, твій прах»). Однак ніякі владні сили не спроможні були змусити його зректися власного голосу. Друзі поета свідчать, що арешт І. Світличного та загибель А. Горської стали поштовхом до його «життєвих палімпсестів: як на старих пергаментах стирали первісний текст, щоб написати по ньому новий, так само і Стус мужньо «стер» свою звичну, «таку, як у всіх» життєву дорогу і ступив на нову, яка неминуче (і він це розумів) мала привести людину такої емоційної наснаги, такого мембранного чутливого сумління, такої абсолютної безкомпромісности, як він, на Голгофу»[741]. Поет пише відкритого листа до президії СПУ, в якому спростовує наклепи на В. Чорновола. 21 грудня 1971 року разом із В. Чорноволом, Ір. Калинець та іншими дисидентами підписує заяву про створення Громадського комітету на захист заарештованої в Одесі дружини відомого політв’язня Ніни Строкатої-Караванської, добре усвідомлюючи, що «сьогодні – ти. А завтра – я, / і пустить нас Господь до пекла…» (с. 58). Є. Сверстюк свідчить, що «в Стусові не було ні крихти акторства, і ніяких масок він не носив – тоді, коли все навколо юрмилося в маскараді вірнопідданости. Можна сказати, що саме за громадянську поставу без пози і маски він загримів у концлагері»[742].

12 січня 1972 року на квартирі В. Стуса вчинено обшук. Наступного дня слідчий Управління КДБ при Раді Міністрів УРСР по Київській області лейтенант В. Логінов, розглянувши матеріали обшуку, порушив проти поета кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 62. Ч. 1 КК УРСР. 15 січня Прокурор УРСР, Державний радник юстиції 1 класу Ф. Глух санкціонує тримання поета «під вартою». Підставою для цього він вважав достатню кількість зібраних В. Логіновим доказів про те, що затриманий упродовж 1968–1971 років «виготовляв та розповсюджував документи й вірші, що зводять наклепи на радянський державний та суспільний лад». Так була сфабрикована перша сторінка кримінальної справи № 47 з обвинувачення В. Стуса в скоєнні державного злочину, яка складе 12 величезних томів.

Отже, спершу глянемо, що ж крамольного супроти держави вилучили у В. Стуса? Крім багатьох чернеток листів і заяв, а також машинописних варіантів збірок «Зимові дерева» та «Веселий цвинтар», серед «арештованих» органами КДБ матеріалів значаться: зшиток «А. Солженицын. Миниатюры. Озеро Сегден», самвидавні поетичні збірки Г. Чубая «Постать голосу», М. Холодного «Крик з могили», аркуш із текстом вірша В. Симоненка «Де зараз ви, кати мого народу», зб. Л. Костенко «Поезії» («Смолоскип»), «Вибраний Казімір Едшмідт» (Мюнхен, 1960), машинописний текст «Крутой маршрут. Хроника времен культа личности», машинопис М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», фотокопію книжки І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», машинопис зб. «Зоряний інтеграл» Л. Костенко («замороженої» радянськими видавництвами), кн. Емми Андієвської «Базар» (Мюнхен, 1967), два листи Станіслава Тельнюка з приводу «Феномену доби», зб. Віри Вовк «Каппа Хреста» («Сучасність», 1969), фотоплівку з працею Юнга та друкарську машинку. Ознайомившись із матеріалами, В. Стус, замість підпису, написав таку заяву: «Оскільки під час обшуку у мене вилучені предмети, які, на мою думку, не можуть мати відношення до людини, проти якої порушена кримінальна справа (йдеться про Ярослава Добоша, за справою якого в 1972 році було заарештовано фактичну більшість шістдесятників. – Р. Г.), вилучення вказаних у протоколі обшуку предметів вважаю безпідставним»[743].

В. Стус із перших днів арешту, як свідчать очевидці тих драматичних подій, вів себе «виклично», «відмовлявся від будь-якої співпраці зі слідством»[744]. Усі звинувачення проти себе категорично заперечував і не визнавав, стверджував, що за пред’явлені «крамольні» документи несе відповідальність виключно особисто («називати прізвища інших людей вважаю для себе неморальним» – із «Справи» № 14). Змиритися із ситуацією В. Стус не хотів, тож намагався максимально мобілізуватись у «прямостоянні». Він пише обнадійливого для себе листа до П. Шелеста: «...Дуже прошу Вас – зробити так, що люди, які щиро прагнуть робити добро для рідного народу і його культури, могли це робити на повну силу, з цілковитою віддачею своїх ясних розумів і чесних душ...» (т. 4, с. 409). Цей лист мав особливе значення для внутрішнього стану поета, бо ж на те, що він попаде за призначенням не сподівався, та й у яке-небудь втручання адресата в його долю, власне, й не вірив. У листі виклав свою позицію щодо ситуації та визначив для себе межу, за яку перейти далі не зможе. Він був готовий до протистояння не тільки між волею й неволею, але й між життям і смертю, а найголовніше – між честю і безчестям. Збірка «Час творчості», що починається віршем «Мені зоря сіяла нині вранці...», засвідчила, що тепер вітальний дух поета має нове джерело сили. Його «самособоюживленням» стає власна творчість. Вів зробив для себе остаточний висновок: «Навіть ціною втрати свободи [...] не маєш зрадити собі, якщо не хочеш повторити сумну долю Тичини, так боляче й гостро змальовану тобою ж у «Феномені доби»[745].

Поиск по сайту: