Розділ шістдесят шостий

Саме в цей час, хвилина в хвилину, жрець, що вартував на пілоні храму Пта в Мемфісі, сповістив верховним жерцям і номархам, які зібралися в залі, що з палацу фараона подають їм якісь знаки.

— Здається, його святість проситиме в нас миру, — сказав, сміючись, один з номархів.

— Навряд!.. — відповів Мефрес.

Гергор вийшов на пілон — це йому сигналізували з палацу. Незабаром він повернувся і сказав присутнім:

— Наш молодий жрець справився дуже добре… Зараз сюди їде Тутмос з кількома десятками охочих, щоб ув’язнити нас або забити…

— І ти ще смієш боронити Рамзеса?! — крикнув Мефрес.

— Боронити його я мушу й буду, бо врочисто присягнув цариці… Якби не пресвітла дочка святого Аменготепа, наше становище було б куди гірше, ніж зараз.

— Так, але я не присягався!.. — сказав Мефрес і вийшов із зали.

— Що він хоче робити? — спитав один з номархів.

— Зовсім здитинився старий! — відповів Гергор, знизуючи плечима.

О шостій годині вечора загін гвардії, не зустрівши ніяких перешкод, наблизився до храму Пта, і начальник його постукав у браму, яка негайно відчинилась. Це був Тутмос із своїми добровольцями.

Увійшовши на подвір’я храму, головнокомандуючий дуже здивувався, побачивши, що назустріч йому вийшов Гергор у митрі Аменготепа, оточений самими жерцями.

— Що тобі потрібно, сину мій? — запитав верховний жрець трохи зніяковілого Тутмоса..

Але Тутмос швидко опанував себе й відповів:

— Гергоре, верховний жрець Амона Фіванського! На підставі листів, що ти писав до Саргона, сатрапа ассірійського, які я маю при собі, звинувачую тебе в державній зраді. Ти мусиш виправдатися перед фараоном.

— Якщо молодий володар, — спокійно відповів Гергор, — хоче довідатися про мету політики вічно живого Рамзеса Дванадцятого, хай з’явиться на нашу найвищу раду, і вона дасть йому пояснення.

— Наказую тобі негайно йти за мною, коли не хочеш, щоб тебе примусили! — крикнув Тутмос.

— Сину мій, благаю богів, щоб вони остерегли тебе від насильства та кари, на яку ти заслуговуєш…

— Ти підеш? — запитав Тутмос.

— Я ждатиму Рамзеса тут, — відповів Гергор.

— То зоставайся тут, зраднику! — скрикнув Тутмос.

Він вихопив, меч і кинувся на Гергора. В цю мить Євнана, що стояв за ним, замахнувся сокирою і щосили ударив Тутмоса між шиєю і правою ключицею. Кров бризнула вгору. Улюбленець фараона впав на землю, майже розрубаний надвоє.

Кілька воїнів, опустивши списи, кинулись до Євнани, але після, короткої сутички були порубані своїми ж. Три четверті добровольців були підкуплені жерцями.

— Хай живе найсвятіший Гергор, наш володар! — вигукнув Євнана, розмахуючи закривавленою сокирою.

— Хай живе вічно! — повторили воїни й жерці, і всі впали ниць.

Найдостойніший Гергор підніс руки й благословив їх.

Залишивши подвір’я храму, Мефрес спустився у підземелля, де сидів Лікон. Верховний жрець уже на порозі витяг з-за пазухи кришталеву кульку, побачивши яку, грек закипів гнівом.

— Щоб вас земля поглинула!.. Щоб ваші трупи не знали спокою!.. — кричав Лікон, але все тихішим голосом.

Нарешті він замовк і заснув.

— Візьми цей кинджал, — сказав Мефрес, подавши грекові тонкий сталевий стилет… — Візьми цей кинджал і йди до царського саду… Там стань між фіговими деревами і чекай на того, хто спокусив і забрав у тебе Каму…

Лікон почав скреготати зубами в безсилій люті.

— А коли побачиш його, прокинься, — скінчив Мефрес.

Він накинув на грека офіцерський плащ з капюшоном, шепнув йому на вухо гасло, вивів його з підземелля й через потайну хвіртку провів на безлюдну вулицю Мемфіса.

Далі Мефрес спритно, як юнак, вибіг на вершину пілона і, взявши в руки кілька різнокольорових прапорців, почав подавати якісь знаки в напрямі царського палацу, його, очевидно, побачили й зрозуміли, бо на пергаментному лиці жерця з’явився уїдливий усміх.

Мефрес склав прапорці й поволі почав сходити вниз. Несподівано, коли він був уже на першому поверсі, його оточило кілька людей у коричневих плащах, якими вони прикривали каптани в чорні й білі смужки. — Ось він, найдостойніший Мефрес, — сказав один з них.

Усі троє схилились перед верховним жерцем, який механічно підніс руки, наче для благословення, але тут же опустив їх, питаючи:

— Хто ви такі?..

— Охоронці Лабіринту.

— Чого ж ви заступили мені дорогу? — спитав жрець, і в нього почали тремтіти руки й тонкі губи.

— Нам не треба тобі нагадувати, святий муже, — сказав один з охоронців, все ще стоячи на колінах, — що кілька днів тому ти був у Лабіринті, до якого знаєш дорогу так само добре, як і ми, хоч і не є втаємниченим… Ти надто великий мудрець, щоб не знати і наших прав у таких випадках.

— Що це означає? — голосно крикнув Мефрес. — Ви вбивці, підіслані Гер…

Він не встиг скінчити. Один з напасників схопив його за руки, другий накинув йому хустку на голову, а третій оббризкав обличчя прозорою рідиною. Мефрес захитався і впав. Його ще раз оббризкали, а коли він сконав, доглядачі поклали його в нішу, встромили в мертву руку якийсь папірус і зникли в переходах пілона.

Троє так само одягнених людей гналися за Ліконом майже з тієї хвилини, коли він, випущений з храму Мефресом, опинився на безлюдній вулиці.

Вони спершу ховалися біля хвіртки, якою пройшов грек, і дали йому вийти на вулицю. Але там один з них побачив у Лікона в руці щось підозріле, і тоді всі почали скрадатися за греком.

Дивна річ! Сонний Лікон ніби відчував погоню; раптом він звернув на людну вулицю, потім на майдан, де рухалось багато людей, а потім провулками, де жили рибалки, побіг до Нілу. Тут він знайшов у якомусь затоні невеличкий човен, скочив у нього і з надзвичайною швидкістю поплив до другого берега річки.

Він був уже кроків за двісті від берега, коли за ним поплив човен з одним веслярем і трьома подорожніми. Ледве встигли вони відпливти, як з’явився ще один човен з двома веслярами та трьома подорожніми.

Обидва човни завзято гналися за Ліконом.

В човні, де був лише один весляр, сиділи доглядачі Лабіринту й пильно придивлялися до своїх суперників, наскільки дозволяла їм вечірня сутінь.

— Що це за одні, ті троє? — шепталися між собою доглядачі Лабіринту. — Вони й тоді крутилися біля храму, а зараз женуться за греком. Чи не хочуть вони його оборонити?..

Маленький човник Лікона пристав до другого берега. Сонний грек вискочив з нього і швидко пішов до царських садів. Іноді він похитувався, зупинявся й хапався за голову, але знову йшов уперед, ніби його штовхала якась невідома сила.

Доглядачі Лабіринту теж вийшли з човна на другому березі, але їх уже випередили суперники.

Почалась незвичайна гонитва. Лікон мчав до царського палацу, як скороход, за ним троє невідомих людей, а віддалік — троє доглядачів Лабіринту..

За кількасот кроків від саду обидві групи переслідувачів зіткнулися. Була вже ніч, але місяць світив ясно.

— Хто ви такі, люди? — запитав незнайомих доглядач Лабіринту.

— Я, начальник поліції Пі-Баста, з двома моїми сотниками ловлю великого злочинця…

— А ми доглядачі Лабіринту і теж доганяємо того чоловіка…

Переслідувачі придивлялися один до одного, поклавши руки на мечі й ножі.

— Що ви хочете з ним зробити? — запитав нарешті начальник поліції.

— У нас є смертний вирок йому…

— А тіло залишите?

— З усім, що на ньому є, — відповів старший доглядач. Поліцаї зашепталися між собою.

— Якщо ви говорите правду, — сказав нарешті начальник поліції, — то ми не будемо вам перешкоджати. Навпаки, позичимо вам його на хвилину, коли він потрапить у наші руки…

— Присягаєтесь?

— Присягаємось…

— Ну, то підемо разом…

Вони об’єдналися, але грек зник з їхніх очей.

— Проклятий!.. — вилаявся начальник поліції. — Знову втік…

— Знайдеться, — відповів доглядач Лабіринту, — а може, навіть вертатиметься назад цією дорогою.

— Чого ж він пішов до царського саду? — запитав начальник.

— Верховні жерці використовують його в якихось своїх інтересах, але він повернеться до храму, — відповів доглядач.

Вирішили чекати і діяти спільно.

— Третю ніч марнуємо! — сказав один з поліцаїв, позіхаючи.

Вони позакутувалися в плащі й полягали на траві.

Одразу після того, як Тутмос виїхав до храму, найясніша цариця Нікотріс мовчки, із стиснутими від гніву устами, вийшла з синової кімнати. Коли Рамзес хотів її заспокоїти, вона сердито перебила його:

— Прощаюся з фараоном і благаю богів, щоб вони дали мені привітати його завтра ще як фараона…

— Ти сумніваєшся в цьому, матінко?

— В усьому можна сумніватись, коли людина слухає поради безумців і зрадників…

Вони розійшлися розгнівані.

Незабаром до його святості повернувся добрий настрій, і він весело розмовляв з сановниками. Але вже о шостій годині його почав долати неспокій.

Тутмос уже мав би прислати до нас гінця, — сказав він. — Я певен, що справа так чи так уже скінчилась.

— Важко сказати, — відповів головний скарбник. — Вони могли не знайти човнів біля перевозу. Могли зустріти в храмі опір.

— А де ж той молодий жрець?.. — запитав раптом Гірам.

— Жрець?.. Учень покійного Саменту?.. — повторили розгублено сановники. — А справді… Де він може бути?..

Розіслали воїнів, щоб вони обшукали сад. Воїни оббігали всі закутки, але жерця не знайшли.

Ця пригода дуже засмутила сановників. Кожен сидів мовчки, поринувши в неспокійні думки.

Перед заходом сонця до кімнати зайшов один із слуг фараона й шепнув, що пані Геброн тяжко захворіла і благає, щоб його святість зволив її відвідати.

Сановники, знаючи зв’язок фараона з красунею Геброн, мовчки перезирнулись. Але коли фараон заявив, що хоче вийти до саду, вони не протестували. Сад, оточений численною вартою, був так само безпечний, як і палац. Ніхто не вважав за потрібне бодай здалеку дивитись за фараоном, знаючи, що

Рамзес не любить, щоб виявляли до нього цікавість у певні години.

Коли фараон вийшов у коридор, великий писар сказав скарбникові:

— Час тягнеться, мов колісниці в пустелі. Може, Геброн має якісь вісті від Тутмоса?..

— Тепер, — сказав скарбник, — цей його похід до храму Пта з кількома десятками людей здається мені цілковитим безумством…

— А чи розважніше вчинив фараон під Содовими озерами, коли цілу ніч гнався за Техенною? — перебив Гірам. — Відвага в таких випадках важить більше, ніж кількість.

— А цей молодий жрець?.. — спитав скарбник.

— Прийшов без нашого відома й пішов не питаючись, — мовив Гірам. — Кожен з нас діє, як змовник.

Скарбник похитав головою.

Рамзес швидко пробіг до палацу Тутмоса. Коли він зайшов до покоїв Геброн, вона з плачем кинулась йому на шию.

— Я вмираю від страху! — вигукнула вона.

— Ти боїшся за Тутмоса?

— А що мені до нього? — відповіла Геброн, зневажливо скрививши уста. — Ти один у мене на думці, за тебе одного я турбуюсь… за тебе боюся…

— Хай буде благословенна твоя тривога, яка хоч на хвилину звільнила мене від нудьги… — сказав, сміючись, фараон. — О боги, який це тяжкий день!.. Якби ти чула наші ради, якби бачила обличчя наших сановників!.. А ще до того найяснішій цариці схотілося вшанувати наше зібрання своєю присутністю… Ніколи не думав, що звання фараона може мені так надокучити…

— Не кажи цього вголос, — остерегла Геброн. — Що ти зробиш, якщо Тутмосу не вдасться захопити храм?

— Стану сам головним полководцем, сховаю в скриню свою корону й одягну офіцерський шолом, — відповів Рамзес. — Я певен, що, коли я сам буду на чолі війська, бунт ущухне…

— Котрий бунт?.. — запитала Геброн.

— Ах, правда, у нас два бунти! — засміявся Рамзес — Народ бунтує проти жерців, а жерці проти мене…

Він схопив Геброн в обійми, шепочучи:

— Яка ти сьогодні гарна!.. Кожного разу, як тебе бачу, ти здаєшся мені зовсім іншою і незмірно кращою.

— Пусти мене!.. — шепнула Геброн. — Іноді я боюсь, що ти мене вкусиш!

Вкушу?.. Ні… Але я міг би тебе зацілувати на смерть… Ти навіть не знаєш, яка ти гарна…

— Після міністрів і полководців… Ну, пусти…

— Я хотів би обернутися біля тебе на гранатове дерево… Хотів би мати стільки рук, скільки гілок на ньому, щоб тебе обіймати… Стільки долонь, скільки листків на дереві, і стільки уст, скільки квітів на ньому, щоб я міг водночас цілувати твої очі, уста, груди…

— Як на володаря, трону якого загрожує небезпека, ти надто легковажно мислиш…

— На ложі я не дбаю про трон, — перебив Рамзес. — Поки в мене є меч, буде й влада.

— Але ж твоє військо розбите, — мовила, захищаючись, Геброн.

— Завтра прибудуть свіжі полки, а післязавтра я зберу ті, що розбіглися. Кажу тобі, не гай часу на ці дрібниці… Хвилина кохання варта більше, ніж рік влади…

Через годину після заходу сонця фараон вийшов з помешкання Геброн і поволі повертався до свого палацу. Він був розморений і сонний і думав, що верховні жерці страшенно дурні, чинячи йому опір. Відколи стоїть Єгипет, не було кращого фараона, ніж він.

Раптом з-поміж заростей фігових дерев вийшов чоловік у темному плащі й заступив дорогу фараонові. Рамзес, щоб краще до нього придивитись, нахилився до його обличчя й раптом скрикнув:

— А, це ти, негіднику!.. Нарешті я тебе знайшов…

Це був Лікон. Рамзес схопив його за шию; грек застогнав і впав на коліна. Водночас фараон відчув пекучий біль у животі зліва.

— Ти ще кусаєшся? — скрикнув Рамзес.

Він щосили стиснув шию грека і, почувши хрускіт зламаних кісток, з огидою відкинув його від себе.

Лікон упав, здригаючись у передсмертних конвульсіях.

Фараон ступив кілька кроків, торкнувся рукою рани і намацав ручку стилета.

— Я поранений!

Витягнувши зі свого боку тонкий кинджал, Рамзес затиснув рану.

«Цікаво б знати, — подумав він, — чи є в кого з моїх сановників пластир?..» Він відчув млість і пішов швидше. Біля палацу йому перебіг дорогу один з офіцерів:

— Тутмос мертвий… його вбив зрадник Євнана!..

— Євнана?.. — . повторив фараон. — А що з іншими?..

— Майже всі добровольці, які поїхали з Тутмосом, продалися жерцям.

— Ну, з цим треба нарешті кінчати! — сказав фараон. — Сурміть збір азіатським полкам…

Озвалися труби, й азіати вибігли з казарми, ведучи за собою коней.

— Подайте й мені коня, — звелів фараон. Але, відчувши, що йому паморочиться голова, додав: — Ні, краще подайте ноші… Я не хочу стомлюватись…

Раптом він похилився на руки офіцерів.

— Мало не забув… — мовив він слабнучим голосом. — Принесіть мені шолом і меч… сталевий меч… Він був зі мною в лівійському поході… Рушаймо до Мемфіса…

З палацу вибігли сановники та слуги з смолоскипами. Фараон лежав на руках в офіцерів. Обличчя в нього стало сіре, очі згасали.

Він витягнув руку, ніби шукаючи зброї, ворухнув устами й серед загальної тиші перестав дихати, він, володар двох світів, земного й потойбічного.

Поиск по сайту: