САМОТОТОЖНІСТЬ ВАСИЛЯ СТУСА-ПОЕТА 7 страница

Чому збірка має таку назву? Палімпсест (від гр. – розсипатися на порох) – давня пам’ятка писемності (здебільшого писана на пергаменті або ж папірусі), з якої стерто більш ранній текст і написано новий. Зрозуміло, що назва збірки символічна. До того ж, це образ багатоаспектний. З одного боку, він означає взаємозаперечні стани душі поета, що стирають один одного, прозираючи в минуле й від цього стають ще глибиннішими. Отже, образ, що його винесено в назву збірки, символізує долю самого В. Стуса й водночас «розпросторюється» на долю України. М. Коцюбинська з цього приводу зазначає: «То своєрідна «книга битія» українського народу, в якій стерто стільки важливих «текстів» – їх треба терпляче відновлювати, по літері визбируючи слова, що проступають крізь пізніші нашарування, повертаючи народові пам’ять. Так, це справді бездонний образ. Він здатен «вмістити» всю історію людства, історію культури і цивілізацій, де ніщо не зникає без сліду»[905]. Д. Стус зауважує, що для розуміння смислових кодів збірки концептуальним є вірш «Гойдається вечора зламана віть», який потверджує думку про символічність образу палімпсестів: «Одне з прочитань-відчитувань вечора – образ «віті» – гілки дерева роду [...]. Людина ж – навіть не віть, а лише паросточок на могутньому стовбурі свого роду. Відірвавшись від нього, вона чахне, перетворюється на перекотиполе, на аморфну істоту, позбавлену навіть свободи на власну думку...»[906]:

Гойдається вечора зламана віть,

як костур сліпого, що тичеться в простір

осінньої невіді. Жалощів брості

коцюрбляться в снінні... (с. 283).

Окреслити тематичні обрії збірки, виходячи з традиційного тлумачення поняття «тема твору», – завдання не з легких. Воно ускладнюється кількома моментами. Практично кожен вірш збірки побудований «за принципом палімпсеста» (М. Коцюбинська), має «кількаступеневу структуру й характеризується рідкісною властивістю самонюансованості»[907]. Образні структури підпорядковані не завжди легко вловлюваним «семантичним зсувам» (Ю. Шевельов). Художні смисли тексту мають в основному феноменологічну природу, а тому не надаються для одноплощинного буквального трактування. Своїми «Палімпсестами» В. Стус потвердив думку Є. Маланюка, що «генія трудно убгати в стисло окреслені рами. Геній прямує до найповнішого розкриття своєї особистості, до створення власного «космосу» – непереможно і всебічно. Тому часто живе в кількох добах і йде в кількох напрямках»[908]. Мабуть, саме тому поезія В. Стуса, надто коли йдеться про «Палімпсести», різним дослідникам трактується в неодноманітних домінантних тематичних ракурсах. Н. Зборовська бачить головним у збірці культ страждання а відтак феномен катарсису. На її переконання, «це поезія самокатарсична, спрямована на психологічне самоочищення від скверни, ненависті, помсти та інших негативних почуттів з метою пізнання свого вищого призначення»[909]. Тему самотності акцентують І. Дзюба, О. Рарицький, Е. Соловей. На думку В. Івашка у «Палімпсестах» тема смерті – одна з домінуючих»[910]. З ним солідаризується і Є. Іщенко.

За спостереженнями Ю. Шевельова, крізь усі поезії збірки проходить «тема і ідея України …»[911]. Найперше, що впадає у вічі в Стусових творах відповідного тематичного поля, це «наскрізна антитеза «краю» і «чужини», «розщеплення України на «рідну» і «чужу»[912] («трунок і трутизна»). Україноцентричне Я-поета постало в його ліриці «нерозв’язним вузлом суперечностей» (Е. Соловей), творчо репрезентованих частотними оксиморонними зворотами («моя Україно, чужа Україно»; «нестерпна рідна чужина»), що увиразнюють експресивну несумісність суперечливих почуттів.

Шевченковими тональностями (і явно вираженими, й свідомо прихованими) пронизане все тло збірки «Палімпсести». У В. Стуса, як і в Т. Шевченка, образ України амбівалентний. З одного боку, його ставлення до рідної землі «цілком співзвучне загальноприйнятому просвітницькому»[913]. Як підкреслює Г. Яструбецька, значна частина віршів поета характеризується «високістю розуміння України» (І. Дзюба) і являє її образ, оточений ореолом любові і ніжності. «Україна, Лебедина, Слава», «Моя тополе, краю мій», «сон-тополя», «золота, як мрія, Україна»; «моя Вітчизно пресвята» – ось лише дещиця тих найменувань, якими наділяє В. Стус свою землю»[914]. У смислових координатах збірки «з’являється глибока філософська рефлексія «За літописом Самовидця», де знову крізь зболений нерв проступає новітня руїна, а ретроспекції українського чину: «Стенаються в герці скажені сини України, / той з ордами бродить, а той накликає москву» на вічне питання: «А де Україна?» відлунюють дикою пусткою»[915]: «Все далі, все далі, все далі. / Шляхи проростають дрімучим терпким полином. / Украдене сонце зизить схарапудженим оком…» (с. 283). В. Стус стереоскопічно охоплює найболючіші точки національної драматичної історії, говорить про «ніч бездержавності» України й називає її основні причини, що, власне, й формують провідну поетичну ідею вірша. Йдеться про гостре викриття філософії малоросійства української нації та її споконвічне яничарство. На означення високого ступеня трагізму поет використовує художню градацію («Найшли, налетіли, зом’яли, спалили...»), ідейно заряджені метафори («Наш дуб предковічний убрався сухим порохном»), емоційно марковану лексику, переважно архаїзми, актуалізовані в тексті й специфічно забарвлені відповідно до авторського задуму («Украдене сонце зизить схарапудженим оком...»). Взявши за основу конкретне історико-літературне джерело, В. Стус виходить за межі літописного речитативу. Його вірш – значно більше, ніж художня реконструкція доби Руїни. Йдеться про спектр назрілих і пекучих проблем – від необхідності правдивого погляду на історію й до застережень від майбутніх катастроф («Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі / і крові наточать – упийтесь кривавим вином»). В. Стуса обурює, що віковічні національні трагедії перетворили українців на «збайдужілих до своєї долі рабів, породили в них відчуття меншовартості, відібрали волю до боротьби та спроможність повернути собі долю, вкрадену чужинцями»[916]. Саме тому емоційними складниками його ставлення до рідного краю стають різко викривальні інтонації типу «зрадлива зваджена Вітчизна», «цвинтар душ на білім цвинтарі народу» тощо. Як і для Т. Шевченка, для В. Стуса «заперечення Вітчизни є лише формою її найгострішого переживання» (с. 753). Його органічне неприйняття рабських інстинктів українства, а відтак прикрі й болючі слова на його адресу породжені отим відомим Франковим одкровенням: «Я ж не люблю її / З надмірної любови…».

Докір «безнебній» нації – то не лише поетична тема В. Стуса. Це його біль, що тривав ще з донецького дитинства, коли насміхалися в школі й на вулиці з його «хохлацкой мови», що ще більше загострився в україноненависницькій атмосфері інститутського життя. Друзі поета по Донецьку й Києву згадують про його категоричність і «наелектризованість» під час ведення дискусій, присвячених національним (політичним, культурним, історичним) темам. Про одну з них розповідає Ігор Нижник. В. Стус брав участь у роботі одного із семінарів молодих літераторів, що відбувався в Одесі. (Він прибув туди на запрошення В. П’янова, який очолював у Спілці письменників роботу з молоддю). Під час однієї з дискусій про «можливості відродження української державності, розвій рідної мови, літератури» громом вдарили слова В. Стуса: «Про який народ ви говорите? Про яке відродження?.. Ледачі ми духом, затуркані, байдужі воли, що без ярем на шиї не годні себе й мислити! А щодо Шевченка і Франка [...] Не перебільшуйте й не плекайте ілюзій. Таких більше не буде...»[917].

Отже, йдеться про високу міру духовної спадкоємності й глибинної спорідненості патріотизму В. Стуса з великими попередниками – Т. Шевченком та І. Франком. Про цю струну поетової душі й творчості вельми влучно висловився І. Дзюба: «В його патріотизмі не лише і не так традиційні тони – бадьорі, закличні, грізні, войовничі, як сумні, розпачливі, стражденні та стоїчні: «Терпи, терпи – терпець тебе шліфує...». Це не той патріотизм, до якого ми звикли, це набагато складніший комплекс почувань і поглядів, що робить проблематику України зрозумілою людям будь-якої нації, а інтерпретацію – прийнятною, самоусвідомлення ж українця – співмірним із усвідомленням світової інтелектуальної еліти: хоч і неоднаковим за змістом та характером, але якісно рівноцінним. Як і взагалі світопочування Василя Стуса рівноцінне світопочуванню «планетарної» людини другої половини ХХ століття»[918].

У збірці «Палімпсести» найповніше виявився «мотив іманентного поєднання «Всевишнього» і «України» як «екзистенційного тривання почуттів». Це «повна смислова єдність», що в душі поета творить «його головний Sacrum» (М. Коцюбинська), ті апологетизовані ним цінності, котрі освячують його душу, «сакралізують, вибудовують її в моральній величі, що генетично успадковано, що вироблялось у часовому просторі як високий сенс людського буття»[919]. Тому сприйняти тексту на рівні рецепції «видимого» смислового плану фактично неможливе. Безсумнівно, для нього поетичною предметністю значимою була «стихія реального життя», «нормального існування», екзистенційної норми загалом»[920]. Однак це той випадок, коли «реальним є тільки духовне», на чому наголошував Гегель у своїй «Феноменології духу»[921]. Складність прочитання віршів В. Стуса (і то не лише цієї збірки) й у тому, що він, подібно до Рільке, «вмів дистанціюватися, відсторонитися на один людський жест […] Поет ніби окреслює коло, всередині якого твориться заповідний світ, що потребує лише одного – недоторканності» (с. 792). Осягнути сповна цей світ дано лише духовно утаємниченому й інтелектуально підготовленому читачеві, сприйняти й зрозуміти його можна тільки поза громадянською риторикою тексту.

Поезія у «Палімпсестах» постає в тому «сяйві», що його чеський філософ Ян Паточка означив як «антропологічну» метафізику, основним аспектом якої є антропоцентризм, котрий виводить «людину чи тільки вирішальну її сторону – суб’єкт, дух – у центр і на вершину універсуму»[922]. Художні смисли лірики митця асоціюються із «метафізичною книгою буття людського духу, приреченого виростати всередину»[923]. Об’єкт його поетичного осягнення лежить не стільки в онтологічній, скільки в екзистенційній площині. Він артикулює «глибоко особистісне переживання присутності сакрального в профанній реальності й у причетності трансцендентних цінностей до фізичного й історичного світу»[924]. В цьому ж ракурсі відбувається і напрям художнього мислення митця, спосіб конструювання ним «фігури автора» (М. Фуко), а відтак суб’єктної сфери лірики з її виразною Я-центричністю. У «Палімпсестах» В. Стус «витворив образ-символ, давши йому назву «обаберегість». Це його душа з двома берегами […] Оця середина – душа поета, яка тримала ці береги в неподільній єдності – на цій «обаберегій самоті»[925].

У художньому просторі Стусових віршів впадає у вічі зведена до мінімуму роль поетичної теми […] Навіть у тих нечисленних випадках, коли претекстом вірша виступає конкретна подія, життєвий факт, окреслений в контексті вірша, він як такий уневажнюється потужною духовною рецепцією автора, винятково виразним образом «дійсного чуття»[926]. Для нього, як слушно зауважив Ю. Шевельов, «теми й мотиви – тільки виходи у внутрішній світ, у щоденник душі, у невислані листи до інших про власне внутрішнє»[927]. Буття людини в художньому осмисленні поета «параметрується з Абсолютом» (В. Моренець); об’єктом його поетичної рефлексії стає «дорога в вічність», «всеспадна дорога. Дорога до Бога». Тут прочитуємо прагнення «просторитися в безмежжі» («Розпросторся, душе моя, / на чотири татамі…»), частотними ж самоокресленнями виступають духовні «самоздвиги» в ірраціональний простір буття й метафізичне часотривання. На особливу увагу в цьому сенсі заслуговує творча репрезентація поетом метафізичних концептів (душа, самота, смерть, Бог, Вічність), які виступають проявниками етичного буття й водночас маркерами духовної сутності Я-особистості, носіями почуттів і волі суб’єкта лірики, виразниками особистісних авторефлексій митця. Метафізичні концепти значною мірою структурують матрицю «Палімпсестів», ідентифікують його мистецьку самототожність, увиразнюють інтровертований характер авторської установки.

Тож закономірно, що у з’ясуванні самототожності В. Стуса-поета істотнішою є імпліцитна сфера тексту, ніж його видима інформативність. Саме вона структурує естетичний потенціал віршів збірки. Навіть політично ангажовані твори маніфестують «реалії особливого ґатунку», отже, оприсутнюють у літературному бутті метафізичну поезію в широкому її розумінні з погляду найважливіших функціональних рівнів метафізичного тексту, насамперед його зарядженості духовною енергетикою. Остаточне формування В. Стуса як творчої особистості можна накласти на метафізичну схему, лаконічно сформульовану щодо містичних переживань Г. Сковороди: «очищення, просвітлення, екстаза»[928]. Тому саме метафізичний дискурс як сутнісна складова світоглядної та творчої парадигми видається нам оптимальним шляхом декодування Стусового тексту. Бо ж навіть його «зона ГУЛАГу – це, зрештою, екзистенційна, міфічна «зона» поневолення, в якій усі індивіди прагнуть саморозкриття і праці, щоб наповнити існування своїми справжніми Я […] Хоч у поезії Стуса завжди присутні подробиці конкретного досвіду, їй неодмінно властиве й чуття оцього метафізичного виміру»[929].

Іманентною знаковою формою розгортання ідей В. Cтуса у «Палімпсестах» стає образ Бога, сприйняття якого базується на трактуванні вищої сили як Абсолюту. На думку Є. Іщенка, «трансформація світоглядних позицій поета дає змогу говорити про категорію Бога як про наддуховне, тобто не властиве або не охоплюване людською свідомістю»[930]. Як відомо, «на основі містичної теорії, очищення душі підготовлює душу прийняти божественне в себе, та цей процес відбувається з повною необхідністю: світ виходить із душі людини – тоді до душі вступає Бог»[931]. У В. Стуса, як і в Г. Сковороди, прочитується явний трансценденталізм, входження земної людини в духовні сфери, однак сакралізація її сутності в нього невіддільна від емпіричного світу, у багатьох випадках акценти зміщені на емпірико-трансцендентну природу людини.

На певному етапі буття (останні роки життя) В. Стус по-містичному остаточно «обожується» (Д. Чижевський) («В мені уже народжується Бог»), свідомо прагне з’єднатися з Богом («Чи впустиш, Боже, в царствіє Твоє?»). «Акт переживання злуки з Богом» (Е. Фромм) переростає в нього у містичний екстаз, що має дуже мало спільного із канонічними християнством. Це радше те містичне почуття, що знакує «єдність індивіда з Абсолютом» (І. Качуровський). Тут напрошується типологія з Г. Сковородою, зокрема, з його тезою про те, що «пізнання Бога і самопізнання – нерозлучні» («Кільце»). Ліричний сюжет більшості віршів збірки розгортається в координатах профанного й сакрального. Як справедливо підкреслює В. Моренець, для В. Стуса головною проблемою було «духовне становлення людини як помислу Божого і Бога як висліду духовного прозріння людини»[932]. Ліричний герой – не лише гносеологічний суб’єкт, але й (і то – насамперед) діяльна, активна особистість. Тому йому замало аксіоматичного визнання Бога, присутність якого в емпіричній сфері буття, за В. Стусом, узалежнюється від духовних зусиль земної людини:

Чигає на тебе засліплена мить.

Та все проривайся до Бога (т. 3, кн. 2, с. 74).

Стусові дорога до Бога «ламка і витка». Це радше тривалий та болісний пошук самого себе, усвідомлення складного «союзу» Бога й людини. Всі, хто знав поета зблизька, свідчать, що він був «віруючий, але його ставлення до християнства дуже складне»[933]. Тут чітко виявнюються «дві кардинальні відмінності настанови щодо Бога, одночасно присутні у свідомості Стуса, який, здається, не зауважує, що одна з них заперечує іншу» (с. 715). З одного боку, маємо суто християнські максими («Вознось мене, мій Боже, чи карай…»; «Прощаю вас, лихі кати мої…»), що засвідчують типологічні збіжності зі Святим Письмом («Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас ненавидять, благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас зневажають»). А з іншого – ніцшеанське неприйняття й заперечення Бога («Немає Господа на цій землі…»). Б. Рубчак говорить з цього приводу про поетову нехристиянську непокору, зазначаючи, що він «навіть свариться з Богом […] і свариться з причин, подібних до Шевченкових»[934]. І це пов’язано з умовами «зовнішньої катастрофи, що розгортається в соціальній інтеракції, в якій бере участь поетичне «Я» В. Стуса»[935].

Вірші поета різних років буквально рясніють апеляціями до Всевишнього («Господи, дай мені жить…»; «Даждь нам, Боже, днесь!...»; «О Боже, тиші дай!..»; «Мій Господи! Зніми з душі бажання…»). Проте мотиви цих звернень не завжди тотожні християнським канонам. В. Стус, як свідчить Є. Сверстюк, «дає свій образ живої віри – живої єдності з Богом творіння як частки української тверді» (с. 737). За слушними спостереженнями Т. Салиги, поетові молитви більше нагадують «біль, розпуку, мужність, стоїцизм, філософію любові життя, любові світу, що в кожному такому випадку перегукуються, зливаються в якусь своєрідну цілість як певну національну категорію Шевченкового болю»[936].

Збірка «Палімпсести» у художньо-філософському плані творчо реалізувала християнську міфологему дороги («хреста і долі»), духовного шляху, явила поетову «самотрансценденцію» (В. Франкл). Кінцевою метою його «шляху до себе» стає відмежування від світу («Немає світу. Я існую сам»), «відсторонення від афектів, що стають на заваді самозаглибленню» (Є. Іщенко). У такій позиції прочитується трансформація світоглядної концепції В. Стуса, її співвіднесеність з ідеями східної філософії, до якої в останні роки життя, як засвідчує його епістолярій, він виявляв особливий інтерес. У листі до рідних від 04. 03. 1984 р. поет писав, що даосизм і чань-буддизм дають йому надзвичайно багато «для душі, для душевної рівноваги» (т. 6, кн. 1, с. 458). Він настійно радить синові читати «про філософію дзен, як і про індійський буддизм і китайський даосизм» (т. 6, кн. 1, с. 455). Цікаво, що й у художній творчості останніх років прочитується рецепція східної духовності. Чимало тодішніх поезій структуровані опозицією «сансара» («ампутований світ) / «нірвана» («розпросторення душі»), яка рельєфно прочитується в другому варіанті вірша «За читанням Ясунарі Кавабати», що увійшов до «Палімпсестів».

Це ще раз підтверджує, що поняття Бога для В. Стуса, заявлене збіркою, є не стільки релігійним, скільки філософсько-етичним. Тепер він уже бачить Бога найперше «об’єктом вибору, де суб’єктом виступає конкретне «я», котре і є першоосновою Стусової філософії. І саме цей момент – момент усвідомлення, що не Богом обрано людину, а людиною Бога, і що бар’єр вибору лишився позаду, а попереду вже не існує нічого, що підносилося б вище її голови»[937]. Невипадковим тут є наскрізний образ «трансцендентного духовного пориву» (В. Моренець). У більшості віршів збірки першорядне місце у формуванні ліричного сюжету належить вертикальній траєкторії просторової організації тексту («д’горі зрине весь голубиний дух»). Істотно, що в художній мові «Палімпсестів» вельми часто зустрічається й саме слово «вертикальний» («Жаль – ні неба, ані землі / в цій труні вертикальній…»). Панівними просторовими реаліями тут виступають «небо» («Переді мною велич неба»; «Моя душа запрагла неба…») та висота («Сподоб мене, Боже, високого краху!..»; «Проминання – воно підносить…»; «…над цю журу / і над Софіївську дзвіницю зносить / мене мій дух…»). Доволі часто обидві просторові реалії («небо» й «висота») співіснують у межах одного твору (навіть – строфи), виражаючи, з одного боку, Вічність (або ж стремління до неї – «розпросторення», «розкрилення», намагання «пірвати тіло в лет»), а з іншого – кульмінацію відчуттів та емоцій ліричного героя, естетично трансформованих у текст. Поет розробляє опозицію верх / низ, не піддаючи їх толеруванню, а лише радикальному взаємовиключенню («висота» або «безодня»). Його лірика стає «спраглим, жаждивим наслуханням і пошуком цього вищого Голосу в собі»[938].

У «Палімпсестах» В. Стус ще більше акцентує увагу на віднайденні свого «Я» через розмаїтий спектр символів духовно-душевного виміру. Він знову звертається до образів свічі й свічада (за такою назвою у Мюнхені було видано в 1977 році збірку його поезій, упорядковану М. Царинником і В. Бургардтом). Свіча в ліриці поета виступає знаком душі, інтенційного світу, а свічадо як «задзеркалля» символізує поетове відображення, його екзистенцію. Процес самоспоглядання «у свічаді перетворюється на роздуми про своє життя, пройдену дорогу і смерть, що чигає на нього в недалекому майбутньому»[939]. Як підкреслює М. Жулинський, «це процес віддзеркалення себе в собі – своя душа горить свічею і у своєму – духовному – свічаді віддзеркалюється. Так здобувається свобода самоутвердження у повноті самовираження. Це є творчий акт самоспоглядання для досягнення повноти самопізнання. Це у самому поетові є ті два береги, між якими носиться його душа»[940].

За кожним рядком В. Стуса – «біографія душі: настроєві реалії, спонтанні реакції, дозрівання – емоційне, світоглядне, мистецьке, будування себе, «кам’яніння»[941]. Сакральне поле його авторського тексту вочевидь формує концепт «душа» та споріднені концепти метафізичного характеру. Поет, як зазначалось, цілком усвідомлено «сприймав формулу Заболоцького: «Душа обязана трудиться» (М. Кодак). Тому не дивно, що його «самособоюнаповнення» асоціюється із «розпросторенням» душі («Тож муруйся, муруйся, муруйся, душе!»).

Поезія для В. Стуса стає свого роду «душетерапією» (М. Кодак), «історією душі» (Н. Зборовська). Як зазначає В. Моренець, вся його лірика є «титанічним актом вивільнення душі з-під влади руйнівних сил, відродження Віри у високому й складному її розумінні, що веде до рішучих змін у ментальності соціуму»[942]. Цей концепт формує образний світ його поезії, чітко окреслює стабільний мікрокосм, передає духовну атмосферу буття суб’єкта лірики, співвіднесеність із пошуками ним віри, шляхів долання непоборних меж, врешті-решт – наповнення внутрішнього світу новою метою, новим смислом в умовах «вертикальної труни». Слово «душа» є не тільки частотною й високоінформативною одиницею поетичного словника та епістолярію митця. Він трактує «душу» насамперед як спрямованість внутрішнього світу людини на добротвореня. Саме ці акценти притаманні багатьом його листам до різних адресатів. Особливо зворушливими є роздумами про потребу чистоти людської душі в листах до сина. Наведемо один із багатьох можливих прикладів із листа від 22. 03. 1982 р.: «За своєю душею треба стежити так само, як за тілом. Потрібен для душі свій душ, їй теж треба чистити зуби. Коли я був у Твоєму віці, то регулярно влаштовував собі сповідь: що ти зробив за місяць чи два доброго, що злого. І картав себе за недобре. І виробив був добру здатність – дбати про душу. Чиста, світла душа – то запорука людського здоров’я»[943].

У творчості В. Стуса зустрічаємо і традиційно-усталене трактування концепту «душа», і його модифіковані варіанти, зумовлені індивідуально-авторським типом світосприйняття й світорозуміння митця, особливим станом свідомості (радше – підсвідомості). Значення цього концепту як центральної одиниці макрополя його поезії сягає своїм корінням ще доісторичної пори. Відомо, що в Святому Письмі апостол Павло розрізняв у людині душу, яка «оживляє тіло, і безсмертний дух, що відкритий впливу Духа святого, який сходить через душу на ще живу або вже воскреслу людину»[944]. Прочитується у віршах поета відповідного змістового поля й гносеологічний вимір антропології Г. Сковороди, що передбачає осягнення світу через себе. Філософ вважав, що в результаті самопізнання людина має осягнути свою внутрішню, духовну суть («вдруге народитися»), а відтак і збагнути природу Всесвіту. Він проводив думку, що «людина повинна тривало поглиблювати своє внутрішнє життя і що друге народження приходить як результат довготривалого внутрішнього різьблення»[945]. Це просвітлення, за його словами, «осяє душу раптом, як блискавка». Ліричний герой В. Стуса також переживає «народження нове – / в онові тіла і в онові духу». Як і в Г. Сковороди, це містичне осяяння, оновлення людини дається їй у результаті прийняття у душу «зерна вічності»:

…душа розпалась, ніби перловиця,

оновленим віддавшись небесам.

Почезли межі власного єства.

Навчайся жити і по той бік світу

і горем душу вигодуй неситу,

і сподівайся власного різдва.

Новонародження…[946].

У ліриці В. Стуса першорядне місце у формуванні ліричного сюжету належить вертикальній траєкторії просторової системи. Тут фіксуємо метафоризацію душі з висотою, що свідчить про її ототожнення із безсмертним началом буття: «Cпинається ввись птероптахом душа галактична твоя…». Постійне вживання лексеми душа з присвійним займенником чітко ідентифікує значення душа-поет. У листі до рідних від 08. 07. 1976 р. читаємо: «Головний мотив, бачу, – людська душа перед вічністю високого неба»[947]. Образна система поезії В. Стуса, таким чином, унезалежнюється від матеріального світу, конкретних буттєвих подій, актуалізуючи антитетику душі й тіла. Ці взаємовідношення в ліриці митця досить непрості («Тепер душа втікає твого тіла, / у серці залишаючи діру»). Як підкреслює К. Москалець, тіло у нього – «не завжди вмістилище душі, часом душа огортає тіло, вкриває його, тобто вона – вся назовні (що, до речі, тільки збільшує її вразливість), є видимою формою, зримою ідеєю, лицем і прочитуваним виразом його»[948]. Нерідко маркер тілесності допомагає поетові в усіх найпотаємніших нюансах передати психофізичний стан, душевні перипетії, емоційні підйоми та спади («Простягни руку попереду – / схололими пальцями / відчуєш самого себе…»).

В. Стус, як і Г. Сковорода, акцентує співзвучну з християнським віровченням думку, що душа є осередком добра в людині, її духовного світу, оскільки становить собою субстанцію, яку вдихнув у кожного індивіда сам Бог. Тому з душею як вмістилищем світлих начал у людині поет пов’язує всі позитиви в житті окремої людини й нації: «Ось вони, / душі протоки: правда і добро, / краса, і щедрість, і любов …». Із світлою душею особистості кореспондується виразний гуманістичний імператив авторського тексту В. Стуса: «Добром об’яснена душа / велить вогнем палати …». Джерелом зла в людині поет вважав відсутність душі («вигасла душа»). Надзвичайно широким і розмаїтим є метафоричний ряд, який виражає тотальний апокаліпсис душі (ширше – світу): «одмерлі душі», «самоосліпла душа», «самоокупація душі», «уламки душ», «руїна душ», «пустеля душ», «відгомоніла душа», «переспрагла душа». Як антитеза звучать образні структури з опірним словом «душа», що мають позитивну конотацію (щоправда, в ліриці поета вони зустрічаються значно рідше): «цвіте душа», «дзвінка душа», «світанна душа», «душа струмує» й под. Такі антитетичні метафоричні структури, що переважно супроводжуються авторськими новотворами, символізують опозицію «жива душа» / «мертва душа» й набувають у ліриці В. Стуса психоемоційних ознак. У багатьох же випадках вони корелюють із моральними вимірами буття. Аксіоматичні для поета високі моральні принципи пов’язані не стільки з тимчасовим (минущим) станом душі, як із такими її характеристиками, як чистота, правдивість, чесність, що акцентують іманентні художній свідомості поета екзистенційні концепти, еманують етику його буття. В листі до сина від 10. 10. 1982 р. він писав: «Байдуже, ким Ти будеш, тобто, з якої чесної праці їстимеш свій хліб щоденний. Бо, маючи ясну безгрішну душу, будеш, як Бог […] Вірю, що ти збережеш на ціле життя цнотливу душу» (т. 6, кн. 1, с. 429). В таких міркуваннях – ставлення поета до людини, до життя взагалі. Епістолярні матеріали, отже, підтверджують, що психологічний стан ліричного героя, його внутрішня сутність фактично тотожні самому авторові, який вважав, що «без чистоти душі» справжніх («добрих») віршів не буває.

Для В. Стуса характерна здатність метафоризувати душу за властивим національній філософсько-митецькій традиції принципом антропоморфізації. Він доволі часто її олюднює, втілюючи в такий спосіб найболючіші внутріпсихологічні проблеми. В його віршах душа постає такою, що не лише генерує і відображає почуття, а й сама їх переживає як жива істота: «Кричить під пальцями душа»; «Як тріпотіти вміє ця душа»; «Душа пускається на всі чотири вітри…»; «Вдивляється у проруб край світів / душа твоя…». Когнітивні структури субсфери «особистість», що були для поета «донорськими зонами метафоризації душі»[949], допомагали йому у розв’язання важливих для нього екзистенційних проблем.

Оприсутнюючи основні лінії свого світосприйняття, В. Стус говорить про «деперсоналізацію душі» в антигуманному світі (душа – «тіла яро-чорна тінь»; «Ізвомплена душе, ярій!»; «Душ спресованих мерзлота вічна»; «і, вирвавши душу, піти в безімення»; «А душа звалашена / уже збігається, як ртутна кулька»). В умовах абсурдного буття загострилось його відчуття катастрофічної ситуації обездуховлення світу, об’єктивуючим символом-знаком якого виступає «цвинтар душ». У тоталітарному суспільстві з його руйнівними щодо гуманістичних принципів буття тенденціями категорично виключалась «вписуваність людини у сакральний світ. Однією з основних ознак homo totalitaricus стає втрата душі»[950]. В. Стус текстуалізує шевченківську тему «душі, що «внутр ридає». Поетове «серце недуже» болить від моральних втрат суспільства: «А що мій гріх? Лиш той, що ще душа є, / якій усесвіт болями болить». Він, за словами М. Кодака, «ставить на карб політичній системі рахунок за душегубну аморальність її «статутів»[951]: «Оце, душе, твоя сумна арена, / оце твій простір…». У зверненні до П. Ю. Шелеста В. Стус писав: «Ми досі рятуємо дистрофію тіл (зернова проблема в нас вічна, як «отче наш»), а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже» (т. 4, с. 417). Зберігаючи моделюючу роль християнського концепту «душа», його «смисловий суверенітет» (В. Сулима), поет водночас деперсоналізує душу. У такий спосіб він «ословлює» і духовні катаклізми в тоталітарному суспільстві, й спричинену ними повну (катастрофічну) нівеляцію особистісного начала в людині:

Поиск по сайту: