Розділ п’ятдесят четвертий

Усі сімдесят днів, протягом яких священне тіло мокло в насиченій содою воді, Єгипет був у жалобі.

Храми позачиняли, припинились процесії. Змовкла всяка музика, не влаштовувались бенкети, а танцівниці перетворилися на плакальниць і, замість того щоб танцювати, рвали на собі волосся, що теж давало їм чималі прибутки.

Ніхто не пив вина й не їв м’яса. Найвищі сановники ходили босі, в одежі з грубого полотна. Ніхто не голився, крім жерців, найзапопадливіші навіть не вмивалися, обличчя вимащували болотом, а голову посипали попелом.

Від Середземного моря і до першого порога на Нілі, від Лівійської пустелі до Сінайського півострова панували тиша й смуток. Згасло сонце Єгипту, відійшов на Захід і залишив слуг своїх володар, який давав радість і життя.

Серед найвищої знаті наймоднішими були розмови про загальну жалобу, яку поділяла навіть природа.

— Ти помітив, — казав один сановник другому, — що дні стали коротші й темніші?

— Я не зважувався сказати тобі про це, — відповідав той, — але так воно й є. Я помітив навіть, що вночі менше зірок сяє на небі і що місяць уповні світив менше, ніж звичайно, а молодик довше.

— Пастухи кажуть, що худоба на пасовиську не хоче їсти паші, а тільки реве…

— А я чув від мисливців, що заплакані леви не кидаються на сарн, бо відмовились від м’яса.

— Жахливий час!.. Приходь до мене сьогодні ввечері. Вип’ємо по скляночці жалобного напою, що його вигадав мій виночерпій.

— Знаю, це, мабуть, чорне сідонське пиво?..

— Хай боги боронять, щоб ми в цей час пили напої, які веселять серце! Напій, що його винайшов мій виночерпій, — це не пиво… я порівняв би його швидше з вином, настояним на мускусі і пахучих травах…

— Дуже доречний напій. Адже наш володар пробуває зараз у «поселенні мертвих», над яким стоїть запах мускусу і бальзамувальних трав.

Так протягом сімдесяти днів журилися сановники.

Аж тоді перший трепет радості пробіг по Єгипту, коли з «поселення мертвих» дали знати, що тіло фараона витягли з содового розчину і що бальзамувальники та жерці уже чинять над ним обряди.

В цей день сановники вперше обстригли волосся і змили болото з обличчя, а хто мав охоту — той умився. Та й справді, вже не було приводу для смутку: адже Гор знайшов тіло Осіріса, володар Єгипту, завдяки мистецтву бальзамувальників, здобував втрачене життя, а завдяки молитвам жерців та «Книзі померлих», ставав рівний богам.

З цієї хвилини небіжчик фараон Мер-Амон-Рамзес офіційно став називатися «Осірісом»; неофіційно його називали так відразу після смерті.

Природжена веселість єгипетського народу почала брати гору над смутком, особливо серед воїнів, ремісників та селян. Ця радість іноді набирала навіть непристойних форм між простим людом.

Невідомо, звідки почали ширитись чутки, що молодий фараон, якого весь народ уже інстинктивно любив, хоче поліпшити долю селян, робітників і навіть рабів.

Ось чому траплялося (нечувана річ!), що муляри, столяри й гончарі, замість того щоб спокійно пити й розмовляти про своє ремесло чи родинні справи, насмілювалися в шинках не лише нарікати на податки, а навіть скаржитись на владу жерців. А селяни, замість того щоб у вільний від роботи час молитися і поминати предків, перемовлялися між собою, як було б добре, якби кожен з них мав кілька смужок своєї землі й міг відпочивати кожного сьомого дня!

Про воїнів, особливо чужоземних полків, нема чого й говорити. Ці люди взагалі уявили собі, що вони найзнаменитіша каста в Єгипті, якщо не зараз, то в недалекому майбутньому, після якоїсь там щасливої війни, яка от-от має вибухнути.

Зате номархи та знать, що жила в сільських маєтках, а надто верховні жерці різних храмів, урочисто відбували жалобу по вмерлому фараонові, хоча можна вже було звеселитись, бо він став Осірісом. Загалом кажучи, новий володар досі нікому не заподіяв кривди, і причиною смутку сановників були тільки чутки, ті самі, які тішили простий люд.

Номархів і знать брав жах на саму думку, що їхній селянин байдикуватиме п’ятдесят днів на рік і, що найгірше, матиме клаптик власної землі — нехай і такий, на якому людину можна тільки поховати. Жерці блідли й заціплювали зуби, дивлячись на господарювання Рамзеса XIII та чуючи, що він говорив про них.

І справді, в царському палаці сталися величезні зміни.

Фараон переселився до одного з бічних будинків, у якому майже всі покої зайняли воєначальники. В підвалах він розмістив грецьких воїнів, на першому поверсі — гвардію, а в покоях, що тяглися вздовж муру, — ефіопів. Варту навколо палацу тримали азіати, а при покоях його святості стояв ескадрон, воїни якого супроводжували володаря, коли він гнався за Техенною через пустелю.

Більше того, його святість, незважаючи на недавній бунт лівійців, дарував їм свою ласку і нікого не велів карати, навпаки — виявив до них довіру.

Правда, жерці, які були в головному палаці, зосталися в ньому й надалі і справляли релігійні обряди під опікою достойного Сема. Але оскільки жерці вже не поділяли з фараоном його сніданків, обідів, вечерь, їхнє харчування стало дуже скромне.

Даремно святі мужі нагадували, що вони мусять годувати представників дев’ятнадцяти династій та силу-силенну богів. Скарбник, розгадавши наміри фараона, відповідав жерцям, що для богів і предків вистачить квітів і пахощів і що самі пророки, як велить моральність, повинні їсти ячні коржі й запивати їх водою або пивом. Для обгрунтування своїх грубих теорій скарбник посилався на приклад верховного жерця Сема, який жив, мов покутник, і, ще більше, казав їм, що його святість фараон разом із своїми воєначальниками їв із солдатського котла.

Через це двірські жерці нишком почали подумувати, чи не краще буде, якщо вони покинуть скупий царський палац і переберуться до своїх власних сховів при храмах, де у них будуть легші обов’язки і голод не зводитиме животів. І, мабуть, вони так і зробили б, якби найдостойніші Гергор і Мефрес не наказали їм залишатися на місці.

Але й становище Гергора при новому фараоні не можна було назвати благополучним. Ще недавно всевладний міністр, який майже не виходив з царських покоїв, тепер сидів самотній у своєму палацику і часто не бачив нового фараона цілими декадами. Він ще був військовим міністром, але майже не віддавав наказів. Всі військові справи фараон залагоджував сам. Сам читав рапорти воєначальників, сам розв’язував сумнівні питання, а його ад’ютанти брали з військового міністерства потрібні документи.

Якщо достойного Гергора коли й викликав фараон, то лише для того, щоб той вислухав докори.

Однак усі сановники визнавали, що новий фараон багато працює.

Рамзес XIII вставав до схід сонця, приймав купіль і обкурював пахощами статую Осіріса. Після цього він вислухував звіти: верховного судді, головного писаря стодол і обор у всьому краї, головного скарбника і, нарешті, управителя своїх палаців. Цей останній потерпав найбільше: не минало й дня, щоб фараон не казав йому, що утримання двору обходиться надто дорого і що при дворі надто багато людей.

І справді, в царському палаці жило кількасот жінок померлого фараона з відповідною кількістю дітей і слуг. Через ці нагадування управитель двору з дня на день виганяв по кільканадцять душ, а іншим обмежував видатки. Внаслідок цього десь так через місяць усі жінки двору з криком і плачем побігли до цариці Нікотріс, благаючи заступництва.

Найясніша цариця одразу ж пішла до повелителя і, впавши ниць, просила його, щоб він змилувався над жінками свого батька й не дав їм померти від нестатків.

Фараон вислухав її з нахмуреним чолом і наказав управителеві двору, щоб він припинив свою ощадливість, але разом з тим сказав найяснішій цариці-матері, що після поховання батька жінки будуть виселені з палацу і розміщені по маєтках.

— Наш двір, — сказав він, — коштує близько тридцяти тисяч талантів на рік, тобто наполовину більше, ніж усе військо.

Я не можу витрачати таку суму, не розоряючи себе й державу.

— Роби як знаєш, — відповіла цариця. — Єгипет твій. Але я боюся, що розігнані придворні стануть твоїми ворогами.

На це Рамзес мовчки взяв матір за руку і, підвівши її до вікна, показав на ліс списів. То відбувала муштру в дворі його піхота.

Цей вчинок фараона мав несподівані наслідки. Очі цариці, досі повні сліз, блиснули гордістю. Вона раптом нахилилась, поцілувала синові руку і сказала зворушеним голосом:

— Ти справді син Ісіди й Осіріса, і я добре зробила, віддавши тебе богині… Нарешті Єгипет має володаря!..

Відтоді цариця-мати ніколи і ні в якій справі не зверталася до сина. Коли в неї просили заступництва, вона відповідала:

— Я слуга його святості і раджу й вам виконувати накази володаря без опору. Все, що він робить, йому підказують боги; а хто ж стане опиратися богам?..

Після сніданку фараон займався справами військового міністерства і державних фінансів, а близько третьої години опівдні, оточений великим почтом, виїздив до полків, що стояли під Мемфісом, і спостерігав за муштрою.

І справді, найбільші зміни сталися у військових справах держави.

Менше ніж за два місяці фараон сформував п’ять нових полків, точніше, відновив ті, що були розпущені за попереднього царювання. Він звільнив офіцерів, які пиячили й грали в кості, а також тих, що погано ставились до воїнів.

До військових канцелярій, де досі працювали самі жерці, він посадив найбільш здібних своїх ад’ютантів, які дуже швидко навчилися розбиратися у важливих документах, що стосувалися війська. Фараон наказав переписати всіх чоловіків у державі, які належали до військового стану, але вже кільканадцять років не несли жодних обов’язків, а лише господарювали. Він одкрив дві нові офіцерські школи для дітей з дванадцяти років і відновив давно занедбаний звичай, щоб військова молодь отримувала сніданок лише після тригодинної муштри в шеренгах і колонах.

Нарешті, жодній військовій частині не дозволялося стояти по селах, а лише в казармах або в таборах. Кожному полкові було призначено окремий майдан для вчення, де воїни цілими днями метали каміння з пращі або стріляли з луків у щити на відстані від ста до двохсот кроків.

Оголошено також було звернення до родин військового стану, щоб чоловіки вправлялися метати снаряди з пращі під командою офіцерів та десятників регулярного війська. Цей наказ було виконано одразу ж, і вже через два місяці після смерті Рамзеса XII весь Єгипет скидався на військовий табір.

Навіть сільські й міські діти, які досі гралися в писарів та жерців, тепер, наслідуючи старших, почали бавитися в воїнів. На кожному майдані, в кожному садку з ранку й до ночі свистіло каміння й снаряди з луків, а суди були завалені скаргами на тілесні ушкодження.

І вийшло так, що Єгипет геть змінився. Незважаючи на жалобу, в ньому, завдяки новому володарю, панувало велике пожвавлення.

Сам же фараон ніби ріс від гордощів, бачачи, як уся держава виконує його царську волю.

Але незабаром ця радість потьмарилась.

Того самого дня, коли бальзамувальники витягли тіло Рамзеса XII з содового розчину, головний скарбник, складаючи, як звичайно, свій звіт, сказав фараонові:

— Я не знаю, що робити… У нас у скарбниці всього дві тисячі талантів, а на поховання небіжчика володаря треба щонайменше тисяч…

— Як дві тисячі?.. — здивувався Рамзес. — Коли я приймав правління, ти казав, що в нас є двадцять тисяч…

— Ми витратили вісімнадцять…

— За два місяці?..

— В нас були величезні видатки…

— Це правда, — відповів фараон, — але ж щодня надходять нові податки…

— Податки, — відповів скарбник, — не знаю чого, знову зменшились і не надходять в такій кількості, як я розраховував. Але й вони вже розійшлися… Зволь, святий володарю, пригадати, що ми маємо п’ять нових полків. Отже, близько восьми тисяч чоловік покинули свою роботу й живуть коштом держави…

Фараон замислився.

— Треба нам знову позичати гроші, — відповів він. — Спробуй порозумітися з Гергором і Мефресом, щоб нам позичили храми.

— Я вже говорив… Храми нам нічого не дадуть.

— Образилися пророки!.. — усміхнувся фараон. — В такому разі доведеться звернутись до невірних… Пришли до мене Дагона.

Надвечір прийшов фінікійський банкір. Він упав ниць перед фараоном і підніс йому в дар золотий келих, оздоблений коштовними каменями.

— Тепер я вже можу вмерти… — вигукнув він, — коли мій найласкавіший володар вступив на трон!..

— Але, перше ніж ти вмреш, — сказав йому фараон, — добудь мені кілька тисяч талантів.

Фінікієць оторопів чи, може, тільки прикинувся враженим.

— Краще накажи мені, володарю, шукати перла в Нілі, — відповів він, — бо тоді я відразу загину і ти не запідозриш мене в небажанні щось зробити. Але знайти зараз таку суму… Рамзес XIII здивувався.

— Як?.. — запитав він. — Фінікійці вже не мають для мене грошей?

— Кров, і життя наше, й дітей наших ми оддамо тобі, володарю, — відповів Дагон. — Але гроші… Де ми візьмемо гроші?.. Раніше храми позичали нам за п’ятнадцять чи двадцять процентів на рік, але відколи ти, володарю, ще бувши наступником трону, побував у храмі Гатор, там, під ПіБастом, жерці зовсім відмовились нам позичати. Вони, якби могли, ще сьогодні вигнали б нас з Єгипту або ще краще — потопили б… Ах, що тільки ми через них терпимо!.. Селяни роблять, як їм хочеться і коли хочеться… На податки віддають, що з носа спаде… Коли вдариш котрого, бунтуються, а як нещасний фінікієць звернеться по допомогу до суду, то або програє справу, або мусить багато платити… Години наші на цій землі злічені!.. — закінчив, плачучи, Дагон.

Фараон спохмурнів.

— Я сам займуся цими справами, — відповів він. — І суди будуть до вас справедливі. Але зараз мені потрібно, близько п’яти тисяч талантів…

— Звідки ж ми їх візьмемо, володарю? — застогнав Дагон. — Вкажи нам покупців, і ми продамо все рухоме й нерухоме майно, аби тільки виконати твій наказ… Але де ж ті покупці?.. Хіба що жерці, які заберуть наше майно за безцінь, та ще й не заплатять готівкою!..

— Пошліть до Тіра, Сідона… — сказав фараон. — Адже кожне з цих міст могло б позичити мені не п’ять, а сто тисяч талантів…

— Тір і Сідон!.. — повторив Дагон. — Зараз уся Фінікія збирає золото й коштовності, щоб сплатити викуп Ассірії. Вже крутяться по нашій країні посланці царя Ассара й кажуть, що, як ми плататимемо щороку добрий викуп, цар і сатрапи не тільки не будуть нас притискати, а ще й дадуть нам більші заробітки, ніж ті, які ми маємо зараз з ласки твоєї, святий володарю, і Єгипту…

Фараон зблід і стиснув губи. Фінікієць, спостерігши це, хутко додав:

— Зрештою нащо я маю відбирати у тебе, володарю, час своїм дурним базіканням?.. Зараз тут, у Мемфісі, є князь Гірам… Він зможе краще пояснити все це тобі, володарю, бо він мудрець і член найвищої ради наших міст…

Рамзес повеселів.

— А, давай мені сюди швидше Гірама, — мовив він. — Бо ти, Дагоне, розмовляєш зі мною не як банкір, а як плакальниця на похороні.

Фінікієць ще раз ударив чолом і спитав:

— Чи не міг би достойний Гірам зараз прийти сюди?.. Правда, вже пізно… Але він так боїться жерців, що волів би віддати шану тобі, володарю, вночі!..

Фараон прикусив губу, але згодився і навіть вирядив з банкіром Тутмоса, щоб той привів Гірама до палацу таємними ходами.

Поиск по сайту: