Розділ шістдесят п’ятий

Двадцятого паофі Мемфіс був ніби напередодні великого свята. Всі роботи припинилися, навіть носії не переносили вантажів. Весь люд висипав на площі й вулиці або гуртувався навколо храмів, найбільше біля Пта, найкраще укріпленого. Там зібралися сановники, духовні і цивільні, під проводом Гергора й Мефреса.

Біля храмів розсипним строєм стояли війська для того, щоб воїни могли перемовлятися з юрбою.

Між простим людом та воїнами крутилося багато перекупників з кошиками хліба, з глеками й бурдюгами, в яких було вино. Частували людей безплатно. Коли їх питали, чому вони не беруть грошей, деякі відповідали, що це його святість частує своїх підданців. Інші ж казали:

— Їжте й пийте, правовірні єгиптяни, хто знає, чи доживемо ми до ранку!..

Це були жрецькі перекупники.

Підісланих підбурювачів снувало багато. Одні голосно доводили своїм слухачам, що жерці бунтуються проти фараона й навіть хочуть його отруїти за те, що він обіцяв трудящому люду відпочинок на сьомий день. Другі шептали, що фараон збожеволів і заприятелював з чужинцями на згубу храмам і Єгиптові. Треті підбурювали народ, щоб він напав на храми, де жерці з номархами радяться, як їм ще більше пригнітити селян і ремісників. А ще інші висловлювали побоювання, що, коли люди нападуть на храми, станеться велике лихо…

А під мурами храму Пта невідомо звідки з’явились кілька товстезних балок і купи каміння.

Поважні мемфіські городяни, походжаючи в юрбі, не мали ніяких сумнівів, що народний бунт був викликаний штучно. Дрібні писарі, поліційні доглядачі, начальники робітничих полків та переодягнені військові десятники вже навіть не приховували, хто вони такі, і одверто підбивали народ напасти на храми. З другого боку, парасхіти, жебраки, служники храмів і нижчі жерці хоч би й хотіли сховатися — не могли, бо кожен, хто мав здоровий глузд, бачив, що й вони підбурюють народ до насильства!..

Розважливі мемфіські городяни були здивовані такими діями прибічників жерців, а в народі поступово спадав учорашній запал.

Заможні єгиптяни не могли зрозуміти, що тут діється і хто насправді викликає бунт. Хаос ще збільшувався через напівбожевільних святош, які голі бігали вулицями, катували себе до крові й кричали:

— Горе Єгиптові!.. Безбожники перебрали міру, й наближається час суду!.. Боги скарають зухвале беззаконня!

Військо поводилось спокійно, чекаючи, коли народ нападе на храми. З одного боку, такий наказ прийшов із царського палацу, з другого — офіцери побоювались засідки в храмах і вважали за краще, щоб гинув простий люд, аніж воїни, яким і так буде досить роботи.

Але юрба, незважаючи на вигуки підбурювачів та вино, яке роздавали задурно, вагалася: селяни поглядали на ремісників, ремісники на селян, і всі чогось чекали.

Раптом під першу годину дня з бічних вулиць посунула до храму Пта п’яна зграя, озброєна сокирами й палицями. Це були рибалки, грецькі матроси, пастухи, лівійські волоцюги й навіть в’язні з копальні Турри. На чолі зграї йшов велетень робітник із смолоскипом. Він зупинився перед брамою храму й громовим голосом почав кричати до людей:

— Чи знаєте ви, правовірні, про що тут радяться верховні жерці й номархи?.. Вони хочуть змусити його святість Рамзеса, щоб він забрав у робітників ще по одному ячному коржу на день, а селян обклав новим податком по драхмі з голови… Отож кажу вам: робите дурницю, що стоїте тут, склавши руки!.. Треба нарешті виловити цих храмових пацюків і віддати їх у руки фараонові, володареві нашому, проти якого змовляються ці безбожники!.. Бо якщо наш володар змушений буде скоритися жрецькій раді, хто тоді стоятиме за чесний народ?..

— Правильно каже!.. — озвалися в юрбі.

— Фараон велить дати нам на сьомий день відпочинок!..

— І обдарує нас землею!..

— Він завжди був милостивий до простого народу!.. Пам’ятаєте, як два роки тому він звільнив селян, відданих під суд за напад на маєток єврейки?..

— Я сам бачив, як він два роки тому побив писаря, що стягав з селян незаконний податок…

— Хай живе вічно наш повелитель Рамзес Тринадцятий, захисник пригноблених!

— Подивіться! — почувся голос здалеку. — Худоба сама повертається з пасовиська, ніби наближається вечір…

— Що там худоба! Давай на жерців!..

— Гей, ви! — гукнув велетень під брамою храму. — Відчиніть нам по-доброму, щоб ми побачили, про що радяться верховні жерці з номархами…

— Відчиняйте, бо вивалимо браму!..

— Дивна річ, — знову говорили збоку, — птахи всідаються на ніч… А зараз же тільки полудень…

— Щось недобре чується в повітрі!..

— Боги! Вже ніч насувається, а я ще не нарвала салати на обід… — дивувалась якась дівчина.

Та ці слова приглушив голос п’яної ватаги та гупання балок, якими били в мідну браму храму.

Якби юрба не була так захоплена погромом, вона, певно, помітила б, що в природі починає діятися щось незвичайне

Сонце світило, на небі не було жодної хмарки, та, незважаючи на це, денне світло потьмарилося і війнуло холодом.

— Дайте сюди ще одну балку!.. — гукали ті, що штурмували храм. — Брама піддається!..

— Дужче!.. Ще раз!..

Натовп довкола ревів, мов буря… То там, то там почали відколюватися від нього невеликі гурти і приєднуватись до нападників. Врешті вся маса народу поволі підступила до храму.

Надворі, хоч це ще був тільки полудень, почало темніти; в садах храму Пта заспівали півні. Але юрба вже так ошаліла, що мало хто помічав ці зміни.

— Гляньте! — вигукнув якийсь жебрак. — Наближається судний день… Боги…

Він хотів сказати ще щось, але хтось ударив його палицею по голові, і він упав на землю.

На мури храму почали вилазити голі, але озброєні люди. Офіцери наказали воїнам приготуватися, певні, що незабаром доведеться підтримати штурм простолюду.

— Що це таке? — перешіптувалися воїни, вдивляючись у небо. — Хмар немає, а проте світ — мов під час бурі.

— Бий!.. Ламай!.. — галасували під храмом.

В цю хвилину на терасі над брамою з’явився Гергор, оточений почтом жерців та знатних сановників. На найдостойнішому верховному жерцеві було золоте вбрання й митра Аменготепа, обвита царським уреєм.

Гергор глянув на величезний натовп народу, що оточував храм, і, нахилившись до нападників, мовив:

— Хто б ви не були, правовірні чи язичники, ім’ям богів взиваю до вас — не чіпайте храму!..

Гомін юрби раптом стих, і тільки було чути, як гупали балки в мідну браму. Але незабаром і там стало тихо.

— Відчиняйте браму! — закричав знизу велетень. — Ми хочемо переконатися, чи не готуєте ви зраду проти нашого володаря!..

— Сину мій, — відповів Гергор, — впади ниць і благай богів, щоб вони простили тобі святотатство…

— Це ти проси богів, щоб вони тебе оборонили!.. — вигукнув ватажок зграї і, схопивши камінь, жбурнув його вгору в верховного жерця.

Але тут з вікна пілона, просто в обличчя велетневі, бризнула тонка цівка якоїсь рідини. Він захитався, замахав руками і впав.

Хто був поблизу нього, з криком сахнувся від брами, але задні ряди, не знаючи, що сталося, відповіли сміхом і прокльонами:

— Ламайте браму!.. — кричали позаду, і каміння летіло в бік Гергора та його почту.

Гергор підніс угору обидві руки. Коли натовп знову стих, верховний жрець гукнув могутнім голосом:

— Боги! Під вашу опіку віддаю святий храм, проти якого виступають зрадники й блюзніри!..

Невдовзі десь над храмом озвався надлюдський голос:

— Я відвертаю лик мій від проклятого народу, і хай на землю спаде темрява!..

І сталось щось жахливе: в міру того як промовляв голос, сонце втрачало свою яскравість. А з останнім словом стало темно, як уночі. На небі засвітилися зорі, а замість сонця залишився чорний круг, оточений полум’ям.

Несамовитий крик вихопився з сотні тисяч грудей. Напасники кинули балки, селяни попадали на землю…

— Настав день суду й смерті!.. — розлігся стогін у кінці вулиці.

— Боги, змилуйтесь!.. Святий муже, відверни нещастя… — загукала юрба.

— Горе війську, яке виконує накази безбожних начальників! — залунав могутній голос із храму.

У відповідь на це вся юрба впала ниць, а в двох полках, що стояли біля храму, сталося замішання. Ряди поламалися, воїни почали кидати зброю і тікати в паніці до річки. Одні, біжачи, мов сліпі, в пітьмі, розбивалися об стіни будинків, інші падали на брук, і їх затоптували свої ж. Через кілька хвилин замість струнких колон війська на майдані лишилися розкидані сокири й списи, а при вході на вулиці лежали купи поранених і мертвих.

Жодна програна битва не закінчувалася такою поразкою. — Боги! Боги! — стогнав і голосив народ. — Змилуйтесь над невинними…

— Осірісе!.. — вигукнув із тераси Гергор. — Змилуйся й покажи лик свій нещасному людові!..

— Востаннє прислухаюсь до благань моїх жерців, бо я милостивий!.. — відповів надлюдський голос із храму.

І цієї хвилини темрява розвіялася і сонце знову яскраво засяяло.

Новий крик, новий плач, нові молитви залунали над натовпом. Сп’янілі від радості люди вітали воскресле сонце. Незнайомі кидались одне одному в обійми, дехто зомлів. І всі падали на коліна й повзли до храму, щоб поцілувати його благословенні мури,

На вершині брами стояв найдостойніший Гергор, вдивляючись у небо, а двоє жерців підтримували його святі руки, якими він розігнав темряву й врятував свій народ від погибелі.

Такі самі сцени з деякими відмінностями відбулися в усьому Нижньому Єгипті. В кожному місті двадцятого паофі народ зранку збиравсябіляхрамів, і в кожному місті опівдні зграї ломились у брами. І скрізь над брамою під першу годину опівдні з’являвся верховний жрець храму з почтом, проклинав безбожників і викликав темряву. Коли переляканий натовп утікав чи падав ниць, верховні жерці молилися Осірісу, щоб він явив свій лик, і денне світло знову поверталось на землю.

Так, завдяки затемненню сонця, премудрий стан жерців і в Нижньому Єгипті похитнув шану до Рамзеса XIII. За кілька хвилин уряд фараона, сам того не знаючи, опинився на краю прірви. Врятувати його могли тільки великий розум і глибоке знання ситуації. Але саме цього бракувало в царському палаці, де в цю тяжку хвилину всевладно панувала випадковість.

Двадцятого паофі його святість встав рано, зі сходом сонця, і, щоб бути ближче до місця події, перейшов з головного палацу до невеликого будинку, який стояв за годину ходи від Мемфіса. Цей будинок був з одного боку оточений казармами азіатських військ, з другого стояв палац Тутмоса та його дружини красуні Геброн. Разом з фараоном туди перейшли вірні Рамзесові сановники і перший полк гвардії, якому фараон довіряв безмежно.

Рамзес XIII був у чудовому настрої. Він прийняв купіль, з великим смаком поснідав і почав вислухувати гінців, які що чверть години приїздили з Мемфіса.

Їхні донесення до нудоти були одноманітні. Верховні жерці й кілька номархів на чолі з Гергором і Мефресом замкнулися в храмі Пта. Військо в найкращому настрої, а народ кипить гнівом. Усі благословляють фараона й чекають сигналу до нападу.

Коли о дев’ятій годині четвертий гонець повторив ті самі слова, фараон нахмурився:

— Чого вони ще ждуть? — запитав він. — Хай атакують негайно!

Гонець відповів, що ще не зібралася головна юрба, яка має напасти на храм і виламати мідну браму.

Це пояснення не сподобалося фараонові. Він похитав головою і послав у Мемфіс офіцера, щоб прискорив штурм.

— Чого вони там зволікають?.. — мовив він. — Я думав, що моє військо збудить мене звісткою про захоплення храму… В таких випадках швидкість — запорука успіху.

Офіцер поїхав, але під храмом Пта ніяких змін не сталося. Народ чогось чекав, а основної маси бунтівників ще не було на майдані.

Можна було здогадуватися, що якась чужа воля затримує виконання наказів.

О десятій годині ранку до будинку, що його зайняв фараон, прибули ноші цариці Нікотріс. Найясніша цариця майже силою увірвалась до синової кімнати і з плачем упала до його

ніг.

— Що сталося, матінко? — спитав Рамзес, ледве приховуючи роздратування. — Невже ти забула, що для жінок немає місця у військовому таборі?

— Сьогодні я не піду звідси, не залишу тебе ні на хвилину!.. — вигукнула вона. — Правда, ти син Ісіди й вона оточує тебе своєю опікою… Але, не бачачи тебе, я вмерла б з тривоги.

— Що мені загрожує? — спитав фараон, знизавши плечима.

— Жрець, який стежить за зорями, — мовила з плачем цариця, — сказав одній із служниць, що, коли цей… коли сьогоднішній день мине для тебе щасливо, ти будеш жити й панувати сто років…

— Ага!.. Де ж він, той знавець моєї долі?

— Утік до Мемфіса… — відповіла цариця. Фараон замислився, а потім сказав сміючись:

— Яклівійці під Содовими озерами жбурляли в нас каміння, так жерці сьогодні жбурляють в нас погрози… Заспокойся, матінко! Плітки менш небезпечні, ніж стріли й каміння.

З Мемфіса знову примчав посланець, доносячи, що все гаразд, але основні призвідці не готові.

На вродливому обличчі фараона з’явився вираз гніву. Тутмос, щоб заспокоїти володаря, сказав:

— Народ — не військо. Він не може зібратися в призначену годину; ідучи, тягнеться, мов болото, і не слухає команд. Якби ти доручив полкам захопити храми, вони вже були б там.

— Що ти кажеш, Тутмосе?.. — вигукнула цариця. — Чи то ж чувана річ, щоб єгипетське військо…

— Ти забув, — мовив Рамзес, — що, за моїми наказами, військо мусило не нападати, а боронити храми від нападу юрби…

— Саме через це ми й запізнюємося, — нетерпляче відповів Тутмос.

— От які ви, радники фараона! — гнівно мовила цариця. — Володар робить мудро, виступаючи як оборонець богів, а ви, замість того щоб підтримати, заохочуєте його святість до насильства…

Тутмосові кров ударила в голову. На щастя, його викликав з кімнати ад’ютант і сповістив, що біля брами затримали старого чоловіка, який хоче говорити з його святістю.

— У нас сьогодні, — буркнув ад’ютант, — кожен добивається тільки до фараона, наче його святість хазяїн корчми…

Тутмос подумав, що за царювання Рамзеса XII, певно, ніхто не зважився б так говорити про фараона, але вдав, що не звертає на це уваги.

Цей старий, якого затримала варта, був фінікійський князь Гірам. На ньому був запорошений солдатський плащ, а сам він був вкрай змучений і роздратований.

Тутмос наказав його пропустити, а коли вони обидва опинилися в саду, сказав:

— Сподіваюся, що ти, достойний князю, скупаєшся й переодягнешся, перше ніж я допущу тебе до його святості.

В Гірама наїжились сиві брови і ще дужче налилися кров’ю очі.

— Після того, що я вже бачив, — відповів він різко, — я можу обійтися без аудієнції…

— Але ж у тебе є листи від верховних жерців до Ассірії…

— Навіщо вам ці листи, коли ви вже примирилися з жерцями?

— Що ти вигадуєш, достойний князю? — обурився Тутмос.

— Я знаю, що кажу!.. — мовив Гірам. — Десятки тисяч талантів витягли ви з Фінікії ніби на звільнення Єгипту від жерців, а зараз за це грабуєте і вбиваєте нас. Подивися, що зараз діється від моря до першого порога на Нілі: скрізь ваш народ ганяє фінікійців, як собак, бо такий наказ жерців…

— Ти збожеволів, князю!.. Саме зараз наш народ оточує храм Пта в Мемфісі…

Гірам махнув рукою.

— Він не візьме храму! — відповів він. — Чи ви нас дурите, чи вас обдурюють… Адже ви мали насамперед здобути Лабіринт та його скарбницю, і то лише двадцять третього паофі… Тим часом ви сьогодні витрачаєте сили під храмом Пта, а з Лабіринтом усе пропало… Що тут діється?.. Де ваш розум?.. — вів далі обурений фінікієць. — Навіщо цей штурм порожніх будівель?.. Хіба для того, щоб тим часом посилили охорону Лабіринту!

— І Лабіринт візьмемо, — перебив Тутмос.

— Нічого ви не візьмете, нічого! Лабіринт могла захопити лише одна людина, якій перешкодять ваші безглузді дії в Мемфісі…

Тутмос зупинився.

— Що ти говориш? — коротко запитав він Гірама.

— А те, що у вас панує цілковитий хаос. Ви вже не уряд, а купка офіцерів і вельмож, яких жерці женуть, куди хочуть. Останні три дні в усьому Нижньому Єгипті панує таке страшне безладдя, що простолюд громить нас, фінікійців, ваших єдиних друзів… А чому так сталося?.. Бо влада вислизнула з ваших рук, і перехопили її жерці…

— Ти кажеш так, бо не знаєш справжнього становища, — відповів Тутмос. — Це правда, що жерці повстали проти нас і нацьковують народ на фінікійців. Але влада в руках фараона, і все відбувається з його наказу…

— І сьогоднішній штурм храму Пта? — запитав Гірам.

— Теж. Я сам був на таємній раді, коли фараон наказав захопити храм сьогодні, замість двадцять третього…

— Ну, — перебив Гірам, — тоді я заявляю тобі, начальникові гвардії, що ви загинули… Бо я напевно знаю, що сьогоднішній напад схвалений на раді верховних жерців і номархів, яка відбувалася в храмі Пта тринадцятого паофі.

— Навіщо ж би їм схвалювати напад на самих себе? — глузливо запитав Тутмос.

— Очевидно, їм це потрібно. А що вони вміють краще вести свої справи за вас, у цьому я вже переконався.

Розмову, перебив ад’ютант, що покликав Тутмоса до його святості.

— Стривай! Стривай! — крикнув йому вслід Гірам. — Ваші воїни затримали на дорозі жерця Пентуера, який має сказати фараонові щось важливе…

Тутмос схопився за голову і негайно послав офіцерів, щоб вони знайшли Пентуера. Потім він побіг до фараона і, незабаром повернувшись, наказав фінікійцеві йти за ним.

Коли Гірам зайшов до царської кімнати, він застав там царицю Нікотріс, головного скарбника, головного писаря й кількох офіцерів. Рамзес XIII, роздратований, швидко ходив по залі.

— От де нещастя фараона й Єгипту! — вигукнула цариця, показуючи на фінікійця.

— Високородна царице, — вклоняючись, спокійно відповів Гірам, — час покаже, хто був вірним, а хто злим слугою його святості…

Рамзес XIII раптом зупинився перед Гірамом.

— У тебе листи Гергора до Ассірії?.. — запитав він. Фінікієць дістав з-під одягу пачку листів і мовчки віддав їх

фараонові.

— Тільки цього я й чекав! — вигукнув з тріумфом Рамзес. — Треба негайно оголосити народові, що верховні жерці зрадили державу.

— Сину мій! — перебила благальним голосом цариця. — Батьковою тінню, нашими богами заклинаю тебе, почекай зо два дні з цим оповіщенням… З дарами фінікійців треба бути дуже обережним…

— Святий володар, — втрутився Гірам, — може навіть спалити ці листи. Для мене вони тепер нічого не варті.

Фараон подумав і сховав листи на грудях.

— Що ти чув у Нижньому Єгипті? — запитав він.

— Скрізь б’ють фінікійців, — відповів Гірам. — Оселі наші зруйновані, багатства пограбовані і вже кілька десятків чоловік убито,

— Я чув!.. Це робота жерців, — сказав Рамзес.

— Краще скажи, мій сину, що це наслідки безбожності й здирства фінікійців, — підказала цариця.

Гірам повернувся до цариці боком і вів далі: — У Мемфісі вже три дні, сидить начальник поліції з ПіБаста, з двома помічниками; він натрапив на слід шахрая і вбивці Лікона.

— Який виховувався в фінікійських храмах? — скрикнула цариця Нїкотріс.

— …Лікона, — говорив своє Гірам, — якого верховний жрець Мефрес викрав у поліції та суду… Лікона, який у Фівах, вдаючи тебе, володарю, голий бігав по садах, мов божевільний…

— Що ти кажеш?.. — вигукнув фараон.

— Запитай про це, володарю, в найшановнішої цариці, адже вона його бачила… — відповів Гірам.

Рамзес, збентежений, глянув на матір.

— Так, — сказала цариця, — я бачила цього негідника, але не казала про це нічого, щоб не завдати тобі болю… Мушу, однак, сказати, що ніхто не може довести, що Лікона підсилали верховні жерці, адже це так само могли зробити й фінікійці.

Гірам глузливо усміхнувся.

— Матінко… Матінко! — озвався з жалем Рамзес. — Невже в твоєму серці жерці займають більше місця, ніж я?..

— Ти мій син, мій наймиліший володар, — мовила з піднесенням цариця, — але я не можу стерпіти, щоб чужинець… невірний… зводив наклепи на святих жерців. Адже ми обоє походимо із жрецького роду… О Рамзесе! — вигукнула вона, падаючи на коліна. — Вижени злих радників, які підохочують тебе ганьбити храми та чинити замах на заступника діда твого, святого Аменготепа!.. Ще є час дійти згоди… врятувати Єгипет…

Раптом до кімнати зайшов Пентуер у подертому одязі. — Ну, а ти що скажеш? — спитав з дивним спокоєм Рамзес.

— Сьогодні, може, й зараз, — схвильовано відповів жрець, — буде затемнення сонця.

Фараон аж зупинився з подиву.

— Що ж мені до затемнення сонця, та ще й у цю хвилину?..

— Володарю, — відповів Пентуер, — я думав так само, Поки не прочитав у старих книжках про затемнення… Це таке страшне явище, що про нього треба було б остерегти весь народ.

— Отож-бо й є!.. — підхопив Гірам.

— Чому ж ти не попередив нас про це заздалегідь? — запитав Тутмос.

— Мене два дні не випускали воїни… Людей ми вже не встигнемо попередити, але оповістіть принаймні війська біля палацу, щоб хоч вони не розгубились.

Фараон сплеснув у долоні.

— Ой, як недобре вийшло!.. — шепнув він і додав голосно: — Що ж це має бути й коли?..

— Вдень настане ніч… — сказав жрець. — Це, здається, триватиме стільки часу, скільки треба, щоб пройти п’ятсот кроків… А почнеться воно опівдні… Так мені сказав Менес…

— Менес? — повторив фараон. — Я знаю це ім’я, але…

— Він писав про це листа до тебе, святий володарю… Але оповістіть військо!..

Враз озвалися труби. Гвардія й азіати вишикувалися в повному озброєнні, фараон, оточений штабом, повідомив воїнів про затемнення, додавши, щоб вони не боялися, коли настане темрява, бо він сам буде з ними.

— Живи вічно! — відповіли воїни.

Водночас кілька найспритніших посланців помчали до Мемфіса.

Воєначальники стали на чолі колон, фараон, замислений, походжав по подвір’ї, цивільні сановники стиха перешіптувалися з Гірамом, а цариця Нікотріс, зоставшись сама в кімнаті, впала ниць перед статуєю Осіріса.

Було вже близько першої години, і справді, сонячне світло почало гаснути.

— Чи справді буде ніч? — спитав фараон Пентуера.

— Буде, але дуже недовго…

— Де ж подінеться сонце?

— Заховається за місяцем…

«Я мушу повернути свою ласку мудрецям, які спостерігають за зорями…» — сказав сам собі фараон.

Сутінки швидко густішали. Коні азіатів почали непокоїтися, зграї птахів кружляли над садом і з голосним криком сідали на дерева.

— Співайте!.. — крикнув Каліпос грекам.

Загули барабани, засвистіли флейти, і під цей акомпанемент грецький полк заспівав веселу пісеньку про доньку жерця, яка так боялася темряви, що могла спати лише в казармах.

Раптом на жовті лівійські узгір’я впала зловісна тінь і з блискавичною швидкістю закрила Мемфіс, Ніл і царські сади. Ніч оповила землю, а на небі з’явився чорний, як вугілля, круг, оточений вінком полум’я.

Несамовитий крик заглушив спів грецького полку. Це гукали азіати, пускаючи в небо хмари стріл, щоб налякати злого духа, який хотів пожерти сонце.

— Ти кажеш, що цей чорний круг — місяць? — запитав фараон Пентуера.

— Так каже Менес…

— Великий це мудрець!.. І темрява зараз розвіється?..

— Напевно…

— А коли цей місяць одірветься від неба і впаде на землю?

— Цього не може бути. Ось і сонце! — радісно вигукнув Пентуер.

Усі зібрані полки закричали, вітаючи Рамзеса XIII. Фараон обняв Пентуера.

— Воістину, — мовив він, — ми бачили дивне явище… Але я не хотів би бачити його вдруге. Відчуваю, що, якби я не був воїном, тривога охопила б моє серце.

Гірам наблизився до Тутмоса й шепнув:

— Негайно виряди, достойний полководцю, посланців до Мемфіса. Я боюся, що верховні жерці вчинили вам щось недобре.

— Ти думаєш?.. Гірам кивнув головою.

— Вони не правили б так довго державою, — сказав він, — і не поховали б дев’ятнадцять ваших династій, якби не вміли користуватися з таких явищ, як сьогодні…

Подякувавши війську за добру витримку під час незвичайного явища, фараон повернувся до палацу. Він був замислений, говорив спокійно, навіть лагідно, але на його вродливому обличчі була Непевність.

І справді, в його душі точилася тяжка боротьба. Рамзес починав розуміти, що жерці володіють силами, яких він не лише не брав до уваги, а навіть не думав про них, не хотів про них слухати.

Жерці, що стежили за рухами небесних зір, за ці кілька хвилин незмірно виросли в його очах. Фараон казав собі, що мусить неодмінно пізнати цю дивну мудрість, яка таким страшним способом змішує людські наміри.

Гонець за гінцем мчали з палацу до Мемфіса, щоб довідатися, що там сталося під час затемнення. Але гінці не повертались, і над царським почтом розкинула чорні крила непевність. Ні в кого не було сумніву, що під храмом Пта сталося щось страшне, але ніхто не зважувався висловлювати вголос свої припущення. Здавалося, що й фараон, і його довірені люди раділи з кожної хвилини, яка минала без повідомлень з Мемфіса.

Тим часом цариця Нікотріс, сівши біля сина, шептала йому:

— Дозволь мені діяти, Рамзесе… Жінки зробили нашій державі не одну послугу… Згадай царицю Нікотріс за шостої династії або Макару, яка створила флот на Червоному морі!.. Нам не бракує ні розуму, ні завзяття, тож дозволь мені діяти… Якщо народ не захопив храму Пта й жерці врятовані, я помирю тебе з Гергором. Ти візьмеш за жінку його доньку, і царювання твоє буде сповнене слави… Не забувай, що твій дід, святий Аменготеп, теж був верховним жерцем і намісником фараона, і хто знає, чи ти сам був би сьогодні на троні, якби святий стан жерців не хотів мати фараона своєї крові… Невже ти так оддячиш їм за владу?..

Фараон слухав її й думав, що все-таки мудрість жерців — страшна сила, і боротися з ними важко.

Лише о третій годині з’явився перший гонець із Мемфіса, ад’ютант полку, що стояв біля храму. Він переказав фараонові, що храм не захоплено через гнів богів; що народ утік, жерці тріумфують і навіть у війську зчинилось замішання під час цієї страшної, хоч і короткої ночі.

Потім, відкликавши набік Тутмоса, ад’ютант сказав йому відверто, що військо деморалізоване й що після його безладної втечі поранених і вбитих стільки, як після великого бою.

— Що ж там з полками?.. — запитав з жахом Тутмос.

— Звичайно, нам пощастило зібрати й вишикувати воїнів, — відповів ад’ютант. — Але щоб вони виступили проти храмів, не може бути й мови… Особливо тепер, коли жерці дають допомогу пораненим… Зараз воїн, побачивши голену голову й шкуру пантери, готовий упасти ниць, і мине чимало часу, поки хтось із них зважиться увійти за священну браму…

— А що жерці?..

— Благословляють воїнів, годують їх, напувають і вдають, що військо не винне в нападі на храм, що все це була робота фінікійців…

— І ви дозволяєте так розкладати полки? — вигукнув Тутмос.

— Адже й його святість наказав нам боронити жерців від нападу простого люду… — відповів ад’ютант. — Якби нам дозволили зайняти храм, ми були б там о десятій ранку, а верховні жерці вже сиділи б у в’язниці.

Тут вартовий офіцер сповістив Тутмосові, що з Мемфіса знову прибув якийсь жрець і хоче розмовляти з його святістю.

Тутмос глянув на гостя. Це був ще досить молодий чоловік з обличчям, ніби вирізьбленим з дерева. Він сказав, що прийшов до фараона від Саменту.

Рамзес негайно прийняв жерця, який, упавши ниць, подав володареві перстень. Побачивши його, фараон зблід.

— Що це означає? — запитав він.

— Саменту загинув… — відповів посланець.

Якусь хвилину Рамзес не міг вимовити ні слова. Нарешті він сказав:

— Як це сталось?

— Здається, — відповів жрець, — Саменту був викритий в одній із зал Лабіринту і отруївся, щоб уникнути катувань… І, здається, його викрив Мефрес з допомогою якогось грека, який дуже схожий на тебе, святий володарю…

— Знову Мефрес і Лікон! — вигукнув з гнівом Тутмос. — Володарю, — звернувся він до фараона, — невже ти ніколи не звільнишся від цих зрадників?..

Його святість знову зібрав таємну раду в своїй кімнаті.

Він покликав на неї Гірама й жерця, який прийшов з перснем Саменту. Пентуер не хотів брати участі в раді, а найясніша цариця Нікотріс прийшла сама.

— Я бачу, — шепнув Гірам Тутмосу, — що, коли будуть вигнані жерці, Єгиптом почнуть керувати баби!..

Коли сановники зібрались, фараон дав слово посланцеві Саменту. Молодий жрець нічого не захотів говорити про Лабіринт, а натомість почав доводити, що храм Пта майже ніким не захищається і що досить було б кількох десятків воїнів, щоб захопити всіх, хто в ньому ховається.

— Цей чоловік зрадник!.. — крикнула цариця. — Сам жрець, а підбурює вас до насильства над жерцями.

Та на обличчі в посланця не здригнувся жоден м’яз.

— Пресвітла повелителько, — відповів він, — адже Мефрес погубив Саменту, мого опікуна і вчителя. Я був би негідним псом, якби не шукав помсти. Смерть за смерть!..

— Мені подобається цей юнак! — шепнув Гірам.

І справді, в кімнаті ніби повіяло свіжим повітрям. Воєначальники випростались, цивільні сановники дивились на жерця з цікавістю, навіть обличчя фараона пожвавішало.

— Не слухай його, сину мій!.. — благала цариця.

— Як ти думаєш, — озвався раптом фараон до молодого жерця, — що вчинив би зараз святий Саменту, якби він був живий?

— Я певен, — відповів енергійно жрець, — що Саменту ввійшов би до храму Пта, перед богами спалив би пахощі, але покарав би зрадників і вбивць.

— А я повторюю, що ти — найгірший зрадник!.. — знову вигукнула цариця.

— Я лише виконую свій обов’язок, — відповів непохитно жрець.

— Воістину, цей чоловік — учень Саменту! — сказав Гірам. — Він один добре бачить, що нам треба робити…

Військові й цивільні сановники підтвердили Гірамову думку, а великий писар додав:

— Коли ми вже почали боротьбу з жерцями, треба її довести до кінця, і то сьогодні, коли в нас є листи, які свідчать, що Гергор мав зв’язки з ассірійцями. Адже це нечувана зрада держави.

— Він провадив політику Рамзеса Дванадцятого, — зауважила цариця.

— Але я — Рамзес Тринадцятий!.. — вже нетерпляче відповів фараон.

Тутмос підвівся з крісла.

— Володарю мій, — мовив він, — дозволь мені діяти. Дуже небезпечно підтримувати далі цей стан непевності, який панує в країні, і було б цілковитим безглуздям не скористатися з такої нагоди. Якщо цей жрець каже, що в храмі немає війська, дозволь, щоб я увійшов до нього з групою людей, яких виберу сам…

— І я піду з тобою, — озвався Каліпос. — З досвіду я знаю, що тріумфуючий ворог завжди найслабший. Отже, якщо ми зараз захопимо храм Пта…

— Не захоплювати треба, а увійти до храму, щоб виконати наказ фараона, який доручає вам ув’язнити зрадників, — озвався великий писар. — На це не потрібно навіть сили… Не раз бувало, що один поліцай кидається на юрбу злодіїв і захоплює їх, скільки хоче.

— Син мій, — озвалася цариця, — поступається перед натиском ваших порад… Але він не хоче насильства й забороняє вам…

— Ну, коли так, — озвався молодий жрець Сета, — тоді я скажу його святості ще одну річ…

Він двічі глибоко зітхнув і промовив приглушеним голосом:

— На вулицях Мемфіса прибічники жерців кричать, що…

— Що? Кажи сміливо, — підхопив фараон.

— Що ти, святий повелителю, збожеволів, що ти не маєш посвяти верховного жерця й навіть посвяти на фараона, що тебе… можна скинути з трону.

— Саме цього я й боялася, — шепнула цариця. Фараон схопився з крісла.

— Тутмосе! — вигукнув він голосом, у якому зазвучало воскресле завзяття. — Бери війська, скільки хочеш, іди до храму Пта і приведи сюди Гергора й Мефреса, обвинувачених у великій зраді. Якщо вони виправдаються, я поверну їм мою ласку, якщо ні…

— Ти розумієш, що кажеш?.. — перебила його цариця. Цього разу обурений фараон навіть не відповів їй, а сановники почали вигукувати:

— Смерть зрадникам!.. Відколи це в Єгипті фараон повинен жертвувати вірними слугами, щоб виблагати собі ласку в негідників?!

Рамзес XIII подав Тутмосові пачку листів Гергора до Ассірії і сказав урочистим голосом:

— Поки ми не приборкаємо бунт жерців, я передаю свою владу начальникові гвардії Тутмосу. Ви мусите слухати його, а ти, пресвітла матінко, звертайся до нього із своїми зауваженнями.

— Мудро й справедливо робить наш володар!.. — вигукнув великий писар. — Фараонові не випадає самому боротися із зрадниками, а брак міцної влади може нас занапастити.

Усі сановники схилилися перед Тутмосом. Цариця Нікотріс із стогоном упала синові до ніг.

Тутмос у супроводі воєначальників вийшов на подвір’я. Там він наказав вишикуватись першому полкові гвардії і сказав:

— Мені потрібно кілька десятків людей, готових загинути на славу нашого повелителя..

Наперед виступило більше ніж треба воїнів та офіцерів, а на чолі їх — Євнана.

— Чи готові ви до смерті? — запитав Тутмос.

— Загинемо, начальнику, разом з тобою заради його святості!.. — крикнув Євнана.

— Не загинете, а переможете підлих злочинців, — відповів Тутмос. — Воїни, що братимуть участь у цій справі, стануть офіцерами, а офіцери підвищаться на два чини вище. Так кажу вам я, Тутмос, головнокомандуючий з волі фараона.

— Живи вічно!..

Тутмос наказав запрягти двадцять п’ять колісниць важкої кінноти і посадити на них добровольців. Сам він разом з Каліпосом сів на коней, і незабаром весь почет помчав до Мемфіса й зник у хмарі куряви.

Побачивши це з вікна царського палацу, Гірам схилився перед фараоном і тихо сказав:

— Лише тепер я бачу, що ти, святий володарю, не був у змові з верховними жерцями…

— Ти збожеволів! — вигукнув фараон обурено.

— Даруй мені, володарю, але сьогоднішній напад на храми влаштували жерці. Яким чином вони втягли до нього тебе — не розумію.

Була вже п’ята година пополудні.

Поиск по сайту: