Розділ шістдесят перший

Поки Пентуер об’їздив державу, підбираючи представників, Рамзес XIII жив у Фівах і влаштовував одруження свого улюбленця Тутмоса.

Насамперед володар двох світів, оточений величезним почтом, поїхав на золоченій колісниці до палацу найдостойнішого Антефа, номарха Фів. Вельможа вибіг назустріч повелителеві аж за браму і, скинувши з ніг коштовні сандалі, навколішках допоміг Рамзесові зійти з колісниці.

За такий вияв шани фараон подав йому для поцілунку руку і заявив, що віднині Антеф буде його другом і має право входити взутий навіть до тронної зали.

Коли вони були вже у величезній залі палацу Антефа, фараон в присутності всього почту сказав:

— Я знаю, достойний Антефе, що як славетні предки твої живуть у найкращих гробницях, так і ти, їхній нащадок, є найпершим між номархами Єгипту. А тобі напевно відомо, що в моєму дворі та в війську, так само як і в моєму царському серці, перше місце займає мій улюбленець і начальник гвардії Тутмос. Як кажуть мудреці, погано робить багач, який найкоштовнішим каменем не оздоблює найпрекрасніший перстень. А що твій рід, Антефе, для мене найдорожчий, а Тутмос — наймиліший, то я намислив поєднати вас з собою. Це може легко статись, якщо твоя донька, прекрасна й мудра Геброн, згодиться стати дружиною Тутмоса.

На це достойний Антеф відповів:

— Святий повелителю, володарю земного й потойбічного світу! Так само як весь Єгипет і все, що в ньому є, належить тобі, так цей дім і всі його мешканці є твоєю власністю. Якщо ти серцем своїм бажаєш, щоб моя донька Геброн стала дружиною твого улюбленця Тутмоса, то хай буде так…

Тоді фараон розказав Антефові, що Тутмос має двадцять талантів на рік від скарбниці і чималі маєтності в різних номах. А достойний Антеф відповів на це, що його єдина донька Геброн матиме п’ятдесят талантів щороку і право користуватися з батькового майна в тих номах, де на довший час буде зупинятися царський двір.

А оскільки в Антефа не було сина, то весь його величезний і незаборгований маєток мав колись перейти до Тутмоса разом із посадою номарха Фів, якщо на те буде воля його святості.

Після закінчення переговорів ввійшов Тутмос і подякував Антефові насамперед за те, що він віддає свою доньку такому біднякові, як він, та ще за те, що він її так добре виховав. Водночас вони домовились, що церемонія одруження відбудеться через кілька днів. Бо Тутмос, як начальник гвардії, не має часу на надто довгі дошлюбні церемонії.

— Бажаю тобі щастя, сину мій, — закінчив, усміхаючись, Антеф, — та водночас і великого терпіння. Адже моїй любій доньці Геброн уже двадцять років, вона перша чепуруха в Фівах і звикла все робити з своєї волі… Клянусь богами, моя влада над Фівами завжди кінчалася біля хвіртки саду моєї доньки! Боюся, що й твоє високе становище не справить на неї більшого враження.

Потім благородний Антеф запросив своїх гостей на розкішний бенкет, під час якого в залі з’явилась прекрасна Геброн з великим почтом подруг.

У трапезній залі стояло багато столиків на дві й чотири особи і один більший стіл на підвищенні — для фараона. Щоб ушанувати Антефа і свого улюбленця, його святість підійшов до Геброн і запросив її до свого столу.

Геброн була й справді вродлива дівчина і справляла враження особи досвідченої, що в Єгипті не дивувало нікого. Рамзес швидко пересвідчився, що наречена зовсім не звертає уваги на свого майбутнього чоловіка, зате кидає багатозначні погляди на нього, фараона.

І це теж не було дивним у Єгипті.

Коли гості повсідались за столиком і в залі заграла музика, а танцівниці почали розносити гостям вино й квіти, Рамзес озвався до неї:

— Чим далі я приглядаюся до тебе, Геброн, тим більше дивуюсь. Якби сюди зайшов хтось чужий, подумав би, що ти богиня чи верховна жриця, але аж ніяк не щаслива наречена.

— Ти помиляєшся, володарю, — відповіла Геброн. — Я зараз щаслива, але не того, що я наречена…

— Як же так може бути?.. — здивувався фараон.

— Подружнє життя не вабить мене, і я швидше воліла б стати верховною жрицею Ісіди, аніж чиєюсь жінкою…

— То навіщо ж ти виходиш заміж?

— Я роблю це заради батька, який неодмінно хоче мати спадкоємця своєї слави… А головне тому, що ти так хочеш, володарю…

— Невже тобі не подобається Тутмос?

— Я не кажу цього. Тутмос гарний, він перший чепурун в Єгипті, гарно співає і дістає нагороди на ігрищах. Його становище начальника твоєї гвардії, володарю, — одне з найвищих у країні. І все-таки, якби не прохання батька та не твоя воля на те, володарю, я б не стала його дружиною… Хоч і так не буду нею!.. Тутмосові вистачить мого багатства і титулу, який він успадкує після мого батька, а все інше він знайде в танцівниць.

— І він знає про своє нещастя? Геброн усміхнулася.

— Він давно знає, що навіть якби я була донькою не Антефа, а останнього парасхіта, то й тоді не віддалася б чоловікові, якого не кохаю. А покохати я могла б лише вищого за себе.

— Ти це кажеш серйозно?.. — здивувався Рамзес.

— Мені вже двадцять років, отож уже цілих шість років оточують мене зальотники. Та я швидко зрозуміла, чого вони варті… А зараз волію слухати розмови учених жерців, аніж співи та освідчення вишуканих молодиків.

— В такому разі я не повинен сидіти біля тебе, Геброн, бо я навіть не належу до вишуканих молодиків і вже напевно не володію жрецькою мудрістю…

— О, ти, повелителю, вищий за них, — відповіла вона, густо червоніючи. — Ти вождь, уславлений перемогою… Ти поривистий, як лев, і погляд у тебе бистрий, мов у коршака. Перед тобою мільйони падають ниць, здригаються держави… Хіба ми не знаємо, який страх викликає в Тірі й Ніневії твоє ім’я? Боги могли б позаздрити твоїй могутності…

Рамзес зніяковів.

— О Геброн, Геброн… Якби ти знала, який неспокій ти сієш у моєму серці!..

— Тому-то я й погоджуюсь вийти за Тутмоса, — мовила вона. — Я буду ближче до тебе і хоч раз на кілька днів бачитиму тебе, володарю…

Геброн встала з-за столика й вийшла.

Це помітив Антеф і злякано підійшов до Рамзеса.

— О володарю! — вигукнув він. — Чи моя донька не сказала тобі чогось недоречного?.. То ж неприборкана левиця…

— Заспокойся, — відповів фараон. — Твоя донька дуже мудра й поважна. А вийшла вона, бо помітила, що твоє вино, достойний Антефе, надто звеселяє гостей.

Справді, в трапезній залі панував неймовірний галас, до того ж Тутмос, забувши про свою роль заступника господаря, був чи не найвеселіший серед гостей.

— Скажу тобі по секрету, володарю, — шепнув Антеф, — бідоласі Тутмосу доведеться бути дуже обачним з Геброн…

Цей перший бенкет тривав до ранку. Щоправда, фараон одразу поїхав, але інші залишились — спершу на кріслах, потім на підлозі… Аж врешті Антеф мусив розвозити їх по домах безтямно п’яних.

Через кілька днів відбулася церемонія одруження.

У палаці Антефа зібралися верховні жерці Гергор і Мефрес, номархи сусідніх номів і найвищі сановники міста Фів. Потім приїхав на колісниці, оточений офіцерами гвардії, Тутмос і, нарешті, — його святість Рамзес XIII.

Володаря супроводили головний писар, начальник лучників, начальник кінноти, головний суддя, головний скарбник, верховний жрець Сем і воєначальники.

Коли все це знатне товариство зібралося в залі предків найдостойнішого Антефа, з’явилася Гебронубілому вбранні із численним почтом подруг і служниць. Тоді батько її, обкуривши пахощами статую Амона, статую свого батька й Рамзеса XIII, що сидів на підвищенні, сповістив, що доньку свою Геброн він звільняє з-під батьківської опіки і дарує їй посаг. Він тут же подав їй у золотій скриньці відповідний акт, написаний на папірусі й засвідчений судом.

Після короткої трапези наречена сіла в дорогі ноші, що їх взялися нести восьмеро урядовців ному. Попереду йшли музиканти й співаки, довкола нош — сановники, а за ними — великий натовп людей. Вся ця процесія посувалася до храму Амона найкращими вулицями Фів, серед таких же багатолюдних натовпів, як на похороні фараона.

Біля храму люд зостався за муром, а молоді, фараон і сановники зайшли до колонної зали. Тут Гергор обкурив, пахощами статую Амона, жриці виконали священний танець, а Тутмос прочитав з папірусу такий акт:

«Я, Тутмос, начальник гвардії його святості Рамзеса Тринадцятого, беру тебе, Геброн, дочку фіванського номарха Антефа, за дружину. Даю тобі зараз десять талантів за те, що ти згодилась бути моєю дружиною. На твої убрання призначаю тобі три таланти на рік, а на домашні видатки — по таланту на місяць. З дітей, яких ми матимемо з тобою, найстарший син буде спадкоємцем майна, яке я сьогодні маю та можу набути в майбутньому. Якщо я не житиму з тобою, а розлучуся й візьму іншу дружину, то зобов’язуюсь виплачувати тобі сорок талантів щороку, заставою чого є моє майно. Син наш, ставши спадкоємцем, буде зобов’язаний виплачувати тобі п’ятнадцять талантів на рік. А діти, народжені від іншої дружини, не матимуть права на майно первородного нашого сина».

Потім виступив головний суддя і від імені Геброн прочитав акт, у якому молода господиня обіцяла: добре годувати й одягати свого чоловіка, дбати про його дім, родину, слуг, господарство й невільників, і доручала чоловікові управління майном, яким вона володіла та яке мала ще отримати від батька.

Після прочитання актів Гергор подав Тутмосу келих вина.

Молодий випив половину, Геброн пригубила, потім обоє спалили пахощі перед пурпуровою завісою. Вийшовши з храму Амона Фіванського, молоді та їхній пишний почет рушили алеєю сфінксів до царського палацу. Юрби людей і воїнів вітали їх вигуками, кидаючи на дорогу квіти.

Тутмос досі жив у покоях фараона. Але в день весілля фараон подарував йому чудовий палацик у глибині садів, оточений цілим лісом смоковниць, мирт та баобабів, де молоде подружжя могло проводити дні щастя, заховане від людського ока, наче відрізане від світу. В тому спокійному закутку так рідко з’являлися люди, що навіть птахи не тікали від них.

Коли молоді й гості опинилися в новому помешканні, відбулася церемонія завершення шлюбу.

Тутмос узяв за руку Геброн і підвів її до вогню, який горів перед статуєю Ісіди. Тоді Мефрес вилив на голову нареченої ложку святої води; Геброн доторкнулася рукою до вогню, а Тутмос поділився з нею шматком хліба й надів їй на палець свій перстень, на знак того, що вона відтепер стає власницею Майна, слуг, худоби й невільників свого чоловіка.

Під час церемонії жерці співали весільні гімни і носили статую божественної Ісіди по всьому дому. А жриці виконували священні танці.

Цей день закінчився видовищами та великим бенкетом. Тут усі помітили, що Геброн весь час була з фараоном, а Тутмос тримався від неї оддалік і тільки частував гостей.

Коли на небі з’явилися зорі, святий Гергор залишив бенкет, а незабаром за ним непомітно пішло кілька найвищих сановників. Майже опівночі в підземеллі храму Амона зібралися такі достойні особи: верховні жерці Гергор, Мефрес і Ментезуфіс, головний суддя Фів і начальники номів — Абе, Горті та Емсух.

Ментезуфіс оглянув товсті колони, замкнув двері, погасив світло, і в низькій кімнаті залишилася тільки одна лампада, що горіла перед статуєю Гора. Сановники посідали на трьох кам’яних лавах, і номарх Абса почав:

— Якби мені звеліли визначити вдачу його святості Рамзеса Тринадцятого, я, чесно, не міг би цього зробити…

— Божевільний! — підхопив Мефрес.

— Чи справді він божевільний, не знаю, — відповів Гергор, — але, в кожному разі, людина дуже небезпечна. Ассірія вже двічі нагадувала нам про остаточну угоду, а зараз, як я чув, її вже починає непокоїти озброєння Єгипту…

— Це ще нічого, — перебив Мефрес, — куди гірше, що цей безбожник справді думає порушити скарби Лабіринту…

— А мені здається, — озвався номарх Емсуха, — найнебезпечніші обіцянки, які він дає селянам. Прибутки держави й наші власні дуже похитнуться, якщо простий люд почне святкувати кожний сьомий день… А коли ще фараон наділить їх землею!..

— Він готовий це зробити, — тихо мовив головний суддя.

— Невже готовий?.. — запитав номарх Горті. — А мені здається, що він тільки хоче грошей. То якби йому щось відступити із скарбів Лабіринту…

— Не можна! — перебив Гергор. — Небезпека загрожує не державі, а фараонові, а це не однаково. Крім того, як гребля доти міцна, поки крізь неї не просочиться хоча б малесенька цівка води, так і Лабіринт повен доти, поки ми не візьмемо з нього першого бруска золота. За ним попливе все. І, зрештою, кого ми підтримаємо скарбами богів і держави?.. Цього хлопчиська, який зневажає віру, принижує жерців і підбурює народ. Хіба він не гірший за Ассара?.. Той, правда, варвар, але шкоди нам не робить.

— Непристойно, щоб фараон так одверто залицявся до дружини свого улюбленця уже в день весілля… — озвався замислений суддя.

— Геброн сама його зваблює! — мовив номарх Горті.

— Кожна жінка зваблює всіх чоловіків, — зауважив номарх Емсух. — На те й дано розум чоловікові, щоб він не впадав у гріх…

— Хіба фараон не є чоловіком усіх жінок Єгипту? — шепотом сказав номарх Абс. — Та й врешті за гріхи належить судити богам, а нас цікавлять лише державні справи…

— Небезпечний!.. Небезпечний!.. — відгукнувся номарх Емсух, трясучи руками й головою. — Немає ніякого сумніву, що народ зовсім розбестився і кожної хвилини може спалахнути бунт. А тоді жоден верховний жрець, ані номарх не буде впевнений не лише у своїй владі й майні, а й навіть у житті.

— Проти бунту у мене є засіб, — озвався Мефрес.

— Який?

— Насамперед бунтові можна запобігти, якщо найрозумнішим з-поміж простолюду розкриємо, що той, хто обіцяє їм великі пільги, — божевільний…

— Це найздоровіший чоловік під сонцем, — тихо сказав номарх Горті. — Треба лише зрозуміти, чого він хоче.

— Божевільний, божевільний!.. — повторював Мефрес, — Його старший зведений брат уже вдає з себе мавпу і пиячить з парасхітами, а він почне таке ж виробляти з дня на день…

— Це злий і підступний спосіб — оголошувати безумцем здорову людину, — забрав слово номарх Горті. — Бо якщо народ зрозуміє, що це брехня, він зовсім перестане нам вірити, а тоді ніщо не стримає бунту.

— Коли я кажу, що Рамзес божевільний, то маю на це підстави, — наполягав Мефрес. — Ось послухайте!..

Сановники заворушились на лавах.

— Скажіть мені, — вів далі Мефрес, — чи людина із здоровим глуздом зважиться, бувши наступником трону, прилюдно битися з биком, та ще й на очах у кількох тисяч азіатів? Чи стане розважливий єгиптянин, царевич, тинятись ночами по фінікійських храмах?.. Чи він без жодної причини принизить до рівня невільниць першу свою жінку, що навіть стало причиною смерті її та дитини?..

Присутні злякано загули,

— Усе це, — мовив верховний жрець, — ми бачили в ПіБасті, так само як я і Ментезуфіс були свідками п’яних бенкетів, на яких уже напівбожевільний наступник трону насміхався з богів та ображав жерців…

— Так було, — підтвердив Ментезуфіс.

— А як ви думаєте, — вів далі, запалюючись, Мефрес, — чи людина при здоровому глузді, будучи головнокомандувачем, залишить військо, щоб погнатися за кількома лівійськими розбійниками?.. Я вже не згадую багатьох дрібних нерозумних справ, хоча б таких, як намір дати селянам святковий день і наділити землею, але запитую вас, чи можу я вважати нормальною людину, яка вчинила стільки злочинних недоречностей без причини, а просто так собі!..

Присутні мовчали, номарх Горті був схвильований.

— Над цим треба добре подумати, — сказав головний суддя, — щоб ми не заподіяли кривди людині…

Тут озвався Гергор.

— Святий Мефрес робить Рамзесові ласку, — сказав він рішуче, — називаючи його божевільним. Інакше ми мусили б вважати Рамзеса зрадником…

Присутні неспокійно заворушилися.

— Так, той, хто названий Рамзесом Тринадцятим, — зрадник, бо не тільки підшукує собі вивідувачів і злодіїв, щоб вони відкрили дорогу до скарбів Лабіринту, не тільки відмовляється від угоди з Ассірією, якої Єгипет конче потребує…

— Тяжкі звинувачення! — мовив суддя.

— А ще й, ви чуєте мене, домовляється з підлими фінікійцями, щоб прокопати канал між Червоним і Середземним морем! Цей канал — найбільша загроза для Єгипту, бо через нього нашу країну в одну мить може затопити вода!.. Тут уже не йдеться про скарби Лабіринту, а про наші храми, будівлі, поля, про шість мільйонів, щоправда, нерозумних, але ж невинних людей і, зрештою, про життя наше і наших дітей…

— Якщо це так… — зітхнув номарх Горті.

— Я і достойний Мефрес ручимося, що це так і що цей один чоловік згромадив у своїх руках таку небезпеку, яка ще ніколи не загрожувала Єгиптові… Ми для того й зібрали вас, достойні мужі, щоб обміркувати способи порятунку… Але треба діяти швидко, бо заміри цього чоловіка рвуться вперед, як вихор пустелі, і коли б не засипали нас!..

На мить в напівтемній кімнаті запала тиша.

— Що ж ми тут можемо порадити? — озвався номарх Емсуха. — Ми сидимо в номах, далеко від двору, і, звичайно, не тільки не знали намірів цього безумця, а навіть не догадувалися про них. Просто не віриться… Через те, гадаю, найкраще буде цю справу доручити тобі, достойний Гергоре, і Мефресові. Виявили ви хворобу, то знайдіть тепер ліки і застосуйте їх… А якщо вас непокоїть відповідальність, то візьміть на допомогу собі головного суддю…

— Так, так!.. Він справедливо розміркував!.. — підтвердили збуджені сановники.

Ментезуфіс запалив смолоскип і поклав на столі перед статуєю бога папірус, на якому був написаний акт такого змісту: «З огляду на небезпеки, що загрожують державі, влада таємної ради переходить в руки Гергора, якому мають допомагати Мефрес і головний суддя».

Цей акт був скріплений підписами присутніх сановників, замкнутий у скриньку й захований в тайник під вівтарем. Крім того, кожен з семи учасників заприсягнувся виконувати всі накази Гергора і втягти до змови ще по десять сановників. А Гергор обіцяв їм викласти докази, що Ассірія домагається угоди, що фараон не хоче її підписати, що він домовляється з фінікійцями про будівництво каналу і що хоче по-зрадницьки пробратися в Лабіринт.

— Життя моє і честь у ваших руках, — скінчив Гергор. — Якщо те, що я сказав, неправда, то скараєте мене на смерть, а тіло моє спалите…

Тепер уже ніхто не сумнівався, що верховний жрець каже щиру правду. Бо жоден єгиптянин не зважився б приректи своє тіло на спалення, а душу на згубу…

Кілька днів після весілля Тутмос разом з Геброн провів у палацику, який йому подарував фараон. Але щовечора він приходив до казарм гвардії, де у товаристві офіцерів і танцівниць дуже весело розважався цілими ночами.

З цього всі його приятелі догадувалися, що Тутмос одружився з Геброн лише заради приданого, що зрештою нікого не дивувало.

Через, п’ять днів Тутмос прийшов до фараона і заявив, що може знову служити йому. Отож він відвідував свою дружину тільки при сонячному світлі, а вночі оберігав покої фараона.

Одного вечора фараон сказав йому:

— У цьому палаці стільки кутків для підглядання та підслухування, що за кожним моїм рухом хтось стежить. Навіть до моєї найяснішої матері знову промовляли таємні голоси, які вже змовкли були в Мемфісі, коли я розігнав жерців… Тому я не можу нікого приймати в себе, а мушу виходити з палацу і в безпечному місці радитися з моїми слугами…

— Я мушу йти за тобою, володарю? — спитав Тутмос, бачачи, що фараон шукає плаща.

— Ні, ти повинен лишитися тут і пильнувати, щоб ніхто не входив до мого покою. Не впускай нікого, хоч би це була моя найясніша мати чи навіть тінь вічно живого батька… Скажеш, що я сплю і не хочу нікого бачити.

— Буде так, як ти велиш, — відповів Тутмос, накидаючи на володаря плащ з капюшоном.

Потім він погасив світло в спальні, а фараон вийшов бічними коридорами.

Опинившись у саду, Рамзес став і уважно оглянувся довкола. Потім, видно, зорієнтувавшись у темряві, хутко пішов у бік палацика, подарованого Тутмосові.

Через кілька хвилин хтось став перед ним у тінистій алеї і спитав:

— Хто йде?..

— Нубія, — відповів фараон.

— Лівія, — відповів той, хто запитував, і раптом відсахнувся, ніби з переляку.

Це був офіцер гвардії. Рамзес придивився до нього і вигукнув:

— А, це ти, Євнано!.. Що ти тут робиш?

— Обходжу сади. Я роблю це двічі кожної ночі, бо інколи пробираються злодії.

Фараон подумав і сказав:

— Ти розумно робиш. Але запам’ятай собі, що першим обов’язком гвардійця є мовчання… Злодія прожени, а якщо зустрінеш якусь достойну особу, не зачіпай і мовчи, завжди мовчи… Хоч би це був навіть… сам верховний жрець Гергор…

— О повелителю! — вигукнув Євнана. — Тільки не наказуй мені віддавати шану вночі Гергорові чи Мефресові… Не знаю, чи мій меч, коли побачу їх, не вихопиться сам з піхов…

Рамзес усміхнувся.

— Твій меч — мій, — відповів він, — і лише тоді може вихопитися з піхов, коли я накажу…

Він кивнув головою Євнані й пішов далі.

Проблукавши з чверть години заплутаними стежками, фараон опинився біля альтанки, захованої в заростях. Йому здалося, що він почув шелест, і він тихо спитав:

— Геброн?..

Назустріч йому вибігла постать, теж закутана в темний плащ. Вона припала до Рамзеса і обняла його за шию, шепочучи:

— Це ти, володарю?.. Це ти!.. Як же я довго чекала!.. Фараон відчув, що вона вислизає з його обіймів; він узяв її

на руки й заніс в альтанку. Цієї хвилини з нього спав плащ. Рамзес ще намагався підтримати його, та врешті покинув.

На другий день цариця Нікотріс покликала до себе Тутмоса. Улюбленець фараона аж злякався, глянувши на неї. Цариця була страшенно бліда, очі в неї позападали і блукали, як у божевільної.

— Сідай, — сказала вона, показуючи на стільчик поруч свого крісла.

Тутмос не зважувався.

— Сідай!.. І… і… присягнися, що нікому не розкажеш того, що я тобі зараз скажу…

— Присягаюсь тінню мого батька… — відповів Тутмос.

— Слухай, — мовила цариця тихо, — я була для тебе майже матір’ю… Якщо ти викажеш цю таємницю, боги покарають тебе… Ні… Вони лише звалять на твою голову частину тих нещасть, які тяжіють над моїм родом…

Тутмос слухав, нічого не розуміючи. «Причинна?..» — подумав він з тривогою.

— Глянь на це вікно, — вела далі цариця, — на те дерево… Ти знаєш, кого я цієї ночі бачила на тому дереві за вікном?..

— Може, приїхав до Фів зведений брат його святості?..

— Ні, це був не той, — шептала вона ридаючи. — Це був він сам… мій Рамзес!..

— На дереві?.. Сьогодні вночі?..

— Так!.. Світло смолоскипа падало на його обличчя й постать… Він був у накидці в білі й блакитні смужки… дивився божевільним поглядом… сміявся дико, як його нещасний брат, і говорив: «Дивися, матінко, я вже вмію літати, а цього ж не вміли ні Сет, ні Рамзес Великий, ні Хеопс… Дивись, які в мене виростають крила!..» Він простяг до мене руки, і я, нетямлячись від жалю, доторкалась через вікно до його рук, до його обличчя, облитого холодним потом… Потім він зсунувся з дерева і втік…

Тутмос слухав вражений. Раптом він стукнув себе по лобі.

— Це був не Рамзес! — відповів він рішуче. — Це був чоловік, дуже схожий на нього, підлий грек Лікон, який убив його сина, а тепер перебуває під опікою верховних жерців!.. Це не Рамзес!.. Це підступи тих негідників, Гергора й Мефреса…

На обличчі в цариці блиснула надія, але тільки на мить.

— Невже я не впізнала б мого сина?..

— Лікон, певно, надзвичайно схожий на нього, — сказав Тутмос. — Це підступи жерців… Негідники!.. Смерті мало на них…

— То фараон спав цієї ночі дома? — раптом спитала цариця.

Тутмос зніяковів і опустив очі.

— Виходить, не спав?..

— Спав… — відповів непевним голосом царський улюбленець.

— Неправда!.. Та скажи мені хоча б, чи була на ньому накидка в білі й блакитні смужки?..

— Не пам’ятаю… — тихо мовив Тутмос.

— Знову неправда… А цей плащ… Скажи, що це не плащ мого сина… Мій невільник знайшов його на тому самому дереві…

Цариця схопилася і витягла із скрині коричневий плащ з капюшоном. І тут Тутмос пригадав, що фараон повернувся опівночі без плаща і навіть виправдовувався перед ним, що цей плащ загубив десь у саду. Він вагався, думав і, нарешті, рішуче відповів:

— Ні, царице. То не був фараон… То був Лікон. Це підступний злочин жерців, про який треба негайно сповістити його святість…

— А якщо це Рамзес?.. — знову спитала цариця, хоча в її очах блиснули іскри надії.

Тутмос розгубився, його припущення щодо Лікона було розумне і могло бути слушне, але ж не бракувало доказів, що цариця справді бачила Рамзеса. Адже він повернувся до свого покою після півночі, на ньому справді була накидка у білі й блакитні смужки, загубив плащ… Брат його вже був божевільний, і, нарешті, чи могло в такому випадку помилитися серце матері?..

І враз у душі Тутмоса прокинулися сумніви, переплутані, звиті в клубок, Як гніздо отрутних змій. Щастя, що в міру того, як його обсідали вагання, в серце цариці вступала надія.

— Добре, що ти нагадав мені про цього Лікона… Я пам’ятаю… Через нього Мефрес звинуватив Рамзеса в дітовбивстві, а тепер, можливо, використовує цього негідника, щоб знеславити фараона. В кожному разі, ні слова нікому про те, що ти чув від мене… Якби Рамзес… якби з ним справді сталося таке нещастя, то це може бути тільки миттєве… Не треба розголошувати про нього такі чутки, не треба навіть говорити йому про це!.. Якщо це підступ жерців, ми тим більше маємо бути обережні. Хоча… люди, які вдаються до такого ошуканства, не можуть бути сильні…

— Я це вистежу, — перебив Тутмос, — і коли впевнюся…

— Тільки не кажи Рамзесові, заклинаю тебе тінню твого батька!.. — вигукнула цариця, з благанням простягаючи руки. — Фараон не простив би цього жерцям, віддав би їх до суду, а тоді могло б статися одне з двох нещасть: або найвищих жерців держави скарали б на. смерть, або суд виправдав би їх… І тоді… Краще цього Лікона вистеж і вбий без милосердя, як хижого звіра… як гадину…

Тутмос попрощався з царицею. Вона майже заспокоїлась, але його побоювання зросли.

«Якщо цей підлий грек Лікон, якого жерці тримали у в’язниці, ще живий, — думав він, — то насамперед, замість того щоб лазити по деревах і показуватися цариці, він утік би… Я сам полегшив би йому втечу і обсипав би багатством, якби він сказав мені правду й шукав захисту від цих негідників… Але звідки накидка, плащ?.. Як могла помилитися мати?..»

Тепер Тутмос уникав фараона і не зважувався дивитись йому в вічі. А оскільки й Рамзес був якийсь сам не свій, то збоку могло здатися, що їхні сердечні стосунки охололи.

Та одного вечора фараон знову покликав до себе улюбленця. — Я маю, — мовив він, — поговорити з Гірамом про важливі справи, тому вийду з палацу. Чатуй тут, біля моєї опочивальні, а коли хтось схоче мене бачити — не допускай…

Коли Рамзес зник у потаємних переходах палацу, Тутмоса охопив неспокій.

«Може, — думав він, — жерці отруїли його якимсь зіллям, і він, передчуваючи напад божевілля, тікає із свого дому?.. Що ж, побачимо».

І побачив. Фараон повернувся до своєї кімнати перед ранком, і на ньому вже був плащ… тільки не свій, а солдатський.

Тутмос розтривожився і не спав до ранку, чекаючи, що цариця знов покличе його до себе. Проте цариця не кликала його. Зате, коли він уранці оглядав гвардію, офіцер Євнана попросився до свого начальника на хвилинну розмову…

Коли вони опинилися вдвох в окремій кімнаті, Євнана впав Тутмосові до ніг, благаючи, щоб він нікому не переказував того, що почує зараз.

— Що сталося?.. — спитав Тутмос, відчувши, як у нього холоне серце.

— Начальнику, — мовив Євнана, — вчора опівночі два мої воїни схопили в саду чоловіка, що бігав голий і кричав нелюдським голосом… Його привели до мене і, начальнику… вбий мене!.. — Євнана знову впав до ніг Тутмоса. — Цей голий чоловік… цей… не можу сказати…

— Хто це був?.. — здавленим голосом спитав Тутмос.

— Я більше нічого не скажу… — стогнав Євнана. — Я скинув свій плащ і покрив святе голе тіло… Хотів провести його до палацу, але… але повелитель наказав мені залишитися і мовчати…. мовчати…

— Куди ж він пішов?..

— Не знаю… Я не дивився і не дозволив дивитися воїнам… Він зник у гущавині саду… Я сказав моїм людям, що вони… нічого не бачили… нічого не чули… А якби котрийсь щось бачив або чув, то негайно буде задушений…

Тим часом Тутмос опанував себе.

— Не знаю, — сказав він холодно, — не знаю й не розумію нічого з того, що ти мені розповів. Але запам’ятай одне, що я, я сам бігав голий, коли раз випив багато вина, і… щедро нагородив тих, хто мене не бачив. Селяни, Євнано, селяни й робітники завжди ходять голі, а знатні люди — лише тоді, коли їм так заманеться. І якби мені чи котромусь із сановників схотілося стати на голову, то мудрий і побожний офіцер не повинен з цього дивуватися.

— Розумію, — відповів Євнана, глянувши йому в вічі. — І не тільки перекажу це моїм воїнам, а навіть сьогодні, цієї ночі, сам ходитиму голий по садах, щоб вони бачили, що старші над ними мають право робити, що хочуть…

Хоча фараона чи його двійника в нападі божевілля бачило дуже мало людей, але чутка про ці дивні випадки розійшлася дуже швидко. Через кілька днів усі жителі Фів, від парасхітів і водоносів до купців і писарів, шепталися між собою, що Рамзеса XIII спіткало нещастя, яке його старшого брата усунуло від трону.

Страх і шана до фараона були такі великі, що боялися говорити голосно, а надто між чужими людьми. Але всі знали про це, всі, крім самого Рамзеса.

Найдивнішим, однак, було те, що чутка ця дуже швидко облетіла всю державу; а це свідчило про те, що її поширювали храми. Бо тільки жерці володіли секретом передачі звісток за кілька годин з одного кінця Єгипту в другий.

Тутмосові ніхто прямо не казав про ці ганебні пересуди. Але начальник фараонової гвардії на кожному кроці відчував, як вони діють. З поводження людей, які його оточували, він догадувався, що слуги, невільники, воїни, придворні постачальники говорять про божевілля фараона, замовкаючи лише тоді, коли їх міг почути хтось із старших.

Нарешті стривожений і роздратований Тутмос вирішив піти на розмову з номархом Фів.

Прийшовши до нього в палац, він застав Антефа на канапі в покої, половина якого була ніби садом, у якому росли рідкісні рослини. Посередині бив фонтан рожевої води, по кутках стояли статуї богів, на стінах була відображена історія діянь славетного номарха. Чорний раб, стоячи в головах, овівав вельможу опахалом із страусових пер, а на підлозі сидів писар ному й читав звіт.

У Тутмоса було таке заклопотане обличчя, що номарх негайно вислав писаря й раба і, вставши з канапи, оглянув усі кутки покою, щоб пересвідчитись, чи хто не підслухує.

— Достойний батьку вельможної Геброн, моєї славної дружини, — сказав Тутмос. — З твого поводження я бачу, що ти догадуєшся, про що я хочу говорити…

— Номарх Фів завжди мусить бути прозорливий, — відповів Антеф. — Я догадуюсь також, що начальник гвардії його святості не міг вшанувати мене відвідинами через якусь дрібницю.

З хвилину обидва дивились один одному в очі. Нарешті Тутмос сів біля свого тестя і тихо заговорив:

— Ти чув підлі брехні, які вороги держави розпускають про нашого володаря?..

— Якщо мова йде про мою доньку Геброн, — квапливо озвався номарх, — то заявляю тобі, що тепер ти її повелитель і не можеш мати до мене ніяких претензій.

Тутмос недбало махнув рукою.

— Якісь негідники, — говорив він далі, — розпускають чутки, що фараон збожеволів… Ти чув про це, мій батьку?..

Антеф кивав і крутив головою, що могло водночас означати і підтвердження, і заперечення. Нарешті він сказав:

— Глупота безмежна, як море, все в собі вмістить.

— Це не, глупота, а підступи жерців, які переховують чоловіка, схожого на його святість, і послуговуються ним для своїх підлих дій.

І він розповів номархові історію грека Лікона та про його злочини в Пі-Басті.

— Про Лікона, який убив дитину наступника трону, я чув, — відповів Антеф. — Але де в тебе докази, що Мефрес справді спіймав Лікона в Пі-Басті, привіз його до Фів і пускає в царські сади, щоб він там удавав з себе божевільного фараона?..

— Саме тому я тебе й питаю, достойний батьку, що робити?.. Адже я начальник гвардії і мушу охороняти честь і безпеку нашого володаря.

— Що робити?.. Що робити?.. — повторив Антеф. — Треба насамперед подбати, щоб ці безбожні чутки не дійшли до вух фараона…

— Чому?..

— Бо тоді станеться велике нещастя. Коли наш володар почує, що Лікон вдає божевільного фараона, він впаде в гнів… страшний гнів!.. І, звичайно, цей гнів обернеться проти Гергора й Мефреса… Може, він лише нагримає на них, а може, і вкине до в’язниці, навіть уб’є… А що б він не робив, все те він зробив би без жодних доказів, а тоді що?.. Теперішній Єгипет уже не любить приносити пожертви богам, але ще заступиться за невинно покривджених жерців… А що тоді?.. Я думаю, — додав він, майже торкаючись устами Тутмосового вуха, — я думаю: це був би кінець династії…

— То що ж робити?..

— Лише одне! — вигукнув Антеф. — Знайди цього Лікона, доведи, що Мефрес і Гергор переховували його і наказували вдавати божевільного фараона… Ти можеш зробити це, якщо хочеш зберегти ласку нашого володаря. Доказів, якнайбільше доказів!.. У нас не Ассірія, верховних жерців без верховного суду кривдити не можна, а жодний суд не покарає їх без переконливих доказів!.. Чи є в тебе, зрештою, певність, що фараонові не дали якогось отрутного зілля?.. Адже це було б простіше, ніж посилати вночі людину, яка не знає ні пароля, ні палацу, ні саду… Кажу тобі: я чув про Лікона від одної особи, а саме — від Гірама. Але не розумію, яким чином Лікон у Фівах може робити такі чудеса.

— До речі! — перебив Тутмос. — А де зараз Гірам?

— Відразу після вашого весілля поїхав до Мемфіса, а цими днями був уже в Гітені. Тутмос знову засмутився.

«Тієї ночі, — думав він, — коли до Євнани привели голого чоловіка, фараон казав, що йде зустрітися з Гірамом. Але ж Гірама тоді не було в Фівах… То що ж, виходить, його святість вже тоді не знав, що каже!»

Тутмос повернувся до палацу приголомшений. Він уже не тільки не розумів, що робити в такому нечуваному становищі, але й не знав навіть, що йому думати. Бо ще розмовляючи з царицею Нікотріс, він був певний, що в садах з’являвся Лікон, посланий верховними жерцями, але тепер його сумніви зростали.

А якщо, так було з Тутмосом, улюбленцем, який бачив Рамзеса, то що ж мало діятись у серцях сторонніх людей?.. Найзавзятіші прибічники фараона та його намірів могли захитатися, чуючи звідусіль, що їхній повелитель збожеволів.

Це був перший удар, завданий Рамзесу XIII жерцями. Начебто незначний, він тягнув за собою незчисленні наслідки.

Тутмос не лише вагався, а й страждав. Під легковажним виглядом він таїв вдачу благородну й енергійну. Тож тепер, коли вчинили замах на честь і владу його повелителя, Тутмоса гризла бездіяльність. Йому здавалося, що він — начальник фортеці, під яку підкопується ворог, а він дивиться на це бездіяльно!..

Ця думка так гнітила Тутмоса, що він під її впливом зважився на сміливий крок. Якось зустрівши верховного жерця Сема, він раптом спитав його:

— Ти чув, достойний отче, побрехеньки, які ходять про нашого володаря?..

— Фараон молодий, отже, про нього може ходити багато різних пліток, — відповів Сем, якось дивно глянувши на Тутмоса. — Але ці справи мене не стосуються: я заступаю його святість на службі богам, виконую її, як лише вмію, а на все інше не зважаю.

— Я знаю, що ти, достойний пророче, вірний слуга фараона, — мовив Тутмос, — і не хочу втручатися до жрецьких таємниць. Але я мушу, однак, звернути твою увагу на одну дрібницю… Я довідався напевно, що святий Мефрес переховує якогось Лікона, грека, на душі якого два злочини: він убивця фараонового сина і дуже схожий на його святість… Отже, нехай достойний Мефрес не накликає ганьби на весь шановний стан жерців, а якнайшвидше видасть убивцю судові. Бо якщо ми самі знайдемо Лікона, присягаюсь, що Мефрес втратить це лише свій священний сан, а й голову. В нашій державі не можна безкарно опікати убивць і переховувати людей, схожих на найвищого володаря!..

Сем, в присутності якого Мефрес забрав у начальника поліції Лікона, збентежився, може, побоюючись, щоб і йому не закинули співучасті в таємному злочині. Проте він відповів:

— Я спробую про ці важкі підозріння застерегти святого Мефреса. Чи знаєш ти, однак, достойний Тутмосе, яку відповідальність несуть люди, що винуватять когось у злочинстві?

— Знаю і беру на себе відповідальність. Я так певен у всьому, що про наслідки моїх підозрінь зовсім не турбуюся. Хай про них турбується святий Мефрес. Бажаю йому, щоб мені від попереджень не довелось перейти до дій.

Ця розмова дала певні наслідки: з того часу ніхто вже не бачив фараонового двійника.

Але чутки все ширилися, а Рамзес XIII не знав про них. Бо навіть Тутмос, побоюючись, що фараон вдасться до крайніх заходів проти жерців, не сповіщав йому нічого.

Поиск по сайту: