Розділ шістдесят четвертий

Уже вісімнадцятого паофі в Єгипті запанував хаос. Сполучення між Нижнім і Верхнім Єгиптом було перерване, торгівля припинилася, Нілом плавали тільки сторожові кораблі, дороги на суходолі були заповнені військами, які посувалися до міст, де були найславетніші храми. На полях працювали тільки селяни, що належали жерцям, а в маєтках знаті, номархів, та особливо фараона, льон стояв незібраний, конюшина вилягала, виноград зривати було нікому. Селяни не робили нічого, тільки, блукаючи юрбами, співали, їли, пили та погрожували то жерцям, то фінікійцям.

У містах крамниці були позамикані, а безробітні ремісники цілими днями обмірковували зміни в державі. Це сумне явище й раніше не було новиною для Єгипту, але тепер набрало, таких загрозливих розмірів, що збирачі податків і навіть судді почали ховатися; тим більше що поліція дивилась досить поблажливо на розгул простолюду.

Також привертало до себе увагу те, що скрізь було багато їжі й вина. В шинках та харчівнях, особливо фінікійських, і в Мемфісі, і в провінції міг їсти й пити хто хотів та скільки хотів за дуже низьку плату чи зовсім даром.

Казали, що його святість справляє своєму народові бенкет, який триватиме цілий місяць.

Через ускладнене, а подекуди й зовсім перерване сполучення міста мало знали, що діється в їхніх сусідів. І тільки фараонові, а ще краще жерцям, було відоме загальне становище в країні.

А це становище характеризувалось насамперед розколом між Верхнім, або Фіванським, і Нижнім, або Мемфіським, Єгиптом. У Фівах переважали прибічники жерців, у Мемфісі — фараона. У Фівах казали, що Рамзес XIII збожеволів і хоче продати Єгипет фінікійцям, у Мемфісі доводили що жерці хочуть отруїти фараона й навести в Єгипет ассірійців.

Та простий люд і на півдні, і на півночі мимовільно тягнувся до Рамзеса. Але народ був силою пасивною і нестійкою. Коли промовляв хтось із прибічників фараона, селяни готові були кинутися на храми й бити жерців; та коли з’являлася священна процесія, вони падали ниць і тремтіли, слухаючи пророкування про якісь нещастя, що ще цього місяця загрожують Єгиптові.

Перелякана знать і номархи майже всі з’їхалися до Мемфіса, благаючи в фараона порятунку від народного бунту. Та оскільки Рамзес лише порадив їм терпіти, а не розганяв бунтівників, сановники почали радитись із прибічниками жерців.

Щоправда, Гергор мовчав або теж радив терпіти, але інші жерці доводили сановникам, що Рамзес божевільний, і натякали, що його треба усунути від влади.

В самому Мемфісі поруч Існувало дві партії: безбожники, що пили, галасували й обкидали болотом мури храмів, а то навіть статуї богів, та віруючі — переважно старі люди й жінки, які молилися на вулицях, не криючись, говорили про наближення великого лиха і просили богів порятувати їх. Безбожники щодня чинили якесь зухвале беззаконня, а між благовірних щодня якийсь хворий чи каліка зцілявся.

Але дивна річ: обидві партії, незважаючи на розбурхані пристрасті, не кривдили одна одну, а тим більш — не вдавалися до насильства. Це йшло від того, що кожна з них діяла під чиїмсь керівництвом, за планом, обміркованим у вищих сферах.

Фараон, який не зібрав ще всього війська та доказів зради жерців, не давав сигналу до рішучого нападу на храми; жерці, здавалось, чекали чогось. Проте було помітно, що вже тепер вони не почували себе такими слабкими, як у перші хвилини після голосування представників. Та й сам Рамзес XIII замислився, чуючи звідусіль звістки, що селяни, які належать жерцям, майже зовсім не беруть участі в бунті, а спокійно працюють.

«Що це може означати? — запитував себе фараон. — Невже голені голови думають, що я не насмілюся зачепити храми, чи, може, мають якісь невідомі мені засоби оборони?»

Дев’ятнадцятого паофі поліція сповістила фараона, що минулої ночі народ почав ламати мури храму Гора.

— Ви наказали їм це робити? — спитав фараон начальника.

— Ні, вони кинулися самі.

— Стримуйте їх, не дуже суворо, але стримуйте… — сказав Рамзес — Через кілька днів вони зможуть робити, що їм заманеться. Але зараз нехай ще не виступають надто одверто…

Рамзес XIII, як полководець і переможець у битві під Содовими озерами, добре знав, що коли юрба кинеться на штурм, то її вже ніщо не стримає: або вона мусить розбити, або сама бути розбитою. Коли храми не оборонятимуться, Народ їх здолає, але Якщо вони схочуть захищатися?

Тоді народ розбіжиться, і треба в те місце посилати війська, яких, правда, було чимало, але не стільки, скільки було потрібно за підрахунками фараона.

До того ж Гірам ще не повернувся з Пі-Баста з листами, які викривали зраду Гергора й Мефреса. І, що найважливіше, прихильні до фараона жерці мали допомогти війську лише двадцять третього паофі. Яким же чином попередити їх у стількох розкиданих по всій країні храмах?Ічи сама обережність не підказувала уникати стосунків з жерцями, чим можна було виказати їх?

Через те Рамзес XIII не бажав передчасного нападу народної маси на храми.

Тим часом, всупереч волі фараона, збурення розросталося. Біля храму Ісіди було вбито кількох побожних прочан, які чи то пророкували Єгиптові нещастя, чи якимсь чудотворним способом зцілилися. Біля храму Пта простий люд кинувся на процесію, побив жерців і розтрощив святий човен, у якому несли статую бога. Майже водночас надійшли повідомлення з міст Сохема й Ану, що бунтівники намагалися увірватись до храму, а в Херау вони навіть вдерлися в храм і осквернили святилище.

Надвечір до палацу його святості, правда, майже крадькома, прийшла депутація жерців. Поважні пророки з плачем упали фараонові до ніг, благаючи, щоб він оборонив богів і храми.

Цей несподіваний випадок сповнив серце Рамзеса великою радістю, а ще більшою гордістю. Він наказав їм устати й милостиво відповів, що його полки завжди готові боронити храми, аби лише їх туди пустили.

— Я не маю сумніву, — сказав він, — що самі бунтівники відступлять, побачивши житла богів, оточені військом.

Жерці вагалися.

— Тобі, святий володарю, відомо, — відповів найстарший з них, — що військо не може входити навіть за мури храмів. Отже, ми мусимо запитати думку верховних жерців.

— Звичайно, порадьтеся, — відповів повелитель. — Але я не вмію робити чудес і з подвір’я свого палацу не зможу оборонити храми.

Засмучені делегати пішли від фараона, який відразу після цього скликав таємну раду довірених людей. Він був переконаний, що жерці скоряться його волі, і йому й на думку не спало, що ця делегація — хитра вигадка Гергора, аби ввести його в оману.

Коли в царському палаці зібралися цивільні й військові сановники, Рамзес, сповнений гордості, сказав їм:

— Я хотів лише двадцять третього зайняти мемфіські храми… Але вважаю, що це треба зробити завтра…

— Наші війська ще не зібралися… — озвався Тутмос.

— І в нас немає листів Гергора до Ассірії, — додав головний писар.

— Це байдуже! — відповів фараон. — Нехай народ уже завтра довідається, що Гергор і Мефрес зрадники, а номархам і жерцям ми виставимо докази через два дні, коли Гірам повернеться з Пі-Баста.

— Твій новий наказ, володарю, дуже змінює попередній план, — озвався Тутмос. — Завтра, ми не займемо Лабіринту. А якщо храми в Мемфісі почнуть чинити опір, то в нас немає навіть таранів, щоб порозбивати брами…

— Тутмосе, — відповів фараон, — я міг би й не роз’яснювати своїх наказів. Але я хочу переконати вас, що моє серце глибше оцінює перебіг подій. Якщо народ уже сьогодні нападає на храми, то завтра він захоче ввірватися до них. Коли ми його не підтримаємо, то він буде відкинутий, і вже через три дні люд втратить бажання до рішучих дій. А жерці вже сьогодні висилають делегацію, отже, вони почувають своє безсилля. Тим часом за кілька днів може збільшитись кількість їхніх прихильників між простолюдом. Запал і страх — мов вино в глеку: скільки його виливається, настільки його стає менше, і лише той зможе напитися, хто вчасно підставить свій келих. Отже, якщо народ уже сьогодні готовий до нападу, а вороги перелякані, скористаймося з цього, бо щастя, скажу я вам, через кілька днів може відступитись, а то й обернутись проти нас…

— І харчі кінчаються, — озвався скарбник. — Через три дні народ уже мусить повертатися до роботи, бо в нас не буде чим годувати його даром…

— От бачиш! — сказав фараон Тутмосові. — Я сам наказав начальникові поліції, щоб він стримував народ. Та коли його не можна вгамувати, треба скористатися із заворушення. Досвідчений мореплавець не бореться з течією чи вітром, а дозволяє їм нести корабель у визначеному ним напрямі.

В цей час до зали зайшов гонець з донесенням, що народ нападає на чужоземців. Б’ють греків, сірійців і насамперед фінікійців… Багато крамниць пограбовано і кілька чоловік убито.

— От вам і доказ, — вигукнув обурений фараон, — що юрбу не треба звертати з дороги, яку вона обрала!.. Завтра військо нехай буде поблизу храмів. І нехай негайно захоплюють храми, коли народ почне ломитися в них або… відступати під натиском жерців… Це правда, що виноград треба зривати в місяці паофі, але чи є садівник, який, побачивши ягоди достиглі на місяць раніше, залишив би їх на лозах? Повторюю: я хотів затримати рух народу до закінчення приготувань. Та якщо відкладати цього не можна, то користуймося попутним вітром і розгортаймо вітрила!.. Завтра Гергора й Мефреса треба заарештувати й привести до палацу. А з Лабіринтом упораємось за кілька днів.

Члени ради визнали, що наказ фараона правильний, і розійшлися, дивуючись його рішучості та мудрості. Навіть воєначальники заявили, що краще скористатися з назрілих обставин, аніж збирати сили на той час, коли нагода вже мине.

Була вже ніч. З Мемфіса прибув другий посланець з донесенням, що поліції пощастило оборонити чужоземців. Але народ розлютований, і невідомо, до чого дійде завтра.

Тепер посланець прибував за посланцем. Одні приносили вісті, що великі маси селян, озброєних сокирами й палицями, звідусіль сунуть до Мемфіса. З провінції доносили, що народ в околицях Пеме, Сохема і Ону втікає в поля, вигукуючи, що завтра буде кінець світу. Привіз посланець листа від Гірама, який сповіщав, що незабаром прибуде. Другий посланець повідомив, що жрецькі полки потай пробираються до Мемфіса, а з Верхнього Єгипту насуваються великі юрби людей та військо, вороже настроєне проти фінікійців і навіть проти його святості.

«Поки вони підійдуть, — думав фараон, — я вже матиму в руках верховних жерців і навіть полки Нітагера… Вони спізнились на кілька днів…»

Нарешті, доносили, що там і там по дорогах воїни половили багато переодягнутих жерців, які намагалися пробратись до палацу його святості, напевно, з недобрими намірами.

— Нехай їх приведуть до мене, — відповів, сміючись, фараон. — Я хочу бачити тих, що насмілилися йти проти мене із

лихими намірами!

Десь опівночі найясніша цариця Нікотріс зажадала зустрічі

з його святістю.

Цариця була бліда й тремтіла від жаху. Вона наказала офіцерам вийти з царської кімнати і, зоставшись наодинці з фараоном, мовила з плачем:

— Сину мій, мушу тобі оповістити лихі віщування…

— Я волів би, царице, мати докладні відомості про. сили й наміри моїх ворогів.

— Сьогодні ввечері статуя божественної Ісіди в моїй молільні одвернулася лицем до стіни, а вода в святій криниці почервоніла, як кров…

— Це засвідчує, — відповів фараон, — що в моєму палаці є зрадники. Однак вони не дуже небезпечні, якщо можуть лише бруднити воду та одвертати статуї.

— Всі наші слуги, — вела далі цариця, — весь народ переконані, що коли твої війська вступлять до храмів, то на Єгипет впаде велике нещастя…

— Більшим нещастям, — відповів фараон, — є зухвалість жерців. Мій вічно живий батько необачно впустив їх до палацу, й сьогодні вони вважають, що стали його господарями… Але, о боги, ким вони хочуть зробити мене, ці всевладні жерці?.. Невже я повинен відмовитися від моїх царських прав?..

— Тоді принаймні, — озвалася цариця, поміркувавши, — будь милосердий… Так, ти мусиш захищати свої права, але не дозволяй воїнам; оскверняти святі місця та ображати жерців… Пам’ятай, що милостиві боги обдаровують Єгипет щастям, а жерці, незважаючи на свої помилки (хто їх не має!), роблять нашій країні величезні послуги… Подумай, що, обібравши й розігнавши їх, ти знищив би мудрість, яка підносить Єгипет над іншими народами…

Фараон узяв матір за обидві руки, поцілував її і відповів

сміючись:

— Жінки завжди перебільшують… Ти, матінко, так говориш до мене, наче я вождь диких гіксосів, а не фараон. Хіба я хочу кривдити жерців?.. Чи ненавиджу їхню мудрість, хоча б навіть таку безплідну, як стеження за обертанням зірок, що й без нас ходять по небі, а користі від них ні на один утн?.. Мене дратує не їхній розум та побожність, а недоля Єгипту, який виснажується з голоду й боїться найменших погроз Ассірії. Тим часом жерці, хоч вони такі мудрі, не тільки не хочуть допомагати мені в моїх царських намірах, а ще й з нечуваним нахабством чинять опір. Тож дозволь мені переконати їх, що не вони, а я — володар моєї спадщини. Я не міг би мститися покірним, але розтопчу зухвальців. Вони знають про це, але ще не вірять і, не маючи справжніх сил, хочуть залякати мене пророкуванням якихось нещасть. Це їхня остання зброя й оборона. Коли вони зрозуміють, що я не боюся ніяких страхіть, то скоряться… А тоді не впаде жоден камінь з їхніх храмів, не зникне жоден перстень з їхніх скарбниць. Знаю я їх!.. Сьогодні вони намагаються мене перелякати, бо я далеко від них. А коли я простягну до них бронзову руку, вони впадуть ниць, і вся ця колотнеча скінчиться миром і загальною покорою.

Цариця обняла ноги фараонові і вийшла заспокоєна, заклинаючи, однак, Рамзеса шанувати богів та бути милостивим до їхніх слуг.

Коли мати пішла, фараон покликав Тутмоса.

— Отже, завтра, — сказав він, — моє військо займає храми. Та перекажи воєначальникам, нехай вони знають, що я хочу зберегти святі житла богів незайманими і щоб ніхто не підняв руку на жерців.

— Навіть на Мефреса й Гергора? — спитав Тутмос.

— Навіть на них, — відповів фараон. — Досить з них буде кари, що вони втратять високі посади і змушені будуть оселитися з ученими жерцями в храмах, щоб молитись та освоювати мудрість без перешкод…

— Буде так, як ти наказуєш, святий володарю… Хоча…

Рамзес підняв угору палець на знак того, що не хоче слухати ніяких заперечень. А далі, щоб змінити розмову, сказав з усміхом:

— Пам’ятаєш, Тутмосе, маневри під Пі-Баїлосом? Уже минуло два роки!.. Коли я тоді обурювався зухвальством і ненаситністю жерців, чи міг я подумати, що так швидко поквитаюся з ними?.. А бідна Сара… А мій маленький синочок… Який він був гарний…

Дві сльози скотилися по обличчю фараона.

— Воістину, — мовив він, — якби я не був сином богів, милостивих і великодушних, вороги мої пережили б завтра тяжкі години… Скільки вони завдали мені горя!.. Скільки разів через них сльози туманили мені очі!..

Поиск по сайту: