Розділ п’ятдесят третій

Отже, в місяці гатор, після тридцяти чотирьох років царювання, помер фараон Мер-Амон-Рамзес XII, володар двох світів, владика вічності, що дарував життя і всякі радощі.

Він помер, бо відчув, що тіло його стає кволе й нежиттєздатне. Помер, бо сумував за країною безсмертя, а тягар земної влади прагнув довірити молодшим рукам. Помер, бо так хотів, така була його воля. Божественний дух його відлетів, мов яструб, який, довго кружляючи над землею, зникає в блакитних просторах.

Як життя його було перебуванням безсмертної істоти в цьому смертному світі, так і смерть стала лише одним із моментів його божественного буття.

Володар прокинувся, коли сходило сонце, і, опираючись на двох пророків, оточений хором жерців, рушив до каплиці Осіріса. Там він, як звичайно, воскресив бога, умив його, одягнув, приніс пожертву і підняв руки для молитви.

В цей час жерці співали:

Хор І. «Хвала тобі, що здіймаєшся над обрієм і обходиш небо…»

Хор II. «Шляхом твоєї святості є добробут тих, що на їхні обличчя падають твої промені…»

Хор І. «Якби я міг іти, як ти ідеш, не зупиняючись, о сонце!..»

Хор II. «О ти, великий мандрівник простору! Над тобою немає володаря й сотні мільйонів літ для тебе лише одна мить…»

Хор І. «Ти заходиш, але існуєш вічно. Ти множиш години, ночі й дні і існуєш по закону, який твориш сам…»

Хор II. «Ти освітлюєш землю, власними руками віддаєш нам у жертву самого себе, коли в особі Ра сходиш на виднокрузі».

Хор І. «О ти, світанкова зоре, найбільша через свою ясність, ти сама твориш своє тіло…»

Хор II. «І не народжений ніким, ти сам народжуєш себе на обрії…»

В цьому місці обізвався фараон:

— «О ти, що пломенієш на небі! Дозволь, щоб я відійшов у вічність, з’єднався з достойними й досконалими тінями вищої країни, щоб разом з ними споглядати твій блиск вранці і ввечері, коли ти єднаєшся із своєю матір’ю Нут. А коли ти звернеш до заходу своє обличчя, нехай мої руки складаються для молитви на честь життя, що засинає за горами».

Так, піднісши руки, промовляв володар, оточений хмарами диму з курильниць. Раптом він замовк і похилився назад, на руки жерців, що прислужували йому.

Він був уже мертвий.

Звістка про смерть фараона блискавицею облетіла палац. Слуги покинули роботу, доглядачі перестали стежити за рабами. Викликали гвардію, яка оточила всі входи.

На головному подвір’ї почав збиратися натовп кухарів, комірників, конюхів, жінок його святості та їхніх дітей. Одні питали, чи це правда, інші дивувалися, що сонце ще світить на небі, і всі голосили, мов несамовиті:

— «О володарю!.. о батьку наш… о коханий! Чи може бути, що ти вже відходиш від нас? О так, він іде до Абідос!.. На Захід, на Захід, до країни справедливих. Місце, яке ти любив, стогне й плаче за тобою».

Нелюдський крик розлягався по всіх подвір’ях, в усьому парку, відбивався від східних гір, на крилах вітру перелітав Ніл і сіяв тривогу в Мемфісі.

Тим часом жерці, співаючи молитви, посадили тіло мертвого в розкішні щільно закриті ноші. Восьмеро стали при ношах, четверо взяли в руки опахала із страусових пер, інші — курильниці і приготувалися рушати.

В цю хвилину прибігла цариця Нікотріс і, побачивши тіло вже в ношах, кинулась до ніг небіжчикові.

— «О муже мій! О брате мій! О коханий мій! — кричала вона, задихаючись від плачу. — О коханий, зостанься з нами, зостанься в своїм домі, не покидай цього місця на землі, де ти пробуваєш!»

«З миром, з миром, на Захід, — співали жерці, — о великий володарю, іди з миром на Захід…»

— «О горе! — голосила цариця. — Ти поспішаєш до перевозу, щоб переправитись на той бік! О жерці, о пророки, не поспішайте, зоставте його, бо ви повернетесь додому, а він піде в країну вічності…»

«З миром, з миром, на Захід!.. — співав хор жерців. — Якщо бог схоче, коли настане день вічності, ми побачимо тебе знову, о володарю, бо ти йдеш, в країну, що єднає між собою всіх людей».

На знак достойного Гергора, служниці відірвали свою повелительку від ніг фараона й силоміць одвели її до покоїв.

Ноші, що їх несли жерці, рушили, а в них — фараон, одягнений і оточений почтом, як за життя.

Праворуч і ліворуч, перед ним і за ним ішли воєначальники, скарбники, судді, великі писарі, носії сокири й лука та величезна юрба жерців різних ступенів.

На. подвір’ї слуги впали ниць, голосячи та ридаючи, а воїни піднесли зброю; заграли труби, ніби вітаючи живого царя.

І справді, володаря, мов живого, понесли до перевозу. А коли підійшли до Нілу, жерці поставили ноші на позолочену барку під пурпуровим балдахіном, як за життя.

Тут ноші засипали квітами, проти них встановили статую Анубіса, і царська барка попливла до другого берега Нілу, а вслід за нею линуло голосіння слуг і придворних жінок.

За дві години дороги від палацу, за Нілом, за каналом, за родючими ланами й пальмовими гаями, між Мемфісом та «Плоскогір’ям мумій» лежало дивне поселення. Всі його будівлі були призначені для мертвих, а жили там тільки колхіти й парасхіти, Які бальзамували тіла.

Це поселення було ніби присінком справжнього кладовища, мостом, який сполучав світ живих з місцем вічного спочинку.

Сюди приносили небіжчиків і робили з них мумії, тут родини умовлялися з жерцями про ціну поховання. Тут робили святі книжки і пов’язки, труни, меблі, начиння й статуї для мертвих.

Це поселення, яке лежало від Мемфіса за кілька тисяч кроків, було обнесене довгим муром з кількома брамами. Почет, що ніс тіло фараона, зупинився перед брамою, що вражала своєю величністю, і один із жерців постукав.

— Хто там? — озвався голос із середини.

— Осіріс-Мер-Амон-Рамзес, володар двох світів, прибув до вас і жадає, щоб його приготували до вічної мандрівки, — відповів жрець.

— Чи може бути, щоб згасло сонце Єгипту?.. Щоб помер той, хто сам був подихом і життям?..

— Така була його воля, — відповів жрець. — Прийміть же володаря нашого з належними почестями і всі послуги зробіть йому як годиться, щоб не спіткала вас кара в земному і в прийдешньому житті.

— Ми зробимо все, як ви кажете, — промовив голос із середини.

Тоді жерці залишили ноші під брамою і швидко відійшли, щоб на них не повіяло нечистим подихом трупів, скупчених у цьому місці. Залишились самі сановники на чолі з верховним суддею та скарбником.

Минуло чимало часу, поки брама відчинилась, і з неї вийшло кільканадцять чоловік, з закритими обличчями, в жрецькому одязі.

Побачивши їх, суддя сказав:

— Віддаємо вам тіло володаря нашого й вашого. Зробіть з ним усе, що велить святий закон, і нічого не занедбайте, щоб цей великий небіжчик не зазнав з вашої вини неспокою на тому світі.

А скарбник додав:

— Візьміть золота, срібла, малахіту, яшми, смарагдів, рубінів і найдорожчих пахощів для нашого володаря, щоб йому нічого не бракувало і щоб усе було найкращого гатунку. Це кажу вам я, скарбник. А якби знайшовся який негідник, що насмілився б замість благородних металів підсунути нікчемну підробку, а замість коштовних каменів — фінікійське скло, хай пам’ятає, що йому повідрубують руки й повиймають очі.

— Буде так, як ви кажете, — відповів один із закутаних жерців.

Після цього вони підняли ноші і ввійшли з ними в глиб поселення мертвих, співаючи:

— «Ти йдеш з миром в Абідос!.. Щоб ти дійшов з миром до (Ліванського заходу!.. На Захід, на Захід, до землі справедливих!..»

Брама зачинилась, і верховний суддя, скарбник та сановники, що супроводили їх, повернулися до перевозу, щоб їхати в палац.

У цей час жерці з закритими обличчями понесли ноші до величезного будинку, де бальзамували лише тіла царів і тих найвищих сановників, які мали особливу ласку, фараона. Вони зупинилися при вході, де стояв золотий човен на колесах, і почали витягати небіжчика з нош.

— Гляньте! — вигукнув один із них. — Чи не шахраї вони? Фараон помер у каплиці Осіріса, отже, він був у парадному одязі… А тут — подивіться! Замість золотих браслетів — мідні, ланцюг теж мідний, а в перснях фальшиві камені…

— Правда, — відповів другий. — Хотілося б мені знати, хто це його так опорядив — жерці чи писарі?

— Напевно, жерці… О, щоб вам руки повідсихали, негідники!.. І такий мерзотник ще сміє нам нагадувати, щоб ми давали небіжчикові все найвищого гатунку!..

— Це не вони казали, а скарбник…

— Усі вони злодії…

Розмовляючи так, бальзамувальники зняли з небіжчика царський одяг, одягли на нього гаптований золотом халат і перенесли тіло в човен.

— Хвала богам, — сказав котрийсь із них, — що ми вже маємо нового володаря… Цей швидко наведе лад з жерцями… Вилізе їм боком те, що вони нагребли…

— Ууу!.. кажуть, що це буде крутий володар, — озвався другий. — Приязний з фінікійцями, наблизив до себе Пентуера, хоч він не з родовитих жерців, а з таких же бідняків, як і ми… А військо, кажуть, готове в огонь і в воду за нового фараона…

— І лиш цими днями він добре поколошматив лівійців.

— А де ж він зараз, цей новий фараон?.. — озвався третій. — В пустелі?.. Коли б його не спіткало нещастя, перше ніж він повернеться до Мемфіса…

— Що йому хто зробить, коли військо за нього? Щоб мені не дочекатися чесного похорону, коли молодий фараон не столочить жерців так само, як буйвол пшеницю…

— Ну ти ж і дурень! — перебив його бальзамувальник, який досі мовчав. — Фараон подолає жерців?!

— А чом би й ні?..

— А ти бачив колись, щоб лев розідрав піраміду?..

— Таке скажеш!..

— Або щоб буйвол розтрощив її?

— Звичайно, ні.

— Або щоб вихор перекинув піраміду?

— Та чого ти вчепився з своїми питаннями?..

— Ну, то я вам кажу: швидше лев, буйвол чи вихор звалять піраміду, ніж фараон подолає стан жерців… хоч би він був левом, буйволом і вихором в одній особі…

— Гей, ви там! — загукали згори. — Готовий небіжчик?..

— Вже… вже… Тільки щелепа в нього відпадає, — відповіли з присінка.

— Все одно… давайте його сюди швидше, бо Ісіда через годину має йти в місто…

Одразу ж золотий човен з небіжчиком підняли на мотузках угору, на внутрішню галерею.

З присінка вхід вів до величезної зали, викрашеної в блакитний колір і оздобленої жовтими зірками. На всю довжину зали вздовж однієї із стін тягнулась довга галерея у вигляді лука, що його кінці були на рівні другого поверху, а середина — на півтора поверху вище. Ця зала зображувала небесне склепіння, галерея — шлях сонця на небі, а небіжчик фараон мав бути Осірісом, чи сонцем, яке посувається від сходу до заходу.

Внизу стояла юрба жерців і жриць, які, дожидаючи торжества, байдуже розмовляли.

— Готово!.. — гукнули до них з галереї.

Розмови вщухли. Вгорі тричі вдарили в бронзовий гонг, і на галереї з’явився позолочений човен сонця, в якому плив небіжчик.

Внизу залунав гімн на честь сонця:

«Ось він з’являється в хмарі, щоб відділити небо від землі, а потім з’єднати їх…

Він криється в кожній речі, він один із живих, в якому одвіку існують всі речі…»

Човен поволі посувався вгору по галереї і нарешті зупинився на вершині дуги.

Тим часом на нижньому кінці лука з’явилася жриця, вбрана як богиня Ісіда, з сином Гором, і так само поволі почала підніматися вгору. Це був образ місяця, що посувається за сонцем. Тепер човен Осіріса-фараона з вершини дуги почав спускатися на захід, а внизу знов заспівав хор:

«Бог втілений в усіх речах, дух Шу — в усіх богах. Він — плоть живої людини, творець дерева, що приносить плоди. Він — винуватець життєдавчих розливів. Без нього ніщо не живе на землі»

Човен опустився на західному кінці галереї. Ісіда з Гором зупинилися на вершині дуги. До човна підбігла юрба жерців; вони витягли тіло фараона й поклали його на мармуровім столі, ніби Осіріса на відпочинок після денної праці.

До небіжчика підійшов парасхіт, одягнений богом Тифоном. На голові в нього була потворна маска й руда кудлата перука, на плечах — шкура дикого кабана, а в руці — кам’яний ефіопський ніж.

Цим ножем він почав швидко відрізати небіжчикові підошви.

— Що ти робиш сплячому, брате Тифоне? — спитала його з галереї Ісіда.

— Обшкрібаю ноги братові моєму Осірісу, щоб він земним пилом не забруднив неба, — відповів парасхіт, одягнений Тифоном.

Відрізавши підошви, парасхіт схопив зігнуту дротину, встромив її в ніздрі мертвого і почав витягати мозок. Потім він розтяв йому черево й витяг нутрощі, серце й легені.

В цей час помічники Тифона принесли чотири великі урни, прикрашені головами богів Хапе, Емсета, Дуамутфа, Кебхеснеуфа, і в кожну поклали якийсь внутрішній орган мертвого.

— А тепер що ти там робиш, брате Тифоне? — знов запитала Ісіда.

— Очищаю брата мого Осіріса від усього земного, щоб він став кращий, — відповів парасхіт.

Поряд з мармуровим столом був басейн з розчином соди. Парасхіти, очистивши труп, вкинули його в цей басейн, де він мусив мокнути сімдесят днів.

Тим часом Ісіда, обійшовши всю галерею, опустилась у кімнату, де парасхіт щойно розтинав і очищав тіло фараона. Вона глянула на мармуровий стіл і, побачивши, що на ньому нічого немає, злякано спитала:

— Де мій брат? Де мій божественний муж?..

Раптом щось загуркотіло, залунали труби й бронзові гонги, а парасхіт, одягнений Тифоном, зареготав і вигукнув:

— О прекрасна Ісідо, ти, що разом із зорями звеселяєш ночі! Нема вже твого мужа!.. Вже ніколи променистий Осіріс не сяде в золотий човен, вже ніколи сонце не з’явиться на небосхилі… Це я зробив, я, Сет, і заховав його так глибоко, що жоден з богів і навіть усі разом не знайдуть його!..

При цих словах богиня роздерла одежу, почала ридати і рвати на собі волосся.

Знову загримотіло, заграли труби, залунали дзвони, серед жерців і жриць знялися шум, крик, прокляття, і раптом усі кинулись на Тифона, вигукуючи:

— Проклятий дух темряви!.. Ти, що здіймаєш вітри в пустелі, збурюєш море, затемнюєш денне світло!.. О, провалися в прірву, з якої сам батько богів не зміг би тебе витягти!.. Проклятий!.. Проклятий Сет!.. Хай ім’я твоє буде страшне і ненависне!..

Так проклинаючи, всі налетіли на Тифона з кулаками й киями, а рудоволосий бог кинувся тікати і врешті вибіг із зали.

Знову тричі вдарив бронзовий гонг, і церемонія скінчилась.

— Ну годі — крикнув найстарший жрець до юрби, в якій уже справді зчинилася бійка. — Ти, Ісідо, можеш іти до міста, а решта — до інших небіжчиків, які чекають на нас… Не гребуйте простими смертними, бо ще невідомо, як нам заплатять за цього…

— Мабуть, не дуже багато! — перебив один з бальзамувальників. — Кажуть, що в скарбниці немає нічого, а фінікійські купці погрожують, що не будуть позичати, поки не дістануть нових прав…

— Нема на них погибелі, на ваших фінікійців! Незабаром людині доведеться жебрати в них на ячний корж, бо вони все загарбали!..

— Але якщо вони не дадуть фараонові грошей, нам не заплатять за похорон…

Поступово розмови затихли, і всі вийшли з блакитної зали. Лише над басейном, де мокло тіло фараона, залишилась варта.

Весь цей обряд, що відтворював легенду про вбивство Осіріса (сонця) Тифоном (богом темряви й злочинів), був потрібний для того, щоб розтяти й очистити труп фараона та підготувати його до бальзамування.

Сімдесят днів лежав небіжчик у розчині соди, мабуть, у пам’ять про те, що злий Тифон утопив тіло брата в Содових озерах… І всі, ці дні, вранці і ввечері, жриця, вбрана Ісідою, приходила до блакитної зали. Там, ридаючи та рвучи на собі волосся, розпитувала всіх, хто там був, чи не бачили її божественного мужа й брата.

Коли минув цей час жалоби, в залі з’явився Гор, син і наступник Осіріса, із своїм почтом, і вони побачили басейн з водою.

— Може, тут пошукаємо тіло мого батька й брата? — спитав Гор.

Пошукали, знайшли і під радісні й голосні вигуки жерців, під звуки музики витягли тіло фараона, з содової ванни.

Потім тіло вклали у кам’яну трубу, через яку кілька днів проходило гаряче повітря, і, висушивши, віддали бальзамувальникам.

Тепер почалися найважливіші церемонії, які виконували над небіжчиком найвищі жерці «поселення мертвих».

Тіло фараона поклали головою на південь і почали обмивати свяченою водою, а його нутрощі — пальмовим вином. На підлозі, посипаній попелом, сиділи плакальниці і, рвучи на собі волосся, дряпаючи обличчя, оплакували вмерлого. Навколо смертного ложа стояли жерці, переодягнені богами: гола Ісіда в короні фараонів, юний Гор, Анубіс з головою шакала, бог Тот з пташиною головою і з табличками в руках та ще багато інших.

Під доглядом цього високого зібрання бальзамувальники почали наповнювати тіло запашними травами, тирсою і навіть вливати туди пахучу живицю, проказуючи при цьому молитви. Потім небіжчикові, замість його власних очей, вставили скляні в бронзовій оправі. Далі все тіло обсипали содовим порошком.

Після цього підійшов інший жрець і оголосив присутнім, що тіло померлого є тілом Осіріса, а його властивості — властивостями Осіріса. «Чудодійні властивості його лівої скроні є властивостями скроні бога Тума, а його праве око є оком бога Тума, проміння якого пронизує темряву, його ліве око є оком Гора, що паралізує всі живі істоти; верхня губа — Ісіда, а нижня губа — Нефтіс. Шия померлого — богиня, руки — душі богів, пальці — небеснії змії, сини богині Селькіт. Боки його — це два пера Амона, спина — хребет Сібу, а живіт — бог Нуе».

Інший жрець виголосив:

«Дано мені уста, щоб я говорив, ноги — щоб ходив, руки — щоб я долав ворогів своїх. Воскресаю, існую, відкриваю небо; роблю те, що мені наказано в Мемфісі».

Тим часом на шию вмерлого вішали зображення жука скарабея, зроблене з коштовного каменя, з таким написом:

«О серце моє, серце, яке я дістав від матері, яке мав, коли був на землі, о серце, не повстань проти мене і не дай лихого свідчення в день суду».

Далі кожну руку й ногу, кожен палець небіжчика жерці обвивали стьожками, на яких були написані молитви й заклинання. Ці стьожки вони підклеювали гумою та бальзамічними смолами. На груди й на шию мумії поклали повний манускрипт «Книги померлих» з такими настановами, які над небіжчиком вголос проказували жерці:

«Я той, якому жоден бог не ставить перешкод.

Хто ж це?..

Це Тум на своєму щиті, це Ра на своєму щиті, який здіймається на сході неба.

Я — Вчора і знаю Завтра. Хто ж це?

Вчора — це Осіріс, Завтра — це Ра в той день, коли він знищить ворогів владики, який є над усім, і коли принесе в жертву сина свого Гора. Іншими словами: в день, коли труну Осіріса зустріне його батько Ра. Він переможе богів за наказом Осіріса, володаря гори Аменті.

Що це?

Аменті — це витвір душ богів на повеління Осіріса, володаря гори Аменті. Іншими словами: Аменті — це збудження, яке викликає Ра; кожен бог, який там є, стає з ним на двобій. Я знаю великого бога, який там живе.

Я з’явився з моєї країни, прийшов з мого міста, знищую лихе, відвертаю недобре, очищаюсь від бруду. Дістаюся до країни тих, що живуть на небі, вступаю в неї крізь величну браму.

О ви, супутники мої, подайте мені руку, бо я буду одним із вас».

Коли кожна частина тіла померлого була вже оповита молитовними стрічками і. обвішана амулетами, коли він мав уже достатню кількість настанов, які повинні були допомогти йому орієнтуватися в країні богів, слід було подумати про документ, який відкрив би йому врата до цієї країни. Адже між могилою і небом на померлого чекають сорок двоє страшних суддів на чолі з Осірісом, які мають оглянути його земне життя. Лише коли серце небіжчика, зважене на терезах правосуддя, виявиться рівним богині правди, коли бог Дутес, який записує на табличках вчинки вмерлого, визнає їх добрими, лише тоді Гор бере душу за руку і веде її до трону Осіріса.

Отже, щоб небіжчик міг виправдатись перед судом, його мумію треба було загорнути в папірус, на якому написано сповідь вмерлого. Загортаючи мумію в цей документ, жерці чітко й виразно, щоб померлий нічого не забув, читали:

«Володарі, правди, приношу вам саму правду.

Я нікому не вчинив зла і не зрадив нікого. — Не зробив нещасним нікого з моїх близьких. — Не дозволяв собі непристойності і неправдивого слова в домі істини. — Не знався зі злом. — Не чинив нічого лихого. — Як начальник, не наказував своїм підданим працювати понад силу. — Ніхто з моєї вини не став лякливим, убогим, хворим або нещасним. — Я не робив нічого такого, що відвернуло б від мене богів. — Не мучив раба. — Не морив його голодом. — Не змушував його плакати. — Не вбивав. — Не силував нікого зрадливо вбивати. — Не брехав. — Не грабував майна храмів, — Не зменшував прибутків, пожертвуваних богам. — Не забирав хліба чи сповитків у мумій. — Не вчинив гріха з жерцем моєї округи. — Не забирав у нього і не зменшував його маєтку. — Не користувався фальшивою вагою. — Не відривав немовляти від грудей його годувальниці. — Не чинив звірств. — Не ловив сітками птахів, пожертвуваних богам. — Не перешкоджав розливові річок. — Не повертав у інший бік течію каналів. — Не гасив вогню в неналежний час. — Не крав у богів пожертвувань, які вони собі вибрали. — Я чистий… Я. чистий… Я чистий…»

Коли небіжчик, завдяки «Книзі померлих», уже знав, як поводитися в країні безсмертя і насамперед як виправдатися перед судом сорока двох богів, тоді жерці викладали йому ще й передмову до цієї книги, усно пояснюючи її незмірну важливість. Тому бальзамувальники, які оточували свіжу мумію фараона, відступали, а приходив верховний жрець «поселення мертвих» і шептав померлому на вухо:

«Знай про те, що, володіючи цією книгою, ти будеш належати до живих і здобудеш велику шану між богами. Знай про те, що, завдяки їй, ніхто не зважиться суперечити тобі. Самі боги підійдуть до тебе і обнімуть тебе, бо ти належатимеш до їхнього стану.

Знай про те, що ця книга розкаже тобі, що було напочатку. Жодна людина не читала її вголос, жодне око не бачило, жодне вухо не чуло. Книга ця — сама істина, але ніхто ніколи її не знав. Нехай же вона буде бачена тільки тобою і тим, хто тобі її дав. Не звертайся для її тлумачення до того, що може підказати тобі твоя пам’ять або уява. її пишуть тільки в залі, де бальзамують померлих. Це велика таємниця, якої не знає жодна смертна людина, жодна в світі.

Ця книга буде твоїм поживком у нижчій країні духів, дасть твоїй душі змогу перебувати на землі, дасть їй життя вічне і зробить так, що ніхто не матиме влади над тобою».

Тіло фараона убрали в дорогі шати, на обличчя наділи золоту маску, на руки, складені навхрест, золоті персні й браслети. Під голову поставили підпорку з слонової кістки, на якій були звиклі спати єгиптяни. Нарешті, тіло поклали в три труни — папірусову, покриту написами, позолочену кедрову і мармурову. Форма двох перших повністю відповідала формі тіла померлого; навіть різьблене обличчя було схоже, тільки усміхнене.

Після тримісячного перебування в «поселенні мертвих» мумія фараона була готова до врочистого поховання. її віднесли назад до царського палацу.

Поиск по сайту: