ХУДОЖНІЙ СВІТ ПОЕЗІЇ МИКОЛИ РУДЕНКА

«Микола Руденко був завжди на тій висоті порядності і на тому рівні таланту, який личить справжньому письменникові. Це людина дисциплінованої дослідницької думки, яка ставила великі проблеми і яка цікавилася великими питаннями про долю людства і нашої планети»

(Є. Сверстюк)

(1920–2004)

Микола Руденко – людина надзвичайної долі й високого таланту, «вчитель життя» (Є. Сверстюк), «предтеча нашого сьогодення» (І. Власенко), «один із велетів, чиїм ім’ям означено національне відродження 60–90-х років ХХ-го сторіччя»[1232]. В українській історії він є постаттю унікальною з багатьох поглядів – біографічного, творчого, громадсько-політичного. «Старший бунтар» епохи шістдесятництва, прозірливець в економіці, правозахисник у політиці. Дисидент. Близький спільник А. Сахарова. Одна з найпомітніших особистостей українського правозахисного руху. Засновник і голова Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ–УГС), член Міжнародної Амністії[1233]. М. Слабошпицький цілком слушно зауважує, що сьогодні на арені національного духовного поступу «велич Руденківського подвигу важко переоцінити»[1234]. Він прожив «нелегке, але дуже яскраве життя. І світло його життєвих вчинків для багатьох є прикладом мужності і мудрості»[1235].

У лиховісні часи, коли Україною «дев’ятим валом» котились чорні хвилі каральних акцій щодо інакодумців і, здавалось, нічого змінити вже не можна, М. Руденко, обіймаючи високі громадсько-партійні посади й маючи стабільне соціальне становище, зумів не тільки протиставити себе отруйному тоталітарному «монстру», але й рішуче йому протидіяти. Його шлях до Правди та Істини простелений колючим терням тяжких розчарувань і прозрінь: в ідеології – від апологетизації вчення марксизму-ленінізму до його категоричного заперечення й невизнання, а в літературі – від штампів соцреалізму до справжньої художності, високого мистецтва Слова. Біографія М. Руденка – це тривала й виснажлива боротьба за право бути особистістю і, врешті-решт, велика перемога над собою та обставинами. Він торував нелегку й многотрудну дорогу від «охоронця Кремля» до радянського політв’язня, від партійного керівника до «порушника» закону. Належачи до літературного істеблішменту, М. Руденко, зневірившись у соціалістичних ідеалах та псевдоцінностях, рішуче «відкидає будь-який компроміс із владою, віддає перевагу в’язничним стінам перед «тюрмою, що захована в людині»[1236]. Несподівано для всіх він «полишає ту «вагову категорію» в офіційній літературній ієрархії, а по деякім часі опиняється на становищі дисидента»[1237]. Л. Талалай резонно ставить риторичне питання: «Яку необхідно було мати мужність, щоб усім спокусам сказати «ні», вибрати правду, розуміючи всі наслідки свого вибору?»[1238]. Що штовхало М. Руденка на цей подвиг і що додавало сили на «нескінченних кайданних дорогах» (І. Калинець), аби не зректись самого себе й вистояти, стати у цих нестерпних умовах «шляхетним прикладом Людини і Поета в одній особі»[1239]. В його імені – не тільки літературні, але й морально-етичні гаранти. А тому й говоримо сьогодні про нього, як про совість нації, її високий Дух.

У 50–60-і роки минулого століття українські та російські читачі знали М. Руденка як автора ліричних фронтових поезій, романів «Вітер в обличчя» й «Остання шабля». А в літературному середовищі він був відомий як секретар партійної організації Спілки письменників України та головний редактор журналу «Дніпро». Ніхто «не думав не гадав, що справжній комуніст і воїн, який ходив у бій «За Родину, за Сталина», невдовзі назове надбання класиків марксизму хитрою, ворожою брехнею. Його спершу оголосять божевільним, згодом виключать із партії, зі Спілки письменників, арештують і відправлять до Сибіру[1240]. Однак він вистояв, бо був, як згадує М. Хейфец, людиною, в якій патріотизм гармонійно поєднаний із відданістю свободі Духу, своїми ж ідеями та вчинками довів, що «є синтез між патріотизмом і демократією, між любов’ю до свого народу і повагою до всіх народів, братством зі всіма людьми в світі, хто живе, хто бореться, страждає і вірить у кінцеву перемогу Духу над Тьмою»[1241]:

… Вічну круговерть

Давно уже збагнули мудрі люди:

Життя – це Світло.

Темрява – це смерть…

І так усюди по світах,

Усюди!..[1242].

М. Руденко, за словами В. Базилевського, належав до «тієї рідкісної породи людей, які зуміли переступити через самого себе (Блаженний Августин) і повернути очі душі (Платон) на надсвітове, не забуваючи про земне»[1243]. Його життєвим (громадянським і творчим) кредо можна визнати слова: «Бути людиною – значить страждати. / Бути українцем – страждати стократ» (поема «Атомний цвинтар»). «Всесвіт у тобі», – так охарактеризував поет свій внутрішній простір, на який посягнули грубо й жорстоко, однак не зламали його високого Духу. Очевидці згадують, що й на зоні він був прикладом витримки та самовладання. Опинившись після в’язниці за кордоном унаслідок вимушеної еміграції, став «прикладом духовного подвижництва, прагнучи лиш одного – прислужитися своїй Україні на шляху до втілення в життя вселюдських ідеалів»[1244]. У неволі, в умовах «малої зони» письменника рятувало вроджене відчуття внутрішньої свободи, глибоке переконання в тому, що «в непоневоленому Слові / Непоневолена Душа». Він, як і Т. Шевченко, «свою персональну свободу віднайшов тільки в ув’язненні. Людина внутрішня вийшла з тюрми на волю. У в’язниці мордувалася й страждала тільки людина зовнішня. Про це – в його віршах, а вони не брешуть»[1245]:

Порвались пута. Я – крилатий дух.

Весь Безмір – мій, і я у ньому лину.

Це рух у надрах Світла –

Понад рух,

Що Всесвіт обіймає за хвилину (с. 275).

Перед нами неординарна особистість, про що свідчить незвичайна біографія письменника. Насамперед варто звернути особливу увагу на, так би мовити, «притягальність» його життєвого прикладу, тому що жоден із майбутніх в’язнів сумління так свідомо й уперто не сходив із високих вершин благополуччя – творчого, суспільно-громадського, матеріального. «В анналах дисидентського руху – історія трансформації Руденка з найзагадковіших, найменш очікуваних. Він мовби сам по собі, окремо. Лінія його життя перетинається з біографіями інших в’язнів совісті тільки в кульмінаційному пункті. Справа тут не лише в тому, що він був старший від них, належав до іншого покоління. Визначальну роль могли зіграти його минуле й особисті якості»[1246].

У біографії М. Руденка, починаючи з дитячих років, у входженні в літературно-громадське життя було й залишається чимало загадкового, до певної міри містичного. (Щось подібне зустрічаємо в біографії В. Барки). Деякі події асоціюються із ланцюгом випадків, що не піддаються логічному поясненню. Не намагаючись відповісти на всі «відкриті» на сьогодні питання щодо життєтворчості поета-бунтівника, звернемо увагу на ті моменти, що видаються особливо важливими й суттєвими щодо розгадки феномена М. Руденка – письменника й людини. При цьому спираємось на його особисті свідчення, а також інший мемуарний матеріал.

Народився майбутній письменник 19 лютого (День святого Миколая-чудотворця; це також видається знаковим фактом) 1920 року в селі Юр’ївка на Луганщині. Він належав до того драматичного покоління, якому довелось пережити найтрагічніші етапи української історії. Його «дитинство збіглося з голодом 33-го і репресіями 37-го, юність з війною, пора зрілості стала порою розчарувань і тяжких пошуків істини. І, нарешті, у своє надвечір’я це покоління встигло побачити розвал імперії. Отже, Миколі Руденку доля подарувала все, що тільки можна подарувати письменникові, але ж які перешкоди виставила на шляху реалізації таланту!»[1247].

Шахтарський син, який із раннього дитинства зазнав сирітства, голоду й матеріальних нестатків, М. Руденко вперто й наполегливо здобував духовний хліб самотужки. Від вибуху метану в шахті Сутоган трагічно загинув батько, коли малому хлопчикові не було ще й семи років. (Згодом в одному з віршів він зафіксує цей болючий дитячий спогад про ту трагічну подію: «Пригадую, як на рядні / Шахтарі принесли його вранці до хати. / Потім – горбик могильний…»). Зі смертю батька в родині надовго поселилися злидні та скрута, а до них додалося ще й лихо. В одній із «вуличних війн» кинутий кимось камінь влучив Миколці в обличчя і перебив зоровий нерв лівого ока, на яке він і осліп.

Через багато літ, пройшовши тяжкі дороги в’зниці й чужини, вже в Україні, 1990 року М. Руденко осліп на єдине видюще око. Лікарі не обнадіювали, перспективи одужання не було. Професор Олександр Новохацький зі знаменитого інституту Філатова сконструював для пацієнта спеціальні окуляри й показав, як тренувати сліпе око. І ось одного дня, після виснажливих і наполегливих тренувань, письменник побачив літери. Лікар довго й на всі лади розглядав око пацієнта, попросив його прочитати слово на моніторі комп’ютера, потім самому щось написати і нарешті знічено сказав: «Не знаю, Миколо Даниловичу, як ви можете бачити. Нерв вашого ока не ожив, як я сподівався, він, як і раніше, мертвий..». І. Власенко ставить логічне питання: «Хто дав йому це світло?» Відповів на нього сам письменник у своїх спогадах: «Хто мав зустріч з Богом, той справді не називає його ім’я всує. Коли тебе палитиме космічним полум’ям впродовж трьох діб, на язиці не часто з’являтиметься ім’я Бога; зате весь ти будеш наскрізь перебудований і налаштований на живий Космос. Він стане для тебе тим, ким був для Ісуса Христа – Батьком. Отож і я подумки кликав на допомогу Небесного Батька. Не раз він рятував мене від неминучої смерті, двічі рятував від клінічної непорушності – вперше після поранення, коли я наперекір прогнозам лікарів звівся з ліжка і почав ходити, вдруге – через сімнадцять років, коли підказав мені, як належить врятуватися від остеомієліту, що через рік-два мав здійснити прогнози лікарів і відібрати в мене здатність рухатися. Те ж саме сталося з очима і з хворобою сечового міхура, котру лікарі визнали невиліковною»[1248].

Можливо, саме з Божого веління, М. Руденко прозрів і духовно, й морально. Будучи переконаним комуністом ще з юнацьких літ (на партійних зборах шахти, де працював батько, шахтарі прийняли сина загиблого товариша кандидатом у члени КП(б)У), він врешті-решт зрікається комуністичного (отже, й атеїстичного) віровчення і приходить до Бога («І світло на душі стає – / Неначе з Богом розмовляю…»). Цю свою внутрішню «зустріч» із Творцем він художньо зафіксує в поемі «Хрест». Поет пройшов «довгий шлях пошуків смислу життя через пізнання Божої істини»[1249], усією душею прийняв того, «хто воскрес, щоб світ тримати». Його релігія – знаходження Бога в собі й себе в Богові (за Д. Чижевським – «обоження») – в духовно-релігійному просторі актуалізувала кілька мотивних «вузлів», що оприявнюють тему Бога в широкому асоціативному діапазоні: всеприсутність Бога, віра в Бога, любов до Бога, слово Бога – слово поета, заповіді Бога («Земний черв’як, я розмовляв із Богом, / щоб невимовне в серці понести»). Отже, поет ілюструє основні постулати Г. Сковороди, суголосні з Божими заповідями: «Правда Господня навіки!»; «Навіки, о Господи, слово Твоє в небесах пробуває»; «Закон Твій у мене в серці»[1250]. І це невипадково, тому що в житті ще не раз зможе повторити слова того ж таки В. Барки: «Це знову було Воно» (Боже знамення. – Р. Г.). Можливо, й тому він жодного разу не схитнувся у своєму виборі, не засумнівався у праведності обраного шляху, містично провіщаючи власну долю й узявши добровільно на плечі «важкий зеківський хрест» («Та знаю: мукам тим скажу спасибі, / Бо доля їх не видає дарма»).

Сьогодні, коли опубліковано вже чимало матеріалів про М. Руденка, оприлюднено надзвичайно цінні біографічні джерела, спадає на думку, що отой містичний компонент світовідчуття й прозірливості, ймовірно, ним успадкований від матері. У своїх спогадах «Найбільше диво – життя (Київ; Едмонтон; Торонто, 1998) він наводить багато фактів із передбачень матері, котрі вже у зрілому віці осмислював і розцінював як містичні. Письменник, наприклад, пригадує, що в дитинстві ледве не потонув. Тоді від матері почув пророцтво, про яке всерйоз задумався набагато пізніше, коли сказане нею стало підтверджуватися: «Перше потоплення ти пережив. І ще тобі два потоплення належать. Якщо й ті переживеш, не сільською людиною зробишся. По книжковій частині підеш, життя буде важче, але добру славу серед людей матимеш. Одружуватися доведеться тричі. З першою недовго проживеш. Друга буде з наших, місцевих. З нею проживеш довгенько, але це теж не твоя. Твоя – це третя, набагато молодша. З тією житимеш до смерті. А дітей буде четверо […] отака твоя доля, сину». І передбачення матері справдились. Все життя він мордувався питаннями: «Звідки вона знала усе моє життя наперед? Вона ж його передбачила навіть не метафорично, як це сталося з батьковою смертю, а буквально й цілком непомильно»[1251]. Певні містичні моменти, за ретельними спостереженнями О. Галича, містять і ті фрагменти спогадів, у яких ідеться про інші пророцтва[1252].

Але повернімось до витоків творчого шляху М. Руденка. Незважаючи на не зовсім сприятливі для розвитку талановитого хлопчика умови, він усе ж із натужністю трудівника-шахтаря (метафора) борсався й прямував до мети. Маючи неабиякі здібності до римування, спершу записував у зошит складені вірші, а потім почав їх надсилати до піонерських і комсомольських газет. У сьомому класі став уже популярним у школі «поетом» – його вірш був опублікований у газеті «Комуніст»! У восьмому класі він – лауреат конкурсу на кращий літературний твір серед школярів-старшокласників та учнів технікумів і номінант стипендії у розмірі 150 крб. й права позаконкурсного вступу до університету. Ця подія стала знаменною для талановитого школяра. До нього виявив особисту прихильність сам Л. Первомайський – визнаний флагман тодішньої української поезії. (До слова, у майбутньому він неодноразово допомагатиме М. Руденкові на шляху його творчого становлення). Закінчивши школу (1939 р.), вихований у дусі комуністичних ідеалів, юний партієць із відмінним атестатом прибув до Києва, щоб посісти обіцяне місце в університеті. Для подальшого навчання обрав українське відділення філологічного факультету. Проте за два роки, які минули від дня пам’ятного конкурсу, сталися зміни. В. Затонського було усунуто з посади. Новий нарком освіти, безумовно, обіцянок попередника виконувати не збирався. Л. Первомайський допоміг абітурієнтові стати студентом російського відділення філологічного факультету Київського університету. З першого курсу він добровільно пішов до війська; служив у кавалерійському полку НКВС дивізії імені Ф. Дзержинського в Москві, охороняв Кремль, дачу Сталіна (іронія долі!). Коли почалась війна, М. Руденко, приховавши інвалідність, попросився на фронт. 4 жовтня 1941 року в перших боях під Ленінградом він важко поранений – розривна куля роздробила кістки таза й хребта. Впродовж року перебував на лікуванні в госпіталі. Тяжке поранення (враження хребта) лікарі розцінювали як незворотне каліцтво. Проте його сила волі та міцний дух знову ж таки здійснили неймовірне. Він не тільки піднявся на ноги, але й у діючих військах пройшов усю війну, зустрівши велику Перемогу в Пруссії. Демобілізувався 1946 року. За участь у Великій Вітчизняній війні нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня, шістьма медалями.

У 1947 році ім’я поета стає відомим у зв’язку з появою першої книги віршів «З походу», що вийшла за сприяння того ж таки Л. Первомайського. Так розпочалась письменницька біографія вчорашнього фронтовика-комуніста. Поет згодом зізнаватиметься, що саме у воєнні роки, не без впливу згаданих подій, формувався, набирав стійкості й витривалості той кістяк характеру, що дав йому змогу знести всі подальші тортури брежнєвсько-сусловських «гуманістів». Пізніше він не раз говорив, що не витримав би тих знущань, яким постійно піддавали в’язнів табірні сторожові пси «соціалістичних прав і свобод», коли б не пройшов гарт у буднях війни[1253].

Сьогодні ім’я М. Руденка – письменника й громадського діяча – добре відоме у світі. Однак в Україні ситуація, на жаль, дещо інакша. Осмислюючи драматичні перипетії життєвого й творчого шляху поета, бачимо, що доля його доробку «не відрізняється від долі художньої спадщини дисидентів: знищення творів, підготовлених до друку, вилучення книжок із бібліотек і книготоргівельної мережі, розгляд літературних текстів у матеріалах слідства, видання в’язничної поезії за кордоном, активізація уваги до неї в останнє десятиріччя»[1254]. М. Руденко є автором понад 40 книг поезії, прози, драматургії, мемуаристики, філософії та економіки. Він – дійсний член Української Вільної Академії Наук (Нью-Йорк), почесний член французької та японської секцій ПЕН-клубу, лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка, «Русского физического общества», Національної премії України імені Тараса Шевченка. Очевидними є заслуги М. Руденка на теренах оборони національних і особистих прав та свобод людини. За непохитну стійкість і послідовність у цій боротьбі Філадельфійський освітньо-науковий центр у 1988 році визнав його «українцем року», а 1996 року він одержав високу нагороду нашої держави – орден «За заслуги» ІІІ ступеня. 2000 року його удостоюють найвищого звання – Героя України й нагороджують орденом Держави.

Проте ім’я М. Руденка надзвичайно інертно входить у національний духовний простір. Для широкого загалу знання про нього поки що залишаються на рівні короткої інформації про правозахисну діяльність. З цього приводу міркує М. Слабошпицький: «Два десятиліття відсутності в літературному процесі України, власне, цілковитого літературного небуття (його книжки було вилучено з бібліотек, твори не друкувалися, ім’я не згадувалося), – строк справді великий. За цей час виросло багато читачів, які ніколи навіть не чули про Миколу Руденка»[1255]. Отже, для себе вони його тільки відкривають. А творчість поета – явище, поза сумнівом, самобутнє й неординарне. Л. Талалай з величезним пієтетом, проте абсолютно справедливо характеризує цю неординарність у такий спосіб: «Скільки в ній (поезії. – Р. Г.) болісних прозрінь, гіркоти, каяття і спокути! У нашій післявоєнній поезії нічого подібного ще не було. Окремі мотиви можна знайти у творчості Первомайського, Бажана чи Рильського […] Але говорилося все якось притишено, напівголосом, з оглядкою. В поезіях Миколи Руденка вперше заговорила людина, для якої не існувало вищих, крім Бога, інстанцій, людина, що звільнилася від ідеологічних догм»[1256]. Ніде правди діти, проте в нашій літературі «знайдемо дуже небагато таких, котрі б так щиро, з такою відвертістю розповідали про своє минуле, визнавали свої хибні кроки, як це зробив Микола Руденко. Можливо, завдяки цьому (адже каяття – шлях до духовного очищення) він і став непохитним правозахисником знедоленого народу, його совістю і провісником»[1257].

Однак імені М. Руденка поки ще немає в шкільних програмах з української літератури. Не значиться воно й у багатьох літературних антологіях і довідкових джерелах. На перший погляд, видається дуже дивним той факт, що у четвертому томі «Антології української поезії» 1957 року є добірка М. Руденка, а в шеститомній антології 1984–86 рр. – немає. «Був на Україні письменник Микола Руденко, а потім невідомо куди зник…»[1258]. Про нього лиш мимобіжно згадується навіть в «Історії української літератури ХХ століття» (К., 1998) за редакцією В. Г. Дончика. Про високу ювілейну дату (90-річчя) письменника не знайдемо запису в «Українському народному календарі». Згідно з Указом Президента № 612 від 15 серпня 2009 року та розпорядженням Кабінету Міністрів № 1469-р від 2 грудня 2009 року, було передбачено до 90-річчя від дня народження М. Руденка (19 грудня 2010 р.) видати повне зібрання творів письменника. Проте, замість цього, його було вилучено з Державної програми «Українська книга» на 2010 рік, незважаючи на те, що це особлива постать не тільки в українській, але й у світовій науці та літературі. Свого часу його активно підтримали академік А. Сахаров і генерал П. Григоренко, його приймав у Білому домі президент США Рональд Рейган, і нині проводяться міжнародні наукові конференції, присвячені багатогранній творчій спадщині Миколи Даниловича[1259]. Таке поводження з іменем, із пам’яттю про письменника не піддається жодному поясненню. За словами В. Базилевського, «їй-право, це глум над поетом і Героєм України»[1260]. Безсумнівно, має рацію М. Сом, котрий говорить, що йдемо до М. Руденка й досі з минулим острахом, тому що для багатьох сьогоднішніх «патріотів» він – «правдивий, актуальний, небезпечний». І «якби не українські вічні чвари, не письменницька байдужість і не чорна заздрість, міг би бути наш славетний Майстер першим з українських літераторів Нобелівським лауреатом, про що писав Борис Олійник»[1261].

Високо оцінюючи наукові досягнення М. Руденка, професор Вол. Шевчук ставить низку запитань про те, чи хто-небудь у світовій науці колективно або одноосібно осягнув усе, що зробив цей українець, котрий порушив гіпотези, доведення чи принаймні оприлюднення яких перед якомога ширшим міжнародним загалом науковців підносить сучасну українську філософсько-космологічну школу до світового рівня?! Відповідь на це питання дозволяє стверджувати, що в особі М. Руденка маємо мислителя, який заслуговує національного та світового визнання, а його інтелектуальний здобуток мусить бути належно поцінований українською державою та міжнародною громадськістю[1262]. Не осягнено фаховим літературознавством і поетичну спадщину М. Руденка. «Найпромовистіша ознака цієї поезії – шукання універсальних відповідей на універсальні питання. Це одна з багатьох причин, чому Руденко-поет лишився на периферії уваги, його поезію заступила його ж проза, художня й наукова, а передусім – участь у дисидентському русі. Хоч саме дисидентство й виявилося тією живильною силою, яка вивільнила в ньому те, що він сам назвав енергією духовної стріли»[1263].

На часі – зібрання й оприлюднення всієї творчої спадщини письменника, а також інших матеріалів, безпосередньо з нею пов’язаних (листи, спогади, виступи, стенограми судів, кримінальні матеріали тощо). Найповнішим на сьогодні виданням поетичної спадщини М. Руденка є випущена 2004 року в серії «Бібліотека Шевченківського комітету» книга «Вибране. Вірші та поеми (1936–2002)». Сюди увійшли твори різних років. Останній із шести розділів представлений десятьма поемами («Реабілітований», «Атомний цвинтар», «Хрест», «Побачення», «Рогніда і Володимир» тощо). Попри виразну громадянську ангажованість текстів, у збірці небагато форсованої декларативності й імперативного інтонування, що зазвичай характеризують творчість митців такого типу художнього мислення. «Я – інструмент, на якому грають Сонце і вітер … кохання і смерть…», – так поет характеризував своє авторське «Я». Його хвилювали «морально-етичні проблеми, наше минуле, сучасне й майбутнє, правда, кривда, брехня, добро, зло, віра, надія, любов, совість, душа…»[1264].

Гуманізм як основа світогляду М. Руденка і як базовий критерій естетики («Час з людським обличчям. / Це правда Всесвіту») сформували художній простір його лірики («Та я люблю вас, люди, люди! / З надією в ранковий час / Вдивляюся в обличчя й груди / І вірю, і молюсь на вас!»). Цю гуманістичну істину («Ми вас із юних босоногих літ / Навчили над усе любить Людину») він вкладає в уста вчителя Івана Антоновича, персонажа ранньої поеми «Ленінградці». Ще в далекі 50-і роки твори М. Руденка, в багатьох своїх ключових моментах суголосні тодішнім соцреалістичним штампам, несли до читача позбавлене офіційної казенщини глибоко людяне слово про любов і добро, про матір і Вітчизну, про відповідальність письменника перед народом і високу місію поезії, про час і вічність, життя й безсмертя. Вже тоді відчувалось, що він «належить до зовсім інших митців, бо в нього набагато складніша духовна й етична «конституція» […] Уже в ті роки в його поезії виразно простежується на противагу офіційно диктованій зовсім інша система соціально-етичних координат і моральних цінностей»[1265]. Сьогодні слово письменника є вкрай необхідним уроком для нації загалом і для кожного громадянина зосібна. Пристрасним і зболеним зойком-молінням прориваються до нас із 70-х років рядки поеми «Хрест»:

– Слухайте, люди, люди!

Далі шляху вам не буде.

Ждіть чи не ждіть дощу –

Далі я вас не пущу.

Хлібом з-за океану

Вам не загоїти рану

Там, де земля вмира.

Думайте!...

Вам пора…[1266]

У творчій біографії М. Руденка виділяють хронологічно два періоди. Перший із них припадає на 40–50-і роки. О цій порі була опублікована низка поетичних збірок («З походу», 1947; «Незбориме плем’я», 1948; «Поезії», 1949; «Мужність», 1952; «Світлі глибини», 1952), здебільшого ангажованих соціальною проблематикою, перейнятих виразним кон’юнктурним пафосом, насичених заклично-патетичною риторикою. Поет був помітною постаттю, незаперечним лідером з-поміж покоління вчорашніх літераторів-фронтовиків і значною мірою впливав на моральний та естетичний клімат тодішньої літератури. Він свято вірив у комуністичні ідеали, нерідко висловлював їх у формі «оголених» декларацій: «Ми – комуністи, сталінські солдати»; «Я подолаю смерть, товариш Сталін, / Бо я – ваш син, солдат і комуніст» і под. У його ранніх віршах художньо реалізована соціалістична ідеологія як «релігієподібна філософія», «секулярна релігія» (Вільям ван ден Беркен). Чимала кількість віршів того часу «вписується» в соцреалістичний канон. Тут постає характерний для тодішньої радянської літератури «христологічний культ Леніна – результат ідеологічного використання основ релігійної свідомості»[1267]. Ленін постулюється як «міфічний Христос», а «християнські заповіді» синонімізуються з ленінськими принципами радянського буття. Ідеї пролетарського вождя подекуди розростаються до планетарності, абсорбуючи буттєвий час і простір. Так, у вірші «Вулиця Леніна» ліричний герой сприймає локальний світ, пов’язаний із Леніним (вулицю, названу його ім’ям), як абсолютний ленінський усесвіт (аналогія до світу єдиного Бога):

Не має вона початку,

І спробуй – кінець знайди…

Лягла вона через місто,

Та ні, – через сотні міст,

З’єднала столиці й народи,

Мов дружби незрушний міст[1268].

Засуджувати М. Руденка за його «соцреалістичні прорахунки», гадаємо, принаймні некоректно. Поет, як і багато хто з його сучасників, щиро вірив у те, чому служив (не прислужував!). Він увійшов у світ літератури о тій порі, коли, на превеликий жаль, митці відрізнялися один від одного, за образним висловом І. Качуровського, «більше зачісками, убранням, іконостасами орденів, аніж творчим обличчям […] Отож нема нічого дивного, – ранні поезії Миколи Руденка нагадували потрошку кожного з визнаних поетів доби: ніби склав докупи вірші найголосніших у ті роки поетів, а потім вивів середнє пропорційне. Не уник Руденко ні повчально-менторського тону, ні неминучої ленініяди…»[1269]. Безсумнівно, як автор ранніх творів, він «не мав ніяких шансів лишитися в літературі, бо його поезія в багатьох моментах була схожа на тодішню літературу»[1270]. А ця одержавлена література, як відомо, була ідеологемою радянської епохи й нічого спільного зі справжньою художністю не мала. З роками М. Руденко мучитиме себе сумлінням власних докорів щодо ранніх соцреалістичних творів («Вірші давніх літ… А де ж вони? / Бракувало щирості й уміння»). У багатьох інтерв’ю, приватних розмовах поет нерідко зізнавався в цих непростих поворотах долі, які приносили немало болю й розчарувань. Особливо часто говорив про роки, коли обіймав посаду парторга у Спілці письменників, називав їх найважчими роками душевних мук, страждань, пошуків Правди[1271]. Л. Первомайський, який у долі М. Руденка відіграв немалу роль, намагався виправдати свого підопічного. У присвяченому йомі вірші «Поезія» він пише про трагедію митця в тоталітарному суспільстві й накладає його долю на велику драму геніального П. Тичини:

І чую, як до світання

Тихенько плаче Тичина

По померлих віршах…[1272].

Метаморфози М. Руденка пов’язані з його входженням у публіцистику, політекономію, а також в активну громадську діяльність, що дедалі виразніше набуває опозиційного щодо партійно-державної політики характеру. Стабільне соціальне становище, загальновизнана репутація лідера радянської літератури перестають для нього важити, і він свідомо зрікається офіційного статусу ієрархійного письменника, приймаючи статус дисидента (і в політиці, й у літературі), стає одним із найактивніших організаторів правозахисного руху в Україні. Отже, закономірно, що помітно трансформуються й ідейно-естетині акценти його художніх творів, лірики в тім числі. На 60–80-і роки припадають кардинальні зрушення у свідомості М. Руденка й повна та остаточна девальвація попередніх ідеологічних переконань. Відтак відбувається звільнення його поезії від ідеологічних важелів і соціальної ангажованості, про що свідчать твори цього періоду (збірки: «Всесвіт» у тобі», 1968; «Сто світил», 1970; «Оновлення», 1971; «Прозріння», 1978; «За ґратами», 1980). Лірику періоду «оновлення» (назва однієї із збірок) об’єднує космічна та в’язнична тематика. Свою авторську модель буття поет пов’язує з пошуками універсальних істин, дедалі глибше замислюється над «космічною єдністю живого й неживого, спільнотою людського духу»[1273]. Тепер на перший план проблемного поля його творчості виходять загальнолюдські вартості й високі моральні чесноти («Важливо бути чесним. Ну а решта – / Не від людей... / На тому світ стоїть»).

Світоглядно-естетичні метаморфози М. Руденка, поза сумнівом, історично детерміновані. Водночас такі зміни були викликані «специфічною ситуацією – зоною надвисокої напруги, концентрацією всіх життєвих сил, досвіду, інтуїції»[1274]. Для їх увиразнення та з’ясування ролі в художній еволюції митця, шляхів оновлення його поетики варто, думаємо, зупинитися на важливих, на наш погляд, біографічних фактах. В історії української літератури, мабуть, не знайдемо подібного випадку, щоби письменник так діаметрально змінив свої світоглядні пріоритети, мистецькі уподобання, врешті – саме життя. Дивною для багатьох була його добровільна відмова від матеріального статку, багатьох привілеїв («…і зашепочуться: / – Ненормальний. – / І покотиться: / – Маніяк»), усвідомлене прийняття страждання – морального й фізичного («Сам себе прирік на муку»), абсолютна впевненість у тому, що «попереду етапи і арешти, / І роздоріжжя, й хаос лихоліть...» («Без каяття»). Маємо вдосталь протилежних прикладів, пов’язаних із пристосуванством письменника заради благополуччя або ж свідомого прислужництва системі, прагнення за всіляку ціну вижити. Простежуючи життєвий і творчий шлях М. Руденка від самих його витоків, І. Власенко відзначає, що «письменник належав до тих представників свого покоління, які були виховані на ідеалах комунізму і з яких мали б виходити найполум’яніші прихильники режиму»[1275]. Однак вийшло навпаки. Його подальшу життєву дорогу визначила перемога «діалектика над догматиком». З кінця 50-х років М. Руденко, як зазначалось вище, вже не обіймає жодних посад, відмовляється від дотеперішніх привілеїв, офіційно виступає з критикою загальнодержавних питань, стає на шлях свідомої політичної боротьби з нею, а у своїй творчості дедалі повніше виявляє неприйняття насилля, фальшивої сутності тодішнього режиму, більше того – кидає йому рішучий виклик.

Чим зумовлені ці не просто несподівані, а таки дивовижні кардинальні зміни світоглядних, а, відповідно, й творчих пріоритетів? У розмові з С. Козаком М. Руденко зізнавався: «Моє життя було складним. Воно спліталося з суперечностей, великих суперечностей. Воскресіння моєї національної самосвідомості відбувалося досить-таки повільно…»[1276]. Сам поет згадував, що початок 60-х років був для нього схожим на пекельну купіль у зв’язку із витісненням із власного світобачення ідеалів партократії: «Уперше десь наприкінці 50-х років зашкреблося до мого зболеного мозку бажання докопатися до суті і вже не відпускало мене протягом десятиліть»[1277]. Переоцінка цінностей відбувалася поступово у результаті багатьох чинників. «Фундаментом» для перегляду дотеперішніх ідейних переконань стали «замовні» персональні завдання Л. Кагановича, спрямовані на розгром демократично налаштованого й національно зорієнтованого українського письменства. Першим таким завданням було розвінчування поеми М. Рильського «Мандрівка в молодість», від чого М. Руденко відмовився. Наступним етапом розчарування влади поведінкою парторга СП України стало невиконання другої «замовної» акції антигуманного характеру. Він дістав вказівку «згори» громити єврейських письменників як ворогів радянського народу. Це був, власне, його перший відкритий спротив системі. В сталінську кампанію критики «космополітів» він не влився, а навпаки, відкрито виступив проти цієї ганебної акції. Сталося це ще 1949 року. Так у ньому «помирав співець комуністичної доби, помирав, розуміючи необхідність своєї болісної смерті, яка порятує інших від дороги в нікуди»[1278].

Поступово влада, зробивши М. Руденка своїм обранцем, перетворювала його спершу на опонента, а згодом – на відкритого супротивника. До цього додались іще статті початку 1960-х років («Поезія і полярність», «Епідемічна поезія»), в яких він виступив на захист шістдесятників. Згодом був фантастичний роман «Формула сонця», в якому автор «закликав спрямовувати людські зусилля на збереження чистоти землі, води, повітря як сфери дії біологічних законів і єдиної передумови процвітання будь-якого суспільства. Зрозуміло, що в прихильників декретного комунізму такий твір захоплення не викликав»[1279]. Тож цілком закономірно, що вчорашній правовірний комуніст негайно потрапив у немилість до партійних вождів. Як свідчать сучасники письменника, «згори» спрустили вказівку нікуди М. Руденка не обирати і загалом з ним не панькатися. Редакторам газет та журналів було дано негласне завдання – не публікувати його творів, а видавництвам – і поготів[1280].

Своєрідним «проривом» у «нову віру» для письменника, як і для багатьох його сучасників, став ХХ з’їзд партії. Він почав шукати відповіді на назрілі для нього питання в ученні класиків марксизму-ленінізму, піддавши його фактично повній ревізії у своїх «Економічних монологах» та у згаданому вище романі «Формула Сонця». Перегорнувши гору спеціальної літератури (І. Кене, А. Сміта та ін.), консультуючись із багатьма спеціалістами, «не контуженими ідеологічними доктринами» (М. Слабошпицький), М. Руденко ретельно вивчав стан справ у тодішній економіці. Його наукові пошуки підтримав А. Сахаров, якому імпонували висновки щодо поширення закону збереження й перетворення енергії на економіку. Дослідження М. Руденка у сфері економіки все відчутніше віддаляли його від комуністичної доктрини. У другій частині «Економічних діалогів» («Добридень, Франсуа Кене!: З блокнота нічного сторожа») він писав: «Поволі усвідомлюю: так же краще. Я однаково не міг би писати про те, що вимагає сьогодні від українських письменників новий ідеолог ЦК КПУ В. Маланчук. Працюю над тим, що достигало в душі не менше п’ятнадцяти років. Відриватися від правовірного марксизму було дуже боляче – так боляче, ніби з тебе здирають шкіру. А от тепер відчуваю: почала наростати нова шкіра […] Уперше почуваюся вільним…»[1281]. Тут не можна не погодитись із М. Слабошпицький, що «це вже був зовсім інший Микола Руденко, багато в чому не схожий на того, який прийшов після війни в нашу літературу. Тоді, наприкінці шістдесятих, він набагато випередив свій час, виразно побачив ті проблеми, яких не бачили чи не хотіли бачити інші. Тоді він уже мислив на рівні інтелектуальних «партитур» дев’яностих років»[1282].

Скориставшись правом комуніста, гарантованим статутом КПРС, письменник пише низку листів до Центрального комітету партії, змістом яких були застереження від повного зубожіння держави, категоричні висновки щодо її приреченості, запрограмованої сутністю тодішньої офіційної політики. Роман «Орлова Балка» став свідченням повного розчарування ідеологією «розквітлого соціалізму». Офіційна реакція на такі зміни в позиції письменника була однозначною – його переводять у ранг неблагонадійних. Учорашній пропагандист комуністичної ідеології з бездоганно «чистою» біографією (народився й виріс у робітничій сім’ї в шахтарському краї на Луганщині, переконаний більшовик, заслужений фронтовик) відкрито обирає нонконформістську щодо КПРС позицію. Почалося цькування письменника, зусібічні нагінки на нього. Як згадує відомий правозахисник, член Московської Гельсінської групи, генерал у відставці П. Григоренко, чим більше влада тиснула на нього, «тим твердіше відстоював він свої погляди, тим більше зв’язків знаходив він серед людей, вільних духом»[1283]. У 1957 році М. Руденко відкрито виступив на пленумі Спілки письменників України з антипартійним бунтом. У житті й творчості він переходить виключно на демократичні засади. Далі – тісні особисті контакти з А. Сахаровим, Ю. Орловим, з іншими відомими російськими дисидентами. В 1974 році М. Руденка виключають із лав КПРС за критику марксизму, а роком пізніше позбавляють членства СПУ. «Гріх» поета полягав насамперед у протиставленні себе системі, котра його породила й виплекала. Такого в «найдемократичнішій» державі світу не прощали. Отож інквізиційні методи можна було передбачити: оголошення психічно хворим, далі – арешт, суд, ув’язнення, табори, заслання, забуття. Найважливіше в цій ситуації було витримати, не зламатись, не зректись ідеалів, не відступити перед холодним подихом смерті. Поет добре усвідомлював, що «напишеш каяття – / І роздобудеш право на життя». Однак розумів й іншу річ, страшнішу від фізичної страти. Її він зафіксував у вірші «Так просто все...»:

Лише десяток вимучених слів,

Які ти у потьмаренні наплів –

І вже тебе нема,

А є пітьма,

Є у людину схована тюрма (с. 174).

У Київській психоневрологічній клініці (лютий, 1976 року) М. Руденко пише поеми «Історія хвороби» та «Хрест», котрі легально задекларували його входження в нове бутя, прийняття статусу нонкоформіста. В пізнішому вірші «Без каяття» (1981) він щиро зізнається в тому, що його життєвий шлях був непростим і звивистим:

Я – комісар за класом і за змістом,

Я – агітпром і до промов мастак,

Усе життя проживши комуністом,

Звихнувсь на старості...

Хіба ж не так? (c. 355).

Щоправда, задовго до цього в драматичній поемі «Атомний цвинтар» (1974) поет констатуватиме, що «пізно душею прозрів». Бо й справді, його бунтарство розпочалося значно пізніше, ніж, скажімо, І. Світличного чи когось іншого з дисидентського покоління. Хоча хтозна? М. Сом, наприклад, стверджує, що «ні, не пізно він прозрів. Якраз тоді, коли почали топтати світле слово і святу могилу Симоненка, як мордували в мордовських таборах Світличного і Стуса, як обзивали формалістом Вінграновського, як перестали друкувати Ліну […] Руденко взяв у юних неофітів їхню молоду зухвалість, став для багатьох підмогою, наставником у творчості й житті»[1284]. Незважаючи на пережиті в нелюдських умовах муки, на біль «замордованої душі», поет завжди залишався «той самий», бо «робив лиш те, що правдою вважав». Подібного роду зізнань у його творах зустрічаємо чимало: «Ламав життя і заново творив, / Та напівправди я не говорив» (с. 172). Цитовані рядки, які є не декларацією, а самим життям, напрошуються на типологію з Шевченковою долею («Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою»), що магістрально визначила етичний кодекс усіх в’язнів сумління.

Від відкритого вираження нелояльного ставлення до існуючого ладу М. Руденко переходить до конкретних рішучих дій. 9 листопада 1976 року на квартирі академіка А. Сахарова в Москві в присутності іноземних засобів масової інформації він офіційно сповіщає про створення Української Гельсінської групи. Всі засновники групи (П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, О. Бердник, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий, Н. Строката-Караванська) підписали декларацію прав людини, оголосивши свою діяльність легальною. Як свідчить Г. Касьянов, УГГ «вважала своїм головним завданням ознайомлення урядів країн-учасниць наради і західної громадськості з фактами порушень норм Загальної Декларації прав людини та гуманітарних статей Заключного Акта»[1285]. Суть діяльності УГГ – прозоре слово й відкрита легальна боротьба за права людини. Згодом група була заарештована. Однак на місце заарештованих приходили інші: це був своєрідний духовний «конвеєр». Усього впродовж діяльності в УГГ за перші три роки було ув’язнено близько сорока українських патріотів.

М. Руденко «надсилає численні листи до ЦК КПУ, в яких ґрунтовно розкриває безглуздість колгоспно-радгоспної системи, застерігає від майбутньої катастрофи сільського господарства та економіки»[1286]. Він активно ініціює видання меморандумів українського народу, інформаційних бюлетенів, що вперше відкрито апелювали до міжнародних правових норм. Учасники групи активно пропагували самвидавчі публікаціїі про порушення прав людини в Україні. Показовою в цьому плані стала стаття М. Руденка «Наші завдання» (1978), яка виконувала роль своєрідної політичної програми. В ній, зокрема, йшлося про злиття правозахисного руху з національно-визвольним. 23–24 грудня 1976 року в помешканні М. Руденка було вчинено брутальний обшук. Підкинені 39 доларів США фігурували у звинуваченні як антирадянська діяльність, публіцистична та художня творчість – як наклепницька. Сам письменник свідчив, що його твори були оцінені слідчими органами як «особливо небезпечний державний злочин»[1287]. Отже, йому, як і іншим дисидентам, інкримінувалась стаття 62. Ч. 1 КК УРСР. Такий вирок виніс «відкритий» суд, що відбувся в м. Дружківка на Донеччині. «Ретельно виваживши на своїх терезах усі гріхи підсудного, Феміда «розвинутого соціалізму», ані на мить не завагавшись, одміряла йому сім літ в’язниці і п’ять заслання в районах Півночі»[1288]. 31 липня 1977 року голова Головліту УРСР М. Позняков видав спеціальний наказ, згідно з яким із бібліотек загального користування та книготоргівельної мережі вилучались усі твори письменника. О. Бердник тоді писав до міжнародного ПЕН-клубу й усіх літераторів світу: «Людина, якою могла б пишатися будь-яка цивілізована країна, ув’язнена! Вчинивши цей злочин, гонителі поета-філософа заявили про свою солідарність із мучителями Джордано Бруно, Гіпатії, Яна Гуса, Сервета, Галілея, з убивцями Архімеда і Піфагора…»[1289].

М. Руденко відбував покарання в таборі ЖХ – 385 / 19 (Лєсной) і ЖХ – 385 / 3 (Барашево, Мордовія). Спершу як інваліда війни другої групи його не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, у вересні 1981 року перевели у ВС – 389 / 36 (сел. Кучино Чусовського району Пермської області). 5 березня 1984 року М. Руденка відправили етапом на заслання в с. Майма Горно-Алтайської АО. Після відбуття терміну, подружжя Руденків виїжджає за кордон (офіційна версія – на лікування; насправді ж їх насильно вигнано з рідної землі). Спершу була Німеччина, згодом – США. За кордоном М. Руденко працює на радіостанціях «Свобода» та «Голос Америки», активно продовжує правозахисну громадську діяльність (очолює зарубіжне представництво УГГ, потім – Українську Гельсінську спілку). Радянське керівництво ще раз карає письменника. 1988 року його офіційно позбавляють громадянства СРСР. 1990 року після багаторічної розлуки з Україною М. Руденко він приїхав до Києва на фестиваль «Золотий гомін». Йому пропонують залишитися вдома, відновлюють у громадянстві, офіційно визнають заслуги на літературних теренах. На жаль 1 квітня 2004 року письменник відійшов у вічність, залишивши нам чималу спадщину (науково-публіцистичну й творчу), глибока та об’єктивна оцінка якої, хочеться вірити, є справою недалекого майбутнього.

Як письменник, автор художнього слова, М. Руденко працював у царині всіх родів літератури – прози, поезії, драматургії. Ранні романи «Вітер в обличчя» та «Остання шабля» написані в руслі вимог соціалістичного канону. Пізніші ж прозові твори, зокрема, роман «Орлова балка», удостоєний 1993 року державної премії України імені Тараса Шевченка, свідчать про нові тенденції у творчості письменника, зумовлені еволюцією його світогляду від марксизму до християнізму. В центрі сюжетних колізій роману – людина на зламі епох, яка шукає в збуреному світі сенсу буття. Назву творові дало шахтарське седище Орлова Балка. З одного боку – це «осколок нашої збереженої духовності, нев’янучої краси природи з її цілющим джерелом чистої води – те, без чого не може існувати людина. З другого боку – це величезний терикон, страшний монстр цивілізації, що невпинно наступає на селище, отруює його своїм чадним диханням, поглинаючи все живе»[1290]. Антиномічний і центральний персонаж твору – старий шахтар Григорій Медун. Він є ревним прихильником звичаїв і традицій народу, охоронцем балки й водночас її руйнівником, оскільки саме йому належить створення терикона, що виступає в романі символом духовного спустошення, знаком парадоксальності індустріального прогресу, його згубного впливу на природу, світ загалом.

Роман «Орлова балка» має символіко-алегоричний зміст. Центральний символ терикона з’являється у сюжетній тканині твору в кількох іпостасях: терикон як могутня рукотворна гора; терикон як мезозойський динозавр; терикон як злий дух («звір із безодні»)[1291]. Цю дихотомію письменник пропонує «впорядкувати» шляхом гармонізації світу, людини й природи. Для нього нерозривними є питання екологічної біди та культурного виродження, мовної деградації. Як імператив-настанова і сучасникам, і наступним поколінням звучать його слова: «Якщо ми кожну травинку, кожну комаху хочемо зберегти для нащадків, то як же слово рідне не зберегти?».

Фокус письменницької уваги спрямований на проблему митця в тоталітарній дійсності, що її художньо реалізовано в образі художника Володимира Тарана. З цим образом автор пов’язує ідею відповідальності митця перед народом, потребу стійкої віри у світлі ідеали та високу духовність («…страх мусить померти. Якщо є страх – немає віри»). Історія духовного «воскресіння» героя асоціюється з глибоким переродженням самого письменника. Тут його авторське «Я» близьке до сюжетних перипетій долі героя твору, його внутрішньої боротьби із самим собою, узагальненням власного шляху очищення через пошуки індивідуальної філософії життя («Художника породжує щирість і повнота душі»). Це, власне, самопрезентація автора роману, його особисте розуміння істинного призначення мистецтва.

Естетична природа стилю соціально-психологічного, філософського роману «Орлова балка» ґрунтується на вираженні складного комплексу духовного світу сучасної людини у вихорі протиріч епохи застійних 70-х років. Довершеність і цілісність твору зумовлена перш за все прагненням автора зафіксувати атмосферу проблемних, масштабних подій, боротьбу добра і зла, морального й аморального, духовного й бездуховного, і все це на філософічному рівні[1292]. Основною світогрядною засадою твору є віталістична концепція світу й особистості. Символічними щодо гармонізації земної та космічної сфер стають назви створених художником полотен: «Христос, розіп’ятий на електровежі» (знак екологічної біди); «Берег вічності» (моральне очищення, духовний катарсис); «Каяття» (знак застереження, попередження про страшні катаклізми); «Причинна» (відновлення, життєствердження та життєславлення»). Апофеоз світла сформувавав відповідний пафос твору. Попри його виразно драматичні колізії, роман у своїй основі, як зазначає І. Власенко, піднесений, «прозорий, бо глибоко духовний, філософський і навіть, що в традиціях української літератури, лірично-поетичний. І саме цим він залишає нам надію на оновлення, на національне відродження»[1293].

Відомий М. Руденко і як драматург. На початку 60-х років досить популярною була його трагедія «На дні морському». Її сценічне життя пов’язане з Київським академічним театром ім. І. Франка. Сюжет твору побудований на драматичних подіях недалекого минулого. Перша дія «переносить нас у страшний 37-й рік. Складні, напружені драматичні колізії морального, соціального, психологічного планів розвиваються стрімко, у сконденсованій дії чітко окреслюються персонажі твору, виявляється непересічність його проблематики»[1294]. Дослідники говорять про такі естетичні прорахунки драми, як брак психологізму, схематизм у створенні персонажів, певна декларативність тощо. Однак цей твір письменника, що став дебютним у новому для нього жанрі, цікавий гостротою конфлікту, сміливістю автора у відображенні тоталітарної атмосфери з її провокаціями, кривавою вакханалією, нівелюванням християнських законів. Сюжет накладається на колізії відомої новели М. Хвильового «Я (Романтика)», тільки з певним переміщенням учинків персонажів. Героїня твору Оксана Лугова, керуючись почуттям партійної відповідальності, розстрілює свого сина. Зрозуміло, що трагедія «На дні морському», зважаючи на характер конфлікту, сюжет твору, насамперед, на «відступництво» автора, на довгі роки була вилучена з літературного процессу, а відтак і сценічного життя.

Особливе місце у творчій спадщині М. Руденка належить поезії. Вона далека від декларативного новаторства й ризикованих експериментів шістдесятників, тим більше – «від ультрамодної» сучасної поезії з її «вульгарністю і безумством», в якому «намагаються побачити божественне одкровення, коли позацензурна лексика стає нормативною […] Поезія Миколи Руденка далека від усього цього. Він поет традиційний, як традиційне життя, як традиційне кохання, молитва, хліб…»[1295].

Саме у поезії найбільш зримо окреслився непростий шлях світоглядно-мистецької еволюції М. Руденка, оновлення його творчого профілю, «перехід від світобачення марксистського до того, що можна назвати християнським гуманізмом»[1296]. В одному з інтерв’ю він зізнавався, що в його розумінні митець – «не той, хто більше за інших знається на скарбах мови й красотах життя, а той, хто ще й дуже любить людей»[1297]. Про це свідчать його збірки, що припадають на другий період письменницької праці. Він – один із небагатьох представників повоєнної літературної генерації, хто наприкінці 60-х років, випереджаючи свій час, передбачив майбутні антигуманні тенденції у суспільстві, обравши для себе гірку роль «радянської Кассандри» («Економічні монологи»). Як економіст, публіцист, рівно як і митець, закликав громадян зняти з очей ідеологічні шори.

У всій ліриці М. Руденка – від 1950-х і до 2000-х років – простежується система соціально-етичних і моральних координат, живлених вічними загальнолюдськими цінностями, ідеями Добра і Правди. Художній світ ранніх збірок поета формувався здебільшого реаліями воєнної дійсності. Він увійшов у літературу, за його ж словами, «із окопних часів, із важких лихоліть». Мотиви й образи лірики цього періоду переважно породжені болючими відчуттями війни та спогадами про неї. Описова манера повістування, превалювання зображального компонента над виражальним зумовлений прагненням розповісти в найтонших подробицях про трагедію народу в його боротьбі з фашизмом. Назви збірок («Мужність»), окремих творів (поема «Слово про полководця», цикли віршів «Ветерани» та «Сурми заграли», ліричний щоденник «Зустріч») виразно марковані топосними для тодішньої воєнної лірики мотивами й образами, пафосом і жанрами. Це були здебільшого панегіричні тексти. Їх стрижневим мотивом виступає пам’ять про тих, хто загинув у битвах із загарбниками, про їх «могутній нескорений дух». Поет закликає нащадків не забувати полеглих, які в ім’я перемоги над ворогом «із краю до краю у суворих боях пройшли», радить постійно вслухатися в їхніх «кроків відгомін». Головним персонажем воєнних творів є вчорашній фронтовик, готовий продовжувати подвиг на мирній ниві, відбудовуючи понівечену фашистами землю. Це вже не просто воїн, робітник чи землероб, а митець, творець («Ми в битвах – натхненні творці»).

Деталізація оповіді, публіцистична зарядженість тексту, на думку більшості літературознавців, не особливо вирізняла М. Руденка із загального ландшафту тодішньої фронтової лірики (В. Булаєнко, П. Воронько, В. Швець, М. Шпак та ін.). Можливо, до таких висновків спонукав сам поет, який доволі критично оцінював свій творчий доробок 40–50-х років і вважав першою книгою збірку «Всесвіт у тобі» (1968). Проте, гадаємо, саме ранні вірші стали тим філософсько-естетичним підґрунтям, яке сформувало цілісний могутній художній материк зрілого митця, співмірний із гуманістичним началом буття. Це видно з його натурфілософських пейзажних творів, у яких прокреслюється виразне тяжіння до космогонічних тем, осягнення світу в цілісності, красі та гармонії. Не «рими бездоганні», на переконання поета, формують справжнього митця слова, а його вроджена, органічна «розлитість» у світі.

Пантеїстичні пейзажі М. Руденка різних років – унікальне явище його лірики. Більшість віршів цієї тематичної лінії становлять собою настроєві акварельні малюнки, створені в імпресіоністичному ключі («Гречка медами червоними / Хлюпає в тихі доли...»). Від їх сприйняття складається враження, що милуєшся розкішними краєвидами української природи, проходиш стежками понад водою («Над озером»), переживаєш дивні метаморфози, втішаючись щедротами й красою довкілля, зливаючись із нимв одне ціле («Чорноока ожино, здрастуй...»), спостерігаєш, як «соком вишні над нами забарвлена тінь» чи «ледь рожевіє ранковий туман». Поет активно послуговується естетичними можливостями кольористики, рясно використовує фольклорну атрибутику, засоби персоніфікації, олюднення природи. В його віршах «дерево плаче», «душа берези зникла серед жита», «вилизує хвиля німі береги». Ліричний герой мислить себе невід’ємною частиною природи, світу («Я став краплиною / На шибці під дощем...»).

У подальшому М. Руденко продовжує плідно розвивати традиції української пантеїстичної лірики, про що свідчать численні самоозначення та риторичні настанови адресатам його віршів («Як сіль у світовому океані / В природі розчинитися зумій!»). Характеризуючи творчість поета, Л. Рудницький писав про «глибокий християнський містицизм, поєднаний з болісним пантеїзмом»[1298]. І. Качуровський говорить про «культ Сонця в пантеїстичних віршах М. Руденка», вважає «цей культ важливою складовою частиною світогляду поета»[1299]. В цьому сенсі він типологічно близький до П. Тичини, котрий, як відомо, кращу свою збірку назвав «Сонячні кларнети». Своєрідним орієнтиром у гедоністичній темі для нього був В. Свідзінський, котрий вельми часто переносив форми земного бутя та внутрішні переживання й почуття на небесні світила, насамперед, на сонце («Ні, сонце, більше не приходь. / Блукай лелекою по затонах світла, / Колисайся на вусах ячменю...»; «І сонце, як легкий птах, / Перелітає з дерева на дерево...»; «І сонце, там поставивши свій трон, / Пронизує ставних дубів корони...»). Символічний образ сонця фіксуємо і в багатьох віршах М. Руденка. Лексему «сонце» (або ж її варіанти) винесено в назви його поезій («Знову сонце зійшло»; «Що сталося? Чи Сонце другим боком...»; «Соняшний вітер» тощо), в яких прочитується відкрита декларація гедоністичних інтенцій митця.

Семантика образу сонця в М. Руденка, як, власне, й у всіх дисидентів, текстуалізується в ідею очищення та возвеличення людського (національного) духу, інтегруючись із міфологемою вогню. Є в поета вірш із промовистою назвою «Сонцепоклонник», у якому він вдається до відвертих дидактичних інтонацій морально-етичного характеру: «Об Сонце, неначе об коло наждачне, / Я вичистив совість і душу свою…»[1300]. А совість для поета важила понад усе. В розмові з В. Грабовським (інтерв’ю газеті «Літературна Україна») він говорив: «Совість – це і є спосіб контакту з Богом. Якщо у народу прокидається приспана безрухом совість, лихо його минає». А із совістю ним пов’язувалось «усвідомлення власної причетності до Світла»[1301]. В початкових рядках вірша «Сонцепоклонник» («Я – сонцепоклонник. / Я – словопоклонник…») явно відлунюють тичининські ремінісценції, в якого сонце й вогонь виступали світлими началами буття:

Я сонцеприхильник, я – вогнепоклонник.

Ненавиджу темне життєве болото,

я в душу таємне ловлю сонцезлото…»[1302].

У творчій практиці М. Руденка символіка вогню відкриває в цьому образі доволі широкий спектр конотацій. Тут слід вести мову і про засвоєння мистецьких традицій «святого огненного слова» Т. Шевченка, «огню в одежі слова» І. Франка. Активне функціонування міфологеми вогню в художньому просторі авторського тексту митця, порівняно з трьома іншими, з яких за міфологічними уявленнями первісно організований світ, оприявнює «модус національної ідентичності» (С. Андрусів). Для поета вогонь є естетичною й водночас етичною категорією, що увиразнює ставлення до генетичної пам’яті народу, творчо репрезентує його уявлення про вічно суще та проминальне. В ньому закодована формула Всесвіту («І формула ота / Була вогнем написана на небі»). Для поета вогонь є святою, креативною, животворящою субстанцією («Вогнище»). Він «закликає людство до творчого горіння, протиставляючи його руйнівному, бездумному, бездуховному нищенню»[1303].

У ліриці М. Руденка образ вогню, в багатьох випадках виступаючи знаком профанного простору й часу (їх деталі нерідко впізнавані), водночас сакралізується. Оригінальність авторської репрезентації цього традиційного символу полягає саме в контамінації різнопланових сфер буття, художньо осмислених та інтерпретованих в індивідуальних естетичних параметрах. У віршах «вогненної» тематики прочитується і давня філософсько-естетична традиція, й алюзії на суспільно-політичні події, й індивідуально-психологічний код. Широкий образно-семантичний спектр трансформованої поетом міфологеми вогню свідчить про її синтетичну природу:

Ми бачим світ неначе із-за ґрат –

Впадає в око грубе, пересічне.

Лиш мозок – це єдиний апарат,

Що здатен зазирати в потойбічне.

Але ж не сам, не сам – у нього б’є

Та блискавка, що духом володіє;

Святий вогонь, що все єство твоє

Щедротно сповнює жаданням дії[1304].

Відомо, що одним із найпоширеніших мотивів у міфах про вогонь вважають мотив викрадення в богів вогню героєм Прометеєм, який передає його людям. В українській літературній традиції інтерпретація мотиву вогню також пов’язується з прометеївською темою. Найсильнішим втіленням світового образу Прометея, пов’язаного з легендою про вогонь, вважають Шевченкову версію – поему «Кавказ»[1305]. Трансформуючи у свою творчість прометеївські мотиви, М. Руденко, йде за традиціями І. Котляревського, вдається до бурлескної манери й травестування відомого міфологічного канону. В поезії «Геракл і Прометей» він у публіцистичному ключі викриває Прометея, скутого «тривалою неволею, байдужою до колишніх ідеалів»[1306]. Проблема деградації Прометея (відсутність прагнення дати людям новий вогонь), який звикся зі своїми ланцюгами («А Прометей вернувся до скали / І сам себе прип’яв до ланцюгів»), безсумнівно, накладається на реалії суспільного життя. У поемі М. Руденка міфологічний герой, що асоціюється із жертовністю заради людей, як підкреслює О. Ткачук, «символізує український народ, який переродився з гордого і волелюбного в покірного раба»[1307].

Поет закликає «збудити огняне зерно», відродити дух свободи. В таких імперативах особливо гостро звучить болюча для нього проблема драматичної долі митця в тоталітарному світі:

Талант – це вогнище Свободи

На тлі нікчемних рабських прав.

Це слова горде володіння,

Де дух народний не зачах… (с. 354).

Пантеїзм М. Руденка, увиразнений народнопоетичною символікою, засвідчує включення його творчості в національну міфософську традицію. Поступово він зазнає метаморфоз, розширюється, розпросторюється до космічних вимірів («Всесвіт не мовчав – / І жайворон умів його почути»). Авторська гіпотеза буття дедалі ясніше асоціюється із космічною темою, що засвідчують назви творів (напр., збірка «Всесвіт у тобі», вірш «Із космосу»), жанрова специфіка (вірші-медитації), зміни емоційної палітри (філософська заглибленість, інтонації роздуму, елементи наукової поезії), афористичність вислову тощо. Наповненість художнього простору лірики М. Руденка 1960–80-х рр. космічними мотивами – явище доволі цікаве. З одного боку, тут маємо ретельне наукове вивчення світобудови («У кожного з нас є космічна анкета», «Естафета», «Земний гість» тощо). В образній сфері віршів цієї пори нерідко зринають небесні світила («Комета Галлея»), Всесвіт («Провина перед Всесвітом»). Як зазначає Г. Віват, «жага до пізнання світу, розуміння законів його творення, збереження та перетворення енергії Космосу тощо є домінуючою у філософській ліриці поета. Цьому сприяло широке коло наукових зацікавлень М. Руденка в області фізики, астрофізики, біофізики, фізичної економії, екології та ін.»[1308]. З іншого боку, його лірика – створений авторською уявою цілком індивідуальний гармонійний світ співіснування людини й Космосу («Без людини Всесвіту нема – / Всюди тільки глухота німа»; «Земля – одна на всю Світобудову / Жива планета, іншої нема»; «Лиш дивний Всесвіт з краю і до краю, / Мов навесні закохане дівча»; «Мені ж доволі з Космосом злиття. / А там нехай приходить забуття»; «В мені блукають дивні струми, / І вічність блискавкою б’є»). Сам М. Руденко називає себе громадянином Всесвіту («Я цілим світом став… / І світ живе в мені»). Грані Всесвіту – вельми частотна його художня тема, сама ж лексема «всесвіт» – одна з найуживаніших у поетичному словнику митця. Тому можна говорити «про антропоцентризм автора , можна його й заперечувати. Він так уперто шукає місця людині в Безмежності, що забуває про сказане, самоповторюється. Це не є недолік. Це впертість хвилі, яка знову й знову йде на приступ, щоб прихопити частину берега»[1309].

М. Руденко заперечує маніфестований марксистською ідеологією абстрактний антропоцентризм, що нівелює зв’язок людини зі світом. У своїх поглядах він близький до християнського еволюціонізму та ідей персоналізму. Людина в його розумінні є «трансформатором космічної енергії». Філософська концепція буття поета співмірна з дієвим гуманізмом, а відтак далека від доктринно-ідеологічного антропоцентризму[1310]. Тому йому імпонує метафізичний вимір буття, оскільки «метафізика не має доступу до буття в точному значенні цього терміна. Вона перетворилася водночас на онтологію й на теологію, на науку, яка дошукується першопричин, тобто на онтотеологію»[1311] У «Метафізичній поемі», в якій М. Руденко «сягнув свого зеніту»[1312], в пошуках розгадки буття він доходить висновку про те, що світ – «поза чуттями! / Його не оком – / Духом бачить слід». В одному з інтерв’ю він зізнавався: «Я не проповідую, а лише з’ясовую коріння буття й небуття […] тобто працюю в тих володіннях, які споконвіку належать Гнозисові»[1313].

У своїх філософських творах М. Руденко творчо розвинув космологічну метафізику. Його поезія, що посідає чільне місце в контексті світової сцієнтичної літератури з її увагою до наукової сфери, у смисловому плані функціонує в річищі наукових осягнень митця, зафіксованих у таких працях, як «Енергія прогресу», «Економічні монологи», «Гносис і сучасність». Однак поет упевнений, що наукових знань, якими володіє сучасне людство, не достатньо для розуміння обговорюваної проблеми, то він додає свої пояснення, які нібито надійшли до ліричного персонажа його «Метафізичної поеми»[1314]:

Ну, словом, тут ми маємо Монаду –

Її народження із небуття[1315].

Намагання зрозуміти світ привели поета до вивчення теорії монадології Лейбніца, а відтак до його пояснення з позицій раціоналізму. Центральними в авторській інтерпретації моделі світу стають такі поняття, як «мислення», «розум», «монада». В деяких творах він активно полемізує з багатьма найвідомішими теоріями космології («Альтернативна космологія», роман «Сила Моносу»). Не заглиблюючись у ці непрості речі, принагідно їх окреслюємо з тим, аби показати широту ерудиції М. Руденка, його фундаментальні знання з багатьох наукових галузей. Важливим у цьому аспекті нам бачиться той факт, що для нього сутнісним завжди і в кожній ситуації була духовна наповненість світу. Цілком закономірно, що у своїй «космічній» поезії він намагається примирити конфлікт двох філософських опозицій (монади й вакууму), в такий спосіб заявляючи про відразу до всілякого роду порожнечі (бездуховності, аморальності). В цьому й полягає оригінальність художнього вирішення космічної проблематики, найрепрезентативніше представленої у збірці «Всесвіт у тобі», в якій, за слушними спостереженнями О. Бровко, «поєднані роздуми про сутність людини, про її місце в Безмежності, про духовне життя та вічну жагу пізнання істини, про виміри Всесвіту»[1316]:

Хтось каже: ми – завершені боги,

А хтось шепоче: ми – лише мікроби,

Живем у пальці лівої ноги

Якоїсь титанічної особи.

Нехай обом гикається незле, –

Та я відкину судження безлике,

Бо що таке в безмежності –

«мале»?

І що таке в безмежності – «велике»?[1317].

Якщо вести мову про близьку для всіх шістдесятників тему Космосу, то поезія М. Руденка вирізняється багатьма ознаками. Він один

Поиск по сайту: