РЕЛІГІЙНИЙ КОД ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ

СТЕПАНА САПЕЛЯКА

«Як люблячий поет з нерозмарнованою вірою у Добро і Бога постав переді мною Степан Сапеляк»

(П. Мовчан)

(1951–2012)

«Пропоную тобі, читачу, це екскурсивне журбописся в таїну авторських тривог, асоціацій, що символюють свободолюб’я – акт, з якого свідомо усунено географічні, етнічні, політичні ознаки, полишивши лишень абстрактні прикмети, щонайголовнішою серед яких – задумування про ОБОВ’ЯЗОК. Всі помисли, з якими зіткнеться читач, – це власне серце автора, що сприймало страждання, болі дерев, квіток, пташок, яко власні, а власні – як вірність ідеалу Божому. З серця його й послухай, шанолюбче свободи, цей медитативний ЖУРБОПИС»[1584]. Цими словами звертався в передмові до своєї збірки «Журбопис» (Харків, 1995) С. Сапеляк до українського читача, який на сьогодні так мало ще про нього знає. Ім’я поета занесено до печального реєстру митців-в’язнів, котрих пильними чатівниками тоталітаризму на довгі роки було силоміць заховано за сірі тюремні мури від усього світу «єдино за слово своє».

С. Сапеляк, як і багато інших його однодумців, не хотів бути рабом холуїв і «ключкарів» режиму, що й стало основною причиною тієї жертовності, якою довелося заплатити за чесний шлях служіння Слову та Правді. Він свідомо обрав для себе «богунську дорогу вірності й чести» (Є. Сверстюк), життям і творчістю засвідчив належність до когорти лицарів високого Духу. Така вже доля тих українських письменників, котрі в силу характеру, ідейних переконань і моральних принципів не мирилися із уярмленням власного духу та рабськими путами нації, а тому свідомо йшли на Голгофу мук і розп’яття заради особистої свободи й щастя всього народу:

Моя Голгофо – мій Холодний Яр…

Моє розп’яття в чорнім чорнокриллі[1585].

Цитовані рядки С. Сапеляка – не гучний пафос поета-в’язня, оскільки йдеться про очевидну узгодженість особистого життя зі сповідуваними високими ідеалами, а також про ту ціну, що нею необхідно було її оплатити.

С. Сапеляк «народився як поет за колючими дротами»[1586]. У «задротів’ї» він сформувався й реалізувався як непримиренний опонент офіційної влади, моралі, літератури. Його лірика, як і більшості представників дисидентського покоління, постала як наслідок участі в політичній боротьбі з комуністичним режимом і воднораз як результат естетичної полеміки з офіційним письменством, з примарою соціалістичного реалізму. Її болючий «нерв» визначили виразна українськість, невимовний біль за трагічну долю рідної землі, міцна віра в нескореність народу, в його воскресіння. Публіцистичний пафос, помірна політична ангажованість жодною мірою не применшують художньої вартості віршів митця. За словами П. Мовчана, «це не «козирна карта» в літполітичній грі. Це – справжність поетичного хисту [...] Тут відсутня будь-яка імітація. Є гнів, є відчай, є любов, є молитва, є клятва. Є все те, що свідчить і про темперамент, і про висоту душевну»[1587]. В умовах соцреалістичної скутості й численних ідеологічних табу, за найтяжчих життєвих (в’язничних) обставин поет зумів уберегти в чистоті й правдивості слово про Бога, Україну, Матір. У його життєтворчості відбилася доля всього чесного й сумлінного покоління дисидентів. За часів політичної несвободи та політичних репресій недвозначно виявилось громадянське і творче кредо поета, афористично сформульоване в його вірші «Се є житіє самого автора…»:

А коли в плачах пребував,

коли у зітханню і ранах млів

і голосом, коли стогнав,

то Каїном не був,

а в Треносі пребував…[1588].

Прикметною рисою усієї творчості С. Сапеляка є «гостре відчуття самотності, одинокості зрячої душі в атмосфері хаосу, духовного і національного зубожіння»[1589]. Філософсько-етичну домінанту його лірики визначає пафос стоїцизму, що «набув ідеалістичного характеру, етика якого передбачає такі риси, як мужність, здатність протистояти життєвим незгодам»[1590]. За віршами поета визнають дивовижну чарівність та їх величезну трагедійну снагу. Внутрішнє «нутро» цього небуденного в нашій літературі явища оприсутнює «суцільна скорбота, затамоване терпіння, біль пораненої шляхетності...»[1591]. М. Жулинський підкреслює, що С. Сапелякові властива «стихійна егоцентричність образного самовираження, яка ігнорує дисципліну форми і не прагне дошукуватися образно-логічного відповідника почуттям і настроям поета»[1592]. Стильовою домінантою його лірики є її типологічна близькість (і змістова, й формальна) до біблійного тексту. Голос митця звучить як заклик до спокути за скоєні гріхи в ім’я воскресіння України, заради збереження Землі як людської оселі («Покаймося до неба і почнімо / Від чорнобривців, ластівки й Дніпра»; «О люди! Люди! Почнім з калин і вишень… / Ще раз почнім із пісні і верби»).

Незважаючи на невимовні фізичні муки («В загоні я. Всі судини у ранах...»; «прах серць сюрчить…»), нелегкі моральні випробування в’язня радянських політичних таборів («Лежу в труні з вовківнею іуд»), С. Сапеляк зумів уберегти культ Святого Слова, повсякчас відчуваючи над своєю долею «Господню длань», оминаючи своєю «сущю путь нечестивих», бо «Юді невірним був». Навіть тоді, коли «із зашкарублої снігів’ями щоки скрапували сльози» болю та незагойних ран («хто ж тюремну цвіль з лиця мого зітре»), він завжди «вслухався літургією Правди до голосу Абсолюту в пориванні заглянути і пізнати істину Розп’ятого за нас» (І, с. 41). Поет до останніх днів провіщав і утверджував найвищі людські помисли – Заповіді Божі, християнські ідеї:

Я не дозволяю собі ненавидіти.

Як доказ перед ними,

я освячую нині

ці етапні колимські строфи,

ці тюремні болі...[1593].

Усесвітньо відома мислителька Ханна Аренд у книжці з промовистою назвою «Люди за темних часів» писала про те, що «навіть за найтемніших часів ми маємо право сподіватися бодай якогось промінця», і що є такі люди на землі, які своїм життям і працею за будь-яких обставин спроможні засвітити оте «мерехтливе і незрідка кволе світло», котрим осягають визначений їм на землі строк[1594]. Саме до таких людей належав С. Сапеляк – поет «з нерозмарнованою вірою у Добро і Бога»[1595].

Ім’я С. Сапеляка (1951–2012) – поета-дисидента, публіциста, правозахисника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка та багатьох інших літературно-мистецьких відзнак – тільки останніми роками почало входити в духовний простір нашого народу, в структуру Космо-Психо-Логосу (за Г. Гачевим) українства. Тим часом його життя і творчість у зарубіжжі давно стали символом незламності духу, уособленням найкращих людських чеснот, лицарства, безкомпромісності, стійкості. Дж. Мейс у передньому слові до третьої книги тритомного видання спадщини поета «І каміння те стало хлібами…» (Харків, 2011) писав, що поет в дуже молодому віці «потрапив у цупкі сплети ГУЛАГового пекла, пережив катування, неодноразові голодовки, моральний і психологічний терор і все-таки все витримав, виніс на волю свою, хоч обпечену і зранену, але чисту і благородну душу»[1596]. Тому, як справедливо зазначає М. Жулинський, його «невольнича одіссея» «для нас, сучасників, і для тих, хто прийде в цей світ після нас, це вкрай важливе свідчення про час, який визирав «із-за дроту мовчання тривалістю в півсльози» на очах наймолодшого з країни «ГУЛАГів» Степана Сапеляка»[1597]. Його поезія – «то його біографія, його Житіє, переплетене з долею зеків-краян, з Долею України, його терни – непрочитана історія України й ГУЛАГу, бездоріжжя сьогодення, тривога за завтрашнє нації та держави»[1598].

Доля С. Сапеляка пов’язана з Тернопільщиною, яка завжди була «альфою і омегою» його життя й творчості. Він народився 26 березня 1951 року (за паспортом – 1952 року) в с. Росохач Чортківського району. В «Життєгласі» поет писав: «…тут я гортав найперші казкові книжечки «Коли ще звірі говорили» та «Лис Микита» Івана Франка. І звідсіль ясніли мені бані церквиці Вознесіння ХVІІІ століття з Чорткова […] Звідси на світанку, із вранішніми росами, ґрунтовою дорогою пішов я у світи …» (І, с. 1). Творчі плани молодого початківця обірвалися у зв’язку з політичною ситуацією в республіці. На початку 70-х років у розпалі репресій проти інакодумців розпочалися його виступи супроти панівних ідеологічних міфів. Він о тій порі представляв опозиційно налаштовану національно-свідому молоду інтелігенцію, що відверто протиставила себе тоталітарному режимові з його політикою денаціоналізації і придушення прав людини, культивуванням провінційності й меншовартості української культури. В жовтні 1972 року С. Сапеляк пише відкриту заяву на ім’я Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва та Першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, в якій висловлює протест проти свавілля щодо української інтелігенції. Проявом його активного духовно-морального спротиву ідеологічному пресингу на українство стала участь у національно-патріотичних акціях, одна із яких і спричинила арешт. 22 січня 1973 року на День Злуки він, разом із друзями-однодумцями, розвішував жовто-блакитні знамена в рідному селі Росохач та районному центрі. Крім того, як засвідчує Г. Касьянов, у Чорткові в ці дні були розповсюджені листівки «антирадянського змісту» (їх авторами, ймовірно, були С. Сапеляк і В. Мармус)[1599]. З цих подій, власне, й почалась страдницька дорога молодого правдоборця в неволю й крізь неволю, «поетове ходіння по тернях журби і долі»[1600], що його він поетично зафіксував у вірші «Арештантське»:

Вже не маю доріг – тут скорбоття беріз

Затріпочуть мій крик на осонні колимськім.

Лиш дві крапельки сліз загойдають вгорі

Арештантського болю морозну колиску... (І, с. 61).

С. Сапеляка було заарештовано 26 лютого 1973 року й засуджено Тернопільським обласним судом ст. 62. Ч. 1. КК УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда») та ст. 64 («Організаційна діяльність та участь в антирадянській агітації») до п’яти років позбавлення волі й трьох років заслання. Його звинувачували й у написанні «тенденційно націоналістичних» віршів, що опорочують своїм змістом суспільно-політичний лад Союзу РСР», а також у так званій «антирадянській агітації та пропаганді». Зі спогадів С. Сапеляка: «Тоді поняття «поет» і «імперія» були несумісні. 1973 року мене заарештували й засудили за зачиненими дверима…»[1601]. У «Вимозі», адресованій Голові Верховної Ради СРСР (від 09. 12. 1974 р.), поет-в’язень Ураллагу відкрито протестував проти незаконного арешту за політичні переконання, погляди й художні твори, навівши дослівно фрагмент судової постанови. Вирок було винесено за «виготовлення і поширення тенденційних пасквілів у формі віршів, скерованих на підрив Союзу СРСР...» (ІІІ, с. 279). У відкритому листі до комісії за громадянську реабілітацію літературної спадщини та діячів культури секретарям СПУ (І. Драчу, Д. Павличкові, Р. Лубківському, Ю. Мушкетику) С. Сапеляк, перебуваючи вже на волі, писав: «…я був відконвойований в столипінських зеквагонах до УРАЛЛАГу (номер 36), а пізніше засланий до Колимського краю та побережжя Охотського моря. Таким чином, з мого життя брежнєвсько-сусловський режим відморозив в зашкарублім снігів’ї десяток літ. Донині ще не зігрілися моє серце й сухожилля»[1602]. Табірні рядки поета болісно, до глибини проймають душу:

Плаче око на слух. Нерв на вії примерз.

Давить серце з-за ґрат довкруж серця краями.

Тихне плин безнадій із-під нар, з-під ребер,

З-під терпінь німоти – сірі зеки-краяни ... (І, с. 61).

А ними були мужні й талановиті письменники та правозахисники: І. Світличний, І. Калинець, В. Стус, Є. Сверстюк та ін. Саме їхній приклад стоїцизму допоміг молодому в’язневі употужнити силу духу, вижити, вистояти й писати про волю, любов, про життя в умовах неволі, нелюбові, «життєсмерті» (В. Стус). Там і зародилась духовна єдність поетів задротів’я, увиразнились ті джерела творчості, що стали для них святими, незалежно від індивідуальних літературних тем чи улюблених художніх форм. С. Сапеляк неодноразово повторював, що він щасливий з того, що доля вибрала його та подарувала змогу жити й творити пліч-о-пліч із лицарями національного духу. Про це свідчать і його численні вірші-присвяти, в яких він із теплотою та вдячністю згадує своїх однодумців. Так, збірка «З гіркотою в камені» розпочинається присвятою І. Світличному. Вірш «У сповідь» адресовано Є. Сверстюку, «Псалом благовіщенню» – В. Чорноволові, «До лукавих» – В. Стусові, «Pieta» – Ю. Литвину. «Своїй артистичній школі, яко ж і концлагерній» С. Сапеляк, за його ж свідченням, завдячував найперше І. Світличному та І. Калинцю (І, с. 41). Особливо зворушує присвята В. Стусові; вона не дає згаснути нашій пам’яті про тих, хто своє життя офірував, аби ми не стали рабами, ненастанно нагадує про тих, хто стоїчно виборював нам сьогодення і кого жорстоко «там за взгір’ям смерть косила». В цьому ряду – і сам поет, і ті українські дисиденти, що їх в діаспорі назвали в’язнями сумління.

Про С. Сапеляка вперше почули не в Україні, а за кордоном. 1975 року академік А. Сахаров у своїй Нобелівській промові «Світ. Прогрес. Права людини» серед 129 прізвищ в’язнів сумління 74-м назвав прізвище поета. У в’язничні роки йому вряди-годи вдавалося передавати свої вірші на Захід; їх друкували в Мюнхені, за нього боролися члени Міжнародної Амністії, українська діаспора та європейські демократичні кола. Німецький поет Манфред Гаусман, довідавшись про засланого в Богородське над Амуром молодого українського в’язня-митця, писав йому листи підбадьорення[1603]. Листувалися з ним у неволі німецькі родини: Урсуля Дорман, Хріста Бремер, Ільфе Меркенс (ІІІ, с. 243). Активно (морально й матеріально) підтримувало його подружжя Горбачів. Власне, зі статті А.-Г. Горбач, друкованої на сторінках часопису «Сучасність» (1979, ч. 4), дізналася про нього як поета українська громада в еміграції. Особливо тепле ставлення до мистецького хисту в’язня політичних таборів прочитується в її листах до нього: «Дорогий Степане […] Щодо Ваших віршів, то вони мені подобаються – особливо «Солодкий дощ», «Мої дні» (вірші в прозі мені подобаються, їх плекали Стефаник, Черемшина, Яцків). «Монолог з минулим» перегукується в деяких метафорах з віршами, що написані молодими поетами, що виросли на чужині. Але то є спільне відчуття плину життя, болів і радощів. Бажаю дальшого полету, і не забувайте й мене обдарувати Вашими рядками лірики» (ІІІ, с. 240). А ось думки адресанти щодо творчості поета з іншого листа, датованого 08. 11. 1978 р.: «Ваші останні вірші мені особливо припали до серця. «Я не маю сам себе» – це добра сюрреалістична візія…» (ІІІ, с. 236). А.-Г. Горбач доклала багато зусиль для популяризації за кордоном віршів С. Сапеляка насамперед як перекладач і видавець. Роботу в цій сфері також можна простежити за її листами. Наведемо фрагменти деяких із них: «Оце вийшов Альманах «ЗЕТ» – там по-німецьки Ваша «Pieta», три елегії у «Метаморфозах», у Швейцарії видала я Ваш «малий зошит», там, між іншими Вашими речами, «Перед руїнами собору» (ІІІ, с. 237); «…в моменті працюю над збіркою вибраного з «Палімпсестів Василя Стуса […] Як впораюсь і видам […] то візьмуся за збірку німецькою мовою вибраного Степана Сапеляка» (ІІІ, с. 242). Візитівкою поета на рідній землі стала збірка «Тривалий рваний зойк», видана аж 1991 року. Задовго до цього, завдячуючи А.-Г. Горбач та багатьом симпатикам української літератури за кордоном, у 80-х роках побачили світ такі його книжки: «День молодого листя» (Брюссель, 1980), «Pieta» (Гейдельберг, 1987), «Без шаблі і Вітчизни» (Торонто, 1989), «З гіркотою в камені» (Нью-Йорк, 1989), «Відлуння вцілілих строф» (Торонто, 1990).

У статті «Поет з заслання» А.-Г. Горбач висловлювала сподівання на те, що майбутні історики української літератури неодмінно приділять С. Сапелякові в оглядах лірики 60–70-х років поважне місце, як і всім тим митцям, котрі о тій порі творили «далеко поза межами України в особливих умовах духового і фізичного тиску – у тюрмах, таборах та на засланні в найглухіших закутинах Сибіру. Зовнішні обставини їхнього життя незавидні, зате вони не потребують пристосовувати ні зміст, ні форму, ні мову своїх творів до прокрустових норм панівної в Україні цензури»[1604]. Поезія С. Сапеляка, отже, не вписувалася в соцреалістичний канон радянської літератури, а відтак була чужорідним елементом на її «тілі». Але навіть після здобуття незалежності, як підкреслює Дж. Мейс, про С. Сапеляка в Україні навіть якщо й згадували, то писали як про «так звану творчу одиницю», що намагається спотворювати «чисту духовність трудящих Харкова отруйним чадом»[1605]. Після ув’язнення поета «під гласним наглядом» КДБ поселили в селі Безлюдівка (Дорошеве) на Харківщині, що стала його другою Батьківщиною. У Харкові він заснував Гельсінську групу, а у серпні 1988 року вперше в цьому місті підняв жовто-блакитний прапор біля пам’ятника Т. Г. Шевченкові. Тут поет провадив активну громадсько-культурну діяльність на теренах утвердження української державності та відродження національної культури. Однодумці називали його «галицьким символом волі у Харкові»[1606].

Після високого поцінування (Шевченківська премія) збірки «Тривалий рваний зойк» до С. Сапеляка прийшло заслужене визнання. Його приймають до Національної спілки письменників України. Він – відомий громадський діяч, член міжнародного відділення ПЕН-клубу, Української Гельсінської Групи, співголова Асамблеї Шевченківських лауреатів, один із фундаторів Асоціації незалежної творчої інтелігенції, член редколегії громадсько-політичного часопису «Український вісник», відповідальний редактор (у співпраці з поетом М. Даньком) харківського позацензурного видання «Кафедра», лауреат літературно-мистецьких премій ім. І. Франка (США), В. Свідзінського, братів Лепких, Т. Мельничука, першої літературної премії та диплома фонду Волиняків-Швабінських Українського вільного університету. 2001 року С. Сапеляк нагороджений медаллю «В’язень сумління» Міжнародного фонду «Смолоскип», 2005 року – орденом «За заслуги ІІІ ступеня». 2009 року за особистий внесок у державотворчий процесс і подвижницьку діяльність в ім’я України поета нагороджено Хрестом Івана Мазепи. Його удостоюють звання «Харків’янин 2009 року» в номінації «Діячі науки, культури, мистецтва» та почесного громадянина Тернополя (2011). Вручаючи поетові Національну (тоді – Державну) премію України імені Тараса Шевченка (1993 р.) за збірку «Тривалий рваний зойк» (К., 1991), О. Гончар говорив, що його творчість, як і Руденкова, «у найтяжчу годину уособлювала незламність духу і громадянську совість сучасної української літератури»[1607]. С. Сапеляк повернувся в Україну «із високим званням поета-дисидента» (М. Жулинський).

Однак, незважаючи на таке визнання, літературна творчість С. Сапеляка надто повільно входить у духовну орбіту народу, а відтак і в науковий обіг. Чи не першою аналітичною розвідкою про специфіку його поетики стала стаття О. Білика «…В тюрмі був єдино за слово своє» («Житіє» Степана Сапеляка: жанр, композиційна структура), друкована на сторінках журналу «Слово і час» (1991, № 5). До оцінок цієї неординарної поезії критика відтоді й подосі підходить з великими застереженнями. В листі до С. Сапеляка від 13. 10. 1977 р. М. Коцюбинська писала, що його поезія «специфічного плану, сучасна і дуже суб’єктивна, цінність якої – в домінуючому цілісному враженні, настрої, без скрупульозного дошукування доцільності, обов’язкового образно-логічного відповідника того чи того її складника. Вона сама собі встановлює закони і чинить опір критиці іззовні» (ІІІ, с. 255). Можливо, саме з цієї причини С. Сапеляк дуже рідко попадав у «силове поле» критики. Йому постійно доводилось «переконувати письменницьке товариство у своїй органічній причетності до її Величності Літератури» (ІІІ, с. 9). Тим часом художній доробок поета в історії української літератури – явище самодостатнє й неординарне.

У передмові до еміграційного видання збірки «Без шаблі і Вітчизни» (Торонто, 1989) Аріядна Шум писала: «Поет має свою філософію життя і філософію поезії. Ці дві його філософії ідуть в парі. Поет визнає лиш тих поетів, життя яких віддзеркалює їхню поезію і навпаки. Бути поетом – це велика відповідальність, каже Сапеляк. З моментом, як в житті поет відрікається своїх ідеалів, він перестає бути поетом. Великі ті, що витримують до кінця: Шевченко, Стус»[1608]. Подібно до Т. Шевченка й В. Стуса, С. Сапеляк свідомо прирік себе на «безмір’я терпінь» і «дух офірував», аби «БУЛО СЛОВО / І БУЛО ПИСАНЕ / І БУЛО СВОЄ…». Він закликав сучасників «вимастити кров слабодуху / ув останній епітафії»), а за свободу особисту й свободу нації офірував «вольне слово зека». У творчо-виражальному плані ця офіра в його ліриці розгортається в міфологічних символах хреста («поцілував хрест») і дороги («стою, щоби дійти / І вмерти від доріг…»). Усвідомлена жертовність С. Сапеляка Стусового засягу потверджується ремінісценціями з його текстів. У поезії «Вертеп слобожанський» використано рядки вірша В. Стуса «Уже Софія відструменіла»:

хто ж обезсмертить

ім’я ЇЇ вольне

ГОЛОС

ДОРОГО ДОЛІ ДОРОГО БОЛЮ

ВСІ

АМІНЬ[1609].

С. Сапеляк, унікальний глибинним зв’язком із давньоукраїнською духовною традицією та Святим Письмом, виводить на поверхню свого тексту реалії буття політичного в’язня. «Задротівну» біографію поета винесено у назви творів («Арештантське», «Невольнича рапсодія»), образи-знаки «ґратованого» світу («на сірих тюремних мурах»; «ідуть етапи чорним ходом»). Репрезентація «зовнішньої» (тюремної) біографії відбувається на лексичному рівні (в’язниця, ґрати). В мові багатьох його віршів формуються мікротеми, які виступають системотвірними чинниками «табірної» хроноструктури («кружеляють тіні з ґратами на тілі»; «Око із очиці кров тюремну п’є»; «давить серце з-за ґрат»; «сірі зеки-краяни»; «вуха сексотів через кормушку ока» й под.). В його творчості характерна для табірної лірики художня атмосфера програмується експресивно-стилістичним струменем ностальгії та болю, зумовлених конкретними життєвими обставинами («Вже не маю доріг – тут скорбоття беріз / Затріпочуть мій крик на осонні колимськім»; «Я знов зека на нарах…»).

Біографічна проекція на текст у ліриці С. Сапеляка відчутна й у трагічному відтворенні похмурої дійсності, що позначилось на тематиці та стилістиці його віршів. Це потверджують наскрізні мотиви неволі («в недоленьці ой доленька зажурилась»; «оплакують волі невольні скрижалі»), стрижневі образи болю («Над барикадами ридань»), сльози («Наскальна сльоза»), журби («Журбопис»), ностальгії («Вигнання», «До розлуки»), а також жанри голосінь та плачів («Тренос Малий в нечутнім голосінні»).

Знаками драматизму невільничої біографії С. Сапеляка виступають словообрази із семантикою «згоряти» («Я знов згорів. / На одрі мій пречистий жребій»; «…жаль бачу великий / вигоряє небо чернече / у літописанні Несторовім…»). У більшості випадків образи «вогненного спектру» використовуються ним у руслі національної мистецької традиції, за якою символи вогню співвідносяться з «ідеєю духовного воскресіння нації, з прометеївськими мріями про високе»[1610]. Так, у вірші «Глосарій» апологетизується божественна сила вогню (у тексті – «жертовне полум’я»), спроможна «сотворити козацький дух». Цікаво, що автор виносить у назву дефініцію рідкісного античного канонічного жанру, що передбачає супровід основного тексту, потребу його коментування. Слово поета звучить у підтексті вірша й лише вряди-годи «проривається» до читача тугою національної історичної пам’яті (Самовидця) та голосом сучасників («на жовто-голубім тлі / Заливахи Опанаса / сопілкою слухаю мудрість…»).

Роздумуючи про складні проблеми буття людини в заґратованому «підрадянському» світі, С. Сапеляк не зажди уникає декларативних інтонацій. Однак у переважній більшості в нього гору бере глибокий ліризм і молитовно-сповідальний пафос художнього вислову. Він відтворює душевний стан людини в ситуації її єднання з Богом («У душі моя свобода, / а життя моє в Христі»; «людина що силою рівна / самому собі в любові / є боголюбна і преображенна / волі своєї у волю Божу»). В цьому сенсі його лірику можемо вважати потужним процесом вивільнення оскверненої душі з-під влади руйнівних сил зла та відродження Віри у високому й складному її розумінні. Тому-то стиль поета в більшості випадків кореспондується з образно-стилістичним ладом літургійної літератури. В контексті дисидентської лірики творчість С. Сапеляка вирізняється потужним духовним началом, що вибудовує всі структурно-функціональні рівні його авторського тексту, спів мірного з біблійним:

ВІЧНІСТЮ ЖЕРТОВНОСТІ

благаю...

МОЛИТИСЯ

з кетягом туги ізгойної

І СЛОВОМ

понівеченим

у лоні

вдовиного ридання

відійти нині

у символ віри... (І, с. 212).

Перебуваючи в ситуації постійної та невідворотної залежності від обставин, С. Сапеляк, подібно до інших дисидентів, залишався внутрішньо вільним як митець слова. Джерелом його творчості, попри всілякі зовнішні перешкоди, що їх чинили чатівники закону (радше – беззаконня, бо «найперше було слово: «НЕПАЛОЖЕНО»), залишалась «довіра до себе», буття, що покоїться в самому собі («вірую / від стогону до стогону… / вірую / від скорби до скорби…»). Тому-то в умовах задротів’я він писав про те, що й поети «на волі»: про природу, про життя та смерть, про Бога, про любов, про трагедію самотності, про жорстокість світу, про час, про Україну, про сенс людського буття»[1611]. М. Ткачук підкреслює, що його табірна лірика відбиває не лише в’язничні мотиви, але й кипіння високих почуттів автора, «події думки, що вміщують найтонші порухи індивідуальних емоцій і могутній моральний потенціал українського народу»[1612]. Отже, виступаючи біографічними самоокресленнями поета-в’язня, його вірші водночас становлять собою значно ширше явище, котре виходить далеко поза межі біографічного джерела.

Кожен поет, встановлюючи суб’єктивні стосунки з об’єктами зображення, шукає для них власну формулу. Індивідуальними в кожному випадку є чинники та засоби формування тексту, спонуки творчості. Дослідники пишуть про три вічні джерела, котрими живиться творчість С. Сапеляка: «український фольклор, Біблія, Шевченко»[1613]. У слові, виголошенім на врученні літературно-мистецької премії імені Богдана та Левка Лепких (1995 р.), поет говорив, що фольклорні мотиви стали для нього «визначальним дивозорієм у творчім натхненню» (І, с. 44), «одчайдушним же нервом» лірики – «правда і одчайдушна свобода у своїй Вітчизні» (І, с. 45), а також «благовість Шевченка: «Святую правду воскресить…» (І, с. 49). Основним же джерелом усіх Сапелякових поетичних ідей та образів було Святе Письмо, до розуміння і прийняття якого його в умовах уніфікованих цінностей та агресивного атеїзму ще в дитинстві привела родина, про що дізнаємось зі спогадів митця: «Гідний греко-католик, він [батько] рятував мене своїм гірким уроком, простягав руку, ведучи до Причастя, де у храмі бабуся і мама на «горнім місці» з хорів заспівували «найперше Слово» літургії […] Зрештою, від них я навчився ставати до образу Божого, здійнявши «кірзаки» і шапку, вперше від них я «грамотно» вимовляв слова «Отче наш» (ІІІ, с. 23). Мабуть, саме любов до Бога, як стверджував поет, на все життя визначила сенс його «екзистенції і не «ввела у спокусу» (ІІІ, с. 86). В «малій зоні», на «острові «красного беззаконня» і «чорних списків» Біблія і Т. Шевченко були для нього найважливішими причинками самозахисту: «…в цю темну годину скону й жури в камері-одиночці, аби не збожеволіти, я з пам’яті «бубонів» зі всієї сили «Отче наш…» та тримався за стеблину животворного терну Шевченкового Слова […] І віщим цим «буботінням» пройнятий таємною силою драми я ширяв тюремною камерою, наповнюючи її живою сущщю свого існування. І жадібно жививсь і спасавсь у Його псалмі. «Заповітом» Кобзаря. І начував, пишучи: «Як підмеленне білий голос / Голосить псальму на вуста…». А в камері – довга глибока тиша. І я неначе на одрі […] І з пам’яті, аж зіпом зіпаю «Реве та стогне…» і прошу – відпусти мою душу: «Не задля сповіді, а в сповідь / Хоч сном, вітчизнонько, прилинь…» (ІІ, с. 16).

Відомо, що «національна художня свідомість особливо яскраво виявляється в народній творчості, яка обертається навколо основних архетипів, сталих емоційно-динамічних моделей, повільно видозмінюючи та розширюючи їх»[1614]. Тож закономірно, що особливості естетики С. Сапеляка значною мірою кодифікуються природним фольклоризмом, що свідчить про автора як носія й виразника українського національного світогляду. Уснопоетичні джерела є важливим чинником його образного мислення, свого роду оптимальною призмою естетичного сприйняття й відтворення світу. Відомо, що фольклоризм того чи того автора виявляється переважно на трьох основних рівнях «співдіяння» митця з уснопоетичною творчістю: звичайна стилізація фольклорного першотексту, включення у власний текст фольклорних елементів, структурування індивідуального художнього світу за основними принципами фольклорної естетики. В поезії С. Сапеляка присутні всі названі типи взаємин із фольклором, що трансформувались в авторський текст на різних рівнях: образному, сюжетно-композиційному, мовно-стилістичному.

Звернення до народнопісенної образності, фольклорної символіки, як підкреслює М. Ільницький, «викликане прагненням поетів зміцнити філософську основу творів, опертися на тривкі основи народного світосприймання і світорозуміння, поєднати їх з сучасними проблемами»[1615]. Саме з цією ідейно-естетичною метою С. Сапеляк активно вводить у свої тексти фольклорну образність («калинонька», «рушничок», «зозуленька», «доленька», «кониченько», «зіронька», «свічечка» тощо). Нерідко це символи історіософської семантики («козаченько», «слава», «степ», «курган» і под.). Традиційна народнопісенна символіка в новому контексті зображуваного увиразнює апокаліптичний дух новітньої руїни («Світ відлунав. В рубцях гноївся степ. / Світ відлунав. Ще палі в кровотоці…»). Драматичний пафос підсилюють такі формальні проявники, як ритміка замовлянь, голосінь, дум, свідома стилізація під народний мелос. Із поезій такого характеру виникає апокаліптична містерія, в якій виборюється доля зневаженої нації. При цьому фольклорна символіка в інтерпретації С. Сапеляка народжує образи, нові у смисловому та емоційному планах. Поет поєднує фольклорну стихію з біблійними міжтекстуальними аналогіями, підсилюючи в такий спосіб настроєвий підтекст. Так, у вірші «Псалом Благовіщенню», присвяченому В. Чорноволові, цей художній прийом увиразнює лихо, духовну пустелю:

що вже третє Благовіщення

зозуленька не кує…

Ой не кує зозуленька – не кує,

ой не кує з дуба – не кує,

ой не кує у калині – не кує,

ой не кує, не кує – дзвони не дзвонять… (І, с. 103).

М. Костомаров зазначає, що образ зозулі в народній символіці має багато значень. Він, зокрема, є символом передбачення й пророцтва, грізної долі. Кукування ж зозулі символізує плачі[1616]. С. Сапеляк використовує саме це значення усталеного символу, поглиблюючи його текстологічними паралелями Святого Письма.

В увиразненні діалогу художньої творчості С. Сапеляка з фольклорними джерелами важливу роль відіграють міжтекстові тяжіння, що предметно оприявнюються в епіграфах. Так, з метою драматизації зображуваного, він бере за епіграф до циклу «Вірші з еміграції» слова відомої народної пісні: «Чуєш, брате мій… / Чуєш – кру-кру-кру, / В чужині умру…». В кожному випадку поет знаходить індивідуальні шляхи трансформації фольклорних ресурсів у власний текст, у процесі його мистецького засвоєння по-своєму «веде на фольклорному терені активну розвідку можливостей ідейного і художнього збагачення»[1617].

Активно вживані поетом фольклорні прийоми підсилюють емоційну атмосферу творів. Особливого емоційного пафосу його віршам надає специфічний синтаксис, зокрема, багатократні анафори й характерне для фольклору повторення вигуків («ой», «о»). Відомо, що вигуки «як виразники почуттів, емоцій, оцінок, реакцій у монологічному мовленні ліричного героя є поряд з іншими засобами покажчиками інтенсивності емоцій, мінливості настрою»[1618]. Часто вживаний поетом прийом ампліфікації вигуків у кожному рядку строфи підсилює журливі елегійні тональності, характерні для його віршів загалом. Живомовного емоційного тембру текстам надають іманентні фольклору засоби лексичного здвоєння синтаксичних повторів:

чогось мені бачиться

жита похилились

чогось мені та й знов бачиться

не правдонька нам судилась

в недоленьці ой доленька зажурилась (І, с. 131).

Фольклорну зарядженість тексту С. Сапеляка створюють топонімічні ряди на означення локусів української землі та історії (Донець Сіверський, Хортиця, Канів, Дніпр, Довбуш, Крути), що супроводжуються експресивною лексикою («червона калинонько / козацькая вродо»). Його вірші інтимізуються з допомогою таких народнопоетичних формальних проявників, як експресивні ресурси слова («барвіночок», «серденько», «неправдонька»), емоційно наснажені, почасти – метафоричні епітети («солона неслава», «соборове серденько»), характерні для фольклору епітети, виражені іменниками-прикладками («лебідонька-зіронька», «воля-небога», «скорботонько-серденько»), постійні тропи («кінь вороненький», «високі кургани», «вірная правда»), інверсовані художні вислови («росинкою ранньою», «по ріллі чорній») та повтори («недоленька-доля», «один-однісінький», «світом-світом»), нестягнені форми прикметників («злеє», «соборнії», «козачії»). Використання застарілої лексики («вражеє», «істікає», «м’я») естетизує текст, робить його урочистим, зближує з літургійними текстами, що для творчої практики С. Сапеляка є явищем вельми характерним. Неабиякого ефекту надає віршам поета пропущення тих чи тих частин мови. Часто еліпсуючи слова, він саме на них зосереджує смислові та емоційні акценти, ніби закликаючи читача вставити на місці пропущеного слова своє, власне. Відбувається акт співтворчості: «автор-текст-читач». Такі прийоми употужнюють емоційну силу художнього вислову (а відтак і впливу на читача):

Бо там за взгір’ям смерть косила.

Бо там – не вигоїти ран.

Бо там – крижинами прижилась

На нарах кров до рушника (І, с. 95).

Як видно з цитованого тексту, на площині одного тексту поет зосереджує об’ємні картини в’язничного буття й водночас уводить фольклорну атрибутику, що, з одного боку, ліризує вірш, а з іншого – надає йому рис драматичного національного колориту.

Художня творчість С. Сапеляка з етичного та естетичного поглядів явила неспростовний взірець універсальних принципів осмислення та відтворення буття з позиції його довершеності, тобто Абсолюту. Сутнісним джерелом ціннісного структурування індивідуального духовного досвіду поета стала традиція християнської свідомості, символіко-психологічні топоси якої формують сакральне поле авторського тексту. Він був глибоко віруючою людиною, а тому в нелюдських у тривіальному сенсі умовах буття політичного в’язня радянських таборів залишався відкритим для добра, вірним своєму моральному обов’язку. Зберегти в собі особисту й національну гідність йому допомагали віра в Бога і, безумовно, поезія, світоглядне опертя якої виразно означене ідеями Святого Письма як засадничого чинника апперцепції істинного авторського повідомлення.

Творчість С. Сапеляка, як, власне, й саме його життя, потверджує загальногуманістичні цінності християнства, окреслені в Євангелії від Матвія (гл. 6: 33) такими словами: «Шукайте ж найперше Царства Божого й Правди його»[1619]. Його індивідуальна модель світу інспірована канонічним текстом Книги Книг. Це зумовлено не лише змістово-формальними вимірами тексту, а й духовно-світоглядними домінантами самого автора, зокрема його християнськими переконаннями, про що неодноразово свідчив і сам поет, і ті, хто знав його зблизька. Авторські форми й способи переосмислення та інтерпретації біблійних структур у ліриці поета, їх інтегральні та диференційні характеристики, що окреслюють самототожність митця, увиразнюють його індивідуальну творчу поставу.

Поезія С. Сапеляка вносить питоме ідейне та естетичне прирощення до біблійного першотексту. Більшість проблемних кіл його лірики (національне самовизначення, морально-етичний комплекс, духовно філософське пізнання людини та світу) розв’язуються в руслі загальногуманістичних цінностей християнства. Сам же поет став не лише літературним, але й моральним гарантом концептуальних засад Святого Письма, засвідчивши відповідність естетичного світовідчуття високій етиці буття. Його дисидентське життя явило апологію смерті-офіри, сумісну завперш із євангельською міфологемою «тернового шляху», далекого від життєохоронного єства земної людини. Індивідуальні художні версії євангельських колізій та символічних образних структур є джерелом гуманістичної енергетики авторського тексту С. Сапеляка. Поет був переконаний, що «нині час діалогу з притчею Божою, любов’ю до ближнього […] бо світ сатаніє [1620], тому переводив онтологічні й аксіологічні виміри буття в естетичну площину виключно з позицій християнського гуманізму, отже, ідей милосердя, добра й любові:

«Обнімітесь, брати мої».

Безлунням пам’яті обнімітесь. Знаки дзеркал мигтять

До утрені Свободи. На рушники станьмо...[1621].

С. Сапеляк, поза сумнівом, поет пробіблійний. Своєю творчістю він явив високий рівень синтезу Логосу і Духа. Християнська постава суб’єкта його лірики сформувалась під впливом постійної присутності Бога, що засвідчує метафізичну складову індивідуального художнього мислення. Перебуваючи світоглядово й психологічно у виразній опозиції щодо монопольного атеїзму, він відверто дистанціювався від трагічного досвіду радянської доби, категорично не приймав її породження – homo totalitaricus, однією з основних ознак якої стала «втрата душі»[1622]. Матрицю ж сакрального тексту С. Сапеляка значною мірою структурує саме цей біблійний концепт («душа наша – ім’я Боже»), що визначає один із найбільш ціннісних кодів християнського віровчення, в якому душу зазвичай пов’язують із божественним началом, нематеріальною субстанцією. «Душа» у С. Сапеляка – один із визначальних мікроконцепів сакрального поля, що визначає художній простір його лірики.

своєрідний «автономний комплекс» (К. Г. Юнг), котрий творить окремішне, зазвичай виключене з ієрархії свідомості й профанного буття психічне життя індивіда: «сохрани м’я Боже / Сине Господень / і спошли душі моїй / сім дарів СВЯТОГО ДУХА…» (І, с. 327). В одному з останніх інтерв’ю газеті «Літературна Україна» поет зізнавався: «Мислю серцем. Пишу душею. Світ мій – ірраціональний»[1623]. Зберігаючи моделюючу роль біблійного концепту душі, його «смисловий суверенітет» (В. Сулима), він водночас свідомо деперсоналізував душу («душі на цім світі нема»), у такий спосіб «ословлюючи» апокаліптичність як ознаку тоталітарного буття, що нівелює в людині особистісне нача («душа мертвіє / і не оживає / елегією Духа»). В умовах абсурдного буття загострилось його відчуття катастрофізму, обездуховлення світу, об’єктивуючим символом-знаком якого виступає образ «безмежних снігів душ» (у В.Стуса – «душ спресованих мерзлота вічна»).

Поезія С. Сапеляка органічно вписується в художньо-філософську парадигму з чітко вираженою біблійною інтертекстуальністю. Інтертекстуальні перегуки, починаючи з назв, епіграфів та прецедентних образів, аж до підтекстових алюзій і типологічних аналогій, відсилають читача до широкої гами соціокультурних кодів канонічного біблійного тексту, що в новій естететичній ситуації ретранслює множинні сенси: філософські, психологічні, морально-етичні тощо. «Співприсутність» (Ж. Женетт) біблійного тексту проявляється у смисловому полі лірики поета через духовний контекст і співвідноситься із канонічними морально-філософськими кодами Книги Книг.

Біблія виступає художньо зафіксованим духовним опертям художньої творчості митця. Безсумнівно, біблійний текст використовується ним для створення специфічного емоційно-аксіологічного плану сприйняття, на тлі якого канонічні події (образи) увиразнюють важливі для автора смислові акценти: прийняття християнських ідеалів і високих духовних цінностей, з одного боку, засудження універсального зла, неприйняття поневолення духу й тотальної фальші – з іншого. Біблеїзм поета, однак, не обмежується формальним використанням канонічного першотексту (епізоди, образи, пафос) для увиразнення соціально-політичного підтексту. Йому вдається максимально зберегти й відтворити у своїх віршах біблійський дух, головну суть християнства, найприкметніші ознаки християнських ідеалів тощо.

Функціонування біблійного матеріалу в поезії С. Сапеляка багате й різноманітне і за формами, й за способами індивідуальної мистецької інтерпретації. Визначальним моментом переосмислення ним біблійно-християнських мотивів та образів є відтворення трагізму долі людини (народу) в антигуманному тоталітарному суспільстві. За допомогою різних видів біблійного інтертексту він творчо реалізує іманентну для його художнього мислення ідею єднання Всевишнього та України як «екзистенційного тривання почуттів». Бог і Вітчизна у філософсько-естетичній системі поета формують смислову єдність, яку він не лише декларував, але й послідовно реалізував у своєму житті.

Вражаючою є суголосність авторського тексту митця та відповідних місць Євангельського Письма, якими буквально «пересипана» його поезія. З її тематичних окреслень найфункціональнішими в ній є теми всепрощення та наперед заданої долі. Для потвердження наведемо кілька із багатьох можливих прикладів таких текстуальних збіжностей: Євангеліє від Луки (гл. 9: 28): «Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить» – С. Сапеляк: «О помолімося / добротою ворогів наших / О помолімося / злом братів і сестер наших / Во триє помолімося / благомилосердно…»; Євангеліє від Матвія (гл. 26: 42): «Отче мій, як ця чаша не може минути Мене, щоб не пити її, – нехай станеться воля Твоя!»[1624] – С. Сапеляк: «Доля судила мені повчати світ / святими руками Твоїми / задля нашого спасіння…». З погляду виразника біблійної традиції йдеться не про «зовнішні» збіги, а завперш про своєрідне відображення внутрішньої організації суб’єкта лірики як носія духовного інтенційного світу самого поета, зафіксованого в багатьох його автокоментарях.

Біблійна знаковість розширює асоціативне поле лірики С. Сапеляка. Він активно уводив її в русло естетизації, актуалізуючи в контексті сучасної йому доби. Поет прагнув бути виразником голосу Віри, Правди, Любові, Духа, тобто заповідей Господніх, про що свідчать його численні самоозначення-імперативи: «Хочу йти у вірі Божій»; «Хочу Божої науки»; «По миру йду помазаником Божим». Християнська визначеність ліричного суб’єкта, його детермінованість ідеями Книги Книг розкривається в поезії С. Сапеляка через відповідні конфігурації вираження авторського «Я», зокрема, через парадигму займенника «я»: «Я не дозволю собі ненавидіти»; «помилуй м’я Діво / Богоматір / сохрани м’я Боже». Тут скористаємось слушною думкою Л. Тарнашинської, що «це коротке слово-поняття виходить далеко за межі займенникового сенсу і насправді містить у собі потужну сугестивну силу спадковості, живлену й активовану пам’яттю як запорукою тяглості історичних та культурних традицій, і водночас – потенцію самоусвідомлення як самовирізнення персонального буття»[1625]. Особливу енергетичну зарядженість поетичного слова С. Сапеляка творять архаїчні та діалектні форми займенникових конструкцій («Та спошли ми (мені. – Р. Г.) Господи / СЛОВО БЛАГЕ / і благословення…»). Наративне «Я» поета-християнина, нерідко зафіксоване у назвах творів («Се є житіє самого автора…», «Цим твором автор продовжує житіє…»), залишає рельєфний відбиток на різних рівнях організації тексту, що виразно маркують теоцентричність його авторського «Я» ( «і дух офірував, і слабим служив»; «посилаю вам миру полинового / єлеєпомазатися довготерпеливістю Господньою»). Подекуди апологетизовані ідеї Святого Письма мають декларативний характер («всім родом Сина розп’ятого Марії / всіма Руїнами Духа / ВОЗРАДУЙТЕСЯ НЕЗРЯЧІЇ…»), однак переважно вони звучать природно й органічно. Особливого ліризму художньому вислову надає фольклорний наратив із відповідною образною та формальною атрибутикою («…Та й благослови Боже / та й ці три листочки…»)

Крізь увесь художній простір авторського тексту С. Сапеляка проходить образ Бога як «Сотворителя Духа». Поетові максими, що визначають царину його духовості, розгортаються в ракурсі філософсько-екзистенційних постулатів Г. Сковороди: «Правда Господня навіки»; «А між вами стоїть, що Його ви не знаєте»; «Навіки, о Господи, слово Твоє в небесах пробуває»[1626]. Подібно до давньоукраїнського мислителя С. Сапеляк перебуває в постійних пошуках Його (Творця) як основного джерела буття (цей займенник часто вживається ним у ролі синоніма слова «Бог» і, як у Святому Письмі, завжди означується великою літерою). Поетові близька сковородинівська ідея всеприсутності Бога та всеохопності й істинності його вчення («святий ДУХ бо чую ТВІЙ / сонце Твоє бо в серці бачу…»). В унісон національній філософсько-мистецькій традиції він підносить Творця до найвищих морально-етичних висот. Більшість його віршів побудована на тезі: «Я ХОЧУ БОГА ВО ІМ’Я ДУХА». Активно вводячи у смисловий контекст поезії біблійний текст, С. Сапеляк апелює безпосередньо до Бога-Отця, Спасителя, що мислиться ним як уособлення всіх людських чеснот, вічних істин. Художньо осягаючи духовну депресію свого покоління і підневільність народу, він через комунікацію з Богом генерує його сенсом смислове поле тексту, визначаючи моральні критерії духовної сутності суб’єкта лірики, що опосередковує позицію автора:

А коли просвітилося серце МЕЧЕМ ЙОГО,

то обіт дав, пером писаний: «Вірую, Отче» (І, с. 65).

Образом новозаповітного (милосердного) Бога, «довготерпеливістю Господньою» значною мірою кодифікується жанрова матриця поезії С. Сапеляка. На першому плані тут перебувають параболічно-притчеві жанри (молитва, житіє, псалом, тренос), які в його авторській версії модифікуються в цілком індивідуальні художні структури. Продовжуючи лінію києворуської агіографічної літератури, поет адаптує до громадянської проблематики традиційний жанр молитви. Сповідальні інтонації поглиблюють драматизм зображуваного, надаючи тексту атрибутивних ознак покаянної молитви:

Соборе. Соборе. Молитвенне слово.

Святішої слави сліпий єретик.

О Дніпре. О чайко. О висохле соло.

Останки козачі. О Боже. Прости…» (І, с. 58).

Частотні безпосередні апеляції до Бога близько межують з езотеричним текстом, асоціюючись із канонічною, переважно прохальною молитвою («Сохрани м’я, Боже»; «Та й благослови Боже»). Із образом Бога, ідеями Святого Письма С. Сапеляк пов’язує віру в духовне відродження й становлення нації. Симптоматичними в цьому сенсі є його взірці інвокативної лірики, побудованої на засадах фольклорної поетики з її настановою на умовного адресата. Подекуди вірші такого плану звучать як біблійні пророцтва-застереження. Віртуальний діалог увиразнює специфічна лексика, насамперед, старослов’янізми, що сакралізують художню атмосферу авторського тексту митця та увиразнюють індивідуальний код його поетики: «Допоки ж, Боже мій. Допоки. Боже… / Вкраїно. Українонька – ти єсмь!..» (І, с. 326).

С. Сапеляк часто виносить жанрові дефініції Книги Книг у назви творів («Псалтир пом’янальний», «Акафіст до ікони Пресвятої Богородиці...», «Містерія з молитвою», «Псалом Благовіщенню», «Літургія на честь собору Святої Покрови в Харкові», «Парастас» тощо). Християнський світогляд поета зумовив активне звертання ліричного героя до Всевишнього. Через розкриття його духовної суті в момент моління він відтворює «душевний стан людини, ту благодать, що її вона отримує, очистившись од скверни і запричастившись Божим іменем»[1627]. У доробку митця наявні авторські взірці художньої модифікації найвідоміших у богословії молитов (покаянні, прохальні, подячні тощо). І це невипадково. Поет згадував, що «єдиним скарбом, що обтікав моральним струмочком серце духовної атмосфери, залишалася Молитва. Молитва у цьому гіпертрофованому режимі труєної екзистенції самозахисту» (ІІІ, с. 58). Його молитовним зверненням властиві змістові епістемологічні характеристики канонічного жанру (специфічний емоційний темпоритм, елегійні тональності, архаїзоване мовлення тощо). Авторські версії християнської молитви, репрезентовані агіографічними віршами поета, вирізняються особливим пафосом, зосередженістю на духовному єстві особистості й сфокусованості на екзальтації божественного начала буття, що сакралізує авторські тексти. Тут зредуковано найхарактерніші композиційні елементи молитовного жанру, насамперед активно вживані смислові рефрени-звернення (до Бога, до Богородиці) риторичного характеру:

помилуй м’я Діво

помилуй м’я Діво

Богоматір

сохрани м’я Боже… (І, с. 129).

Найчастіше молитви С. Сапеляка адресовані Божій Матері. Її авторськими варіантами виступають: «Діва», «Богоматір», «Пресвята Богородиця», «Пречиста Діва», «Пречиста». Цей християнський архетип особливо значущий у поетовій художній аксіології. Він сприймавсі й осмислювався ним насамперед як «символ Матері, Цариці Небесної, Життя, Світла, Мудрості, Таїни, Любові, заступництва, радості і смутку; ідеалу жінки-матері; союзу божественного і земного»[1628]. Ідеалізація Пречистої у віршах С. Сапеляка перегукується із Шевченковими моліннями, зверненими до Божої Матері, проханням дарувати поетові «полум’яне слово істини, що розтопило би серця людей і врятувало Україну»[1629]. Він продовжив і розвинув сталу традицію давньоукраїнської літератури в адаптації жанру молитви, синтезуючи духовну проблематику з громадянською, в такий спосіб увиразнюючи патріотичні інтенції, акцентучи національні ідеї, невіддільні від його художньо-філософської системи та морально-етичної конституції. У цьому сенсі С. Сапеляк, подібно до І. Калинця, репрезентує новий різновид канонічного жанру – «молитву до Вітчизни» (Т. Салига):

…Украйно, пречистая в жонах…

О Діво. О Доле. О святосте уст.

Спасіннячко-царю, окликни з амвона.

Младенче грядущий, спошлися на суд.

Оплакати волю-небогу небожу… (І, с. 59).

У доробку С. Сапеляка переважають переспіви та авторські стилізації канонічного тексту молитви (напр., «Літургія на честь собору св. Покрови в Харкові»). Як підкреслює І. Даниленко, їх «ретельно дозовані елементи» він органічно й доцільно поєднує з «лірико-поетичним викладенням романтичних, містико-патріотичних цінностей ліричного суб’єкта»[1630]. При цьому ним часто використовуються різноманітні текстологічні паралелі та міжтекстуальні аналогії з творами інших письменників, що підсилюють гуманістичне звучання активно маніфестованих усіма в’язнями сумління ідей Святого Письма:

вірую

від зіроньки до зіроньки

кров людська – не водиця…

вірую

від псалму до псалму

караюсь мучусь але не каюсь (І, с. 128).

Основою художнього світу С. Сапеляка була висока віра в Божу істину. І в цій вірі він, як і багато інших українських письменників релігійного спрямування, ніколи не тримався «невільничо самої форми, зовнішніх признак», а старався «збагнути суть самої віри»[1631]. В есеї-спогаді «Доле моя, хрестиком вишита…» поет зізнавався: «…ясніла у високім небі наді мною – зоря моєї віри. Віри, що відсвічувала мені подвір’ям, вітцівським садом, материнською любов’ю… І віра у «сліди Його». Віра, що «гори ворушить…». Це і стало моїм поверненням із крутих, крем’яних доріг до рідних пенатів. Із чужинецьких концтаборів і Заславських казарм… А ще була віра в Слово. Титло моє робове. Щастя це моє, хрестиком вишите» (І, с. 289). Світомислення митця виразно марковане релігійно-містичними елементами. Його ж містичні почуття – це «почуття єдності індивіда з Абсолютом»[1632]. Тож закономірно, що віра в праведність Божих заповідей у його художній репрезентації сягає метафізичних вимірів («Клятвою вірності / возноситься віра») і пов’язується з питаннями онтологічного характеру. Поет закликає сучасників жити з Богом у серці («святий Дух бо чую Твій / сонце Твоє в серці бачу») та намаганням «не загубити Духа віри». Цитований вище вірш-молитва утверджує несхитну віру ліричного героя (безумовно, й самого поета) в християнські істини; особливої експресивності надає їй рефрен «вірую», з якого починається кожна дворядкова строфа вірша. Християнська етика «уживається» тут із правдоборчими ідеями («рука вража поборенна»). Найвищою метою для поета є Бог («душа наша – ім’я Боже») і Батьківщина («вірую / від вкраїноньки до вітчизноньки»).

Релігійно-містичний характер поезії С. Сапеляка увиразнюється багатьма індивідуальними стилістичними особливостями художньої манери, зокрема, формальними й змістовими маркерами сюрреалізму. В багатьох його віршах зустрічаються апокаліптичні образи («вимерлі вітровії», «скарана кров», «прах сердець», «божевілля сваволі», «безхмар’я ґрат», «ландшафт галюцинацій», «смерть Помпеї», «вигоріле небо чернече» тощо). Репрезентовані багатьма віршами С. Сапеляка макабричні сюжети й містичні візії, що асоціюються з тотальною руїною, типологічно зближують його з В. Стусом (С. Сапеляк: «Ангел вмирає в ореолі мертвого неба»; В. Стус: «Зоріє на пустку усмерть сполотніле божа»).

У сюрреалістичному плані написана переважна більшість ліричних мініатюр, котрі «заторкують межові ситуації буття і найбільше унагляднюють прірви жаху, самотности і болю, в які довелося заглядати молодому поетові»[1633]. Такі сюрреалістичні ознаки, як візійно-профетичні мотиви, суміщення абстрактного й конкретного в авторському повістуванні повсякчас супроводжується апеляцією поета до Бога, що відзначається надзвичайно широким спектром емоційно-психологічних аспектів і супроводжується всілякими спробами привернути увагу читача до проблем буття нації, а не лише окремого індивіда (й самого автора):

Де ж дзвони твої

Вітчизно моя

о, Господи…

Воістинно… (І, с. 77).

Вірші С. Сапеляка раз по раз виповнюються благовісним пафосом завдяки просторованості ліричного переживання. Незалежно від жанрової специфіки творів, їх об’єднує подібна просторова конфігурація. Як у поезіях В. Стуса, в його віршах крізь постійні образи та предметні деталі («небо», «вознесіння») наскрізно проходить просторовий вектор ліричного сюжету «трансцендентного відземного пориву» (В. Моренець). У хронотопі лірики поета панує час Вічності («вічність жертовності») та простір Безкінечності («душа моя усюди»). В кінцевому підсумку твориться велично-трагічна візія світу, в якому поет, християнський герой-мученик, подібно до Ісуса Христа, сіє Слово Боже – слово правди й справедливості:

І цвяхували ЙОГО

і голос точили ЙОГО

...І рече:

– ЖИВЕ ЄСМЬ...

І БУЛО СЛОВО... (І, с. 316).

Емоційно-чуттєвий тембр Сапелякових віршів формується специфічними синтаксичними засобами: парцельованими висловами, що не передбачають розділових знаків і підсилюють враження глибоко трагічного, навіть містичного монологу («терни в повісті моїй читайте / вдень і вночі / слезу мою першу успокойте»), суцільними повторами та риторичною інтонацією («Куди? Куди ми? Де свята дорога?.. »), формально-змістовими константами молитовної комунікації («помилуй м’я Діво / помилуй м’я Діво / Богоматір…»). Сповідальність ліричного героя досягається стрибкоподібною інтонацією, обриванням фрази, прагненням опустити щось надзвичайно важливе в міжтекстовий простір («вірую від скорби до скорби / душа наша – ім’я Боже / вірую»). Про близькість до агіографічних творів свідчить специфічний віршовий ритм та строфічні якості віршів С. Сапеляка. Відсутність строф, монотонне говоріння, анафоричні звернення («вірую», «Господи», «Отче») підсилюють євангельську інтонацію тексту, стилізують його під літургійне мовлення, яке увиразнюється наскрізними образами свічі («свіча горить мені»; «ой Йваночко / ой свічечко…»), неба («небо в ореолі вічності»). Особливого колориту художньому вислову надає введення в партитуру тексту традиційної фольклорної атрибутики, ментально детермінованих символів:

ой схиліте хоругвочки

козачії соборнії

ой на рушничок м’я покладіте

ой не має кониченька

ой погибає козаченько

ой Йваночку

ой свічечко

червона калинонько (І, с. 132).

Вельми промовистим у плані утвердження ідеї жертовності й воскресіння української нації є вибір поетом жанру житія. Відомо, що житія – це життєписи знаменитих єпископів, патріархів, монахів, світських осіб, канонізованих християнською церквою; літературний жанр, що відрізняється від просто біографії виразно релігійною спрямованістю. Агіограф ставить за мету дати взірець подвижництва. «Правильному житію» була властива розповідь від третьої особи, інколи допускалися відступи: звернення автора до читача, похвали від автора святому. В композиційному плані були обов’язкові три частини: вступ, власне житіє, висновки. За житійним каноном вимагалося також і введення негативного героя. Він протиставляється святому як антитеза»[1634]. С. Сапеляк майстерно стилізує хрестоматійний житійний жанр, залишаючи смисловою домінантою релігійну спрямованість твору. Його житіє явило унікальний жанровий витвір літератури. Автор сучасного «Житія» відступає від давнього канону агіографічного тексту. Тут переважає ліричне начало, а не традиційно епічне; переживання від лихих обставин, а не зображення самих обставин. У його «житії» постать митця сакралізується, бо йому дане Богом Слово, яким він має боронити свій поневолений народ, а тому вірить у свою місію. Довершеним взірцем такого жанру є вірш «Се є житіє самого автора…». В «сюжетно-композиційному розвитку «Житія» відтворюється модель церковної служби з таїнством спокути. Чудо спокутувальної жертви, що знімає прокляття з нації, лежить в основі літургійної композиції твору. Символом спокути й морального відродження стає єдність віри – святого союзу душ, в ім’я якого поет обирає мученицький шлях»[1635]:

А коли на ГОРУ ЙОГО йшов, то волі поклонився,

невільником вже будучи,

і дух офірував, і слабим служив (І, с. 65).

С. Сапеляк трансформував біблійну тематику відповідно до власного життєвого та естетичного досвіду, свого психологічно-емоційного стану, особисто пережитих почуттів і настроїв. Активність біблійних образів пояснюється й вимогами часу. «У періоди соціально-політичної нестабільності, принципового руйнування основних критеріїв суспільної свідомості євангельські персонажі завдяки своїй загальновідомості часто відіграють роль абсолютних етичних орієнтирів, зрозумілих і прийнятних для основної частини суспільства»[1636]. Біблійні образи у творах поета (Христос, Каїн, Юда, Пресвята Богородиця тощо) – це не просто нові варіації «вічних» образів. Він співвідносив їх із реальністю, надаючи їм вселюдського символічного звучання та уособлюючи комплекс насущних проблем морально-етичного характеру («дух офірував», «слабим служив»).

Ліричні сюжети віршів С. Сапеляка здебільшого розбудовуються на основі бінарної опозиції добро / зло, що є центральною в християнській релігійній доктрині. З метафізичною темою добра автор пов’язує міфологему Христа і прив’язані до неї розмаїті євангельські алюзії та численні ремінісценції. Універсальним наратологічним принципом структурування сакрального поля його тексту є біблійний паралелізм, зокрема, образний, який зазвичай «провокується біблійними типами провідних людських духовних типів»[1637]. На особливий статус тут претендує образ Ісуса Христа, в якому відрефлексовано тип духовного світу покоління правдоборців-гуманістів (homo dissidens), рівний «разючому панетизму» (В. Пахаренко) Т. Шевченка з його поглядом на людину та світ крізь призму глобального конфлікту Добро / Зло.

У ліриці С. Сапеляка існує очевидна паралель між образом біблійного Ісуса та самого автора; вона проектується й на страдницький шлях і долю України. Його художня парадигма, релевантна біблійним джерелам, структурується приблизно за традиційною моделлю. Христос виступає символом незламності духу й асоціюється з образами тих героїв, котрі, торовані інквізиціями, все ж надають перевагу не моральній, а фізичній смерті. Ісус Христос, будучи посередником між Богом і людьми, які через своє маловір’я втратили здатність безпосереднього спілкування з вищими рівнями духовної свідомості, як і старозавітні пророки, за основну мету свого покликання мав проповідування Божої волі серед людей – спочатку окремої громади, згодом – усього людства: «Не їжте з усякого дерева раю». В Старому Заповіті Божа воля висловлювалася безпосередньо через численні пророцтва й опосередковано, алегорично, через факти священної історії богообраного народу. С. Сапеляк ближчий до Нового Заповіту, в якому, як відомо, Ісус Христос є «безпосереднім втіленням Божого Логосу, покликаним сіяти Слово Боже»[1638]:

…то знамення вздрів

і обіт дав пером писаний «Вірую, Отче»

СЛОВО МЕНІ ЯВИЛОСЯ (1, с. 70).

С. Сапелякові властиве ототожнення з євангельською долею Христа себе та своєї Вітчизни по лінії: «Україна – Христос», «Я – Христос». Він продуктивно використовує текстові сегменти Святого Письма, фігурантом яких є Христос («Син розп’ятий Марії», «Син Пречистої Марії», «Син Господень») як засіб окреслення авторського «Я-буття» українця, невіддільного від колективного «Ми-буття» народу:

Молитвою по Голгофській жертві

Сина Пречистої Марії

повторюється вік наш мирський… (І, с. 328).

В авторському тексті поета незрідка зустрічаємо прямі відсилки до сюжетної канви євангельської історії Ісуса («І цвяхували ЙОГО / і голос точили ЙОГО»), цитатний матеріал Нового Заповіту («окраєць хліба його-бо: / «ТО ТІЛО МОЄ»). Образ Христа традиційно пов’язують із проблемою жертовності й офіри заради спасіння людства. Доля С. Сапеляка, оприявнюючи до певної міри містичний збіг обставин, також розгортається в просторі усвідомленого вибору й сприймається як єдино можливий шлях презентації alter ego митця через осяяння й водночас кризові ситуації в житті особистості:

співаємо блаженням непорочним

долю серця свого

літургією скверни неправедної

перед хрестом ката… (І, с. 125).

Це типовий для всіх дисидентів варіант прийняття й воднораз протистояння долі як містичному фатуму, співмірному з біблійним. Життєтворчість С. Сапеляка явила класичний взірець антропологічного тексту, оскільки останній вимагає персональної відваги автора, його жертовності. Біблійна міфологема подвижницького шляху на Голгофу увиразнює стрижневу в його художньо-філософській системі ідею духовного становлення особистості, релевантну екзистенційному імперативу (особистісному й національному). Адже, як відомо, «екзистенційний фон – це той духовний простір, у якому опиняється прирікаючи себе на жертву людина»[1639].

Як і Т. Шевченко, С. Сапеляк пропонує своєю творчістю агіографічну модель – «дидактично-сугестивну, орієнтовану на читача, й автосугестивну, з огляду на духовно-біографічні актуалізації й модифікації»[1640]. Поет далекий від етичного ригоризму чи декларативного «проповідництва». Він убезпечує себе від тенденційності, використовуючи естетичний досвід Т. Шевченка, котрий сприймав і осмислював світ «крізь призму краси, але насамперед краси добра і добротворення»[1641]. С. Сапеляк, як підкреслює Т. Добко, також, «перейшовши всі страждання, пекельні кола […] не розгубив доброти, здатності любити, відчувати прекрасне і творити справжнє мистецтво»[1642]. «Для мене краса, – говорив поет, – це міра любові до «дарів щедрих», освячених Богом. Краса як основа життя»[1643].

Християнським дискурсом, пов’язаним із канонічним сюжетом про історію Ісуса Христа, сформовано й чимало інших художніх кодів авторського тексту С. Сапеляка. Так, у його ліриці наскрізно проходить мотив готовності прийняти смерть заради нового життя («смертю воскресіння зіскати»). Життя політичного в’язня в умовах задротів’я в тривіальному сенсі назвати життям практично неможливо. Цей факт буттєвої екзистенції неодноразово фіксований поетом у його глибоко інтимних віршах-зізнаннях («Горюю я. Я знов зека на нарах. / Єство в ропі. І рот неначе хрящ…»). Він вільно й доволі часто говорив про різні іпостасі смерті. В збірці «Тривалий рваний зойк», наприклад, лексема «смерть» та її інваріанти вжито 92 рази. Цілковита ймовірність можливого дочасного фізичного кінця (такий досвід дисидентської долі був йому добре відомий) зумовлювала відсутність у нього екзистенційного страху перед фізичною смертю, а відтак стимулювала готовність зустріти її гідно і стоїчно, не в скнінні та покорі, а в «смерті воскресіння Січі»:

…ПТАХИ ПОМИРАЮТЬ

НЕ ПІД ЧАС

ЗЛИВИ ЧИ ГОЛОДУ І НЕ ПІД ЧАС ЗЕМЛЕТРУСІВ

А ЧИ СПЕКИ.

Я МІРКУВАВ СОБІ, ЩО ПТАХИ ПОМИРАЮТЬ

ПІД ЧАС ЛЬОТУ…[1644].

Для свого поетичного самоокреслення С. Сапеляк продуктивно використовував рядки Святого Письма: «СМЕРТЮ СМЕРТЬ ПОПРАВ». Накладання власного вибору на євангельську долю Ісуса Христа кореспондується з усвідомленням та авто

Поиск по сайту: