СИНКРЕТИЗМ ПОЕТИЧНОГО СТИЛЮ ІГОРЯ КАЛИНЦЯ

«Ми щиро радіємо, що Україна має сьогодні такого обдарованого поета, чия творчість позначена духом справжнього новаторства, виразно окресленого неповторністю, багатством образів і символів. Одним словом – рідкісною оригінальністю таланту»

(О. Гончар)

(нар. 1939 р.)

Ігор Калинець – «творець і лицар Калинового гербу» (З. Гузар), «поет із княжим іменем» (Ю. Шевельов), що увібрав у себе легенду тисячоліть, «пантеїст і вогнепоклонник» (В. Іванишин), митець «милістю Божію» (М. Коцюбинська), якому найбільше «болить музика Батьківщини». Він зумів створити неповторний естетичний світ, котрий став для української літератури абсолютно новим і несподіваним феноменом, що характеризується неабиякими яскравими якостями: «Середньовічна містерійність в органічному поєднанні з необароковізмом. Праукраїнська мітологія як джерело авангардизму. Особливе відчуття тяглости української стихії у її космічних і водночас таких земних вимірах. Історія і Всесвіт – у навдивовижу «земних», українських явищах»[1043]. Його художнє слово глибинно вкорінене в прадавню національну стихію, наснажене «психологічною єдністю з народною поезією, що йде від глибокого розуміння її природи, її метафори, від чуттєвого засвоєння її культури»[1044].

Дивосвіт поезії І. Калинця, що «розкрився читачам у 70-ті роки репресій національно свідомої інтелігенції, своїми образами, полум’яною любов’ю до України був і є «калиновою водою» – живою водою, яка зцілює, будить від летаргії, збайдужіння, кличе на «богунську дорогу вірности й чести» (Є. Сверстюк)[1045]. Він був одним із небагатьох, хто в лиховісні для України дні взявся «двигати камінного хреста своєї нації» (М. Лановик) і чесно й самовіддано творити «Священну Лігу Страждальців Страдного Вінка»:

Так я з того покоління що скоштувало

плід із забороненого дерева

чесності

Ми нічого не змогли вдіяти зі собою

занадто велика була спокуса

як і занадто жорстока кара

Так ми з того покоління що добровільно

простягає руки в кайдани… [1046].

Ідейний сенс творчості І. Калинця співмірний із утвердженням віри у воскресіння нації та з авторським менталітетом, який, за словами М. Ільницького, передбачає «органічне сприйняття національної духовної традиції на рівні підсвідомості, архетипу»[1047]. Лейтмотивом лірики митця є висока національна напруга. «Ностальгійні почуття з витонченістю та вирозумілістю ідеалізації України, навіть тоді, коли слова «Україна» або якоїсь його форми і в помині нема, стають «незримою субстанцією» Калинцевих віршів»[1048]. Вони «про світ праукраїнський, хліборобське затишшя і водночас космічну сутність земного»[1049].

І. Калинець належить до того відгалуження української лірики, що «витворює особливу образну мову […] це – справді «елітарність» як рішуче відкидання фіктивної «масовості», «народності» та інших еталонних приписів доби зрілого соціалізму»[1050]. Увійшовши в літературу разом із шістдесятниками, він упродовж всього творчого шляху засвідчує присутність у ній «самотньої таємничої планети на ім’я «Ігор Калинець»[1051]. І саме в елітарності слід шукати ключ до розшифрування цієї оригінальності («таємничості»). Як зазначає М. Лановик, І. Калинець «навіть не може собі уявити, що справжня поезія могла би бути іншою»[1052]. В інтерв’ю газеті «День» він з цього приводу говорив: «А поезія завжди елітарна, коли йдеться не про цілеспрямоване заримовування банальних думок»[1053]. Елітарність І. Калинця особлива. Вона пов’язана не тільки з розумінням «неприступності для непідготовленого читача, але й елітарна духом, що, можливо, стане більш очевидним, коли згадаємо один з центральних символів – лицаря»[1054]. У світовідчутті митця, як слушно зауважує Е. Соловей, «в етичному його кодексі вирізняється, ба навіть домінує лицарське начало. «Лицарія» – як самозобов’язаність до шляхетності, до невтомного ушляхетнення духу з обов’язку перед предками і нащадками»[1055]

І. Світличний назвав поезію І. Калинця «хрестоматійно-прекрасною», порівнюючи її з молитвою[1056]. Його вірші «неможливо втиснути в рамки конкретної політичної програми. З неї неможливо вичитати націоналізм декларацій, протестів і вимог. До того ж біографія Калинця не надається для такого героїчного прочитання, як Стусова. Можливо, це пояснює відносно літеплу рецепцію Калинця в Україні навіть в роки національного ентузіазму після 1989 року»[1057]. Його життя не вирізняється кипучою активністю на теренах національно-визвольної боротьби, а творчий шлях «очищений від поліпів політики». Опозиційність же щодо «ідеології свисту» й панівного режиму, за якого «глухо поглинають мури людей», була скоріше естетичною, ніж політичною. М. Ільницький вбачає цю опозиційність не в публіцистичних оскарженнях-інвективах, а в художній природі його творчості, її мистецької неординарності та філософської заглибленості. Поет не приймає того світу, що оточує ліричного героя. Він «ворожий і чужий людському «я» взагалі, бо вбиває в ньому почуття внутрішньої свободи, вбиває духовне начало. А звідси – суспільний нерв поезії Калинця, який має водночас філософсько-екзистенційний характер»[1058]. Це підтверджує глибинний підтекст, у якому закодовано «художньо-естетичними засобами концепцію свободи індивідуалізму в тоталітарному суспільстві»[1059]. Чи не тому один із чотирьох томів слідчої справи митця кваліфікований як «Антисовєтські твори наклепницького характеру[1060].

І. Калинець – поет «витриманий, негаласливий, поважний» (М. Лановик), скромний, не мітингово-публіцистичний, відособлений від голосних трубадурів, котрі декларативно заявляли (та й заявляють) про величезну любов до рідної землі. Йому органічно близьке бачення того, як стають «каменярами такти, акорди, півтони». Його лірика – «мистецтво саме таких «півтонів». У ній «якнайменше заклично-трибунних інтонацій, вона просвітлена настроєм «роменового рому» і стоголосого вітру осені – улюбленої пори поета»[1061]. І. Калинець знайшов себе у «країні колядок (на шорсткім солом’янім килимі)». Він органічно пов’язаний зі своїм народом, з джерелами його душі, з правічною українською стихією, наділений дивовижним даром говорити про свою причетність до національних коренів щиро, правдиво й красиво:

збіглись чорносотенні

києви

що воно таке є

а воно калина

моя батьківщина

а я її Калинець (І, с. 303).

Твори І. Калинця, позбавлені «будь-якої ідеології» (Р. Семкович), на загальному фоні поезії 60–70-х рр. «були дисонансом пануючому «нормативному» віршовому хоралові»[1062]. Однак від перших кроків у літературі він попав у ряд неблагонадійних і перебував під ненастанним наглядом «новітніх пілатів». «Охоронці» державного спокою особливо пильно чатували на кожен його рядок з єдиною метою – віднайти там «антидержавну крамолу». Однак високоінтелектуальна, оригінальна й вишукана лірика І. Калинця-естета, віртуоза, далека від агітаційно-декларативного стилю доби, була незрозумілою для «апологетів писаризму» – надто витончений і неординарний стиль поета. Сучасники згадують, що його «естетські складні вірші, писані верлібром, одразу викликали неприйняття з боку офіціозу, яке було тим непримиреннішим, що молодий автор, не належачи до інакодумців-політиків, послідовно захищав власні нонконформістські позиції, естетичні принципи, чого було цілком досить, щоб викреслити його ім’я зі списків авторів, які друкувалися легально»[1063]. Була ще одна, вельми вагома причина цькування та неприйняття І. Калинця тодішньою ідеологічною долктриною. Це – Український Космос як художня домінанта поетичного світу. Опертя на традиції національної духовної культури викликало особливе «непорозуміння» з боку офіційних літературних і позалітературних (партійно-державних) структур, тому що будило націю від сну та рабської покори, руйнувало стереотип «малоросійства», отже, порушувало їхнє безпечне життя.

І. Калинець є поетом «індивідуальних духовних зусиль» (Е. Соловей), що відкриває «скриньку» власного вертепу» (В. Неборак) у плані стильової ідентифікації. Визначити його стильову манеру непросто. Тут поєднуються традиційні художні прийоми з виразно модерними. Співвіднести вірші поета з конкретним художнім стилем як завершеною естетичною системою, давши їй теоретичне обґрунтування, фактично неможливо. М. Ільницький у ґрунтовній монографічній праці про І. Калинця, в якій «маємо близьку дистанцію між дослідником та поетичними текстами» (Т. Пастух), етично уникає догматичних суджень щодо його стильової диференціації, застерігає критиків від «втиснення творчості поета в якийсь один стильовий напрям», цитуючи при цьому відомий вислів Б.-І. Антонича, що «мистецтво творять не напрями, а індивідуальності»[1064].

І. Калинець явив у нашій літературі неординарне явище, метафорично назване співтабірниками «калинцюванням». Вірші, створені у дов’язничний період (1966–1972 рр.), написано в руслі романтичної естетики. Зміст ранньої лірики визначає поетизація минулого. Дохристиянська пора українства становить романтичне джерело авторської самосвідомості та найважливіший чинник формування текстів. Лірика поета «стає картою подорожі, добре відомої для національних романтиків Європи: до сутности самого себе крізь духовне багатство рідного народу»[1065]. Ці риси поетики як індивідуальні маркери художнього стилюІ. Калинця виокремлював І. Світличний. Аналізуючи образну систему його ранніх збірок, він, зокрема, зазначав, що його поетичний світ «густо населений традиційно казковими міфологічними, фольклорними істотами – князівнами і мавками, купалами і кострубами, ладами і русалками, перунами, ярославнами, відьмами, чортами, кам’яними бабами [...] Все то – образи з тисячолітнім поетичним стажем, вони витримали великий іспит часу і в народній художній свідомості не мали жодної серйозної конкуренції»[1066]. Атмосферу романтичної лірики поета виповнюють язичницькі персонажі (Ярило, Перун, Лада, Марена), ритуали й вірування, що дало підстави з певними застереженнями назвати його романтизм «етнографічним» (М. Павлишин). В основі романтичного письма поета – міфологічне слов’янське начало. Він особисто визнає свою Музу «Музою Колядок». С. Яковенко з цього приводу міркує: «Поет намагався дати національне підґрунтя, земні першовитоки. І з історичної, й з етнографічної точок зору він має в цьому рацію, бо ж, як відомо, українські релігійні обряди, маючи за основу християнство, несуть у собі значний підтекст поганської культури й демонології»[1067]. Ліричний герой ранньої поезії І. Калинця явно сповідує язичницько-християнську віру. Його автентичний стан – «перебування в традиції, «країні колядок», де присутній «мотив злитності ліричного героя з естетизованою дійсністю від її джерел до сучасності, точніше, на тому рівні міфологізації, коли теперішнє, минуле і майбутнє мовби зливаються в суцільному, не дискретному часі, в єдиному потоці історії»[1068].

І. Калинець – глибоко релігійна людина, яскравий представник національної духовної традиції. Релігійність становить одну з найважливіших рис його світогляду, а відтак і творчості. Однак це не окремий мотив чи риса поетики, це радше індивідуальний спосіб світосприйняття, що через естетичний аспект дешифрує історичну протяжність українства, розкриває генетичний код національного характеру, його духовні виміри, особливості менталітету тощо. М. Павлишин підкреслює, що релігійність Калинцевої поезії виявляється «у відмові розглядати тубільний світ як єдиний зрозумілий контекст людського буття. Вона стає християнською в міру того, як проймається ідеєю спасіння через Христа. Її можна читати як молитву»[1069]. Цікаво, що 1993 року Ігор та Ірина (дружина) Калинці у львівському видавництві «Логос» видали книгу духовної лірики «Це ми, Господи».

В естетичному мереживі віршів І. Калинця однаково важливу функцію відіграють предметні реалії (невипадковою є назва однієї із збірок – «Реалії») та широкі поліасоціативні зв’язки й багатозначні символи, що нерідко не піддаються розшифруванню інтелектуально непідготовленому читачеві. Автор залучає до своїх текстів фольклор, історію України, твори інших авторів, різних видів мистецтва, галузей науки, сфер життя тощо. Виразна полісемія та поліфонія його віршів дала підстави Ю. Шевельову назвати творчий метод поета «алхімічним»[1070]. Вживаючи термінологію сьогоднішнього літературознавства, у цьому зв’язку слід вести мову про таку виразну ознаку стилю І. Калинця, як інтертекстуальність В його ліриці присутні різні типи інтертексту (власне інтертекст, паратекст, гіпертекст тощо). Поет неодноразово зізнавався у постійному «запрошенні» до своєї творчості різноманітних текстів – від давнини й до сучасності: язичницька «країна Колядок і Лицарії», християнсько-біблейські сюжети, улюблена барокова мистецька епоха. Змістові виміри його художнього світу поглиблюються завдяки свідомо заданому інтертексту на рівні епіграфів (народна пісня, рядки поезії таких авторів, як Г. Сковорода, І. Франко, Леся Українка, Ю. Федькович, В. Пачовський, О. Олесь, М. Пруст, Е. Гемінгуей, П. Тичина, М. Рильський, Г. Чубай, М. Вінграновський), назв творів («Символи Сковороди», «Могила Шашкевича», «Антонич», «Олександр Довженко»), багатьох присвят, адресованих переважно дружині («Реалії», «Полум’яні посли» (І), «Першого листопада») та сучасникам-однодумцям – Льолі та Іванові Світличним («Співчуття для осені»), М. Горбалеві («Кінець Мандрівки», «Золоті ворота. Легенда»), Аллі Горській («Триптих для Алли Горської»), В. Морозу («До Валентина Мороза»).

В інтерв’ю «Літературній Україні» І. Калинець визначив свої художні пріоритети в такий спосіб: «Я зазнав впливів багатьох поетів: і раннього Тичини, і Олеся, і Сосюри, Рильського, Маланюка і Пачовського [...] Українська поезія уживалася у мені більш-менш гармонійно [...] Після знайомства з Антоничем, коли з’явився Симоненко і коли до Львова на виступи приїхали І. Дзюба, І. Драч і М. Вінграновський, – усе це справило на мене величезне враження, – замислився: треба братися за перо всерйоз!.. Ми можемо з творів Голобородька, Воробйова, Іллі, Чубая, ще багатьох побачити, що це була література, в даному разі – поезія європейського рівня»[1071]. Світоглядно-естетичним пріоритетом, що зумовив синтез християнського та язичницького світомислення І. Калинця, був Б.-І. Антонич. У діалозі з В. Небораком поет зізнавався: «Мені подобалося підроблятися під стиль того чи того поета. Я не ставився до своїх писань серйозно, попросту ми всі писали, часто бавилися. І тільки після Антонича в мене стався злам. Поезія Антонича найбільше відповідала моєму світовідчуванню. Наприклад, те, як він входив, скажімо, в українську праоснову…»[1072]. Б.-І. Антонич міцно увійшов у свідомість І. Калинця, великою мірою визначав грані його стильової манери, художньої аксіології тощо. Про це свідчить його неоціненно важлива книга «Знане і незнане про Антонича» (Львів, 2010), що стала, за словами М. Ільницького, «справді науковою біографією»[1073]. Відомий український правозахисник, дисидент М. Горинь у листі «з-за ґрат» до дружини від 02. 11. 1968 р., роздумуючи про першу збірку І. Калинця, писав: «Маєш воскресіння в Ігорі якоїсь долі Антонича. Дай Боже, щоб міцнів…»[1074]. У багатьох віршах-самоозначеннях поет відкрито декларує цю світоглядно-мистецьку близькість із своїм попередником-поганином:

Бо хочу

ще незагубленим

окличним відмінком,

нашим зойком,

на всі сторони світу

возрадуватися:

«Моя країно Благовіщення!»

Як Богдан-Ігор Антонич (ІІ, 502).

В іншому інтерв’ю (журналу «Україна») І. Калинець розширює «реєстр» своїх улюблених авторів, котрі певним чином впливали на його власну творчість: «Антонич дав мені відчуття Батьківщини, землі. Навчив метафорично мислити, будувати книжку за принципом «не повторитися». В цьому прислужився мені і поляк Єжи Герасимович. Узявся я за перо, знаючи творчість шістдесятників. Тоді ж, у шістдесятих, з приватних бібліотек відкрив для себе Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олену Телігу, Леоніда Мосендза і багатьох інших»[1075]. У цих розлогих поетових зізнаннях відчитуємо інформацію про генезу його художнього стилю, джерела поезії.

Із філософських джерел для І. Калинця найближчим виявився світогляд Г. Сковороди, зокрема, таких його ідей, як «гармонія сфер» («по всій Вселенній зереплинній / бринить гармонією сфер»), «нове народження» після смерті («і знов, німу поправши смерть, / увійдемо в нові завіти»), а також сковородинівська акцентуація емпірико-трансцендентної природи людини, її духовної свободи від «осоружних пут» («коли я вклонився / собі самому / став бездомним Сковородою»). Об’єктом художньо-філософських осяянь поета, як і його попередника, став феномен людини як основи літературного задуму та головний постулат філософії творчості («тобою зір чудується, людино: / величчям постаті сягаєш зір»). Про органічність духу давньоукраїнського мислителя для І. Калинця свідчать непоодинокі епістолярні записи, назви творів, епіграфи, введені у текст ремінісценції. В його віршах присутній сам образ Г. Сковороди, а також настанова на глибинне осягнення вчення філософа. Так, наприклад, у зачинному вірші збірки «Коронування опудала» він зізнається у намірі «погортати том Сковороди пережити вічність…».

Літературознавці в один голос говорять про «опертя на світоглядну національну традицію, яка у поета презентується насамперед постаттю Григорія Сковороди»[1076]. Канадська дослідниця О. Черненко відстежує в його творчості дивовижну близькість до філософсько-естетичної концепції давньоукраїнського мислителя щодо його природопочування. У статті «Нове духовне світовідчування в поезіях українських дисидентів» вона, зокрема, відзначає, що «у вірші «Осмислення реальності» він (І. Калинець. – Р. Г.), між іншим, пише: «Під попелом ночі / під сном у сні / спить золотий сніп / спить білий сніг». Цей «золотий сніп» Калинця означає те саме, що Стусові «золота подоба». Зовнішня дійсність є та сама у нього, як у Сковороди, вона є «попелом ночі» або «сном у сні», під якою спить внутрішня, духовна дійсність – «золотий сніп». Вона така чиста, як «білий сніг». Вона є теж такою несхопною істиною, що «тонша за волосок». Поет радить людині втікати «від сих вікон вибору роздвоєння», бо воно, себто це роздвоєння, як «чорно-біле вздовж тихої вулиці», де «одно погасиш інше виважиш» і «розуміння вечора від самого себе одбереш». Тут мова про напругу полюсних суперечностей, яка є базою не тільки психічного життя людини на землі, але теж підставою існування й всього видимого світу»[1077].

Із Г. Сковородою І. Калинця єднає і концепція кордоцентризму («філософії серця»). Кордоцентричність як особливо потужна риса ментальності української нації у нерозривній сув’язі з глибокою релігійністю неодноразово художньо трансформована у його віршах, наприклад, у поезії, що вже й самою назвою «Серце» потверджує сказане:

Початок дерева життя – у серці,

його велінням дерево росте.

Ось вовче серце – чорний янгол смерті,

отруйний покруч посеред пустель.

Христове серце напуває лози,

стікає з виногрона кров до чаш.

Христове в тебе серце, якщо сльози

тремтять дитинно у його очах (І, с. 172).

У філософсько-естетичній концепції І. Калинця важливу роль відведено іманентному буттєвій парадигмі давнього мислителя концепту самоти. Стан перебування митця «у рамках самотності» асоціюється із самітництвом покликання Г. Сковороди («самотньо двигаєш хрест»). В його дусі поет у нових історичних умовах розв’язує й провідну суперечність метафізичної теми самотності, пов’язаної із втратою людини відчуття вкоріненості у рідний ґрунт, уподібнення її життя до існування, загострення конфлікту одного-багатьох (одного-інших), де під «одним» розуміється вже не просто людина взагалі, а саме людина творча, Поет, а в ролі «багатьох» виступає вороже до нього суспільство»[1078]. В цьому суспільстві залишилась тільки «сама-саміська самота: / і без’язика, і язична / вона мене сьогодні нищить». Прагнучи самоутвердитись, український інтелігент завжди «перебував під внутрішнім пресингом, корені якого – в бездержавності його рідної землі»[1079]. Тож образ Г. Сковороди став для поета джерелом моральної підтримки, починаючи з ранньої творчості (збірка «Спогад про світ» (1970).

Лірика І. Калинця, як і інших дисидентів, наскрізно перейнята шевченківськими інтонаціями (явно вираженими та прихованими). Кобзареве слово («віщий проводир») проймає тексти поета на рівні образу, ідеї, мотиву тощо. Для нього, за його ж словами, «щоденно / вечірня / Шевченкова зоря / встає над горою». Він черпав із Кобзаревих джерел чистоту і правду в житті й творчості. Шевченкові ідеї живили скривджений дух митця, вони облегшували «немилостивий талан», який його дисидентське покоління обрало цілком свідомо. «Святі максими нашого Патрона, – говорить І. Калинець, – здавалися мені моїми власними – вони тримали мій і фізичний, і духовний хребти перечулено гордо. І сьогодні у найсвятішій домівці нашого красного письменства і мистецтва схиляюся у повній покорі і вдячності перед нашим Покровителем і Генієм»[1080]. У його творчості пульсує та промениться національний дух Т. Шевченка. Вона випоєна «живлющими соками рідної землі, ще не спаплюжених пластів чорнозему національної духовності і генетичної пам’яті»[1081]. Для його поезії, як і для Кобзаревої, «надзвичайно суттєвим є поняття пам’яті – родової, історичної, генетичної. Сприймаючи сучасність як руїну національного етносу, а опір цій руйнації як свій моральний і мистецький обов’язок, поет заходився плекати зацілілі рештки національної свідомості, лікувати її поезією»[1082]. В цьому сенсі цікавим видається останній вірш збірки «Тринадцять алогій» «Золотий дощ». Він закінчується словами Т. Шевченка, що є присвятою російській поемі «Тризна», перекладеній І. Калинцем українською мовою:

Душі з призначенням прекрасним

страждати суджено й любить,

слізьми в терпінні окропить

святе натхнення – Божу ласку.

О, як знайома Вам ся мова!

Для Вас я радісно здоймив

житейські із душі окови –

для Вас священнодіяв знову

і сльози в звуки перелив (ІІ, с. 518).

В естетичній концепції І. Калинця темі митця належить особливе місце. В дусі шевченківських традицій поет мислить себе невід’ємною частиною народу, його проблем. У своєму слові при отриманні Шевченківської премії він говорив: «Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Цю максиму, як і ще не одну, вистраждану нашим Патроном (Шевченком) [...] я мав перед собою, таки у собі – вогненними знаками»[1083]. Подібно до Кобзаря І. Калинець розбудив у своїй душі Музу, щоби «висвітлити біль українського серця», свідомо обравши, як і його побратими-дисиденти, «страсті хресного шляху» («…Христові сліди бачу») в ім’я не лише особистого, але й національного самозахисту. Відповідальність митця перед матір’ю, народом, Богом – болючий «нерв» його лірики. У «Пропонуванні 7» (цикл «Реалії») він благає Господа «міняйлів» вигнати з «храму поезії», а справжніх митців слова вивести із «в’язниці між люди». Переживаючи екзистенційний стан відчуження («по сей бік дощу», «на дні студенім самоти»), усвідомлюючи неспроможність в абсурдному світі імперського хаосу «дорахуватися однодумця», І. Калинець не втрачає глибинного почуття обов’язку перед «Лицарями Ріллі», зберігає в собі відчуття органічної причетності до «прадідівської естафети родини»:

чи не останній

я

зі шляхетного родоводу

з гербом

де на щиті блакиту

осінній листок калини (І, с. 89).

В. Стус писав, що «упродовж усієї історії 99 % митців були служками можновладців: виконували їхні забаганки, маючи за те змогу добре жити (тобто паразитувати). Митці губили принциповість свою, діставали, як поденний наряд, те, що згодом стало зватися закономірністю мистецтва»[1084]. Будучи від природи людиною аполітичною, І. Калинець-поет у період стимулювання державою національної зради й нівеляції особистості («свого слова не вчуєш у галасі»; «вони зливаються в одно / як у стовп диму»), в пору нищення духовних засад людського буття свідомо обирає хресну дорогу самовідданої боротьби за право митця говорити від імені народу. Він з огидою ставиться до «вищої естетики / поза Гегелем», що «називається коритологією», зрікається «метафори, повішеної на шибеницях ефіру» й до кінця залишається вірним «сну», в якому «заюшений / переміг / без жодної надії / великого звіра». І. Калинець у «Реаліях» («Пропонування 12») пише, що він належить до того покоління, котре «скоштувало плід із забороненого дерева чесності» і що йому соромно за тих, хто «добровільно простягає руки в кайдани». Сам поет не піддався спокусі солодкого життя (радше – животіння) подібно до багатьох сучасників, а цілком свідомо прийняв статус дисидента – в житті й творчості, відкрито виявляючи громадянську й мистецьку непокору. Ані зманювання до співпраці з режимом, ані тривалі торги й залякування не змусили його зректися своїх ідеалів, «відданості своєму храмові». В оцій Калинцевій узгодженості сповідуваних ідеалів та власного життя – шевченківський ґрунт, на якому розбудовувались принципи його естетики та формувалась етика буття.

Сила духу, стійкість І. Калинця закорінені в багатьох джерелах. Неабияку роль тут зіграли біографічні чинники. Про них говорить сам поет у своїй «Автобіографії»: «Народився я у м. Ходорові на Львівщині в 1939 році (9 липня). І, хоч я покинув містечко 1956 р., коли закінчив середню школу й вступив до Львівського університету, зв’язків із ним не пориваю донині. (Сьогодні І. Калинець є почесним доктором Львівського національного університету імені Івана Франка. – Р. Г.). Бо з Ходоровом пов’язані не тільки мої дитячі враження й спогади, бо звідти не тільки джерело натхнення – там зараз на цвинтарі люди, що дали мені життя й виховали у здоровому національному дусі. Я також ніколи не міг забути, що я хрещений у греко-католицькому обряді, і що брат моєї матері – студент Львівського університету – був закатований у червні 1941 року у тюрмі на Лонського, де тридцять років опісля довелося мені й моїй дружині як правозахисникам побувати у час слідства й суду над нами. Неопізнані останки мого вуйка в котрійсь із братських могил у Львові. Про могили я також ніколи не забував – занадто багато сумної пам’яті доводиться нам, українцям, двигати. Закінчивши філологічний факультет 1961 р., я працював в обласному архіві до 1972 р. Моя особиста пам’ять збагачувалася ще й історичною. Як поет-шістдесятник я виростав на традиціях рідної землі, народної обрядовості і Розстріляного Відродження. Мій вчитель – Богдан-Ігор Антонич. Проблеми, які тепер хвилюють Україну, вже тоді мучили не одного з нас, і я задекларував свою громадську позицію не тільки у правозахисних акціях, але й у своїй поезії»[1085].

Отож зрозуміло, чому в атмосфері нищення Українського Храму та повної девальвації духовності, коли багато хто із сучасників маскувався половинчастістю або ж безпросвітно пристосовувався, І. Калинець відкрито протестував. Він поповнив когорту тих лицарів слова та діла, які не зрадили самих себе й не зреклися високих ідеалів. У безкомпромісності й рішучості поет був готовий до самопожертви. В одному з недавніх інтерв’ю, осмислюючи сенс своїх випробувань і осягаючи філософським зором «нескінченні кайданні дороги» побратимів, колишній в’язень говорив, що ніколи не переживав розчарування, бо розумів, що «фарба розведена сльозою найблакитніша», відчував, що «твоя жертва – навіть, коли про неї ніхто зараз не знає, не згадує її – не є намарне»[1086]. Назвою першої збірки («Вогонь Купала», 1966), здавалось би цілком аполітичної, молодий автор задекларував своє громадянське кредо. В символічному ключі він утверджує віру в те, що Вогонь знищить усе нице й нікчемне, додасть живильної енергії для переможної боротьби. Язичницький символ Купала оприявнює сподівання на майбутнє нації, на продовження людського Роду. Сутність позачасового українського міфу в останній строфі однойменного вірша «філігранно модулюється на площину тогочасної національної проблематики»[1087]:

Очисти нас від скверни, ватро Купала,

ти ж сонце годуєш свого полум’я вим’ям,

що, вранці сховавшись за мряки опалами,

тіло вогненне у ріках Вітчизни вимиє (І, с. 45).

Значний вплив на світогляд І. Калинця справили ідеї львівського клубу творчої молоді «Пролісок», який стояв на позиціях, відмінних від київських культурників. Якщо «громадські» вимоги киян, що так налякали владу, обмежувалися домаганням правди про трагедію в Биківні та відстоюванням, як сформулював це Іван Гель, «культурних прав нації», то метою львів’ян була «боротьба за державність України», а найрадикальніший поміж них – Іван Гель – не приховував, що був прихильником «не лише боротьби словом, але й збройної боротьби. І вважав, що боротьба словом є щось таке – інтелігентська вигадка»[1088]. Неабияку роль в утвердженні ідеології І. Калинця зіграло приятелювання з В. Стусом, який нерідко навідувався до Львова. Так, новий 1972 рік В. Стус зустрів у помешканні Ірини та Ігоря Калинців, де зібралося коло львівських однодумців. (Одразу по приїзду зі Львова на квартирі В. Стуса було вчинено обшук у зв’язку зі справою «Добоша», а невдовзі – арештовано).

І. Калинець за природою свого характеру не належав до розряду борців; був радше «терпцем» (М. Лукаш). В умовах тотального одержавлення митців, він, проте, не робив навіть найменших спроб стати лояльним щодо панівного режиму; брутальності системи протиставив неабияку стійкість і відповідальність за свій талант. Йому, як і всім поетам-дисидентам, у протистоянні абсурдній радянській дійсності за основну зброю правило слово, на яке все густішими хмарами наповзали численні заборони. В Україні ще задовго до появи першої книжки І. Калинця згорталися демократичні права й свободи, а їх місце заступали тотальні табу, котрі «підпиралися» офіційними документами. Відомо, що наприкінці березня 1963 року розпочалася боротьба з «формалістами» в літературі та офіційній пресі, навішування на шістдесятників таких ярликів, як «піротехніки», «штукарі», «верлібристи», «космічно-гіперболічні» поети тощо»[1089]. Поезія І. Калинця – з огляду на формальні новації – «накладалась» на ці схеми, отже, за суттю своєю, підпадала під пресинг звинувачень і заборон.

Після згадуваної вже сумнозвісної наради активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України, що відбулася в Києві 8 квітня 1963 року, від нагінок на непокірних шістдесятників-«формалістів» влада перейшла до конкретних адміністративних дій. Шляхетна поезія І. Калинця, що виросла на літературних традиціях, не подобалась можновладцям, тому що вона, за словами І. Світличного, «лірична, бо в неї немає суспільних мотивів і гасел»[1090]. Найперше, що було зроблено, це повне позбавлення трибуни друку для поета, як, власне, й для багатьох інших авторів, котрі попали в списки ідеологічних «єретиків». Отже, офіційна влада своїми ж руками зробила з І. Калинця, як і з В. Стуса, «тамвидавського» (закордонного) автора. Зарубіжні періодичні видання, здебільшого чеські та польські («Дукля», «Народному календареві», «Наше слово»), друкували на своїх сторінках його вірші. А 1965 року празьке видавництво «Свет Советув» випускає чеською мовою збірку «Молода радянська поезія», що включила й Калинцеві твори. В Україні ж його поезії тепер мали вихід до читача виключно через самвидав. Щасливим винятком була збірка «Вогонь Купала».

Кривавим карбом на долі українського письменства, його черговим «зрубом» (Ю. Лавріненко), стала постанова ЦК КПУ 1969 року «Про підвищення відповідальності керівників органів преси, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури і мистецтва за ідейно-політичний рівень матеріалів, що друкуються, та репертуар». З цього часу майже повністю перекрито канали легальної публікації творів, які могли б викликати невдоволення чи острах ідеологічних кураторів. До контролю над літературою та мистецтвом активно включилось КДБ республіки. Після виходу постанови відбувся спеціальний пленум СПУ (лютий, 1969 р.), який піддав гострій критиці «аполітичність, ідейну незрілість і формалізм» творів шістдесятників. «Серйозні претензії» висувались і до віршів І. Калинця[1091].

Діяльну позицію поета активізував суд над В. Морозом, який його буквально ошелешив. Послання «До Валентина Мороза» (зб. «Підсумовуючи мовчання») народилось із його обурення, болю й презирства до новоявлених тиранів. Вірш прозвучав як клятва продовжити справу тих, хто свідомо поніс хрест офіри за світ, за любов, за людину, за народ:

Я хотів би, щоб ся книжка

була для Тебе хоч на мить

хусткою Вероніки на хресній

дорозі.

Я хотів би, щоб ся книжка,

як хустка Вероніки, нагадувала

нам про святість Твого

обличчя (І, с. 201).

Особливо болісно обізвалась у поетовому серці насильницька смерть відомої шістдесятниці, талановитої художниці Алли Горської. Як і В. Стус, котрий над її могилою поклявся до загину боротись за кращу долю Вітчизни (вірш «Ярій, душе...»), І. Калинець у «Триптиху для Алли Горської» запитував у себе й у свого покоління про причини того свавілля, що спричинило тяжку трагедію, вивіряв власні сили для майбутнього протистояння й боротьби:

Та поки зійдемо донизу,

сповняючи Божий перст,

невже послизнемось на слизі

останньої східки врешт? (І, с. 247).

6 грудня 1971 року в Одесі була заарештована Ніна Строката (Караванська); їй інкримінували розповсюдження «Українського вісника», самвидаву, написання листа на захист Ю. Даніеля та відмову від зречення найближчої людини – чоловіка, відомого політв’язня Святослава Караванського. У зв’язку з цим арештом І. Калинець та В. Чорновіл створюють у Львові Громадський комітет захисту Н. Строкатої, куди увійшли В. Стус, Л. Тимчук, П. Якір та ін. Це була перша відкрита правозахисна організація в Україні. У зв’язку з тим, що на початку 1972 року всі члени комітету опинилися за ґратами, організація встигла оприлюднити лише два документи – заяву про створення комітету і бюлетень «Хто така Н. А. Строката (Караванська)»[1092]. Згодом, перебуваючи в ув’язненні, І. Калинець присвятить цій мужній жінці прекрасні й трепетні поетичні рядки (цикл «Полум’яні посли» (листівки з трояндами для жінок-політв’язнів): Ніні Строкатій-Караванській).

Усі ті, кого підтримував І. Калинець, на чий захист виголошував своє слово, були для нього поколінням «боговибраних, поетовибраних, ближніх, носіїв морального імперативу». На його очах вони офірували своє життя в ім’я справедливості. Отже, поет уже не відчував себе «самотньо закинутим у світ, в якому звершилась необхідна структуротворча жертва. Попередній шлях був підготовленням розуміння того, що сталося, гартуванням моральної готовності, керуванням подальшого вибору. Це розуміння дає поетові право судити світ і, найперше, Вітчизну, приспану, глуху і німу»[1093]. У вірші «Підсумовуючи мовчання» він аналізує причини національної трагедії, критично оцінює українську історію, відкрито заявляє про свій однозначний вибір, декларує розуміння того, що істинний митець не має права мовчати тоді, коли новітні варвари руйнують «дерев’яне чудо людської праці та віри» («Церква»), коли навіки «осиротіли подніпровські горби високорівні» («Перун»), коли у святого «втікає світ із-під ніг» і він «читає апостола горобцям при дорозі» («Святий»), коли в минуле «відходять із спасами добрі часи» («Стріха»):

всі герби знаті нашої

в чужинецьких музеях

всі герби ремісницькі

в чужинецьких руках

всі міста наші

з гербами зайд

навіть золоте дерево

і се у саді сусіда

навіть ся осінь

не за нашим календарем

навіть ти Митусо

власне кажучи

не на часі

адже твоє мовчання

одиноке… (І, с. 240).

Отже, І. Калинець свідомо поповнює лави протестантів проти режиму. Ось як він згадує про свою участь у подіях 70-х років: «Я, прихильник мистецтва для мистецтва, відгукувався тоді буквально на всі драматичні події: на смерть Алли Горської, на переслідування Івана Дзюби, на арешти Валентина Мороза, В’ячеслава Чорновола, Караванської. Посутніше кажучи, ті мої поезії – ніби фотографія душі тогочасного інтелігента, людини, яка в опозиції. Я не переконаний, що ця моя поезія якогось високого злету, але з погляду громадянського вона буде, може, виняткова для історика української літератури»[1094].

Починаючи з 1970 року, система повністю перекриває всі канали легальної реалізації творчих здобутків І. Калинця, вимагаючи переходу на офіційні ідеологізовані рейки. А це означало знищити власне творче «Я»; відмова ж від такої «перспективи» віщувала своєрідне духовне схимництво або ж відкриту опозицію, тобто усвідомлено обраний статус дисидента, у творчості – митця самвидаву. Він однозначно обирає активну творчу діяльність. Протягом 1967–1971 рр. він пише й упорядковує аж п’ять поетичних книжок: «Відчинення вертепу», «Коронування опудала», «Спогад про світ», «Підсумовуючи мовчання», «Віно для княжни». Всі збірки було видано львівським самвидавом, активним учасником якого був сам поет. У пізнішому обвинувальному вироку йшлося про те, що цим книжкам властиве настирливе випинання винятковості України, протиставлення її іншим народам, прагнення змалювати її поневоленою, зруйнованою, нещасною; ідеалізація минулого й неприйняття сучасності; невдоволення всім, що становить атрибути соціалістичного суспільства, втеча у світ містики. Ці та подібні присуди о тій порі вже кваліфікувались як кримінал.

1970 року в Бельгії виходить збірка «Поезії з України» (інша назва відомої книжки «Відчинення вертепу»). Ця подія не могла бути не поміченою спеціальними службами, для яких родина Калинців стала вже об’єктом особливо пильної «уваги». 17 вересня 1971 року скликається спеціальне засідання правління Львівської філії СПУ з метою «обговорення» книги І. Калинця і «ганебного» вчинку її автора – оприлюднення віршів за кордоном, що, як відомо, вважалося тяжким державним злочином, котрий карався за статтею 62. Ч. 1 КК УРСР («Антирадянська пропаганда і агітація»).

Опальний поет демонструє дивовижну непоступливість (цього не сподівалися від шляхетного й витонченого інтелігента), категорично відмовляється від виступів із покаянними заявами, яких від нього вимагалось, не відповідає на «прокурорські запитання», до того ж – відкрито звинувачує владу в утисках літературної молоді. Спокійний і лагідний, небагатослівний і розважливий, І. Калинець виявився на диво впертим, рішучим і стійким в обстоюванні своїх переконань. «Я знімаю шапку тільки перед Богом», – неодноразово повторював він. Такою лаконічною та вичерпною була відповідь усій системі, котра намагалася уярмити поета і його націю. «Обробляти» непокірного літератора взявся відділ агітації та пропаганди Львівського обкому КПУ, однак без особливих успіхів[1095].

Становище І. Калинця ускладнювалось у зв’язку з репресіями, котрі з початку 1972 року стали масштабними, а за жорстокими методами нагадували трагічні 30-і роки. О цій порі активізувалась практика тиску на арештованих спекуляціями щодо долі їх рідних. І. Калинця примушували давати свідчення проти раніше ув’язненої дружини, погрожували позбавленням батьківських прав на семирічну доньку. Однак усі ці ганебні методи не змусили його покаятись, не викликали «бажання перевиховуватись». У 1972 році ув’язнюють дружину – правозахисницю Ірину Калинець (Стасів). Поет був надзвичайно пригнічений цією трагічною подією. Очевидці згадують про його дещо «дивну» поведінку під час масових судових процесів початку 1972 року. С. Гулик-Гнатенко свідчить, що він написав заяву до КДБ з проханням арештувати його, оскільки всі його друзі уже за ґратами й агітував інших зробити аналогічне. З погляду гуманізму й позиції поета це був героїчний крок[1096]. Через кілька місяців його таки заарештували. В судовому процесі над ним фігурувала стаття 62. Ч. 1 КК УРСР. Вирок був жорстоким – шість років таборів суворого режиму і три роки заслання. Це була плата за чесне слово митця, котрий не приймав світу, в якому, як пише він у своїх «Уривках» (зб. «Світогляд Святовита»), «головний гріх / зухвальство стало найбільшою чеснотою для поета» (ІІ, с. 22).

І. Калинець, подібно до інших дисидентів, брав участь у таборовому русі опору, в багатьох акціях протесту. Так, 12 травня 1974 року політв’язень пермського табору ВС 389 / 35 С. Глузман розпочав голодування в знак протесту проти знущань табірної адміністрації над Є. Пронюком. І. Калинець приєднався до цієї акції, що тривала більше місяця. У серпні 1978 року він, разом із В. Чорноволом, підтримує голодування В. Стуса з вимогою отримати дозвіл вилетіти до Донецька, щоб попрощатися із смертельно хворим батьком[1097]. Серед політв’язнів проводились таємні інтерв’ю для самвидаву. В одному із них І. Калинець гірко констатував: «Як кожен в’язень, болію серцем за свободою, але, враховуючи сьогоднішню гнітючу ситуацію на Україні, я віддаю перевагу табору»[1098]. Трагічну метаморфозу українства поет гнівно затаврував у викривальних інвективних традиціях Т. Шевченка та Є. Маланюка:

впізнаю тебе

таким співучим батогом

ніхто ще не замахувався

на своїх синів… (І, с. 231).

І. Калинець – людина рідкісно скромна й стримана. Свій біль, тамуючи глибоко в душі й закарбовуючи в серці, виливав на папір («у часи сходження на Голготу / папір єдина дійсність / що будує свої білі обрії…»). Про період в’язниці та заслання згадує надзвичайно рідко. (Можливо, саме через це маємо такі «скупі» біографічні факти з життя поета). Про нього говорить вельми стисло й без особливих емоцій (тим більше – патетики): «...отримав 6 років суворих таборів і 3 роки заслання, які відбував на Північному Уралі і на Забайкаллі. В ув’язненні працював токарем і кочегаром. І був у табірному русі опору. Мучився, але не каявся – і радий з того, що лишився людиною. Поезія допомогла вистояти і в перший, і в другий періоди. Зумів зберегти все написане, що дивовижно, але не впевнений, що це радість для читача»[1099].

У країні тотального рабства та глухонімії І. Калинець знайшов прихисток, вибудувавши власноруч свій «схрон», вважаючи, що «у часи сходжень на Голготу / повернення до паперу солодше / аніж блудного сина додому» (І, с. 329). Лицарський замок високої творчості завжди мислився (та й мислиться) ним як священнодійство, як чиста й відверта молитва. На цьому замку поет викарбував слова-застереження: «перед цими воротами / хам повинен зупинитися…» (І, с. 235). Він не вважає себе героєм. Свій поетичний доробок називає вельми «убогим», про що свідчить його Слово, виголошене при отриманні шевченківської премії: «Я усвідомлюю, що кара моя – далебі, не пекельна мука тих, що конали у сталінських катівнях, і хоч я мав також свій Гетсиманський сад і хресну дорогу, але вони мені видаються тепер майже прогулянкою із задоволенням і не без моралі, тим більше у порівнянні з мученицьким шляхом лауреата цієї премії Василя Стуса»[1100].

Духовна біографія І. Калинця прочитується в творчості. Його особистий досвід зафіксований у багатьох віршах. У години лихої скрути, панування лицемірства й неправди поет завжди звертався до Музи, яка допомагала йому вивільнитись із з лабет невільництва («А я ж у Муз молю поради…»). За його ж свідченням, саме вона рятувала, коли «горіли бібліотеки, падали церкви, навіть люди на хрещатиках спалювали себе»[1101].

Художня спадщина І. Калинця доволі вагома. Однак не кількісні параметри визначають її значущість. Ідеться насамперед про такі сутнісні ознаки віршів, як їх високий естетичний рівень, надзвичайна енергетична сила, що употужнює потенціал національної культури. Творчий доробок І. Калинця – 17 збірок, створених упродовж 1966–1981 рр. Вони згруповані самим поетом у два цикли: «Пробуджена Муза» (1966–1972 рр.) і «Невольнича Муза» (1973–1981 рр.). Перший цикл складається з 9 збірок віршів, написаних до суду й ув’язнення: «Вогонь Купала», «Коронування опудала» (із промовлянь до сумління у Львові в 1968–1969 рр.), «Відчинення вертепу», «Спогад про світ», «Підсумовуючи мовчання», «Віно для княжни», «Верлібровий вирок», «Реалії», «Додатки до біографії (33 поезії до свого 33-ліття)». В другому циклі вміщено 8 поетичних збірок: «Світогляд Святовита», «Звениславині Купави», «Дванадцята сумна книжка», «Тринадцять алогій», «Міф про козака Мамая», «Карпат, або Посельська книжка», «Ладі і Марені» (ця книжка складається із двох збірок: «Вероніка. Сльоза» і «Осіння Магдалина»). Два ошатні томи під назвами «Пробуджена муза» і «Невольнича муза» видано за кордоном у 1991 році; перший – у Варшаві, другий – у Балтиморі. Отже, «заходами зарубіжних україністів постав основний корпус творів поета, із змістовними вступними статтями та цінними додатками. Окремі збірки й раніше виходили за кордоном, потрапляючи туди через самвидав – що знайшло свого часу належне місце і потрактування в «Обвинувальному висновку»[1102]. Того ж року поезії І. Калинця нарешті «уречевилися» в друці (В. Неборак) і в Україні. Це була книжка «Тринадцять алогій» (до неї увійшли три кращі збірки, написані в попередні роки: «Міф про козака Мамая», «Ладі і Марені», «Тринадцять алогій» (остання удостоєна Державної премії ім. Т. Г. Шевченка). В 1997 році побачила світ добірка «Слово триваюче» (Харків: Фоліо), роком пізніше – збірка «Терновий колір любові: Мала книжка любовної лірики». В 2000 році у видавництві «Факт» вийшла збірка «Ці квіти нестерпні. Малий поетичний зільник», до якої увійшли вірші, написані поетом під час перебування у пермських політичних таборах та забайкальському засланні. 2004 року у цьому ж видавництві побачило найповніше двотомне видання поетичної спадщини митця з переднім словом «Замість передмови: Дві алогії на калинову тему» О.Забужко.

Відомий І. Калинець і як автор прози (наприклад, лірична повість «Молімось зорям дальнім»). У 90-і роки особливо плідно розкрився його талант як майстра творів для дітей. Починаючи з 1991 року, коли видавництво «Веселка» благословило книгу віршів «Книжечка для Дзвінки» (присвячена доньці), одна за одною виходять збірки для дітей: «Пан Ніхто», «Про дівчинку і квіти», «Дурні казки», «Майже казки, або Повернення Діви Марії», «Таке собі».

1998 року у видавництво «Зерна» (Париж; Львів; Цвікау) оприлюднило перекладені І. Калинцем переспіви з Наапета Кучака «Увійти в сад» («Сто і один айрен»). 1997 року одне з найпрестижніших у світі французьке видавництво Nord / Pas-de-Calais видрукувало переклади віршів поета французькою мовою. Цікаво, що багато творів, удостоєних честі бути надрукованими у цьому видавництві, номіновані Нобелівською премією[1103].

Сьогодні твори І. Калинця перекладено 13 мовами світу. Він – лауреат премії ім. В. Стуса, премії ім. І. Франка (США), Міжнародної премії родини Антоновичів, Міжнародної французької премії «Кальвір -и- Квір», активний член Міжнародного ПЕН-клубу та Українського відділення цього клубу, член Асоціації незалежної творчої української інтелігенції, почесний доктор Львівського національного університету імені І. Франка, людина року (1992–1993 рр.), громадський діяч, депутат обласної ради народних депутатів, засновник позацензурного культурологічного альманаху «Євшан-зілля» (з 1987 року), який робить посутній внесок у національне відродження.

З 1987 року І. Калинець – помітний фігурант вільного культурного та громадського життя Львова. Він і його дружина І. Стасів-Калинець (сьогодні, на жаль, уже покійна) організовують масові акції пам’яті забороненого за комуністичного режиму видатного поета Б.-І. Антонича, а також пам’яті композитора В. Барвінського, в’язня сталінських таборів. Він бере активну участь у створенні Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, в організації панахиди на могилах жертв закатованих НКВД у Львівській в’язниці в червні 1941 року. З 1992 року працює в Міжнародному центрі освіти, науки й культури (м. Львів) завідувачем відділу культури[1104].

За громадянську мужність у відстоюванні ідеалів свободи та справедливості, плідну літературну діяльність І. Калинця нагороджено орденом Свободи, за значний особистий внесок у розвиток національної культури – орденом Ярослава Мудрого. Своє теперішнє політичне гасло поет виголосив на відкритті пам’ятника Т. Г. Шевченкові у Львові: «Україна – також і для українців». Громадянська позиція митця сформульована такими словами: «Поет завжди має бути протестантом проти чогось».

Калинцева Країна Поезії – явище масштабне й багатовимірне, оригінальне й неповторне. Однак його донедавна майже не помічали. Як зазначає В. Неборак, йому в «ліпшому випадку відводили місце в переліку реабілітованих шістдесятників»[1105]. В «Українській літературній енциклопедії» в найзагальніших рисах досить лаконічно окреслено його творчий доробок. Що ж до поетового протистояння системі та його драматичної долі сказано ще коротше: «У 70-х рр. зазнав несправедливих репресій»[1106]. Тільки початок 90-х років засвідчив «відкриття» українському читачеві Калинцевого дивосвіту. Про цей факт говорить і сам поет у своєму «Автобіографічному триптиху»:

«1991 рік значний для мене: вийшли друком чотири книжки: «Тринадцять алогій» (Київ), «Книжечка для Дзвінки» (Київ), «Пробуджена Муза» (Варшава), «Невольнича Муза» (Балтимор-Торонто), появилося чимало журнальних публікацій, а за кордоном – перекладів. На початку 1992 року отримав дві поважні національні премії: громадську – ім. Василя Стуса, державну – ім. Тараса Шевченка, до того в 1978 р. я був нагороджений премією ім. Івана Франка, що присуджується на еміграції (Чикаго); десь у 70-х був прийнятий до Пен-клубу. Восени 1992 р. прозвучала у Львові кантата-симфонія композитора Віктора Камінського на мої слова «Україна. Хресна дорога». Пригадала собі про моє існування і критика в Україні»[1107].

Нинішня критика дає високу оцінку неординарному поетові, творчість якого без жодних перебільшень становить собою абсолютно нове естетичне явище в українській літературі. Його гранями є барокова химерність в її індивідуальному вияві, мистецька парадоксальність, «алогічність», нерідко – цілковита несподіваність (а, отже, оригінальність) у поворотах художньої ідеї, шляхах її творчої реалізації. Ю. Шевельов про поезію І. Калинця писав: «Справа далеко не обмежується на описі, на зовнішності, а будується на багатстві символів і асоціацій, філософських узагальнень, несподіваних ракурсів і мислених зсувів»[1108]. І. Світличний у критичному есе «На калині клином світ зійшовся», характеризуючи ранню поезію І. Калинця, угледів таку її сутнісну рису, як «врівноваженість і осмисленість почуттів»[1109]. Відомий сучасний літературознавець М. Ільницький говорить про філософсько-інтелектуальний потенціал його лірики, її високий рівень асоціативності: «Уява читача виокремлює з авторського тексту деталі, асоціації, натяки й укладає з них свій «сюжет», який хоч і не повторює потоку свідомості при творенні вірша, але примушує пригадувати їх, розшифровувати, утримувати в своїй свідомості»[1110]. Літературознавець із Австралії М. Павлишин пропонує нині прочитати твори І. Калинця, «по-перше, як релігійну поезію, засновану на інтелектуальних та естетичних принципах, що їх можемо обґрунтовано назвати бароковими, і, по-друге, як поезію, в якій переважає внутрішній стан, який люди Ренесансу і Бароко називали меланхолією»[1111]. Упорядниця книги «Слово триваюче» (Харків, 1997) Е. Соловей відзначає, що поезія І. Калинця являє собою «насамперед потужний синтез попередньої поетичної традиції, – але осмисленої підкреслено нетрадиційно і до того ж без евфемізмів, без «фігур замовчування, без внутрішньої самоцензури та звичної протягом тривалого часу неповноти»[1112].

У передмові до двотомного видання доробку І. Калинця (К., 2004) О. Забужко писала: «Про Калинця нині в нашій непритомній країні треба писати не передмову, а відразу книжку, і видавати його конче з супровідним томом ґрунтовних коментарів – так, як культурні нації видають Джойсового «Улліса». Або, в зовсім уже крайньому разі, розділивши сторінку надвоє. Так, щоб зліва – документи, спогади, меморандуми, листи ув’язнених, словом, ціла, безнадійно пущена в непам’ять поколінь, матеріальна фактура доби, а праворуч – вишитий по тій фактурі поетичний текст: переклад реалій доби на мову людського серцебиття. Тільки тоді сьогоднішній читач матиме шанс щось насправді в Калинцеві второпати, тільки тоді літери віршових рядків наллються йому перед очима живою кров’ю…»[1113].

Серед написаного сьогодні про І. Калинця зустрічаємо загальні огляди його творчості, як, наприклад, стаття М. Якубовської «Це тільки мить, що стане нам за вічність...», видрукувана на сторінках журналу «Дивослово» (2002, № 10). Літературознавці неодноразово порушували питання про модерний «єретизм», вишукану форму вірша, ставлячи його в один ряд із Еліотом, Стівеном, Рільке, Валері[1114]. Д. Гусар-Струк у вступній статті до книги «Невольнича муза» (Балтимор; Торонто, 1991) виділяє три основні тематичні спектри лірики поета: «оспівування культури, любовно-еротичне прагнення та суспільний протест»[1115]. Значну увагу дослідники приділяють проблемам специфіки світоглядної та художньо-естетичної системи поета. Більшість із них відзначає властивий йому «яскраво виражений пантеїзм – відчуття нерозривної єдності з природою»[1116]. Ці світоглядні риси визначили фольклорно-міфологічні засади художнього мислення поета, активну інтерпретацію язичницького міфологічного матеріалу. Вони особливо відчутні у віршах «Пробудженої музи», зокрема, ранніх збірок («Вогонь Купала», «Коронування опудала» тощо). «Невольнича муза» корелює з бароковою поетикою, а відтак художньою рецепцією християнських джерел. Проте така диференціація нам видається дуже умовною. Очевидно, що творчість І. Калинця явила феномен язичницько-християнського синтезу як основи поетичного моделювання світу. У стильовому плані він є виразником мистецької манери, що має синтетичну природу. Чинники різних стильових моделей у складних переплетеннях у цілому становлять динамічну інтегровану естетичну цілісність, оригінальну й художньо суверенну. Навіть отой іманентний раннім збіркам «підсвідомий пантеїзм» має «розмиту, бінарну структуру: найвищого божественного символічного звучання набувають земля, квіти, світ і т. ін., з одного боку – і витвори людських рук, мистецтво – з другого»[1117]. І цим «особливого ґатунку» пантеїзмом перейнята більшість художніх творів поета, в тім числі й в’язничних віршів.

І. Калинець органічно долучився до великої праці народного генія над космізацією християнської релігії, над включенням її в коло космогонічної моделі буття. Форми земного життя українського народу образно переносяться ним на природні явища, які під його пером стають недосяжно прекрасними й водночас близькими людині. У віршах І. Калинця пульсує сильний струмінь християнізму та пантеїзму. Він провадить дивовижно титанічну працю, мистецьки реконструюючи український менталітет, де «живуть химерно злиті язичництво і християнство»[1118]:

Жиймо не вмерши

вдоволено Серцем.

У злагоді – згоді

як Бог у природі (ІІ, с. 386).

Художнє мислення І. Калинця природоцентричне, співмірне з анімістичним світоглядом наших пращурів. У природопочуванні ховаються витоки образності його лірики, аспекти авторського «Я», структурованого особливостями психіки української людини, базованої на архетипі «magna mater» (Матір Природа)[1119]. Рефлексія над природою в І. Калинця є рефлексією над цілісністю й гармонійністю життя й над власною особистістю, оскільки саме природі належить чільне місце в естетичному самоусвідомленні поета. Його лірична образність щільно пов’язана з багатьма явищами природного світу, що актуалізують широке асоціативне мислення. Щодо архетипу природи, який кодифікує фольклорно-міфологічну модель індивідуального художнього простору митця, то в його авторська версія суголосна з національною традицією, за якою природа «наповнюється символами життя і підноситься над поганською, пантеїстичною поетизацією зовнішнього буття тим, що виступає як резонатор людської душі»[1120].

Зі всіх художніх прийомів І. Калинцеві найбільше імпонує персоніфікація, тобто надання предметам і явищам природи людських властивостей. У цьому сенсі цілком резонним видається зіставлення М. Ільницьким його поезії з творчістю Б.-І.Антонича на рівні «естетизації одухотвореної природи»[1121]. Тут природа – жива істота: «вітер коням теребить гриви», «місяць їде до калини свататись», дим «у синіх джинсах подався у мандри», «гупають яблуками бубни садів», «скачуть кущі під вітрову дудку», «запрошує гостей на обійстя калина» й под. Заразом – це поезія, укорінена в простір природи. Образність творів І. Калинця базується насамперед на фольклорній основі, пов’язаній із язичницькою традицією олюднювати довколишній світ. Однак фольклор для поета – це не формальна ознака, а внутрішній зв’язок з народним світоглядом, народною уявою тощо. Цей зв’язок простежується на всіх рівнях авторського тексту – од відтворення особливостей народного світобачення до символіки. Одним із сутнісних фольклорних кодів лірики митця є його мовне самопрезентування. Йдеться про зриму близькість лексичних ресурсів, що творить своєрідний міфологічний емоційний колорит з допомогою мовно-естетичних знаків національної культури (коровай, матінка жалоба), характерні для фольклору порівняння («шелестить зілля як дощ»; «твоє слово як яблуко»); постійні епітети («золоті небеса»; «солодкі вуста»), пестливі слова (стежечка, батенько, таночок, ніченька, доня), котрі формують довірливий тон віршів. Індивідуальним засобом ліризації «фольклорного» тексту митця виступають діалоги й монологи, а також симетрія запитань-відповідей, що є традиційним уснопоетичним атрибутом:

– А ти, Дніпре, хрещений?

– Хрещений, князю.

– А чим?

– Хрещатим барвінком... (ІІ, 226).

Для творчої лабораторії І. Калинця характерна естетизація природи, що є, безумовно, наслідком духовної діяльності мистецьки актуалізованого суб’єкта, спроможного гармоніювати естетично нейтральний світ. Подібно до Г. Сковороди, він апологетизує гармонійний універсум. Його поезії відповідного тематичного поля, на перший погляд, видаються споглядальними, певною мірою ідилічними («ти царівно квітка / я царівно квіт…»). Однак у кожному рядку пульсує інстинкт душевного неспокою, що накладається на соціальне самопочування митця. Не вдаючись до прямолінійного прочитання тексту, щоби уникнути вульгаризації, все ж зважимось убачати в деяких моментах природопочування поета імпульси громадянського порядку, «екстраполяцію» його душевного досвіду:

а ми

випрошуєм зрозуміння у птахів

випрошуєм співчуття у трави

випрошуєм близькості від небосхилу… (І, с. 285).

Фактично всі дослідники творчості І. Калинця відзначають її національну специфіку. «Світ Калинцевої поезії, – підкреслює Н. Мафтин, – виявляє найглибші і найзнаковіші риси національної ментальності, для якої головною є висока снага до творчості»[1122]. Найважливішими, підставовими вартостями для митця є «рідна земля, її мова, історія, культура, подані в своєму неушкодженому й необтятому, в своєму правдивому сенсі та обсязі. Звідси такий нездоланний, незборимий потяг «до нашого первопочатку», сягання якнайглибше, аж до міфології дохристиянської, аж до того «колективного підсвідомого», в якому закодовано саму ментальність етносу»[1123]. Вже перші дослідники творчості І. Калинця, з’ясовуючи визначальні для його стилю риси, називали насамперед схильність до міфопоетизму. Ці спостереження І. Світличного та інших критиків згодом знайдуть підтвердження й розгортання в розвідках М. Ільницького («Ключем метафори відімкнені вуста…: Поезія Ігоря Калинця») та М. Павлишина («Герб меланхолії: Поезія Ігоря Калинця»)[1124].

«Національний фермент» (О. Ковальчук) Калинцевої лірики великою мірою стимулюється її фольклорною закоріненістю. Творче репродукування народнопоетичних джерел становить стрижневу якість поетики митця. Саме з них він черпав (та й черпає) натхнення та естетичний ідеал, образність, способи художнього вислову, афористичність, барвисту тропіку, колоритну (нерідко раритетну) лексику, урочисто-ритуальний пафос тощо. Фольклорність І. Калинця «аж надто відмінна від тієї «фольклорності», яка з волі численних обставин є для української поезії не лише достеменною прикметою, а й проблемою, принаймні в її усталених, загрозливо затверділих формах. Для Калинця фольклор – «самісінький ґрунт і підмурівок тієї великої традиції, яка для поета надто багато важить, аби вшановувати її навиклим репродукуванням. Калинець може сам визначати деякі свої поезії як «Стилізації» («Про білі і тернові міста (Десять стилізацій для матері)» із «Дванадцятої сумної книжки») – а проте маємо тут явище іншого порядку, ніж те, що його звикли стилізаціями йменувати»[1125]. Йдеться, отже, про засвоєння фольклорної традиції не на рівні творчої стилізації чи привнесення у тексти тих чи тих образів або прийомів із відповідних уснопоетичних джерел.

Фольклоризм оприявнює спосіб світобачення І. Калинця, важливу якість його естетики, сприйняття й відображення світу за законами народного світогляду. Звідси – генеруючі образи (мати, земля, калина, вогонь, Бог), що творять емоційно-смислове поле лірики поета. З-під його пера народжуються образи-асоціації, побудовані на ґрунті глибоко національної символіки. Він підносить їх до рівня високого ідейно-естетичного звучання. Нерідко в межах одного вірша репродукується мистецька традиція, багатий життєвий досвід і пам’ять нації, її мудрість, що набувалися віками. У більшості творів маємо народне бачення й розуміння сутності людського життя («Писанки», «Килими», «Криничка» тощо). Цікаво трансформує І. Калинець з фольклору народні ритуали, що супроводжуються відповідними дійствами. Художньо осмислені реліктові вірування, ритуально-міфологічні джерела становлять важливий аспект міфопоетичної моделі буття І. Калинця. І. Світличний вже у ранніх творах угледів «огром міфопоетичного світу, що в ньому розкошує Калинцеве слово»[1126]. Ритуали для його ліричного героя (як, власне, й для самого митця) є не тільки способом впливу на природні стихії, а й шляхом здобуття людиною духовного досвіду. Дуалістичний характер галицьких вірувань, яким притаманна циклічна ритуально-міфологічна повторюваність, найповніше відбилася у створених І. Калинцем обрядодійствах – і язичницьких («Коронування опудала»), і християнських («Різдво»). Таку особливість спостерігаємо, наприклад, у циклі «Про білі і тернові міста (Десять стилізацій для матері)». Автор сакралізує народні «забави», у ході яких відбувається язичницьке вітання життя («Веснівка», «Гагілка», «Купальська») і поклоніння християнському Богові («Колядка»). Нерідко зображувані дійства постають у містичній злитості з космічними ритмами буття. Сакралізація прадавнього українського світу в окресленому ракурсі становить ідейно-смисловий сенс більшості віршів збірки «Відчинення вертепу». А поетична книжка «Міф про козака Мамая» («Невольнича муза») побудована на фольклорній основі, що підтверджує думку про цільність глибоко народного світогляду автора.

Міфологічні основи художнього мислення І. Калинця зумовили індивідуальний спосіб мистецького самовираження. В його ліриці важливу функцію у творчій реалізації художньої аксіології виконують національно адаптовані міфологемні структури, котрі кореспондуються з багатьма іншими сегментами художньої системи митця. Частим «гостем» поезії І. Калинця є антропоморфні образи («Веселка», «Блискавка»). Символи небесних світил він залучає і до найінтимніших, відверто особистісних віршів («За один поцілунок сплачуєм вічну ренту / білогрекому місяцю і золотим небесам...»), і до філософських медитацій («Обірвана як життя / борозна / але / зоране зорями пророста...»). «Силове поле» лірики І. Калинця суттєво збагачують такі класично міфологічні образи, як роса й дерево. Перший образ вельми часто зустрічається в новелістиці В. Стефаника, на чиїх філософсько-естетичних засадах великою мірою будувався художній Космос поета, позначений маркерами західноукраїнської поетики й естетики. Відомо, що за національною міфологічною традицією роса «дає дужість і здоров’я» (І. Денисюк). «Всмоктуючи» біль і втому, що «запікається» в тілі й душі людини, образ роси символізує повернення до життя, дозволяє розгледіти в ньому вищі смисли й духовні цінності. Із образом роси наші предки пов’язували добре начало життя. Кажучи «З роси вам!», «бажали одне одному всіляких гараздів»[1127]. Саме у «відтворюючій» іпостасі постає переважно міфологема роси в інтерпретації І. Калинця. З нею пов’язана та гармонія світу («буяють буйно квіти у росі»; «у синьої квітки / золоте серце: вона любить / срібну росинку…»), що визначила основні емоційно-смислові параметри художнього світу митця («поза ворота / яре золото / ярії роси / сонечко босе / колесом колесом / як гагілочка»). У збірці «Дванадцята сумна книжка» (цикл «Дивосвіт») є вірш під назвою «Роса». Цей образ-символ, персоніфікується, вводиться у фольклорний (казковий) сюжет, наділяється позитивною семантикою:

розбудилася роса раненько

у росі личко вмила

щоб ще гарнішою бути… (ІІ, с. 146).

Рельєфно простежується

Поиск по сайту: