Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ шістдесят сьомий



 

З дня смерті Рамзеса XIII аж до його поховання державою правив, як верховний жрець Амона Фіванського й намісник, померлого царя, найдостойніший Сен-Амон-Гергор.

Ці кілька місяців влади намісника принесли багато користі Єгиптові. Гергор приборкав бунтівників і, як було в давні часи, дозволив, щоб сьомого дня давали перепочинок робочому люду. Він запровадив сувору законність серед жерців, оточив опікою чужоземців, особливо фінікійців, і уклав трактат з Ассірією, не відступивши їй, проте, Фінікії, яка залишилася данницею Єгипту.

Протягом цього недовгого урядування закон виконувався швидко, але без насильства, і ніхто не смів бити єгипетського селянина, який мав право звернутися до суду, якщо в нього був на те час і свідки.

Гергор почав також покривати борги, які обтяжували маєтки фараона й держави. З цією метою він добився у фінікійців, щоб ті частково відмовились від тих сум, які належали їм від скарбниці, а на покриття решти боргів узяв з Лабіринту величезну позику в тридцять тисяч талантів.

Завдяки цим заходам протягом трьох місяців у державі запанував спокій і добробут, а люди казали:

— Нехай буде благословенна влада намісника Сен-АмонГергора! Воістину, боги призначили його володарем, щоб він звільнив Єгипет від нещасть, яких завдав країні Рамзес XIII, легковажний і розпусний…

Досить було кількох десятків днів, щоб народ забув, що всі дії Гергора були тільки виконанням намірів молодого й благородного фараона.

В місяці тобі (жовтень — листопад), коли мумію Рамзеса XIII вже поховали в царських печерах, у храмі Амона Фіванського зібралася рада найдостойніших осіб. Там були майже всі верховні жерці, номархи й воєначальники, а серед них — уславлений сивий командувач східного війська Нітагер.

У тій самій величезній колонній залі, де півроку тому жерці обговорювали дії Рамзеса XII і виявляли свою неприязнь до Рамзеса XIII, на тому самому місці зібралися сьогодні сановники, щоб під проводом Гергора розв’язати найважливіші державні справи. Двадцять п’ятого тобі, опівдні, Гергор, у митрі Аменготепа, сів на троні, інші — на кріслах, і рада почалася.

Вона скінчилася дуже швидко, наче наслідки її були відомі заздалегідь.

— Верховні жерці, номархи й полководці! — почав Гергор. — Ми зібралися тут в дуже важливій і смутній справі. Разом із смертю вічно живого Рамзеса Тринадцятого, коротке й бурхливе царювання якого скінчилося так нещасливо…

Тут Гергор зітхнув.

— Разом із смертю Рамзеса Тринадцятого не тільки згас фараон, але й славна двадцята династія…

Серед присутніх прокотився гомін.

— Династія не скінчилась, — досить гостро перебив промовця номарх мемфіський, — Адже є ще на світі богорівна цариця Нікотріс, отже, трон належить їй…

Помовчавши, Гергор відповів:

— Найдостойніша моя дружина, цариця Нікотріс…

Тут серед присутніх знявся вже не гомін, а крик, який тривав кілька хвилин. Коли настала тиша, Гергор спокійно й чітко мовив далі:

— Моя найдостойніша дружина, цариця Нікотріс, в невтішному горі після смерті сина, зреклася трону.

— Дозвольте!.. — вигукнув мемфіський номарх. — Найдостойніший намісник називає царицю своєю дружиною… Це повідомлення зовсім нове, і його треба насамперед перевірити.

На знак Гергора верховний суддя Фів витягнув акт шлюбу, що його було укладено два дні тому між найдостойнішими верховним жерцем Амона Сен-Амон-Гергором та царицею Нікотріс, вдовою Рамзеса XII, матір’ю Рамзеса XIII.

Після цього пояснення запала мертва тиша. Гергор вів далі:

— Оскільки дружина моя і єдина спадкоємиця трону зреклася своїх прав, то владарювання двадцятої династії скінчилося, і ми повинні обрати нового володаря… Цей володар, — казав далі Гергор, — мусить бути людиною зрілою, енергійною і мати досвід у правлінні країною. І тому я раджу вам, щоб ви обрали на трон…

— Гергора!.. — вигукнув хтось.

— Щоб ми обрали славного Нітагера, полководця східного війська, — скінчив Гергор.

Нітагер кілька хвилин сидів із заплющеними очима усміхаючись. Нарешті він підвівся й мовив:

— Мабуть, ніколи не бракуватиме людей, охочих до титулу фараона. Можливо, навіть ми маємо їх більше, ніж треба. На щастя, самі боги, усуваючи небезпечних суперників, вказали нам людину, гідну високого звання фараона. Мені здається, що я зроблю правильно, коли замість того, щоб прийняти ласкаво запропоновану мені корону, відповім: «Нехай вічно живе його святість Сен-Амон-Гергор, перший фараон нової династії!..»

Присутні майже всі повторили цей вигук, і водночас верховний суддя приніс на золотій таці дві корони: білу — Верхнього і червону — Нижнього Єгипту. Одну з них узяв верховний жрець Осіріса, другу — верховний жрець Гора і вручили їх Гергорові, який, поцілувавши золотий урей, надів обидві корони на голову.

Потім усі присутні почали віддавати почесті новому фараонові. Це тривало кілька годин. Після цього було складено належний акт, учасники виборів поклали на ньому свої печатки, і з цієї хвилини Сен-Амон-Гергор став справжнім фараоном, володарем обох світів, життя і смерті своїх підданих.

Надвечір його святість, дуже втомлений, повернувся до своїх жрецьких покоїв, де він застав Пентуера. Жрець дуже змарнів, а на його худому обличчі знати було втому й смуток.

Коли Пентуер упав ниць, фараон підвів його і мовив з усміхом:

— Ти не підписав акт мого обрання, не віддав мені почестей, отож я боюся, чи не доведеться мені колись іти на тебе облогою в храмі Пта!.. Ну що ж, ти ще не надумав залишитися зі мною? Волієш жити з Менесом?

— Прости, святий повелителю, — відповів жрець, — але придворне життя так вимучило мене, що єдине моє прагнення зараз — вчитися мудрості.

— Не можеш забути Рамзеса? — спитав Гергор. — Але ж ти знав його дуже мало, а в мене працював кілька років.

— Не гнівайся на мене, святий повелителю, але… Рамзес Тринадцятий був першим фараоном, якому були близькими страждання єгипетського народу…

Гергор усміхнувся.

— Ой ви, вчені… — мовив він, хитаючи головою. — Це ж ти, ти сам звернув увагу Рамзеса на становище народу, а тепер носиш у серці жалобу по ньому, хоч він нічого не зробив для народу… Це ти зробив, а не він… Дивні ви люди, незважаючи на ваш великий розум, — вів далі Гергор. — От і Менес… Цей жрець вважається наймирнішою людиною в усьому Єгипті, хоч саме він повалив пануючу династію, а мені вторував дорогу до влади! Якби не його лист про затемнення сонця двадцятого паофі, можливо, ми обидва з небіжчиком Мефресом довбали б тепер каміння в копальні… Ну, то йди, іди й вітай від мене Менеса. Пам’ятай також, що я вмію бути вдячним, у цьому велика таємниця влади. Перекажи Менесу, що я виконаю будь-яке його прохання, аби він тільки не зажадав від мене, щоб я зрікся трону… Повертайся до мене, коли відпочинеш; я збережу для тебе поважну посаду.

І Гергор торкнувся рукою до покірно схиленої голови жерця.

 

Епілог

 

У місяці мехір (листопад — грудень) Пентуер прибув до храму за Мемфісом, де Менес не переставав трудитися, вивчаючи землю й небо.

Старий мудрець, заглиблений у свої думки, й цього разу не впізнав Пентуера. Та, опам’ятавшись, обняв його й спитав:

— Ну що, ти знов ідеш баламутити селян, щоб зміцнити владу фараона?..

— Я прийшов, щоб залишитися з тобою й служити тобі, — відповів Пентуер.

— Ого-го!.. — вигукнув Менес, пильно придивляючись до нього. — Ого-го!.. Невже з тебе й справді вже досить придворного життя й почестей?.. Хай буде благословен цей день!.. Коли ти з вершини мого пілона почнеш споглядати світ — відразу переконаєшся, який він малий і нікчемний.

На це Пентуер не відповів нічого, й Менес знов узявся до своєї праці. Повернувшись через кілька годин, він побачив, що його учень сидить на тому самому місці, нерухомо втупивши очі в далечінь, де ледве маячив палац фараонів.

Менес дав йому ячного коржа і глечик молока і більше не турбував його.

Так минуло кілька днів. Пентуер мало їв, ще менше говорив, часом уночі схоплювався на ноги, а вдень сидів нерухомо, дивлячись невідомо куди.

Такий стан Пентуера стурбував Менеса. Якось він сів на камені поряд з Пентуером і спитав:

— Чи ти вже зовсім збожеволів, чи духи тьми лише тимчасово заволоділи твоєю душею?

Пентуер звів на нього затьмарені очі,

— Ти поглянь лишень довкола себе! — казав старий. — Адже зараз найчудовіша пора року. Ночі довгі й зоряні, дні прохолодні, земля вкрита квітами й травою. Вода в річці прозоріша за кришталь, в пустелі — тиша, зате повітря сповнене співами, писком, дзижчанням… Якщо весна викликає такі чудеса на мертвій землі, то як же, мабуть, скам’яніла твоя душа, коли вона зараз не відчуває нічого!.. Кажу тобі, опам’ятайся, бо ти схожий на труп серед живої природи. Під цим сонцем ти — наче засохла купа болота і справді смердиш між пахощами нарцисів і фіалок.

— У мене душа хвора, — відповів Пентуер.

— Що ж це з тобою?

— Чим більше я думаю, тим гостріше відчуваю, що, якби я не покинув тоді Рамзеса Тринадцятого, якби служив йому далі, — жив би й досі цей найблагородніший з фараонів. Його оточували сотні зрадників, але жодна добра душа не вказала йому шляхів порятунку!..

— І тобі справді здається, що ти міг його врятувати? — спитав Менес. — О зарозумілосте недовченого мудреця!.. Всі розуми світу не могли б урятувати сокола, що попав у зграю вороння, а ти, мов якийсь божок, прагнеш змінити долю людини…

— Невже ж Рамзес справді був приречений на загибель?..

— Без сумніву. Насамперед тому, що він був фараоном воїном, а в нинішньому Єгипті немає пошани до воїнів. Єгиптянин ставить вище золоте зап’ястя, аніж меч, хоч би й сталевий; доброго співака або танцюриста — вище за найхоробрішого воїна; багатство й розважливість — вище за переможну війну. Якби оливка раптом достигла в місяці мехір чи фіалка розпустилася б у місяці тот — вони загинули б, як гине все запізніле або передчасне. А ти хочеш, щоб у добу Аменготепів і Гергорів утримався на троні фараон, народжений для доби гіксосів. Все живе має свій час — коли дозріти і коли гинути. Рамзес Тринадцятий з’явився в не властиву йому добу й мусив поступитися.

— Ти гадаєш, ніщо не могло б його врятувати? — спитав Пентуер.

— Не бачу такої сили. Мало того, що він не відповідав вимогам своєї доби й свого становища, йому ще й судилося владарювати в епоху занепаду єгипетської держави… І тому Рамзес був наче молодий пагін на спорохнявілому дереві.

— І ти з таким спокоєм говориш про занепад нашої держави? — вражено вигукнув Пентуер.

— Я спостерігаю його вже кілька десятків років, а ще раніше його бачили мої попередники в цьому ж храмі… Був час і призвичаїтися!..

— Ви що — ясновидці?

— Зовсім ні! — заперечив Менес. — Але у нас є своя міра. З рухів прапорця можна вгадати, звідки дме вітер; криниця з нільською водою несхибно показує, прибуває Ніл чи мілішає… А нам про занепад нашої держави одвіку сповіщає он той сфінкс.

Він простяг руку, показуючи на піраміди.

— А я нічого не знаю про це… — шепнув Пентуер.

— Перечитай старі хроніки нашого храму, й ти побачиш, що кожного разу, коли Єгипет досягав свого розквіту, його сфінкс був цілий і непорушно височів над пустелею. Та коли держава починала хилитися до занепаду, сфінкс тріскався, кришився й піски сягали до його підніжжя. І от протягом останніх сторіч сфінкс помітно руйнується. Чим вище підносяться довколишні піски, чим глибші борозни крають його тіло, тим швидше хилиться до занепаду наша держава.

— Невже ж вона загине?..

— Ні в якому разі, — похитав головою Менес. — Так само як після ночі настає день, а води Нілу, обмілівши, починають прибувати знов, так після занепаду держави неминуче настають часи її розквіту. Споконвічна історія!.. З деяких дерев листя опадає в місяці мехір лише на те, щоб знову зазеленіти в місяці пахон. І справді, наш Єгипет — тисячолітнє дерево, а династії фараонів — його гілки. На наших очах зростає зараз двадцять перша гілка, чого ж нам журитися?.. Невже тільки того, що гілки сохнуть, а дерево живе далі?..

Пентуер замислився, але очі його проясніли. Ще через кілька днів Менес сказав Пентуерові:

— У нас уже обмаль харчів. Мусимо піти в села понад Нілом і запастися хоч на деякий час.

Наступного дня жерці взяли на спину великі кошики і рушили по набережних селах.

Тут вони зупинялися під селянськими мазанками й співали божественні пісні. Потім Менес стукав у двері й проказував:

— Милостиві душі, правовірні єгиптяни, подайте милостиню слугам богині мудрості!..

Їм давали (найчастіш жінки) хто пригорщу пшениці або ячменю, хто коржа або сушену рибку. А іноді нападали на них люті пси, а діти іновірців жбурляли в них камінням чи болотом.

Дивний вигляд був у цих смиренних жебраків, один з яких протягом кількох років впливав на долю держави, а другий, осягнувши найглибші таємниці природи, міг змінити перебіг історії.

В багатших селах жерців приймали краще, а в одному домі, де справляли весілля, їх нагодували, напоїли пивом і дозволили заночувати в повітці.

Треба сказати, що їхні голені обличчя й голови та облізла шкура пантери не викликали особливої поваги в селян.

Мешканці Нижнього Єгипту, що жили серед іновірців, взагалі не відзначалися особливою побожністю, а до жерців богині мудрості, яких не підтримувала держава, й поготів ставилися зневажливо.

Лежачи в повітці на в’язках свіжого очерету, Менес і Пентуер прислухалися до весільної музики, п’яних вигуків, а іноді й до сварки весільних гостей.

— Як це жахливо, — раптом озвався Пентуер. — Ледве кілька місяців минуло після смерті володаря, який стільки добра зробив селянам, а вони вже забули про нього… Воістину, короткочасна людська вдячність…

— А ти хотів би, щоб вони до кінця днів своїх посипали голови попелом? — спитав Менес — Якщо крокодил схопить жінку або дитину, невже хвилі Нілу зупиняться, перестануть текти в море?.. Ні, вони тектимуть, незважаючи навіть на повінь чи спад води. Те ж саме із життям народу. Байдуже, чи закінчується одна династія й починається друга, чи потрясають державою заколоти й війни, чи розквітають у ній мир і добробут, народні маси однаково мусять їсти, пити, спати, одружуватись і працювати — так само як дерево росте, незважаючи на дощ і посуху. Отож дозволь їм скакати, якщо в них є здоров’я в ногах, чи плакати й співати, якщо їхні груди переповнені почуттями!..

— Але визнай, що їхня радість дивно виглядає на тлі того, що ти сам казав про занепад держави, — перебив Пентуер.

— Зовсім не дивно, бо ці люди і є держава, а їхнє життя — життя держави. Люди завжди сумують чи радіють, і нема такої години, коли б хтось не сміявся чи не зітхав. Та весь перебіг історії полягає в тому, що, коли більше радості між людьми, ми кажемо: держава розквітає, а коли частіш ллються сльози, — називаємо це занепадом.

Не треба чіплятися до слів, а лишень приглядатися до людей. У цій хаті радість: тут держава розквітає, і ти не маєш права зітхати, що вона занепадає. Твій обов’язок робити так, щоб таких щасливих хат було більше й більше.

Коли мудреці, зібравши милостиню, повернулися до храму, Менес повів Пентуера на вершину пілонів. Тут він показав йому велику мармурову кулю, на якій позначив золотими цятками розташування кількох сотень зірок, і наказав Пентуерові до півночі стежити за рухом місяця на небі.

Пентуер охоче віддався праці і тут уперше в житті побачив на власні очі, що небесне склепіння протягом кількох годин начебто пересунулося на захід, а місяць просунувся між зорями до сходу.

Досі про ці прості явища Пентуер тільки чув, і зараз, коли він уперше побачив на власні очі рух неба й тиху мандрівку місяця, його охопило таке хвилювання, що він упав ниць і заридав.

Перед його душею розкрився новий світ, красу якого він тим більше оцінив, бо вже осягнув глибини мудрості.

Через кілька днів прийшов до жерців багатий орендар і запропонував, щоб вони, керуючись своїми знаннями, розміряли й вирили на його полі канал. За це він зобов’язувався годувати їх під час роботи, а також, замість платні, дати козу з козеням.

Молока в храмі ніде було взяти, тож Менес згодився. І взялися вони вдвох з Пентуером до роботи. Вирівняли грунт, накреслили напрям і почали копати.

Тяжка праця підбадьорила Пентуера, він навіть почав розмовляти з Менесом, коли вони були вдвох. Тільки зустрічаючись з людьми, він хмурнів; їхній сміх і співи наче збільшували його муку.

Менес не ходив ночувати в село, і вони разом з Пентуером спали в полі, де могли милуватись квітучими ланами й прислухатись до відгомонів людських радощів, самі не беручи в них участі.

Того вечора роботу в полі покинули раніше, бо в село прийшов запорошений убогий жрець з малим хлопчиком. Вони ходили від хати до хати, просячи милостиню. Хлопчик награвав на флейті сумну мелодію, а в перервах жрець дужим голосом співав напівсвітську, напіврелігійну пісню.

Менес і Пентуер, лежачи на пагорку, вдивлялися в пломеніюче небо, на золотому тлі якого чітко вирізнялися чорні трикутники пірамід, коричневі стовбури й темно-зелені крони пальм. Тим часом жрець ішов від хати до хати, співав свою пісню, довго відпочиваючи після кожної строфи:

«Який спокійний він, цей справедливий володар! Нарешті здійснилося чудове пророцтво. З часів Ра все старе зникає, а на зміну йому приходить молоде. Кожного ранку сходить сонце і кожного вечора ховається на заході. Чоловіки запліднюють, жінки зачинають, кожні груди вдихають свіже повітря. Але всі, хто народився, всі без винятку, ідуть на місце, яке вготоване людині».

— І навіщо все це?.. — несподівано озвався Пентуер. — Якби ж хоч було правдою те, що життя для того створене, щоб вічно зростали пошана до богів і чеснота! Але цього немає. Підступний катюга, мати, яка бере шлюб з убивцею свого сина, коханка, що в хвилини любощів думає про зраду, — от хто досягає успіху й влади. А мудреці скніють у бездіяльності, а мужні й чесні гинуть самі, гине й пам’ять про

них.

«Заповнюй веселощами день свій, о володарю, — співав далі жрець, — бо ж небагато їх тобі вдаровано! Вмастися й обкури себе пахощами, а вінками лотоса оповий стан і тіло сестри, що живе в серці твоєму й сидить поруч тебе. Нехай співають і грають вам. Відкиньте турботи і віддайтесь веселощам, бо несподівано зблисне той день, коли ви підете в країну, де панує мовчання».

— Пахощі для благоденства, вінки з лотоса для тіла, а потім… мовчання!.. — знову озвався Пентуер. — Воістину, блазень, що вдає з себе лицаря, має більше сенсу, аніж цей світ, в якому всі когось вдають без найменшої користі для себе. І щоб оцей земний сон був суцільною низкою веселощів?.. Де там!.. Кому голод не скручує кишок, тому серце отруюють невситима жадоба чи тривога. А якщо коли й випаде хвилина спокою, тоді з його глибин виринає думка про країну вічного мовчання й роздирає людську душу.

«Тож святкуй веселий день, о Неферготепе, муже з чистими руками! Мені відомо все, що сталося з предками твоїми: мури їхніх фортець розпалися, міст уже нема, а їх самих наче й не було ніколи. Ніхто не приходить звідти, хто сказав би нам, як їм живеться, і втішив би наше серце. І так буде, поки ви самі не наблизитесь до місця, куди пішли вони»,

— Чи ти бачив коли спокійне море? — тепер озвався Менес до Пентуера. — Правда ж, яке воно нудне, наче той сон, в якому нічого не сниться? Лише коли вітер почне орати гладеньку поверхню, коли одна хвиля летить у безвість, а друга здіймається вгору, коли на поверхні заграє світло, а з глибин озвуться грізні чи стогнучі голоси, тоді море сповнюється красою. Те ж саме з річкою. Поки вона тече в одному напрямі, — здається якоюсь мертвою; та коли звивається то ліворуч, то праворуч, — вона стає прекрасною. Те ж саме з горами: суцільна височінь нудна, та примхливі верховини й глибокі ущелини сповнені краси…

«Поклади мірри на голову свою, одягни тіло своє в тонкі полотна й намастися дарами божими, — співав жрець. — Одягнися якнайкраще і не дозволяй серцю своєму сумувати. Живи заради насолоди, поки існуєш на землі, й не засмучуй душі своєї, поки не настав для тебе день скорботи».

— Те ж саме і з людським життям, — казав далі Менес. — Насолоди — ніби хвилі й гірські вершини, страждання — мов безодні й ущелини, і тільки все це в поєднанні створює враження, що життя прекрасне, коли воно вимальовується, як зубчаста гряда східних гір, які ми спостерігаємо з подивом.

«Адже той, у кого серце вже не б’ється, — співав жрець, — не, чує жалю і не засмучується чужим горем. Тож з ясним обличчям святкуй дні веселі та примножуй їх…»

— Чуєш? — спитав Пентуер, показуючи на село. — Той, у кого вже серце не б’ється, не лише не засмучується чужим горем, але й не радіє з власного життя, яке б гарне воно не було… То навіщо ж ці розкоші, за які треба платити болем і кривавими сльозами?..

Насувалася ніч. Менес закутався в плащ і відповів:

— Кожного разу, коли почнуть обсідати тебе такі думки, іди до котрогось із наших храмів і придивися до стін, де густо сплітаються зображення людей, тварин, дерев, річок і зір — точнісінько, як все у цьому світі, де ми живемо.

Для невігласа ці зображення нічого не варті. Не один, може, запитував: навіщо вони?.. Для чого їх вирізьблювали й малювали, вкладаючи таку тяжку працю? Але мудрець наближається до цих зображень із шаною, і, охопивши поглядом, прочитує з них історію давніх часів і осягає таємниці мудрості.

 

2. V. 1895, 3 година пополудні

 

Спасибо, что скачали книгу в бесплатной электронной библиотеке Royallib.ru

Оставить отзыв о книге

Все книги автора




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.