СВІТОГЛЯДНО-ЕСТЕТИЧНІ ПРІОРИТЕТИ ІВАНА СВІТЛИЧНОГО

«Щасливе поєднання в одній людині найрізноманітніших талантів зробило Івана Олексійовича Світличного одним з найяскравіших провідників шістдесятництва, руху опору дисидентів»

(Р. Корогодський)

(1929–1992)

Іван Світличний – «зірка потужної духовності, яскравої ефіроносної енергії в політичному й естетичному житті української нації 60-х років, відомості про яку дійшли до широкого загалу тільки в 90-х роках і потребують осмислення й оцінки»[534]. Він – «надзвичайно цілісна світла особистість, яка, попри трагізм долі, реалізувала різноманітні грані дарованого Богом таланту»[535]. «Літературознавець і літературний критик, поет, перекладач – у таких іпостасях відомий нам Іван Світличний. Чесна й мужня громадянська позиція, а ще професіоналізм, ерудиція, принциповість у поєднанні із розважливістю й повагою до талановитого слова, – саме такими своїми рисами здобувся Іван Олексійович на авторитет серед своїх колег та однодумців у літературно-мистецьких колах»[536]. Його ім’я тільки сьогодні повертається до українського читача. І. Дзюба підкреслює, що «багато сумного з цим пов’язано. Але будемо радіти з того, що очищається наша пам’ять, збагачується наша література, додається сили голосові народного сумління і молоді нашій відкриваються нові джерела цілющого духу»[537]. Він був «одним із перших серед представників молодої повоєнної генерації української інтелігенції, хто взяв на свої рамена важкий хрест будителя і проніс його з високо піднятим чолом і лагідною посмішкою через увесь свій тернистий шлях. Йому по праву належить одне з чільних місць у когорті шістдесятників[538]. Ім’я цього подвижника і страдника «мерехтить на сторінці драматичної історії України. До нього завжди будуть повертатися, розкриваючи книгу «шістдесятників»[539]. Якби такого Світличного не існувало, його слід було б вигадати»[540]. Цими словами М. Коцюбинська без перебільшень говорила про ту важливу й відповідальну місію, яку доля відвела І. Світличному. В 60-х роках його образ вивищувався над культурно-мистецьким світом України, як «статуя Ісуса Христа над Римом» (В. Стус). В українській національної історії та культурі мало знайдеться людей, які б такою мірою, як І. Світличний, поєднували «розум, талант, порядність і незламну силу духу. Був він джерелом Світла. Іван СВІТЛИЧНИЙ»[541].

Дошукуючись сьогодні витоків шістдесятництва як «особливої ідейної течії в мистецтві, насамперед, у літературі, дослідники називають першим ім’я Івана Світличного як генератора духовних цінностей шістдесятництва: ігнорування фальшивих ідеологем соціалістичного реалізму, відродження національних традицій, спроба органічного входження в світовий літературний контекст та власний приклад органічного вияву особистої свободи митця за будь-яких обставин та зовнішніх чинників тоталітарного суспільства»[542]. У часи, коли в країні дев’ятим валом котилися наруга й нищення національного духу, а в літературній царині «недремне око» «більмасто глипало, мов сич», І. Світличний обстоював і захищав добро й правду, чесність і справедливість. Тому боротьба із суспільним злом визначила напрям його діяльності як письменника й громадянина. Він закликав стати «на прю з добою» (сонет «Він носить все своє з собою»), з позицій максималізму проголошуючи моральні імперативи, співвіднесені з гуманістичними засадами буття:

Та чисте збережіть ім’я:

Ми – люди! люди!

А вам, раби, кажу: – Раби!

Вас мало били.

Люблю Вітчизну я… Якби

Ми всі любили[543].

«Майстер Слова милостию Божію, несхитний борець за права людини, честь і совість не лише покоління шістдесятників, а й наших сучасників [...] щирий до друзів і непоступливий до ворогів та перекинчиків»[544]. Саме він був натхненником і творцем ідеології шістдесятництва, духовно породив найвидатніших його репрезентантів, став «автором» доль багатьох його представників (А. Горської, Л. Костенко, В. Симоненка, В. Стуса та ін.), «вирощував душі своїх побратимів, щедро опромінюючи їх своєю сонцесяйністю»[545]. Саме І. Світличний сформулював шістдесятницьке кредо, пов’язане з чіткою громадянською визначеністю й несхибною позицією в задушливій політичній атмосфері тодішнього фальшивого здеформованого світу. За свідченнями сучасників, він жив за космічними законами, ігноруючи спотворену дійсність, підлість і ницість реального життя, в якому панували «вселенські втечі», «зречення самих від себе» (сонет «Вселенська робінзонада»).«Європейський українець, син своєї землі й аристократ, потужний інтелект і особлива ніжність, філософ, мрійник, поет і лицар, – таких Бог посилає на грішну землю, щоб у світі розвиднювалось», – це спогади друзів про Івана, що їх наводить Леоніда (дружина. – Р. Г.). Духовне життя Івана і Леоніди втілює на земному плані ідею Боголюдини, її прообраз»[546].

І. Світличний – «чи не найчільніша організуюча постать в культурному Ренесансі 60-х років. Важлива доцентрова виховна сила – друг і порадник Василя Симоненка й цілої плеяди шістдесятників – від Івана Драча до Ігоря Калинця і Василя Голобородька»[547]. Він «надзвичайно цінував у людині талант, її потяг до саморозвитку […] підтримував творчість І. Жиленко, М. Воробйова[548], надихав своїх однодумців на добрі й чесні справи, ненав’язливо й природно вів за собою – без декларацій, трибунних гасел переконував, що «так жити не можна». Є. Сверстюк свідчить, що І. Світличний особливо виділявся «хистом розпізнавати і підтримувати молоді творчі сили. Вони знаходили в ньому ту опору, якої не мали в антикультурних державних інституціях»[549]. Один із «забутих» шістдесятників Б. Мамайсур згадував, що навідувався часто до друзів, яких знайшов серед шістдесятників. Особливо багато важило для нього «опікунство» І. Світличного, до якого тяжіло чимало молодих талантів, знаходячи підтримку, дбайливість і немалою мірою – «духовну їжу», інтелектуальне збагачення. В одному з листів він писав: «Зараз у Києві югославський філолог Стоян Суботін. Світличний, у якого я живу, привів його додому. Була вельми цікава розмова – не зовсім для листів. Так що заздри мені зараз. Я сам собі часом заздрю»[550]. Подібних прикладів у біографії І. Світличного чимало. В його особі втілювався взірець українського культурного діяча шевченківського типу – безкомпромісного і у творчості, й у конкретних діях. Від природи не був трибуном, вождем – ні за характером, ні за поглядами, однак завжди опинявся в центрі найважливіших подій; був завжди світлом, залишаючись при цьому в затінку. Без галасу й позірності робив свою справу. І. Світличний подавав рідкісний приклад ненастанної праці для свого народу без очікування винагород. Його патріотизм сучасники оцінювали «не як гасло, а як роботу, як дихання»[551]. За словами І. Дзюби, він «ідеологічне кредо своє ідентифікував як демократичний соціалізм. І до українського патріотизму йшов не від національного сентименту та емоцій, а від загальнолюдських гуманістичних понять і цінностей, від почуття справедливості»[552].

Сьогодні виникає цілий каскад питань: чому саме І. Світличний, а не хтось інший, консолідував покоління шістдесятників? Які риси характеру цьому посприяли? Розмірковуючи над цими (й багатьма супутніми) питаннями, Б. Горинь (мистецтвознавець, критик; «мордовський» в’язень-дисидент) доходить висновку, що саме І. Світличний «досяг цієї ролі у національно-культурному русі опору завдяки кільком своїм властивостям, які разом складають феномен його творчої особистості» (с. 258).

І. Світличний – «любислів», філолог, яких негусто в історії нашої культури, але саме вони саможертовно приходили в ній на місце знищених, і усвідомлення цього примножувало їхню духовну силу, загострювало емоційно-інтелектуальну провидющість, активізувало художній талант»[553]. Від Бога він був щедро наділений вродженим хистом ученого-літературознавця, поета, перекладача, громадського діяча. Відомий український перекладач В. Шовкун стверджує, що це був «письменник, мистець, філософ, глибокий ерудит, людина енциклопедичної освіченості, і якщо його з кимось порівнювати, то я (В. Шовкун. – Р. Г.) порівняв би з Іваном Франком» (c. 443). Погодьмося, що оцінка надзвичайно висока, проте цілком справедлива.

Та понад усіма прекрасними якостями І. Світличного помітно вивищувався «головний Божий дар – мистецтво бути людиною серед людей» (с. 110). І. Жиленко згадує, що він був «збирач людей […] ловець душ у найкращому біблійному значенні цього виразу» (с. 212). Л. Скорик переконує, що «Іван володів якимсь особливим «рентгеном», який дається лиш винятково чесним людям, аби розпізнавати безпомилково людську сутність. Таких, як Іван Світличний, Бог посилає на грішну землю, щоб у світі розвиднювалось» (с. 522). Друзі з найближчого середовища І. Світличного одностайні у своїх спогадах про нього як про фантастично рідкісну людину: «Привабливими для всіх нас були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й незабутні риси чисто людської вдачі – інтелігентність, м’якість, товариськість, з лукавинкою примружене око і постійна посмішка у куточках вуст»[554]. М. Москаленко говорить про нього як про людину «стоїчної і веселої вдачі», «кришталево-чистого і щиросердого нащадка славних традицій європейського вільнодумства»[555]. Він мав дивовижну здатність лише своєю присутністю пробуджувати в людях найкраще. До нього, як до цілющого джерела, тяглося все чисте й талановите. М. Коцюбинська вважає символічним і значущим навіть його прізвище – до нього «люди зліталися, як метелики на світло» (с. 110). В одному із таборових листів В. Стус писав: «Великий мій уклін сонечку вусатому, низький уклін – безусим господарям, де я мав стільки теплих розмов і мовчань. Згадую стіни, завантажені книгами і гравюрами, керамікою – думну сутінь, де добре мислилося й почувалося. Їй-Богу ж, коли є в Києві найрідніші закамарки, то один із них – там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом»[556]. (В. Стус мав на увазі помешкання родини Івана та Леоніди Світличних, де дуже часто збиралися однодумці, обговорювали питання літератури й політики, гартували свій дух, розкривали ґвалтовані сторінки національної історії). Б. Горинь згадує, що саме І. Світличний «чи не вперше на початку 60-х зняв завісу із табу СВУ, конкретизував перебіг подій фатального 1929 року»[557].

Постать І. Світличного особливо приваблювала тим, що він завжди дарував радість спілкування, залишав незглибимий слід у душі співрозмовника. Він «умів слухати і на все чуйно реагував. Умів точно формулювати думки і просто, без інтелектуальної еквілібристики, розмірковувати над найскладнішими темами чи суспільно-культурного життя, чи філософії»[558]. Його уважність до людей була напрочуд рідкісно природною. Є. Сверстюк свідчить, що І. Світличний – «людина відкрита, людина, яка всім цікавилася, яка швидко знайомилася й зав’язувала товариські стосунки з іншими людьми […] І. Світличний був добрим духом шістдесятих років. Передусім йдеться про те, що Світличний, знайомлячи нас між собою, відігравав величезну роль у створенні нашого середовища»[559]. Його друзі згадують, що саме в його оселі вони вперше відкрили для себе Є. Плужника, Б.-І. Антонича, М. Зерова, багатьох інших велетів національного Ренесансу 20–30-х рр., які сформували їхнє кредо – «примат духовного над матеріальним, беззастережний, не награний, органічний. В усьому – в життєвих цілях, у мотивації вчинків, моральних принципах, в організації побутового простору, у взаєминах з оточенням…»[560].

Про І. Світличного говорять, що він був суперделікатним, чутливою, тонкою натурою і мав надзвичайно добре серце («зло не мало до нього входу»). Однак ніколи не був добреньким. Справедливість і суворість в оцінках творчості письменників та поведінки людей – його невід’ємна риса характеру. Як згадує Р. Корогодський, він «майже ніколи нічого не нав’язував, був толерантним, хоч завжди принциповим і навіть часом жорстким в оцінці людей» (с. 293). Це була, як підкреслює Надія Світлична (молодша сестра, яка також пройшла через тюрми та ув’язнення), дивовижно рідкісна «м’яка твердість». Відомий літературознавець Ю. Барабаш (з І. Світличним він навчався на різних факультетах у Харківському університеті на початку 50-х років; згодом їх зблизили літературні справи й інтереси) слушно зауважує, що сьогодні особливо «важать свідчення самого Світличного: дійшовши до нас нині як світло далекої зірки, вони додають кілька виразних рис до його портрета – як людини і як письменника». При цьому Ю. Барабаш наводить як документальне свідчення про непоступливість і принциповість І. Світличного в літературних справах окремі фрагменти його епістолярних матеріалів. Так, у листі від 28 березня 1958 року мова йшла про літературний фейлетон І. Світличного з приводу одіозної статті критика М. Равлюка. Тодішній головний редактор «Прапора» Юрій Шовкопляс хотів, щоб автор репліки пом’якшив саме фейлетонний стиль. Ю. Барабаш, о тій порі відповідальний секретар цього часопису, переказав І. Світличному те побажання (радше – вимогу), котре диктувалося не так принциповими міркуваннями, як звичайною полохливістю. Автор фейлетону категорично відмовився вносити будь-які правки і його текст був опублікований за авторським варіантом.У цьому ж листі І. Світличний ділиться своїми творчими планами, зокрема, пише про тривалу роботу над поемою «Рідний корінь», над якою працював уже кілька років; при цьому додає: «І скільки ще писатиму – не знаю»[561]. Ці зізнання та свідчення переконують у його принциповості й ретельності як важливих компонентах дослідницької концепції та етичної позиції.

«Поет і лицар» (Л. Копелєв), серце якого билося «в унісон із правдою», «доброокий» (В. Стус), талановитий і дбайливий «садівник» (Р. Корогодський), він виплекав довкола себе рідкісне «магічне» поле – ідеологічне та літературне. Його ідеї та діяльність «стали цементуючою основою шістдесятництва, його міцним ядром» (с. 293). І. Світличного називали «архітектом шістдесятницького руху» (М. Горинь), «духовним наставником шістдесятників» (С. Глузман), «двигуном руху шістдесятників» (Б. Горинь), «лицарем духу» (Г. Севрук), «світлом у темряві» (Віра Вовк), «Його Світлістю» (М. Косів), «трудівником» (Є. Сверстюк), «носієм любові» (І. Калинець), «володарем духу і королем спокою» (М. Горбаль), «нашою Говерлою» (Л. Семикіна), «незабутнім другом» (Д. Гусяк), «светлой личностью» (Ф. Пустова), «подвижником» (І. Савич), «світильником», що «горів і світив» (Вал. Шевчук), «невсипущим книжником» (В. Іванисенко)… Уже самі ці означення, як підкреслює Л. Тарнашинська, «характеризують Івана Світличного як людину неабиякої сили духу, душевної чистоти й доброчесності, свідому високої місії й готову пройти свій земний шлях до кінця – хоч би яким тернистим він був – чесно і з почуттям гідності»[562]. Назвати І. Світличного шістдесятником, сімдесятником, дисидентом – замало. Він як особистість – «більший за проміжок того часу, що його називають відродженням» (с. 419).

І. Світличного – людину й громадянина – сформувала Луганщина. Він народився 20 вересня 1929 року в с. Половинкиному Старобільського району в родині колгоспників. За спогадами краян, «рід Світличних дуже дружний. Вони, як паростки, тягнулись один до одного. І пронесли це через все життя, хоча доля розкидала їх по всьому світу»[563]. Мабуть, саме з родини І. Світличний виніс оте людське начало, що визначило суть взаємин зі світом, його «посвіт» (Ю. Ткаченко) і благородність. Мудрість і доброта – від матері, ставлення до якої, за спогадами сестри Надії, в нього було особливим (с. 11). Саме вона допомагала йому долати набуте фізичне каліцтво (1943 року, намагаючись разом з іншими підлітками підірвати фашистську машину, понівечив пальці на обох руках), всіляко сприяла його духовному становленню. Закінчивши у 1947 році із золотою медаллю Старобільську середню школу, юнак вступає на філологічний факультет Харківського університету. Його студентські роки припадають на останній період сталінщини (1947–1952 рр.). Тож загальна атмосфера університету відображала похмурий дух доби. Цей «храм» науки й освіти на ту пору був «великою руїною» (І. Бажінов). Тому обдарований, вольовий і допитливий студент, безумовно, потерпав від браку справжньої фахової підготовки. За спогадами сучасників, він, маючи від природи потяг до самостійного мислення, усвідомлював необхідність ґрунтовного й систематичного поповнення знань. Цю прогалину заповнювали книжки, які він купував «на останні копійки зі стипендії» (с. 69). Порятунком були також бібліотеки – університетська та публічна імені Короленка. Однак як високого рівня філолог за час навчання в університеті І. Світличний стався насамперед завдяки своїй щоденній копіткій праці над собою. Тож цілком закономірно, що після закінчення з відзнакою університету він стає аспірантом Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (1952–1955 рр.). Як підкреслює Н. Загоруйко, «одним із визначальних моментів у становленні Світличного був «урок наукової чесності» від О. Білецького» […] Критик пригадував, що, коли познайомився з молодими поетами В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським і виступав у ролі судді їхніх творів, завжди мав за зразок поведінку О. Білецького»[564]. На 1955–1963 рр. припадає робота на посаді завідувача відділу критики журналу «Дніпро», відповідального секретаря журналу «Радянське літературознавство», молодшого наукового співробітника Інституту літератури, згодом – Інституту філософії АН УРСР.

Коли над суспільством нависає тінь тоталітарного мороку, І. Світличний стає у відкриту опозицію щодо режиму, виступає супроти його казенних заідеологізованих постулатів. Це й призвело до офіційної заборони на професійну діяльність та друкування. Спершу він працює в Товаристві охорони здоров’я, а згодом вимушений перебиватися «випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем»[565]. Як згадує Н. Каразія, «рух опору він очолив умовно, бо організацій не створював, лідерство склалося само собою і ним не вичерпувалося. Світличний, безперечно, належав до тієї плеяди світочів української нації, яка була максимально активною в боротьбі за долю свого народу. Він весь час перебував на грані ризику, денно і нощно діяв супроти зла» (с. 419). В шістдесяті роки говорили, що весь український рух опору «тримається на трьох китах – двох Іванах і Євгенові (Іван Дзюба, Іван Світличний та Євген Сверстюк)»[566]. Сам Є. Сверстюк згадує: «Коли на початку шістдесятих почало витворюватись силове поле притягання, пульсом того поля були такі постаті, як Алла Горська й Іван Світличний. У них майже не лишалося часу для творчості – вони творили щось більше за власний твір – вони творили клімат…» (с. 181). Інтелігентний вихователь одновірців, мислитель, літературний критик, митець (поет, перекладач), душа українського самвидаву й клубу творчої молоді (КТМ), «живий місток» між культурним Києвом і Львовом. І все це в ім’я «крамольної» як на ту пору ідеї патріотизму, що була для нього такою кропіткою щоденною «роботою, як дихання» (М. Коцюбинська), і все це – всупереч офіційним заборонам. «Одним із перших Світличний здійснив і утвердив також живий творчий зв’язок із діаспорою (ще один ляпас офіційній ідеології!). Подружжя Гевриків (США), Зіна Геник-Березовська (Прага), Віра Вовк (Бразилія), Анна-Галя Горбач (Німеччина) – найближчі. Але їх було багато, тих рідних душ. Зворушливе відчуття раптом усвідомленої єдності. Радість взаємовідкриття. Взаємозбагачення. Вікно на Захід. Можливість культурного обміну зі світом. Дуже рано все це було помічено «мистецтвознавцями в цивільному» й розцінено як небезпеку № 1»[567].

Отже, сталося так, що в 60-х роках І. Світличний, «як неформальний лідер українського культурного середовища, з погляду каральних органів був чи не найнебезпечнішим державним злочинцем»[568]. Репресивна служба тодішнього режиму пильно стежила за кожним кроком І. Світличного, добре розуміючи його виняткову роль у тогочасному національно-духовному відродженні. Тож цілком закономірно, що під час «першого покосу», коли Україною покотилась хвиля арештів національної еліти, І. Світличний був у числі перших, хто попав під її жорстокий і немилосердно знищувальний лет. Приблизно з кінця 1962 року, після відносно ліберальної атмосфери «відлиги», відчутно посилився ідеологічний тиск на ту частину демократичної інтелігенції, що вперто виходила з-під партійно-державного контролю. Почалася відома кампанія проти «формалістів», «космополітів», «відщепенців». Після спеціальної наради активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України в Києві 8 квітня 1963 року активізувались відкриті нагінки на «неблагонадійних». Поруч із прізвищами М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча, у списках «єретиків» з’являються імена літературних критиків, чиї статті були проявом опору наступові «соцреалізму», взірцем захисту світоглядно-естетични цінностей шістдесятництва. В цьому «крамольному» списку І. Світличний – один із перших.

Відомо, що пік активності підготовки ідеологічних структур до «погрому» шістдесятників припадає на 1965 рік у зв’язку з відчутним поширенням ідеї українського відродження. Комуністична влада вдалась до арештів. Для неї це був звичний і добре випробуваний спосіб «наведення порядку». Арештовували, інкримінували неіснуючі злочини, а потім – судили»[569]. Цим драматичним подіям дала поштовх доповідна записка до ЦК КПУ про роботу Спілки письменників від 9 серпня 1965 року. В ній мова йшла про основних ідеологів шістдесятників-літераторів, чия діяльність нібито «дає поживу для буржуазної пропаганди». В цьому контексті одним із перших називалося прізвище І. Світличного. Спецслужби на нього чатували особливо пильно, добре розуміючи, що саме він ініціював культурницькі акції, активно розповсюджував продукцію самвидаву, організовував політичні дискусії в середовищі нонконформістів. Йому все частіше почали нагадувати активну працю над поверненням у духовну орбіту народу спадщини репресованих письменників. Коли в Україні така робота стала неможливою, І. Світличний передавав відповідні матеріали до рубрик чеського журналу «Дукля», підтримував творчі зв’язки із Зіною Геник-Березовською, яка укладала такі добірки[570]. Згодом він активно протестуватиме проти придушення радянськими танками «празької весни». Гусениці тих танків, як згадує М. Коцюбинська, «пройшли по серцях» шістдесятників. І. Світличному не забудуть і напівофіційних зібрань творчої молоді в його помешканні, і «захалявних» книжок та записів на магнітофонну плівку заборонених віршів В. Симоненка, творчість якого, наскрізно перейнята «національним ферментом» (О. Ковальчук), особливо лякала «сильних світу цього». Після кількарічного мовчання про «загадкову» смерть В. Симоненка, у 1965 році несподівано у пресі знову виникає його тема. Прояснює ситуацію лист матері В. Симоненка Ганни Щербань до ЦК КПУ, в якому йдеться про нібито передані нею під час похорону сина його рукописи в руки І. Світличного, який згодом опублікував їх за кордоном і тим самим «зганьбив» чесне ім’я «поета-комуніста». У передмові до мюнхенського видання творів В. Симоненка «Берег чекань» І. Кошелівець переконує в тому, що в листі неписьменної жінки-колгоспниці спеціально було вставлено прізвище І. Світличного, аби розпочати щодо нього репресії[571].

Перелік спланованих акцій проти І. Світличного можна було б продовжувати. Шпальти тодішньої періодики рясніли брудними звинуваченнями, нагінками на нього. Однією з найбрутальніших публікацій стала стаття (власне, це був чистої води наклеп, пасквіль) М. Негоди «Еверест підлості» («Радянська Україна», 1965, 5 квітня), в якій автор «захищав» пам’ять про В. Симоненка від нападів «буржуазного націоналізму». І. Світличного й А. Перепадю, причетних до передачі за кордон «Щоденника» поета, М. Негода називає «доморощеними шукачами дешевої і скандальної слави». М. Коцюбинська з огидою згадує про цю статтю, яка торкнулася і її імені, зізнається, що словосполучення «еверест підлості» відтоді стало для неї загальною назвою популярного на ту пору жанру газетних доносів.

Із середини 1965 року І. Світличного переводять у ранг «особливо небезпечних державних злочинців»[572]. На початку вересня його арештували, однак після восьмимісячного перебування в слідчому ізоляторі КДБ відпустили на волю. Це був, швидше всього, своєрідний «трюк» спецслужб, сподівання через духовного лідера виявити наймасштабніші національно-патріотичні акції в Україні, що попадали під кваліфікацію ст. 62. Ч. 1 КК УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда»), або ж спровокувати письменника в очах громадськості. Надія Світлична свідчить про намагання кадебістів створити навколо І. Світличного «вакуум, мертве поле». Зробити цього їм, однак, не вдалося, оскільки «Іванова природність, порядність, відсутність будь-якої пози чи самообмов рефлектували тепло, і моральний авторитет Світличного, всупереч розрахункам «психологів у цивільному», не похитнувся» (с. 15).

Нині існує й інша версія щодо звільнення вкрай «небезпечного» для влади І. Світличного з-під «опіки» каральних органів. Найперше її пов’язують із відомими подіями в кінотеатрі «Україна», які, безсумнівно, налякали державно-партійне керівництво республіки. Перемога ця була справді вистражданою й вибореною, а не подарованою «доброю» волею влади. Л. Костенко збирала підписи «метрів» під вимогою звільнити І. Світличного, під якою поставили свої імена не лише М. Стельмах та А. Малишко, а й академік М. Амосов з авіаконструктором О. Антоновим. Англійський письменник Пол Таборі, який очолював комісію, котра опікувалася долями митців, що перебували в ув’язненні, допоміг Об’єднанню українських письменників «Слово» винести справу з оборони І. Світличного на загальну сесію, наслідком чого стала ухвала Конгресу із засудженням «насильства над українськими письменниками в СРСР». Особливо важливою була підтримка технічної інтелігенції, яка різко виступила на захист відомого українського лідера національного відродження, вимагаючи від влади звільнення «несправедливо утримуваного під вартою» письменника й громадського діяча. Не рахуватися з цими подіями керівництво КДБ не ризикнуло[573].

Вийшовши на волю, І. Світличний продовжує активну діяльність, зміцнює інтелектуально-духовне підґрунтя розвитку руху опору в Україні, формуючи певною мірою й політичну опозицію тодішньому режимові. В жовтні 1966 року він упорядковує документи й матеріали «справи юристів», направляє їх до різних установ, до прокуратури УРСР, передає й за кордон. О цій порі ним ініційовано акції протесту проти арештів інтелігенції. Їх піком стали шевченківські маніфестації 1966 і 1967 років. «Гострі» вірші шістдесятників, вінки до пам’ятника Т. Шевченкові із написами «Борітеся – поборете», палкі заклики до спротиву владі остаточно налякали її. Якщо в 1968 році було прийнято дві «ідеологічні» постанови ЦК КПУ, то протягом 1969–1971 рр. – аж десять. Посилення ідеологічного тиску на українську інтелігенцію йшло з Москви, зокрема, з апарату М. Суслова. 7 січня 1969 року ЦК КПРС ухвалив «епохальну» постанову «Про підвищення відповідальності керівників органів преси, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури і мистецтва за ідейно-політичний рівень матеріалів, що друкуються, та репертуар». 3 березня цього ж року ЦК КПУ видає «свою» (українську) постанову під ідентичною назвою, згідно з якою різко зростають масштаби партійного «опікування» українським духовним життям. Дедалі відчутніше паралізуються найважливіші канали легальної публікації творів, котрі могли б викликати невдоволення ідеологічних «кураторів». У цих вкрай несприятливих політичних умовах найголовнішою формою існування руху опору стає самвидав, що був прерогативою І. Світличного. Його зв’язки з дисидентами інших республік, із зарубіжжям дозволили налагодити обмін інформацією, розширити контакти зі світом.

Особливого резонансу й настороженості з боку влади набув самвидавчий памфлет «З приводу процесу над Погружальським», що став реакцією на пожежу в Центральній науковій бібліотеці. Мабуть, за силою звучання, публіцистичною спрямованістю та літературними якостями це найкращий твір такого роду середини 1960-х років. За свідченням В. Чорновола, в його написанні брали участь І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк і він сам[574]. Шістдесятники однозначно трактували це страшне дійство як політичну акцію, оскільки було втрачено саме відділ україніки [...] усього 600 тисяч томів. У дворі, між університетом і академічною бібліотекою, що на вулиці Володимирській, лежали купи обгорілих книг [...] У тому вогні горіли й поетичні збірки Л. Костенко. В. Чорновіл згадував, як поетеса показувала йому одну таку свою обгорілу книжку, подаровану їй студентами, які розбирали недопалки[575]. В названій вище статті піддавалася сумніву офіційна версія виникнення пожежі й обстоювалася думка, що вона – закономірний результат наступу великодержавного шовінізму, черговий вандалізм щодо української нації та її культури. «Виморивши голодом мільйони українців у 1933, – писали автори, – закатувавши кращих представників нашої інтелігенції, душачи найменшу спробу мислити, із нас зробили покірних рабів [...] Нам вже не раз плювали в обличчя». У статті пролунали недвозначні заклики чинити опір тиранії: «Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовності постояти за себе»[576]. Згодом, перебуваючи вже в ув’язненні, І. Світличний художньо зафіксує почуття й враження від тих страшних подій, що їх пережила національна інтелігенція, в одному з «ґратованих» сонетів:

– Ну хто ти проти влади? Гнида.

Хотів основи потрясти!

– А ти? – питаю я. – Хто ти,

Що правиш іншим панахиди...

Мовчиш? Заціпило? Ні слова?

Мов квочка, всівся на основах,

За право взявши власний бзик,

Та й кидаєш слова на вітер.

Та ти, між іншим, не Юпітер.

І я, між іншим, теж не бик (c. 25).

Саркастично-іронічне навантаження фрази (іманентна риса стилю поета), брутальна лексика, наскрізна риторика тексту, форма діалогізованого монологу надає цьому віршеві (як, власне, й багатьом іншим) публіцистичної загостреності у викритті «епохи вигасання радості» (Є. Сверстюк) та обридливих «відьомських шабашів фікцій» (Л. Костенко), засвідчує «сатиричну спрямованість думки-переживання»[577]. Улюблена «іменна» зброя І. Світличного – іронія. Вона закономірно переросла у сарказм – «облуплення замшілих істин, саркастичне знищення схоластики»[578]. Це той аспект сатири, котрий, за О. Потебнею, становить «насмішку злісну або гірку, коли той, з кого глузують або разом і той, хто глузує, перебувають у стані, який викликає найменше бажання сміятися»[579]. Тут явно вчуваються відгомони сатиричної традиції, яка завжди була «запрограмована на протистояння владі»[580].

Це протистояння інакодумців владі особливо загострилось на початку 70-х років. За неофіційними джерелами, 30 грудня 1971 року в Москві відбулося засідання Політбюро ЦК КПРС, яке ухвалило рішення про початок загальносоюзного наступу на самвидав[581]. В Україні ця кампанія поглинула найактивніших діячів самвидаву, а найперше – І. Світличного. Сфабрикована «справа Добоша», спрямована безпосередньо проти нього, зачепила й В. Чорновола, котрий гостро викривав її фальшивість, назвавши «великою мильною булькою, видутою з недоброякісного кагебістського мила». Про «липовість» цієї історії писав у листі до М. Бажана й І. Світличний[582].

І. Світличного було заарештовано у січні 1972 року. В його справі викликано й допитано 130 свідків. Однак необхідні карним органам свідчення давали буквально одиниці. Фігурувала головним чином та ж ст. 62. Ч. 1 КК УРСР. Від І. Світличного вимагали покаяння, як це зробили вже на той час деякі інакодумці (Л. Селезненко, З. Франко, М. Холодний). Зворушує в цій ситуації той факт, що він не тільки не покаявся, а намагався взяти на себе більшість звинувачень, щоб полегшити долю інших. Слідство тяглось 16 довгих місяців, муки інколи сягали меж. Давались взнаки слабке здоров’я й фізичні вади. Однак ця, на перший погляд, тиха й м’яка людина була ніби вилита з міцної криці. Найосновніше, що утримувало на рівні високого Духу – це внутрішня свобода й природне відчуття гідності. В І. Світличному «жило ідеальне поєднання «вершин» і «низин» […] Він поводився так, ніби не існувало на світі донощиків, спецслідчих і спецізоляторів, його «правила гри» видавали в ньому людину, абсолютно вільну від перестрахів і перестрахувань, йому не треба було вичавлювати із себе по краплині раба – у нього просто ніколи не було нічого рабського. Він завжди тримався так, як має тримати себе нормальна людина в нормальному, вільному, цивілізованому світі»[583]. Його «не тільки любили, а й ненавиділи, але при всьому тому – поважали. Навіть тюремники» (с. 110). Згадує С. Глузман: «В тяжкі, похмурі години Іван випромінював певність. Ми тяглися до нього, так само приречено, як і самі, з якоюсь підсвідомою надією […] В холодному, ворожому світі хотілося ще й ще раз доторкнутися до його інтелекту, до його зваженості» (c. 496). (С. Глузман – відомий правозахисник, за фахом лікар-психіатр, заарештований фактично за написання контрекспертизи у справі генерала Петра Григоренка; співкамерник В. Стуса; відбував покарання у таборах разом із І. Світличним; автор збірка поезій «Псалмы и скорби»).

Внутрішня свобода як нескореність (свобода думки, духу, чину) давала І. Світличному сили для витривалості й протистояння ницим силам державного режиму-в’язниці, в якій, за його висловом, «спецнатреновані носи / Винюхували кримінали». Тож закономірно, що головний підсумок його життя, як і всього покоління дисидентів – перейнятість свободою. У присвяті «В. Стусові», пронизаний пафосом стоїцизму, звучить характерний для всієї дисидентської лірики мотив усвідомленої жертовності та пов’язаний із ним мотив чистого сумління шевченківського штибу (невипадковим є епіграф до твору – відомі слова Т. Шевченка: «У нас нема / зерна неправди за собою»):

...І будуть глузи, глум, погорда –

Тобі найвища нагорода, –

І ти, на проби й гарт готов… (с. 64).

Надія Світлична у зв’язку з «крицевою непоступливістю» брата визначила його універсальне кредо такими словами: «Принизливих ситуацій немає, якщо сам себе не принизиш». Він у цьому плані був унікальний. Без метушні, без запобігань, без підвищеного голосу, без жодної, здавалося, принуки – поводився так природно і самозрозуміло, що мало хто зважувався принижувати його гідність, навіть коли до того спонукав сам статус. Він не піддавався провокаційним спробам загнати його в глухий кут самооборони» (с. 14). Девізом І. Світличного було «Кожен день – Великдень» – «як відчайдушна спроба протиставитися аморальності суспільства зусиллями Духу»[584]. Жорстокий вирок (7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання) І. Світличний зустрів мужньо; на помилування не сподівався. Коли його було заарештовано, В. Стус звіряв світові біль од цієї драматичної події: «Не можу я без посмішки Івана / Оцю сльотаву зиму пережить...». Як і всі в’язні сумлінняс, І. Світличний був свідомий свого вибору, а тому за всіляку ціну намагався «Божисту вдачу високосно жити»:

І слава Богу, що сподобив

Мене для гарту і для проби,

На згин, на спротив і на злам (c. 37).

Наприкінці серпня 1973 року він прибув етапом до уральського табору ВС – 389 / 35 (Пермська область). В’язні радісно вигукували: «Світличного привезли! Отже, переміг, отже, не зрадив» (c. 501). Таким чином, людина готова продовжувати боротьбу, навіть якщо ціну визначено якнайвищу – власне життя. Його карна справа № 45 (в 33-х томах) – «своєрідна Енциклопедія громадсько-політичного опору шістдесятників» (с. 293). У таборі І. Світличний багато працював, жив поезією, перекладав, писав своє, редагував чуже. Із спогадів співтабірників дізнаємось, що атмосфера зонної творчості, всупереч пильному окові чатівників і стукачів, формувалась саме І. Світличним. Зі спогадів С. Глузмана: «Світличний став лідером. Обережність, мудрість, земний здоровий глузд, великий життєвий досвід якось непомітно для нього самого зробили його людиною, до слів якої прислухалися всі, чия поведінка в таборі визначалася моральною позицією опору злові й брехні»[585]. Очевидці згадують, що І. Світличний «мав незаперечний моральний авторитет серед своїх побратимів-політв’язнів різних національностей – крім земляків, у табірному товаристві були політв’язні з Прибалтики, євреї, росіяни. Став душею табірного руху Опору – його називали «табірною совістю»[586]. Він оголошував тривалі голодівки, писав заяви-протести, в нових умовах творив себе, гартував дух і волю, незважаючи на великі страждання:

Ніде ні святощів, ні свята...

Душа заскімлить, з тями стята.

Та, Господи, не доведи

З розпуки, з відчаю, зі страху –

Покласти честь свою на плаху?

Вже краще голову клади (с. 33).

У травні 1978 року прямо з таборової лікарні І. Світличного етапом відправили на заслання до високогірного Алтаю (Усть-Кан, Майма), протипоказаного за станом здоров’я. У листі до В. Марченка (відомий журналіст-правозахисник, засуджений на 10 років табору особливого режиму й 5 років заслання) від 13. 08. 1978 р. він зізнавався, що хвороба (сиворотковий гепатит) його «вкрай знесилила, виснажила, спустошила». Однак величезна любов до життя, сила духу зміцнювали віру в майбутнє: «Я не ставлю на собі хрест, хоча зараз нездатний ні до чого...»[587]. Працював сторожем, палітурником у бібліотеці. В серпні 1981 року пережив інсульт. Не міг більше ні читати, ні писати. Важко пересувався на милицях. Однак відбув увесь термін.

У січні 1983 року дружина привезла І. Світличного до Києва. Після інсульту він прожив іще 11 років. Для такої активної людини прикутість до ліжка та фізична знерухомленість були невимовними муками. До них додавались і тяжкі болі. Хтозна, наскільки б вони були нестерпнішими, якби не постійна турбота «дорогої половини» І. Світличного (так ніжно він називав свою дружину). Найближчі друзі родини згадують, як вона тихо й мужньо несла з ним хрест і була під цим хрестом постійним Ангелом-Хранителем:

Ти всім, чим лиш могла, була мені.

Була Великоднем і буднем,

Гарантом «будем-перебудем»,

Була росиною на камені

І каменем – твердим корундом.

А руки, тугою заламані,

Немов чаїні два крила мені

Над дуреломом велелюдним.

Була Зигзицею і Ладою,

Живицею на рану, владою –

Єдиною на вся і все... (c. 75).

У цьому вірші (як, власне, й багатьох інших проникливих присвятах дружині, напр., у сонеті «Тебе нема, а я живу Тобою») «крізь чоловічу стриманість прозирає глибоке почуття поваги й любові до жінки, яка своєю самопожертвою осяяла його страдницьке життя»[588]. Тут «простежується постійна акцентуація – дружина це друге «я» поета, його постійний радник і життєвий охоронець, духовний та моральний орієнтир. Відчуває її всеприсутність, бачить її осердям своєї долі, частинкою самого себе»[589].

За спогадами близького оточення І. Світличного, йому «вдалося так змістовно й чисто, так по-людському прожити життя ще й тому, що поруч із ним завжди була гідна дружина, тверезий розум і безмежна відданість її ніколи не зраджували. Дружина-декабристка, дружина-сподвижниця. І подвижниця…» (c. 111). Льоля (так ніжно усі друзі називали Леоніду Світличну) була з чоловіком і в гірському Алтаї, й у тісній київській квартирі. Вона читала йому газети, годувала, поїла з ложечки, як дитину, ставила уколи, одягала. І це тривало довгі дні й роки. Зосереджено, без нарікань, тихо сповняла щоденну монотонну працю, весь час сподіваючись, що чоловік видужає. Однак чуда не сталося. Фізичні муки переходили межі людського терпіння. І. Крип’якевич-Димид згадує його останні дні: «Я бачила в цьому страдникові Христа [...] Молилася, щоб Господь полегшив йому страждання і забрав його до себе» (с. 534). Це сталося 25 жовтня 1992 року. У цей день І. Світличний відійшов у вічність, залишивши нам чималу творчу спадщину, глибоку наукову оцінку якій ще мають дати історики, літературознавці, філософи, політики.

В Україні з 1965 року І. Світличного фактично не друкували. Лише наприкінці 80-х років його ім’я почало з’являтись у пресі. В діаспорі публікувалися статті й розвідки про нього. 1977 року у видавництві «Сучасність» вийшла збірка віршів «Ґратовані сонети» (Мюнхен) з передмовою І. Кошелівця. В Києві ж тільки 1990 року побачила світ книжка поезій «Серце для куль і для рим», посмертно удостоєна Шевченківської премії (1994). До неї увійшла більшість творів (оригінальних віршів та перекладів), написаних у неволі, а також значна кількість літературно-критичних праць, окремі з яких публікувалися вперше. 1994 року харківське видавництво «Фоліо» благословило найповнішу добірку поезій і перекладів І. Світличного «У мене – тільки слово». Вона включає твори з попередніх видань, а також 15 раніше не друкованих віршів. Понад половину обсягу книжки склали переклади І. Світличного. З багатьма український читач познайомився уперше (27 перекладів Беранже, що не увійшли до збірки «Поезії» 1970 року; переспів «Слово про Ігореву січ», розпочатий у таборі й завершений на засланні).

Неоціненним документом, що містить багато нових відомостей про І. Світличного, стала книга «Доброокий». Спогади про Івана Світличного (К., 1998), упорядкована Леонідою та Надією Світличними. Її зміст розкриває у вступному слові С. Глузман: «У цій книзі – пам’ять. Суб’єктивна, шерехата, неточна. Пам’ять дуже різних людей, почасти незнайомих між собою, розкиданих у різні країни долею і часом. Лише одне об’єднало нас – щастя знати Івана Олексійовича Світличного. Тихе щастя бути поруч, бачити, чути його голос [...] Жити поряд із ним було великою радістю. Щемкою радістю знати Мудрого, Учителя...» (с. 5). Спогадами поділилися рідні, приятелі по навчанню, по «розстріляному відродженню», друзі по табору й засланню – всього 73 співавтори видання. Серед них – такі відомі правозахисники, культурні діячі, письменники, як І. Дзюба, Л. Танюк, Вал. Шевчук, Д. Стус, брати Горині, І. Жиленко, А.-Г. Горбач, В. Вовк, О. Заливаха, Г. Севрук та ін. «Як нам бракує сьогодні духу Світличного, тої «духовної академії», якою була в 60-х рр. його хата», – ця думка об’єднувала всіх промовців на презентації книжки І. Світличного «У мене – тільки слово»[590]. Він, як Г. Сковорода, «ходив українським торжищем і сіяв слова совісті, слова Духу, що кликали шукати дорогу до себе, до свого українського Храму Духу...»[591].

І. Світличний – член міжнародного ПЕН-клубу (з 1978 року), українського відділення ПЕН-клубу (з 1990 року), лауреат літературних премій ім. Василя Стуса (1989) та Державної премії України імені Тараса Шевченка (1994). Із творчого доробку І. Світличного багато матеріалів пропало. Цілком імовірно, що деякі з них ще й досі перебувають в архівах КДБ чи інших спецсховах.

На жаль, І. Світличному, як і багатьом його сучасникам, не вдалось самореалізуватися вповні. Однак, незважаючи на постійну увагу недремного «всевидящого ока», неможливість друкуватися, розвивати свої багатогранні творчі здібності (літературознавство, поезія, філософія, мовознавство, художній переклад), він усе ж відбувся як «голос духу» (М. Коцюбинська). Його кількісно невеликий, проте надзвичайно вагомий доробок дає підстави бачити в ньому різносторонньо обдарованого, доволі ерудованого естета. Це був «демократ-європеєць» і водночас «український рафінований інтелігент» (Р. Корогодський). За словами І. Кошелівця, він відчував «конечну потребу вивести українську літературу з глухого кута провінційності»[592]. Естетична програма І. Світличного передбачала синтез національних і європейських імпульсів духовної культури. Більшість його творів (оригінальних віршів і перекладів) сприймаються як «вияв великого болю українського патріота»[593]. Однак його патріотизм, котрий інкримінувався йому як найтяжчий злочин, був далеким від національних сентиментів та емоцій, а живився насамперед загальнолюдськими гуманістичними поняттями та цінностями[594].

І. Світличний намагався спрямовувати національну літературу «в широкий світ і здобути для неї читача в будь-якій країні, ставлячи її поруч з кращими зразками світової літератури»[595]. Саме цими спонуками зумовлені результативні заходи І. Світличного щодо трансляції художніх здобутків світової літератури в рідне письменство. Плідна перекладацька діяльність і в легальний, і в напівлегальний періоди, в умовах задротів’я та засланського життя увиразнюють засади його естетичної концепції, що вимірювалась національними та світовими масштабами водночас. Органічне поєднання в одній особі аналітичного розуму вченого й таланту митця стало запорукою появи блискучих взірців художнього перекладу. М. Коцюбинська зауважує, він «професійної досконалості – без будь-яких знижок на час, умовності, історичні обмеження тощо – досягнув у галузі перекладу»[596].

У серцевині інтересів І. Світличного-перекладача була французька література. Навіть побіжний перелік перекладених ним творів буквально вражає, особливо з огляду на вкрай несприятливі для праці умови. Протягом першого арешту (1965–1966 рр.) ним перекладено волелюбні пісні-памфлети Беранже. 1970 року у видавництві «Дніпро» в серії «Перлини світової лірики» вийшли твори французького «короля пісні» в його перекладах (1968 року було написано й літературознавчу працю про Беранже «Народ був його музою»). Зважаючи на рік видання, а також на те, що І. Світличний о цій порі вже значився в «чорних» списках, книгу фактично анафемованого автора можна вважати якимось чудом. Можливо, це був недогляд цензорів, а, може, якийсь містичний знак від Бога. Хтозна? Дивним було й те, що збірка вийшла з незміненим прізвищем справжнього автора, адже, починаючи з кінця 60-х років, його твори друкувались виключно під псевдонімами. Так, вірші Ригора Бородуліна в перекладах І. Світличного, вміщені в антології білоруської поезії «Калинові мости» (1969), були підписані ім’ям Дмитро Паламарчук.

Інтерес І. Світличного-перекладача до вільнолюбних творів Беранже – факт сподіваний і закономірний. Його манили вірші французького поета своїм духом непокори, гостросатиричним пафосом, викривальними інтонаціями, політичним підтекстом. Безумовно, сатира Беранже в українських версіях модифікується у гостре викриття новоявлених тиранів та сучасної поетові імперії. Саркастично відтворений французьким піснярем «задушливий світ» І. Світличний спізнав безпосередньо на собі. Однак, думаємо, некоректно ставити його переклади виключно в ряд алегоричних творів, до того ж – «вилущувати» в них ознаки специфічно українського буття. Це самостійні художні тексти, переклади високого естетичного ґатунку, що своїм тонким гумором, добірним словом, філігранною формою сягають Самійленкового сатиричного рівня. Для відчуття слова І. Світличного-перекладача наведемо фрагмент його версії вірша Беранже «Стій, або система тлумачення (пісня на іменини Марії)»:

Я боюся вам завдати

Шкоди щедрістю похвал.

Все-бо можна трактувати

Як крамолу й кримінал.

Тільки я скажу: «Марія», –

Пильний тут же додає:

«А в Марії – син Месія...

Мабуть, натяк. Щось тут є

Стій: крамола! Стій: забрати!

У тюрму його! За ґрати![597].

Якими би прозорими не видавались політичні алюзії в перекладах І. Світличного, очевидним залишається той факт, що «кращі з його версій Беранже, та й не лише Беранже, сьогодні стають класикою українського поетичного перекладу»[598]. Про те, що І. Світличний продуктивно підкоряв українському слову могутні естетичні вершини французького письменства, свідчить чимало й інших фактів його діяльності на цих теренах. Так, наприкінці 60-х років він ініціював випуски однотомників французької поезії. На жаль, збереглася лише частина зробленого, яка була видрукувана аж 1990 року. На початку 70-х років у «Дніпрі» побачило світ восьмитомне видання спадщини Гі де Мопассана. Вісім оповідань французького прозаїка з книги «Туан» переклав І. Світличний. Йому належать також переклади віршів та поем («Жах», «На березі», «Нечемна вимога» тощо). Восьмий том, що вмістив ці твори, вийшов у 1972 році, тобто тоді, коли перекладач остаточно попав під офіційну заборону. Отже, тексти були підписані вже не його ім’ям. У другій половині 60-х років готувалася до друку «Антологія французької поезії ХХ століття», одним із авторів якої був І. Світличний. Роботу ж над нею очолював незабутній Г. Кочур. У зв’язку з цим не можна не згадати про зворушливу дружбу-співпрацю І. Світличного й Г. Кочура, цього «повноважного представника світової культури в культурі українській» (М. Коцюбинська). Згадана «Антологія», на жаль, в повному обсязі не побачила світу, гадаємо, з огляду на «політичну неблагонадійність» багатьох планованих авторів. Перекладав І. Світличний французів (Бодлер, Леконт де Ліль та ін.) і в таборах, і на засланні.

Французькими перекладами не обмежується діяльність І. Світличного в цій сфері. Значне місце в його доробку посідають переклади із слов’янських літератур (білоруської, чеської, сербсько-хорватської, польської). Неординарним явищем в українській літературі стала його версія «Слова о полку Ігоревім». Це був переклад-переспів («Слово про Ігореву січ») давньої пам’ятки з тлумаченням «темних місць» «Слова». Маловідомими на сьогодні є переклади-переспіви шести гімнів богам (ХХІІ–ХХVІІ) із трактату «Закони» візантійського філософа-платоніка, вченого й політичного діяча Пліфона (1355–1452). Ці переклади, здійснені в табірних умовах у другій половині 70-х років, не увійшли до жодного з нинішніх видань. Із назв творів («Хай не здолають, богове, мене всі ті лиха, що завше...»; «Щастя тому, хто, зневаживши смертних пусті пересуди...») гіпотетично можна стверджувати про свідомий вибір для перекладу першотексту виразно бунтарського змісту й волелюбного пафосу.

Стильове ядро перекладацької творчості І. Світличного, як, власне, й оригінальної, сформувала життєва позиція духовного спротиву насильству. Мотив героїчного чину, усвідомлення необхідності поєднання естетичних та громадських ідеалів увиразнюється й багатьма культурологічними асоціаціями, потужним шаром ремінісценцій, що в комплексі з перекладами утворюють єдину композиційну філософсько-мистецьку структуру. Як приклад можна навести рядки з вірша «АRS POETICA» (З Горація):

Заримувати свободу із правдою,

Мудрість із мужністю, чин із добром.

Слово! Не гримай гучною бравадою,

Серцем набатним удар під ребром[599].

А.-Г. Горбач у своїх спогадах про І. Світличного, апелюючи до його листів, стверджує, що серед світових поетів, що їх він найбільше любив і надавав їм сучасного сенсу, був саме Горацій. Тож у цитованому вище «АRS POETICA» вона вбачає «щось на зразок «credo» цієї надзвичайної індивідуальності української культури нашого століття» (437).

Отже, у з’ясуванні філософсько-естетичних пріоритетів І. Світличного особливе місце належить світовій культурі, транспонованій у національний духовний простір. У цьому зв’язку на особливий статус претендують насамперед його переклади, художня й загальнокультурна цінність яких надзвичайно висока. М. Москаленко з цього приводу відзначає: «Моральна та естетична гідність митця, не зламаного нелюдськими переслідуваннями, правитиме за етичний орієнтир для українських перекладачів – так само, як перекладацька діяльність Павла Грабовського в сибірському засланні, як праця Миколи Зерова над повним перекладом «Енеїди» Вергілія на Соловках, як перекладання поезій Гете та Рільке ув’язненим у мордовських та пермських концтаборах Василем Стусом»[600].

Естетична позиція І. Світличного передбачала освоєння світових культурних цінностей, понаднаціональних висот. Він категорично не приймав «ідеології острова», органічною ж для нього було відчуття того, що «ми – на материку» (Ю. Шерех). Для практичної реалізації такої концепції потрібна була колосальна ерудиція та ґрунтовні знання. Сучасники поета свідчать про його величезну тягу до знань, рідкісно фанатичну любов до художнього слова. Згадує Р. Корогодський: «Мав величезний обсяг знань. Енциклопедично знав національну культуру різних видів, жанрів, у часових вимірах, регіональних особливостях. Ґрунтовно знав і світову літературу, культуру та принципово вважав за необхідне не обмежуватися знаннями лише культури, а виходити за її обрії»[601]. Ця широта й ерудиція для оточення І. Світличного, що «зійшлося на світло його серця», була школою життєвої правди й ґрунтовної освіти. Усвідомлення цього для багатьох близьких друзів прийде згодом. Уже в 90-х роках М. Коцюбинська напише про І. Світличного: «То було виокремлення себе з аморфної маси середньоарифметичного радянського громадянина – як мислячого індивіда, як українця і громадянина всесвіту» (с. 111). Він надзвичайно багато читав, був фанатично закоханий у книжку. Майже все літературне покоління 60-х вийшло з «тісної, захаращеної книжками квартири Івана», яка була свого роду «альтернативним потужним інтелектуальним центром, де формувалась молода незаангажована інтелігенція»[602] «Однокімнатна квартира Івана й Леоніди Світличних, ущерть заповнена книжками, стала справжнім клубом для київської інтелігенції» (с. 443). І. Світличний був затятим, бібліофілом жадібним, як М. Зеров, до книжок. В одному з табірних листів до дружини він писав: «…втрата цієї жадібності означала б, що я вибуваю з життя»[603]. За свідченням очевидців, навіть кримінальні злочинці поважали в ньому такий фанатизм, а під час етапу допомагали цьому дивному «дідові» нести його важезні клунки з книжками. Навколо І. Світличного, де б він не був, якось відразу, мовби самі собою громадилися книжки. М. Коцюбинська, яка відвідувала його в Маймі, згадувала про його хатину, вщерть заповнену книжками. Навіть міліціонер, що здійснював нагляд за політичним засланцем, принагідно брав у нього щось почитати...» (с. 11). Б. Горинь, роздумуючи про феномен І. Світличного, доходить висновку, що «одна з найголовніших рис його творчої натури – енциклопедична освіченість, поєднана з постійним прагненням поповнювати, поглиблювати знання з історії, літератури, мистецтва, філософії, мовознавства» (с. 258).

Звідки ця любов до книжки? Можливо, її прищепила маленькому хлопчикові ще в дитинстві мати, яка в голодні 30-і роки, сама неграмотна, купувала синові книжки. Надія Світлична згадує, що неписьменні батьки, вкрай бідні селяни, не шкодували здоров’я, щоби дати всім трьом дітям вищу освіту. Особливо трепетно ставилась до рідкісно обдарованого й працьовитого сина мати, якій він усе життя «платив» ніжною любов’ю та повагою (с. 11). Спрагло поглинав знання, навчаючись у школі. Світові мистецькі обрії розкрилися перед допитливим юнаком під час навчання в університеті й аспірантурі. Вже його перші літературно-критичні виступи привернули увагу глибокою ерудицією автора, витонченим естетичним смаком, блискучим науковим стилем, намаганням розглядати кожне мистецьке явище в загальнолюдських вимірах. Своїми «входинами» в літературний процес І. Світличний засвідчив «не лише альтернативну (антирадянську) позицію критика, бажання переосмислити канон та продовжити культурну дискусію, яка була брутально припинена терором у 1930-х роках, а й чесну громадянську позицію та моральний імператив, який він мав мужність задекларувати в час панування принципів «комуністичної партійності й народності»[604]. О тій порі, коли критичний виступ ставав «доносом» (М. Павлишин), І. Світличний, за словами Ю. Шевельова, був «критиком вгляду на відміну від офіційної критики нагляду […] зосереджував увагу на суто художніх властивостях творів та їхній естетичній вартості»[605]. Програмне значення в оцінці художнього твору для нього мали, за його ж словами, «високі мірки». У своїх статтях він, як і Дзюба, зосереджувався на необхідності подолати примітивні сюжетні схеми, йти назустріч багатоликій правді життя, не розмінювати талант на мідяки компромісів, тягнутися до світових взірців, зберігаючи неповторність свого національного «Я»[606].

У літературознавстві І. Світличний утверджував методологічні принципи естетики, продовжуючи традиції харківської філологічної школи з її теоретичним спрямуванням. М. Жулинський, роздумуючи про його наукові пошуки в умовах творчої неволі, писав, що він «серйозно готувався до професії теоретика літератури, естетика і прагнув у межах тих світоглядних параметрів, які були чітко означені тоталітарною ідеологією, відшукати іноді ледве помітні маленькі, але вкрай необхідні мислячій людині капіляри, якими надходила з глибин минулого ще остаточно не згорнута цензурним диктатом ідейна кров»[607]. Сучасники згадують, що І. Світличний з неабияким інтересом ставився до філологічних аспектів наукового аналізу літературного твору, особливо захоплювався знаковими системами, семіотикою, зокрема, працями Ю. Лотмана, намагався стежити за ними навіть у таборі й на засланні. У своїх статтях («Питання теорії художнього образу», «Гармонія і алгебра», «Людина приїздить на село», «Боги і наволоч») І. Світличний порушував проблеми літературознавчого характеру (метод, стиль, структура художнього образу тощо), обстоював «шекспіризацію» художнього тексту, категорично заперечував фактографізм, «портретність» у критиці. Він гостро розвінчував пануючий вульгарно-соціологічний принцип аналізу художнього твору, однозначно викривав «підвладність авторів наперед заданим схемам і політичним та художнім стереотипам». І тоді, й сьогодні «у нас мало хто виходив і виходить на такий рівень теоретичного мислення»[608].

Незважаючи на свою перевантаженість, І. Світличний як дослідник літератури «ніколи не дозволяв жодної поспішности чи недбалости, поверхового ковзання по матеріалові» (c. 97). Свої дослідницькі пріоритети він афористично сформулював в одній із статей, виголошеній спершу як доповідь на зборах в СПУ, опублікованій згодом на сторінках «Літературної газети» (1961, 24 листопада). Її назва – «Міряти високою мірою» – стала свого роду імперативом його естетики та літературознавчої етики. У переконаннях щодо функцій літературної критики І. Світличний завжди дотримувався «висоти» критеріїв» – принципу, що визначав параметри естетичної концепції М. Зерова. Як у 20-х роках лідер неокласиків, він обстоює методологічні засади наукової концепції історії літератури, згідно з якою «уявлення про рідне письменство можна отримати, лише розглядаючи проблему в міжнародному масштабі». Тут, безумовно, не обійшлося без впливу О. І. Білецького, зокрема, ідей ученого-наставника, що розгорталися «у площині компаративістики: тільки риси «яскравої своєрідності» української літератури порівняно з іншими роблять її «фактором міжнародного значення»[609].

У науковій концепції І. Світличного помітний його неабиякий інтерес до теоретичних аспектів літературознавства, зумовлений загальними естетичними настановами, вродженою здатністю до естетичної проникливості в текст, чуттям художнього слова й стилістичного смаку. Науково-критичний стиль його мислення передбачає точність, об’єктивність філологічних спостережень, влучні характеристики художньої манери письменника, формальних якостей тексту, аргументовану прискіпливість (аж до жорстких присудів). Вважають, що І. Світличний запровадив у критичну практику власний жанр, який можна було б назвати «іронічним літературознавством», метод критики-іронії, критики-гротеску. В таких статтях, як «Розгортання фраз, тез і абзаців у наукові трактати», «Гармонія і алгебра», він у характерній для нього іронічній формі сміливо говорить про «творчість» загальновизнаних «живих «класиків», тим самим накликаючи на себе біду. Як літературний критик, І. Світличний підтримував поетичне слово Л. Костенко, І. Драча, М. Вінграновського, переконливо обороняв його від нападок і звинувачень у «ворожих -ізмах». Писав про Т. Шевченка, одним із перших в українському літературознавстві намагався сказати правду про заборонені й сфальсифіковані твори Кобзаря. У своїх студіях він, за словами Т. Салиги, «рятував» Т. Шевченка від наклепів поборництва «гайдамацько-національної різанини», «трибуна» класової боротьби та революційного демократизму»[610]. Показовою в цьому сенсі є його розвідка «Художні скарби «Великого льоху», в якій він знімає з поеми проставлені шевченкознавцями «соцреалізмівського» штибу ідейні акценти, вульгарно-соціологічні штампи. Постать Т. Шевченка приваблювала І. Світличного своєю стоїчністю. На засланні він пише статтю «Духовна драма Шевченка» (1976), в якій порушує ті проблеми, що ними живе нинішнє шевченкознавство. Насамперед, це стосується застережень щодо сприйняття Кобзаря одноплощинно. Сама ж стаття «засвідчує духовну драму не тільки Шевченка – після горезвісного періоду «Трьох літ», а й І. Світличного – наслідок повторення того страдницького шляху[611].

Ставало дедалі очевидніше, що І. Світличний-літературознавець «виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і демонтував теорію партійної літератури»[612]. Він явно «визнає закономірність і плідність боротьби думок, виразно тяжіє до узагальнення, теоретичного осмислення, прагне відірватися від вузького емпіризму, фактографізму, «житійної портретності» у критиці. Наголошує на проблемі людини як магістральній в літературі, на значенні індивідуального, своєрідного – хай і з усіма ритуальними реверансами в бік модної тоді типовості»[613]. Подібні думки ніяк не вписувались у парадигму монопольної соціалістичної естетики, що ставала неспростовним фактом літературно-мистецького буття. Після смерті О. І. Білецького в академічне літературознавство прийшли «служителі закону». Публікації І. Світличного із чіткими настановами на естетику, а не політику, до того ж із тенденційним звільненням художньої свідомості від компартійної догматики та образно-стильових шаблонів вирішили його подальшу наукову долю. Дисертації йому захистити не дали, а згодом – змусили полишити стіни академічної наукової установи. Ситуацію загострили відкриті виступи І. Світличного проти партійно-державної політики щодо зросійщення України, поштовх яким дала відома праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона була, по суті, «першим науковим соціолінгвістичним дослідженням реальної мовної ситуації тогочасної України, яка сміливо й аргументовано спростовувала догму радянського мовознавства про гармонійність російсько-української двомовності. Крім загального аналізу звуження сфер функціонування української мови, автор, спираючись на ідеї В. Гумбольдта, О. Потебні та інших класиків мовознавчої науки, висвітлив і такі цілковито замовчувані в офіційному радянському мовознавстві питання, як нерозривність зв’язку мови, культури й національної свідомості, показав згубний вплив денаціоналізації на моральний стан суспільства»[614].

І. Світличний, відважний правозахисник, великий патріот рідної мови й культури, солідаризує з І. Дзюбою. У своїй останній статті «Гармонія і алгебра» («Дніпро», 1965, № 3), підписаній власним прізвищем, у характерній для його манери іронічній формі він нещадно викриває замовницькі бездарні публікації «академічних учених» про мову Т. Шевченка, в тому числі й самого І. К. Білодіда – тодішнього директора Інституту мовознавства АН УРСР. Такий вчинок призвів до звільнення з посади завідувача редакцією мовознавства у видавництві «Наукова думка», а згодом і до арешту. Після виходу із в’язниці (30 серпня 1965 року) І. Світличний продовжує боротьбу за українську мову, щоправда, вже у позацензурних умовах. Як відзначає І. Кошелівець у вступній статті до збірки поезій «Ґратовані сонети», він «входить у відкритий конфлікт із «Білодідовим керівництвом Інституту мовознавства [...] в ділянці словництва»[615]. Під «позиченим» у талановитого перекладача А. Перепаді прізвищем І. Світличний публікує на сторінках журналу «Жовтень» (1970, № 7) статтю «Новий словник. Який він?», що, по суті, була ґрунтовною рецензією на тритомний «Російсько-український словник» (К.: Наукова думка, 1968), укладений тим же Інститутом мовознавства. Тут було «намацано больові точки панівної явно русифікаторської словникової політики»[616]. Це був гострий і категоричний виступ проти зросійщення української мови, в якому автор ревно обороняв її чистоту, викриваючи вигаданий «калічниками» від мовознавства потворний принцип «мінімальної розбіжності» з російською мовою. Він, зокрема, писав, що зі словника «складалось враження, що відмінним тут є лише звукове оформлення слова, а всі семантичні відтінки й значення є точною копією відтінків і значень російського слова»[617]. І. Світличний сам береться за створення синонімічного словника української мови, активно й самовіддано працює над його укладанням і в табірних умовах. Із епістолярних джерел сьогодні відомо, яке величезне місце цій роботі він відводив у своїй діяльності. Як потвердження наведемо фрагмент його табірного листа до дружини від 30. 04. 1976 р.: «Май на увазі, що синонімічний словник буде основним, що я зроблю в своєму житті (якщо, звичайно, закінчу його)»[618]. І як справедливо зауважує Л. Масенко, «немає сумніву в тому, що якби Світличний завершив свій словник, над яким він так ретельно працював понад десять років, створивши власну оригінальну концепцію, базовану і на вивченні сучасних лексикографічних практик, і на досвіді словникарства 20-х років, українське мовознавство збагатилося б надзвичайно цінним зібранням української лексики»[619].

У літературно-критичних студіях І. Світличний виступав проти вульгаризаторських, казенних

Поиск по сайту: