САМОТОТОЖНІСТЬ ВАСИЛЯ СТУСА-ПОЕТА 1 страница

(1938–1985)

«Вагомість ліричного доробку В. Стуса є нині загальновизнаною, постать поета і борця в літературі останнього тридцятиліття цілком осібна з огляду як на винятковість таланту, так і долі, кажучи словами самого В. Стуса, «життєсмерті», суголосна хіба що Шевченкові»

(В. Моренець)

«Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій…»[672]. Читаючи ці рядки В. Стуса в його автобіографічному нарисі «Двоє слів читачеві» (переднє слово до збірки «Зимові дерева»), переконуємось у тому, що сьогодні «присутність Стуса в Україні і світі необхідна. Саме тому, що він був, саме тому, що він є, ми ще триматимемося на цьому життьовому полі, хоч яким би воно було»[673]. Поет належав до когорти тих митців Слова, котрі в умовах новітньої інквізиції, за словами Л. Костенко, «не відступилися. І не / Поклали лжу на струни», а жили й творили за кодексом Честі, Правди, Любові, невгасної віри в Людину. Його доля – «тяжка Голгофа, а він сам – «християнин, Людинолюбець, хоч його життя – суцільна мука»[674]. Внутрішня готовність до життєвих випробувань є однією з найбільших загадок особистості В. Стуса. Це та й досі нерозкрита таємниця «кшталтування» (К. Москалець) характеру – неординарного, сильного, вольового, здатного витримувати понадлюдські страждання, котрі творили містерію його життя, яке він не мислив поза свободою особистості й поза рідною землею. В. Стус упродовж усього свого життя «різьбив лице – образ гідности і стоїцизму» (Є. Сверстюк). Він «владно зайняв високу нішу, яка чорніла в самоті: нішу великої вільної справжньої поезії»[675]. І ця висота – в просвітленій любові до людини, висота, де написано: «Блажен муж, котрий не стає на путь нечестивих» (Псалом 1, 1).

Доля В. Стуса не залишає байдужим того, хто живе на землі Правдою, хто не приймає брехні, змертвілої пасивності, хто, попри всі «небуття» й «забуття», все ж спроможний, як поет, у «фізичному й духовному борсанні в неокрайному морі щоденності» й «тортурів висамітнілого очужілого духу» (М. Коцюбинська) уберегти в собі людську гідність, не розгубити первісну чистоту високих помислів. У постійній конфронтації щодо «збожеволілого» світу В. Стус завжди залишався вільним. Емерсонівська «довіра до себе», буття, що покоїться в самому собі, – її головне джерело. Тільки воно могло породити такі слова: «Україна під окупацією? – та нічого подібного! Я є ВІЛЬНИЙ – і тому Україна є вільною, бо вона в мені [...] Оточуючий світ не варт того, аби я зрадив себе, зрікся своєї віри, своєї гідности»[676]. Ліричний герой його поезії – внутрішньо вільна людина, не зважаючи на в’язничні обставини, можливо, й усупереч їм. У листі до сина від 25. 04. 1979 р. В. Стус писав: «Воля – найвище в світі, чого потребує людина...» (т. 6, кн. 1, с. 350). Заради цього він прийняв для себе місію українського Сізіфа, який «проти волі земних божків і страхів уперто котить свій камінь угору»[677]. Поет свідомо вибрав шлях приреченого штовхання сізіфового каменя, внаслідок чого його життя стало «нескінченним потоком арештів, судових процесів, таборів та заслання. Кінець одного кола означав початок другого, роблячи його життя вічною боротьбою […] Однак усі випробовування ніколи не змушували його піддавати сумніву правильність свого вибору й робили його «щасливим» таким же абсурдним чином, як підйом до вершин приносив радість героєві Камю»[678]. Йдучи на зустріч із В. Стусом, переконуємося, що він «створив себе в умовах цілковито заблокованої й загроженої національної культури, підданої тотальному тиску комуністичної держави та ідеології – і створив він себе як людину взірцево вільну, нікому, окрім категоричного імператива, непідвладну, як творця, відкритого до найсучасніших мистецьких течій, як мислителя, причетного до вільних дум […] Прокресливши своїм самособоюнаповненням незрадливий напрямок, він і сьогодні залишається нашим сучасником та життєво важливим співбесідником»[679].

Ім’я В. Стуса останніми роками посіло в суспільній свідомості українського народу чільне місце в пантеоні борців-праведників. Вагомість і непересічність художнього доробку митця загальновизнана. Говорити про нього як про поета-страдника, безумовно, справедливо, проте, перефразовуючи Є. Маланюка, «до болю мало». Чому? На це питання відповів сам В. Стус і своїм життям, і творчістю. У відкритому листі до І. Дзюби в 1975 році він писав: «Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за саме лиш бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідності» (т. 4, с. 442). Тому поет «свідомо обрав хресну дорогу і не хотів жодного співчуття навіть від тих, кого глибоко шанував, і хто з ним був у цій дорозі поруч. Тільки на такому шляху, яким сам несеш свій тягар і не перекладаєш його на плечі іншим, не жадаючи за це навіть моральних винагород, може відбутись «восходження» людини до себе самої, до її духовної свободи, бо це шлях саможертовності, самопосвяти»[680]. Поет проніс сувору твердь «крізь тюремні будні, / На скін призначену здолавши смерть!»[681]. Ніколи «не обривався з крока, долав тернистий шлях до себе, до набуття внутрішньої свободи, яка й відкрила йому «вікна в позапростір»[682].

Заради чого В. Стус офірував власне життя? В ім’я яких ідеалів свідомо благословив свою «Богом послану Голготу»? Наскільки його поезія закорінена в реальному суспільному бутті й наскільки вона автономна як царина духу? Відповідь на ці та багато інших наболілих питань слід шукати в «життєсмерті» й «смертеіснуванні» митця, що не знищили в ньому основного, на чому тримається світ – незглибимої любові до людини. За монолітною спадщиною В. Стуса – неординарна й сильна особистість зі своєю неспростовною правдою про людину, з уболіванням за неї, бунтом проти її перетворення «на функцію в СРСР» (Ю. Шевельов). Пристрасно гуманістична «естетика страждання» поета переконливо дводить, що в кожному його вірші, «в кожному образі чи деталі приховано невідчитану інформацію про людину, яка примусила світ рахуватися з фактом своєї присутності на цій землі»[683]. Гуманістичні пріоритети особистості, котра перебуває у межовій ситуації «вертикальної труни», наче в оптичному фокусі, сугеруються у хрестоматійному вірші «Як добре те, що смерті не боюсь я…»: «…жив, любив і не набрався скверни, / ненависті, прокльону, каяття» (с. 282). Поезія В. Стуса, за словами Р. Семкова, перейнята вірою «у вище світло […] у людськість та людину, попри все» (с. 6). І саме гуманістичний потенціал сформував художню енергетику його поезії, забезпечивши їй життя у «вічному часі» (М. Бахтін).

В. Стус належав до тієї «малесенької щопти» поетів, кому доля «накувала» ціною власного життя утверджувати особистий досвід «перед лицем тієї надмогутньої сили, з якою держава формувала мислення й почуття»[684]. Намагаючись уберегти індивідуальну цілісність, він ненастанно «шукає шляхів гармонії із самим собою, домагається внутрішнього захисту, який протидіяв би суспільному беззаконню. Поет активно бореться за себе, повсякчас самовідроджуючись, над усе дбає про непорушність внутрішньої єдності»[685]. Водночас йому судилось рятувати український духовний космос від тотального руйнування. Характерна для нього лірико-філософська проблематика автентичності (відповідність поезії життєвим ідеалам) з самого початку постала в його віршах в «органічній сполученості з долею України, її народу, із драмою національної історії»[686]. Ю. Шевельов у передмові до еміграційного видання збірки «Палімпсести» підкреслював: «Тема і ідея України проходить крізь усі поезії збірки. Чи поет каже про свою дружину й сина, про себе й свою самоту й німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть, – завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої батьківщини, – і в плані особистому утраченої, і в плані національному»[687]. В одному з листів до сина В. Стус писав про ту землю, «обіцяну чи то Богом чи то волею народу», заради якої великий пророк помирає@ (т. 6, кн. 1, с. 350). Хтозна, чи не мав він на увазі саме омріяну вільну Україну, чи не співвідносив поставу поета з проводирем народу до щастя. Невипадково, думаємо, В. Стус вважав метафорою своєї душі поему «Мойсей» І. Франка[688]. Очевидно, саме з неї у нього почався процес свідомого формування з себе людини, потенційно здатної на вчинок, спроможної обрати собі смерть «на зріст».

E листі до друзів від 30. 07. 1978 р. В. Стус пояснював вибір свого життєвого шляху, розкривав джерела сили, говорив про заповітні мрії, що співвідносились із долею України. Для увиразнення такого важливого аспекту життєтворчості поета дозволимо собі розлогий фрагмент названого листа, що його подає Д. Стус у «Вибраних творах»: «Я особисто буду стояти на цьому до кінця, бо за мною – мій скривджений, зганьблений, застрашений, здеморалізований народ. Бо саме духовно-національне існування мого народу сьогодні під загрозою. Судових звинувачень я не прийматиму, навпаки – я буду звинувачувати своїх суддів. Через голови суддів і багнети вартових я звинувачуватиму тих, хто організував на Україні методичне знищення інтелігенції, хто організував голод 1933 року на Україні, завдавши моєму народові непоправної шкоди. Репресії 1961, 1965, 1972, 1977 рр. стоять уводноряд із сфальсифікованими процесами на Україні 20–30 рр.

Щоб запобігти нівеляції українського народу, треба офірувати кращих його синів. Інших пожертв Бог не визнає. І кращі мої брати і сестри мусять іти за колючі горожі, дбаючи постійно про власну чистоту – задля чистої справи порятунку рідного народу. Я пишаюся тим, що доля подала мені знак – я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народові я здобуду безсмертя» (с. 550).

Крізь усю творчість В. Стуса наскрізно проходить мотив жертовності, що в кожному конкретному випадку пов’язується із сув’яззю трагічних суперечностей, внутрішнього (почасти й зовнішнього) конфлікту із самим собою та світом. Дослідники по-різному тлумачать органічну й водночас болючу для поета тему усвідомленої жертви. М. Жулинський пов’язує її з націотворчими інтенціями. Так, у своїй відомій книзі «Із забуття – в безсмертя: сторінки призабутої спадщини» (К., 1990) він пише, що доля поета нагадує «Голгофу, на яку сходив Стус і на якій він замірився прикувати себе на хресті скорботи і жертовності. Скорботи, вирощеної на осмисленні трагічної долі українського народу, і жертовності в ім’я щасливішого історичного майбуття рідної України»[689]. І з цим не можна не погодитись. Адже у ненастанних пошуках компромісу між «заданістю, запрограмованістю та вибором у межах морально-етичної парадигми» (Л. Тарнашинська), благословляючи свою «дорогу долі» («Здрастуй, страсна моя путь…») поет у власному «страдницькому покликанні» звертався як до джерела буттєвих рішень саме до України: «…на всепрозрінні смертного скрику / дай, Україно, чесного шляху, / дай, Україно, гордого лику» (с. 215). Тут, безсумнівно, прочитується суголосність із Шевченковою долею. Т. Гундорова ж говорить про жертовність В. Стуса в руслі космополітизації – як про філологічний феномен поетового «жертвослова»[690].

Сьогодні на основі багатьох новознайдених джерел, свідчень, художніх текстів можемо вести мову про єдину ідентичність митця, сформовану інтенціями особистісного й усезагального характеру. Стусова жертовність подібна до Франкового «каменярства», про яке М. Зеров свого часу писав, що це «не випадковий образ, це його заповітний настрій, його звичайне самоозначення»[691]. Отже, для В. Стуса, як і для І. Франка, це «проблема індивідуального чину і індивідуальної волі, це проблема призначення і вибору»[692]. Усвідомлена жертва поета пов’язана з безліччю екзистенційних і водночас національних страждань. У такого роду жертовності рельєфно проступає інтенціональний синтез його художньої аксіології. В «Я»-особистості митця в інтегрованій формі відрефлексовуються міркування про «свою національну сутність, себе як суб’єкта, носія національних цінностей та їх реалізацію у конкретних вчинках, в усій життєдіяльності»[693]. Щоб у цьому переконатися, достатньо навести Стусові одкровення, зафіксовані в «Таборовому зошиті» (запис 4): «Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого мушу обставати до загину» (с. 518).

Гадаємо, має рацію Є. Сверстюк, що до всіх «нюансів, з яких структуруються кришталеві вертикалі поета», можна наблизитись «тільки дорогою страждань і офірности»[694]. В. Стус був людиною високого сумління й людиною, «неспроможною пройти повз несправедливість». «Ні день, ні годину не переставав бути собою. Наругу над іншими, вимушену німоту сприймав як особисту кривду». Тож його арешт, як стверджує М. Коцюбинська. не був несподіванкою – з огляду на «відкритість, повну нездатність до житейської дипломатії і готовність до самоспалення»[695]. Це й зумовило трагічний стоїцизм поета, який мав своїм корінням, можливо, не стільки світоглядні переконання (як, скажімо, в митців-екзистенціалістів), скільки «висоту етичного ідеалу та етичну непоступливість» (І. Дзюба). Тож феномен В. Стуса слід шукати насамперед в його етиці буття, сформованій творчістю й потвердженій самим життям. Цікаві думки з цього приводу висловив Р. Корогодський: «Недавно прочитав такі слова патріарха Йосифа Сліпого й завдяки їм зрозумів Стуса: «Я дякую Всевишньому за те, що мене били в тюрмах і на волі! Дякую йому за те, що мене били, а не величали раби!»[696]. Мабуть, самою долею В. Стусові було призначено, «попри все, максимально «тратити» себе. Постійна готовність за всіх обставин щільно наповнювати життєву мить дає змогу сьогодні говорити про феномен Василя Стуса – людини, поет, чоловіка, батька, сина, знаного і незнаного, доброго і …» [697]З метою наближення до цих іпостасей митця, спробуємо бодай пунктирно окреслити ті автобіографічні події, котрі ставали приводом для його ідеологічних «звільнень», світоглядних і творчих модифікацій тощо.

Для того, щоб сприйняти В. Стуса «живу людину, а не лише героя», варто , гадаємо, надати слово його близькому оточенню, друзям-однодумцям, знайомим, критикам, рецензентам його творів. Яким він був у повсякденному житті, у взаєминах з іншими людьми? Як формувались його філософсько-естетичні пріоритети й етична позиція? Які моральні цінності сповідував упродовж життя? Відповідь на ці та багато інших питань можна знайти у таких, на наш погляд, надзвичайно важливих і цікавих під цим кутом зору джерелах: книга «Василь Стус у житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників» (Балтимор; Торонто, 1987), упорядкована О. Зінкевичем та М. Француженком; «Не відлюбив свою тривогу ранню… Василь Стус – поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії / Упоряд. Орач (Комар) О. Ю. – К.: Український письменник, 1993; Стус Д. Василь Стус: життя як творчість. – К.: Факт, 2005.

Задумуючи фільм про поета, Р. Корогодський розмірковував: «На основі сімейного архіву Василя Стуса, його віршів, листування з друзями, спогадами, ми хочемо розповісти про Людину, що була приреченою від народження – вона могла жити лише в злагоді із своїм сумлінням. Він прагнув всім пояснити істини, від яких багато хто просто відвертався, не хотів знати, чути, Можливо, через інстинкт самозбереження»[698]. Є. Сверстюк стверджує, що це людина «рідкісної моральної обдарованості, голос сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності. Він зберіг свій стиль до кінця. І це було основою його трагедії. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю і лицарською одвагою, не згинаючись і не обминаючи…» (с. 733). Був наділений «небуденною» силою волі. «Небагатослівний, дуже чоловічий, без скарг і нарікань. Стриманий. Біль, турбота – не про себе, а про те спільне, що нас гнітило...», – згадує М. Коцюбинська[699]. Водночас мав надзвичайно вразливу й тонку душу. «Як дитина, міг розстроїтись на якомусь рівному місці, відчути якусь прикрість…»[700]. Сестра Марія у своїх розповідях про брата, говорить про його рідкісно серйозне ставлення до життя. Наведемо фрагмент її спогадів, аби простежити витоки формування «суворої тверді» (Я. Славутич) поета: «Взагалі, за що б він не брався, все в нього виходило, бо до всього – і до навчання, і до захоплень ставився серйозно, з чуттям відповідальності і заінтересованості. Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі»[701].

Оглядаючи архів письменника, «дбайливо, до найменшого аркушика збережений його дружиною і сином», К. Москалець був просто вражений «несамовитій працездатності цього викинутого на соціальне узбіччя чоловіка»[702]. Про «патологічну» працездатність В. Стуса, його дивовижну спрагу вчитися й відбуватися (він називав це «квітуванням») згадують друзі поета по Сталінському педінституту. Так, однокурсниця З. Кононученко свідчить, що він читав багато філософської літератури, «самотужки вивчив латинську мову [...] Добре знав німецьку [...] А відповідав тільки українською мовою […] Ніколи не козиряв своїми знаннями, не принижував нас, хоча ми порівняно з ним багато чого не знали. І з викладачами завжди був дуже чемний, поважав їх, навіть коли сам знав більше...»[703]. О. Орач у своїх спогадах вирізняє ті якості характеру свого студентського товариша, котрі згодом визначать домінанти літературно-критичних виступів В. Стуса: «До його слова прислухалися [...] Він аналізував прискіпливо, детально, доказово, вимогливо, лишаючись при тому, сказати б, у межах делікатної доброзичливості»[704]. Цю рису відзначає і його пізніше, київське коло. Так, І. Дзюба стверджує, що «моральна наелектризованість» В. Стуса була б вельми обтяжливою для оточення [...] якби не його бездоганний внутрішній такт і делікатність»[705].

За природою свого характеру В. Стус був надзвичайно імпульсивний, у відстоюванні якихось поглядів і нетерпимий, але мав вроджену здатність «дослуховуватись до інших і проявляти надзвичайну терпимість»[706]. Був різкий, однак завжди справедливий у ставленні до людей. «Коли чесні люди сидять у в’язниці, місце справедливих людей також у в’язниці», – писав американський мислитель і поет Генрі Торо. В.Стус пішов до в’язниці не як політик – він не політик! – але як справедлива людина…» (с. 633). М. Хейфец згадує про його «побожне», критичне й водночас неупереджене ставлення до справжнього мистецького таланту. (М. Хейфец – ленінградський історик і філолог, заарештований і засуджений за написання передмови до збірки поезій Й. Бродського; одночасно із В. Стусом відбував покарання у мордовських таборах; автор книги «Українські силуети», в якій уміщено розділ про В. Стуса «В українській поезії тепер більшого нема…»). Наведемо фрагмент із спогадів М. Хейфеца: «…він (В. Стус. – Р. Г.) з глибокою повагою цитував мені нові рядки Вінграновського, хоч Вінграновський тим часом діставав ласощі з кремлівської таці, а Василь сьорбав табірну січку без олії. Дзюбу він назвав «величезним талантом у літературознавстві», а говорилося ж це вже після ренегатства, після того, як Дзюба зрікся друзів, однодумців […] він радів кожному талантові, що працював в українському письменстві, кожного, кого Бог послав зберігати українську культуру (с. 634).

Окремо слід сказати про В. Стуса як про «європейськи освіченого інтелігента»[707]. Так його охарактеризував відомий правозахисник С. Глузман, який після слідства й суду 1972 року кілька тижнів перебував разом із ним в одній камері слідчого ізолятора Київського КДБ. А. Шум у передмові до збірки «Зимові дерева» писала, що В. Стус – «людина високої освіти і великої культури» (с. 606). Спрага до інтелектуальної праці, до освоєння нових знань, нових світів супроводжувала поета впродовж його життя. У дитинстві, як згадує сестра, «найулюбленішим заняттям його було читання книг»[708]. У студентські роки, за спогадами його приятелів, він виявляв особливий до «інтелектуального товариства»[709]. Однокурсники свідчать, що «Василь найпершим з’являвся в авдиторії № 38, сідав за першу парту і відкривав якийсь підручник. У нього в портфелі завжди було що читати: Кант, Ніцше, Монтень, Фейєрбах…»[710]. Перебуваючи вже у Києві, «товаришував або конструктивно співпрацював з людьми різних поглядів (крім непорядних, звісно) і поколінь. В нього були друзі і серед художників, скульпторів, музик, театралів, і серед молодих учених, філософів, «технарів» – друзі не до застілля, а до інтелектуального спілкування»[711]. «Багато читав, готувався до захисту дисертації, студіював європейські літератури і твори провідних теоретиків доби» (с. 6).

Вроджена спрага до нових знань не покидала В. Стуса й у ситуації «вертикальної труни»: і в слідчому ізоляторі, де інтенсивно перекладав Гете й писав збірку «Час творчості», і в ленінградській лікарні, коли після тяжкої операції вивчав англійську мову, намагався працювати над перекладами з Рільке, і в кучинському таборі, де вивчав французьку мову, освоював для перекладацтва твори Малярме, Верлена, читав надзвичайно багато художньої та філософської літератури. У цьому сенсі неоціненне інформативне значення має Стусова епістолярна спадщина, що є незаперечним свідченням «широкого кола інтересів, свого роду «енциклопедизму», не притлумленого, а то й загостреного вкрай несприятливими умовами»[712]. У листі до батьків від 14. 02. 1982 р. поет писав: «Живу, як студент. Кожен день минає так, щоб була од нього користь, щоб я щось пізнавав, про щось думав, чимось збагачував свою душу» (т. 6, кн. 1, с. 417). Коло лектури в’язня, безумовно, було обмеженим. Проте диву даєшся, коли читаєш його листи до різних адресатів із роздумами з приводу прочитаного. Це і художні тексти, і наукові джерела (наприклад, монографія з історії німецької мови, монографія «Ранній Камю»), й доступні періодичні видання. (На прохання поета друзі надсилали йому чимало цікавого із різних сфер науки й культури). Дізнавшись про театральні інтереси сина, радить йому читати таких авторів: Шекспір, Ібсен, Осборн, Теннессі Уїльямс, Ануй, Йонеско, Беккет, О’Ніл, А. Міллер, Дюрренматт, Брехт (т. 6, кн. 1, с. 482). Міркуючи про нові тенденції у світовій літературі, зокрема про абстрактні метафори, поет називає таких репрезентантів цих нових віянь, як Борхес, Гарсія Маркес, Варгас Льоса, Фуентес, Роа Бастос, Астуріас, Онеті (т. 6, кн. 1, с. 478). Навіть перелік самих імен буквально вражає. Судження ж про кожного з митців, про яких писав у віршах, роздумував наодинці, ділився з іншими, як зауважує Є. Сверстюк, були настільки неординарними, що «мимохіть напрошується вписування його імени в контекст тих імен епохи»[713].

Формально В. Стусові не заборонялось, як Т. Шевченкові, «писати і малювати», однак фактично змоги працювати не давали, переслідували, конфісковували, знищували. Поет у листах часто зізнавався, що його творчість – то Сізіфова праця, і щоразу треба все починати спочатку. Однак він використовував кожну мить, найменшу можливість для читання й писання віршів, здійснення перекладів. Поза цією працею поет себе не мислив. Це був шлях його духовного самоздійснення, а відтак самовираження. Він, як справедливо зауважує М. Кодак, «він вочевидь сприйняв формулу Заболоцького: «Душа обязана трудиться»[714].

В. Стус не належав до людей, «легких у спілкуванні. Небалакучий, але напружений не лише в слові, а й у мовчанні, він не надавався ані до беззмістовних розваг, ані до патріотичної риторики та й усілякої необов’язковості взагалі»[715]. Проте щоразу при зустрічі з ним душа спалахувала якимось дивним сяйвом – «від самої можливості причаститися таїнства справжньої Людини. Знати, що на все зустрінеш дуже точну людську реакцію – нормальної, внутрішньо розкутої, не поточеної страхом людини»[716]. В. Овсієнко свідчить, що в зоні «з особливою шанобою говорили про В. Стуса»[717]. (В. Овсієнко – відомий правозахисник, громадський діяч; відбував покарання разом із В. Стусом спершу в мордовських, а згодом – у пермських таборах). Поет, безумовно, був націоналістом (в кращому, не пейоративному сенсі цього слова). Однак завжди був толерантним у поводженні з в’язнями інших національностей (вірменів, ізраїльтян, литовців тощо), які відповідали йому взаємною прихильністю. З особливим пієтетом ставились до нього прибалти – з якоюсь «підкресленою увагою: навіть найстарший і найповажніший, як-от литовський богослов і дипломат Пятрас Павляйтіс чи капітан естонської армії, а відтак юрист із Тартуського університету Теодор Райнголдт…» (с. 637). Табірне недолуге начальство ніяк не могло збагнути, за що так глибоко шанують поета в’язні, чому ставляться до нього з майже «релігійним пієтетом». Хіба хотіли (та й чи могли?) усвідомити «напівосвічені слуги ночі – від Кремля до Колими», що перед ними «висока постать, яка піднялася над малим часом, над мілинами часу» (Є. Сверстюк).

У нелюдських умовах поет зумів уберегти в собі людську гідність, не розгубити первісну чистоту високих помислів. В одному з листів до сина він писав: «Ідеал є один – добра і справедливості, чесності і любові [...]. Ще додам – ідеал Краси» (т. 6, кн. 1, с. 446). М. Хейфец назвав В. Стуса «блискучою людиною» і згадує у зв’язку з цим такий епізод. У таборовому госпіталі помер старий в’язень – литовець Клеманскіс. І на вечірній перевірці в’язнів, незважаючи на різку протидію начальства, В. Стус вийшов наперед шеренги в’язнів і сказав: «Немає нашого товариша. Його позбавлено останньої втіхи: щоб у останню путь його провели ті, хто ділив із ним життя, хліб і сіль [...] давайте зробимо для нього те, що можемо: скинемо на згадку про нього шапки» […] всі, навіть сучня, поскидали шапки, вся шеренга...». В. Стус дістав за це шість місяців тюремного утримання (c. 637). Слава поета як людини «впліталася» в табірні містерії. Є. Сверстюк згадує, як в 1977 році в пермській зоні до нього підійшов молодий вірменський хлопець: «Я Размик Маркосян – я был в Мордовии вместе с Василем Стусом!» З його інтонації я відчув, що Стус ще приятель, але для багатьох – вже апостол!»[718].

Донецький науковець-краєзнавець В. Романько пише, що поет «вирізнявся серед знайомих та малознайомих людей не тільки зовнішністю, характером, а й винятковою чесністю (про нього говорили як про «патологічно чесного»), сміливістю. Можемо додати й такі суто людські його якості, як доброту, порядність, високу інтелігентність, любов до рідних, за долю яких Василь неабияк уболівав…»[719]. Гортаючи його листи, щоденникові записи, спогади друзів, бачимо в ньому надзвичайно тонку душу, люблячого батька й чоловіка, прекрасного сина, який до останніх днів болісно переживав завдане рідним невимовне горе. Є. Сверстюк згадує, що В. Стус «любив свою сім’ю зворушливо ніжною любов’ю і мучився тим, що найдорожчі люди не зазнали від нього ніяких радощів […] Тільки тут діяв зворотний бік. Згадаймо Шевченкові почуття, коли він побачив крізь тюремне вікно згорблену матір свого приятеля Миколи Костомарова:

Молюся! Господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани[720].

Ті, хто знав поета зблизька, твердять, що «ніхто з ув’язнених не писав таких зворушливих слів дружині, синові, батькові, матері, сестрі – ніхто так не побивався, як Василь Стус. Його любов до рідні була такою ж великою, як любов до свого скривдженого народу, якому він готував своє життя в офіру»[721]. Особливо глибоко зворушують листи до сина. Вони «обіймають величезну часову відстань. Після арешту залишив вдома п’ятирічного малюка, а незадовго до смерті довідався, що в нього народився внук… І весь цей час (якщо не рахувати болісного восьмимісячного intermezzo в Києві між двома термінами) був відірваний від сина. Усе, що міг і хотів сказати, виливав на папері»[722]. М. Коцюбинська абсолютно справедливо назвала листи до сина «унікальним людським документом, своєрідною педагогічною поемою». Щоб у цьому переконатись, достатньо навести кілька афористично сформульованих батьківських порад: «За своєю душею треба стежити так само, як за тілом…» (т. 6, кн. 1, с. 419); «Живи по-своєму, нікого не беручи за взірці…» (т. 6, кн. 1, с. 446); «Намагайся старанно всотати в себе прочитане» (т. 6, кн. 1, с. 447); «Бери од кожної пори свого життя те, що вона тобі пропонує» (т. 6, кн. 1, с. 446); «Не гріши, сину […] Ні перед ким – ні перед людьми (байдуже – добрими чи злими), ні перед деревом, ні перед птахою. І тоді будеш, як Бог…» (т. 6, кн. 1, с. 429). Хотів бачити у синові насамперед хорошу людину, радив «дбати про душу», мати «чисте безгрішне серце», «свій хребет, свій центр, свою основу, свою гравітацію…» (т. 6, кн. 1, с. 453).

Уперто долаючи опір жорстокого середовища, глибоко переживаючи онтологічну ворожість світу, поет застерігав себе й сина від озлоблення. Д. Стус згадує останні слова батька, конвойованого з рідної оселі під час другого арешту (травень, 1980 рік): «Не май зла, сину. Ні на них, ні, тим більше, на світ. Я знаю, це важко, але спробуй не озлобитися. Світ добрий, але кожній людині випадає своя путь... часами трудна... інколи навіть дуже... На ній трапляються і кров, і біда, і зрада... Але як тільки ти дозволиш собі зненавидіти увесь світ, твої очі перетворяться на щілинки ненависті, крізь які ти завжди бачитимеш лише її. Отож, завжди намагайся любити, хоча не завжди це й виходить...»[723].

Ключовим словом у зверненнях В. Стуса до сина було слово «раджу» («радив би», «хотів би зарадити» й под.), від чого його настанови (щодо поведінки, навчання, читання книг, заняття спортом, вибору професії тощо), набували довірливо-інтимних інтонацій. Поет надзвичайно сумував в розлуці за сином. «Обіймаю, друже мій, синку мій […] Шкода, що ми не разом […] А так – коли Тобі тяжко з чимось буває – радься з мамою. Я цілком покладаюся на її добру раду», – пише він у листі від 10. 10. 1982 р. (т. 6, кн. 1, с. 429). У своїх «усе-далеких» стосунках із сином В. Стус намагався виховати в ньому особистість, тому настійно радив «думати над собою, шукати себе, зрозуміти себе, робити, творити себе» (т. 6, кн. 1, с. 439):

Поиск по сайту: