САМОТОТОЖНІСТЬ ВАСИЛЯ СТУСА-ПОЕТА 8 страница

…тіло ваше здушить

ця зраджена душа. Або продасть

за шеляга якому сміттяреві»[952].

Крізь усі збірки В. Стуса наскрізно проходить мотив самоти. Цей мотив, з одного боку, у зв’язку із кризою суспільної та індивідуальної свідомості модифікується в цілком незалежну тему, а з іншого – традиційно виражає важливі аспекти вічних у літературі та філософії питань. Тема самоти у творчості різних письменників неодновимірна, кожним із авторів індивідуально пережита, усвідомлена, а відтак і художньо інтерпретована. Н. Лебединцева підкреслює, що «мотиви самотности, туги, безглуздя життя далеко не нові у світовій літературній традиції, але значення розвитку саме української літератури в цьому напрямку, з урахуванням усіх соціальних та внутрішньомистецьких чинників і передумов, які формують цю літературу сьогодні, дуже велике»[953]. Л. Талалай говорить про «Я» самотнє, з містичним страхом перед собою, замучене безвихідністю самотности і безцільного існування, зігнуте під вагою спадковости»[954]. Подібні переживання та художнє осмислення теми самоти характерні й для поезії В. Стуса. Її певною мірою стимулювали умови особистої та національної фрустрації, «зовнішнє» екстремальне відчуження від світу. Екзистенціал самоти поставав і внутрішнім проявом самосвідомості поета, нерідко й «трансцендентної бездомності» (М. Ігнатенко), що спонукав його до пошуків власної автентичності. В листі до Є. Сверстюка від 29. 02. 1980 р. він писав: «Мабуть, я створений для самоти, в якій найкраще функціоную» (т. 6, кн. 2, с. 181). В одному з листів до сина, згадуючи своє дитинство, поет зізнавався: «Любив мандрувати, любив самоту, любив дивитися, як заходить сонце...» (т. 6, кн. 1, с. 348).

Самота як поетичний мотив і як психологічний стан ліричного героя репрезентований на багатьох структурно-функціональних рівнях авторського тексту В. Стуса, включаючи назви творів («Самота самоти»), лексичну репрезентацію («самотою обгорілий», «на екрані самоти», «дамся самоті», «холону в цій самотині»), специфічні авторські новоутворення («самотороси»), навіть ритмічне інтонування вірша, що нерідко оприявнює його смислове навантаження, підпорядковане «відтворенню протяжного виспівування тоскної самотини»[955]. М. Коцюбинська, аналізуючи рукопис ранніх поетичних спроб В. Стуса, зауважує його потребу «зупинитися навпроти самого себе», усвідомити свою «самість» у часопросторі»[956]. І. Дзюба зазначає, що в художньому світі поета маємо «особливо напружене, невідступне звучання мотиву самоти – одного з вічних мотивів світової поезії»[957]. Її витоки – не в оскарженні поетом драматичної ситуації. Самота була чи не «єдиною супутницею», «не тільки фактом поетичного життя» чи «записом переживань одного конкретного в’язня», а завперш його «свідомою програмою» («Горе вірить тільки самоті»)» та «правилом життєвої поведінки» (Ю. Шевельов). Е. Соловей з цього приводу зазначає, що «самотність як поетична «тема» Стуса, зрештою, вимагає ще деяких уточнень: це далебі не відлюдність, не брак рідних по духу»[958].

Екзистенціал самоти бачиться нам духовним кодом художньої свідомості В. Стуса, важливим аспектом його авторської поетичної концепції. Саме через буття в самоті, за неодноразово повторюваними власними твердженнями, він найповніше самовизначався і самоздійснювався, розпросторювався поза межі фізичного існування (і то не лише у в’язничний період життя). Відомо, що самота в різних інтерпретаціях передбачає кілька тлумачень відповідно до їх смислових наповнень у межах традиційного трактування самоти як загальної екзистенційної проблеми глибинного конфлікту між людиною і світом. Щодо осмислення самоти В. Стусом, важливим видається юнгівське поняття «самості» як архетипу «цілісності». Таке тлумачення передбачає обраність людини, «надординарність особистості». Поет переживає самоту як фактичний емоційно-психологічний стан і водночас осмислює її як духовну якість і філософську категорію. Очевидці згадують, що він у житті був людиною самотньою. Його творчість засвідчує аналогічне («Ти весь – на бережечку самоти, / присмоктаний до туги, ніби равлик»; «Один як перст стою себе супроти...»). Йдеться про той високий духовно-інтелектуальний потенціал, котрий не продукує галасливих декларацій, а невідворотно й нездоланно рухається в напрямку постійної самореалізації, пошуків самого себе («Де ж ти є? А де ж ти є?...»). У віршах В. Стуса часто зустрічається означальний займенник «сам» (у розумінні «сам як інший»). Б. Грінченко пояснює це слово як «один», «абсолютно один», «один душею»[959]. Отже, йдеться про природне відчуття поетом самоти як осібності, а відтак і самоти, рефлексія якої посилюється із відторгненістю від «прикорнів своїх».

У ситуації екзистенційного вибору перед В. Стусом постала «непереборна стіна, на яку наштовхується людина, яка мовби відкидає її до самої себе. Розбившися об цей мур, тобто зазнавши – у тривіальному розумінні – поразки, людина саме в такій ситуації віднаходить себе, пробуджується до свідомої екзистенції»[960]. В казематних умовах відбувалася помітна зміна світоглядної позиції, зумовлена психічним станом особистості в екзистенційній ситуації межичасся. Цей душевний стан поставав як «самота ув’язнення» (Е. Соловей), про яку В. Стус писав: «Самоти згорьовані хорали / геть мені дорогу замели...». Отже, йдеться про «зовнішнє» усамітнення, безсумнівно пов’язане із в’язничною біографією. Тут, думаємо, варто зважити й на особливості національного буття. Поет-дисидент опинився поза скаліченим українським світом, а тому ніс на своїх плечах, окрім особистого горя, й нелегкий тягар (фізичний і духовний) згорьованої та розтерзаної національної душі. Його самота, таким чином, програмувалась до певної міри й історично зумовленими психологічними механізмами «пригніченого прагнення самоутвердитись – український інтелігент перебуває під внутрішнім пресингом, корені якого – в бездержавності його рідної землі»[961]. Усвідомлення того, що рідний край став «царством німоти», загострив звучання мотиву самоти у віршах В. Стуса. «Зовнішня» відчуженість поета (насильницька відірваність від родини, свого краю, врешті – від нормального людського життя) поступово переходить у «внутрішнє» відчуження. Стан вигнанства поглиблює відчуття тотальної відторгненості (згадати б у цьому зв’язку долю багатьох митців – від Овідія до Т. Шевченка та Є. Маланюка). Наступає мить повного непорозуміння між поетом і світом, відсторонення від матеріального буття і перехід у віртуальний вимір (звідси – частотні сновидійні візії). Художній простір текстів оприявнює вихід поза межі власного «Я». Це проявляється через втрату сутнісних орієнтирів або ж через зникнення стереотипного існування, самоусвідомлення «за межею, за ріллею», що стає болючим місцем естетики В. Стуса. Воно осмислюється й творчо реалізується як «самопроминання», як шлях від себе. У листі до дружини від 08. 07. 1976 р. поет писав про «тортури висамітнілого очужілого духу» (т. 6, кн. 1, с. 231). Опинившись у чужинецькому краї, він стає до болю «самотнім – на обидві земні півкулі», а тому неодноразово вочевиднює фізичний стан самоти «Ти тут довершишся моя самото, / моя чужино безберега...»). В його віршах прохоплюється як невилучний із них концепт самовідчуження від себе самого, від своєї тілесності, врешті-решт – від власної фізичної присутності у світі:

Мені здається, що живу не я,

а інший хтось живе за мене в світі

в моїй подобі.

Ні очей, ні вух,

ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий

в своєму тілі. І, кавалок болю,

і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис (т. 1, кн. 1, с. 155).

В’язничні умови, поза сумнівом, вплинули на психічний стан поета. Буття в «межисвіті», вимушене усамітнення зумовлювало стан душевної «бездомності». Тож самота поступово стає важливим станом внутрішнього життя, шляхом душевної рівноваги, гармонії зі світом і з самим собою, своєрідною запорукою духовної суверенності. «Зчужілий і заблуканий у тілі», поет мобілізовує усі фізичні сили, збирає «в стосики тонкі / усі розсипані відбитки» своєї душі з тим, аби зберегти й утвердити «свою тожсамість» (М. Коцюбинська).

На чужині В. Стус гостро переживав фізичну самоту, про що свідчить чимало його нотаток у листах до різних адресатів. Так, у листі до дружини від 24. 11. 1984 р. він писав: «Я так потребую Ваших листів – коли б ви знали – на цій повній самоті» (т. 6, кн. 1, с. 473). У його табірних записах, в епістолярії нерідко зустрічаються слова, що є репрезентантами стану самоти: «туга», «німота», «моторошшя», «нестерпність» і под. Стусові рефлексії самоти як гнітючого психофізичного стану відстежуємо і в поезії («О Боже мій, така мені печаль, / і самота моя – така безмежна...»), й у багатьох листах («Знаєш, Михасю, моя туга стала гранітною кручею...» – з листа до Михайлини Коцюбинської від 04. 07. 1979 р.).

Безумовно, було б неприпустимою помилкою розглядати самоту В. Стуса лише як «захисну реакцію» супроти невільничого осатанілого світу. Однак поза біографічними чинниками достоту не збагнемо не тільки стану «зовнішньої» самоти поета, але й природи трансцендентної самоти, густо представленої в його творах. Гадаємо, не варто відкидати цей чинник формування тексту, оскільки він очевидний і незаперечний, як і в художній практиці інших дисидентів. Трактуючи творчість В. Стуса як «системну духовну практику» (Н. Зборовська), а його поезію – як явище духовного плану, не варто, за справедливою настановою С. Cаржевського, відчужувати її «від його духовного шляху, протиставляючи митця і приватну особу»[962]. Взаємодію біографії автора й художнього тексту, проте, не слід трактувати однозначно й прямолінійно. Тут варто послатися на слова Ю. Лотмана, який підкреслював, що «відмінність позабіографічного життя письменника від біографічного полягає в тому, що друге пропускає випадковість реальних подій крізь культурні коди епохи»[963].

В. Стус глибоко засвоїв і плідно трансформував давньоукраїнську філософсько-мистецьку традицію самітництва як покликання, що відрізняється від самітництва у значенні «ущемлення». Його результатом стало намагання очиститись од скверни й ушляхетнити дух за будь-яких обставин. Життєвий вибір поета – це «дорога до найвищих ідеалів, долання тернистих шляхів без розпачу і нарікань, «поорана чорна дорога» до Господа, яка є поетова «вседорога» (М. Коцюбинська)[964]. В цьому розумінні самота як психологічна домінанта художнього мислення поета і як стрижневий мотив його лірики оприявнює перманентність не лише художнього процесу, а й психологічних особливостей ментальності української нації. Дослідники відстежують спорідненість світогляду В. Стуса й «барокової людини» з її ненастанним прагненням піднятися до висот духовної сфери, що корелює із поняттям «вічність», людини, що може попри всілякі найнесприятливіші умови вберегти себе саму, утримати свою стійкість навіть «перед обличчям абсолютного буття» (Д. Чижевський). Дивовижною була здатність В. Стуса в умовах тотальної відчахнутості, у психологічному стані цілковито «відрубної самотності» (М. Ігнатенко) не втрачати спромог до «духовного самовоздвигнення» (В. Моренець). Духовний вимір самоти передається через виразно означувані епітети, що асоціюються із Вічністю («безмежна самота», «безберега самота»).

Перебуваючи в умовах «вертикальної труни», позбавлений прихищеності в житті, поет шукає душевного прихистку у творчості. Місце будительного духу й героїчного чину як важливих змістових маркерів його віршів у зв’язку з цим поступово заступає «самота і страждальність» (О. Забужко). Стан самоти стає для нього станом душевної рівноваги й гармонії. Однак ідеться про самоту не тільки як про «акт сублімації поетичного порятунку душі» (М. Кодак), котрий має виключно ситуативний характер. Ще далеко до арешту, у вірші «У цьому полі, синьому, як льон» (зб. «Веселий цвинтар») він приймає даровану долею самоту як джерело сили й зосередженості в собі, як запоруку інтенсивного духовного саморуху, як «душевну матрицю» (К. Юнг): «Судилося тобі самому бути, / аби спізнати долі, як спокути...» (т. 1, кн. 1, с. 184). Ранні вірші поета, отже, свідчать про те, що він шукав власного шляху (життєвого й творчого), твердо усвідомлював, що «кардинальні проблеми свого буття людина таки розв’язує сам на сам із собою, вирішальний вибір робить – сама, «на бережку самоти» природно чується і в найсуворіші свої хвилини, й у вирішальні, зламні моменти, і в «зоряні миті»[965].

Цілком імовірно, що за інших умов саморух естетичної свідомості В. Стуса відбувався би в іншому напрямку і абсолютно точно, що «зовнішній» темарій віршів мав би відмінний од в’язничної лірики характер. Однак очевидно, що сфера духовної діяльності поета залишалась би за своєю сутністю невідворотно ідентичною до «задротівних» віршів. Обставини в’язничного буття зазвичай зумовлюють екзистенційний вакуум, а як наслідок – призводять до глибокої самотності людини. Залежно від характеру, духовного потенціалу особистості цей стан проявляється по-різному: як відчуття всезагальної, вселенської самоти, як усвідомлення фізичної, духовної та психологічної відокремленості індивіда, як можливість збагнути себе самого в глибині свого «Я» тощо. Інколи в’язнична ситуація призводить до прийняття філософії резигнації, тобто філософії зневіри в собі й у світі, байдужості до себе і до світу, нежертовного самозречення та самозаперечення, примирення з абсурдністю буття.

В. Стус, опинившись в «ампутованому світі», в якому, за його словами, «відрізнити живого від мертвого було неможливо», не зійшов зі шляху саморозвитку й самотворення. В’язничні умови не сформували в його поезії ліричного героя типу інтроверта-самітника, що в умовах безвиході прийняв позицію повного відчуження. Його феномен полягає у великій духовній праці самозаглиблення, самозбереження себе як особистості. Йдеться про виформовування самоти як окремішності, самодостатності. Поет оприявнює власною творчістю й життям основний дискурс екзистенціалізму, зокрема, стрижневу ідею «будування» себе, «ставання тим, хто ти є» (М. Гайдеґґер), ненастанно шукаючи (у житті й творчості) почуттів і станів людини в її ставанні, а не в завершеності. І. Дзюба підкреслює, що «на рівні світогляду і світопочування, у внутрішній, духовній структурі він у постійній боротьбі із самим собою у самонез’ясованості і самоневіднайденості [...] І саме це надає отій його «зовнішній» цілісності дивовижної глибини»[966]. Акцентуація В. Стусом самоти підсилювалась певною мірою його тяжінням до філософії екзистенціалізму, до якої, як уже неодноразово йшлося, він виявляв особливий інтерес. Самота, відторгненість людини від світу, за концепцією найвідоміших екзистенціалістів «не виключала людської активності, навпаки, радше вимагала її»[967]. Відчуття закиненості людини в чужі світи не зруйнували здатності поета вивищуватись понад нелюдськими умовами фізичного буття. Прийняття основних ідей екзистенціалізму стимулювали його спроможність піднятися «над цей тюремний мур, / над цю журу...». Відомо, що однією з концептуальних антиномій екзистенціалізму є антиномія «самота – комунікація». Поет на самоті веде діалог із собою, зі світом, із Вічністю. У більшості випадків вона його не дезорганізовує, радше – навпаки. Позбавляючись суто особистісних ознак, ця самота стає величиною філософського порядку.

Поетична концепція В. Стуса розпросторювалась поза межами атеїстичного (з «обезболеним» простором буття) екзистенціалізму. Він прийняв релігійний екзистенціалізм, за яким свобода та істинність людського існування пов’язується з вірою в Бога, а самотність осмислюється в глобальному сенсі. В юнгівській аналітичній психології це означає становлення самості як Бога у внутрішньому бутті особистості. Дослідники кваліфікують віднайдення Бога В. Стусом як таїну, проводячи паралелі із Г. Марселем. «Французький філософ розглядав подібні зустрічі як «духовний феномен», коли людина не в змозі зайняти позиції ні поза нею, ні перед нею. Вона просто втягнена в цю зустріч, залежить від неї. Такі зустрічі іманентно сприяють розвиткові індивідуальності, вони діють як внутрішній принцип»[968] («…порятуй, / мій Господи. Опорятуй на мить, / а далі я, оговтаний, врятую / себе самого сам ...»). Нерідко самота постає у віршах поета як наслідок розлучення з Богом через гріховність і трактується як покарання («Великий гріх на серці я ношу...»).

Репрезентантами самоти в ліриці В. Стуса виступають тиша й німота. Стан тиші для поета, як і стан самоти, є шляхом повернення дум до самого себе, шлях самозаглиблення. Життя в «безмовності» є, на його думку, «вищою істиною» й оберігає душу людини від суєтності гріховного фізичного буття. У листі до Віри Вовк від 29. 05. 1970 р. він писав: «Сто дзеркал спрямовані на мене, в самоту мою і німоту» (т. 6, кн. 2, с. 65). Він був переконаний у тому, що не тільки поетові, але й звичайній людині конче потрібні «години тиші», коли вона (особистість) самовідроджується. «І тільки вже цілком реставрований, коли ти повністю повернений собі самому, можеш відшукувати трагічно-радісні, підсилені власною «масою» зв’язки з оточенням»[969]. Цікаві під цим кутом зору приклади з віршів В. Стуса: «Самота самоти. / Вузол тиші...»; «Страстотерпіння тиші й німоти». У більшості випадків авторська свідомість констатує прийняття тиші як трансцендентної сили («О Боже, тиші дай! О Боже, тиші!»). Самота ж творить нову екзистенційну реальність, «інший» простір. Це той екзистенційний фон, у якому зазвичай «опиняється прирікаючи себе на жертву людина. Насамперед, це всепоглинаючі почуття любові, самоти і туги»[970]:

Упізнавай, самотносте мене!

Навчи ждання, бездонного, як вічність.

Навчи терпіння, мертвого, мов сон

Небіжчика... (т. 2, с. 182).

В. Стус, як свідчать його вірші та листи останніх років життя, не прагне позбутися своєї самоти, вбачаючи у ній духовний порятунок; він приречений бути з нею і в ній; вона є невід’ємною частиною його екзистенційного «тривання». «О піддайся покуті самотності», – писав поет, бажаючи в такому екзистенційному стані «переплавити» власні сутнісні спромоги на всезагальні вартості, не втрачаючи при цьому індивідуального «Я». З цією метою він дуже часто вживав новотвори з початковим «само» («самовтрата», «самобіль», «самособоюнаповнення», «саможаль», «самолють»), з якими пов’язаний мотив самоти не як відторгненості від світу, а насамперед як прагнення «себе до себе повернути». Цьому сприяють і характерні для Стусового стилю повтори-градації типу «самота самоти»; «в тишу тиш»; «о болю, болю, болю, болю мій» і под. Отже, є підстави говорити про юнгівське трактування самості, що передбачає процес індивідуалізації, «народжує психологічного «індивіда», «виокремлену, неподільну єдність, певну цілісність». Цей процес веде не до роз’єднання, а до поєднання з цілим, до ідеї духовного синтезу.

У самоті В. Стуса творчо реалізована юнгівська «індивідуалізація» особистості, про що свідчать його різночасові тексти відповідної мотивної структури. В цьому зв’язку відстежуємо в його ліриці таки цікавий аспект інтерпретації самоти, як її креативність. Для поета самота не співмірна зі стражданням, відстороненістю чи відторгненістю од світу; вона є екзистенціалом творчості, «самовоздвигнення». Це В. Стус особливо гостро усвідомив у в’язничні дні. Один із перших віршів, написаних у слідчому ізоляторі 23 січня 1972 року, розпочинається словами: «Аж ось воно, блаженство самоти / й розкоші спокою – на всю планету...» (т. 2, с. 22). Самота, отже, стимулювала глибину самовираження поета. Через місяць в його поетичному зошиті з’явиться вірш «І заступила геть мене робота...», в якому передано прагнення «під зорями нічними / самотньому блукати, щоб себе / до себе повертати». Як видно з цитованих рядків, поет потверджує, що саме самота є для нього необхідним станом перед «проривом до вищого» (Є. Іщенко), єдиним шляхом «самовіднайденості» (І. Дзюба). У листі до дружини з мордовського табору від 22. 01. 1974 р. він писав: «Переваги мої тутешні: самота, спокій, самозосередження. Дасть Біг – усе це оплатиться віршами. Пошли, Боже, натхнення на мою стрижену голову!» (т. 6, кн. 1,с. 67). «Які добрі вірші (як літні дощі!) мені спадають на голову – на самоті, без запису, без конкрецій, а так, як віщий дар [...] як сяєво жар-птиці», – це написано за рік до смерті в умовах «смугастої» каторжної зони, з якої поетові не вдалося вийти живим»[971]. Самота стимулювала будування поетом його сталого духовного світу «на збіглій хвилі» фізичного життя. Таким чином, є сенс говорити про Стусову самоту як самість, тобто архетип цілісності, котрий, як відомо, «може реалізовуватись емпірично в індивідуальному сновидінні або творчості (образ «надординарної особистості)»[972]. Саме такою особистістю і був В. Стус. І це, мабуть, не буде безпідставною грою слів, коли ми вважатимемо, що «псіхе» поета великою мірою розкрилося в логосі «самота» («самість»). Тому не можна не погодитись із Н. Зборовською, яка вважає «еволюційним підходом» до вивчення феномена В. Стуса саме «психологізацію» його творчості[973].

Отже, у віршах поета самота осмислюється багатоаспектно: як екзистенційне усвідомлення абсурдності й безглуздості життя, як вияв особистої та національної ідентичності, як обраність людини та її апробація Вічністю тощо. Тому неприпустимо ототожнювати духовну й філософську самоту В. Стуса з «побутовою і навіть взагалі фактичною – хоч залежність між ними є; все-таки фактично він був серед друзів, але високоорганізована особистість завжди мучиться своєю не так минущою покинутістю, як екзистенціальною самотою, що в ній концентрується відчуття недосконалості людського «Я», суспільства і світу»[974].

Одним із визначальних у художній свідомості В. Стуса є екзистенціал смерті, що трактується ним як моментом «другого народження», «народження з висот, від духу» («Іди – за край. Народження – / по смерті тебе чекає…»). Відомо ж, що в метафізичній поезії «інстинкт смерті» (Танатос), за З. Фройдом, така ж фундаментальна сила поведінки, як і «прагнення до життя»[975]. Подібно до представників барокової духовної культури, В. Стус осмислював смерть як початок нового життя, благаючи Бога про її прихід («Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни»), «запрошуючи» до себе, щоби «збагнути / оте, що ми збагненням перейшли». На шляху «до себе» він не виключає «осягнення свідомістю трансцендентної можливості вийти за власні межі»[976]: «Те, що було за смертю, я пізнав»; «Помреш, відчувши власні кроки / на сивій голові своїй» тощо. Для нього фізична смерть – «біла ніч потойбіччя», «порожнеча довгождана», а найперше – «самоповертання до роздоріж». Вихід в іншу, пов’язану з Богом, реальність означає для поета, за його ж словами, «всебуття» («За що мене, отче, караєш життям, / пошли мені смерть – і тобі я воздам»).

Відомо, що саме «творчість, поезія стають джерелами вищого світла, ліфтами нагору, на верхотури світобудови. Смерть для людини, охопленої творчим шалом, уже просто не несе загрози і не має значення» (с. 7). Отже, смерть для такого митця, як В. Стус, не має нічого спільного зі смертю як явищем біологічним чи соціальним. Її онтологічний сенс в його віршах кореспондується з морально-етичними величинами, з виразною абсолютизацією «собівартості» особистості відповідно до її спромог «обрати собі на зріст» свою смерть. У зверненні «Двоє слів читачеві» поет писав: «…ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи» (т. 1, кн. 1, с. 42). Смерть у нього романтизована («лебединя-смерть»). Вона тлумачиться як головна ціль та висновок земного буття, сутнісна складова «трагічної тріади» (В. Франкл) існування людини, важлива передумова «істинного безсмертя» (Л. Карсавин), «вища категорія, що охоплює всі три часові виміри (минуле, теперішнє, майбутнє)», «кардинальний прорив до нової реальності», «миттєвість, що передує вічності»[977].

Є. Сверстюк зауважує, що дехто твердить, ніби у В. Стуса був «заслабкий інстинкт самозбереження […] Ті люди просто не зрозуміли його віршів, які дихають повітрям добровільної офіри – вже поза межами страху»[978]. І. Дзюба у статті «Свіча у кам’яній пітьмі» з цього приводу пише: Подолання страху смерті, як і здатність вистояти у випробуваннях надлюдської міри, можливі у стані покликаності, відчуття якої взагалі було властиве Василеві Стусу, а в останні роки опанувало ним. Покликаність подвійна – і Вітчизною: доля «в беручке багаття України мене, за руки взявши, повела», – і Богом: «То є Господній перст», «…на лоб поклав Господь свій світлий перст нищівний» (с. 779).

В. Стус відчував наближення земного кінця. Про це свідчать його листи, вірші («О передсмертні шепоти снігів», «Ми вже твої коханці, смерте», «Замерехтіло межи двох світів»). Він «готував себе до смерті, бо в нього іншого виходу не було. Відбувався поступовий процес сходження на Голгофу саморозп’яття […] І будучи розп’ятим, він тоді знає, що він і живе»[979]. К.-Г. Юнг зазначав, що для того, аби «вільно говорити про смерть, необхідно перебувати безпосередньо поряд із нею»[980]. Тож тільки «смертеіснування» та «життєсмерть» В. Стуса могли породити рядки, у яких звучить усвідомлення необхідності «боротись за власну, визначену ним самим смерть»[981]: «Як добре те, що смерті не боюсь я…»; «О власну стріти смерть – як щастя засягнути…». Його «дозрівання кшталту завершилося, як завершилося й самособоюнаповнення» – цей Стус повний собою по вінця» (с. 731). У вірші, занотованому в листі від 12. 06. 1983 р. поет написав: «Світ вечоріє. Ми світаємо, / коли ні сили, ні снаги» (т. 6, кн. 1, с. 443). В останньому листі до матері підсумовував своє життя такими словами: «Можна сказати – все в мене є, хоч і не маю нічого» (т. 6, кн. 1, с. 485). Він до кінця залишався вірним «парадоксальному стилеві й собі, вміщаючи в цьому собі повноту життєсмерті, Заходу і Сходу, осердя хреста, де всі початки й кінці зійшлися разом…»[982].

В українській літературі В. Стус «після багатьох років дитячого національного віршування повертає нам жах і дрож правдивої поезії» (с. 8). Її неможливо достеменно сприйняти й спізнати увесь комплекс укладених в неї почуттів та ідейно-тематичних акцентів лише на рівні, так би мовити, «зовнішнього» змісту. Ключ до розуміння ідентичності митця варто шукати й у формальних аспектах його неординарного стилю, який вважають цілком свідомою «технічною програмою» (В. Мельник). Йдеться не «про зумисне художнє експериментаторство над строфами, а про пізнання самототожності Стуса, неповторності та водночас традиційності естетичної природи його поезій, де доволі тривіальне поєднується з новаціями, і все це – результат поетового світотворення»[983]. Йому властиве «тонке відчуття відповідності віршованої форми художньої ідеї, чуття зумовленості, «напередвирішеності» форми тією атмосферою, в якій народжується вірш»[984]. Таке самоозначення (за В. Стусом – «себепочування») він потверджує творчою практикою, а також фіксує в багатьох епістолярних нотатках. Так, у листі до Віри Вовк від 27. 11. 1975 р., міркуючи про верлібр, В. Стус писав, що вірш «іде з темою, живе в темі і пишеться з темою» (т. 6., кн. 2, с. 87).

Сьогодні очевидно, що вся творчість В. Стуса присвячена лише одній темі – життю людини» (с. 19). Про що б не писав поет, він повертається, як зазначав у рецензії на збірку «Зимові дерева» Є. Адельгейм, «до ядра своїх роздумів – людини»[985]. Тому, гадаємо, її варто сприймати як єдиний цілісний текст, формально розчленований на окремі вірші, що читаються не розрізнено, «не кожен зокрема, а – масою» (М. Павлишин). За словами М. Кодака, це радше «потік поетично організованого говоріння віршами («…вірші йдуть, і йдуть, і йдуть, неначе кров із горла…») в експромтно-імпровізаційному режимі. Цей процес винятково підготовлений виробленістю техніки і культури вірша, винятково інтенсивний (практично цілодобовий) і продуктивний»[986].

В. Моренець, характеризуючи мовно-стильові та версифікаційні особливості лірики В. Стуса, говорить про її належність до нової хвилі української поезії 60-х років з «притаманним їй виходом за межі класичної строфіки та римування, стримано-скептичним ставленням до традиційних романсово-пісенних зразків та фольклорної стилізації»[987]. Хоча фольклорної стилізації в позитивному сенсі поет не цурався, про що свідчить активне використання ним у різні періоди творчості властивих фольклорному мовленню лексичних повторів та риторичних окликів («добрий, о добрий дощ…»), ускладнених усталеними порівняннями, якими нерідко починається уснопоетичний текст («Гомони! Гомони! Так, як вітер, як промінь, як грім…»). У манері поета закладена власна філософія творчості з настановою на «примирення полярностей» (і в змістовому, й у формальному аспектах), що відповідала структурі його авторської свідомості, прагненню «бути медіатором двох різних світів» – від національного фольклорного тексту до поетичних жанрів японської літератури, зокрема, тривіршової строфи гайку. Ця саморефлексія В. Стуса сформульована ним у вірші «За читанням Ясунарі Кавабати»: «Хай у тебе є дві межі, / та середина справжня» (підкреслення наше. – Р. Г.). І це, безумовно, «не еклектика, а контрапункт» (М. Коцюбинська) його індивідуального почерку, власної законотворчості. Звідси – «глибока філософська ускладненість «Гойдається вечора зламана віть…» – і фольклорні інтонації «Два вогні горять…», прозора розважливість «За читанням Ясунарі Кавабати» – і своєрідний символічний примітив «Синіє сніг по краю серця»[988].

В. Стус як поет, безумовно, різний й у формальному плані, про що свідчать його хронологічно відмінні стилістичні, ритміко-інтонаційні та жанрово-строфічні іпостасі поетичного «Я» – від «куснів злегка ритмізованої прози» (Ю. Шевельов) «Веселого цвинтаря» й до техніки високого (молитовного) стилю в «Палімпсестах». У ранніх творах (середина 50-х – 60-ті роки), приміром, найчастіше зустрічаємо вірш без графічного поділу на строфи («Матері», «У липні сніг упав. У липні смерть…»), а також моностих («І що тобі високе небо…», «Від українських веремій», «Багаття згасло. В тебе сон пройшов…»), тобто текст, що «вміщує в собі поняття вірша-строфи»[989]. На ритміко-інтонаційній партитурі тексту митця помітні фольклорні впливи. Він використовує традиційні катрени («Над головою плине Рафаель», «Як тебе згадати»), вживає точні рими («Не розлийся в знівеченій тузі / […] Вітер квилить-проквиляє в лузі»), перехресне римування («Безпаспортний і закріпачений…»).

Поиск по сайту: