Розділ п’ятдесят дев’ятий

Поховавши фараона, Єгипет повернувся до звичного способу життя, а Рамзес XIII — до державних справ.

Новий володар у місяці епіфі (квітень— травень) відвідав міста, розташовані за Фівами вздовж Нілу. Він побував у Сні — місті промисловому й торговельному, де був храм бога Кнепха, або «душі світу», відвідав місто Едфу, храм якого з десятиповерховими пілонами мав величезну бібліотеку папірусів, а на його стінах була виписана й змальована начебто енциклопедія тодішньої географії, астрономії і теології. Заглянув молодий фараон у каменоломні в Хенну, в Нубі, або Ком-Омбо, приніс жертву Гору — богові світла, й Себеку — духові темряви. Був на острові Аб, який між чорними скелями виглядав як смарагд. Цей острів, де родили найкращі фініки, звався «столицею слонів», бо там зосереджувалась уся тодішня торгівля слоновою кісткою. Заїхав, нарешті, і до міста Сунну, розташованого біля першого нільського порога, і одвідав величезні гранітні й сієнітові копальні, де довбали скелі з допомогою клинів, просочених водою, й обтісували обеліски на десять поверхів заввишки.

Де б не з’являвся новий володар Єгипту, підданці вітали його з несамовитим захватом. Навіть злочинці, що працювали в каменоломнях і тіла яких покрилися невигойними ранами, були ощасливлені: фараон наказав звільнити їх на три дні від роботи.

Рамзес XIII міг бути вдоволений і гордий: жодного фараона, навіть під час тріумфального в’їзду, не вітали так, як його під час цієї мирної подорожі. Номархи, писарі й верховні жерці, бачачи безмежну любов народу до нового фараона, схилялися перед його владою і перешіптувалися:

— Чернь — як стадо биків, а ми — як розважливі, хазяйновиті мурашки. Отож шануймо нового володаря, щоб тішитися здоров’ям і зберегти наші доми від знищення.

Таким чином, опозиція Сановників, дуже сильна ще кілька місяців тому, зараз поступилася місцем безмежній покорі. Вся знать, усі жерці впали ниць перед Рамзесом XIII, тільки Мефрес і Гергор зосталися непохитні.

Тим-то, коли фараон повернувся з Сунну до Фів, першого ж дня головний скарбник приніс йому недобрі вісті.

— Усі храми, — сказав він, — відмовилися позичати нам і покірно просять вашу святість протягом двох років повернути позичені в них гроші.

— Розумію, — відповів фараон, — це робота святого Мефреса!.. Скільки ж ми їм винні?

— З п’ятдесят тисяч талантів.

— П’ятдесят тисяч талантів ми маємо сплатити протягом двох років!.. — повторив фараон. — Ну, а ще що?..

— Податки надходять дуже повільно, — сказав скарбник. Уже три місяці ми одержуємо ледве четверту частину того, що нам належить…

— Що ж сталося? Скарбник був збентежений.

— Я чув, — сказав він, — що якісь люди тлумачать селянам, що за твого царювання, святий володарю, вони можуть не платити податків…

— Ого-го! — вигукнув, сміючись, Рамзес. — Ці Якісь люди здаються мені дуже схожими на достойного Гергора… Чи не хоче він заморити мене голодом? Чим же ви покриваєте щоденні видатки? — запитав він скарбника.

— За вказівкою Гірама, нам позичають фінікійці, — відповів скарбник. — Ми взяли в них уже вісім тисяч талантів…

— А розписки даєте їм?

— І розписки, і застави, — зітхнув скарбник. — Вони кажуть, що це звичайна формальність; проте оселяються в твоїх маєтках, володарю, і забирають у селян, що тільки можна…

Захоплений привітаннями люду та покорою сановників, фараон уже навіть не гнівався на Гергора й Мефреса. Період обурення минув, настав час діяти, і Рамзес того ж самого дня склав план.

На ранок він покликав людей, яким найбільше довіряв, — верховного жерця Сема, пророка Пентуера, свого улюбленця Тутмоса і фінікійця Гірама. Коли вони зібралися, фараон звернувся до них:

— Ви, певно, знаєте, що храми зажадали, щоб я повернув їм гроші, які позичив у них мій вічно живий батько. Всі борги треба віддавати, а цей борг, що належить богам, я радий був би віддати найпершим. Але скарбниця моя порожня, бо навіть податки до неї надходять нерегулярно.

Тому я вважаю, що держава в небезпеці, і змушений звернутися по кошти до скарбів, захованих в Лабіринті…

Двоє жерців неспокійно ворухнулись.

— Я знаю, — говорив далі фараон, — що за нашими священними законами мого наказу не досить, щоб відчинили нам підвали Лабіринту. Але тамтешні жерці пояснили мені, що я повинен зробити. Отже, я повинен скликати представників усіх станів Єгипту, по тринадцять чоловік від кожного стану, й зажадати від них підтвердження моєї волі… — Фараон у цьому місці усміхнувся і закінчив: — Сьогодні я запросив вас для того, щоб ви допомогли мені скликати таке зібрання представників станів, і ось вам моє повеління: ти, достойний Семе, вибереш мені тринадцять жерців і тринадцять номархів… Ти, побожний Пентуере, приведеш мені з різних номів тринадцять хліборобів і тринадцять ремісників… Тутмос знайде мені тринадцять офіцерів і тринадцять чоловік із знаті, а князь Гірам — тринадцять купців.

Я хотів би, щоб це зібрання якнайшвидше відбулося в моєму палаці в Мемфісі і, не гаючи часу на зайву балаканину, визнало, що Лабіринт повинен дати частину своїх запасів моїй скарбниці…

— Я насмілюся нагадати тобі, святий володарю, — зауважив верховний жрець Сем, — що на цьому зібранні повинні бути достойний Гергор і достойний Мефрес і що вони мають право й навіть зобов’язані заперечувати проти того, щоб брати скарби в Лабіринті.

— Звичайно, я охоче пристану на це, — жваво відповів фараон. — Вони хай скажуть свої причини, а я — свої. Нехай зібрання розсудить, чи може існувати держава без грошей і чи розумно душити скарби в підвалах, в той час коли урядові загрожує банкрутство?

— Кількома сапфірами з тих, що лежать у Лабіринті, можна було б сплатити всі борги фінікійцям!.. — озвався Гірам. — Я зараз іду до купців і незабаром приведу вам не тринадцять, а тринадцять тисяч таких, що голосуватимуть, як ти повелиш, володарю.

Сказавши це, фінікієць упав ниць і попрощався з фараоном. Коли Гірам вийшов, верховний жрець Сем сказав:

— Не знаю, чи добре, що на цій раді був чужоземець…

— Він мусив бути! — вигукнув фараон. — Бо він не тільки має великий вплив на наших купців, а, що зараз ще важливіше, дає нам гроші… Я хотів йому показати, що думаю про свої борги і маю засоби, щоб покрити їх.

Запала мовчанка, з якої скористався Пентуер, мовивши:

— Якщо ти, святий володарю, дозволиш, я зараз поїду, щоб зібрати хліборобів та ремісників. Всі вони голосуватимуть за тобою, повелителю, але з-поміж величезної кількості їх треба вибрати наймудріших.

Він попрощався з фараоном і вийшов.

— А ти, Тутмосе?.. — спитав Рамзес.

— Повелителю мій, — сказав улюбленець, — я такий упевнений у твоїй знаті і у війську, що, замість того щоб говорити про них, осмілюся висловити тобі моє власне прохання…

— Ти хочеш грошей?

— Зовсім ні. Я хочу одружитись…

— Ти?.. — вигукнув фараон. — Яка ж це жінка заслужила у богів таке щастя?

— Це красуня Геброн, дочка найдостойнішого фіванського номарха Антефа, — відповів, усміхнувшись, Тутмос — Якщо ти, володарю, зволиш посватати мене в цій шановній родині… Я хотів сказати, що тоді моя любов до тебе зросте, але… але змовчу, бо це буде брехнею…

Фараон поплескав його по плечу.

— Ну… ну!.. Тільки не запевняй мене в тому, в чому я й сам певен, — сказав він. — Я завтра ж поїду до Антефа і, клянусь богами, думаю, що через кілька днів ми гулятимемо весілля. А зараз можеш іти до своєї Геброн…

Зоставшись сам на сам із Семом, фараон запитав:

— Твоє обличчя похмуре… Невже ти сумніваєшся, що знайдеться тринадцять жерців, готових виконати мої накази?

— Я певен, — відповів Сем, — що майже всі жерці й номархи зроблять те, що буде потрібне для щастя Єгипту та для твого задоволення, святий володарю. Але не забувай, що, коли йдеться про скарби Лабіринту, остаточний присуд має виректи Амон.

— Статуя Амона в Фівах?..

— Так.

Фараон зневажливо махнув рукою.

— Амон, — сказав він, — це Гергор і Мефрес… Що вони не згодяться, я це знаю; але я теж не збираюся через опір двох людей принести в жертву державу.

— Ти помиляєшся, володарю, — поважно відповів Сем. — Правда, що дуже часто статуї богів роблять те, чого хочуть їхні верховні жерці, але… не завжди!.. В наших храмах, володарю, діються інколи речі надзвичайні й таємничі. Часом статуї богів самі роблять і кажуть, що хочуть…

— В такому разі я спокійний, — перебив його фараон. — Боги знають становище держави і читають у моєму серці. Я хочу, щоб Єгипет був щасливий, а оскільки я прямую тільки до цієї мети, то жоден мудрий і добрий бог не буде мені перешкоджати.

— Хай збудуться твої слова!.. — прошепотів верховний жрець.

— Ти хочеш мені ще щось сказати? — спитав Рамзес, бачачи, що його заступник в релігійних справах не поспішає прощатися.

— Так, володарю… Мій обов’язок нагадати тобі, що кожен фараон, одразу ж після вступу на трон і поховання свого попередника, мусить подумати про спорудження двох пам’ятників: гробниці для себе і храму для богів.

— Саме так! — вигукнув Рамзес. — Я вже не раз думав про це, але, не маючи грошей, не квапився з наказами. Бо ти ж розумієш, — додав він, пожвавлюючись, — що коли я будуватиму щось, то щось величне, щось таке, що веліло б Єгиптові не швидко забути про мене…

— Ти хочеш мати піраміду, святий володарю?..

— Ні. Адже я не збудую піраміди більшої, ніж Хеопсова, ані храму, більшого за храм Амона в Фівах. Моя держава надто слабка, щоб вершити грандіозні справи… Тому я маю зробити щось цілком нове, бо скажу тобі, що наші будівлі вже мені надокучили. Вони всі схожі, як люди між собою, і відрізняються одна від одної хіба що розмірами, як людина доросла від дитини.

— То що ж?.. — спитав здивований жрець.

— Я розмовляв з греком Діоном, найславнозвіснішим нашим архітектором, і він схвалив мій план, — вів далі фараон. — Отож як гробницю для себе, я хочу збудувати круглу башту із зовнішніми сходами, таку, як у Вавілоні..! Храм я збудую не для Осіріса або Ісіди, а для єдиного бога, в якого вірять усі: єгиптяни, халдейці, фінікійці, євреї… І я хочу, щоб цей храм був схожий на палац царя Ассара, модель якого Саргон привіз моєму батькові.

Верховний жрець похитав головою.

— Великі це заміри, володарю мій, — відповів він, — але здійснити їх не можна… Вавілонські башти через свою форму нетривкі і легко падають; а наші будівлі мусять стояти віки… Храму єдиному богові будувати не можна, бо він не потребує ні одягу, ні їжі, ні напоїв, і весь світ — його оселя. Де храм, який міг би його вмістити? Де жрець, який насмілився б приносити йому жертви?..

— Ну, тоді збудуймо храм для Амона-Ра, — сказав фараон.

— Гаразд, тільки не такий, як палац царя Ассара. Бо то ассірійська будівля, а нам, єгиптянам, не годиться наслідувати варварів…

— Я не розумію тебе, — трохи роздратовано перебив його фараон.

— Вислухай мене, володарю наш, — мовив Сем. — Придивися до слимаків, з яких кожен має іншу хатку: один — звивисту, але плоску, другий — звивисту, але подовжену, третій — схожу на коробочку… Так само кожен народ зводить різні будівлі, згідно із своїм серцем та вдачею. Зволь також запам’ятати, що єгипетські будівлі так само відрізняються від ассірійських, як єгиптяни від ассірійців.

У нас основною формою кожної будівлі є зрізана піраміда, найстійкіша з усіх форм, як Єгипет є найстійкішою з усіх держав. А в ассірійців основною формою є шестигранник, який легко руйнується. Пихатий і легковажний ассірієць ставить свої шестигранники один на одному і зводить багатоповерхову будівлю, під тягарем якої угинається земля. Покірнийірозважливий єгиптянин зводить свої зрізані піраміди одну за одною. Таким чином, у нас ніщо не висить у повітрі, вся будівля спирається на землю.

Звідси випливає, що наші будівлі — міцні й довготривалі, в той час як ассірійські — високі й крихкі, як і їхня держава, яка зараз росте швидко, а через кілька століть від неї залишаться самі руїни.

Ассірієць — крикливий самохвал, тому в своїх будівлях він усе виставляє назовні: колони, барельєфи, картини. Скромний єгиптянин найкращі барельєфи й колони ховає всередині храмів, як мудрець, що високі думки, почуття й прагнення ховає в глибині серця, а не прикрашає ними свої груди й плечі. У нас усе прекрасне сховане; у них все робиться напоказ. Ассірієць, коли б міг, розтяв би собі шлунок, щоб показати світові, які надзвичайні страви він їсть…

— Кажи… кажи далі! — вигукнув Рамзес.

— Мені не багато лишилося доказати, — вів далі Сем. — Я хочу тільки ще звернути твою увагу, володарю, на загальні форми нашихіассірійських будівель. Коли я, бувши кілька років тому у Ніневії, придивлявся до ассірійських башт, що гордовито здіймалися над землею, здавалося мені, що то схарапуджені коні, які, закусивши вудила, стають на диби, але ось-ось упадуть та ще й поламають собі ноги.

Тим часом спробуй, святий володарю, глянути з якоїсь висоти на єгипетський храм. Що він тобі нагадає?.. Людину, яка молиться, припавши до землі.

Два пілони — це дві руки, піднесені до неба. Два мури, що оточують подвір’я, — це плечі. «Колонна», або «небесна» зала — це голова; кімнати «одкровення божого» та «жертовних столів» — груди, а таємне святилище, де перебуває бог, — серце побожного єгиптянина.

Наші храми навчають нас, якими ми повинні бути.

«Нехай твої руки будуть могутні, як пілони, — кажуть вони нам, — а твої плечі міцні, як мури. Нехай розум твій буде такий всеохоплюючий і багатий, як передпокій храму, душа чиста, як кімнати «одкровення» і «жертв», а в серці май бога, о єгиптянине!»

Ассірійські ж будівлі наче промовляють своєму народові: «Пнися вище за всіх, ассірійцю, задирай голову вище за інших. Хоч ти й не зробиш на світі нічого великого, але принаймні залишиш багато руїн…»

Невже ти, володарю, зважишся, — закінчив верховний жрець, — будувати в нас ассірійські башти, наслідувати народ, що його Єгипет ненавидить і зневажає?..

Рамзес замислився. Незважаючи на міркування Сема, він і зараз вважав, що ассірійські палаци куди кращі, ніж єгипетські. Але він так ненавидів ассірійців, що в його душі прокинулося вагання.

— В такому разі, — відповів він, — я почекаю з будівництвом храму і своєї гробниці. Ви ж, мудреці, які хочете мені добра, обміркуйте плани таких будівель, які донесли б моє ім’я до найдальших поколінь.

«Нелюдська гординя сповнює душу цього юнака», — сказав сам до себе верховний жрець і, засмучений, попрощався з фараоном.

Розділ шістдесятий

Тим часом Пентуер збирався назад до Нижнього Єгипту, щоб, з одного боку, відібрати для фараона по тринадцять представників від хліборобів та ремісників, а з другого — щоб заохотити трудящий люд домагатися пільг, які обіцяв новий володар. На його глибоке переконання, найважливішою справою для Єгипту було усунути кривду і зловживання, яких зазнавали трударі.

Та Пентуер був жерцем і не тільки не прагнув занепаду свого стану, але навіть не хотів поривати зв’язків, які з ним його єднали.

Тому, щоб підкреслити свою вірність, Пентуер пішов попрощатися з Гергором.

— Нечастий гість… нечастий гість! — вигукнув Гергор. — Відколи ти сподобився стати радником його святості, ти й на очі не показуєшся… Щоправда, не ти один!.. Але, що б не було, я не забуду твоїх колишніх послуг, хоч би ти уникав мене ще більше, ніж тепер.

— Я не радник нашого володаря і не уникаю тебе, достойний отче, бо з твоєї ласки я став тим, чим зараз є, — відповів Пентуер.

— Знаю, знаю, — перебив Гергор. — Ти не прийняв цього високого звання, щоб не сприяти загибелі храмів. Знаю, знаю!.. Хоч, може, й шкода, що ти не став радником розбещеного молокососа, який нібито править нами… Ти б, певно, не дозволив йому оточувати себе зрадниками, які приведуть його до згуби.

Пентуер, не бажаючи говорити про такі дражливі речі, почав оповідати Гергорові, чого він їде до Нижнього Єгипту.

— Що ж, — відповів Гергор, — нехай Рамзес Тринадцятий скличе зібрання всіх станів… Він має на це право. Але, — додав він раптом, — жаль мені, що ти встряєш до цього… Ти дуже змінився!.. Пам’ятаєш, що ти казав тоді, на маневрах під Пі-Баїлосом, моєму ад’ютантові? Я тобі нагадаю: ти казав, що треба обмежити надмірні видатки та розбещеність фараонів. А зараз… сам підтримуєш дитячі забаганки найбільшого з розпусників, яких будь-коли знав Єгипет.

— Рамзес Тринадцятий, — перебив його Пентуер, — хоче поліпшити долю народу. Я був би дурнем і негідником, якби я, син селянина, не сприяв йому у цій справі.

— Однак ти не питаєш, чи не зашкодить це нам, жерцям?.. Пентуер здивувався.

— Адже ви самі даєте великі пільги селянам, що належать храмам! — вигукнув він. — І я зрештою маю ваш дозвіл…

— Що?.. Який?.. — здивувався Гергор.

— Пригадай собі ту ніч, коли ми в храмі Сета вітали найсвятішого Бероеса. Мефрес казав тоді, що Єгипет занепав, бо жерці не мають колишнього впливу на народ, а я доводив, що причиною занепаду держави є злидні народу. На це ти, наскільки я пригадую, відповів: «Нехай Мефрес займеться піднесенням віри в жерців, а Пентуер поліпшенням долі селян… А я запобігатиму згубній війні між Єгиптом і Ассірією…»

— От бачиш, — перебив його верховний жрець, — ти повинен діяти з нами, а не з Рамзесом.

— А хіба він хоче війни з Ассірією?.. — енергійно заперечив Пентуер. — Чи, може, він перешкоджає жерцям набувати мудрість?.. Він лише хоче дати селянам відпочинок на сьомий день і подарувати кожній селянській родині невеличкий шматок землі. І не кажи мені, що фараон хоче зла, бо ми в маєтках храмів уже давно пересвідчились, що вільний селянин, який має шматок власної землі, працює куди краще, ніж невільник.

— Але ж і я нічого не маю проти пільг простому народові! — вигукнув Гергор. — Я тільки переконаний, що Рамзес нічого не зробить для народу.

— Звичайно, не зробить, якщо ви не дасте йому грошей…

— Хоч би ми дали йому піраміду золота й срібла, а другу — коштовностей, він однаково нічого не зробив би, бо це розбещений хлопчисько, якого навіть ассірійський посол Саргон ніколи не називав інакше, як жевжиком…

— Фараон має великі здібності…

— Але нічого не знає, нічого не вміє! — наполягав Гергор. — Трохи повчився у вищій школі і відразу втік звідти. Тому зараз у справах правління він сліпий, мов дитина, що сміливо переставляє шахи, але навіть уявлення не має, як треба грати.

— Однак він править…

— Що то за правління, Пентуере, — усміхнувся верховний жрець. — Повідкривав нові військові школи, збільшив кількість полків, озброює народ, обіцяє селянам свята… Але як він усе це здійснить?.. Ти стоїш на відстані від нього, тому нічого не знаєш, але я запевняю тебе, що він, віддаючи накази, зовсім не думає, хто це зробить, чи є засоби для цього і які будуть наслідки… Тобі здається, що він править… Це я правлю, я не покидаю правити, я, якого він прогнав від себе… Це я роблю так, що зараз майже не надходять податки до скарбниці, але ж я тамую селянський бунт, який давно б уже вибухнув; я змушую селян не кидати роботу на каналах, греблях і шляхах. Я, зрештою, уже двічі утримав Ассірію, щоб вона не оголосила нам війну, яку цей безумець викликає своїми військовими розпорядженнями. Рамзес править!.. Він тільки робить безладдя. Ти вже бачив, як він господарював у Нижньому Єгипті: пив, гуляв, заводив щораз нових дівчат і нібито займався управлінням номами, але насправді нічого, зовсім нічого не розумів. І що найгірше — заприязнився з фінікійцями, із збанкрутілою знаттю та всякими зрадниками, які штовхають його до згуби…

— А перемога під Содовими озерами?.. — спитав Пентуер.

— Я визнаю за ним завзяття та знання військової справи, — відповів Гергор. — Це єдине, що він уміє. Але скажи сам, чи виграв би він битву під Содовими озерами без допомоги твоєї та інших жерців?.. Адже я знаю, що ви повідомляли його про кожний рух лівійської зграї… А зараз подумай сам, чи Рамзес, навіть з вашою допомогою, міг би виграти битву хоча б і проти Нітагера?.. Нітагер — майстер, а Рамзес — ще тільки челядник.

— Але до чого приведе твоя ненависть? — спитав Пентуер.

— Ненависть!.. — повторив верховний жрець. — Хіба я можу ненавидіти жевжика, який до того ж нагадує оленя, загнаного мисливцями в ущелину? Мушу, однак, визнати, що його правління таке згубне для Єгипту, що, якби він мав брата або якби Нітагер був молодший, ми б уже скинули нинішнього фараона…

— А ти став би його наступником?.. — спалахнув Пентуер. Але Гергор зовсім не образився.

— Ти, Пентуере, на диво подурнішав, — відповів він, знизавши плечима, — відколи вдався в політику. Звичайно, якби ми лишилися без фараона, я мусив би його заступити, як верховний жрець Амона Фіванського і голова найвищої ради жерців. Але нащо мені це? Хіба я вже кільканадцять років не маю влади, більшої ніж фараони?.. Чи хіба зараз я, усунутий військовий міністр, не роблю в державі того, що вважаю за потрібне?..

Ті самі верховні жерці, скарбники, судді, номархи й навіть воєначальники, які мене зараз уникають, мусять, однак, виконувати кожен таємний наказ найвищої ради жерців, скріплений моєю печаткою. Чи є в Єгипті людина, яка б таких наказів не виконала?.. Чи ти сам насмілився б їм опиратись?..

Пентуер опустив голову. Якщо, незважаючи на смерть Рамзеса XII, збереглася таємна найвища рада жерців, то Рамзес XIII або мусить їй скоритись, або почати з нею боротьбу не на життя, а на смерть.

Фараон мав за собою весь народ, усе військо, багатьох жерців і більшість цивільних чиновників. Рада могла розраховувати ледве на кілька тисяч прибічників, на свої кошти і на нечувано мудру організацію. Сили зовсім нерівні, але наслідок боротьби дуже сумнівний.

— Отже, ви вирішили погубити фараона?.. — тихо мовив Пентуер.

— Зовсім ні. Ми лише хочемо врятувати державу.

— В такому разі що ж повинен робити Рамзес Тринадцятий?..

— Що він зробить — не знаю, — відповів Гергор. — Але я знаю, що робив його батько. Рамзес Дванадцятий теж почав своє правління з неуцтва й сваволі. Та коли в нього не стало грошей і найщиріші прибічники стали його зневажати, він звернувся до богів. Оточив себе жерцями, став навчатися у них і навіть одружився з донькою верховного жерця Аменготепа… І через кільканадцять років дійшов до того, що сам став верховним жерцем, не тільки побожним, але й дуже вченим.

— А якщо фараон не послухає цієї ради? — спитав Пентуер.

— То обійдемося й без нього, — відповів Гергор. А потім додав: — Послухай мене, Пентуере. Я знаю не тільки, що робить, а навіть, про що думає цей твій фараон, який зрештою не відбув ще врочистої коронації. Отже, для нас він — ніщо. Я знаю, що він хоче зробити жерців своїми слугами, а себе — єдиним володарем Єгипту.

Але ж такий замір — це безглуздя, і навіть гірше — зрада. Не фараони — ти це добре знаєш — створили Єгипет, а боги й жерці. Не фараони визначають день розливу і рівень води в Нілі і регулюють його розлив. Не фараони навчили людей сіяти, збирати врожай, годувати худобу. Не фараони лікують хвороби і стережуть країну від зовнішніх ворогів…

Що б з того було, скажи сам, якби ми віддали Єгипет на ласку фараонів? Наймудріший з них має досвід лише за якихось кілька десятків років, а стан жерців досліджував і вчився протягом десятків тисяч літ… Наймогутніший володар має лише пару очей і рук, тоді як ми маємо тисячі очей і рук в усіх номах і навіть в чужих державах…

Отже, чи діяльність фараона може порівнюватися з нашою, і в разі розбіжності поглядів — хто повинен поступитися: ми

чи він?..

— А що ж мені тепер робити? — спитав Пентуер.

— Роби, що тобі велить цей жевжик, але не зраджуй святих таємниць. А все інше… залиш часові… Я щиро прагну, щоб цей хлопчисько, який зветься Рамзесом Тринадцятим, опам’ятався, і навіть припускаю, що він зробив би це, якби… якби не зв’язався з мерзенними зрадниками, над якими вже зависла рука богів.

Пентуер попрощався з верховним жерцем, сповнений сумних передчуттів. Він, однак, не занепав духом, бо знав, що скільки він зараз встигне зробити для поліпшення долі народу, те вже залишиться, хоч би фараон і скорився жерцям.

«У найгіршому становищі, — думав він, — треба робити те, що ми можемо і що від нас залежить. Колись усе налагодиться, і нинішній засів дасть свій урожай».

Однак він вирішив не підбурювати людей, а, навпаки, готовий був заспокоювати нетерплячих, щоб не додавати клопоту фараонові.

Через кілька тижнів Пентуер в’їжджав у межі Нижнього Єгипту, приглядаючись по дорозі до найрозсудливіших селян та ремісників, з-поміж яких можна було б вибрати представників на зібрання, яке скликав фараон.

Скрізь по дорозі він бачив ознаки найвищого збудження: селяни й ремісники домагалися, щоб їм дали сьомий день відпочинку і платили за всі громадські роботи, як це було раніше. І тільки завдяки проповідям жерців різних храмів ще не спалахнув загальний бунт і не припинилися роботи.

Пентуера вразило також кілька нових явищ, яких ще місяць тому він не помічав.

Насамперед люд поділився на дві партії. Одні були прибічниками фараона й ворогами жерців, другі бунтували проти фінікійців. Одні доводили, що жерці повинні віддати фараонові скарби Лабіринту, другі наговорювали, що фараон занадто прихильний до чужинців.

Найдивніша, однак, була чутка, невідомо ким пущена, що Рамзес XIII виявляє ознаки божевілля… так само як його старший рідний по батькові брат, якого, власне, через це усунули від трону. Про це говорили жерці, писарі, навіть селяни.

— Хто це розпускає такі брехні?.. — спитав Пентуер в одного із знайомих інженерів.

— Це не брехня, — відповів той, — а сумна правда. В фіванських палацах бачили, як фараон бігав голий по садах… А одного вечора його святість уночі під вікнами цариці Нікотріс виліз на дерево і розмовляв з нею самою.

Пентуер запевнив його, що не далі як півмісяця тому бачив фараона при доброму здоров’ї, але відчув, що інженер не вірить йому.

«Це вже підступи Гергора, — подумав він. — Зрештою тільки жерці й могли так швидко дістати відомості з Фів…»

На якийсь час він навіть утратив охоту до виборів представників, але швидко віднайшов енергію, весь час повторюючи собі: що народ здобуде сьогодні, того не втратить завтра… Хіба що стануться якісь надзвичайні події!

За Мемфісом, на північ од пірамід і сфінкса, стояв уже на самій межі з пісками невеличкий храм богині Нут. Там жив; старий жрець Менес, найзнаменитіший у Єгипті звіздар та інженер.

Коли в державі починали споруджувати велику будівлю чи новий канал, Менес приходив туди і давав свої вказівки. Незважаючи на це, він жив убого й самотньо в своєму храмі, вночі спостерігаючи зорі, вдень працюючи над якимись приладами.

Вже кілька років Пентуер не був у цих місцях, тому вразили його занедбаність і убозтво. Цегляний мур розвалився, в саду посохли дерева, по подвір’ї тинялася худа коза й порпалося кілька курок.

Біля храму не було нікого. Аж коли Пентуер почав гукати, з пілона вийшов старий чоловік. Він був босий, у брудному чепці на голові, як селянин, стегна обвивала подерта пов’язка, а на плечах у нього була облізла шкура пантери. І все-таки постава його була сповнена гідності, а обличчя — розуму. Він пильно глянув на гостя і сказав:

— Або це мені здається, або ти — Пентуер.

— Це я, — відповів прибулий і щиро обняв старого.

— Го!.. Го!.. — вигукнув Менес, бо це був він. — Я бачу, ти змінився на достойних посадах! Шкіра в тебе гладенька, руки білі і золотий ланцюг на шиї. Таких прикрас довго мусить чекати богиня небесного океану, матінка Нут!..

Пентуер хотів зняти ланцюг, але Менес з усмішкою стримав його.

— Не треба! — сказав він. — Якби ти знав, які коштовності ми маємо на небі, то не квапився б жертвувати золото… Ти що, прийшов оселитися тут?..

Пентуер похитав головою.

— Ні, — відповів він. — Я прийшов лише вклонитись тобі, божественний учителю.

— А потім знов до двору?.. — сміявся старий. — Ох, ви, ви!.. Якби ви знали, що втрачаєте, залишаючи мудрість заради палаців, то були б найсмутнішими людьми…

— Ти сам, учителю?

— Як пальма в пустелі, особливо сьогодні, коли мій глухонімий пішов з кошиком до Мемфіса, щоб вижебрати щось для матері Ра та для її жерця.

— І не сумно тобі?..

— Мені?.. — вигукнув Менес. — За той час, що ми з тобою не бачились, я вирвав у богів кілька таємниць, яких не віддав би за обидві корони Єгипту!..

— Це секрет? — спитав Пентуер.

— Який там секрет!.. Рік тому я скінчив виміри й обчислення, що стосуються розмірів землі…

— Як це розуміти?

Менес оглянувся довкола і заговорив тихіше:

— Адже тобі відомо, — заговорив він, — що земля не плоска, як стіл, а велетенська куля, на поверхні якої є моря, країни й міста…

— Це відомо, — відповів Пентуер.

— Не всім, — заперечив Менес. — І вже зовсім не було відомо, яка завбільшки ця куля…

— А ти знаєш це? — майже злякано спитав Пентуер.

— Знаю. Наша піхота проходить за день близько тринадцяти єгипетських миль. Так от, земна куля така завбільшки, що наші воїни змогли б обійти її навколо за п’ять років.

— О боги!.. — вигукнув Пентуер. — І тобі не страшно, отче, думати про такі речі?..

Менес знизав плечима.

— Вимірювати величину — що ж у цьому страшного? — відповів він. — Чи піраміду вимірювати, чи землю — це все одно. Я робив ще важчі речі. Я вимірював відстань між нашим храмом і палацом фараона, не переправляючись за Ніл.

— Страх!.. — прошептав Пентуер.

— Який там страх?.. Я відкрив таке, чого ви справді будете боятись… Але про це не кажи нікому. Знаєш, у місяці паофі (липень — серпень) у нас буде затемнення сонця… вдень настане ніч… І нехай я помру голодною смертю, якщо помилився в обчисленні хоч на одну двадцяту години…

Пентуер доторкнувся до амулета, який висів у нього на шиї, й зашептав молитву. Потім сказав:

— Я читав у священних книжках, що вже не раз, на лихо людям, вдень ставало темно, як уночі. Але як це так? Не розумію.

— Ти бачиш піраміди? — спитав раптом Менес, показуючи на пустелю.

— Бачу.

— А зараз постав долоню перед очима… Бачиш піраміди?.. Не бачиш. Так от, затемнення сонця — це приблизно те ж саме: між сонцем і нами стає місяць, затуляє батька світла, І тоді настає пітьма…

— І це буде в нас? — спитав Пентуер.

— У місяці паофі. Я писав про це фараонові, сподіваючись, що він пожертвує щось для мого занедбаного храму. Але він, прочитавши листа, висміяв мене і звелів моєму посланцеві віднести цю звістку Гергорові.

— А Гергор?

— Дав нам тридцять мір ячменю. Це єдиний чоловік у Єгипті, який шанує мудрість; а молодий фараон — легковажний.

— Не будь суворий до нього, отче, — відповів Пентуер. — Рамзес Тринадцятий хоче поліпшити становище селян і ремісників: він дасть їм відпочинок на сьомий день, заборонить бити їх без суду, а може, і обдарує. їх землею…

— А я тобі кажу, що він легковажний! — роздратовано відповів Менес. — Два місяці тому я надіслав йому величезний план полегшення праці селян, а він так само висміяв мене… Він просто пихатий неук.

— Ти з упередженням ставишся до нього, отче. Але розкажи мені про твій план, і, може, я допоможу тобі його здійснити…

— План!.. — повторив старий. — Це вже не план, а готова річ…

Він підвівся з лави, і вони вдвох з Пентуером пішли до ставка в саду, де стояв навіс, густо обплетений виткими рослинами. Під навісом було велике колесо, насаджене на горизонтальну вісь, з багатьма цеберками на ободі. Менес увійшов у середину колеса й почав переступати ногами. Колесо закрутилось, а цеберка почала черпати воду з ставка і виливати її в корито, що стояло вище.

— Цікавий прилад! — сказав Пентуер.

— А ти догадуєшся, що він може зробити для єгипетського народу?

— Ні…

— Так от, уяви собі, що це колесо більше у п’ять або в десять разів і що приводить його в рух не людина, а кілька пар волів…

— Щось… щось ніби уявляю, — мовив Пентуер, — але ще не розумію.

— Та це ж так просто! — відповів Менес. — З допомогою цього колеса воли або коні могли б черпати воду з Нілу й виливати її в канали, що лежать один над одним… Тоді півмільйона людей, які зараз працюють при журавлях, могли б відпочивати… Тепер ти бачиш, що мудрість робить для людського щастя більше, ніж фараони.

Пентуер похитав головою.

— Скільки ж на це потрібно дерева, — сказав він, — скільки волів, скільки паші!.. Здається мені, отче, що твоє колесо не заступить сьомого дня відпочинку.

— Бачу, — відповів Менес, знизуючи плечима, — що не пішли тобі на користь чини. Але хоч ти і втратив кмітливість, яка дивувала мене колись, покажу тобі ще щось… Може, ти колись знову повернешся до мудрості і, коли я помру, схочеш працювати над удосконаленням і поширенням моїх винаходів.

Вони повернулися до пілона, і Менес підклав трохи палива під мідний казанок. Роздмухав огонь, і незабаром вода закипіла.

З казанка виходила вертикальна трубка, прикрита важким каменем. Коли в казанку закипіло, Менес сказав:

— Стань у тій ніші й дивись…

Він повернув важіль, прикріплений до трубки, і важкий камінь злетів у повітря, а кімната наповнилась клубами пари.

— Чудо!.. — вигукнув Пентуер. Але він швидко заспокоївся й запитав: — Ну, а цей камінь як може поліпшити долю народу?

— Камінь — ніяк, — відповів уже нетерпляче мудрець. — Але правду кажу тобі, а ти запам’ятай це: настане час, коли кінь і віл візьмуть на себе працю людини, а кипляча вода заступить коня й вола.

— Але яка користь із цього селянам? — наполягав Пентуер.

— Горе мені з тобою! — вигукнув Менес, хапаючись за голову. — Не знаю, чи ти постарівся, чи так розуму поменшало, але селяни заступили тобі весь світ. Якби мудреці думали тільки про селян, їм довелося б покинути свої книжки й обчислення і стати пастухами.

— Кожна річ має давати користь, — несміливо зауважив Пентуер.

— Ви, придворні люди, — мовив гірко Менес, — часто буваєте непослідовні! Коли фінікієць принесе вам рубін або сапфір, ви не питаєте, яка з нього користь, а купуєте цей камінь і ховаєте його в скриню. Та коли мудрець прийде до вас з винаходом, який зміг би змінити обличчя світу, ви зразу ж питаєте: яка з нього користь? Мабуть, боїтеся, щоб, винахідник не зажадав жменьку ячменю за річ, незбагненну для вашого розуму!

— Ти гніваєшся, отче?.. Я ж не хотів зробити тобі прикрість…

— Я не гніваюсь. Мені лише боляче. Ще двадцять років тому нас у цьому храмі було п’ятеро, що трудилися над відкриттям нових таємниць. Зараз я залишився сам і, клянусь богами, не можу знайти не тільки наступника, а навіть людину, яка б мене розуміла.

— Запевняю тебе, отче, я б залишився тут до смерті, щоб зрозуміти твої божественні наміри, — мовив Пентуер. — Але скажи сам, чи можу я зараз замкнутися в храмі, коли вирішуються доля держави й щастя простого народу і коли моя участь…

— Вплине на долю держави і кількох мільйонів людей, — глузливо перебив Менес. — О ви, дорослі діти в митрах і ланцюгах сановників!.. Через те, що ви можете зачерпнути води з Нілу, вам уже здається, що ви й можете стримати приплив або відплив річки. Певно, так само думає вівця, яка, йдучи за отарою, уявляє собі, що вона її веде!

— Але ж подумай тільки, вчителю! Серце молодого фараона сповнене благородства, він хоче дати народові сьомий день відпочинку, справедливий суд і навіть землю…

Менес похитав головою.

— Все це, — сказав він, — минуще. Молоді фараони старіють, а народ… Народ мав уже не один раз сьомий день відпочинку і землю, а потім їх втрачав… О, коли б тільки це мінялося… Скільки за три тисячі років змінилося в Єгипті династій і жерців, скільки міст і храмів обернулися на руїни, ба навіть наросли над ними нові шари землі… Все змінюється, за винятком того, що двічі по два — чотири, що трикутник — половина прямокутника, що місяць може закрити сонце, а кипляча вода підкидає камінь в повітря… В цьому тлінному світі є й лишається сама тільки мудрість. І горе тому, хто для речей минущих, як хмари, занедбує вічне! Його серце ніколи не знатиме спокою, а розум кидатиметься в усі боки, як човен в бурю.

— Боги промовляють твоїми устами, учителю, — відповів, подумавши, Пентуер. — Але хіба що одна людина з мільйона може збагнути їхню мудрість… І це добре… Бо що було б, і якби селяни цілими ночами вдивлялися в зорі, воїни робили обчислення, а сановники і фараон, замість того щоб правити, метали каміння з допомогою киплячої води? Поки б місяць і раз обійшов землю, ми всі повмирали б з голоду… Ніякі; колесо чи казанок не захистили б країну від нападу варварів

і не визначили б правосуддя покривдженим… Отже, — закінчив Пентуер, — хоч мудрість і потрібна, як сонце, кров і подих, ми, однак, не можемо всі бути мудрецями. На ці слова Менес нічого не відповів.

Кілька днів пробув Пентуер у храмі божественної Нут, милуючись то краєвидом піщаного моря, то родючої долини Нілу. Разом з Менесом він спостерігав зорі, оглядав колесо для черпання води, інколи ходив до пірамід. Він дивувався з бідності й геніальності свого вчителя, але в душі думав:

«Менес безперечно, бог, втілений в людину, і тому не дбає про земне життя, його колесо для черпання води не приживеться в Єгипті, бо, по-перше, у нас немає дерева, а по-друге, щоб обертати такі колеса, треба принаймні зо сто тисяч волів А де ж для них паша, хоча б і в Верхньому Єгипті?..»

Поиск по сайту: