Розділ п’ятдесят сьомий

Залишивши Фаюм, фараон та його почет кільканадцять днів пливли на південь, вгору по Нілу: їх оточували хмари човнів, їх вітали вигуками і засипали квітами.

На обох берегах річки, на тлі зелених полів, безперервними рядами тяглися глиняні селянські мазанки, гаї смоковниць і пальм. Час від часу на березі показувалась група білих будиночків якогось містечка або велике місто з кольоровими будівлями та з величними пілонами храмів.

На заході не дуже виразно окреслювалась гряда Лівійських гір, зате на сході Аравійське гірське пасмо щораз ближче підступало до річки. Вже можна було бачити стрімкі схили, поколупані скелі темного, жовтого чи рожевого кольору, що нагадували руїни фортець або храмів, збудованих якимись велетнями.

Посеред Нілу траплялися острівці, які ніби вчора виринули з-під води, а вже сьогодні були вкриті буйною рослинністю і заселені незчисленними зграями птахів. Коли підпливав галасливий почет фараона, перелякані птахи зривалися з місць і, кружляючи над кораблями, прилучали свій крик до галасу людей. Над усім цим розкинулося високе прозоре небо, і з нього сяяло таке життєдайне світло, що в його повені чорна земля ставала лискучою, а каміння відсвічувало всіма барвами веселки.

Час минав для фараона весело. Спершу його трохи дратував безперервний крик, а потім він так звик, що вже не звертав на нього уваги і міг читати документи, влаштовувати ради і навіть спати.

За тридцять-сорок миль від Фаюму, на лівому березі Нілу, було велике місто Сіут, в якому Рамзес XIII кілька днів відпочивав. Йому навіть треба було зупинитися, бо мумія померлого царя ще пробувала в Абідосі, де при гробі Осіріса досі служили урочисту відправу.

Сіут було одне з найбагатших міст Верхнього Єгипту. Тут виробляли знаменитий посуд з білої й чорної глини і ткали полотна; тут був головний ярмарок, на який привозили товари з оазисів, розкиданих у пустелі. Тут, нарешті, містився славнозвісний храм Анубіса, божка з головою шакала.

На другий день перебування його святості в цьому місті з’явився до нього жрець Пентуер, начальник комісії, що обстежувала становище народу.

— У тебе є якісь новини? — спитав Рамзес.

— Є та новина, що весь Єгипет благословляє тебе, святий володарю. Всі, з ким мені, доводилося розмовляти, сповнені надій і кажуть, що твоє царювання відродить державу…

— Я хочу, — відповів фараон, — щоб мої піддані були щасливі, а народ зітхнув вільніше. Хочу, щоб Єгипет мав, як і колись, вісім мільйонів населення і щоб повернув землі, які в нього забрала пустеля. Хочу, щоб трудящий люд відпочивав кожного сьомого дня і щоб кожен хлібороб мав власний шматок землі…

Пентуер упав ниць перед милостивим володарем.

— Устань, — мовив Рамзес. — Скажу тобі, однак, що були в мене години тяжкого смутку. Я бачу недолю свого народу, прагну допомогти йому, а мені тут доповідають, що моя скарбниця порожня. Ти ж сам дуже добре знаєш, що без кількох десятків тисяч талантів готівкою я не можу й думати про якісь нововведення.

Але зараз я спокійний: я знаю спосіб, як добути потрібні кошти з Лабіринту… Пентуер здивовано глянув на володаря.

— Доглядач скарбів пояснив мені, що треба робити, — вів далі фараон. — Я мушу скликати загальне зібрання всіх станів, по тринадцять осіб від кожного. А коли вони засвідчать, що Єгипет у небезпеці, Лабіринт видасть мені кошти… О боги! — додав він, — за кілька… за один із тих коштовних каменів, які там лежать, можна було б дати народові п’ятдесят перепочинків на рік!.. Здається, ніколи не могли б вони бути краще використані…

Пентуер похитав головою.

— Володарю, — сказав він, — шість мільйонів єгиптян, а я й мої приятелі першими, згодилися б, щоб ти взяв частку з тих скарбів. Але… марні твої сподівання, святий повелителю!.. Сто найвищих сановників держави повстануть проти цього, а тоді Лабіринт не дасть тобі нічого…

— То вони хочуть, щоб я став жебраком при котромусь із храмів?.. — спалахнув фараон.

— Ні, — відповів жрець. — Вони боятимуться, щоб ти не спорожнив усієї скарбниці, раз узявши звідти. Вони підозріватимуть, що найвірніші слуги твої, володарю, ділитимуть між собою багатства, які попливуть із тієї скарбниці… А тоді заздрість підкаже їм: чому б і нам не взяти щось звідти? Не ненависть до тебе, повелителю, а взаємне недовір’я й пожадливість спонукатиме їх до опору.

Фараон, вислухавши це, заспокоївся і навіть усміхнувся.

— Коли все це так, як ти кажеш, любий Пентуере, — сказав він, — тоді будь спокійний. Я аж тепер остаточно зрозумів, для чого Амон встановив владу фараона і дав йому надлюдську могутність… Для того, бачиш, щоб сто навіть найдостойніших негідників не могли занапастити державу. — Рамзес підвівся з крісла й додав: — Скажи моєму народові, нехай він працює й буде терпеливим… Скажи вірним мені жерцям, щоб вони служили богам і сіяли мудрість, яка є сонцем світу. А тих упертих і підозріливих сановників залиш мені… Горе їм, коли вони розгнівають моє серце!

— Володарю, — відповів жрець, — я твій вірний слуга…

Та коли він, попрощавшись, виходив, його обличчя було заклопотане.

За п’ятнадцять миль від Сіута, вгору по річці, дикі Арабські скелі майже доходять до Нілу, а Лівійські гори відступають від нього так далеко, що там утворюється долина, чи не найширша в усьому Єгипті.

В цьому місці розташувались поруч два славетні міста — Тін та Абідос. Там народився Менес, перший фараон Єгипту; там сто тисяч років тому поклали в могилу святе тіло бога Осіріса, якого підступно вбив брат Тифон.

Нарешті, там, на спомин про ті великі події, вікопомний фараон Сеті збудував храм, до якого сходились прочани з усього Єгипту. Кожен правовірний єгиптянин мусив хоч раз за життя доторкнутись чолом до цієї благословенної землі. По-справжньому щасливий був той, чия мумія могла відбути подорож до Абідоса і хоч на відстані зупинитись під мурами храму.

Мумія Рамзеса XII пробула там кілька днів, бо це був володар, який відзначався побожністю. Нічого не було дивного, що й Рамзес XIII починав своє правління з того, що склав почесті гробниці Осіріса.

Храм Сеті не належав ні до найстаріших, ні до найбагатших у Єгипті, але відзначався чистотою єгипетського стилю. Його святість Рамзес XIII одвідав його і разом з верховним жерцем Семом приніс там жертви богам.

Храмові належало сто п’ятдесят моргів землі, де були стави з рибою, квітники, плодові сади, городи, нарешті, будинки, чи, вірніше, невеличкі палаци жерців. Скрізь росли пальми, смоковниці, апельсини, тополі, акації, які або утворювали алеї, що розходилися в усі сторони світу, або росли масивами, в яких дерева були однакової висоти, посаджені на певній відстані одне від одного.

Навіть рослинний світ під пильним оком жерців не розвивався тут природно, творячи неправильні, але мальовничі скупчення; навіть він шикувався в прямі чи паралельні лінії або набирав форм геометричних фігур.

Пальми, тамаринди, кипариси й мирти стояли, мов солдати, вишикувані в шеренги й колони. Трава була мов килим, рівно підстрижений і розсипаний візерунками з квітів не будь-яких кольорів, а таких, які були потрібні. Коли простий люд придивлявся згори до цих газонів, то бачив на них квітучі образи богів чи священних тварин; а мудрець знаходив афоризми, виписані ієрогліфами.

Центральну частину садів займав прямокутник дев’ятсот метрів у довжину й триста в ширину. Цей прямокутник був обнесений не дуже високим муром, з однією великою брамою та кількома потайними хвіртками. Через цю браму побожний люд входив на подвір’я, що оточувало храм Осіріса. Сам храм стояв посеред двору, вимощеного кам’яними плитами; це була прямокутна споруда на чотириста п’ятдесят кроків у довжину і сто п’ятдесят у ширину.

Від брами до храму вела алея сфінксів з левиними тілами і людськими головами. Вони стояли в два ряди, по десять у кожнім, і дивилися один одному в вічі. Між ними могли проходити лише найвищі сановники.

В кінці алеї сфінксів, саме навпроти брами, стояли два обеліски — тонкі й високі чотиригранні гранітні колони, на яких була записана історія фараона Сеті.

І аж за обелісками підносилась могутня брама храму, по обидва боки якої стояли велетенські споруди у формі зрізаних пірамід — так звані пілони. Це наче дві широкі башти, стіни яких були покриті малюнками, що зображали перемоги Сеті або жертви, які він приносив богам.

В цю браму вже не можна було входити селянам, а тільки багатим городянам та людям привілейованим. Брама вела до перистилю, чи подвір’я, оточеного галереєю, що спиралася на безліч колон. У перистилі могло вміститися десять тисяч богомольців.

З подвір’я люди знатного роду мали ще право заходити до першої зали — гіпостилю; стелю її підтримували два ряди високих колон, і вміщала вона до двох тисяч віруючих. Ця зала була кінцевим рубежем для мирян. Навіть найвищі сановники, що не мали жрецької посвяти, могли молитися тільки тут і з цього місця дивитись на запнуту завісами статую бога, що стояла у залі «одкровення божого».

За залою «одкровення» була кімната «жертовних столів», де жерці складали дари, що їх віруючі приносили богам. Далі була «опочивальня», де спочивав бог перед процесією і після повернення; останньою була каплиця, або святилище, де бог пробував постійно.

Каплиця, як звичайно, була тісна і темна, колись видовбана в монолітній брилі каменя. Зі всіх боків її оточували такі ж малі каплички, де зберігалися одяг і речі, посуд і коштовності бога, який у своїй неприступній схованці спав, умивався, умащувався пахощами, їв і пив і, можливо, навіть приймав молодих вродливих жінок.

В святилище міг заходити лише верховний жрець і фараон, якщо він дістав посвяту. Звичайний смертний, потрапивши туди, міг позбутись життя.

Стіни й колони кожної зали рясніли пояснювальними написами й малюнками. В галереї, що оточувала двір (перистиль), були імена й портрети всіх фараонів: від Менеса, першого володаря Єгипту, до Рамзеса XII. В гіпостилі, чи залі знатних, була наочно представлена географія та статистика Єгипту і підкорених ним народів. У залі «одкровення» розміщались календар і результати астрономічних досліджень; у кімнаті «жертовних столів» та «опочивальні» відтворювались картини релігійних обрядів, а в святилищі викладались приписи, як заклинати духів неземних та опановувати явища природи.

Ці останні різновиди знань надлюдських викладались в таких заплутаних виразах, що навіть жерці часів Рамзеса XII вже не розуміли їх. Лише халдеєць Бероес мав воскресити згасаючу мудрість.

Відпочивши два дні в абідоському палаці, Рамзес XIII вирушив до храму. На ньому була біла сорочка, золотий панцир, фартушок в оранжеву й блакитну смужку, сталевий меч при боці і золотий шолом на голові. Він сів на колісницю, коней якої, прибраних страусовими перами, вели за повіддя номархи, і в супроводі почту поволі поїхав до дому Осіріса.

Куди б він не глянув — на поля, на річку, на дахи будинків, навіть на гілля смоковниць і тамариндів, — скрізь товпились юрби людей і стояв нестихаючий гамір, схожий до реву бурі.

Доїхавши до храму, фараон зупинив колісницю і зійшов перед брамою для простих людей, що дуже сподобалось народові і втішило жерців. Він пройшов пішки алеєю сфінксів і, прийнявши вітання святих мужів, окурив пахощами статуї Сеті, які стояли по обидва боки великої брами.

В перистилі верховний жрець звернув увагу його святості на майстерно виконані портрети фараонів і вказав місце, призначене для його зображення. В гіпостилі жрець пояснив йому значення географічних карт і статистичних таблиць. У кімнаті «одкровення божого» Рамзес жертовно окурив пахощами величезну статую Осіріса, а верховний жрець показав йому колони, присвячені окремим планетам — Меркурію, Венері, Місяцю, Марсу, Юпітеру й Сатурну. Сім таких колон стояло довкола статуї сонячного божества.

— Ти кажеш мені, — спитав Рамзес, — що є шість планет, а тим часом я бачу сім колон…

— Ця сьома представляє Землю, бо Земля — теж планета, — прошептав верховний жрець.

Здивований фараон зажадав пояснень, але мудрець мовчав і тільки показав жестами, що для дальших одкровень уста його запечатані.

В кімнаті «жертовних столів» залунала тиха мелодійна музика, під звуки якої хор жриць виконав урочистий танок. Фараон зняв свій золотий шолом і дорогий панцир і подарував Осірісові, зажадавши, щоб ці дари залишилися в скарбниці бога, а не були перенесені до Лабіринту.

За таку щедрість верховний жрець віддарував фараонові найвродливішу п’ятнадцятирічну танцівницю, яка, здавалось, була дуже задоволена своєю долею.

Коли фараон зайшов до «опочивальні» і сів на троні, його заступник у релігійних справах Сем під звуки музики і серед диму курильниць зайшов до святилища, щоб винести звідти божка.

Через півгодини під оглушливе калатання дзвоників у мороці кімнати з’явився золотий човен, прикритий завісами, які іноді ворушилися, наче за ними сиділа жива істота.

Жерці впали ниць, а Рамзес став пильно вдивлятися крізь прозорі завіси. Одна з них відхилилася, і фараон побачив надзвичайної краси дитину, яка дивилась на нього такими розумними очима, що володар Єгипту аж відчув якусь тривогу.

— Це Гор, — шепотіли жерці, — Гор, вранішнє сонце… Він син, і батько Осіріса, і чоловік своєї матері, яка є його сестрою.

Почалася процесія, але тільки по внутрішній частині храму. Попереду йшли арфісти і танцівниці, далі білий бик із золотим щитом між рогами. За ними йшли два хори жерців і верховні жерці, які несли божка, потім знову хори й, нарешті, фараон у ношах, які несли восьмеро жерців.

Коли процесія обійшла всі зали й галереї храму, божок і Рамзес повернулися до «опочивальні». Тоді завіси на святому човні ще раз розхилилися й чудове дитя вдруге всміхнулося фараонові. Після цього човен і божка Сем відніс до святилища.

«Може б, стати мені верховним жерцем?» — подумав володар, якому дитя так сподобалося, що він був би радий бачити його якнайчастіше.

Та коли він вийшов із храму і побачив сонце й величезні юрби людей, що радісно вітали його, Рамзес мусив признатися собі, що нічого не розуміє. Ані звідки взялося це чудове дитя, не схоже на жодне з єгипетських дітей, ані звідки ця надлюдська мудрість в його очах, ані взагалі що це все означає?..

Раптом він згадав свого вбитого синочка, який міг би бути теж такий гарний, як і це дитя, і володар Єгипту на очах у ста тисяч підданців заплакав.

— Прихилився до віри!.. Новонавернений фараон!.. — вигукували жерці. — Тільки ступив до храму Осіріса, і враз зворушилося його серце!..

Того самого дня один сліпий і двоє паралітиків, що молилися під муром храму, зцілилися. А рада жерців ухвалила, щоб цей день залічити до чудотворних і на зовнішній стіні храму змалювати картину, що зображала б фараона в сльозах і зцілених калік.

Вже геть пополудні Рамзес повернувся до свого палацу, щоб вислухати звіти. Коли всі сановники вийшли з кабінету фараона, увійшов Тутмос і сказав:

— Жрець Саменту хоче віддати тобі шану, святий володарю.

— Добре, впусти його сюди.

— Він просить, повелителю, щоб ти прийняв його в наметі посеред військового табору, пояснюючи це тим, що мури палацу люблять підслухувати…

— Цікаво мені, чого він хоче? — сказав фараон і повідомив придворним, що ніч проведе в таборі.

Перед заходом сонця фараон виїхав з Тутмосом до свого вірного війська і знайшов там царський намет, при якому, за наказом Тутмоса, несли варту азіати.

Увечері прийшов Саменту, одягнений у плащ прочанина, і, шанобливо привітавши його святість, прошептав:

— Мені здається, всю дорогу за мною йшов якийсь чоловік, що зупинився неподалік від твого божественного намету. Може, його підіслали верховні жерці?..

За наказом фараона Тутмос вибіг з намету й справді наткнувся на чужого офіцера.

— Хто ти такий? — спитав він.

— Я Євнана, сотник полку Ісіди… Нещасний Євнана, ти не пам’ятаєш мене?.. Понад рік тому на маневрах під Пі-Баїлосом я помітив священних скарабеїв.

— А, це ти!.. — перебив Тутмос. — Але ж твій полк не стоїть в Абідосі.

— Чистої води правда плине з уст твоїх. Ми стоїмо в злиденній околиці під Меною, де жерці заставили нас підправляти канал, наче яких селян або євреїв…

— Звідки ж ти тут узявся?

— Я виблагав у старших кількаденний перепочинок, — відповів Євнана, — і, як спраглий олень до джерела, помчав сюди, скільки сили в швидких моїх ногах.

— Чого ж ти хочеш?

— Хочу вимолити милосердя в його святості, щоб захистив перед голеними головами, які не дають мені підвищення, бо я співчуваю мукам наших воїнів.

Стурбований Тутмос повернувся до намету й переказав фараонові розмову з Євнаною.

— Євнана?.. — повторив фараон. — Звичайно, я пам’ятаю його… Наробив він нам тоді клопоту із своїми скарабеями, хоча, правда, з ласки Гергора дістав за це п’ятдесят київ. Кажеш, він скаржиться на жерців?.. Давай його сюди!..

Фараон звелів Саменту вийти на другу половину намету і послав свого улюбленця по Євнану.

Незабаром з’явився невдатливий офіцер. Він упав ниць, а потім, стоячи на колінах і зітхаючи, сказав:

— «Щодня я молюся Ра-Гармахісу при його сході й заході, і Амонові, і Ра, і Пта, й іншим богам та богиням, щоб ти здоровий був, володарю Єгипту! Щоб ти довго жив! Щоб тобі завжди щастило, а я щоб міг милуватись хоч блиском твоїх п’ят…»

— Чого він хоче? — спитав фараон Тутмоса, уперше дотримуючись етикету.

— Його святість зволить питати, чого ти хочеш? — повторив Тутмос.

Лицемірний Євнана, і далі стоячи на колінах, повернувся до царського улюбленця:

— Ти, достойний, — вухо і око нашого повелителя, який дає нам радість і життя, отже, відповім тобі, як на суді Осіріса. Я служу в жрецькому полку божественної Ісіди вже десять років, з них шість років воював на східних кордонах. Ровесники мої вже стали полководцями, а я досі лише сотник і весь час дістаю киї з наказу богобоязливих жерців. За що ж чинять мені таку кривду? «Удень я звертаю серце моє до книжок, а вночі читаю, бо дурень, що втікає від книжки так, як прудка газель, своєю глупотою схожий на осла, якого б’ють щодня, схожий на глухого, який нічого не чує і до якого треба говорити з допомогою жестів. Незважаючи на цю мою пристрасть до науки, я не вихваляюся своїми знаннями, а раджуся з усіма, бо від кожного можна чогось навчитися, а достойним мудрецям складаю шану!..»

Фараон нетерпеливо ворухнувся, але слухав далі, знаючи, що така велемовність обов’язкова для єгиптянина, бо вважається, що цим він виявляє найвищу шану до свого начальства.

— Отакий я, — говорив далі Євнана. — «В чужій оселі я не заглядаюся на жінок, слугам даю їсти, що їм належить, та, коли йдеться про мене, не сперечаюся при поділі. У мене завжди задоволення на обличчі, а з начальниками я чемний і не сідаю, коли старший стоїть. Я не нахабний і непроханим не заходжу, до чужого дому. Що побачить моє око, про те я мовчу, бо знаю, що ми глухі для тих, хто любить багато говорити. Мудрість учить, що тіло людини — наче комора, повна різноманітних відповідей. Тому я завжди вибираю найкращу і висловлюю її, а безглузду відповідь тримаю замкненою в тілі моїм. Чужих наговорів не повторюю, а коли мені дають доручення, — виконую його якнайкраще…» І що я маю за це?.. — закінчив Євнана, підвищивши голос. — Голодую, ходжу в лахмітті, а на спині лежати не можу, така вона збита. Читаю в книжках, що жрецький стан винагороджував хоробрість і розторопність. Та це, мабуть, було колись та й дуже давно. Бо теперішні жерці одвертаються спиною до розумних, а мужність і силу вибивають із офіцерських кісток…

— Я засну від його балаканини! — мовив фараон.

— Євнано, — перебив Тутмос, — ти вже переконав його святість, що добре знаєшся на книжках, а тепер скажи якнайкоротше, чого ти хочеш.

— Стріла так швидко не долітає до цілі, як моє прохання долетить до божественних п’ят його святості, — відповів Євнана. — Так остогидла мені служба в голених голів, такою гіркотою сповнили жерці моє серце, що, коли не переведуть мене до війська фараона, я прохромлю себе власним мечем, перед яким не раз і не сотню разів тремтіли вороги Єгипту. Я волію бути десятником або навіть простим воїном його святості, ніж сотником у жрецьких полках; свиня або пес можуть служити їм, а не правовірний єгиптянин!..

Останню фразу Євнана сказав з таким лютим гнівом, що фараон кинув по-грецьки Тутмосові:

— Візьми його в гвардію. Офіцер, який не любить жерців, може згодитися нам.

— Його святість, володар обох світів, наказав прийняти тебе до своєї гвардії, — повторив Тутмос.

— Здоров’я й життя моє належить володареві нашому Рамзесові… Хай він живе вічно! — вигукнув Євнана і поцілував килим, що лежав під царськими ногами.

Поки вщасливлений Євнана задкуючи виходив з намету, через кілька кроків падаючи ниць і благословляючи повелителя, фараон сказав:

— Мені аж в горлі шкребло від його балаканини… Треба мені навчити єгипетських воїнів та офіцерів висловлюватися коротко, а не так, як учені писарі.

— Якби в нього була тільки ця вада!.. — шепнув Тутмос, на якого Євнана справив прикре враження.

Фараон покликав до себе Саменту.

— Не хвилюйся, — сказав він жерцеві. — Офіцер, який ішов за тобою, не вистежував тебе. Надто він дурний, щоб виконувати таке доручення… Але при потребі він може пригодитися, рука в нього важка!.. Ну, а тепер скажи, — додав фараон, — що змушує тебе до такої обережності?

— Я вже майже знаю дорогу до скарбниці в Лабіринті, — відповів Саменту.

Фараон похитав головою.

— Важка це річ! — тихо мовив він. — Я добру годину крутився по різних коридорах і залах, як миша, за якою женеться кіт. І признаюся тобі, що не тільки не запам’ятав цієї дороги, а навіть не вибрався б на неї сам. Смерть під сонцем може бути навіть весела; але смерть у тих норах, де кріт заблудився б!.. брр!..

— І все ж таки ми мусимо знайти й розгадати цю дорогу, — сказав Саменту.

— А якщо доглядачі самі віддадуть нам потрібну частку скарбів?.. — спитав фараон.

— Вони не зроблять цього, поки живі Мефрес, Гергор та їхні поплічники. Повір мені, володарю, що ці сановники прагнуть одного: скрутити тебе повивачем, як немовля…

Фараон зблід від люті.

— Коли б я не скрутив їх ланцюгами!.. Яким чином ти хочеш відкрити дорогу?

— Тут, в Абідосі, в гробниці Осіріса, я знайшов повний план дороги до скарбниці, — відповів жрець.

— Звідки ж ти знав, що він тут є?

— Мені підказали це написи в моєму храмі Сета.

— Коли ж ти знайшов план?

— Коли мумія вічно живого батька твого, володарю, була в храмі Осіріса, — відповів Саменту. — Я супроводив божественне тіло і, стоячи на нічній службі в «опочивальні», зайшов до святилища.

— Тобі б бути полководцем, а не верховним жерцем!.. — вигукнув, сміючись, Рамзес. — І ти вже розумієш дорогу Лабіринту?..

— Я розумію її давно, та лише тепер зібрав умовні знаки, щоб керуватися ними.

— А ти можеш мені це пояснити?

— Звичайно, і навіть при нагоді покажу тобі, володарю, мій план. Дорога ця, — вів далі Саменту, — обходить зигзагом чотири рази весь Лабіринт; починається в найвищому поверсі, а закінчується в найнижчому підземеллі і робить силу-силенну різних закрутів. Тому вона така й довга.

— А як же ти потрапиш з однієї зали до другої, коли там багато дверей?..

— На кожних дверях, що ведуть до мети, є частина вислову: «Горе зрадникові, який намагатиметься розгадати найвищу державну таємницю і запустити свою святотатську руку в скарбницю богів. Труп його буде падлом, а дух не знатиме спокою і тинятиметься в підземеллях, катований власними гріхами…»

— І тебе не лякає цей напис?

— А хіба тебе, володарю, лякають лівійські списи?.. Ці погрози для простолюду, а не для мене, я й сам зміг би написати ще страшніші прокляття… Фараон замислився.

— Правду кажеш, — мовив він, — спис не страшний для того, хто зуміє його відбити, а хибна дорога не спокусить мудреця, який знає слово істини… Але як же ти зробиш, щоб перед тобою розсувалися камені в стінах, а колони щоб ставали для тебе вхідними дверима?..

Саменту зневажливо знизав плечима.

— В моєму храмі, — мовив він, — теж є потаємні входи, які відкриваються навіть важче, ніж у Лабіринті. Хто знає таємне слово, той скрізь пройде, як справедливо сказав ти, святий володарю…

Фараон підпер голову рукою й замислився.

— Мені було б жаль, — сказав він, — якби тебе на цій дорозі спіткало нещастя.

— В найгіршому випадку мене спіткає смерть, а хіба вона не загрожує навіть фараонам?.. Хіба, зрештою, ти, святий володарю, не йшов сміливо до Содових озер, хоч не був певен, що повернешся звідти?.. Не думай, володарю, — вів далі жрець, — що мені доведеться пройти всю дорогу, якою ходять ті, що відвідують Лабіринт. Я знайду коротший шлях, і за час одної молитви до Осіріса дістанусь туди, куди ти, йдучи, міг проказати зо тридцять молитов…

— Хіба там є інші входи?

— Безперечно є, і я мушу їх знайти, — відповів Саменту. — Адже я не піду, як ти, володарю, вдень, та ще й через головну браму…

— А як же?..

— У зовнішньому мурі є потайні входи, які мені відомі і яких мудрі доглядачі Лабіринту ніколи не стережуть… В дворі вночі варти зовсім мало, і вона так покладається на опіку богів чи на страх простолюду, що найчастіше спить… Крім того, тричі між заходом і сходом сонця жерці йдуть на молитву до храму, а їхні воїни моляться на подвір’ї просто неба… Поки вони скінчать молитву, я буду в будинку.

— А якщо ти заблудиш?..

— Я маю план.

— А якщо цей план фальшивий? — мовив фараон, не можучи приховати тривоги.

— А якщо ти, святий володарю, не дістанеш скарбів Лабіринту?.. Якщо фінікійці, роздумавши, не дадуть обіцяної позики?.. А якщо військо буде голодне, а сподівання народу не справдяться?.. Повір мені, володарю мій, — казав далі жрець, — що я серед коридорів Лабіринту почуватиму себе безпечніше, ніж ти в своїй державі…

— Але пітьма… пітьма! І стіни, яких не можна пробити, і підземелля, і ті сотні ходів, де людина не може не заблудити…

Вір мені, Саменту, що боротьба з людьми — це забавка, але сутичка з темрявою й невідомістю — страшна річ!.. Саменту усміхнувся.

— Ти, володарю, — відповів він, — не знаєш мого життя… Коли мені було двадцять п’ять років, я вже був жерцем Осіріса.

— Ти? — здивувався Рамзес.

— Я. І зараз розповім тобі, чому я дав перевагу Сетові. Мене відправили на Сінайський півострів, щоб я там спорудив каплицю для гірників. Будівництво тривало шість років, а я, маючи багато вільного часу, блукав між горами й оглядав тамтешні печери. Чого я там тільки не бачив!.. Величезні коридори, яких не пройдеш і за кілька годин; тісні входи, крізь які треба було повзти на животі; печери, такі величезні, що в кожній міг би вміститися храм. Я оглядав підземні річки й озера, кришталеві палаци, геть темні гроти, в яких не було видно власної руки, або, навпаки, такі ясні, наче в них світило друге сонце… Скільки разів я блудив у незчисленних переходах, скільки разів гас у мене смолоскип, скільки разів я скочувався у невидимі провалля… Траплялось, що я по кілька днів не виходив з підземель, живився пряженим ячменем, злизував вологу з мокрих скель, не певний, чи ще повернусь на світ. Та зате я набрався досвіду, зір загострився в мене, і я навіть полюбив ці пекельні краї. А зараз, коли я подумаю про дитячі тайники Лабіринту, мені сміятись хочеться… Людські будівлі здаються кротячими норами в порівнянні з гігантськими творіннями безмовних і незримих духів землі. Та якось я натрапив там на такі жахи, що це взагалі вплинуло на мій вибір у житті. На захід від Сінайської копальні розкинулась ціла сітка ущелин і гір, між якими часто озиваються підземні громи, здригається земля, а іноді навіть видно полум’я. Підштовхуваний цікавістю, я вибрався туди на тривалий час і під час пошуків через непомітну розколину відкрив цілу мережу велетенських печер. Під склепінням кожної з них могла б уміститися найбільша піраміда. Коли я там блукав, раптом до мене дійшов неприємний запах тліну, такий бридкий, що я вже хотів утекти. Поборовши огиду, я, однак, зайшов до печери, звідки йшов цей запах, і що я там побачив… Уяви собі, володарю, людину, в якої руки й ноги наполовину коротші, ніж у нас, зате товсті й незграбні і закінчуються кігтями. Додай до цього широкий, сплющений з боків хвіст, зверху зазубрений, як півнячий гребінець, та ще дуже довгу шию, а на ній — собачу голову. І, нарешті, одягнути цю потвору в панцир, покритий на спині гачкуватими шипами… Тепер уяви собі, що це чудовисько стоїть на ногах, руками й грудьми спираючись на скелю…

— Це щось дуже бридке, — озвався фараон. — Я б одразу його вбив…

— Ні, воно не було бридке, — мовив жрець, здригнувшись. — Подумай, володарю, ця потвора була як велетенський обеліск…

Рамзес XIII зробив рух невдоволення.

— Саменту, — сказав він, — мені здається, що ти бачив свої печери уві сні…

— Присягаюсь тобі, володарю, життям своїх дітей, що я кажу правду!.. — вигукнув жрець. — Якби ця потвора в зміїній шкурі, покрита колючим панциром, лежала на землі, то в довжину разом з хвостом мала б кроків п’ятдесят… Незважаючи на жах і огиду, я кілька разів повертався в печеру, де була потвора, й оглянув її дуже уважно…

— То вона була жива?

— Ні. Це був уже труп, дуже давній, але так збережений, як наші мумії, завдяки дуже сухому повітрю, а може, й не відомим мені солям, що були в грунті… Це було моє останнє відкриття, — вів далі Саменту. — Я вже більше не заходив до печер, але багато думав. «Осіріс, — сказав я собі, — творить великих тварин: левів, слонів, коней… А Сет породжує зміїв, кажанів, крокодилів… Потвора, яку я знайшов, напевне, витвір Сета. А оскільки вона більша за всіх тварин, яких ми знаємо під сонцем, то, виходить, Сет — бог могутніший, ніж Осіріс». Тоді я прихилився до Сета, а повернувшись в Єгипет, оселився в його храмі. Коли я розповів жерцям про моє відкриття, вони пояснили мені, що знають ще багато таких потвор.

Саменту передихнув і говорив далі:

— Якщо ти, святий володарю, схочеш колись одвідати наш храм, я покажу тобі в гробницях дивні й страшні потвори: гусей з головою ящірки та з крилами кажана, ящірок, схожих на лебедів, але більших за страуса, крокодила, втричі довшого за тих, що живуть у Нілі, жабу, завбільшки як собака… Це або мумії, або скелети, знайдені в печерах і збережені в наших гробницях. Люди думають, що ми їм поклоняємося, а насправді ми лише вивчаємо їхню будову і зберігаємо від розкладу,

— Я повірю тобі, коли побачу сам, — відповів фараон. — Але скажи, звідки могли взятися такі істоти в печерах?..

— Володарю мій, — відповів жрець, — земля, на якій ми живемо, зазнала великих змін. Навіть у самому Єгипті ми знаходимо руїни міст і храмів, глибоко захованих під землею. Був час, що місце Нижнього Єгипту займала морська затока, а Ніл котив свої води на всю ширину нашої долини. Ще раніше тут, де нині наша держава, було море… А наші предки жили в країні, яку тепер зайняла західна пустеля… Ще давніше, десятки тисяч років тому, на землі не було людей таких, як ми, а блукали створіння, схожі на мавп, які, однак, уміли будувати халабуди, підтримувати вогонь та битися палицями й камінням. Тоді не було ні коней, ні волів; а були слони, носороги й леви, втроє чи вчетверо більші за теперішніх звірів, але з таким самим тілом. Та й гігантські слони не найдавніші чудовиська. Раніше за них жили велетенські гади, що вміли літати, плавати й ходити. Ще раніше за гадів на світі були самі слимаки й риби, а до них лише рослини, але такі, яких тепер уже немає…

— А ще раніше?.. — спитав Рамзес.

— Ще раніше земля була гола й порожня, а дух божий кружляв над водами.

— Я щось чув про це, — сказав фараон, — але не повірю, поки ти мені не покажеш мумії потвор, які нібито спочивають у вашому храмі.

— З твого дозволу, святий володарю, я скінчу свою розповідь, — мовив Саменту. — Отже, коли я тоді в Сінайській печері побачив той велетенський труп, мене охопив такий страх, що я кілька років не зважувався зайти до жодної печери. Та коли жерці Сета пояснили мені, звідки взялися такі дивні істоти, мій страх розвіявся, а натомість народилась цікавість. І сьогодні немає для мене милішої розваги, як блукати в підземеллях та шукати доріг у темряві. Тому Лабіринт завдасть мені не більше клопоту, ніж прогулянка по царському саду.

— Саменту, — сказав Рамзес, — я дуже ціню твою надлюдську відвагу й мудрість. Ти розповів мені стільки цікавих речей, що справді я сам радий був би оглянути печери і, може, колись попливу разом з тобою до Сінаю. Та все-таки мене бере сумнів, чи зможеш ти пробратися в Лабіринт, і я про всяк випадок хочу скликати зібрання єгиптян, щоб воно уповноважило мене скористатися часткою скарбу.

— Це ніколи не завадить, — відповів жрець. — Але моя праця не пропаде марно, бо Мефрес і Гергор не згодяться віддати скарби.

— І ти певен, що тобі пощастить?.. — знову допитувався фараон,

— Відколи існує Єгипет, — переконував його Саменту, — не було людини, що була б так готова до перемоги в цій боротьбі, яка для мене навіть не є боротьбою, а забавкою. Одних лякає темрява, яку я люблю і навіть бачу в ній. Інші не змогли б зорієнтуватися в численних кімнатах і коридорах, а я роблю це легко. Деякі не знають секретів, як одчиняти потайні двері, з чим я добре обізнаний. Коли б я навіть не знав більше нічого, крім того, що перелічив, то й так через місяць-два я одкрив би дорогу в Лабіринті. Але ж я маю докладний план усіх переходів і знаю слова, які проведуть мене з зали до зали. Що ж тоді може стати мені на перешкоді?..

— І все-таки глибоко в душі твоїй криється сумнів, інакше ти б не злякався офіцера, який нібито йшов за тобою…

Жрець знизав плечима.

— Я нічого й нікого не боюся, — відповів він спокійно, — я просто обережний. Завбачую все і навіть готовий до того, що мене спіймають…

— Які жахливі муки чекали б тебе!.. — тихо мовив Рамзес.

— Ніяких. Просто з підземель Лабіринту я відкрив би собі двері до країни, де панує вічне світло.

— І ти не нарікатимеш на мене?..

— За що?.. — спитав жрець. Адже Я досягну великої мети: хочу зайняти в державі місце Гергора…

— Присягаюся, що ти його займеш!..

— Якщо не загину, — відповів Саменту. — А що на вершини гір доводиться пробиратися над прірвами, що в такій мандрівці може посковзнутися нога і можеш зірватися, — що ж тут такого?.. Ти, володарю, потурбуєшся про долю моїх дітей.

— Тоді йди, — згодився фараон. — Ти достойний бути моїм найпершим помічником.

Поиск по сайту: