САМОТОТОЖНІСТЬ ВАСИЛЯ СТУСА-ПОЕТА 3 страница

В. Стуса піддають цькуванням, моральній і фізичній нарузі, судово-психіатричній експертизі. Однак марудні й принизливі процедури ведення слідства вже не мали жодного значення для його вибору, як, власне, й для вирішення подальшої долі, що була, безумовно, наперед визначеною. Судовий фарс закінчився 7 вересня 1972 року. Згідно з його вироком В. Стуса було засуджено до 5 років ув’язнення (Мордовія) та 3 років заслання (с. Матросова Магаданської області). 12 вересня він пише заяву В. Щербицькому: «Суд – це пластична операція наді мною. Задумано знищити мене – в цій гидкій, накиненій мені подобі, яка сповнена трупних запахів, яка для мене просто нестерпна. Але для чого? За що? Це незбагненно. Це моторошно...»[746]. У коментарі на вирок суду щодо «антирадянської пропаганди і агітації» В. Стус писав, що це «брутальний самосуд, на якому не хочеться і рота розтуляти до катів. «Прошу дати наукове визначення терміну антирадянський», – вимагав я в суді. Суддя ж усміхнувся і мовчав. Бо що він міг сказати?» (т. 4, c. 436).

Жорстоке покарання в таборах Мордовії, клінічна смерть під час операції в Ленінградській лікарні для в’язнів (поетові було видалено 2/3 шлунка), тяжкі засланські умови фізичної праці на рудні, гнітючий психологічний клімат, що спеціально створювався довкола В. Стуса, не тільки не зламали його духу, але ще більше загартували волю. Його несхитна позиція, систематичні заяви-протести, відкриті листи, часті голодівки (як на його здоров’я – смертельно небезпечні) переконують, що поет вивищився над обставинами, визволив власний дух з-під тліну плоті, повністю дозрів до усвідомленого вибору. Про це читаємо в багатьох його листах, у віршах:

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,

сталить твій дух – отож терпи, терпи.

Ніхто тебе в недолі не врятує,

ніхто й не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій, і стій, допоки скону,

допоки світу й сонця – стій і стій... (т. 3, кн. 1, с. 148).

Листи В. Стуса із заслання свідчать, що велося йому нелегко. Почувався самотнім, та головне – не давали змоги лишитися наодинці із собою, не дозволяли винайняти кімнату, велено було жити в гуртожитку. Тільки гуртожиток, та й сусіди – дібрані й перевірені, такі, що вже гірших і не знайти. Ні хвилини на самоті із собою, постійна загроза провокації, постійний острах за свої рукописи, книги – в такій напрузі жив. Не дали душі хоч трохи «розпросторитися», не дали («І не відтерп і не розмерзся..»)[747]. Психологічна атмосфера ускладнювалась ще й тим, що нагінки на В. Стуса посилювались і з боку в’язнів у зв’язку з систематичними провокаціями й оббріхуванням у пресі. Так, у районній газеті з’явилась велика стаття «Друзья и враги Василя Стуса» журналістки Супряги, забезпеченої «бронею» КДБ. Нібито вустами земляків-донеччан вона говорила про поета як про фашиста: «Стус готов грабить и убивать [...]. Он похож на фашиста, такой на моих глазах убивал детей...»[748]. Біль стишували спогади про рідних, друзів, душу зігрівала їхня підтримка, теплі листи. В години відчаю звертався, як і Т. Шевченко, до України, що була для нього оберегом, потужним джерелом незламності («О земле втрачена, явися / бодай у зболеному сні...»; «Дай, Україно, гордого шляху, / дай, Україно, гордого лику...»).

У серпні 1979 року В. Стус повертається до Києва, За рік до цього його приймають до ПЕН-клубу. Восени 1979 року вступає до Української Гельсінської групи. На особисте прохання О. Мешко офіційно бере на себе керівництво групою. Важко хворий, він добре усвідомлював, що такий вчинок повторно приведе його до табору, вижити у якому в нього жодних шансів не було. Він свідомо пішов на жахливе, розтягнуте на декілька років самогубство. За ним встановлюють пильний нагляд. А поет о цій порі інтенсивно працює над книгою свого життя – над збіркою «Палімпсести». Він на повен голос оповість світові всю правду про трагедію особистості в «підсовєтській» Україні, про титанічну силу волі й високий дух людини, про нечувану здатність протистояти світові зла, неволі й неправди.

14 травня 1980 року В. Стус був заарештований удруге. Під час слідства він відмовлявся давати показання й ходити на допити (на нього надягали наручники й водили до слідчого силоміць). Під час обшуку в його квартирі не знайшли нічого «кримінального», крім паперів 60-х років. Це не завадило засудити поета на 10 років таборів і 5 років заслання. Для нього цей вирок, власне, був смертним. Відбував покарання поет у таборі особливого режиму ВС – 389 / 36 с. Кучино Чусовського району Пермської області. Тут його було фактично позбавлено будь-якої можливості боротьби, протесту, творчості. Давалися взнаки й спогади про «не такий» («мертвий», «наляканий») Київ, «не таку» («збайдужілу» до самоствердження) Україну, що зустріли його після першого арешту. Ці думки розчаровували, болісно краяли знекровлене серце, породжували відчуття того, що «остання лопнула струна» («Під кожним під крилом – чужа чужина. / І даленіє дальня Україна, / ошукана, оспала, навісна...»). Власне, ці смутні настрої та почуття розчарованості від сприйняття «заляканого світу» й визначать зміну ідейно-тематичних акцентів та інтонаційних регістрів його поезії періоду другого арешту. Душу калічила повна неефективність усіх спроб опору в абсолютно закритих умовах, всілякі намагання (переважно – понадлюдські) прорватися до людей із правдою про «рай» на одній шостій «щасливій» півкулі землі. Світова громадськість, після офіційної заяви академіка А. Д. Сахарова, вимагали від радянського «правосуддя» відмінити вирок В. Стусові. Але «мовчала пустка, мовчала пустеля»:

Душ спресованих мерзлота

вічна,

Крига нагло зібганих сліз

мріє.

Стук оброслих товщею серць

ніжний,

бризки сонця між чагарів

жальні.

А дорога – ота спадна

Втята... (т. 3, кн. 2, с. 17).

В. Стусові судилась Голгофа, що поглинула його життя, як і Шевченкове, у сорокасемирічному віці. 4 вересня 1985 року у карцері спецтабору для політв’язнів на Уралі ВС – 389 / 36 перестало битися велике зболене серце, заряджене тривогою за людину, за народ, за світ. Його було поховано на табірному цвинтарі у безіменній могилі з табличкою під № 9, у чужій стороні, де «душ спресованих мерзлота вічна». Після цього – багаторічне забуття…

…Пізнього вечора 18 листопада 1989 року літак «Аерофлоту», що виконував рейс за маршрутом «Новосибірськ – Перм – Київ», приземлився в аеропорту «Бориспіль». Площа поблизу аеродрому була сповнена яскравим сяйвом національних знамен. Україна готувалася до зустрічі праху Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса[749]. Так повернувся на рідну землю В. Стус – «борець-мученик, невинно убієнний за правду та права українського народу» (с. 23). Збулись пророчі слова поета: «Народе мій, до тебе я ще верну, / як в смерті обернуся до життя». «Що змусило майже 100 000 людей вийти 19 листопада 1989 року на морозні вулиці Києва, аби віддати останню шану Вам, хто досі залишався невідомим навіть багатьом письменникам?..»[750]. Повернення тлінних останків В. Стуса «знаменувало повернення України до самої себе»[751]. Його ж ім’я після цієї події почало міцне входити в національну свідомість краян і водночас непокоїти всіх тих, хто «від спокійного життя жиріє серцем» (Л. Костенко), для кого слова «Правда» й «Україна» страшніші від самої смерті. У ніч з 22 на 23 лютого 1990 року «невідомими» було вчинено тяжку наругу над пам’яттю поета – спалено його могилу:

І знов Господь мене не остеріг,

і знов дорога повилася.

Тож – до побачення – у просторі

і – до побачення у часі (с. 374).

Першим «побаченням» В. Стуса-поета з українським читачем стала книга «Дорога болю» (К., 1990), удостоєна 1991 року (посмертно) Державної премії України імені Тараса Шевченка. Її упорядник М. Коцюбинська у післяслові писала: «З часом, безперечно, з’явиться повне видання його (В. Стуса) творів [...] Це наш обов’язок не тільки перед пам’яттю поета, а й перед завтрашнім днем, в який ми повинні увійти морально очищені й духовно збагачені»[752].

Розгляд лірики В. Стуса у контексті творчості українських в’язнів сумління закономірно спонукає до постановки питання про те, якою мірою поета можна вважати дисидентом? У відповідях на це питання сьогодні маємо надзвичайно багато різнотлумачень (аж до взаємозаперечень), які функціонують переважно у площині кореляції його художньої творчості та героїчної біографії і чину. Підсумувати роздуми з цього приводу, гадаємо, можуть такі висновки М. Коцюбинської: «…позиція внутрішньої свободи наперекір усьому, близькість до вищих сфер розуму й душі, глибина самовираження – один із пунктів, що відрізняє Стусову творчість від суто «табірної поезії» при всій її зворушливості, чистоті, значущості (передусім для самої людини, та й для діагнозу стану суспільства). Це Поезія в її високому розумінні з її складним переосмисленням конкретних реалій, з її таїною і духовною самоцінністю, з її дистанційованістю від злоби дня. Сказати б, «чиста поезія», якби це визначення не було настільки зужите й збаналізоване»[753]. Лірика В. Стуса, за словами Ю. Шевельова, «від образу баченого світу йде до поетового почуття, до внутрішньо»[754]. У листі до В. Вовк від 27. 11. 1975 р. він писав: «Зараз вони (вірші. – Р. Г.) для мене – більше знаки певності себе, самозбереження, ніж творчого виразу» (т. 6, кн. 2, с. 86). Творчість для нього й справді була максимальною самозосередженістю й самоконцентрацією особистісного «Я», в якому відлунює трагічна доля індивідуальної свідомості як такої, її конфлікту зі «світом маси» (Х. Ортега-і-Гассет). В. Базилевський, міркуючи про «інакшість» В. Свідзінського, зауважує, що «є два типи дисидентства: зовнішнє, яке вимагає публічного жесту, і дисидентство як органічна форма існування»[755]. В цьому сенсі В. Стус, як і В. Свідзінський, безсумнівно, дисидент – «органічний і латентний».

Водночас заперечувати героїчну поставу В. Стуса, його відкритий спротив системі, що є ознакою, так би мовити, «зовнішнього» дисидента, означає грішити супроти істини. Бо ж, поза сумнівом, і його біографія, і його поезія – це «свідчення могутньої особистості, що опиралася маніпуляціям з боку панівної ідеології»[756]. Така реакція В. Стуса на існуючу систему, в якій поневажувалось усе те, що століттями вважалося неспростовуними морально-етичними й естетичними цінностями, цілком сподівана, бо ж людина його типу з нею «жодним чином не може порозумітися, притерпітися, співіснувати»[757]. Маємо чимало фактів відкритих виступів, листів, заяв-звернень до різних інстанцій, які переконують у свідомому протистоянні поета існуючому режиму. (Значна їх частина вміщена в четвертому томі львівського видання спадщини В. Стуса). Ю. Покальчук свідчить, що його «відданість нації була головною причиною такої непохитності»[758]. Він, за словами Н. Зборовської, «достойно підтримав українську метафізичну традицію «святого патріотизму»; в його творчості «поетично закодовано індивідуалізований вихід українства з духовного рабства»[759]. І. Дзюба у статті «Свіча у кам’яній пітьмі» пише: «Тепер, пригадуючи Василеву відразу до політично-бюрократичного маскараду, я розумію, яке вразливе в нього ще тоді було почуття національної гідності» (с. 755).

В. Стус, поза сумнівом, був борцем, а не «терпцем» (М. Лукаш). Він, як і Л. Костенко, був здатен на відкритий і сміливий протест – проти засилля сваволі, проти арештів української інтелігенції, проти масових заборон проведення культурницький заходів, проти згортання свободи слова тощо. Р. Корогодський згадував, що В. Стус «страждав від одної згадки про розстріляне відродження» і був «внутрішньо заангажований на відродження»[760], отже, на боротьбу. Про його характер, мабуть, можна сказати словами Є. Маланюка, висловленими ним у вірші «Біографія» стосовно себе самого: «Завжди напружено, бо завжди – проти течій [...] / Так – навпростець – де спалює мета»[761]. Він вирішив іти шляхом непримиренного «протистояння, в якому на одному боці був державний апарат примусу, а на іншому – воля людини, яка поклала собі – будь-що будь – зберегти своє чесне ім’я»[762]. Отже, доля В. Стуса-дисидента була наперед вирішеною, інтуїтивно ним передбаченою («Напевне, так і треба – / судилося бо так…»).

Тож, мабуть, принаймні некоректно заперечувати в’язничних реалій у ліриці В. Стуса, тобто його «зовнішнього» (В. Базилевський) дисидентства, як і не можна ігнорувати того факту, що поет у своїх віршах рефлексував невільниче буття й зумовлену ним відторгненість від світу («Весь обшир мій – чотири на чотири»). Репрезентація «зовнішньої» (тюремної) біографії у його творах очевидна. Єдність «внутрішньої» та «зовнішньої» людини засвідчує класичний взірець шевченківського типу поезії. Йдеться про «узгодженість власного життя» митця «із сповідуваним ідеалом, а зрештою і про ту ціну, якою оплачено досягнуту чи недосягнуту узгодженість»[763]. І. Дзюба підкреслює, що доля В. Стуса кидає «гостре опрозорююче проміння на всю його поезію. Біографія і самонастановлення в нього невіддільні одне від одного. Рідкісна, трагічна неподільність поезії й долі»»[764]. Д. Стус відзначає, що батькова творчість «стала життям, а саме його життя – творчістю»[765]. В’язничні умови спровокували Стусове «поетичне самоздійснення» (М. Кодак). І якщо вести мову про його «тюремну» лірику, то він, «часто перафразуючи, а інколи майже прямо цитуючи твори своїх переслідуваних попередників, доводить «жанр» тюремної поезії до кульмінації. Вона «прориває межі історії тюремної літератури, межі історії української літератури, вона належить до літератури світової»[766]. Усупереч традиції, або, можливо, «внаслідок її усвідомлення, Стус цурається сподіваних риторичних засобів, сентиментів і форм»[767]. Його творчість табірного п’ятнадцятиріччя – аж ніяк не традиційна громадянська поезія. Тут він відчутно віддалився від поетичної естетики 1960–1970-х, від «традиції декларативності та називання» і, подібно до В. Свідзінського чи Є. Плужника, говорив більше «про стани й буття людини, аніж про героїку»; для нього важливішим було «розкрити внутрішній стан ліричного героя, механіку сприймань і подолань «на рівні розпачу», аніж писати вірш-плач чи вірш-заклик» (с. 15).

Безперечно, неспростовним сьогодні залишається факт того, що у випадку В. Стуса маємо «максимальну узгодженість «ореолу», легенди і реальної людини, слова і діла, самонастанови і всієї лінії життєвої поведінки та творчої позиції»[768]. Однак найдивовижнішою із «медалей», якими «обліпили груди Стуса» є «добра поезія» (Б. Бойчук). Ю. Шевельов з цього приводу писав: «Минуть десятиліття. Не буде образу Стуса як особи, не буде його розпинателів, не буде його теперішніх критиків. Дисидентство вивчатимуть у школах з нудних підручників історії і історії літератури, і школярі потай позіхатимуть під розповідь учителя про в’язниці і смерть Стуса, як сьогодні позіхають, слухаючи про каторжні роки Грабовського. Будуть інші проблеми і інші злоби дня. Але надовго лишиться універсальне, майстерне і щире (виділення наше. – Р. Г.) в поезії Стуса»[769].

Для того, щоб цю універсальність донести до читача вповні й зафіксувати як факт в історії національної культури, необхідно вирішити нагальну проблему повного видання падщини поета, її гідної, на сучасному рівні об’єктивної наукової оцінки та глибокого філософського осмислення. Д. Стус у своєму виступі на ювілейній вченій раді Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, присвяченій 70-літтю Василя Стуса, зазначив, що «з усіх письменників ХХ ст. видавнича історія творів поета, мабуть, найщасливіша. Це загалом більше 30 назв, виданих загальним накладом близько 300 000 прим.»[770]. Першою в Україні книжкою В. Стуса стала згадувана добірка віршів «Дорога болю», впорядкована М. Коцюбинською. В тому ж 1990 році побачили світ такі видання: «Повернення» (Івано-Франківськ) та «Веселий цвинтар» (Варшава). Одним із наймасовіших видань поета була впорядкована Д. Стусом збірочка «Золотокоса красуня».

Першим науковим виданням спадщини В. Стуса стали «Твори» у шести томах, дев’яти книгах, підготовлені колективом співробітників відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (М. Коцюбинка, Г. Бурлака, Г. Гальченко, Д. Стус, М. Гончарук та ін.) і виданих львівською «Просвітою». Тут збережено традиційну структуру багатотомника (поезія, проза, публіцистика, літературознавство, переклади, листи, звернення). Паралельно з виданням велась пошукова робота й опис архівів. Тому сюди включено не всі твори та їх варіанти. Відсутні й ранні «учнівські» вірші. З огляду на величезну текстологічну роботу цей науковий проект справедливо вважають «науковим подвигом» (М. Жулинський).

2007 року видавництвом «Факт» започатковано нове, значно повніше (у 12-ти томах) видання спадщини В. Стуса. Його упорядники Д. Стус і А. Шацька зазначають: «Друге наукове видання «Зібраних творів» Василя Стуса виходить до читача через 13 років після початку першого видання «Творів» письменника у 6 томах 9 книгах, що встигло стати бібліографічною рідкістю. До 70-річчя з дня народження поета було вирішено розпочати нове наукове видання творів Василя Стуса, з урахуванням усіх помилок і недоліків, що мали місце в першому виданні. Окрім того, до нового видання, коли дасть Бог його завершити, планується включити недруковані нотатки та записи Василя Стуса, його переклад «Міфологічного словника», а також невідомі широкому читацькому загалу твори, що з різних причин не увійшли до 6-томного видання»[771].

Унікальним на сьогодні виданням різногранної спадщини В. Стуса стали «Вибрані твори» (К., 2012) з ґрунтовною передмовою Д. Стуса «Василь Стус – поет, людина, правозахисник». Це видання, відмінно від попередніх, дозволяє скласти повне уявлення не лише про головні етапи творчої еволюції поета, а й демонструє перцепцію та інтерпретацію його творчості. Тут уперше в повному обсязі представлено магаданську версію збірки «Палімпсести», створену поетом у сел. Матросова Магаданської області 1977–1979 рр. Окрім того, поетичний доробок В. Стуса репрезентовано вибраними віршами зі збірок «Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Час творчості» та текстами різних періодів, що не увійшли до збірок. У книзі вміщено представницький корпус вибраного листування, літературно-критичні та публіцистичні праці («Най будем щирі», «Феномен доби», «Зникоме розцвітання» та ін.), ґрунтовні додатки, які містять важливі матеріали до біографії поета, різнопланові розвідки про творчість В. Стуса, що охоплюють півстоліття: від замітки «Доброї путі» в «Літературній газеті» (22 грудня, 1959 року) А. Малишка, що благословляв його на літературний шлях, студій Ю. Шереха, І. Дзюби, М. Коцюбинської, Є. Сверстюка й до останніх критичних праць сучасних поетів – В. Герасимʼюка та О. Зараховича, написаних у 2011 р.[772]. Книга «Василь Стус. Вибрані твори» «розкриває поета з досі маловідомого боку, даючи розуміння його ідеалів прагнень, показує Василя Стуса живою людиною, а не лише героєм, яким його хочуть бачити. Видавництво «Смолоскип» зробило неоціненний внесок виданням, де є пам’ять про людину»[773].

Сьогодні не все з написаного В. Стусом зібрано під один «дах». Цілком імовірно, що значна частина його доробку втрачена назавжди. Так, відомо, що впродовж 1980–1985 рр. поет писав останню збірку віршів «Птах душі». Рукопис книги повернути з архівів та справ КДБ-МВС досі не вдалось. Не виключено, що рукопис книги було знищено.

Нині вже існує «значна бібліографія як літературознавчих досліджень, так і оригінальних творів Стуса. Невдовзі після його смерті в українському суспільстві відбулася закономірна канонізація та одночасно виникла реакція заперечення такого способу інтерпретації поета»[774]. Перед стусознавцями, отже, постають нові виклики – «праця не «вшир», а вглиб, у коментарі, примітки, пояснення невідомих реалій і неочевидних мотивацій, розкриття рухомих пружин розвитку особистості»[775]. Незважаючи на ґрунтовні розвідки літературознавців материкової України (І. Дзюби, М. Жулинського, Є. Іщенка, В. Моренця, М. Коцюбинської, Е. Соловей) та еміграції (Б. Бойчука, М. Павлишина, Ю. Шереха), фахове студіювання філософсько-естетичної системи В. Стуса та шляхи й форми її творчої реалізації поки що залишається на рівні з’ясування локальних проблем. Навіть найглибші дослідники спадщини поета, як підкреслював Д. Стус у своїй відомій книзі «Василь Стус: життя як творчість» (К., 2005), «свідомо чи неусвідомлено обмежують себе окремими аспектами Стусового життя, творчости чи міту»[776]. У 2001 році О. Рарицький писав, що у більшості розвідок про В. Стуса його творчість «міфологізується й сакралізується, що аж ніяк не сприяє її належному осягненню»[777]. Відтоді, на жаль, мало що змінилось. У передмові до «Вибраних творів» поета Д. Стус пише, що «інколи навіть складається враження, що в теперішній науковій, протогромадянській, масовій свідомості та на шпальтах ЗМІ робиться все можливе, аби міфологізуваний образ Василя Стуса не лише «відірвати» від Стуса-людини, Стуса-поета і Стуса-громадянина, а й узагалі назавжди витіснити всю інформацію про реальну постать поета з активної матриці сучасності» (с. 10).

У наближенні до пізнання феномена В. Стуса й досі спостерігаються два виразно полюсовані аспекти літературознавчих досліджень. Такими полярними полюсами є, з одного боку, «культ поета», а з іншого – «ореол мученика» (М. Царинник). Попри жвавий інтерес науковців до творчої особистості митця, й досі спостерігаємо політичну заангажованість його імені. Ю. Шевельов ще в 80-х роках прозірливо застерігав від намагання «розхапати рядки Стуса на всілякі й навіть взаємозаперечні політичні програми»[778]. Однак поета й дотепер намагаються «перетягнути на політичний бік, відтісняючи на маргінеси його творчість і його духовну складову»[779]. У результаті політизації постаті митця, на жаль, і досі як людина він для нас terra incognita, отже, недосяжними є «титанічні поетові намагання вибудувати духовну державу піднебесся»[780]. Тому й для «українського літературознавства Василь Стус і досі залишається надто недосяжним на підкорених ним верховинах духу»[781]. Художні твори поета зовсім не надаються для «утилітарної експлуатації в політичній боротьбі» (В. Івашко). В одному з усних виступів він говорив: «Мені здається, що політизація поета – це річ не конечна. Річ вдячна, потрібна, але річ вимушена. Мені здається важливішим гуманістичний смисл поета. Здатність поета налюднювати нас»[782]. В. Стус не був ані вождем нації, ані політиком, хоча «гостре політичне чуття» (В. Чорновіл) було органічним складником його характеру.

Звичайно, мають рацію ті дослідники, які вважають, що в з’ясуванні структурних рівнів тексту кожного поета важить насамперед сам текст. Це переважно еміграційні літературознавці, котрі ще двадцять років тому проаналізували творчість В. Стуса з урахуванням найновіших інтерпретаційних методологій і культурологічних теорій. Маємо на увазі насамперед збірник праць «Стус як текст» (Мельбурн, 1992) під загальною редакцією М. Павлишина. Погодимось із В. Івашком, що «справжній Стус починається там, де закінчується Стус-шістдесятник. За тією гранню вже перестає щось значити зміна поколінь й різниця між ними, царську «охранку» не відрізнити від «КДБ», Кос-Арал від Колими. Там триває вічний, – поза часом і простором, – діалог особистостей: невідчуженою, живою мовою про невідчужений сенс буття. Героїзм Стуса – в пориві до цієї межі, за якою розпочинається культурний простір, вітчизняна і світова духовна традиція»[783].

Міркуючи про стан сьогоднішнього стусознавства, Н. Зборовська підкреслює, що у цій царині й досі триває «конфлікт між традиційним (патріотичним) літературознавством і постмодерністським (космополітичним) […] Каменем спотикання для літературознавців космополітичного спрямування стала націотворча, героїчна біографія В. Стуса, яка почала «заважати» універсальному дослідженню його творчості»[784]. Протилежну тенденцію тлумачення творчого феномена митця становить традиційний народницький дискурс, який культивує «ореол романтизованої патріотичної патетики». У цьому фокусі творчість В. Стуса має небезпеку «втрати складної напруги становлення». Т. Гундорова натомість виводить поета-дисидента поза межі біографічних реалій, стверджуючи, що він вочевидь репрезентує «модерністський індивідуалізм і суб’єктивність»[785]. Ретроспективний огляд долі поета дає підстави для вирізнення в його характері nf поведінці рідкісного стоїцизму «щодо відстоювання рідної батьківської мови й традиції – з одного боку, і дещо навіть надмірне захоплення космополітичною світовою культурою (літературою передусім), у якій він справді кохався, – з іншого. І ця друга – нерідна культура ставала його духовною опорою й підтримкою в найважчі часи трудного життєвого шляху»[786].

Крайнощі в обох ситуаціях не «працюють» на подолання розриву між біографією В. Стуса та його текстом, між надмірною політизацією поета та розглядом його творчості виключно як філософсько-естетичного явища. Індивідуальна неповторність поета усвідомлювалась ним самим через шлях до самозбереження, екзистенційне входження «в самого себе», через розуміння того, що «тільки крізь власне Я можна вийти на виявлення сутнісного Ми і тільки через здатність самовіднайдення власного Я в «одежі щирості» можна прийти до справжніх художніх вартостей»[787]. Методологічним підґрунтям зняття такої «напруги» у тлумаченні природи поезії митця може стати концепція самототожності письменника як «неповторно-індивідуального закону творчості, де принципи, вироблені (чи, точніше, мабуть, осягнені, «вгадані» талантом на ґрунті певного соціального та естетичного досвіду) протягом літературного шляху, реалізуються з більшою чи меншою повнотою у цілому творчому спадкові, рівно ж, як під впливом біографічного фактора, і в самому житті автора»[788]. Самототожність поета, його «самодостатність», «автаркічність», здатність до самостояння і «самособоюнаповнення», дарована Прометеєм людині як культуротворча спроможність, залишаються константними формами Стусового світогляду» (с. 716).

У прочитанні творчості В. Стуса дуже часто апелюють до духовного досвіду Т. Шевченка. І справа тут не тільки у біографічних паралелях. Це щось «незмірно вагоміше і від літературного впливу»[789]. Їх найперше єднає «пристрасно гуманістична» (М. Коцюбинська) естетика, в центрі якої – «людина. Людина як критерій, як мірило, як мета. Вся система поетових оцінок – суспільних, художніх, моральних – співвідноситься з ідеалом цілісної людини. Це своєрідна апологія свідомого морального начала, осмисленого й піднесеного як естетична якість»[790]. В цьому плані В. Стуса не можна собі уявити «поза Шевченковою стихією» (Ю. Шевельов). Розглядаючи поета лише в ідеологічному чи культурологічному контекстах, ми нехтуємо ключовою філософемою його лірики – «як зберегти себе, людину, в ситуації повної безнадії. Як не втратити довіру бодай до себе в середовищі тотальної байдужості […] витісняємо з активного смислового простору всю його етичну програму, без якої читання Стусової спадщини втрачає сенс» (с. 21).

Інтерпретуючи поезію В. Стуса, дослідники неодноразово зауважували, що в ній «насамперед впадає у вічі зведена до мінімуму художня роль поетичної теми»[791]. Якщо все ж спробувати виділити її проблемно-тематичну домінанту, то найперше впадає у вічі тема трагізму долі людини й народу в антигуманному суспільстві («світі-завірюсі»). Аналізуючи збірку «Зимові дерева», Є. Адельгейм підкреслював: «Про що б не писав Стус, він повертається до ядра своїх роздумів – людини. Саме поетове «я», те чи інше інтимне переживання врешті зводяться у збірці до ширших міркувань про Людину взагалі, про зміст її існування перед Всесвітом, Смертю, Вічністю або перед моральними категоріями, взятими в найбільших вимірах, як Абсолют»[792]. Ю. Шевельов вирізняє гуманістичну домінанту і в смисловому полі збірки «Палімпсести», зазначаючи, що це поезія «наскрізь людська й людяна, вона повна піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радости, прокльонів і прощень, криків болю й скреготів зціплених зубів, зіщулень у собі і розривань безмежності світу. Перед нами «не живий смолоскип», а людина. Коли хочете, – Людина великою літерою»[793]. Однак за «патріотичним кічем», як підкреслює Д. Стус, «мало кого турбує, що вся творчість Василя Стуса присвячена лише одній темі – життю людини», тому й губиться така константа його характеру, як «гостре почуття справедливості», «неспокою», «само- і світопочування ліричного героя» поезії (с. 19–20).

У своєму вболіванні за людину В. Стус міг би повторити слова Гр. Тютюнника: «Я відчуваю людину, як рана сіль». Його дисидентський радикалізм спільно з трагічним сарказмом витворює пекельні картини, що асоціюються із кафкіанськими макабричними сюжетами чи сюрреалістичними візіями Сальвадора Далі, в яких людина почуває себе неприкаяною, внутрішньо понівеченою («так течія приземлених бажань, / ласуючи парсун потворні трумни, / мене затисла в шпарі животіння / і вимовила владно: – Так живи…»). Її повсякчас переслідує відчуття зібганості та власної чужості у світі. Творчість поета оприявнює «гримасу індивідуального болю» через специфічні метафори, опірні слова яких виражають екзистенційний стан відчаю, жаху. Їх домінантна семантика корелює з психічним станом ліричного героя («зоря на біль скипіла»; «сколок місяця висне над сопками»; «крига нагло зібганих сліз»). В. Стус чітко відрефлексував у слові своє відкриття людини, що «творить сталий світ на збіглій хвилі». Він доводить, що на «торзі життьовім» тільки людина – «і щойно тоді, коли вона є викшталтуваною особистістю, – може піднятися над своїм фізично й соціально зумовленим існуванням, опинившись, відтак, у позачасовому й позапросторовому центрі буття»[794].

Основу художньо-естетичних пошуків В. Стуса визначила діалектика особистого й усезагального (національного). Йому властиве ототожнення народної рани із особистою бідою, органічно близьке тичининське: «За всіх скажу, за всіх переболію…». Поет переймався долею всього народу, жив за кодексом честі й високого гуманізму, боровся за «безпашпортний і закріпачений, сліпий, колгоспний» свій народ. Він виступив проти Зла, за Добро всього світу»[795]. Він упродовж життя мучився відчуттям того, що віра в добро стала «солоним болем: немає / добра. Немає на всьому світі. Добро – / це сон…». І навряд чи такі «сегменти болю», як «ламані лінії бажань», «уламки доль», «ростуть із серця шпичаки», «грудей смертельна гать», «зболіле серце» тощо, можна вважати лише «присмаком дисидентського і табірного досвіду» (І. Дзюба). В «болездатності» (М. Кодак) В. Стуса закладена загальнолюдська культура привласнення «чужого» болю («прости мені, любове, цю жагу до мучених»; «твоїм нещастям серце пойнялось моє»). Йому однаковою мірою боліла і «вселенська», й українська біда. В одній із нотаток «Таборового зошита» В. Стус писав про свою готовність «обставати до загину» честь свого «пригнобленого народу» (с. 518). Про глибоке відчуття нерозривного зв’язку із долею народу він заявив ще на початку свого творчого становлення. Про це свідчить, наприклад, його лист до А. Малишка надісланий 12. 12. 1962 р., що був «зойком» учителя української мови горлівської російської школи, «криком душі небайдужого українця з Донеччини»[796]: «…Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись…» (т. 4, с. 372). Саме в цьому листі вже чітко окреслений етичний ідеал поета, взорування на Г. Сковороду з його «прагненням абсолютної загальнолюдської справедливості, кришталевої Правди». У ранній статті «Най будем щирі» (1964), В. Стус акцентує етичний імператив письменника (а через нього – й естетичний) як здатність залишатися самим собою навіть в умовах «межичасся». Саме він, на переконання поета, постає запорукою «естетичного освоєння світу – як об’єктивного, так і свого власного» (т. 4, с. 190). Через те, як зауважує Л. Тарнашинська, «таким потужним є гуманістично-людинознавчий аспект його філософсько-естетичних переконань»[797].

Поиск по сайту: