Розділ п’ятдесят восьмий

Залишивши Абідос, Рамзес XIII поплив далі вгору по річці до міст Тан-та-рен (Дендера) і Кенне, які лежали майже навпроти: одне на східному, друге на західному берегах Нілу.

В Тан-та-рені було два визначних місця: став, у якому розводили крокодилів, і храм Гатор, при якому була вища школа. Тут вчили лікувати, співати побожних пісень, відправляти службу богам і, нарешті, астрономії.

Фараон побував в обох місцях. Він обурився, коли йому сказали викурити пахощі перед священними крокодилами, яких він вважав звичайними гадами, смердючими й дурними. А коли один із них під час жертвоприношення витяг голову й схопив фараона зубами за одяг, Рамзес так тріснув його по голові бронзовою кадильницею, що гад на якийсь час заплющив очі й розчепірив лапи, а потім позадкував у воду, наче зрозумівши, що молодий володар навіть з боку богів не терпить нахабства.

— Може, я вчинив блюзнірство? — спитав фараон верховного жерця.

Святий муж глянув краєм ока, чи хто не підслухує, і відповів:

— Якби я знав, що ти, володарю, піднесеш йому таку жертву, то подав би тобі довбню, а не курильницю. Цей крокодил — найнезносніша тварюка в усьому храмі… Якось він схопив дитину…

— І з’їв?..

— Батьки були задоволені… — відповів жрець.

— Скажи мені, спитав, подумавши, фараон, — як ви, розумні люди, можете поклонятися тваринам, яких до того ж, коли немає свідків, готові лупити палицями?..

Верховний жрець ще раз оглянувся і, пересвідчившись, що поблизу немає нікого, відповів:

— Сподіваюсь, що ти, володарю, не запідозриш людей, які визнають єдиного бога, що вони вірять у святість тварин… Усе, що робиться, робиться для простого люду… Бик Апіс, якого нібито вшановують жерці, найкращий бугай у всьому Єгипті, що підтримує породу нашої худоби… Ібіси і лелеки очищають від падла наші поля, коти виловлюють мишей у наших коморах, а крокодили очищають воду в Нілі, якою ми без їхньої допомоги напевно труїлися б… Тим часом легковажний і темний народ не розуміє користі, яку приносять ці тварини, і винищив би їх за один рік, якби ми не охороняли їх від цього релігійними обрядами. Це таємниця наших храмів, призначених для тварин, і нашого побожного ставлення до них. Ми обожнюємо те, що народ повинен шанувати, бо це приносить йому користь.

У храмі Гатор фараон швидко оглянув двори медичної школи і без особливого захоплення вислухав пророкування астрологів. Та коли верховний жрець-астроном показав йому золоту таблицю, на якій була вирізьблена карта неба, Рамзес запитав:

— А як часто збуваються ваші пророкування, які ви прочитуєте по зорях?

— Іноді збуваються.

— А якби ви пророкували по деревах, по камінцях, по рухові води, то теж збувалося б?

Верховний жрець зніяковів.

— Невже ти, святий володарю, вважаєш нас шахраями? Ми провіщаємо людям майбутнє, бо воно їх цікавить, і, правду кажучи, ото стільки вони й розуміються на астрономії.

— А що ви розумієте?

— Ми знаємо, — мовив жрець, — будову небесного склепіння й рухи зірок…

— Яка ж із цього кому користь?..

— Ми зробили чималі послуги Єгиптові. Ми вказуємо головний напрямок, за яким треба будувати споруди й копати канали. Без допомоги нашої науки морські кораблі не могли б навіть відпливти від берега. Ми, нарешті, укладаємо календар і обчислюємо майбутні явища на небі. Ось і тепер, наприклад, у нас незабаром буде затемнення…

Але Рамзес уже не слухав його; він одвернувся й вийшов. «Як можна, — думав фараон, — будувати храми для таких дитячих забавок, та ще й вирізьблювати наслідки цих забавок на золотих таблицях? Святі мужі уже не знають, за що їм хапатись від неробства!..»

Трохи забарившись у Тан-та-рені, фараон переїхав на другий берег Нілу до міста Кенне.

Там не було ні славетних храмів, ні священних крокодилів, ні золотих таблиць із зорями. Натомість там процвітали гончарство й торгівля. Звідти йшли два шляхи до портів Червоного моря — Косейру та Береніке — і дорога до порфірових гір, звідки привозили статуї й невеликі брили граніту.

В Кенне було дуже багато фінікійців, які з величезним захватом привітали володаря і піднесли йому в дар різних коштовностей більше як на десять талантів.

Незважаючи на це, фараон пробув у Кенне лише один день; йому дали знати з Фів, що священна мумія Рамзеса XII уже пробуває в Луксорському палаці і чекає на поховання.

В ті часи Фіви були величезним містом і займали площу близько дванадцяти квадратних кілометрів. Там був найбільший у Єгипті храм Амона і багато споруд, громадських і приватних. Головні вулиці були широкі, прямі й забруковані кам’яними плитами, береги Нілу теж обкладені каменем, будинки п’яти і шестиповерхові.

Перед кожним храмом і кожним палацом були велетенські брами з пілонами, тому Фіви назвали містом «стобрамним». Власне, це було місто, з одного боку, промислове і торговельне, а з другого — ніби поріг до вічності, бо на західному березі Нілу, в горах та міжгір’ях, була незліченна кількість гробниць — жерців, знаті та фараонів.

Своєю величчю Фіви завдячували двом фараонам: Аменготенові III, або Мемнонові, який «застав місто глиняне, а залишив кам’яне», і Рамзесові II, який довершив і доповнив будови, початі за Аменготепа.

На східному березі Нілу, в південній частині міста, був цілий квартал величних царських будівель — палаців, вілл і храмів, що на їхніх руїнах зараз стоїть містечко Луксор. Саме тут тіло фараона чекало останніх обрядів.

Коли прибув Рамзес XIII, всі Фіви вийшли йому назустріч; в будинках залишилися самі старі й каліки, а в завулках — злодії… Тут уперше люди випрягли коней з царської колісниці й самі потягнули її… Тут також уперше фараон почув вигуки й прокляття на адресу жерців, що дуже його втішило, а також благання, щоб кожен сьомий день був святом, що змусило володаря задуматись. Він справді хотів зробити такий подарунок трударям Єгипту, але не сподівався, що його наміри вже стали відомі і народ чекає їх здійснення.

Хоч проїхати треба було всього близько милі, але процесія тривала кілька годин. Царська колісниця дуже часто зупинялася серед тісних натовпів і не могла рушити далі, поки гвардії його святості не вдавалось підвести людей, які ниць лежали на землі.

Добравшись нарешті до царських садів, де він займав один з невеличких палаців, фараон був такий втомлений, що цього дня не займався державними справами. Лише на другий день він обкурив пахощами мумію батька, яка стояла в головному царському палаці, і сказав Гергорові, що тіло можна перевезти в гробницю.

Проте це зробили не зразу.

З палацу небіжчика перевезли до храму Рамзеса, де він спочивав добу. Потім урочиста процесія з мумією рушила до храму Амона-Ра.

Деталі поховального обряду були такі самі, як і в Мемфісі, тільки тепер це робилося з більшою урочистістю і пишнотою.

Царські палаци, які стояли на правому боці Нілу, в південній частині міста, сполучала з храмом Амона-Ра, що містився в північній його частині, єдина в своєму роді дорога. Це була алея на два кілометри завдовжки, дуже широка, обсаджена не тільки велетенськими деревами, але ще й оточена двома рядами сфінксів. Деякі з них мали на лев’ячих тілах людські голови, інші — баранячі. Таких статуй вздовж дороги стояло кількасот.

По обидва боки алеї тіснилися незчисленні юрби людей з Фів та з околиць, а між ними серединою дороги посувалася поховальна процесія. Попереду йшли музиканти різних полків, юрби плакальниць, хори співаків, усі цехи ремісників і купців, депутації від кількох десятків номів із своїми богами й корогвами, депутації від кільканадцяти народів, які підтримували стосунки з Єгиптом… І знову музиканти, плакальниці й хори жерців.

І цього разу царську мумію везли в золотому човні, але набагато розкішнішому, ніж у Мемфісі. Колісниця, на якій стояв човен та яку везли вісім пар білих волів, була поверхів на два заввишки і майже потопала серед вінків та букетів; вона була прикрашена страусовими перами та дорогими тканинами. Колісницю оповивали густі клуби диму з курильниць, і здавалося, що Рамзес XII являється своєму народові уже як бог, у хмарах. З пілонів усіх фіванських храмів долинало гуркотіння, схоже на далекий грім, та могутній і тужливий дзвін бронзових блях.

Хоч алея сфінксів була вільна й широка, хоч поховальна процесія посувалася під наглядом єгипетських воєначальників, а отже, у повному порядку, — на ці два кілометри, що. відділяли палац від храму Амона, пішло три години.

Лише коли мумію Рамзеса XII внесли в храм, із палацу на золотій колісниці, запряженій парою баских коней, виїхав Рамзес XIII. Люди, що стояли вздовж алеї і під час процесії поводилися досить спокійно, побачивши свого улюбленого фараона, вибухнули такими голосними вигуками, що в них розчинилися гримотіння й дзвони, що долинали з пілонів храмів.

Була хвилина, коли охоплені захватом люди хотіли вибігти на середину алеї й оточити фараона. Але Рамзес одним рухом руки зупинив цю живу повінь і запобіг святотатству.

За, кільканадцять хвилин фараон проїхав алею і зупинився перед велетенськими пілонами найвеличнішого храму в Єгипті.

Як Луксор був кварталом царських палаців у південній частині міста, так Карнак був кварталом богів у північній. Головним центром Карнака був храм Амона-Ра. Сама ця споруда займала чотири морги, а сади й ставки, що оточували її, — близько сорока моргів. Перед храмом стояли два пілони на десять поверхів заввишки. Подвір’я, оточене довгою галереєю, що спиралася на колони, займало близько двох моргів, а колонна Зала, в якій збиралися люди привілейовані, — майже морг. То була вже не будівля, а ціле містечко.

Ця зала, або гіпостиль, мала близько ста п’ятдесяти кроків у довжину і сімдесят п’ять у ширину. Її стелю підтримувало сто тридцять чотири колони, з них дванадцять центральних колон мали по п’ятнадцять кроків в обхваті і до шести поверхів висоти.

Статуї, які стояли в храмі біля пілонів та над священним ставом, були відповідних розмірів.

Біля велетенської брами чекав фараона достойний Гергор, верховний жрець цього храму. Оточений цілим почтом жерців, Гергор майже гордовито привітав володаря і, обкурюючи його пахощами, навіть не дивився на нього. Потім він провів фараона через подвір’я до гіпостилю й наказав пропустити депутації за храмовий мур.

Посередині гіпостилю стояв човен, з мумією померлого володаря, а по обидва боки від неї, один навпроти одного, — два трони однакової висоти. На одному сів Рамзес XIII, оточений полководцями й номархами, на другому — Гергор, оточений жерцями. Потім верховний жрець Мефрес подав Гергорові митру Аменготепа, і молодий фараон удруге побачив на голові Гергора золоту змію — символ царської влади.

Рамзес зблід від гніву і подумав: «Гляди, щоб я не зняв з тебе цей урей разом з твоєю головою!..». Але він змовчав, знаючи, що в цьому найвеличнішому єгипетському храмі Гергор — господар, рівний богам, і владика чи не вищий від самого фараона.

В той час, коли народ заповнював подвір’я, а за пурпуровою завісою, що відділяла від простих смертних, решту храму, забриніли арфи й почувся тихий спів, Рамзес розглядав

залу.

Цілий ліс могутніх колон, згори й донизу покритих малюнками, таємниче освітлення, склепіння, що, здавалося, повисло десь під самим небом, справляли на нього приголомшливе враження.

«Що таке, — думав він, — виграти битву під Содовими озерами?.. Збудувати таку споруду — оце подвиг!.. А вони ж її збудували!..»

В цю хвилину він відчув могутність жерців. Хіба ж він, його військо і навіть весь народ змогли б зруйнувати цей храм?.. А якщо не можна нічого вдіяти з будівлею, чи ж легше буде впоратися з її будівниками?..

З прикрих роздумів його вивів голос верховного жерця Мефреса.

— Святий володарю, — мовив старий, — і ти, найдостойніший повірнику богів (він уклонився Гергорові), і ви, номархи, писарі, воїни й простий люде! Найдостойніший верховний жрець цього храму Гергор скликав нас, щоб ми, за давнім звичаєм, обміркували земні вчинки померлого фараона і відмовили йому або визнали за ним право на поховання.

Кров ударила в голову фараонові. Мало того, що його тут зневажають, то ще й сміють судити про вчинки його батька, вирішувати, чи має він право на поховання. Та він заспокоївся. Це був зрештою тільки звичай — такий давній, як і єгипетські династії. Насправді не йшлося тут ні про який суд, а про вихваляння небіжчика.

На знак, поданий Гергором, верховні жерці посідали на табурети, але номархи та воєначальники, що оточували трон Рамзеса, не сіли, бо для них не було стільців.

Фараон запам’ятав і цю образу, але він так володів собою, що не можна було догадатись, чи він помітив цю зневагу до своїх близьких.

Тим часом святий Мефрес обмірковував життя покійного фараона.

— Рамзес Дванадцятий, — говорив він, — не вчинив жодного з сорока двох гріхів, отже, суд богів винесе йому милостивий вирок. А оскільки царська мумія, завдяки винятковій дбайливості жерців, має всі амулети, молитви, настанови й заклинання — немає сумніву, що померлий фараон уже перебуває в країні богів, сидить поруч з Осірісом, і сам є Осірісом. Божественна природа Рамзеса Дванадцятого виявилася вже в його земному житті. Він царював понад тридцять років, дав народові тривалий мир і збудував чи вивершив багато храмів. Крім того, він сам був верховним жерцем і найпобожніших жерців перевершував своєю побожністю. За його царювання на першому місці було шанування богів та піднесення священного стану жерців. За це й любили його сили небесні, а один з фіванських богів, Хонсу, уволивши прохання фараона, навіть побував у країні Бухтен і там зцілив царську доньку, вигнавши з неї злого духа. Мефрес передихнув і говорив далі:

— Оскільки я довів вам, найдостойніші, що Рамзес Дванадцятий був богом, ви спитаєте, з якою ж метою ця вища істота зійшла на єгипетську землю й провела на ній кілька десятків років? А з тією метою, щоб виправити цей світ, дуже зіпсутий внаслідок занепаду віри. Бо хто сьогодні думає про побожність, хто виконує волю богів? На далекій півночі ми бачимо великий ассірійський народ, який вірить лише в силу меча, а замість того щоб плекати мудрість і служити богам, прагне до підкорення народів. Ближче до нас живуть фінікійці, для яких богом є золото, а богослужінням — здирство й лихварство. Інші ж народи, як, наприклад, хетти на сході, лівійці на заході, ефіопи на півдні, греки на Середземному морі, — все це варвари й грабіжники. Замість того щоб працювати, вони грабують, а замість того щоб вправлятись в мудрості, п’ють, грають в кості або вилежуються, як стомлена худоба. На світі є тільки один народ, справді побожний і мудрий — єгипетський; але подивіться, що діється й тут! Внаслідок напливу чужоземців, які не вірять у богів, віра в нас занепала. Знать і сановники за келихом вина кепкують з богів та вічного життя, а простий люд обкидає болотом святі статуї й не приносить жертв храмам. Місце побожності заступила розкіш, місце мудрості — розпуста. Кожен хоче носити велику перуку, маститися особливими пахощами, мати ткані золотом сорочки й фартушки, прикрашати себе ланцюгами й зап’ястями з коштовними каменями. Пшеничного коржа йому вже мало: він хоче тістечок з молоком і медом; пивом миє ноги, а спрагу гамує заморськими винами. Через це вся знать у боргах, народ знемагає від роботи і терпить побої, а тому то тут, то там вибухають бунти. Що я кажу — «то тут, то там»?.. З певного часу по всьому Єгипту, завдяки невідомим підбурювачам, ми чуємо вигуки: «Дайте нам відпочинок кожного сьомого дня!.. Не бийте нас без суду!.. Дайте нам у власність шматок землі!..» Адже це початок руїни нашої держави, руїни, проти якої треба знайти порятунок! А цей порятунок можна знайти тільки в релігії, яка навчає нас, що народ повинен працювати, святі мужі, як знавці волі богів, — вказувати йому путь, а фараон і його сановники — стежити, щоб працювали ретельно. Цього нас навчає релігія; на її засадах правив рівний богам Осіріс-Рамзес Дванадцятий. Ми, верховні жерці, визнавши його побожність, вирізьбимо такий напис на його гробниці і в храмах:

«Бик Гор, дужий Апіс, що поєднав корони царства, золотий яструб, що править мечем, переможець дев’яти народів, цар Верхнього й Нижнього Єгипту, володар двох світів, син сонця Мер-Амон-Рамзес, улюбленець Амона-Ра, господар і володар Фіваїди, син Амона-Ра, названий син Гора, народжений Гормахісом, цар Єгипту, володар Фінікії, владика дев’яти народів».

Коли присутні ствердили цей напис схвальними вигуками, з-за завіси вибігли танцівниці і протанцювали перед саркофагом священний танець, а жерці запалили курильниці. Потім мумію зняли з човна і внесли до святилища Амона, куди Рамзес XIII уже не мав права заходити.

Незабаром служба скінчилась, і всі, зібрані сюди, покинули храм.

Повертаючись до Луксорського палацу, молодий фараон так поринув у свої думки, що майже не помічав величезної юрби й не чув її вигуків.

«Я не можу обманювати сам себе, — думав Рамзес — Верховні жерці зневажають мене, чого не знав досі жодний фараон, і навіть підказують мені, як я можу здобути їхню ласку. Вони хочуть правити державою, а я маю стежити, щоб народ виконував їхні накази… Але буде інакше: я наказуватиму, а ви будете виконувати. І або я загину, або поставлю на ваші шиї свою царську ногу…».

Два дні священна мумія Рамзеса XII пробувала в храмі Амона-Ра, в місці такому божественному, що, крім Гергора й Мефреса, навіть верховні жерці не мали права туди входити. Перед мертвим горіла лише одна лампада, вогонь якої, підтримуваний чудесним способом, ніколи не згасав. Над небіжчиком висів у повітрі символ людської душі — яструб з людською головою. Чи це був механізм, чи справді жива істота, ніхто не знав. Але певним було те, що жерці, які зважувались крадькома зазирнути за завісу, бачили, що ця істота висіла в повітрі, не спираючись ні на що, ворушила устами й поводила очима.

Поховальний обряд тривав далі. Золотий човен перевіз мумію на той бік Нілу. Але спершу він, оточений величезним почтом жерців, плакальниць, воїнів і люду, обкурюваний пахощами, під музику, голосіння і співи, проїхав головною вулицею Фів.

Це була, мабуть, найкраща вулиця в усьому єгипетському царстві: широка, рівна, обсаджена деревами. П’ятиповерхові і навіть шестиповерхові будинки були згори донизу викладені мозаїкою або покриті, кольоровими барельєфами. Здавалося, що на цих будинках розвішені величезні барвисті килими чи картини, які зображають працю купців, ремісників, моряків, а також далекі країни та їхні народи.

Одне слово, це була не вулиця, а безконечна галерея картин, варварських щодо рисунка, яскравих щодо барв.

Поховальна процесія пройшла близько двох кілометрів з півночі на південь. Приблизно посередині міста вона зупинилась, а потім повернула на захід, до Нілу.

В цьому місці посеред річки був великий острів, до якого вів міст, збудований на човнах. Щоб уникнути якогось нещастя, воєначальники, які очолювали процесію, ще раз вишикували почет, по четверо в ряд, і звеліли їм іти дуже повільно і не в ногу. Для цього музиканти, що йшли попереду окремих груп, грали пісні, кожну в іншому ритмі.

Через кілька годин процесія перейшла перший міст, потім острів, потім другий міст і опинилася на лівому, західному березі Нілу.

Якщо східну половину Фів можна було назвати містом богів і царів, то західна була ділянкою меморіальних храмів і гробниць.

Процесія посувалася від Нілу в напрямі до гір центральною дорогою. На південь від цієї дороги стояв на пагорбі храм, що увічнював перемоги Рамзеса III. Стіни його були вкриті розписом, що зображав подолані народи: хеттів, аморейців, філістимлян, ефіопів, арабів та лівійців. Трохи нижче підносились дві велетенські статуї Аменготепа II в сидячій позі, висотою поверхів на шість. Одна з цих статуй мала чудесну властивість: коли на неї падало перше проміння сонця, вона починала бриніти, мов арфа, на якій обривалися струни.

Ще ближче до дороги, теж ліворуч від неї, стояв Рамзессеум — не дуже великий, але красивий храм Рамзеса II. Його вхід стерегли чотири статуї з царськими регаліями в руках, а на подвір’ї височіла статуя Рамзеса II, поверхів на чотири заввишки.

Дорога йшла поступово вгору, і дедалі виразніше було видно похилі узгір’я, подірявлені, як губка: це були гробниці єгипетських сановників. При вході до них, між стрімкими скелями, стояв дуже оригінальний храм цариці Хатасу. Ця будівля мала чотириста п’ятдесят кроків у довжину. З подвір’я, обнесеного муром, сходи вели на друге подвір’я, оточене колонами, під яким був підземний храм. З колонного подвір’я ще одні сходи вели до храму, видовбаного в скелі, під яким теж були підземелля.

Таким чином, храм мав два яруси, нижчий і вищий, з яких кожен, в свою чергу, поділявся на підземний і надземний. Сходи були величезні; поручні заміняли два ряди сфінксів, а вхід на кожні сходи стерегли по дві статуї в сидячих позах.

Від храму Хатасу починалась похмура ущелина, яка вела від гробниць вельмож до царських гробниць. Між двома цими ділянками містилася видовбана в скелі гробниця верховного жерця Ретеменофа; зали і коридори її займали близько двох моргів підземелля.

Дорога в ущелині стала така стрімка, що люди мусили допомагати волам, підштовхуючи жалобний човен. Почет посувався ніби по карнизу, видовбаному на одній із стін ущелини, і нарешті зупинився на широкій площадці, що підносилася на кільканадцять поверхів від дна ущелини. Тут були двері до підземної гробниці, яку фараон будував собі протягом тридцяти років свого царювання. Ця гробниця була справжнім палацом з покоями для фараона, його родини та слуг, з трапезною, опочивальнею, ванною, з капличками, призначеними для різних богів, і, нарешті, з колодязем, на дні якого була невеличка камера, де навіки мала спочити мумія фараона.

При світлі смолоскипів видно було стіни всіх покоїв, вкриті написами й картинами, які відтворювали всі справи й розваги небіжчика: полювання, будування храмів та каналів, тріумфальні походи, урочисті відправи на честь богів, битви війська з ворогами, працю людей… Але це ще не все. Покої були не тільки заставлені меблями, посудом, колісницями, зброєю, квітами, наповнені м’ясом, печивом і вином, але в них ще стояло безліч статуй. Це були незчисленні зображення Рамзеса XII, його жерців, міністрів, жінок, воїнів та рабів. Фараон і після смерті не міг обійтися без коштовних меблів, вишуканої їжі й вірних слуг.

Коли жалобна колісниця зупинилася біля входу в гробницю, жерці витягли царську мумію із саркофага й поставили її на землю, обперши плечима об скелю.

Тоді Рамзес XIII обкурив тіло батька пахощами, а цариця Нікотріс, обнявши мумію за шию, почала, ридаючи, голосити:

— «Я сестра твоя, дружина твоя Нікотріс, не покидай мене, о великий! Невже ти справді хочеш, мій добрий батьку, щоб я пішла від тебе? А як я піду, ти зостанешся сам і чи хоч хто-небудь буде з тобою?..»

Тоді верховний жрець Гергор обкурив пахощами мумію, а Мефрес розлив вино і проказав:

— «Твоєму двійникові ми жертвуємо це, Осірісе-Мер-АмонРамзесе, володарю Верхнього й Нижнього Єгипту, голос якого праведний перед великим богом…»

Потім заголосили плакальниці і заспівали хори жерців.

Хор І. «Тужіть, тужіть, ридайте, ридайте, без упину ридайте, так голосно, як тільки можете…»

Плакальниці: «О достойний мандрівнику! Ти спрямовуєш свої кроки до землі вічності! Як же швидко забирають тебе в нас!..»

Хор II. «Яке чудове те, що діється з ним! Оскільки він дуже шанував бога Хонса з Фів, то бог дозволив йому відійти на Захід, стати в лави слуг його».

Плакальниці. «О ти, якого оточувало стільки слуг, будеш тепер в землі, що прирікає на самотність… Ти, який мав тонкі шати й любив чисту білизну, лежиш тепер у вчорашній одежі!..»

Хор I. «З миром, з миром на Захід, о повелителю наш, іди з миром… Ми побачимося знову, коли настане день вічності, бо ти ідеш в країну, яка єднає між собою всіх людей»

Почалися останні обряди. Привели вола й антилопу, яких мав забити Рамзес XIII, але забив його заступник перед богами, верховний жрець Сем. Нижчі жерці швидко оправили тварин, а Гергор і Мефрес, взявши їхні стегна, по черзі почали прикладати їх до рота мумії. Але мумія не хотіла їсти, бо була ще не оживлена і уста її були ще закриті. Щоб усунути цю перешкоду, Мефрес обмив її священною водою і обкурив пахощами, проказуючи заклинання:

«Ось стоїть мій батько, ось стоїть Осіріс-Мер-Амон-Рамзес. Я твій син, я Гор, приходжу до тебе, щоб очистити тебе й оживити… Я складаю заново твої кістки, зрощую те, що було розтяте, бо я Гор, месник за батька мого… Ти сидиш на троні Ра і наказуєш богам. Коли ти й справді Ра, що походить від Нут, яка народжує Ра кожного ранку, який народжує Мер-Амон-Рамзеса щодня так, як Ра…».

Кажучи це, верховний жрець доторкався амулетами до уст, грудей, рук і ніг мумії.

Далі знову заспівали хори.

Хор І. «Осіріс-Мер-Амон-Рамзес буде віднині їсти й пити все, що їдять і п’ють боги. Він тепер сидить разом з ними, він здоровий і дужий, як і вони…»

Хор II. «Він володіє всіма своїми членами; йому прикро, коли він голодний і не може їсти і коли відчуває спрагу, а пити не може».

Хор І. «О боги, дайте Осірісові-Мер-Амон-Рамзесові тисячі тисяч келихів вина, тисячі шат, хлібин і биків…»

Xор II. «О ви, що живете на землі й будете приходити сюди, — якщо вам життя миле, а смерть — огидна, якщо ви прагнете передати спадок нащадкам вашим, прокажіть молитву за небіжчика, що похований тут…»

Мефрес. «О ви, великі, ви, пророки, князі, писарі й фараони, ви, інші люди, які через мільйон років після мене прийдете!.. Якщо хтось із вас замінить моє ім’я своїм, бог покарає його і знищить на цій землі…»

Після цього заклинання жерці запалили смолоскипи, взяли царську мумію і знову поклали її в футляр, а футляр — у кам’яний саркофаг, який в загальних рисах мав форму людського тіла. Потім, не зважаючи на крик, голосіння та опір плакальниць, вони занесли цей величезний тягар у гробницю. Поминувши при світлі смолоскипів кілька коридорів і покоїв, вони зупинилися в одному з них, де був колодязь. У цей отвір жерці опустили саркофаг і самі зійшли за ним у підземелля. Там вони поставили саркофаг в тісній камері І швидко замурували вхід до неї так, що навіть найдосвідченіше око не знайшло б його. Потім вони повернулись нагору і так само дбайливо замурували вхід до колодязя.

Все це жерці зробили самі, без свідків, і так старанно, що мумія Рамзеса XII ще й донині спочиває в своїй таємничій оселі, однаково схована від грабіжників, як і від сучасних дослідників. За двадцять дев’ять століть зруйновано багато царських гробниць, але ця залишилася незайманою.

В той час як одна група жерців ховала тіло побожного фараона, друга група, освітивши підземні покої, запросила живих на трапезу.

До трапезної зайшли: Рамзес XIII, цариця Нікотріс, верховні жерці Гергор, Мефрес і Сем та кільканадцять цивільних і військових сановників. Посеред кімнати стояли столи, заставлені стравами, вином і квітами, а під стіною сиділа вирізьблена з порфіру статуя померлого фараона. Здавалося, він дивиться на присутніх і з меланхолійним усміхом запрошує їх, щоб їли.

Трапеза почалася священним танцем, який супроводився співом однієї з верховних жриць:

«О, ловіть дні щастя, бо життя триває лише одну мить, пізнавайте щастя, бо як зійдете в могилу, спочинете там навіки, і дні ваші тягтимуться безконечно!..»

Після жриці виступив пророк і під супровід арф заговорив співучим голосом:

«Світ — це постійна зміна і постійне відновлення. Мудрий це уклад долі, гідна подиву ухвала Осіріса, що в міру того як тіло з бігом часу руйнується й гине, на зміну йому приходять інші тіла…

Фараони, ці боги, які були до нас, спочивають у своїх пірамідах; мумії і двійники їхні збереглися. А палаци, які вони збудували, вже не стоять на давніх місцях, немає їх зовсім…

Отже, не впадай у розпач, а віддайся своїм жаданням і щастю і не край свого серця, аж поки не прийде той день, коли ти будеш благати, а Осіріс, бог, серце якого вже не б’ється, не схоче вислухати просьб і благань…

Жалі всього світу не повернуть щастя тому, хто лежить в могилі; отже, лови дні щастя й не лінуйся втішатись. Воістину, нема людини, яка могла б забрати з собою добро своє на той світ; воістину, нема людини, яка пішла б туди і повернулась!..»

Трапеза скінчилася, і достойне зібрання, ще раз обкуривши пахощами статую небіжчика, повернулося до Фів. У храмі гробниці лишилися самі жерці, щоб приносити фараонові жертви, та варта, що мала стерегти гробницю від святотатців-грабіжників.

Відтоді Рамзес XII залишився сам у своїй таємничій оселі. Крізь невеличке, сховане в камені віконце пробивалося до нього тьмяне світло; замість страусових пер над фараоном шелестіли крила величезних кажанів; замість музики — лунало нічної пори тужливе завивання гієн та деколи могутнє рикання лева, який зі своєї пустелі вітав фараона в гробниці.

Поиск по сайту: