В інтересах релігійної громади УПЦ КП у Верховному Суді України як касаційній інстанції

(1997 р.)

КОРОТКИЙ ЗМІСТ СПРАВИ

Голова Львівської обласної державної адміністрації розпоряджен­ням №1079 від 16.10.97 р. передав храм Святого Луки, яким користува­лася православна громада в селі Куликів, що налічує 178 віруючих, релі­гійній громаді греко-католицького віросповідання чисельністю 46 осіб.

Натомість православним передали каплицю на цвинтарі села, де здійснюються відспівування небіжчиків.

Православна громада оскаржила розпорядження № 1079. Львівський обласний суд 18.12.97 р. визнав згадане розпорядження нелегітимним.

Державна адміністрація області подала касаційну скаргу на рішення обласного суду.

У касаційному порядку справа розглядалася Верховним Судом Ук­раїни, де представник Львівської обласної державної адміністрації підтри­мав касаційну скаргу та просив скасувати рішення Львівського облас­ного суду.

Надали слово адвокатові, який захищав інтереси православної гро­мади села Куликів.

ПРОМОВА АДВОКАТА А.Г. ФАТЄЄВА

Шановний Головуючий, Ваша Честь.

Шановні добродії, члени колегії. Високий Суд.

Одного чистого аж прозорого ранку до несхитної брами Раю підійшла душа чи то районного, чи то обласного Голови.

Брама була зачинена. Голова витяг з-за пояса люльку та тричі ти­хенько постукав. Важкі Божі врата відчинилися, й звідти визирнуло зас­пане обличчя святого Петра-ключаря. Єдиний великий ключ висів на його паску.

___________ Судова промова адвоката А.Г.Фатеева____________

— Ну хто там так спозаранку?

— Це я. Голова, зі Львівщини. Чи пізнаєш мене, святий Петре?

— Щось не пригадую. Ну гаразд, чого прийшов?

— Прийшов тому, що праведник. Настав час помирати, бо догоріла
свічка мого життя. Приймете мене чи ні — не питаю. Кортить відпочити
десь під райським деревом і втішатися райською насолодою та благо­
даттю.

— Добре міркуєш, — сказав святий Петро, — але зачекай, подиви­мося, чи праведний ти,—і зняв з гвіздка на брамі терези.— Ти покладеш у праву шальку всі свої добрі вчинки, а в ліву я кладу твій гріх — он цю маленьку крапелинку. Якщо переважить добро — ласкаво просимо до Раю.

Почергово клав Голова у праву шальку водогін у селі, де вода чиста, немов гірський кришталь; великий кам'яний міст через ріку, гарний, високий; нову церкву, чий Божий хрест сяє над обширом. Але права шалька так само висіла високо вгорі, а ліва аж до самої землі припала.

— Чи може бути одна мізерна краплина важча від мосту, водогону
та церкви? — запитав святого Петра Голова. І святий Петро відповів:

— Пам'ятаєш, коли майстри в кінці жнив закінчили міст? Три панотці освятили споруду. З дев'яти сіл зійшовся люд, усі веселилися, вино лилося рікою, банкет був гучним. Перед мостом сидів на землі сліпий старець. Від голоду не міг іти, безсило простягав руку з чорними порепаними пальцями. Ти, коли підійшов до сіромахи, то замість милостині підняв з дороги камінь та й подав сліпому, мовивши зухвало:

«Візьми, я з такого цілий міст збудував!» Старий помацав камінця, проковтнув образу й нічого не сказав, тільки в його сліпому вічі народилася єдина сльоза, засяяла та й скотилася додолу. Ту сльозину я й поклав на шальку терезів. Бачиш, яка вона важка?

Послухав ці слова Голова, понурився й поплентав до пекла. Як схожий, шановні добродії, цей випадок на ситуацію з каплицею на кладовищі. Про які етичні засади може йтися, коли людей похилого віку відправляють на цвинтар, щоб звикли — чи що — до свого місця постійної прописки? Який гуманізм, коли молодь спонукають до вінчання серед могил, де не має бути весільної літургії? Яке тут подолання наслідків державної політики щодо релігії і церкви, коли з могил, наче з того світу, темніють чорні тіні хрестів, а молодята мають охрестити новонароджене життя немовляти? Хіба цвинтарна каплиця, ця споруда відчаю та ридань, від яких здригається навіть небо, хіба може вона принести злагоду в душі тим людям, яких там, у цій каплиці змушують співати урочисті псалми, торжественні, святкові літургії, що самим Богом сприймається глузу­ванням у царстві мертвих?

1 0—398 185

___________ Судова промова адвоката А.Г. Фатеева____________

Цвинтар, шановні добродії, недаремно називають місцем вічного супокою. Там навіть розмовляють пошепки, щоб не перетнути межі шаноби і поваги до святого спочину наших пращурів, не те, щоб заводи­ти весільні хорали, якими супроводжується обряд вінчання. Це ж бо глум і ще важчий гріх, аніж будь-який інший.

Якби не справа, що перед Вами, шановні добродії, то подібне мож­на було б зарахувати до недолугого жарту. В ліпшому випадку — до жахливого сновидіння. Проте це ява, хоч як це не прикро.

Не думав, не виважував пан Гладій наслідки свого розпорядження № 1079, коли 16.10.97 р. ставив під ним підпис. Адже воно за своєю сутністю є блюзнірським і таким, що не сприяє, не гарантує умови роз­витку суспільної моралі, як то записано в статті 1 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації».

У селі Куликів почався розбрат між людьми, посіяний можновлад­цями. Греко-католики на церкву Святого Луки, яка перебуває в корис­туванні православних, почепили свої замки. Православні, що оскаржи­ли розпорядження та ще нікому не передавали культову споруду, позби­вали ті замки, справедливо не допускаючи свавільного захоплення хра­му греко-католиками. Посипалися сварки, взаємні образи, звинувачен­ня, навіть штовханина. Гарантована законом громадська злагода, слідом за знехтуваною мораллю, покотилася під укіс. Якщо саме таке завдан­ня ставилося сумнозвісним розпорядженням № 1079, то мета до­сягнута. Ці факти, зокрема, красномовно свідчать про «відповідність» розпорядження закону та досягнення цим документом визначених законом завдань.

Голова облдержадміністрації не врахував, підписуючи розпо­рядження №1079, не лише вимоги Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», а й такі факти.

Православна громада в селі Куликів (у теперішньому зразку, бо ж існувала здавна) утворилася восени 1991 року; прийняла Статут, який було затверджено 25.11.91 р. Львівсько-Дрогобицькою єпархією; 28.01.92 р. зареєстровано Статут громади, вона отримала юридичну правоздатність; 05.02.92 р., для укладання договору про прийняття в користування церкви Святого Луки і надання цьому акту ваги та значен­ня, уповноважила двадцять фундаторів релігійної громади підписа­ти угоду з виконкомом Радехівської районної ради. Наприкінці лютого храм було передано громаді УПЦ, яка в 1996 році вийшла з-під підпорядкування Москви і 27.02.96 р. стала під корогви Київ­ського патріархату.

Не прийняв до уваги голова й ту обставину, яку проігнорував Радехівський районний суд 27.05.97 р. Храм Святого Луки, за

.___________ Судова промова адвоката А.Г.Фатеева---------------------

твердженням районної держадміністрації, передано громаді УПЦ в 1992 році, що могло статися після реєстрації громади та підписання договору саме з громадою, як наголошено в цій угоді, що припадає на кінець лютого — початок березня 1992 року, як зазначають пара­фіяни.

Згідно з пунктом 4 частиною 5 Статуту православної парафії с Ку­ликів голова релігійної громади міг підписати цю угоду сам і договір визнається чинним. Тому розірвання його не можна віднести до розряду законних, якщо добродій Нагайчук В. М. підписав договір у складі уповноважених на цю акцію фундаторів релігійної громади.

Якийсь дивний збіг. Усупереч закону розривається з громадою до­говір стосовно храму Святого Луки. Як складова використовується не­законне рішення від 27.05.97 р., щоб уже розпорядженням № 1079 пору­шити інший закон. А відтак — спокій і злагоду в селі, моральні засади, посіяти розбрат? Чи цього потрібно було досягти?

Хоча розпорядження № 1079 містить посилання на постанову Вер­ховної Ради «Про введення в дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», але воно суперечить як статтям 3 та 6 цієї постанови, так і статтям 1,3,4, 5, 8, 12, 13,14, 17 самого закону. До того ж і постанова, і закон зазнали в 1992 та 1993 роках змін і допов­нень, які дають можливість облдержадміністрації розв'язати пробле­му з менш відчутними моральними втратами та запобігти ворожнечі між віруючими в с Куликів.

Насамкінець, шановні добродії, зіставте згадане розпорядження № 1079 з Конституцією. Чи воно, бува, не суперечить статті 3, не спря­моване проти прав і свобод громадян; чи сприяє консолідації та роз­виткові нації згідно зі статтею 11; чи забезпечує владна структура, що є її обов'язком, права і свободи людини; чи утверджує їх, чи дотримано в розпорядженні принцип верховенства права (ст. 8); чи можна на цвин­тарі православній громаді задовольняти релігійні потреби і справляти релігійні обряди, окрім похоронних, і поширювати нашу віру (стат­тя 35) тощо?

І щоб сказати решту, шановні добродії, тяжкий гріх подати жебра­кові каменюку замість кусня хліба, образа, кривда невимовні. А чим виміряти той гріх, ту кривду, коли стражденним душам пропонують цвин­тар для вдоволення потреб?

Кладовище — це місце, куди приходять зі скорботою, з жалобою та непогамовною тугою за близькими та рідними. Це місце, яке небом і сущими на землі визнане цариною тиші та поваги до вічних снів по­колінь. Туди не йдуть у весільній фаті. Там не справляють бучні учти. Це місце, оповите супокоєм Вічності за тисячоліття до виникнення хрис­тиянства та після того.

7* 187

___________ Судова промова адвоката А.Г. Фатеева-------------

Мертві не проллють сліз. Від святотатства ридма ридають живі. Крив­да постала безмірною.

Прости, Господи, тих, хто чинить, не міркувавши.

Православні чекають заступництва Високого Суду.

Касаційна скарга мусить бути залишена без задоволення.

Дякую за увагу.

25.02.98

Колегія в цивільних справах Верховного Суду 25. 02. 98 касаційну скаргу Львівської обласної держадміністрації залишила без за­доволення, а рішення Львівського обласного суду від 18.12.97 р. — без зміни.

Р. S. Пульс державної чесності та чистоти перед Богом і людьми ненабув ознак: «у межах норми». Це тому, що державна влада не знає дороги божественної справедливості та Закону, не відбиває волю України та її народу, діє всупереч їм. Адже парафіяни обох громад сКуликів домовилися щодо почергового використання храму. Відібра­ти культову споруду у православних, залишивши (і то від безсилля) громаді Бога як останню втіху для переможених, передати храм гре­ко-католикам є не лише порушенням прав людини у сфері свободи совісті, а ймовірніше — свідченням руйнації як самого сумління, так і віри взагалі.

Судова влада розвела учасників подій на лави однакової висоти.

А.П. Шелепа

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

ШЕЛЕПА Анатолій Петрович народився 1950 року вс. Малі Мошківці Андрушівського району Житомирської області.

Після закінчення юридичного факультету Львівського державного університету імені І. Фран­ка в 1977 році близько тринадцяти років працював в органах прокуратури Житомирської області слідчим районної прокуратури, старшим слідчим та слідчим з особливо важливих справ обласної прокуратури.

З 1990 року А.П. Шелепа — член Житомирсь­кої обласної колегії адвокатів. Протягом майже де­сяти років провів близько ста кримінальних справ різних категорій на попередньому слідстві, в судах першої, касаційної, наглядової інстанцій, у тому числі з боку потерпілих.

Особливо цікавими для адвоката є справи про злочини проти державної та колективної власності й посадові злочини.

А.П. Шелепа дипломант Всеукраїнського кон­курсу 1999 року на кращу судову промову.

___________ Судова промова адвоката А.П. Шелепи---------------------

СУЛОВА ПРОМОВА

Поиск по сайту: