А значить – України син,

І чорний хліб і біла сіль,

Й криниці вольної роси –

Мені належить тут навік…(ІІ, с. 226).

Істинний поет, за його переконанням, не дає своїй нації заснути, «впасти в транс» (Д. Дроздовський); він здатен стати «голосом роду, народу і світу широкого». У зв’язку з цією світоглядною та мистецькою домінантою таким рельєфним в естетичному самоосмисленні Т. Мельничука є простір Слова (від власної творчості до Слова-Абсолюту), покликаного стати надійним оберегом для нації («Що не встигну дожить, / Слово, ти доживи…»).

Асоціативне поле, пов’язане зі стрижневим образом слова, репрезентоване поетом традиційними для української літератури смисловими знаками: слово-доля, слово-мужність, слово-обов’язок, слово-вогонь, слово-зброя, слово-чин тощо. Це образ, що зустрічається в його віршах доволі часто, уособлює голос правди, голос народу, голос самої України («Раз є слово – Вітчизна жива»). Рядки митця звучать як самоозначення автора в межах його внутрішнього світу й у перетині із зовнішньою реальністю («Я – людина, я – світ, я – народ»). Своє творче кредо він задекларував у збірці «Чага» й ніколи йому не зраджував:

В усьому я і все в мені:

І швидкоплиненне, й невмируще.

Йти по житті, як по вогні, –

І не стоптати білі ружі.

І зберегтися в чистоті –

У тій високій, в тій єдиній…

Щоб у кінці мого путі

Промовив клен:

«Пройшла людина» (І, с. 116).

Життя і творчість Т. Мельничука, як і всіх в’язнів сумління, є свого роду розгорнутою метафорою трагізму митця, що прагне служити єдиному Богові –Правд. Його слово є виразником гуманістично-екзистенційного виміру свободи особистості в нерозривному зв’язку з національним і метафізичними началами буття («Лише б не відібрали в мене пісню / Та пісня – України крила»). Більше того, для нього слово – це сама доля. За свідченнями поета, для митця життя без творчості – «смерть! Бо хотіти сказати Слово – і не могти, не сміти (заткнуть пельку, мов кляпом, «радянською владою», розіпнуть, розтерзають душу слідствами, допитами, ґратами, сонце і світ закриють від тебе тюрмою, колючим дротом і автоматами). А це гірше за смерть. Смерть – мить. А це – вбивство. Повільне, виважене, ритмічне вбивство»[1435].

Для Т. Мельничука, як і для Т. Шевченка, процес творчості, будучи цілком реальною діяльністю («Мої вірші […] стали моїм цілим життям»), водночас є справжнім одкровенням, свого роду «езотеричним знанням» (Т. Мейзерська), «навіюванням» (Ф. Асмус). Його поезія сприймається «на рівні інтуїтивних осяянь»[1436]. Образ поета уособлює феномен високого духу. Процес творчості усвідомлювався ним як сакральне дійство, що породжувало, як і в Т. Шевченка, «могутні містерії єднання з Богом через Слово»[1437]. У своїх роздумах про поета й поезію, що їх можна вважати мистецькими самоозначеннями та настановами побратимам по перу, Т. Мельничук говорив: «Якщо ви, хлопці, до Слова проберетесь і воно піде вам назустріч – тоді ви непереможні. Слово – то Бог. Воно – живе, воно – воля! У кожному нашому слові зачаївся Господь або його сподвижники. А Ісус – у серці. Тому якщо ти через Слово не сконтактувався з якимись вищими світами – злізай з воза. Притому Слово це повинно стати і лишатися тільки твоїм. Другий дасть інше Слово. А ти дай це! Це!..»[1438]. Слово Т. Мельничука й справді особливе, наділене якоюсь незвичайною магією та «гіпнотичною силою» (І. Андрусяк), сакральним змістом. Це поет «надліричний» (В. Осипчук), його ж образні структури «можна сприймати як містичні»[1439]. Життєвий і творчий шлях Т. Мельничука – це шлях незвичайної людини, співмірний з езотеричним, зрозумілим лише для утаємничених. Він був «неземною» (Г. Машталер) людиною і у своєму мисленні, й у поведінці. Сьогодні дослідники його творчої біографії ставлять закономірне питання: «Чи, може, й справді він прийшов з неба, як образно сказав у прощальному слові над його домовиною Іван Малкович?»[1440]. Поет профетично передбачив час завершення свого земного життя («Березень – це той місяць, котрий забере мене»). Містичне передчуття власної смерті є цікавим фактом біографії Г. Сковороди, Ю. Липи, тобто митців метафізичного спрямування. І. Качуровський наводить відомі разючі випадки у світовій літературі пророкування письменником своєї кончини: французького поета Казота та російського Лермонтова, що описав докладно свій труп «на піску долини, під палючим сонцем»[1441].

Т. Мельничук осмислював, а відтак відтворював життя на естетико-інтуїтивному рівні. Він «дістав дар слова з небес, жив ним, творив, з ним відійшов, залишившись легендою»[1442]. Художній світ поета – це його власна «реальність», пов’язана із «духовним діянням» особистості та езотеричним світоспогляданням, а відтак і специфічною творчістю. Іманентною ознакою езотеричної творчості, як підкреслює Т. Мейзерська, є «усвідомлення реальності вищого духовного світу, що визначає і поведінку творчого суб’єкта, яка підкорена суто духовній практиці прозрівання у зовнішньому, тілесно-матеріальному вищої духовної суті та відданого служіння їй»[1443]. І. Малкович справедливо зауважував, що «Тарасова душа ніколи не підлягала земним законам. Поет з Божої ласки, він за будь-яких умов перебування своєї тілесної оболонки служив лише єдиному Богові – Українському Слову, маючи відвагу завжди залишатися самим собою»[1444]. Його творчість слід розглядати саме в цьому ракурсі, що потверджують численні самоозначення, зафіксовані в мемуарних джерелах. Так, у листі з Уралу до друзів від 26. 11. 1973 р. він писав: «Поет – тільки Слово. І коли він спорідниться з іншими словами, він відчує, що він живий. А це основне: живий! Бо те, що не поезія – мертве. А коли ти – Слово, то ти можеш стати, де собі захочеш, серед інших слів. Але ти будеш відчувати, де стати, бо в тебе буде почуття міри! А якщо ти ще й до того Слово активне, світюче, то ти можеш за собою повести інші слова, визволяючи їх з лабіринту суперечностей і протиріч нинішніх…»[1445]. В одному з інтерв’ю українському телебаченню Т. Мельничук зізнавався: «Поезія для мене – усе. В усьому живе поезія – тільки треба побачити, почути її звуки, сконтактуватися з нею. Поезія – це та енергія, я б сказав, десь усього людства […] це є щось таке глобальне…»[1446].

Літературознавці по-різному ідентифікують стильову манеру Т. Мельничука, дискутують про приналежність поета до того чи того літературного напряму, стильової течії тощо. Його відносять то до «нешістдесятників» (В. Моренець) чи «сімдесятників» (В. Осипчук), то зараховують до «витісненого покоління» (І. Андрусяк), а переважно оминають, вибудовуючи творчий «іконостас» митців кінця 60-х – 80-х років. Ми дозволимо собі говорити про дисидентський дискурс у поезії Т. Мельничука, оскільки із в’язнями сумління його єднала очевидна «спільність життєвого досвіду й переживань»[1447]. А ще – глибока віра в добро, правду, любов, а насамперед – в Людину, в її вічне прагнення високого Духу («Відкриває лиш той, хто – вірить / І креше із віри – Вогонь!»).

Т. Мельничук починав свою художню творчість в умовах намагання тоталітарної естетики уніфікувати особистість, коли «заперечувалася етнічна самобутність («радянський народ»), індивідуальний простір («все наше»), самовияв («незамінимих немає»)[1448]. Однак це не завадило йому стати духовно суверенним поетом, якого легко атрибутувати. У стильовому плані він був унікальним своєю «інакшістю», яка виявилась і в змістовому, й у формальному вимірах авторського тексту. Це митець, схильний до інтроверсії та заглиблення у внутрішній світ і наближення до власного «Я», з яскравим, самобутнім і щедрим хистом та виразно індивідуальною манерою письма, із власним способом художнього мислення й типом світовідчуття. «Секретом» його творчості є, так би мовити, «божевільний» прояв «геніальної простоти». Код індивідуального стилю поета структурований і багатьма жанрово-строфічними особливостями, скажімо, синхронізацією вільного вірша та канонічних форм (напр., верлібр «Дивна хата» і «Стародавній сонет»).

Конститутивну ознаку поетики Т. Мельничука визначило інтуїтивне начало, методом же художнього осягнення, а відтак і відтворення дійсності став «потік безсвідомості». Звідси – «клаптиковість» (В. Моренець) не самого стилю, а об’єктивованого митцем реального (парадоксального, абсурдного) світу, в якому відсутній і час, і простір, наявний «яскраво виражений синтез традиційного українського поетичного ладу з модерним, вибудуваним на асоціативному способі образного самовираження»[1449]. Поет, як зауважує І. Андрусяк, «у своїх роздумах про те, що є поезією і яка вона апріорі, доходив автентичних первнів, не стилізуючи на догоду моді під народність своєї стилістики, а як це давалося хіба ще Федеріко Гарсія Лорці, природно поєднуючи живу народну семантику й енергію образів з неабиякою постмодерною віртуозністю»[1450]. Про модерні акценти лірики митця свідчить тяжіння до верлібризації вірша, «перемикання ритму, образних і смислових ладів»[1451]. Особлива роль тут відводиться культивуванню рими (а переважно – нехтуванню нею) як ритмопідсилюючого засобу структурування тексту. Т. Мельничук усе життя вів «боротьбу з римою» як із засобом скутості волі поета. Через оце до хворобливості загострене відчуття волі він різко заперечував силабо-тонічну форму віршування й риму, вважаючи, що вона «зачиняє» поезію, «як птаха в клітку». Його вірші, за словами В. Неборака, заполонюють «якоюсь джазовою свободою польоту образів і ритмів, невимушеним перемиканням лексичних ресурсів»[1452]. Образна система лірики поета базується на віддалених асоціаціях («душа морозу плаче квітами»; «крап-крап-крап / а був я / конем білим»), а тому найповніший ефект її адекватного сприйняття зумовлений не стільки логічним мисленням, скільки інтуїтивним осяянням, певною містичною установкою, в якій відсутня будь-яка раціональність. У такій психологічній установці, за К. Ясперсом, «немає ніякої логічної форми […] ніяких відносностей предметів […] Тут існує повна протилежність між життям, спрямованим до нескінченного, визначеного пережитою ідеєю між осмисленим прагненням, і то більшою мірою, аніж знання, яке ніколи не буде до кінця виповненим, а завжди ставить перед собою усе глибші й значніші завдання – і життям у містичному зануренні, яке можна описати лише у порівнянні як цілковитий спокій і задоволення позачасово існуючим, що не пригнічує і яке формується […] просто як єдине буття»[1453]. Художній світ Т. Мельничука репрезентує цілісну картину буття, в якій домінує сковородинівська ідея екогармонії («говорить мовчки з богом м’ята / і з вітром гомонить крило»; «заколисую світ на руках / гойда-люлі…»), образно означена ним як «шлюб сонця і бджоли». Тому, гадаємо, «потятість» художнього простору його лірики вельми умовна. Ота «розламаність» світу символічно втілена в образі «блакитної роси на траві» й водночас «на колючому дроті»» (символічна назва передмови до тритомного видання спадщини Т. Мельничука, автором якої є С. Пушик). Поет оригінально поєднує дві протилежні емоційно-змістові площини тексту: гармонійну та апокаліптичну. Звідси – амбівалентність авторської картини світу загалом і національної зосібна («Наче в світі є дві України…»).

З-поміж багатьох сучасників Т. Мельничука виокремлює «розлитий в повітрі» «потяг до первозданності», пантеїстичне мислення гуцула-язичника. В приватній розмові з Г. Штонем він говорив: «Балакаємо про космос, усесвітню гармонію, ї таїну, гадаючи, що до них далі, ніж до Бога. А вони є й у мові. Особливо у тій, первісній, якою творяться замовляння, закляття, від яких до поезії ближче, ніж од поезії до них. Але то ніяка не закономірність, а лише наслідок довготривалої муштри слова Духом. У тім числі й Духом Землі і народу, з якого ти вийшов»[1454]. Архетипний давньоукраїнський пантеїзм, притаманний світогляду митця, засвідчений не тільки його поезією (насамперед, збіркою «Князь роси»), але й численними автобіографічними коментарями та окремими нотатками, зафіксованими в епістолярії. Так, у листі від 25. 01. 1973 р. до С. Пушика з кучинського табору Т. Мельничук писав: «Люди забувають, що перш, ніж проявити себе, треба бути собою. Просто – треба бути! Тим більше: як діюча, постійно діюча, животворяща, життєстворююча природа – в усіх своїх проявах. І відчувати себе часткою отієї природи, яка постійно творить, – і яка незнищенна у суті своїй»[1455]. Поет перебував у ненастанних пошуках «кореня» як спротиву «політиці «корчування» (І. Андрусяк). Тому в межах його тексту «сусідять» несумісні образи, що символізують такі одвічні опозиції, як Космос / Хаос, Добро / Зло:

Наступає ніжно на траву

Скромна по-жіночому бджола.

Ти не плач, ромашко, я живу.

І живе … архіпелаг Гулаг… (ІІ, с. 162).

Бездоганно володіючи міфом, Т. Мельничук, «обертає його до нас зворотним боком кожного відання – скорботою і розпачем. У цьому вбачаємо місток, що виводить міфопоетику «застійних» часів на грізний і питальний – епічний простір – есхатологічної міфологічної течії 80-х рр.»[1456]. Знаками апокаліпсису тут виступають коди різних міфопоетичних канонів, переважно біблійного («і світ усіх кудись несе / немов Ісуса до Іуди») та фольклорного («шельмують білих лебедів / змітають / останні крихти крил»). І ця його міфопоетика «драматично спазмована, часто до нестерпності!» (В. Моренець). В авторській репрезентації вона передається через апокаліптичні метафори, що несуть інформацію про «безчасся» (у В. Стуса – «межичасся») та оприявнюють колізії реального катастрофічного життя («світ тікає в безодню»; земля «запряжена у серп»; «в щілинах моєї землі / кишать татари-бусурмени»; «предки клекочуть кістками»). Особливого функціонально-стилістичного навантаження в цьому контексті набувають абстрактні іменники в ролі слів-метафоризаторів, котрі текстуалізують, так би мовити, «природототожність» щодо екзистенційно-національного буття. Серед природних явищ, які мають символічне звучання в «апокаліптичному» тексті Т. Мельничука, вирізняється наділений негативною характеристикою образ туману, що вживається якуособлення лиха, небезпеки, загрози. В ліриці поета його значення переважно збігається із загальноприйнятим. Туман зображений ним як «життєвий простір: людина пливе, не знаходячи виходу, шукаючи примару. Але вихідна позиція – це відтворення реальної картини; ліричний герой у гущавині туману відчуває себе так, наче його несе у невідоме»[1457]. Т. Мельничук частіше співвідносить усталений образ-символ туману зі станом порожнечі, духовного вакууму, бездомності (особистої та національної). При цьому він з метою підсилення драматизації зображуваного в одному тексті нерідко використовує кілька компонентів символічного значення образу туману (морок, мряка):

така мряка

такий мороз

такий туман

спробував розігнати –

не йде

тоді заїхав

трьома возами

і давай накидати… (ІІ, с. 74).

Образ туману, як і багато інших символів фольклорно-міфологічної генези, актуалізує в ліриці поета болючі проблеми національного буття (радше – небуття), оскільки «незглибима історія державності України, як історія нашого національного духу, перестала бути свідомістю широкого загалу»[1458].

Наріжні грані індивідуального мистецького стилю Т. Мельничука, його художня самобутність зумовлені глибинним національним підґрунтям поетики, а відтак продуктивним осягненням та оригінальним відтворенням народного світогляду та фольклорної естетики, що належить багатовіковій системі колективного художнього мислення. У фокусі естетичного осмислення митця перебували базові цінності українства, найповніше реалізовані у фольклорі. Об’єктивований митцем світ в авторській трансформації став органічним складником одноприродної з фольклором естетичної реальності. За словами І. Калинця, «Мельничук мав багату фантазію, що виростала з народної поезії. Більшого знавця фольклору, стилізатора в народному дусі годі було відшукати»[1459]. Його фольклорність особлива. Йдеться про «включення фольклорних елементів у структуру твору та побудову художнього образу за принципом фольклорної естетики, коли народнопісенна основа глибоко захована. Даний спосіб трансформації виявляється і на сюжетно-композиційному, і на мовностилістичному рівнях»[1460].

Автентичність фольклорних образів лірики Т. Мельничука глибоко закорінена у підсвідомості українця. Нерідко їх сутність пов’язана з ледь вловимими фольклорно-міфологічними асоціаціями, а тому сприймається інтуїтивно («Сидимо на краю землі / метляємо ногами / а по безодні їде / дівчина в білому…»). За словами І. Малковича, це далеко не узвичаєна «фольклорність», яка ґрунтується на елементарних запозиченнях. Поет ставиться до фольклору не як до грубої сировини, – він немовби просякає в його живу тканину, в найпотаємніші структури народної ментальності, щоб винести звідти не «вусату» банальність, а квінтесенцію народного духу і способу мислення»[1461]. В одному з листів до С. Пушика він писав, що з фольклору митцеві можна почерпнути «таку свіжість первозданну і вічну красу немеркнучу, перед якою аж дух захоплює»[1462]. Семантичний спектр його ліричної образності кореспондується з її фольклорно-міфологічними образними структурами. І. Андрусяк зазначає, що подібна «нерозривна природність простежується хіба що у Володимира Свідзінського»[1463], для якого, за спостереженнями Е. Соловей, фольклорно-міфологічні начала поставали «аж ніяк не обрамленням чи «оформленням» потужного начала мислительного, а явищем етнокультурним: органічною, адекватною, змістовною формою його буттєвого розмислу, саме його поетичної думи про світ і життя»[1464]. Поет у своїй ліриці розгортає «власне тлумачення пракоренів українського народу, його […] духовного космосу»[1465].

Для мистецької практики Т. Мельничука характерне «перетікання» літературного тексту у фольклорний і навпаки. Ця співдія виявилась у таких шляхах абсорбування фольклорного силового поля, як безпосереднє засвоєння фольклорного коду на рівні символу («роса», «вишня», «зоря»), «експлуатація» фольклорних жанрів (коломийка) та психологічного паралелізму природи («весна вилітає з вулика / дивиться: дощ…»; «журяться журавлі / що рано устали…»; «і умирають сині трави, / і їх ніхто не воскресить»), стилізованого під фольклор художнього мовлення («та прийшла зозуля / сизо закувала / й серце моє біле / у землі розтало…»). М. Жулинський у цьому контексті зазначає, що поет володів рідкісною майстерністю «споряджати» свої вірші в «образні шати усної народної творчості, народної поетики, приголублюючи сприймання читача образами-метафорами, які так творчо використовував ще Шевченко, пестливо зігріваючи ласкавими «весіллячко», «лебедоньки», «коники-цвірконики»…»[1466]. Не меншою художньою знахідкою митця є уведення в «план будови» (Ю. Лотман) авторського тексту фольклорного фрагменту, як-от, у вірші «Я чув, як співають мамині руки…». В такому поперемінному чергуванні прочитується кодова інформація про генетичну пам’ять ліричного героя, його органічний зв’язок із пракоренями та неухильне бажання заглибитись у первісне «лоно» буття («цілую, земле, твій поділ»). В естетичному плані подібні формальні рішення надають поезії Т. Мельничука артистизму й вишуканості, особливої мистецької віртуозності:

…На морозі зірки остигали –

Опалене вишневе листя.

А руки співали:

«Ой морозець, срібний пушок,

А ми садим часничок, часничок…» (ІІ, с. 41).

Повів фольклорної ремінісцентності, властивий мистецькій манері Т. Мельничука, міфопоетична дискурсивна означеність його лірики виявляється у яскравих метафорах, що зазвичай асоціюються зі світлим началом буття. Він увійшов у свідомість сучасників як «геній метафори» (Н. Гнатюк). Органічну складову його індивідуального мистецького стилю, як підкреслює В. Моренець, визначив «винятковий поетичний лаконізм, зумовлений найширшим використанням художніх символів і міфологем, які творяться поетом внутрі метафори на очах за канонами народнопоетичної умовності (тут – уособлення: «скаче ланцюг по землі звивається нічого мене не питається а скаче скаче собі скаче ланцюг по землі»). Інтонованість, асоціації, «приземлена мова, якою поет і не збирається нікого потрясти чи переконати, – все свідчить про виняткову індивідуальність цього поетичного світу, що зводиться на руїнах цілісного народного світосприймання»[1467]. Він, за словами І. Іова, «як ніхто, знав і бачив білий світ, якось відчайдушно і відверто закодовуючи його у метафори […] Се була злива метафор, в яких Слово мало колір, потужні м’язи, здавалося, що його можна торкнутися»[1468].

У своїй творчій практиці Т. Мельничук, як підкреслює А. Григорук, «широко використовує елементи сюжетів, мотиви, образи, художні здобутки загальноукраїнської фольклорної традиції. Козак на коні, ясне сонце, чорний ворон, білий світ, широкий степ – усе це, як сказав колись Іван Світличний, образи з тисячолітнім поетичним стажем, вони витримали великий іспит часу і в народній художній свідомості не мали жодної серйозної конкуренції»[1469]. Водночас лірика поета переконує, що найважливішим рушієм у виборі основних принципів трансформації уснопоетичних джерел у власну творчість для кожного письменника стає його особистий філософсько-естетичний досвід, морально-етичні та мистецькі пріоритети. Індивідуальними є, відповідно, й шляхи інтерпретації фольклорного матеріалу, його формальні проявники в авторському тексті, ступінь оновлення фольклорної атрибутики тощо. Екзистенція поетичного «Я» Т. Мельничука, природно поєднана з фольклорною естетикою, потверджує думку І. Франка щодо вияскравлення «творчої фізіономії» письменника саме в процесі освоєння ним уснопоетичної традиції. «Митець, який свідомо створює поетичний твір, – писав І. Франко у праці «Як виникають народні пісні», – передусім відбирає предмет, найбільше відповідний його індивідуальній вдачі і характерові його таланту, він намагається вивчити, опанувати той предмет, вдуматися і вслухатися в нього, і потім заповнити його рамки, так би мовити, викристалізованим змістом свого власного я»[1470].

Індивідуальним структуротвірним компонентом авторських версій усталеного фольклорного джерела у творчій практиці Т. Мельничука, пов’язаним із його власною міфотворчістю, є своєрідне «запліднення» (М. Коцюбинська) гуцульським колоритом. І ця риса виявляється на всіх рівнях тексту: образу (Мольфар, Довбуш), жанру (гуцульська коломийка), мови («щасливий я, Карпати, / що вас виджу») тощо. За слушними спостереженнями І. Андрусяка, «кожен з поетових образів, як і кожен з образів нерукотворного карпатського лісу, напоєний дивовижним відчуттям глибини міфопоетичного буття, нерозривної єдності всього живого й відторгнення всього штучного. Таким світом (а не в такому світі) споконвіку жили гуцули, і це неймовірне відчуття передалося йому з глибин роду»[1471]:

в цих горах

я засипав комори неба

зірками

в цих горах

я росу не ударив

і не зламав пасткою крил

жодній птасі

жодному звіру й людині… (ІІ, с. 73).

Сьогодні очевидно, що Т. Мельничук «створив свій новий поетичний стиль. Маючи вроджений смак та добру філологічну освіту, він звернувся до багатих скарбів фольклорної традиції, тисячолітнього мистецького досвіду народу, гармонії слова та образу, вивірених часом. І водночас його художній світ – це складний синтез наймодернішої поетичної естетики з праелементами гуцульського фольклору. В його віршах одночасно живуть лісові мавки, жар-птиці, пави, мольфари, відьми, русалки й водяники, а також Ікар і Кампанелла, Джордано Бруно й Леся Українка, київські князі, гунни, Прометей, Довбуш та Бетховен, Йонеско, Уїтмен, Богородиця й Ісус Христос…»[1472].

Художнє мислення Т. Мельничука має виразне міфологічне підґрунтя. Його авторська свідомість, а відтак і форми її індивідуального творчого втілення міцно пов’язані з матрично-архетипними структурами буття української нації. Архетипні за ґенезою та семантичним спектром, структурно визначальні символи формують енергетику художнього світу поета, смислотвірним центром якого виступає гармонійне співіснування людини та природи. Його авторська модель світу кореспондується з уявленням про міф, що традиційно виражає «синкретичне відношення до дійсності у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій і одухотворення істот, які уявляються цілком реально»[1473]. Т. Мельничук захоплює і буквально вражає «своїм образним «перебуванням» повсюдно і повсякчасно […] Його емоційна реакція на світ персоніфікована в огромі різноманітного самовираження природи, у тому космосі історичного буття українського народу, яким є його духовний світ, природа, небо над головою…»[1474]. Звідси – апологетизація гармонії внутрішнього світу ліричного героя із життям довкілля, що досягається через використання персоніфікації – улюбленого художнього засобу митця. Саме «ресурси людського світу служать основою для численних свідомих і неусвідомлюваних перенесень усього спектру людиноподібного на навколишнє середовище, передусім природу, причому як живу, так і неживу. Зрештою, категорія істот у семантико-граматичному плані включає, як відомо, крім назв людей, назви тварин і демонологічні й міфологічні назви, тобто мислиться надзвичайно широко»[1475]. Засіб персоніфікації вербалізує психічні домінанти ліричного героя віршів Т. Мельничука, увиразнює фольклорно-міфологічні основи його художнього мислення, оскільки безпосередньо пов’язана з глибинною етногенетичною пам’яттю народу, із традицією олюднювати довколишній світ. Персоніфікації акцентують увагу на морально-етичних, національних, особистісних проблемах, подекуди переміщуючись у космологічно-екзистенційну площину, набуваючи універсального значення. І. Малкович у своєму післяслові до книги вибраного поета наводить із пам’яті одну з таких мистецьких перлин, надруковану свого часу ймовірно в якійсь із прикарпатських обласних газет, а згодом – на превеликий жаль, утрачену:

Ходить вечір біля криниці

повний кошик пахучих снів

місяцю мій білолоций

добре з тобою мені…»[1476].

Т. Мельничук, як видно, звертається до об’єктів природи як до рівноправного, вищого суб’єкта буття. Естетичний ефект його художнього вислову підсилюється метафоричними епітетами, засвідчуючи рідкісну здатність поета засоціювати усталені метафори з найнесподіванішими предметами, поняттями, явищами, а відтак наповнювати атмосферу тексту особливим колоритом. Спектр такого роду метафоричних персоніфікованих характеристик у художньому просторі авторського тексту митця надзвичайно розмаїтий та оригінальний: «метелик світ на плечах важить»; «хата хова за пазуху село»; «росою вмиває перепілка лице»; «безруке дерево в росу тікає»; «роса пасе дзінки»; «піч калачі у вузлик в’яже»; «сидять собі бджоли, похнюпивши носи…»; «місяць на горбку забув свій слід»; «зоря по камені ісходилася»; «ховає осінь дерево під пташку»; «дорога спить на кінськім копиті»; «барвінок женитися хоче / місяцеві теліжка зламалась; «коник у траві пташкою мед черпає, / хусточка ніченьку вишиває…». Цей ряд можна безперервно продовжувати подібними метафорами, які буквально вражають дивовижними «приголомшливими асоціаціями»[1477]. Вони прокладають якісь абсолютно нові, досі не відомі зв’язки між людською уявою та реальним світом, переконуючи в тому, що лірика Т. Мельничука – то «унікальний різновид живої, з божевільно щедрими розсипами метафор, поезії»[1478]. Нерідко такі метафоричні структури розгортаються у цілісний текст, допомагаючи навіювати читачеві те, що «розповісти неможливо» (О. Потебня), тому виконують ключову роль у розумінні гармонії його художнього світу:

ось уже світ

поволі вихміляється

на призьбі

вичухується сонце

соняшники

жовтими фарами

світять бджолі

щоб вона не заблудила

додому

та й сам я вернувся

з чужини (ІІ, с. 121).

Дослідники в один голос говорять про пантеїзм як світоглядну домінанту Т. Мельничука, палке поклоніння світові живої природи, близьке до «американського поета Уолта Уїтмена, якого любив і не раз називав у своїх віршах. Водночас бачимо тут вплив й української літературної традиції – ранніх Тичини й Бажана, Б.-І. Антонича та деяких сучасників Мельничука, таких, як Василь Голобородько чи Ігор Калинець»[1479]. Анімістичний світогляд поета втілюється у багатьох флорономенах, орнітоморфних та зооморфних символах, що мають фольклорно-міфологічну генезу. В основі індивідуально трансформованої в його авторський текст стійкої символіки рослин («калина стала / а там сидить смутонько»; «нуртують соки у сивій калині») птахів («моливсь на дятла зимороб»), тварин («коні, коні…/ З калини коні…») лежить фольклорно-міфологічна парадигма, що впродовж віків править за наочну модель гармонійного буття людського суспільства та природи. Переважно це первісний світ («дрімає Всесвіт на травині»; «це – первозданне: / небо і ліс і гори / і листя зелене / не людьми воно дане»), який постає виразною опозицією щодо апокапліптичного світу («Украли світ … вогонь гучить… / Кипить земля…»). Романтичні заклики поета жити в гармонії з довкіллям функціонують у просторі універсального («Будьмо ніжні з птицями, деревами / і людьми») й водночас національного міфосвіту («Благаю бджолу / про віно: / Наповни серце Україною»; «Поклади, Вкраїно, пучок кропу / ластівці під крила»). Самобутність образності лірики поета великою мірою визначається виразним гуцульським колоритом («Заговоріть до мене, гори […] / А з вами розмовляти люблю, / як з зорями»; «дзбаном сонця п’ють смереки / туману біле молоко»), в самій же міфопоетичній моделі буття спостерігається органічне нашарування загальнонаціонального космосу на карпатський міфосвіт в оригінальній авторській репрезентації («…й знов посію роси / на мою кохану / й на мою Гуцульщину / ясну…»; «там, у Карпатах, щебету без ліку, / вірніш сказати: солов’їний сад»; «І Карпати бджола під пахвою несе…»).

Творча саморефлексія Т. Мельничука пов’язана з міфологемною мотивацією образних структур, якщо міфологемою в її тематологічному тлумаченні вважати «мотив, заснований на міфологічній архаїці та інтелектуалізований відповідно до обраної автором до здійснення моделі мікрокосму твору»[1480]. Ці художні образи детермінують загальнокультурний код і водночас генерують національну екзистенцію, набуваючи статусу етноміфологеми. Вони є універсальним і воднораз індивідуальним об’єктом поетичних осяянь митця, що диференціюють його авторське «Я», конституюють систему ціннісних пріоритетів поета як соціальної особистості й особистості духовної. Серед таких ключових етноміфологем у його ліриці вияскравлюються розмаїті модифікації образів роси та вишні, що є органічним атрибутом покутського ареалу, а в художньому світі Т. Мельничука символізують чистоту та зцілення.

Міфологема роси трансформується в авторський текст поета найрізноманітнішими смисловими контекстами, переважно фольклорними: «Я посію роси / на пахучі коси»; «веслують бджоли з роси / і мед у них крапле з вій»; «а трава аж під росою / а трава аж під косою / бо ж дівчина»; «Той Бог по ранній росі / До мене прибіг»; «роса коханого чекає». Ця міфологема є знаком болісного трагізму буття, невіддільного від особистісного виміру самого поета і його народу: «на світанку засудили росу на смерть»; «яке тобі росо дати серце / щоб не розірвалося»; «мамина голова / ляже на слізку в труну». Переважно роса – невід’ємна частина світотворення, наділена сакральним змістом, що розкривається через відземний рух ліричного сюжету («росяне небо», «росяна корона»), подекуди прочитується її національна семантика («А дві зіроньці / ходять по вкраїноньці… Радуйся!.. зіроньці-калиноньці / що йде по вкраїноньці»). Тому Т. Мельничук «шукає образ-архетип первісно природний, чистий (не випадково головна книжка його життя зветься «Князь роси», адже роса – це найперше чистота і свіжість)»[1481]. Символічною є і назва поеми «Палац у росині: Місячне інтермеццо», а також книги афоризмів про поета «Князівства його росопад». Та й, власне, слова «я князь роси» можна трактувати як естетичну саморефлексію та самопрезентацію митця.

В одній із давніх українських легенд про походження роси («Роса») розповідається про те, що колись давно, ще до людської цивілізації, жили на землі велети. Останній із них, що залишився ще живим, був наділений фантастичною здатністю регулювати дощ. Коли «його серце перестало битися, усе, що лише було на землі, – дерева, корчі, трави різні, – все-все почало за ним плакати. Ті сльози стали росою, яка зволожує землю тоді, коли дощу нема»[1482]. За національною міфологічною традицією роса «дає дужість і здоров’я» не лише пшеницям і житам, але й хліборобам»[1483]. В українській фольклорно-міфопоетичній традиції роса символізує «первісне світотворче єство й головну відтворювальну силу. Така її функція представлена, зокрема, в колядках і щедрівка»[1484]. Саме у відтворюючій іпостасі постає міфологема роси в художньому світі Т. Мельничука («і я прошу світ: / хай завжди сяють роси»), зокрема, в адаптованих ним давньоукраїнських щедрівках:

Радуйся сумом

земле-білоніженько

А ти небо

перекинься синім збаночком

вилий дорогії роси

на ніженьки босі…[1485].

З міфологемою роси у творчості митця пов’язана ідея гармонії Всесвіту («сяють роси – / і сміються щасливо / Парижі, / Нью-Йорки, / Рими, / і мій Косів»), що визначила основну світоглядну вісь, довкола якої обертається його поетичний материк («Роси сяють сонцями, / а не сонця уламками…»; «В росянім храмі – / дзвін черлених корон»).

Виразно простежується в ліриці Т. Мельничука й фольклорно-міфологічне ядро образу вишні. У слов’янській міфології цей образ зазвичай пов’язують з ідеєю світового дерева, з моделюванням універсальної картини світу. Т. Мельничук органічно вписується в цю традиційну концептуальну сферу. Вишня символізує в його творчості красу й гармонію довкілля («дівчина в зорях пливе – / білою вишнею»), внутрішні переживання та почуття ліричного героя («Забилося серце вишні…»), щораз доповнюючи зображуваний світ іншими образами фольклорно-міфологічної генези («мене сонце несе, / мене вишні несуть»). Із цим образом поет асоціює національний світ («Вкраїна пахне вишняком»), трагічні сторінки історії («…на білій вишні / Кривавий цар Микола здається когось вішав…») та незахищеність людини, метафорично означену ним як «пелюстка підрубаної вишні».

Міфопоетична картина світу Т. Мельничука продуктивно репрезентована багатим і розмаїтим спектром астральної символіки («місяцю-низе / вберись в сині ризи»; «серце місяцем повне»; «зоря білу ручку подає»; «прокинулась зірка»; «я засипав комори неба / зірками»). Філософським підґрунтям її смислової багатоплановості є пантеїстичне мислення поета, в якому вгадується автор-гуцул, що в кожній українській криниці «бачив косівські зорі». З небесними світилами як моделлю гармонійного універсуму він аналогізує людське життя, перенесене на світобудову. Тут «сонце снідає росою» й «цілує зірку» місяць, «золотий ставок зорі / купає Україну». В тропеїчних образних сполуках відповідного смислового поля прочитуються також настрої, внутрішньо співзвучні з віддаленими, в тім числі – суспільно-історичними, громадянськими сферами. В опорних словах астрального спектру вчувається тривога за рідну землю, на якій «зоря сиротою ходить», «капає свічка сонця», «з місяці здерто шкіру» й «зірки вимащені кров’ю», «умирають зорі на вікні», а «місяць шукає утечі» й «неводом тягне козацьку недолю». Вони асоціюються з драматичною особистою долею поета («на самому денці казарми / стислося сонце»; «що ти робиш вінчастий місяцю / над цим кремінним муром») та сподіваннями на її прихильність («зорі розгорнуть крила / Над полонинами / Над ув’язненими…»).

Особливо широкий і оригінальний спектр конотацій засвідчує семантика образу сонця, що відіграє в художньо-філософській концепції буття поета моделюючу (змістову, ідейну, естетичну) роль. Образ основного небесного світила в його ліриці має доволі згущену семантичну наповненість – аж до взаємовиключних характеристик: «золоті пахощі сонця» / «обвуглене сонце». Сонце рідко вживається поетом як пейзажний елемент. Ця традиційна символічна образна структура переважно використовується ним у символічному значені й «базується на семантиці міфологеми сонця – життєдайного божества, властивої віруванням українського і багатьох інших народів»[1486]. У віршах поета вона просякнута «первісною вірою наших пращурів, означує повноту, розмаїття й радощі життя»[1487]: «На землі цій сонця і краси по вінця»; «сьогодні шлюб бджоли і сонця» й под. Т. Мельничук володіє рідкісною здатністю «переназивати» світ, синхронізувати ритми земного й космічного буття з внутрішнім станом ліричного героя («Я славлю серце, повне сонця вщерть»), розшифровувати його настрої та переживання. В образі денного світила розгортається Я-центричність поета, який перетворює чуттєву реальність у міфологічний (віртуальний) світ, переакцентовує внутрішньоособистий план на загальнолюдський:

Я той, хто будить сонце,

Щоб струмінь промінця

Наповнював віконця

І всіх людей серця (ІІ, с. 33).

Солярний культ є сутнісним проявником художніх смислів лірики поета й нерідко розгортається у вкрай важливі для нього теми творчості («Якщо вмерти – то од спраги творчості»), України («Мені не треба десять сонць – / Живу тобою, Україно»; «Бережімо ж сонце в росяній короні, / Щоби наш барвінок не осліп…»), людяності («Людина людині / Хай сонце із серця свого дістає»).

Візію України символізує в поезії Т. Мельничука й міфологічний образ риби, який нерідко зустрічається в різних контекстах його віршів («Рухаюсь мало…», «Живи син риби», «Пробита наскрізь рибою вода» тощо). Глибока закоріненість у колективному підсвідомому потребує деяких розшифрувань семантики й метафоричного втілення в авторському тексті цього образу, що є одним із найглибших архаїчних символів багатьох міфологічних систем. За слов’янською міфологією, наприклад, «риба є першопричиною всіх богатирів»[1488]. Для українства риба є однією з головних дванадцяти різдвяних страв і за християнським звичаєм виконує охоронну місію людини. Згідно з біблійною традицією, Рибу отримає Месія і розділить її з праведниками в кінці світу. На християнських пам’ятниках риба фіксується як символ самого Спасителя, що дає харчування тим, хто вірить у нього. Міфічний ореол риби, пов’язаний із її світотворчою роллю, знаходимо в обрядовій регламентації цілорічного харчування й міфами, зафіксованими в колядках про Рибу Виз[1489].

У поезії Т. Мельничука архетип риби виконує функцію деміурга, що, за давньоукраїнською міфологією, «проявляється у двох варіантах – активному, коли риба приносить із дна первісного океану мул, з якого твориться земля, і пасивному, коли риба (кит, три кити, дельфін і т. ін.) є опорою землі»[1490]. Ліричний герой віршів митця, за словами В. Осипчука, «неухильно заглиблюється на дно первісного океану, передчуваючи нове народження світу»[1491]: «Пробита наскрізь рибою вода, / зоря пере у копанці червоне. / Виходить з двору груша молода…» (ІІ, с. 161). З образом риби поет пов’язує стан реального катастрофічного буття, драматичне відчуття ув’язненого простору – особистого й національного («рухаюсь мало / наче риба в акваріумі»). В цьому міфологемному образі метафоризується й фундаментальний у його ліриці екзистенціал свободи як «сутності істини буття» (П. Іванишин):

я риба

я в морі

вільна риба

у вільному морі (ІІ, с. 75).

Отже, у творчому доробку Т. Мельничука переважають міфологічні фігури, що дає підстави для логічного висновку про загальну основу художнього мислення поета. Міфологічне ядро більшості художніх образів його лірики суттєво збагачує та увиразнює її «силове поле». Поезія митця, міфологічна за своєю природою, повертає читача до вищої реальності первозданного буття, коли між людиною і світом ще не існувало антагонізмів («пташка думає / що вона / не людина / а людина / дивиться / в очі пташки»).

Людину оцінюють по її «верховинах, а верховина Мельничука – це його кращі твори», – писав С. Пушик[1492]. Поета ще за життя називали генієм – і друзі, й вороги. Відомий правозахисник, політик і поет М. Горбаль згадував, як у пермському концтаборі духовний батько шістдесятників І. Світличний просив його переписати й передати на волю Тарасові вірші. «Він же геній, Миколо», – сказав те І. Світличний таким тоном, яким і справді говорять лише про геніїв та … дітей»[1493]. (У своїй поемі «Курбас», написаній у неволі, з-поміж лицарів незламного духу він називає й ім’я Князя роси). В. Карпюк писав, що Т. Мельничук «жив чесно і правдиво, дотримуючись власних законів моралі і честі […] це буденне життя окремої людини, натомість небуденними, геніальними є його тексти»[1494]. За словами М. Жулинського, «це справді неповторний, сучасний, автономний поетичний світ, який динамічно рухається в літературному космосі за курсом, що прокладає для нього його власна совість, його громадянське сумління»[1495]. В одному з інтерв’ю з Т. Мельничуком відомий сучасний прозаїк В. Шкляр назвав поета генієм ХХ століття. А закінчив він свої роздуми про митця, його муки, передчасний відхід за пруг земного життя словами Є. Плужника, якими передав біль від цієї втрати, яку ми ще й досі не усвідомили:

Ось і не треба газетних фраз!

Біль є постійно біль!

Мовчки зросте десь новий Тарас

Серед кривавих піль!

Це про нього. Жаль тільки, що зростання генія в очах свого народу і світу завжди посмертне…[1496].

Художній простір лірики Т. Мельничука багатогранний і мінливий. Проте в ньому, вочевидь, локалізовано кілька базових тематичних «вузлів»: мати, Україна (Гуцульщина, Карпати), свобода (особиста й національна). Вони настільки взаємообумовлені, взаємопов’язані та взаємопроникні, що розглядати їх порізно – означає зруйнувати огром гармонійного світу митця. Сенсово-емоційні виміри його тексту так чи так зводяться до одвічного екзистенційного діалогу людини зі світом, природою та самим собою. Слово Т. Мельничука вводить нас у духовну царину високої християнської етики, де любов до матері, до рідних пракоренів та неприйняття невільництва визначили глибинні основи буття. Його лірика виплекана «на традиційних барвах національної духовності»[1497]. Кожна з названих ключових поетичних тем у розмаїтті образних авторських втілень органічно вплітається у гармонійний світ «психологічного язичництва» (І. Андрусяк), «напоєний дивовижним відчуттям глибини міфопоетичного буття, нерозривної єдності всього живого й відторгнення всього штучного»[1498]. Це світ, у якому «Вкраїна пахне вишняком, / і дзбаном сонця п’ють смереки / туману біле молоко». Мабуть, тому не знайдемо у віршах поета традиційних звеличувальних щодо матері й Вітчизни інтонацій, гучних щодо свободи ламентацій. Усе в нього органічно ув’язується, гранично природно й надзвичайно щиро звеличуються дорогі серцю образи, «зодягнені в шати» фольклорного слова:

Рідна моя, висока, нескорена,

з русичанської віри, з русичанського кореня.

Стоїть.

Задивляється вдаль осокорами (ІІ, с. 40).

Т. Мельничуку неприйнятна галаслива любов до України. В його ліриці Вітчизна є шанованою з діда-прадіда гуцульською землею, до якої він «приріс пуповиною» («землю батьків / поклав мені Бог на серце»), на ній «росою капле з іви Материна Пісня». Ця сув’язь важливих для поета ціннісних величин, які конституюють його художню аксіологію, передається глибоко інтимною сповіддю, в якій поєднано звичайне земне й водночас одухотворене, екзистенційне, загальновартісне («Якщо нема свободи й в чужім краї, / то в ріднім… / В ріднім є хоч пісня мами по ночах»).

Образ матері в ліриці Т. Мельничука є ключовим і посідає в ній особливе місце. Значна частина його віршів адресована саме їй – найдорожчій і найрідніший у світі людині («Матері», «Мамо…», «Материнство», «Мама пішла кудись по морозній стежині..», «Я чув, як співають мамині руки», «Ой знаю мамо знаю», «Матері уміють народжувати…»; «А звідки…» (Матері моїй), «Благослови, мати…» тощо). Відомо, що в повчанні Іоанна Златоуста мовиться про три іпостасі матері: Матір Божу, матір людську та матір Землю. Поет представляє образ матері в аспекті, притаманному християнському світогляду, зокрема, у зв’язку трьох сфер: неба (Бога), людини, землі. Безсумнівно, тут прочитуються відгомони й шевченківської традиції. На думку спадають записані Г. Штонем роздуми поета вголос після його удостоєння високої премії, освяченої іменем Кобзаря: «…Я ж перед тим великі роки кружляв довкола його (Шевченкових. – Р. Г.) віршів. І десь так само почав розуміти, що поезія – то не ямби і не хореї […] Його вірш не лише протестує чи звеличує, а й будує. Її – Україну, матір пророка і генія. Богоматір…»[1499].

Постать матері в художньому осмисленні Т. Мельничука є свого роду надобразом, образом-концептом, домінантою духовного простору його лірики. Для нього, як і для В. Стуса, мати була «головною світляною плямою» (М. Коцюбинська), неспростовною Правдою життя. В таких випадках образ матері виключно сакралізується, подається «на рівні вічних партитур» (І. Драч). Саме цей ракурс найчастіше зустрічаємо у творчості поета. В ній мати виступає потужним джерелом найвищого сенсу – земного й небесного. Домінантою цього сенсу є життєдайність («Матері вміють народжувати, / Вміють ростити, проводжати й чекати…») як висока місія земної жінки дарувати життя й онтологічне благо – і окремій людині (в нашому випадку – своєму синові), й іншим людям («їй так радісно, / мов народжує геніїв»):

Мама беруть вагу

і важать на терезах

життя і смерть

на одну шальку

кладуть смерть

на другу життя

і так важать

Смерть переважує

тоді мама на шальку де життя

кидають яблуко

і головку капусти –

і життя переважує… (ІІ, c. 119).

Наскрізна акцентуація жіночої іпостасі першосутності людського буття в ліриці Т. Мельничука стає передумовою сакралізації постаті матері, земна доля якої зображена через ненастанне взорування на долю Богоматері, її земні страждання («Мати топче самотньо росу […] / І витре / на сивім обличчі / сиву сльозу»). Поет дуже близький до Т. Шевченка, який наголошував «на стражданні як утраті сакрального виміру існування й водночас символічно кодував ціннісну основу – умову містичної обраності Марії та глибинного, непроминального сенсу її майбутніх випробувань»[1500]. Мати Т. Мельничука – Богорівна Марія, «задумана Мадонна з сином». Водночас це земна жінка, «осяйна Хлібородиця», мати-вдовиця, що її «в війну Юрко зоставив: / пішов і безвісти пропав…». Як і в християнській свідомості, образ матері корелює з ідеєю заступництва за сина, за землю, за народ перед самим Усевишнім. Тому поет звертається до Божої Матері як до оберегу, з яким асоціюється авторська модель відродження людини й нації, пов’язується надія на прихід Спасителя. Його «Лист до Богородиці» звучить як прохальна молитва:

А я тобі листа напишу,

Що ще тоді, Маріє, за совітів

Я був у непідрубаному світі

Пелюсткою підрубаної вишні …

…Колись я допишу листа,

Я допишу листа, Маріє,

А поки що я жду Христа:

Зоріє! (ІІ, с. 57).

Материнське заступництво веде людину звивистими дорогами її життя, а «у драматичні хвилини, здіймаючись над нею охоронно і заспокійливо, як руки Оранти в Софії, заступає її від бід і напастей, від розпачу і самотності: «Не бійся, я з тобою!»[1501]. Вона щомиті думає про сина-в’язня, ладна віддати життя, щоби полегшити його невільницьку долю («мама післали свої руки / їх розтерзали на морозі круки»). Від розпуки й болю за сина «кричало серце до нестями / серце мами». А він благально поривався до її серця, бо «тільки матір здатна зрозуміти і простити невинну вину свого сина»[1502]. Тут явно прочитуються алюзії на апокрифічне осмислення ролі Божої Матері та євангельську долю розп’ятого Христа. Водночас Марія як Богорівна біблійна постать трансформується в авторський текст Т. Мельничука як реальна істота, котра бере безпосередню активну участь у світотворенні загалом і в долі конкретної людини зосібна. З її благословення чиняться на Землі добрі справи. Саме під її божественним захистом реалізується подвижницька роль тих, кого поет назвав «пілігримами», «неофітами»:

І Марія-Богородиця

на сапфірнім престолі сіла,

Церкву святу поблагословила, –

І ми, пілігрими,

відправили в путь (ІІ, с.65).

У віршах материнської теми топос святості окреслюється шляхом прилучення образу матері до високого ціннісного простору свідомості через його включення у християнський хронотоп (сакрохронотоп). Його найістотнішим маркером виступає образ неба, що традиційно символізує чистоту й святість. Від неба сподіваються найбільших дарувань. У разі доброї долі, в народі кажуть, що «послало небо». Небо є одним із центральних символів і в українській міфології, за якою воно «вважається місцем перебування Бога і ангелів»[1503]. Загалом, ліриці поета властивий синтез кодів різних горизонтів сприйняття життя: біблійного, міфопоетичного, індивідуально-особистісного. Тому й творча презентація вертикальної (донебної) моделі руху ліричного переживання як авторський знак високих духовних помислів має оригінальне художнє вирішення. Його характерною ознакою є «численні міфопоетичні й народнопісенні елементи в контексті цілком сучасного, часто зумисне пониженого мовлення»[1504]:

якби тут мамо

було небо

то наша хата

стала б ще небесніша… (ІІ, с. 173.

У проникливих одкровеннях Т. Мельничука мати виступає «найвищим символом доброти і ніжності»[1505]. Для неї він знаходив високі, не спрофановані слова, щоб висловити глибинні й непідробні синівські почуття, градаційно вивершував їх у ліричні одкровення, які буквально фізично випромінюють любов, заряджають енергетично: «мама післали до мене сонце…»; «мама післали золоті Карпати…»; «мама післали свої очі…»; «мама післали своє серце і життя…». М. Пилатюк зауважує, що в Мельничукових «поетичних рядках жила і дихала на повні груди любов до Матері…»[1506]. Вона ж, своєю чергою, до нього ставилась також якось по-особливому, прощала все, по-селянськи, наскільки могла, розуміла, що цей її наймолодший із трьох синів інший. С. Пушик згадує, що саме ця звичайна сільська жінка вгледіла в синові його бунтарський дух, намагалася в кожній ситуації бути підтримкою, бо, знала, що «в газетах треба брехати, а син правдолюб»[1507]. Цією любов’ю дихають його вірші, в яких образ матері переважно не виводиться із традиційних меж народного світогляду, концентруючи в собі високу духовність, символізуючи життєдайне, життєстверджуюче начало буття, любов до всього роду, безперервний зв’язок поколінь. П. Одарченко зазначав, що українська поезія, «виявляючи дух народу, його світогляд, моральні й етичні принципи, з надзвичайним пієтизмом, зі справжньою побожністю змальовує образ української жінки-матері, її любов до дітей, її безмірну тугу в час розлуки з дітьми, любов і пошану до неї дітей і як найтяжчий гріх розглядає непошану до батька-матері»[1508]. І ці істини поет втілює у своїх глибоко ліричних віршах надзвичайно оригінально. Тут у єдиному змістовому та емоційному полі органічно співіснує земне й небесне, захоплюючи читача якоюсь дивовижно рідкісною непідкупністю та щирістю:

Їм досить нас:

ми є – й вони немов цвітуть.

Бо й справді, матері в такі хвилини

розцвітають

і трошечки молодшими і дужчими

стають…

О, як вони радіють, коли нас

стрічають,

і як сумують, коли знов проводять

у нелегку путь!.. (ІІ, с. 32).

Семантичне поле авторського тексту митця, пов’язане із образом матері, формується сумою значеннєвих кодів національного буття й сенсу життя людини загалом. Цей образ є не тільки активно діючим чинником його поетики, а й свого роду емблемою категорії Добра, критерієм оцінки особистості, знаком духовної сутності народу. Ставленням до матері поет вимірює моральний статус людини, її громадянську снагу. Опинившись у неволі, він гостро переймається стражданнями матері, її земними клопотами, про що неодноразово писав у листах, які зворушують синівською любов’ю й турботою про неї, справляють «величезне враження – до сліз» (Б. Кучер): «…Я, мамо, не за себе переживаю, а за Вас, бо у Вас восени багато клопоту, багато роботи, а я, хоч поганий помічник, але все-таки щось трохи поміг би. У Вас, напевне, дощі і дощі. І все гниє. Але не журіться. Рік тяжкий, Добре, аби до снігу Ви якогось збіжжя чи муки придбали собі. Бо зима буде нелегка…»[1509]. В одному з листів до С. Пушика Т. Мельничук із сумом зізнавався у своїх переживаннях: «Не знаю, як там мамі моїй живеться. Коли був на волі, надіявся на книжку, в думці тішився, що облегшу їй трохи старість, але не так накувало, як зачинало […] Ото, либонь, більше ні про кого й не думаю, лиш про матір…»[1510]. Листи поета до матері свідчать про його духовний образ. Як і в багатьох віршах, він неодноразово натякає на власну долю, неспокутні гріхи перед матір’ю, усвідомлює невідповідність своїх вчинків високим принципам її моралі, говорить про обов’язок кожного перед святим іменем Матері («Матерям стискаймо руки з виснаженими венами. / І цілуймо їх, цілуймо…»). У рядках, адресованих матері, вияскравлюються морально-етичні ідеали поета, виринає духовний автопортрет митця-в’язня, глибинніше пізнається драматично ним пережите й набуте в неволі та усвідомлення того, що «життя сильніше смерті» (І. Чендей), коли «у мене (Т. Мельничука. – Р. Г.) така мати». Від материнської любові воскресає серце ліричного героя, «бо не вмирає душа, / що взяла материнський євшан у дорогу».

У літературному віданні суб’єкта лірики із домінантним образом матері безпосередньо пов’язаний «модус розуміння національного сенсу» буття (П. Іванишин). Мати й Україна існували в його свідомості як щось «невід’ємне»» (Б. Кучер), свого роду sacrum («звари мені Вкраїноньку мати»). Саме з цими образами поет пов’язує віру в прийдешню волю своєї землі («Благослови, ненько, / Підняти калину…»). Еквіваленти народного світогляду, національні морально-етичні цінності гранично сконцентровані у присвятному вірші «А звідки… (Матері моїй)»:

Тарас – під рушником весільним.

А поруч – юна і свята,

з тавром печалі на устах,

задумана Мадонна з сином.

Хліби рум’яні на полицях

і на полумиску козак…[1511].

З образом матері, як відомо, асоціюється важливий ментально-емоційний комплекс в етнопсихології українства, що виражає вічну стихію (нерідко – несвідому), яка кореспондується з містичною причетністю до духовних джерел предків, тобто створює понадособистісну основу буття роду, характеризує змістовий аспект колективного несвідомого, що його К.-Г. Юнг назвав архетипом. Образ матері в духовному просторі лірики митця виражає один із найстійкіших, історично сформованих у національному характері архетипів. Тут індивідуальна художня репрезентація виявляється в силі та яскравості звучання, наявності багатьох семантичних акцентів, у джерелах образності, інтертекстуальній (біблійній та фольклорній) осяжності, тематичній модифікації тощо.

Т. Мельничуку, як і всім в’язням сумління, не судилось за життя сповна виповісти матері всі глибинні почуття, виконати свій земний синівський обов’язок перед нею. Він так і не зумів пристосуватись до суворих обставин жорстокої реальності, а в них щоразу подумки линув до найріднішої у світі людини. Глибока душевна рана «не давала йому спокою, вічно ятрила, і німий, тупий біль її, мов хробак, підгризав його душевні сили»[1512]. М. Жулинський, відзначаючи «емоційну силу і чистоту образного самовираження» поета, стверджує, що сьогодні ми «повинні зрозуміти його болі, з якими він був усамітнений в таборах, його надії, з якими він благально поривався до серця матері»[1513]. Бо тільки мати здатна відчути всі порухи вразливої душі сина, віддати йому всю себе, «аби світитися, немов зоря» (В. Стус). Не встиг поет оселитися в новій хаті, що будували для нього, не встиг виповісти світові усіх дум і почуттів, перелити їх у слово. Встиг написати в лікарні заповіт із проханням поховати його вдома, біля маминої хати, про яку колись писав: «Побіліть її, мамо. / Хай іде собі в далеч століть, / освячена синім дощем…».

В українській духовній культурі, як стверджує І. Мойсеїв, «до стрижневих і найпотужніших течій належать ідеї Матері, Хати, Батьківщини, а також рясний почет явищ, символів, псевдонімів, що супроводжує кожну з них […] У ході формування свідомости хата виступає спершу як синкретичне уявлення-ставлення і міфологема-символ, далі – як образ і знак, нарешті, особливо впродовж останнього століття – як ідея, ідеологема, концепт, принцип, моральна засада, естетичний критерій, світоглядна категорія»[1514]. Для українців хата є одним із сутнісних утілень ментальності, «дивосвітом» (І. Дзюба), «суверенним домом» (Ю. Бадзьо), «домівкою власного буття» (Є. Андрос), «українським Храмом» (В. Скуратівський), «колискою роду й народу» (С. Андрусів). Тож цілком закономірно, що Т. Мельничук, іманентний українській ментальній і поетичній традиції, уводить образ матері до високого ціннісного простору свідомості через включення в символічний хронотоп образів, семантичне поле яких дотичне до гармонійного світу (жіночого начала). Знаковим топосом тут постає хата, що традиційно утверджує «ідею священного простору, розгортається навколо сімейного вогнища, хранителькою якого є жінка. У міфології хату (дім) вважали «жіночою» сферою існування Всесвіту, пристанищем Великої Богині-Матері»[1515]. Така сув’язь уособлює містичну причетність первісної людини до ґрунту, в якому, за давніми уявленнями, утримувався дух предків. У народній картині світу українців, за словами С. Андрусів, «основоположне місце займав культ Хати (Дому) – малого світу, органічно вписаного у великий світ»[1516]. У ліриці Т. Мельничука цей образ є міфологічним архетипом, створює стійкі полюси образної структури, до якої тяжіють інші її елементи, співмірні з духовним космосом. Топос хати тут фігурує і в прямому, й у символічному значеннях (рідна оселя, гуцульська хата, духовний дім, національний дім, безодня, в’язниця, дім неволі, чужина, небесний рай тощо).

У широкому плані символіка концепту «Дім», як підкреслює сучасний філософ С. Кримський, «позначає святе довкілля буття людини, в якому вона (як хазяїн оселі) може займати чільне місце. Символічно «Дім» характеризує, за виразом Т. Шевченка, місце, де для особистості (нації чи людини) «своя й правда. І сила, і воля». За цим символом виступає сімейна цінність, сердечне єднання, родинна захищеність. Символ «Дім» характеризує антропоцентричне буття від сім’ї до національної солідарності. «Дім» – це ніша людини в Універсумі»[1517]. С. Аверинцев писав, що «дім – найпрозаїчніша й найпоетичніша річ у світі, один з головних його символів. Дім – це образ упорядкованого світу, що огороджений від безмежних просторів хаосу. Порядок дому являє собою духовний і душевний лад, що виражає себе в упорядкованості речей. Саме за порядком у домі стоїть настрій бадьорості, терпіння, володіння собою»[1518].

У ліриці Т. Мельничука топос хати, з одного боку, вказує на цілком реальний локус буття ліричного героя, на його нероздільність із життям матері («коли у мене / така хата / коли у мене / така мати») та звичаями свого народу, з рідним карпатським краєм – «малою» батьківщиною поета («Тут що не хата – то цимбали, / гуцулка й перстень на руці. / Боги з ікон шумлять губами / на запах тмину й чебреців»). У поетичних рефлексіях митця впізнають батьківську хату, в якій господарювала його мати, «справжня гуцулка, ґаздиня. Хата теж була гуцульська (дерев’яні лави, стіл, розписані квіти на кахлях»[1519]. Образ батьківської хати часто зринав у роздумах поета про найбуденніше й воднораз найсуттєвіше. Саме з рідної оселі він виніс «не тільки власну гідність, успадковані традиції, батьківський дух, а й материнські пісні, предковічні звуки рідної мови, єдині й неповторні, благодатні й священні, образне слово, яке згодом набере сили, заграє різними барвами, засвітиться незнаними гранями в поезії»[1520]. Тому з хатою у нього пов’язані найкращі спогади і найсвітліші почуття. Роздумуючи про вічно суще, ліричний герой завжди згадує про батьківську хату, «до якої у снігопади гріє душу вишневе село». З іншого ж боку, хата в поезії Т. Мельничука – це символ чужого дому, знак духовної бездомності, що підкреслюється багатьма деталями, ворожої «дикої» країни-поневолювачки, котра зруйнувала рідну хату («Москаль прийде, нагріє руки, / присяде на руїну круком»), врешті-решт і конкретної тюремної оселі – «помешкання» ув’язненого поета («А я… а я… / неначе раб – у кліті. / І умирають зорі на вікні»). Трагізм національної бездомності підсилюється образом вітру, що має фольклорно-міфологічну ґенезу й символізує негативне начало, руйнівні стихії («хата тремтить і тремтить / на вітрах-хуртовинах / так ніби вмирає»).

З метою поглиблення драматизму невільничого буття в’язня Т. Мельничук використовує полюсність локусу дому: замкненість / безмежність, близькість / ворожість («тюремні нари – не гуцульська лавиця»). При цьому він активно використовує естетичний потенціал розгорнутих антропоморфних метафор («Он вже видніються з-за ґрат / білі руки хат»), натякаючи на власну страдницьку долю. Ліричний герой прагне через вітальну екзальтацію з допомогою цього архетипного образу вирватись із «дивної хати», «що не має ніколи / електричного світла / ніколи не має спокою / ні світу». І суть цитованого вірша, котрий має символічну назву «Дивна хата», полягає у «кафкіанському абсурді, насправді глибокому підсвідомому «порядкові» входження у витіснені в міфи реалії, у якому всі ці несумісності в хаті (Україні, Всесвіті, Богові) зживаються»[1521]. В таких випадках спостерігаємо «сполучення самотнього тут-буття з потужним потоком міфологемно оприявненого універсуму»[1522]:

Пливе висока біла хата

В зеленім морі смеречин.

Звисають роси, як суниці.

У небі – журавлів вінок:

То жур мій лине до вдовиці –

До тебе, мамо, під вікно[1523].

Материнська оселя в ліриці Т. Мельничука, локалізуючись у конкретному земному просторі, постає переважно духовною субстанцією, досконалою моделлю гармонійного (нерідко – віртуального) світу (особистого й національного), творчо реалізується в руслі міфологічних уявлень як «мале відтворення Космосу»[1524]. Для ліричного героя рідна хата є символом Божого захисту від загрози всепоглинаючого лиха. Поет аналогізує її із надією на минущість біди – особистої та народної. У стилі гуцульських реліктових вірувань і ритуально-міфологічних звичаїв він надає магічної семантики деталям хати (вікно, долівка, стріха, стеля), естетизує їх, включаючи в символічний хронотоп природного світу («Поставлю місяць коло хати / Тонкий, як лід. Як винне скло…»; «Світить йому і світить у хаті гір. / А місяць ковтає в шибку золотим копитцем: / «Ну що це з тобою? / Що це, агій…»). Своєрідного колориту поетичному мовленню митця надають «олітературнені» персоніфікації, фольклорна діалогічна форма оповіді, діалектні вкраплення, що роблять його лірику особливо принадною, заряджаючи якоюсь гіпнотичною силою, позбавляючи від «естетичного шокування» (Д. Дроздовський) та «зіпсованості нашаруваннями цивілізації» (І. Андрусяк). У вірші-присвяті «А звідки… (Матері моїй)» ліричний герой, втративши сакральні виміри життя, у стані ситуативного відчаю («хапаються сльози за колючі дроти») шукає захисту, що ним і стає материнська хата. Вона для нього – духовний дім, бо ж, як пише О. Забужко, «будь-де почувають себе «як удома» тільки бездомні»[1525]. Це його оберіг від ворожих темних сил, порятунок від болісного відчуття есхатологічного світу, де «кожна хвилина, як етап в небуття» й водночас – прилучення до вищих сфер, до загальнозначущого («…а я їду додому, / я Росію з Сибіру везу, / й мати стріне: «Добре, що ти не забув, / де живу, сину, / й добре, що ми живемо…»).

Тонко відчуваючи в предметах і явищах національно-родове, Т. Мельничук з неабиякою чутливістю використовує живу народну семантику й духовну енергію образу хати, що, як і образ матері, в національному світогляді завжди асоціюється із символом чистоти й святості. Цьому сприяє функціонально стилістичний потенціал колоративів із семантикою світлості й безмежності, що є потужним смисловим маркером авторської презентації образу хати (дому) «як антропоцентричного буття з його моральними чеснотами»[1526]. В сполучуваності з доволі частотною в ліриці поета лексемою «хата» білий колір набуває у відповідних мікроконтекстах всеохопного значення сакральності («Пливе висока біла хата»; «хату гір моїх вибілив сніг»; «Оце тобі, моя біленька (хато. – Р. Г.) / Моє різдво…»; «біла хата скупана в барвінку»). Для наших предків біла барва, як відомо, завжди вважалась озн

Поиск по сайту: