САМОТОТОЖНІСТЬ ВАСИЛЯ СТУСА-ПОЕТА 5 страница

І. Дзюба згадує, що «найбільшою величиною і тим, через кого йому (В. Стусові. – Р. Г.) відкривалося все інше», був Т. Шевченко[828]. М. Коцюбинська зазначає, що досвід Кобзаря у його творчості – «це щось незмірно вагоміше від суто літературного впливу. Недарма Леонід Плющ назвав Шевченка «пратекстом» Стусових «Палімпсестів»[829]. Ю. Шевельов писав, що його не можна уявити «поза Шевченковою стихією»[830]. У художньому просторі лірики поета «дух Шевченка витає і в настроєвому діапазоні, і в стильовій манері, і у високих регістрах громадсько-патріотичного пафосу, оприявнюючи особисту екзистенцію через Слово, заряджене енергетикою свободи»[831]. «Метафорою» свого шляху В. Стус вважав поему «Мойсей»[832]. Саме образ Мойсея «стане основою для найпотужнішої самоідентифікації В. Стуса»[833] Взорування на Каменяра прочитується латентно в усій його творчості. Епіграфом до раннього вірша «Вереснева земля» (збірка «Круговерть») поет засвідчив прийняття мотиву «самозречення і безмежної любові до батьківщини»[834], що увиразнюється наскрізними ремінісценціями Франкового тексту («Земле рідна! Тобі одній / Я волів би служить до скону»). Сучасники В. Стуса свідчать, що він любив Лесю Українку (про це часто писав у листах), «Стефаника теж високо ставив, захоплювався»[835]. Мав свою «добу Пастернака»[836]. Рання поезія «за силою духу близька «Сонячним кларнетам» П. Тичини»[837].

Особливо прихильно ставився В. Стус до «позачасового» феномена Свідзінського»[838]. Вабила формальна чистота й високі естетичні виміри поезії неокласиків, головно – їх лідера. За типом світосприйняття, рівнем освіти й культури, баченням шляхів розвитку національного письменства В. Стус був дуже близький до М. Зерова своєю нетерпимістю до «загумінкового хуторянства та самовдоволеного етнографізму» (К. Москалець) у культурі. Мабуть, невипадково він неодноразово звертався до постаті лідера неокласиків, оскільки, подібно до нього, повсякчас наснажував естетичний модус своєї різногранної діяльності (оригінальної творчості, перекладацтва, науково-критичних студій) потужною культурософською перспективою. Так само, як і М. Зеров, В. Стус збагачував національну культуру високими мистецькими взірцями європейської класики, транслюючи її художні здобутки у рідне письменство шляхом плідного перекладацтва, що увиразнює культурологічні засади його естетичної системи (переклади творів Р. М. Рільке, Й.-В. Гете, П. Целяна, Р. Бородуліна, І. Буніна, В. Брюсова та ін.). В обох випадках це була цілком усвідомлена зорієнтованість на інтелектуальне просвітництво, що не мало нічого спільного з масофікованим просвітянством. В. Стус високо оцінював талант М. Зерова, відводячи йому гідне місце у пантеоні «класиків нашого письменства» (т. 4, с. 417). К. Москалець зауважує, що поет, апелюючи до лідера неокласиків, «не тільки продовжує розмову, примусово обірвану на півслові; він шукає підтримки й опертя в спорідненому психологічному типі, закинутому до схожих життєвих обставин»[839].

Цих геніально обдарованих національних митців європейського засягу зближували не тільки естетичні пріоритети, але й етичні принципи. В умовах тоталітарного буття кожен із них свідомо обрав нонконформістську позицію щодо існуючого суспільного режиму й панівної монопольної соціалістичної естетики. В умовах «задротів’я» і М. Зеров, і В. Стус перебували в колі естетичних цінностей і духовних інтересів, продовжували інтенсивне інтелектуально-творче життя, засвідчуючи зриму присутність у художньому процесі сучасної кожному з них літературної доби. В постатях обох поетів-в’язнів головною завжди залишалася «животворна таємниця збереження особи у всіх її вимірах – за всяких умов»[840]. М. Зеров, поряд із Г. Косинкою, М. Кулішем, Лесем Курбасом та ін. правив В. Стусові за взірець у формування етики буття. За його словами, їхня «фізична смерть не означала смерті духовної» (т. 4, с. 335). Він також розглядав її «як вчинок, що нівелює, заперечує смерть»[841]. У заяві до радянського уряду поет говорив про драматичну ситуацію в країні, що нагадує «найчорніші роки сталінщини», в «душогубках якої гинули кращі сини українського народу – М. Зеров, Л. Курбас, М. Драй-Хмара, М. Куліш»[842].

М. Зерову В. Стус присвятив спеціальні поетичні твори («Ти – мертвий. Мертвий ти…», «Колеса глухо стукотять…», «У липні сніг упав…»), що їх можна трактувати як своєрідну форму мистецького спілкування через десятиріччя. Тема М. Зерова фігурує в його науково-критичних студіях, у листах, заявах, зверненнях, різного роду коментарях тощо. На авторитет попередника він посилається у своїх критичних оцінках того чи того автора. Так, солідаризуючи з М. Зеровим у поглядах на творчість П. Тичини, В. Стус підкреслює, що «Соняшні кларнети» […] чи не єдина із збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно» (т. 4, с. 273).

Відомо, що лідер неокласиків особливо захоплювався постаттю П. Куліша як людини європейського духовного кругозору. Естетична програма неокласика в багатьох ключових позиціях співпадала з ідеями П. Куліша, зокрема, з його ненастанним прагненням європеїзувати українську культуру, згармоніювати національну та світову стихію, побороти суспільну й творчу інертність українства. («тупість і муругу лінь»). В. Стус у праці «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)» однозначно заявляє про свою солідарність із М. Зеровим щодо ролі П. Куліша в модернізації української літератури, називає його «першим революціонером нашої культури», котрий «визначив той комплекс проблем нашого духовного життя, який майже в усьому своєму обсязі був повторений у часи літературної дискусії 1873–1878 рр., знову став актуальним на початку 20 століття і відкрижений червоним олівцем М. Зерова і М. Хвильового у часи літературної дискусії 1925–28 рр.» (т. 4, с. 26).

Естетичну систему В. Стуса значною мірою конституював синтез національних і світових імпульсів духовної культури. У вкрай несприятливій для творчості ситуації він зумів уберегти естетичну автономію тексту, структуруючи його етногенетичними та загальнолюдськими джерелами водночас. У цьому сенсі він був безпосереднім спадкоємцем київських неокласиків (їх беззастережно можна вважати «внутрішніми» дисидентами). Як і вони, В. Стус репрезентував модель деструкції попереднього художнього досвіду, що передбачала скептичне ставлення до «солодкавої» стилізації пісенних зразків, сентиментальних інтонацій, за словами П. Филиповича, – «нещасної традиції українських поетів»[843].

У формуванні й становленні філософсько-естетичної концепції В. Стуса особлива роль належить двом європейським авторам: Рільке та Гете. Одне з «ключових понять Стусової поетики і філософії «межисвіти» (або «межипростір», або «поміжсвіт») є реплікою з багатолітнього діалогу між ним і поезією Рільке» (с. 692). Його вочевидь вабила «європейськість» лірики Рільке, її високий інтелектуальний потенціал. Обох митців єднали подібні світоглядні, культурно-мистецькі погляди, зокрема, пошук станів людини в її «ставанні», «співпричетність до буття-людини-у-світі», «прагнення пізнати гармонію світу та гармонію власного ego», «згущена метафорика», що має глибинний підтекст, типові домінантні міфологеми (наприклад, самота). Стусові переклади творів Рільке («Дуїнські елегії», «Сонети до Орфея», збірка «Книги Картин») свідчать про «перевираження» (П. Топер) митця й потверджують думку Г.-Г. Гадамера про те, що «справжній поет лише тоді стає перекладачем, коли поезія, обрана ним для перекладу, стає невід’ємною частиною його власного поетичного твору»[844]. В. Стус повністю «увійшов у світопочування Рільке»[845]. Його заклик «спробуйте воскресити затонулі почування» мовби реалізується у Стусовому вірші «Схились до мушлі спогадів – і слухай…»: блакитна мушля спогадів «від вслухання стала голосна…». «Поет повинен бути для себе цілим світом і все знаходити в собі» – кредо Рільке. Саме такий ґрунт і Стусового «самособоюнаповнення»[846].

«Вагомою частиною» поетового світу був Гете. Це один із тих орієнтирів, у яких він «не розчаровувався до кінця життя, на відміну від іншого супутника – Рільке» (с. 714). Кристалізація його ідеалів, філософія життя й творчості задекларована у вірші «Молодий Гете». «Співприсутність» німецького автора відстежуємо й у пізніших поезіях, зокрема, у казематній збірці «Час творчості», котра складається з оригінальних віршів і перекладів з Гете – митця, що допоміг йому «віднайти новий сенс духовного буття» (Д. Стус) у в’язничних умовах. Гете став важливим поштовхом до формування нової мови Стусового тексту. Її неповторний колорит виформовує «перетікання» оригінальної творчості в переклади і навпаки. Про своє захоплення постаттю Гете поет неодноразово писав у листах. Так, у зверненні до Христини Бремер (березень, 1979 р.) він називає Гете «мій учитель» (т. 6, кн. 2, с. 161). Цікавим у цьому сенсі є лист до дружини (листопад-грудень, 1984 р.): «Оце читаю «Поезію і правду» Гете, видану Мистецтвом, і радію, що чи не в 18 літ я підписав свій зграбний німецький томик його поезій «Мій Goethe» – радію тим, що не помилився в своєму першовчителеві – бодай у цьому разі (скільки тих першовчителів згодом виявилося не-собою). Мабуть, такої потуги думки – без послаблення – такого інтенсивного генія більше не було – бодай у літературі. Досі я, мабуть, ні з ким не порівняю цього художника, мудреця найвищого щабля» (т. 6, кн. 1, с. 479).

Попри незаперечні впливи, яких зазнавав В. Стус упродовж творчого життя, він, поза сумнівом, «має виразне власне обличчя»[847]. Поет «запозичує у старших лише зовнішню подобу чи схожість, а внутрішньо дає цілковито нову якість»[848]. Його творчість свідчить, що сила талановитих митців високого естетичного рівня «не в останню чергу визначається саме тим, як багато чужого вони вміють зробити своїм, якою мірою їхня власна творчість стає підсумком цілком дозрілої і самоусвідомленої багатовікової традиції – підсумком за суттю своєю надособистісним»[849].

З яких поезій слід починати відлік творчого шляху В. Стуса? Коли сам поет усвідомив своє покликання? Як він «доходив зросту і сили»? На ці та багато інших питань дати однозначну відповідь – справа не з легких. Тут має цілковиту рацію М. Бондар, який підкреслює, що «взятий в усьому обсязі, починаючи від «Не одлюби свою тривогу…», «Натурщика», по-своєму «знаменитого» «У Мар’їнці стоять кукурудзи…» й закінчуючи щонайпізнішими з донині відомих творів, поетичний доробок Стуса має досить незвичну рівневу конфігурацію, характеризується (скористаємось терміном самого автора, вжитим з іншого приводу) різно-«мовністю». Стус у цьому плані є протилежністю таким, приміром, знаним поетам, як Є. Винокуров чи Б. Ахмадуліна, десятки віршів яких виконані практично в одній (своїй власній у кожного з них) манері. Очевидно, тривалим становленням, всечасним навчанням і перенавчанням […] кількаразовою добудовою своєї поетики, а також украй різним тематичними векторами поетичної інтенціональності можна пояснювати різностилевість поезії Стуса»[850]. І це добре простежується в його збірках. Скажімо кафкіанська гротесковість «Веселого цвинтаря» суттєво відрізняється від «Часу творчості», що сприймається як «Одкровення» (К. Москалець). Однак у цілому вся поетична спадщина В. Стуса явила «якусь суцільну поетичну сув’язь-сповідь»[851]. Його слід читати «всього, а не окремі поезії, всього, знаючи, що багато не збереглося, та все ж читати так, ніби читаєш від першого до останнього рядка» (с. 793). І тільки тоді стануть достеменно зрозумілими слова Д. Стуса, що для поета найголовнішою була проблема «Людина і світ», а всі інші контексти – лише напрямки розкриття головного інтересу»[852].

В. Стус належить до, так би мовити, «пізніх поетів». У «Веселому цвинтарі» він означив своє творче самоусвідомлення віршем «У тридцять літ ти тільки народився». Хоча перші поетичні спроби робив ще підлітком, про що писав у передньому слові до збірки «Зимові дерева»: «В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов» (т. 1, кн. 1, с. 42). Навчаючись на українському відділенні філологічного факультету Сталінського педагогічного інституту, В. Стус відвідував літературну студію, де, незважаючи на обмежене функціонування української мови, панував національний дух. У цій емоційній атмосфері в надрах його душі загострюється біль за свій знекровлений народ. Він виливається у поетичні рядки: «Кріпаки замучені, нужденні! / Нація безпашпортна моя...». Уже в цих словах упізнаємо характер В. Стуса, вроджену здатність гостро відчувати істину – без облуди, не піддаючись панівним міфам говорити «правду всім бульдогам» (В. Симоненко). В ранніх віршах поет намагався писати «чорним по білому» («Я прокинувся», «Народжений тридцять восьмого року…», «П’ятдесятилітній рай-омана…»). Він відчував, що вжитися в ту дійсність не зможе («горде тіло моє нецензурне»), тому так гостро реагував на епоху, де «мудрим не зносити голови». Тут уже зустрічаємо характерну для В. Стуса періоду «Веселого цвинтаря» їдку іронію, сатиричні «окрушинки»: «Добрий день, добо апокрифічна! Чи приймаєш захалявний вірш?».

«Темна» атмосфера, суцільна «чорнота» не вичерпують аури ранньої поезії В. Стуса. Знаходимо в ній яскраві промені надії, світла, «щастя жити, і вірити, і любити» («Заходить вечір»). Пафосною домінантою багатьох ранніх творів є «добра радість буття». В цьому ряду такі поезії: «Гомони, гомони», «Мотиви травня», «Навкруг землі мої кружляють мрії». Подибуємо справжні блискітки пейзажної лірики («Світанок у лісі»), афористичні перлини («Без свят не можна. Хочеться душі...»), інтонаційне збагачення вірша (обірване слово, повтори, звукове інструментування), що відбувалося не без впливу тодішньої української та російської літератур. Сам поет називав ранній період творчості «епохою Пастернака». Книжечка віршів цього великого естета, кожен рядок якого «вібрував змістом», була постійним супутником молодого В. Стуса. Висока поезія якоюсь мірою притлумлювала в його свідомості національні болі. Для опозиційного за своїм характером юнака важила й «травля» Б. Пастернака, організована 1959 року радянською системою у зв’язку з небажанням публічно зректися Нобелівської премії. «Саме в цього поета Василь вчився виваженій відточеності поетичного рядка, вмінню сконцентрувати зміст, наповненню вірша музичним звучанням. А ще вабила спадкова аристократичність духу, що не творить кумира, але й, і це, може, ще важливіше, не поспішає скидати існуючого, бо «свято место пусто не бывает»[853].

Стусове мистецьке й інтелектуальне зростання відбувалося в національних та «чужих» силових полях. Із листів, спогадів можна окреслити коло його читацьких симпатій, що припадають переважно на студентські роки. Тут слід згадати Бердяєва, Шестова, Гайдеггера, Камю, студії німецької класичної філософії (Гегель, Кант, Шеллінг, Фіхте), праці античних (Спіноза, Платон) та українських (Сковорода, Юркевич) давніх мислителів. Він багато читає і художніх текстів, захоплюється творчістю українських та європейських майстрів пера (П. Тичини, М. Рильського, В. Свідзінського, Пастернака, Верхарна, Гете, Рільке та ін.). Не без їх впливу формувався художній світ молодого В. Стуса. Він ненастанно працює над собою, цілком свідомо застерігає себе від «спеціалізації», усе ж тяжіючи до філософського наповнення творів. М. Жулинський, аналізуючи ранні твори поета, відзначає, що вони «характеризуються ліричністю вираження, спрямовані на дослідження внутрішнього, духовного ладу особистості»[854]. Подальша поезія В. Стуса – це «філософія і етика у віршах, дослідження складних моральних колізій тоталітарного суспільства, драматичне осмислення екзистенційного й естетичного досвіду людини ХХ століття, яка стала об’єктом нечуваних раніше соціальних експериментів, позбувшись своєї закоріненості, а відтак – і засадничих критеріїв та орієнтирів. Уся творчість Стуса є спробою виробити нові критерії й започаткувати нове сумління, підтвердивши їхню спроможність власним життя»[855].

Ранні вірші В. Стуса сьогодні зібрані в 1 томі дванадцятитомного видання його доробку. Сюди увійшли поезії поза збірками та вірші «розсипаної» книжки «Круговерть». Значну частину творів періоду 1960-х років включено до «Вибраних творів» (2012). Ці видання дають можливість сформувати уявлення про першовитоки потужного таланту митця, з’ясувати ґенезу його естетичної системи, простежити головні етапи художньої еволюції. Творчість В. Стуса середини 1950-х – початку 1960-х років позначена «характерними вадами чи не кожного початківця – аморфністю думки, претензійною і пласкою багатозначністю, вторинністю щодо поетів з устійненішим або інтонованішим голосом» (c. 688). Очевидною тут є підвладність різноманітним літературним і філософським впливам. Особливо близьким для В. Стуса, як згадувалось вище, був світогляд Г. Сковороди. Трохи згодом поет напише, що «один з найкращих друзів – Сковорода» (т. 1, кн. 1, с. 42). А поки він занурюється філософську систему давньоукраїнського мислителя, про що свідчать такі твори, як «Сковорода. Хвилеві трени», вступ до поеми «Сковорода», «Голос Сковороди». Деякі його вірші видаються художньою ілюстрацією сковородинівської ідеї гармонії між людиною і світом, як-от, «Спить долина…», що має присвяту Г. С. (у цьому криптонімі, цілком імовірно, зашифровано ім’я давнього мислителя):

Навкруги – ані шелесне…

Помовчи, як серце чесне…

Опочинь. Нехай воскресне

Віра в сяйві всеблагім[856].

Відчуття власної розлитості у Всесвіті стає «нервом» ранньої лірики поета. Воно відлунюється в інтимних віршах («Близька любов»), в автобіографічних творах («Донбас»), у патріотичних рефлексіях, що дедалі міцніше входили в художній світ молодого автора («Коли в мій сон заходить Україна»). Та найповніше сковородинівська ідея екогармонії реалізувалась у пейзажних акварелях раннього В. Стуса, активним «персонажем» яких виступає природа – «голубе вино». Кожен пейзажний вірш є водночас глибоким проникненням у духовний світ ліричного героя, символізуючи його психологічний стан. У пейзажних творах уся природа – жива істота: дерева «молитовно згортають руки»; «сиве небо обрієм пролилося»; долина «спить, ніжним сяйвом оповита»; блискавки «волають». У багатьох віршах поет обожнює природу в кращих традиціях української літератури та фольклору («Природа-мати! Стань і окропись сльозою…», «Ранній березень», «Зажолобів прижухлий степ»). Природа допомагає людині віднайти себе, згармоніювати внутрішній духовний світ. Тут зримо відлунюють інтенції Г. Сковороди («Від самовтеч доби і самовтеч / Душі найвласнішої утечу в природу, / Мов до самого себе…»).

В юнацьких поезіях значне місце посідає любовна лірика. В раннього В. Стуса вона позбавлена звичної сентиментальності чи романтичного пафосу. Тут більше стриманості, навіть скепсису, що загалом характеризує поетів філософського складу мислення («Заколиш мене, лукава, / Може, грішна, може, й чиста...»). Значна частина ранніх любовних віршів присвячена Шурі Фроловій, що її в молодості кохав В. Стус («Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?», «На Лисій горі догоряє багаття нічне», «В трансі»). Деякі з них поет включить до пізніших збірок («Зимові дерева» та «Веселий цвинтар»). Це було велике й тривожне почуття, що п’янило та мучило поета й урешті закінчилось розлукою. З Шурою він познайомився у січні 1962 року на святкуванні свого дня народження в пору вчителювання в Горлівці. Їхній роман тривав понад два роки. Поет мав намір поєднати з нею своє життя, однак доля розпорядилася по-іншому. Практична й природна, далека від мистецтва й літератури, Шура сама розірвала ці тривалі любовні взаємини, проронивши на прощання: «Ні, Васю! Я не з тих жінок... Пробач...». Тому-то й вірші, адресовані їй, мають переважно ностальгійний характер. Вони перейняті драматичними інтонаціями («Та досі ще пахнуть тужливі долоні твої, / і губи гіркі аж солоні і досі ще пахнуть…»). Експресивно-напруженій тональності вірша відповідають лаконічні, часто однослівні речення, лексичні повтори, що нерідко є антонімічними парами («Надаремне все, зненавидо. / Надаремне, кохана…»). Внутрішній драматизм, фрагментарність та уривчастість мовлення (переживання) досягається завдяки риторичним запитанням та окликам, які інтенсифікують високий емоційний рівень художнього вислову, передаючи відповідний настрій читачеві:

Не відповідаєш: Мовчиш? Заціпило?

Не можеш вибачити? Клянеш?

Не можеш вивіритись розлуці?

Серцю – довіритися? (т. 1, кн. 1, с. 118).

Д. Стус вважає, що «у творчій робітні Василя Стуса життя-прощання з музою молодості затверділо кількома віршами, які є одними з кращих у його любовній ліриці»[857].

Молодий поет сміливо вводить до тканини вірша елементи тілесності, що подекуди межують з античним соматизмом, до певної міри – з натуралістичністю («…наголена кололась борода, і руки прагли, і уста юначі»). Екзальтація пристрасті й «еротичне шаленство» у вірші «В трансі» («спішив зійтись у боротьбі гарячій…») переходить у сюжет високої емоційної насолоди, «біологічної радості» (Ю. Бойко-Блохін), далекої від звичайного плотського задоволення:

Ти ніби хвиля.

Хвиля піді мною

на мить застигла…

…Вітрило світанкове

на обрії заграло загадково

і йде назустріч…[858].

Тілесність у ранній ліриці митця не оголена. Вона позбавлена вульгарного смислового нашарування, однак і не ховається за «фасадом» романтичності. У пізніших творах еротизм як складова поетики любовного тексту набуде іншого статусу. Спалахи глибоко інтимного одкровення й почуттєвості кореспондуватимуться із «притяганням висоти, руху вгору» (М. Бердяєв).

На початку 60-х років В. Стус звертається до теми, яка до останніх днів життя буде для нього сакральною. Це – тема матері. Образ найріднішої людини супроводжуватиме поета впродовж усього життя. До трагічних випробувань долі ще дуже далеко. Але й тепер для молодого юнака образ пресвятої матері «в картатій грубій хустці» вивищується понад «пережуреним» світом («Усе забувається. / Усе зникає. / Окрім матері…»).

Твори В. Стуса раннього періоду творчості не всі естетично довершені. Відчувається в них брак чіткого творчого самоусвідомлення. Проте, як справедливо зауважує К. Москалець, «окремі строфи й вірші 50-х – 60-х років є зрілими творами талановитого поета» (с. 690). Тут він «заявив про себе як поет з оригінальною системою світобачення, образного мислення, як людина високої ерудиції і небуденного розуму. Для його віршів не характерна описовість, насамперед – це потужне ліричне самовираження. Ліричне осягнення світу і глибоке його осмислення йдуть паралельно»[859]. Рання поезія В. Стуса свідчили про його «інакшість», зокрема, про відчутну схильність до філософічності й широких узагальнень; вона ніби «випадала з дискурсу 60-х, просякнутого злободенною публіцистичністю»[860]. Хоча траплялися й публіцистичні тексти на зразок «Співцям – критикам Сталіна». Однак це були радше винятки, ніж закономірність.

На останньому курсі інституту В. Стус готує свою першу збірку (вірніше б сказати – добірку) віршів і надсилає до редакції «Літературної газети». Її високо оцінив сам А. Малишко. Його стаття «Доброї путі», видрукувана на сторінках цієї газети (29. 12. 1959), була для молодого автора свого роду щасливим благословенням з боку визнаного майстра: «Здається, що творчість [...] Василя Стуса має хороші поетичні зерна [...] зокрема, своєрідність підходу до явищ життя і вміння узагальнювати ліричні роздуми»[861]. Публікація, що супроводжувала вірші, заявила про новий голос в українській літературі, до того ж – талановитий і багатообіцяючий. О цій порі він відбував на Уралі військову службу. За його ж словами, то був «час не поезії». Він читав багато наявної в тамтешніх бібліотеках російської класики. Саме тоді, як свідчить сам В. Стус, до нього «прийшов Бажан». Солдатських вражень у його віршах подибуємо небагато. Піднесеним пафосом перейняті рядки поезії «Озеро Кисегач», написаної 1962 року під впливом омріяного звільнення від «покари військом» у статусі офіцера запасу:

Прощай, Урале, радісна покаро!

Натужно хвилі в берег б’ють і б’ють,

немов прощальні поцілунки шлють,

Лиш чути серця трепетні удари... (т. 1, кн. 1, с. 146).

Чи міг В. Стус передбачити, що повернеться сюди через десяток літ, що той уральський ліс, який у день прощання «стояв у своїй неповторній красі», готує для нього тяжку Голгофу. Вірив, що залишає ці краї назавжди, сподівався нових творчих злетів і досягнень, окрилений напутнім словом міфічного для нього А. Малишка. Та, на жаль, цим мріям не судилось збутися – зозуля «накувала» іншу долю. Було ще кілька публікацій у журналах «Донбас», «Дніпро», «Прапор», а невдовзі – тотальні заборони, брутальне нищення й багатолітнє забуття.

Першою «самофіксацією» творчих напрацювань стала спроба В. Стуса зібрати все написане під «один дах». 1962 року він формує великий зшиток віршів, об’єднаних промовистою назвою «ДЕЛО №13» – видавництво «Сампишсамчит». Д. Стус свідчить, що наступного року поет більшість із довершених текстів цього зшитка включив до збірки «Круговерть», яку з надією (після високої оцінки А. Малишка) подав у 1964 році до видавництва «Молодь». Укладаючи її, він поділив зміст на три розділи: «Рожеве півколо», «Біль – білий день», «Круговерть». Проблематика творів цієї планованої книжки багатоаспектна, спектр мотивів доволі розмаїтий: передбачення й передчуття прийдешнього («Минулі мрії видяться майбутнім»), радість від сприйняття природи й пошуки гармонії у світі («Дерева, вітром підбиті...»), неоднозначність любовного почуття («Ти мене не жури», «Ти прийшла ясновида») тощо. Усі поетові рефлексії ускладнюються філософськими нашаруваннями тексту. Безпосередньо реагуючи на тодішнє життя, він жалючою іронією картає суспільний лад («В колгоспі»), різко викриває задушливу політичну атмосферу («Звіром вити, горілку пити...»). Після виступу в кінотеатрі «Україна» набір збірки у 1965 році «розсипано».

Значна частина творів «Круговерті» була включена до наступної книжки «Зимові дерева». Тому деякі вірші (або ж їх варіанти) зафіксовані в обох збірках. Тож однозначно оцінити автентичність авторського варіанта збірки досить ризиковано, бо й сьогодні вона існує в кількох версіях. Загалом же «Зимові дерева» «постають своєрідним звітом про п’ятирічний шлях різнонапрямкованих пошуків, пройдений після «Круговерті», мініатюрною енциклопедією випробуваних і, зауважмо, згодом знехтуваних способів побудови образу, інтонаційних і версифікаційних практик»[862]. Рукопис спіткала подібна до попередньої збірки доля – з огляду на «невідповідність» соцреалістичному канону його було «заморожено» у видавництві «Радянський письменник». В 1970 році поза волею автора збірка вийшла в Брюсселі з передмовою Аріадни Шум. На судовому процесі 1972 року факт друкування віршів за кордоном інкримінуватиметься В. Стусові як тяжкий злочин супроти своєї держави. Хоча, по суті, поет тут «нічому відверто не протистояв. Він намагався максимально об’єктивно описати специфічний радянський контекст, використовуючи мову панівної ідеології – зрозуміло, у власній манері, яка контрастувала з офіційним використанням тих самих ідеологічних знаків […] Завдяки згаданому контрастові між двома контекстами вжитку офіційної мови Стус виростав на поетичного дисидента»[863]. Бо ж відомо, що естетичне інакомислення тоді вважалось не меншим «гріхом», ніж ідеологічне.

В осягненні творчого становлення В. Стуса «Зимовим деревам», гадаємо, належить особлива роль. Сам поет у коментарі на вирок суду писав: У збірці «Веселий цвинтар» 43 вірші, не всі з них мені дорогі, але кращі з них я вмістив до збірки «Зимові дерева […] Збірку у видавництві арештували. Ще в КГБ, вже після суду, я вимагав, щоб її повернули дружині. Не допомогло навіть те, що я тиждень голодував, вимагаючи повернення рукопису моїм рідним. Кагебістам то не випадало, їм треба було знищити всі вірші, бо мені заборонено бути поетом…» (т. 4, с. 435). На цей період життя припадає «поступове й невпинне відчуження поета від сформованого соціумом самозображення в мовному «я», від соціалістичної «персони» й первісного самосприйняття тіла та, річ парадоксальна, від антропоморфного по-середньовічному сприйняття рідної країни» (с. 693). В умовах затамованих передчуттів, що життя не буде «по змозі довгим», у стані «тоскної самоти» й екзистенційної бездомності («очужілий в своєму тілі», «чужий мені мій рідний край»), як слушно зауважує Е. Соловей, «безповоротно гартувалося і виважено формулювалося все те, що вже ставало і переконанням, і керунком до дії, і пророцтвом подальшої долі»[864]:

Єси ти сам – з собою врівень,

один на сотні поколінь

високим гнівом богорівен… (с. 135).

Так закладалися підвалини самототожності В. Стуса, його індивідуального самовиявлення, пошуку втраченої гармонії зі світом, за словами М. Коцюбинської, «цілісності – не загальникової, ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ціною – пізнанням самого себе, готовністю не зрадити себе»[865]. Безглуздо думати, що В. Стус вийшов, «ніби Афіна з батькової голови, в повному озброєнні дисидента» (с. 693). Це був важкий шлях до себе, пошук свого місця в літературі й суспільному житті загалом, прагнення бути «чинним і читаним», що переважно розходилось із реальністю. «Зимові дерева» – це тяжка сповідь про оголену душу, з якої «здерли шкіру». Є. Адельгейм у рецензії на збірку виокремив «абсолютну одвертість самовияву» автора[866]. Цей мотив пізніше, у часи ув’язнення та заслання, переросте в активну саморефлексію поета, тобто психологічний стан, в якому, за К. Ясперсом, людина не лише дивиться на саму себе, але й прагне самої себе, вона приймає себе не просто як певну задану схильність, але має певні імпульси, які діють на власне «Я», котре ніколи не є остаточне, але постійно перебуває у становленні»[867]. Властива художній свідомості В. Стуса саморефлективна установка, при якій самопізнання є середовищем самостановлення, у багатьох віршах збірки передається каскадами риторичних питань, як, приміром, у поезії «Біля гірського вогнища»:

Поиск по сайту: