ФОЛЬКЛОРНО-МІФОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА ЛІРИКИ

ТАРАСА МЕЛЬНИЧУКА

«Треба бути геніальним поетом, як Тарас Мельничук, аби могти відчути і передати найглибшу сутність життя і самої людини»

(М. Жулинський)

(1939–1995)

«На Вкраїну дорога моя, на Вкраїну – із усіх безнадій і надій, чи то в чорну, чи в ясну годину, бо там слово моє імій дім…»[1365]. У цих рядках талановитого українського поета і страдника Т. Мельничука – філософія життя і творчості, розпука й біль, сенс присутності на землі, що творить його «sacrum», співмірний із Шевченковим. У цьому збуреному катаклізмами світі він почувався пустельником, у «якому вселився і жив дух Великого Тараса – Кобзаря, світоча, пророка народу, батька й сина України»[1366]. Рідкісне в гуцульському краї ім’я, яким нарекли Мельничука, напророчило йому карму «непокаянного грішника» (І. Гришин-Грищук), вічного бунтаря (ім’я Тарас у перекладі з грецької мови означає «бунтар»), незламного борця за Волю та Правду. Його заповіт-імператив «йти по життю, як по вогні, і не стоптати білі ружі» суголосне з Шевченковим «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою». У присвяті Т. Мельничукові «Балада про підняте небо» І. Іов писав, що поет «немов опришок, грізний, гордий»[1367]. Подібно до свого великого попередника, він закликав до самопожертви в ім’я щастя й волі народу, будив в амнезованій свідомості українства притлумлені національні інстинкти («Заграй, вкраїнська ліро, / На український голос, на козацький лад»; «в кожнім серці – Україна, на сотні мрій, на сотні літ»; «Гуцул – так гуцул: / По-гуцульськи танцюй і знай свої зорі»). Поет своїм пристрасним словом, «як барткою, по-довбушівськи кидав виклик ворогам України, шовіністам і перевертням всіх мастей, намагався загоїти великі рани рідної землі, завдані впродовж віків. Казковий Мольфар, що повстав у слові Тараса, вмів приборкувати слово, володіти ним і сіяти горами на Добро і Щастя»[1368]. Це була людина вільної вдачі й твердого гуцульського духу, зі сковородинівською незалежністю від матеріального світу. На запитання, як прожив би своє життя, коли б повернулись молоді літа, він однозначно відповів: «Мандрами й поезією»[1369].

Т. Мельничук, як і всі в’язні сумління, став не тільки літературним, але й морально-етичним гарантом високих духовних цінностей української нації, вміщених у велику тріаду: Мати, Україна, Бог. У його художньому світі «жила і дихала на повні груди любов до Матері, до природи, до рідного Косова, любов до України»[1370]. Тут «багато сонця, ніжної любові до рідної Гуцульщини»[1371]. Людина «великого темпераменту й таланту» (С. Пушик), Т. Мельничук «відкриває нам свою душу із беззахисністю птаха, сповідується нам у безгрішній любові до України, долю якої пережив і виболив»[1372]. Його «синьокарпатське» слово – високий гімн «сонцем означеному краю – Франковому розмаю»[1373]. Цевидатний поет своєї епохи, творчість якого могла б стати окрасою будь-якої високорозвиненої європейської літератури. Він – великий гуманіст, який у часи понівечення загальнолюдських цінностей закликав: «Несімо любов планеті» (таку назву має перша збірка, датована 1967 роком). Упорядник торонтівської поетичної книжки «Із-за ґрат» О. Зінкевич зазначає, що її автор «хоче, щоб люди були добрими, ніжними, ласкавими, привітними»[1374]:

Земленько, будь тепліша!

Люди, будьте ніжніші!

Сильніші! –

Десь народилась любов (ІІ, с. 36).

Своє «свято високого болю та почесного тягаря» (Є. Сверстюк) Т. Мельничук переживав мужньо, як і тяжку недугу після в’язниць і таборів. Усвідомлюючи власну місію в цьому світі («Бо я […] покликаний Творцем, створений Богом…»), розумів, що «твоє страждання – особиста справа. Твоє мистецтво – радощі для всіх» (Л. Костенко). Його вірші-«каторжани» «із-за ґрат» (назва збірки в’язничної лірики) приходили до читача вісниками незнищенного духу та міцної волі людини-борця в протистоянні антигуманному жорстокому світу («Зрубають – Пусти нове коріння, щоб не знали, коли ти встиг»). Поет був певен того, що «поки живе слово – свободи меч не випаде із рук». Його вірші «ввібрали у себе і мужню висоту Карпатських гір, і вільний дух східноукраїнських полів»[1375]. Причетність до долі народу, злитість із рідною землею («кожне серце – про Вкраїну») визначає головний «нерв», найпитоміші передумови естетично-філософського спрямування лірики Т. Мельничука, виплеканої мовою, звичаями гуцульського роду («Карпати мене народили») та Божими істинами («Землю батьків поклав мені Бог на серце»). Останній збірці своїх віршів він мав намір дати метафоричну назву «Політ в’язня», про що зізнавався в одному з інтерв’ю газеті «Молодь України». Це був поет, «якому потрібні крила»[1376]. До останнього подиху він залишався «в’язнем, який умів літати. Високо-високо, куди не спроможен сягнути навіть погляд людський. Бо Тарас жив ніби між землею і небом, то були його володіння. Недарма ще при житті друзі назвали його Князем роси[1377], а також «князем вільного слова»[1378].

Маючи багато спільного з іншими в’язнями сумління в перетинах долі й вибору життєвого та літературного шляху, в їхній когорті Т. Мельничук вирізнявся багатьма особливостями поетичного стилю. За словами С. Пушика, це була людина «великого темпераменту й неспокою», «чи не найсуперечливіший мистець слова у диявольському ХХ столітті»[1379]. Він не був дисидентом у буквальному розумінні борця з режимом, антагоніста тоталітарної системи. Про свої політичні амбіції публічно висловлювався доволі рідко, активної участі в русі опору, як, скажімо, І. Світличний, не брав. Тай й «сидів» він, як ми вже знаємо, не за те, за що «всі» – не займався політикою, жодною правозахисною діяльністю, а лише писав вірші»[1380]. Тож у тюрмі був «єдино за слово своє…» (С. Сапеляк), за свої дисидентські, як стверджує І. Малкович, «відверто антирадянські вірші»[1381]. Достатньо назвати такі твори, як «Мама продана, слово продане», «Нема трагедії, крім трагедії народу», «Зречення роду» тощо, аби переконатися, навіть з огляду на самі назві, в їх «крамолі» для радянського «правочинства». Одним із найважливіших речових доказів «злочину» поета, який фігурував у кримінальній справі, стала його збірка віршів «Чага». (Згадати б подібну ситуацію із працею «Феномен доби, або сходження на Голгофу слави» В. Стуса чи з віршами «Воля», «Ностальгія» та «Святослав» І. Сокульського). Як свідчать очевидці, саме за рукопис цієї збірки Т. Мельничуку приписали «антирадянськість». Насправді ж – за його «велику правду […] за непокірність, за свою пісню»[1382]. Збірка з первісною назвою «Флояра мольфара», надіслана до державного видавництва «Карпати», викликала в чиновників настороженість і підозру. Повернений рукопис із назвою «Чага» з видавництва «Радянський письменник» «перекочував» до портфеля КДБ. «Тарас Мельничук. «Чаґа». Справа № 37506» – так названо машинописний рукопис на 429 сторінок, що опинився під арештом в кадебістських сховищах. Він обгорнутий коричневим лубом і скручений дротом. На титулі стоять два штампи: «Видавництво «Радянський письменник» та «Спілка письменників України. Вхідний № 169. 15 квітня 1971 р.». Вихідний номер відсутній – репресивна машина суворо діє і тільки в одному напрямку, інакше й бути не може. Кожна п’ята сторінка рукопису таврована знаком ОНИЛСЭ. Що воно таке, мабуть, і Всевишній не відає[1383]. Однак її автор без пояснень був арештований, а 24 січня 1972 року опинився під слідством й отримав трирічний термін пермських таборів.

Задовго до арешту, в першій збірці «Несімо любов планеті», Т. Мельничук висловив своє розуміння життя як вищого чину, готовність до офіри («зрубай мені голівоньку кате») заради того, щоб «планеті грішній дати світло». Він, подібно до інших дисидентів, усвідомлював трагізм обраного шляху («Великі знали завчасно, що їх жде ешафот»). У начерку незакінченої автобіографії поет окреслив свою наперед визначену життєву дорогу такими словами: «Поезія – це Доля. Гірка доля. Це Судьба. Це вирок. Поезія – це щось неминуче. Як смерть. Як не втечеш від смерті, так не втечеш і від поезії. Не втечеш, якщо вона обрала тебе своєю жертвою. Саме жертвою! І дала тобі, жертві (Стефаник) Камінний Хрест на плечі: «Неси!» І мусиш нести! Аж до Голгофи! Мусиш? Ні! Скинь з себе хрест – і під три чорти! Забудь себе. Забудь свій рід. Забудь убитих. Повішених. Кинутих за грати і мордованих. Забудь і Слово, й Мову Рідну. Та й взагалі, забудь, звідки ти родом. Забудь, що ти людина […] Доле? Що ж, якщо ти така щедра, то вмреш і тисячу перший раз. Якщо буде треба. Треба!»[1384]. Свого часу Борхес зазначав, що «нема такого покоління, де не було б принаймні чотирьох праведників, на яких таємно тримається світ і які виправдовують його існування перед Господом» […] Серед свого покоління українське небо з боку Карпат тримав саме Князь»[1385]. І за це небо він прийняв Голгофу, умирав «сто разів. Тисячу. Умирав – і не вмер», аби «Вкраїнський не умер безсмертник, / Вкраїнська не погасла синь».

У лихі «застійні» роки «в морі стривоженості Симоненка, пафосу Павличка, віртуозності Вінграновського, вдумливості Л. Костенко, відвертості Б. Олійника, фантасмагорії Драча, публіцистичності Братуня – Тарасовий зойк сприймався як оригінальний опір системі, віяв таємничістю образів та думок, і його неможливо було пропустити проз увагу тому, хто по-справжньому цікавився поезією. Одні вчаровувалися словом, а ще інші тримали на ньому побільшуюче скло»[1386]. Саме в такому фокусі бачиться постанова суду під час першого арешту (згодом буде й другий), за якою поета звинувачували в нелояльності до існуючого режиму: «Підсудний Мельничук Т. Ю., будучи незадоволеним радянською дійсністю по дріб’язкових мотивах особистого характеру, з метою підриву та ослаблення Радянської влади, незважаючи на неодноразові попередження його органами радянської держави, на протязі 1965–1971 рр. виготовляв, зберігав та розповсюджував в усній та письмовій формі віршовані твори, в яких зводив злісний наклеп на радянський державний та суспільний лад, закликав до боротьби проти Радянської влади…»[1387]. Таким чином,доля Т. Мельничука була визначена. У своїй незакінченій автобіографії він з цього приводу писав, що «йому довелося гибіти, гнити за ґратами. За СЛОВО!»[1388]. Тож цілком зрозуміло, чому його ж творчий доробок ішов до читача звивистими тернистими хащами замовчувань і фальсифікацій.

Останніми роками «арештовані» книжки Т. Мельничука пробиваються на білий світ. Відносною повнотою щодо манери мистецького самовираження Т. Мельничука стала збірка «Князь роси» (К., 1990), з якою асоціюється його художній материк. Саме за неї в 1992 році поет був удостоєний Державної премії України імені Тараса Шевченка. В липні того ж року його номіновано літературною премією імені В. Сосюри за добірку віршів у газеті «Літературна Україна» (1990 рік, 12 квітня). У 1994 році після тривалого «перебування за ґратами» вийшла на волю «арештована» збірка «Чага», що становила третій том його кримінальної справи. Її рукопис СБУ України вручило поетові разом із офіційною довідкою про реабілітацію 20 серпня, тобто в день його народження. Через півтора року «Чага» вийшла з передмовою Я. Дорошенка «Князь поезії» накладом усього тисячу примірників. Бунтарський настрій в поєднані з глибоким ліризмом визначили пафос цієї збірки, зворушлива історія якої доповнює сторінки трагічної біографії її автора. В коломийському видавництві «Вік» у 2003 році побачило світ тритомне зібрання його творчого доробку. У передмові «Блакитна роса на траві й на колючому дроті» С. Пушик писав: «Справжні поети за життя не живуть, вони пробивають нові дороги, вони поневіряються, вони обганяють час і сучасників, вони починають жити після фізичної смерті…»[1389]. Власне, життя Т. Мельничука й почалося після того, як його не стало…

Найновішою на сьогодні добіркою віршів поета, до якої увійшли також деякі спогади й нариси про нього, стала книга «Князь роси» (К., 2012), впорядкована І. Малковичем. Упорядник зазначає, що «до цього вибраного увійшло, мабуть, не більше п’ятої частини поетичної спадщини Тараса Мельничука»[1390]. 2000-м роком датована антологія присвят Т. Мельничуку «На княжих росах – побратимів карб», в якій представлено вірші 43 авторів (Ніни Гнатюк, Орисі Яхневич, Василя Герасим’юка, Степана Процюка, Павла Федюка та ін.). Висловлювання та афоризми про нього вміщено в унікальному виданні «Князівства його росопад» (Косів, 2005). Значним здобутком на шляху наближення до Т. Мельничука – поета й людини – стала книга спогадів «Князь вільного слова», що вийшла 2008 року у вижницькому видавництві «Черемош». Численні спогади й цікаві подробиці істотно доповнюють картину сьогоднішнього бачення постаті цього неординарного митця, розкривають приховані психологічні мотивації його творчості. Проте деякі з них, за свідченням С. Кута, на жаль, багато в чому не є правдоподібними і, більше того, мають риси містифікацій[1391]. С. Пушик, який знав поета зблизька, у своїй публікації маловідомих матеріалів його життєпису закликає читачів «не вірити» багатьом сучасним «мельничукознавцям», які «понаписували дуже багато байок, будучи в той час дуже далеко від Тараса». (С. Пушик – український поет, краянин і приятель Т. Мельничука, один із небагатьох його адресатів, з яким він регулярно листувався). Деякі з них, як стверджує С. Пушик, боялися зустрітись із ним після в’язниць, не зважувались написати йому, маючи на руках його табірну адресу. А дехто «скомпілював з чужих публікацій новий нарис про Т. Мельничука і видав з багатьма помилками»[1392]. (У спогадах повсюдно називаються конкретні імена авторів згадуваних публікацій. З етичних міркувань не будемо їх наводити). Сьогодні непросто відмежувати правдиву інформацію про поета від, так би мовити, її численних містифікацій. Мабуть, має рацію І. Малкович, який з цього приводу зауважує, що «скільки людей, стільки й думок»[1393]. До багатьох неточностей у життєвій і творчій біографії спонукала «розхристаність» натури самого поета, який переважно не датував свої вірші, не завжди їх записував. Нерідко він, як згадують очевидці, «творив неймовірні оповіді, часто на один і той самий сюжет, але насправді щоразу інші»[1394]. Тож цілком закономірно, що Т. Мельничук у свідомості читачів і досі залишається легендою, оповитою містичним ореолом.

Сьогодні поета більше знають на «малій» батьківщині (місто Коломия). Його іменем названо одну із тамтешніх вулиць, у дитячій бібліотеці діє кімната-музей. Встановлено меморіальні дошки на будівлях редакції газети в Коломиї, в якій він працював, та школи в Яблуневі, де навчався. Іменем Т. Мельничука названо дві літературні премії: Коломийська районна та премія «Князь роси», заснована товариством «Плин» та «Буковинським журналом». 14 жовтня 2009 року в Івано-Франківську було започатковано щорічний літературний фестиваль імені Т. Мельничука «Покрова». Усі ці події стали свого роду актом справедливості (хоча, на жаль, запізнілим) щодо нього і його творчої спадщини. Однак дуже інертно входить у наше життя Т. Мельничук. З великим болем пише про це у свої присвяті Н. Кметюк:

Віддав! Згорів! І вже немає…

Тарасе! Князю гордий, спи.

Весна тебе запам’ятає,

А Ти весну життя прости…[1395].

Життя Т. Мельничука, сповнене самопожертви та поневірянь, є біографією блукальця і мученика. Він ніколи не мав налаштованого побуту: власного помешкання, бібліотеки, письмового столу, друкарської машинки. Його близький друг поет Іван Іов згадує, що під час гостювання у Тараса на Гуцульщині став свідком того, що він уночі писав вірші на жовтому газетному папері чорнильною ручкою при тьмяній гасовій лампі[1396]. Невипадково сучасники називали його «небожителем», бо душа його «жила небесами». Н. Гнатюк, осмислюючи нелегкий життєвий шлях поета-страдника й «страстотерпця» (О. Пасічник), у присвяті йому писала:

…Нема здоров’я – висотала зона

І скотиться сльоза, така солона,

Що пропече мозольну твердь руки.

Нема любові. Дружби теж нема…

І котиться зоря до виднокраю.

Таке життя, що видасться тюрма

Маленьким передпокоєм до раю[1397].

І. Малкович з гіркотою в душі й відчуттям усезагальної вини перед Т. Мельничуком писав в одній із багатьох своїх публікацій, що про поета «можна сказати майже тими ж словами, якими Дмитро Павличко почав колись свою статтю про Антонича: так мало знають про нього, що хочеться починати майже неймовірним твердженням: Тарас Мельничук – один з найбільших сучасних українських поетів»[1398]. На жаль, і сьогодні резонно звучить поставлене ще 1997 М. Лазаруком запитання: «Чи ми зуміємо бодай частково спокутати борги перед великим поетом сучасності?..»[1399].

Т. Мельничук народився 20 серпня 1939 року в селі Уторопи Косівського району Івано-Франківської області. С. Пушик називає датою народження поета 1938 рік і подає такий коментар: «…сам (Т. Мельничук. – Р. Г.) нерідко забувався в останні роки свого життя, помилявся щодо датування певних подій. Можливо, хотів бути молодшим, коли говорив, що народився 1939 року. За віком і дебютом йому випадало бути в числі «ранніх шістдесятників», став – «пізнім» [1400]. І. Малкович подає такі свідчення: «Щодо розбіжностей у році народження. Свого часу сам Тарас попросив мене виправити у верстці першого видання «Князя роси» паспортний 1938 рік на справдешній 1939-й»[1401]. В Українській літературній енциклопедії зафіксований 1938 рік народження поета[1402]. Т. Мельничук дуже пишався своїм легендарним краєм, його героїчною історією, дивовижною красою полонин, ошатністю Карпатських гір, лицарським духом предків. У багатьох віршах він з гордістю заявляв про своє походження і причетність до рідної криниці, батьківських порогів та мудрого маминого слова: «Я не вишня, я – гуцул»; «щасливий я, Карпати, / що вас виджу»; «я виріс під Косовом». Очевидці розповідають, що за кілька днів до смерті прийшов до поета знаменитий гуцульський мольфар (чарівник, знахар) Михайло Нечай у гуцульському вбранні. Тарас підвівся. Вдихнув на повні груди (чого останніми днями не міг робити через тяжку недугу легень) і вигукнув: «Гори! Гори!»[1403].

Майбутній поет з дитинства був незвичайною для тодішнього гуцульського села дитиною. Рано навчився грамоти. З шести років читав Біблію, а у 6 класі познайомився з Шекспіром, цікавився театром. Перша вчителька, помітивши неординарні здібності хлопчика, всіляко підтримувала його обдарування, стимулювала вроджений потяг до пізнання світу. Після закінчення місцевої семирічки Тарас продовжив навчання у середній школі сусіднього селища Яблунів, де познайомився із відомим уже на той час молодим поетом-земляком Д. Павличком. Тут за два роки навчання «він прочитав майже всю наявну в районній бібліотеці вітчизняну і зарубіжну класику. Знав напам’ять усього Шевченка, любив твори Лесі Українки»[1404]. Після закінчення десятирічки працював коректором у районній газеті «Радянська Гуцульщина». Далі – робота лісорубом у Комі АРСР, а згодом – валовідбійником на Донбасі, служба в Радянській Армії. 1958 року вступає до Чернівецького державного університету. Однак покидає навчання на третьому курсі, розчарувавшись у тодішній рутинній освіті. Він починає активно цікавитись поезією, писати власні вірші. Однокурсник Т. Мельничука М. Пилатюк згадує, що о тій порі вони вдвох відвідували літературне об’єднання при редакції обласної газети «Радянська Буковина», яким керував поет-пісняр Михайло Ткач, а з 1960 року – поет-філолог Анатолій Добрянський. Особливо незабутніми для обох початківців був Ірпінський семінар молодих авторів, коли випала нагода прочитати свої вірші перед самим Андрієм Малишком, який поставився до них доволі схвально[1405]. (До слова, саме А. Малишко підтримав свого часу й перші літературні кроки В. Стуса). В ранніх поезіях Тараса викристалізувався характерний для пізніших творів дух протесту. Він сміливо декламував свої вірші в гуртожитку на студентських вечірках, котрі, попри суворі застороги коменданта й адміністрації, все-таки відбувалися. На зорганізованих ним особисто кулуарних літературних вернісажах звучало живе поетичне слово, в нескінченних дискусіях народжувались нові вірші, будувалися творчі плани.

Біографія Т. Мельничука «сум’ятна і калейдоскопічна» (І. Малкович). Покинувши навчання в університеті, він їде за комсомольською путівкою на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, згодом упродовж двох років працює теслею на будівництві у Красноярському краї. 1964 року поновлюється в університеті, однак через півтора року його звільняють через вільнодумство. За два роки змінив кілька редакцій прикарпатських газет (Глибока, Хотин, Косів, Івано-Франківськ). Зрозуміло, що «непостійності» не мала нічого спільного з професійними якостями Т. Мельничука.

1967 року у видавництві «Карпати» виходить перша збірка поета «Несімо любов планеті». Через рік він вступає на заочне відділення Московського літературного інституту. О цій порі в Чернівецькому університеті, де Т. Мельничука ще добре пам’ятали, був організований літературний вечір. Він виступив на ньому зі свіжою, щойно завершеною поемою «Осанна», яка згодом увійде до відомої збірки «Чага». Варто, мабуть, навести весь текст вступного слова «Осанни», аби зрозуміти, що її автор виходив «на бій! / на повстання! / на чати!» (цими словами закінчується текст твору): «Хаос, непевність у завтрашньому дні, передчуття приреченості, панічний жах перед подіями, що наближаються, перед майбутнім – з одного боку, і непохитна віра в те майбутнє, в неминучу близьку перемогу найдорожчих і найпотаємніших людських ідеалів – ідеалів Краси, Добра, Людяності, Братерства, Свободи – з другого, – проймають серця землян. Ця поема – лише одна іскра від мечів тієї битви, що точиться»[1406]. Очевидно, саме тоді ім’я поета було занесено до картотеки КДБ і встановлено за ним оперативний нагляд; його неодноразово викликали на «розмову» в органи, «переконували», «перевиховували». Відтоді на Т. Мельничука почався тиск і залякування рідними й друзями, провокації та систематичні звільнення з роботи. Довелося йому оббивати пороги не в одній редакції, але скрізь відмовляли. Зрештою, він махнув рукою на все те й знову подався в далекі сибіри. Тепер уже в Томську область, про що пізніше іронічно скаже: «Туди посилали силоміць людей, а мене й звідти вигнали»[1407]. Отак усе життя, як «той Марко Проклятий, метався між Карпатами і Сибіром»[1408].

Болить мене доля

Від дому до Дону

Безсмертя болить

І сльоза

І грона соборів

й сто тисяч заборів –

Й безлика як воля

Лоза (ІІ, с. 97).

Лірика Т. Мельничука є свідченням духовного неспокою митця, якому доля накувала жити на «альтернативі барикад» у часі, коли «протистояння системі й закону стало однією з форм соціального буття»[1433]. Він – «самозаглиблений поет-вигнанець, в’язень, національний пророк-месник»[1434], готовий прийняти Голгофу («Я двигаю хрест…») «за живих і мертвих, / за кожне сонечко роси». Його самототожність невіддільна від національної саморефлексії, що утверджується ним в особистому вимірі через мотиви споконвічної присутності митця в житті народу:

Я син Київської Руси,

Поиск по сайту: