Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ шістдесят третій



 

Дванадцятого паофі з різних єгипетських храмів стали ширитись неспокійні вісті.

За кілька останніх днів у храмі Гора перекинувся вівтар, у храмі Ісіди плакала статуя богині. В храмі Амона Фіванського та в гробниці Осіріса в Дендерах теж випадали недобрі пророкування. З цих несхибних ознак жерці робили висновок, що Єгиптові загрожує якесь велике нещастя ще до того, як скінчиться місяць.

Як наслідок того верховні жерці Гергор і Мефрес наказали влаштовувати священні процесії довкола храмів та приносити пожертви богам по домівках.

Одразу ж на другий, день, тринадцятого паофі, в Мемфісі відбулася велика процесія: бог Пта вийшов із свого храму, а богиня Ісіда зі свого. Обоє богів посувалися до центру міста в оточенні невеликого почту віруючих, переважно жінок. Вони мусили, однак, повернутись, бо єгиптяни кепкували з них, а іновірці зважувались навіть кидати каміння у святі човни богів.

Поліція, бачачи такі неподобства, поводилась байдуже, а дехто з поліційних доглядачів брав навіть участь у цих непристойних жартах. Опівдні якісь невідомі люди почали розповідати юрбі, що стан жерців не дозволяє жодних пільг робочому люду і намагається зчинити бунт проти фараона.

Надвечір під храмами почали збиратися юрби робітників, які свистіли й кепкували з жерців. Вони кидали каміння в брами, а якийсь розбійник навіть прилюдно відбив носа Торові, що пильнував свій храм.

Через кілька годин після заходу сонця верховні жерці та їхні найвірніші прибічники зібралися в храмі Пта. Тут був достойний Гергор, Мефрес, Ментезуфіс, троє номархів та головний суддя Фів.

— Жахливі часи! — перший заговорив суддя. — Я знаю напевно, що фараон хоче підбурити чернь напасти на храми…

— Я чув, — озвався номарх Себа, — що він надіслав наказ Нітагерові, щоб той якнайшвидше прибув сюди з своїм військом, наче тут і так його мало!..

— Сполучення між Нижнім і Верхнім Єгиптом від учора перерване, — додав номарх Аа. — На шляхах стоїть військо, а галери його святості оглядають кожен корабель, що пливе Нілом.

— Рамзес Тринадцятий — не «святість», — сухо зауважив Мефрес, — бо він не дістав корони з рук богів.

— Все це були б дрібниці, — перебив головний суддя. — Найгірше — зрада… Я маю відомості, що багато молодих жерців співчувають фараонові і про все йому доносять…

— Є навіть такі, що згодилися допомогти війську зайняти храми, — додав Гергор.

— Військо має ввійти до храмів?.. — вигукнув Себа.

— Такий принаймні наказ віддано на двадцять третє паофі, — відповів Гергор.

— І ти, достойний отче, говориш про це спокійно? — спитав номарх Амента.

Гергор знизав плечима, а номархи почали перезиратися.

— Цього я вже не розумію!.. — майже з гнівом озвався номарх Аа. — При храмах є ледве кількасот воїнів, жерці зраджують, фараон відрізає нас від Фів і підбурює народ, а достойний Гергор каже про це, ніби запрошує нас на бенкет… Або захищаймось, якщо ще можна, або…

— Скорімось його святості?.. — іронічно запитав Мефрес. — На це ви завжди матимете час!..

— Але ми хотіли б щось знати про засоби оборони… — мовив номарх Себа.

— Боги оборонять своїх слуг, — відповів Гергор. Номарх Аа заломив руки.

— Якщо й мені вільно відкрити своє серце, то мене теж дивує ваша байдужість, — озвався головний суддя. — Майже весь простий люд проти нас…

— Простий люд — мов ячмінь на полі: хилиться за вітром, — відповів Гергор.

— А військо?..

— Яке військо не схилиться перед Осірісом?

— Я знаю це, — нетерпляче перебив номарх Аа, — але не бачу ані Осіріса, ані того вітру, який мусить прихилити до нас народ… Тим часом фараон уже сьогодні привернув його до себе обіцянками, а завтра виступить з дарунками…

— Тривога сильніша за дарунки та обіцянки, — відповів Гергор.

— Чого ж їм боятися?.. Тих трьохсот воїнів, що є в нас?

— Вони злякаються Осіріса.

— Та де ж він?.. — обурено допитувався номарх Аа.

— Ви побачите його всі. Але щасливий був би той, хто на цей день осліпнув би..

Ці слова Гергор вимовив з таким непохитним спокоєм, що в кімнаті залягла тиша.

— Але що ж нам врешті робити?.. — спитав невдовзі головний суддя.

— Фараон хоче, щоб народ напав на храми двадцять третього, — сказав Гергор. — А ми мусимо зробити так, щоб на нас напали двадцятого паофі.

— О вічно живі боги! — знову вигукнув номарх Аа, піднявши руки. — Нащо ж це ми мусимо накликати нещастя на наші голови, та ще й на два дні раніше?..

— Слухайте Гергора, — рішуче озвався Мефрес, — і всіма засобами намагайтесь викликати цей напад уранці двадцятого паофі.

— А коли нас і справді розіб’ють?.. — збентежено запитав суддя.

— Якщо не допоможуть заклинання Гергора, тоді я покличу богів на допомогу, — відповів Мефрес, і в очах його блиснув зловісний вогник.

— А! Ви, верховні жерці, маєте свої таємниці, яких нам не можна відкривати, — сказав головний суддя. — Ми зробимо, як ви кажете, й викличемо напад двадцятого… Але пам’ятайте, що кров наша і дітей наших упаде на ваші голови…

— Хай упаде!..

— Хай буде так!.. — вигукнули в один голос обидва верховні жерці.

Потім Гергор додав:

— Ми вже десять років правимо державою і за цей час нікому з вас не заподіяли кривди, додержувались усіх своїх обіцянок. То будьте терплячі й вірні нам ще кілька днів, щоб побачити силу богів і дістати нагороду.

Незабаром номархи попрощалися з верховними жерцями, навіть не приховуючи свого смутку й тривоги. Гергор і Мефрес залишилися вдвох.

Після довгої мовчанки озвався Гергор:

— Так, цей Лікон добре прислужився, вдаючи божевільного. Але якби можна було підставити його замість Рамзеса!..

— Якщо-вже мати не могла відрізнити, — відповів Мефрес, — то він таки має бути добре схожий… А сісти на троні й промовити кілька слів до присутніх, напевно, зуміє. Зрештою ми будемо біля нього…

— Страшенно дурний блазень!.. — зітхнув Гергор, потираючи лоба.

— Він мудріший за мільйони інших людей, бо має подвійне бачення і може зробити великі послуги державі…

— Ти, достойний отче, весь час кажеш мені про це подвійне бачення, — відповів Гергор. — Я хочу нарешті пересвідчитись в тому сам.

— Хочеш? — запитав Мефрес. — То ходім… Але заклинаю тебе богами, Гергоре, про те, що ти побачиш, не згадуй навіть перед власним серцем.

Вони зійшли в підземелля храму Пта і опинилися у великому льоху, ледве освітленому каганцем. При блідому світлі

Гергор побачив чоловіка, який їв, сидячи за столом. На ньому був плащ гвардії фараона.

— Ліконе, — мовив Мефрес, — найвищий сановник держави хоче побачити здібності, якими обдарували тебе боги… Грек відштовхнув полумисок з їжею і почав бурчати:

— Проклятий той день, коли мої підошви торкнулися вашої землі!.. Краще б я працював у копальнях і мене били киями…

— На це завжди буде час, — суворо зауважив Гергор. Грек замовк і раптом почав тремтіти, побачивши в Мефреса в руці кульку з темного кришталю. Він зблід, погляд його помутився, на обличчі виступили краплини поту. Очі його втупилися в одну точку, ніби прикуті до кришталевої кульки.

— Вже спить, — мовив Мефрес. — Хіба це не диво?

— Якщо не прикидається.

— Ущипни його… вколи… навіть упечи… — мовив Мефрес. Гергор витяг з-під білих шат кинджала і замірився, ніби

хотів ударити Лікона межи Очі. Але грек не поворухнувся, навіть повіки його не здригнулися.

— Поглянь сюди, — мовив Мефрес, наближаючи до Лікона кристал. — Ти бачиш того, хто вкрав Каму?..

Грек схопився з крісла із стиснутими кулаками. На губах у нього виступила піна.

— Пустіть мене!.. — кричав він хрипким голосом. — Пустіть, щоб я напився його крові…

— Де він зараз? — питав Мефрес.

— У маленькому палаці, що стоїть в саду біля річки… З ним гарна жінка… — шепотів Лікон.

— Її звуть Геброн, вона дружина Тутмоса, — підказував Гергор. — Признайся, Мефресе, — додав він, — щоб це бачити, не треба мати подвійного зору…

Мефрес стиснув тонкі губи.

— Якщо й це не переконує тебе, я покажу щось краще, — відповів він. — Ліконе, знайди зараз зрадника, який шукає дорогу до скарбниці Лабіринту.

Сплячий грек пильніше вдивився в кульку і незабаром відповів:

— Я бачу його… Він одягнений у плащ жебрака…

— Де він зараз?..

— Лежить на подвір’ї заїзду, недалеко від Лабіринту… Вранці він буде там..

— Який він із себе?

— У нього руда борода й волосся… — відповів Лікон.

— Ну що? — спитав Мефрес Гергора.

— Ти, достойний отче, маєш добрих вивідувачів, — відповів Гергор.

— Та зате доглядачі Лабіринту погано його пильнують! — гнівно мовив Мефрес — Я ще сьогодні вночі поїду туди з Ліконом, щоб остерегти місцевих жерців. Коли мені пощастить урятувати скарб богів, ти дозволиш, щоб я став його доглядачем…

— Як хочеш, достойний отче, — відповів Гергор байдуже. А тим часом подумав: «Нарешті побожний Мефрес починає показувати зуби й пазурі… Сам хоче стати тільки… доглядачем Лабіринту, а свого вихованця Лікона зробити тільки… фараоном!.. Воістину, щоб задовольнити жадобу моїх помічників, боги мусили б створити десять Єгиптів…»:

Коли обидва жерці покинули підземелля, Гергор просто серед ночі пішки повернувся до храму Ісіди, де він жив, а Мефрес наказав приготувати двоє кінних ношів. В одні ноші молодші жерці поклали сонного Лікона з мішком на голові, у другі верховний жрець сів сам і, оточений кількома верхівцями, галопом помчав до Фаюму.

Уночі з чотирнадцятого на п’ятнадцяте паофі жрець Саменту, виконуючи обіцянку, дану фараонові, потайним коридором, який знав тільки він, пробрався в Лабіринт. В руці у нього була в’язка смолоскипів, з яких горів лише один, а за плечима в нього був невеликий кошик з приладами.

Саменту дуже легко переходив із зали до зали, з коридора до коридора, одним дотиком відсуваючи кам’яні плити в колонах і стінах, де були потайні двері. Іноді він вагався і тоді відшукував таємні знаки на стінах та порівнював їх із знаками на чотках, що висіли в нього на шиї.

Через півгодини він був у скарбниці, звідки, відсунувши плиту в підлозі, пробрався до зали внизу. Зала була низька, але широка. її стелю підтримувало безліч приземкуватих колон.

Саменту поклав кошика і, засвітивши два смолоскипи, почав читати написи на стінах.

«Хоч я й бридкого вигляду, — промовляв один з написів, — але я справжній син богів, бо гнів мій страшний. Надворі я обертаюся на стовп вогню й вибухаю блискавками. Замкнений, я — грім і руїна, і немає будівлі, яка могла б вистояти перед моєю силою… Вгамувати мене може лише свята вода, яка відбирає в мене силу. Але мій гнів з однаковою силою народжується з вогню, так само як із найменшої іскри. Переді мною все руйнується і падає. Я — мов Тифон, що валить найвищі дерева й жбурляє каміння».

«Одне слово, кожен храм має свої таємниці, яких інші не знають!..» — подумав Саменту.

Він відкрив одну колону і витяг з неї великий горщик. На ньому була покришка, приліплена воском, а в ній отвір, крізь який проходив довгий і тонкий шнур, що закінчувався всередині колони, невідомо де.

Саменту відрізав шматок шнура, підніс його до смолоскипа — й шнур миттю спалахнув з тихим сичанням.

Тоді він обережно зняв ножем, покришку і побачив у горщику ніби пісок і попелясті камінці. Жрець витяг кілька камінців і, відійшовши вбік, торкнувся до них смолоскипом. Вмить спалахнуло велике полум’я, і камінці зникли, залишивши після себе густий дим і неприємний запах.

Саменту знову взяв трохи попелястого піску, висипав на підлогу, засунув у нього шматочок шнура, який знайшов біля горщика, і. все це накрив важким каменем. Потім підніс до шнура смолоскип, шнур затлівся, і враз камінь у стовпі вогню злетів угору.

— Ну от, я вже маю його, цього сина богів, — мовив з усміхом Саменту. — Скарбниця вже не завалиться…

Він почав ходити від колони до колони, відкриваючи потайні плити і витягаючи звідти заховані горщики. Біля кожного був шнур, який Саменту перерізав, а горщики відставляв убік.

— Ну, — говорив сам з собою жрець, — його святість міг би подарувати мені половину цих скарбів, принаймні… зробити мого сина номархом!.. Він, напевне, зробить це, бо є благородним володарем… А я заслуговую щонайменше на храм Амона в Фівах…

Таким способом порятувавши нижню залу, Саменту повернувся до скарбниці, а звідти пробрався до верхньої зали. Там теж були на стінах написи та численні колони, а в них заховані горщики з підведеними шнурами і наповнені камінцями, які від дотику вогнем вибухали.

Саменту поперетинав шнури, повитягував горщики з колон і жменьку попелястого піску зав’язав собі в хустку.

Потім, втомлений, сів відпочити. У нього згоріло вже шість смолоскипів; ніч уже підходила до кінця.

— Ніколи не думав, — сказав він собі, — що тутешні жерці мають таку дивну речовину… Адже нею можна було б розвалити ассірійські фортеці!.. Правда, ми теж не все відкриваємо нашим учням.

Стомлений, він почав марити. Зараз Саменту вже був певний, що займе найвище Становище в державі, вище від того, яке посідав Гергор.

Що ж він тоді зробить?.. Дуже багато. Забезпечить мудрість і майно своїм нащадкам. Постарається здобути таємниці всіх храмів, що безмежно зміцнить його владу, а Єгиптові забезпечить перевагу над Ассірією!

Молодий фараон насміхається з богів, і це допоможе Саменту встановити віру в єдиного бога, наприклад, Осіріса, і з’єднати фінікійців, євреїв, греків та лівійців в одну державу під владою Єгипту.

Потім він почне будувати канал, який має з’єднати Червоне море з Середземним. Вздовж каналу він побудує фортеці і поставить велике військо. Вся торгівля з незнаними народами Сходу і Заходу перейде в руки єгиптян.

Отже, треба мати великий флот та єгипетських матросів… А насамперед треба підкорити Ассірію, яка з кожним роком стає небезпечнішою… Треба приборкати підступних і жадібних жерців… Хай будуть мудрецями, хай живуть у достатку, але нехай слугують державі, а не визискують її на свою користь, як це вони роблять зараз…

«Вже в місяці гатор, — мріяв Саменту, — я буду володарем!.. Молодий фараон надто любить жінок і військо, щоб клопотатися державними справами. А якщо в нього не буде синів, тоді мій син, мій син…»

Жрець отямився. Ще один смолоскип догорів, і пора було залишати підземелля.

Він підвівся, забрав свій кошик і вийшов із зали над скарбницею.

«Не треба мені помічників… — думав він усміхаючись. — Я сам усе зробив… я сам… зневажений жрець Сета!..»

Саменту минув уже кільканадцять кімнат і коридорів, коли раптом зупинився… Йому здалося, що на підлозі зали, до якої він зайшов, бачить тоненьку смужку світла…

Вмить його охопила така страшна тривога, що він погасив смолоскип. Але й смуга на підлозі теж зникла.

Саменту напружив слух, та чув лише, як гучно б’ється його серце.

— Мені привиділося!.. — мовив він.

Тремтячими руками він витяг з кошика невеличку посудину, де тліла губка, і знову засвітив смолоскип.

«Мені дуже хочеться спати…» — подумав.

Потім жрець розглянувся по залі і підійшов до стіни, де були потайні двері. Натиснув гвіздок, але двері не відчинялися. Натиснув удруге, втретє… знову нічого.

— Що це таке? — спитав він себе здивовано.

Він уже забув про світляну смужку. Йому здавалось, що він натрапив на нову, нечувану перешкоду. Стільки сотень потайних, дверей він відчиняв у своєму житті, стільки відчинив їх у Лабіринті, що цього несподіваного опору ніяк не міг збагнути.

Тут його знову охопив жах. Він заметався від стіни до стіни, скрізь шукаючи потайних дверей. Нарешті натрапив на одні. Саменту глибоко зітхнув і опинився у величезній залі, заповненій, як завжди, колонами, його смолоскип ледве вихоплював з темряви невеличку частину простору, а решта потопала в густому мороці.

Темрява, ліс колон і насамперед усе незнайоме в залі додали Саменту відваги. Десь на дні його тривоги зажевріла іскра наївної надії. Йому здавалося, що коли він не знає цього місця, то вже його ніхто не знає, ніхто сюди не потрапить.

Трохи заспокоївся і відчув, що ноги в нього підгинаються. Жрець сів, але знову схопився з місця і почав оглядатись довкола, ніби хотів пересвідчитися, чи справді йому загрожує небезпека й звідки… З котрого з цих темних кутків вийде вона, щоб кинутися на нього?

Саменту, як ніхто в Єгипті, був призвичаєний до блукання в темряві, в підземеллях… В житті йому траплялися різні страхіття. Але те, що йому довелося зазнати зараз, було чимось зовсім новим і таким страшним, що йому він не міг навіть дати назви.

Нарешті він з великим зусиллям зібрався з думками і промовив:

— Якщо я справді бачив світло… якщо справді хтось позамикав двері, тоді мене зраджено. А в такому разі що?

«Смерть!..» — прошептав йому голос, захований десь у глибині серця. Смерть?!

Піт виступив у нього на обличчі, йому перехопило подих. І раптом жерця охопив божевільний жах. Він почав бігати по залі і бити кулаками в мури, шукаючи виходу. Уже забув, Де він і як тут опинився: втратив напрям і навіть можливість орієнтуватися з допомогою чоток.

Водночас Саменту відчував, що в ньому ніби дві людини: одна майже божевільна, друга — спокійна й мудра. Ця мудра повторювала собі, що все це може привидітись, що ніхто його не викрив, ніхто його не шукає і що він вийде звідси, нехай тільки трохи отямиться. Але та перша, божевільна, не слухала голосу розуму і з кожною хвилиною брала гору над своїм внутрішнім супротивником.

О, якби можна було сховатися в одній із цих колон!.. Хай би його тоді шукали… Хоч, напевно, ніхто б його не шукав і не знайшов, а він, проспавшись, опанував би себе.

— Що мені тут може статись? — мовив Саменту, знизуючи плечима. — Аби я лише заспокоївся, а тоді хай ганяються за мною по всьому Лабіринту… Адже, щоб перетяти мені всі дороги, потрібно кілька тисяч людей, а знайти, в котрій з кімнат я сховався, можна лише чудом!.. Ну, припустімо, що мене спіймають… Що ж із того?.. Я беру цю пляшечку, притуляю до уст, і за мить утікаю так далеко, що мене вже ніхто не спіймає… Навіть боги…

Та, незважаючи на ці міркування, його знов охопила така тривога, що він удруге загасив смолоскип і, тремтячи, цокочучи зубами, втиснувся під одну з колон.

— Як можна… як можна було іти сюди!.. — казав він до себе. — Чи я не мав що їсти, не було де прихилити голову?.. Звичайно, мене викрили… Адже в Лабіринті стільки чуйних, як собаки, дозорців, і лише дитина чи дурень міг думати, що обдурить їх…

Багатство… влада!.. Але де є такий скарб, за який варто б віддати один день життя?.. І оце я, людина в розквіті сил, поставив під таку загрозу своє…

Йому здалося, що він чує важкі кроки. Він схопився і в глибині зали побачив відблиск!..

Так, це справді було світло, а не омана… У віддаленій стіні, десь у кінці зали, відчинилися двері, через які обережно пройшли кілька озброєних людей із смолоскипами.

Побачивши їх, жрець відчув, як у нього холонуть ноги, серце, голова… Не було вже сумніву: його не лише викрили, за ним гналися, його оточували.

Хто міг його зрадити?.. Звичайно, лише одна людина: молодий жрець Сета, якого він утаємничив досить широко в свої плани. Зрадник сам мусив би принаймні з місяць шукати дороги в Лабіринті; але, якби він порозумівся з доглядачами, вони могли б вистежити Саменту за один день…

В цю хвилину жерця охопили почуття, відомі лише людям, що стоять перед лицем смерті. Він перестав боятися, коли його розбурхані тривоги розвіялися перед реальністю смолоскипів… Він не лише здобув утрачену владу над собою, а навіть відчув себе незмірно вищим від усього живого… За хвилину йому вже не загрожуватиме жодна… жодна небезпека!..

Думки пробігали в його голові із швидкістю і ясністю блискавиць. Перед ним промайнуло все його життя: праця, небезпеки, надії й марнославство. І все те здалося йому мізерним… Бо що йому дало б, якби він був зараз фараоном чи володів би всіма багатствами царських скарбниць?..

Все це суєта, порох, а то навіть гірше — самообман. Одне тільки в цьому світі велике й справжнє — смерть…

Тим часом люди з смолоскипами, пильно оглядаючи колони й закутки, дійшли вже до половини величезної зали. Жрець бачив блискучі вістря їхніх списів і відчув, що вони вагаються і йдуть уперед боязко, неохоче. За кілька кроків позад них ішла друга група людей, освітлена лише одним смолоскипом.

Саменту навіть не відчував до них ненависті. Його цікавило лише одне: хто міг його зрадити? Але й це не дуже його обходило; незмірно важливішим здавалося йому питання: чому людина мусить умирати і для чого народжується?.. Адже перед лицем смерті все життя скорочується в одну болючу хвилинку, хоч би яке воно було довге й багате досвідом.

— Навіщо це все?.. Навіщо?..

Жерця витверезив голос одного з озброєних людей:

— Тут нікого нема й бути не може!..

Передня група зупинилась. Саменту відчув ніжність до цих людей, які не хотіли йти далі, і серце його затрепетало. Повільно наблизилась друга група, в якій сперечалися.

— Як ти, достойний отче, можеш хоча б припускати, що сюди хтось зайшов?.. — казав голос, який тремтів од гніву. — Адже ми пильнуємо всі входи, а надто тепер. Коли б хтось навіть прокрався сюди, то хіба для того, щоб умерти з голоду…

— А все ж поглянь, достойний отче, як поводиться Лікон, — відповів другий голос. — Сонний має такий вигляд, ніби чує поблизу ворога…

«Лікон?.. — подумав Саменту. А-а… це той грек, схожий на фараона… Що я бачу?.. Мефрес привів його сюди!..»

Саме тут сонний грек кинувся вперед і зупинився перед колоною, за якою ховався Саменту. Озброєні люди підбігли за ним, і світло їхніх смолоскипів впало на чорну постать жерця.

— Хто тут?.. — крикнув хрипким голосом начальник варти. Саменту виступив з-за колони. Його поява справила таке

сильне враження, що люди із смолоскипами відсахнулися. Він міг би навіть пройти повз них, і ніхто б не зважився його зачепити, але жрець уже не думав про втечу.

— А що, помилився мій ясновидець?.. — вигукнув Мефрес, простягнувши руку. — Ось зрадник!..

Саменту наблизився до нього й мовив з усмішкою:

— Я впізнав тебе з цього вигуку, Мефресе. Коли ти не можеш бути шахраєм, тоді ти дурень…

Всі оторопіли, а Саменту говорив далі зі спокійною іронією: — Хоч, правда, в цю хвилину ти й шахрай, і дурень. Шахрай, бо хочеш переконати охоронців Лабіринту, що цей негідник має подвійне бачення, а дурень, бо думаєш, що тобі повірять. Краще скажи відразу, що і в храмі Пта є докладні плани Лабіринту.

— Це брехня!.. — вигукнув Мефрес.

— Запитай цих людей, кому вони вірять — тобі чи мені? Я — тут, бо знайшов плани в храмі Сета, а ти прийшов сюди з ласки безсмертного Пта… — скінчив Саменту, засміявшись.

— В’яжіть цього зрадника і брехуна! — крикнув Мефрес. Саменту відступив кілька кроків назад. Швидко витяг з-за

пазухи пляшечку і, підносячи її до рота, сказав:

— Мефресе, ти до смерті зостанешся дурнем… Ти буваєш розумним тільки тоді, коли йдеться Про гроші…

Він притулив, до губів пляшечку і впав на підлогу. Озброєні люди кинулись до нього, піднесли, та він уже випадав у них з рук.

— Нехай зостанеться тут, як інші… — сказав доглядач Лабіринту.

Всі вийшли із зали і старанно зачинили за собою потайні двері. Незабаром вони вибралися з підземелля Лабіринту.

Опинившись на подвір’ї, достойний Мефрес наказав своїм жерцям приготувати кінні ноші і разом зі сплячим Ліконом негайно виїхав до Мемфіса.

Доглядачі Лабіринту, приголомшені надзвичайним випадком, поглядали то один на одного, то на почет Мефреса, що вже зникав у жовтій хмарі куряви.

— Не можу повірити, — сказав верховний жрець-доглядач, — щоб у наші дні знайшлася людина, яка б могла пробратися в підземелля…

— Ти, достойний отче, забуваєш, що сьогодні було таких аж троє, — зауважив один із молодших жерців, скоса поглядаючи на нього.

— А… а… правда! — відповів верховний жрець. — Чи боги не затуманили мені розум?.. — додав він, потираючи чоло і стискаючи амулет, що висів у нього на грудях.

— І двоє з них утекло, — підказав молодший жрець, — блазень Лікон і святий Мефрес.

— Чому ж ти не звернув моєї уваги на це там, у підземеллі!.. — вибухнув гнівом начальник.

— Бо не знав, що так станеться…

— Горе моїй голові!.. — стогнав верховний жрець. — Не начальником, а воротарем цієї будівлі я повинен бути… Попередили нас, що хтось пробирається до Лабіринту, а я… я не запобіг цьому… А тепер ось випустив двох найнебезпечніших, які приведуть сюди, кого їм заманеться. О горе!..

— Не треба, достойний отче, впадати в розпач, — озвався інший жрець. — Наші закони все передбачають… Досить тобі вислати до Мемфіса чотирьох або шістьох наших людей та дати їм вироки. Решту вони зроблять самі…

— Але ж я втратив розум!.. — бідкався верховний жрець.

— Що сталося, те сталося, — не без іронії перебив його молодший жрець, — Ясно одне, що люди, які не тільки потрапили в підземелля, а й ходили в ньому, наче у власній домівці, такі люди далі жити не можуть…

— Отже, треба призначити шістьох з нашої варти…

— Звичайно!.. З цим треба покінчити! — підтвердили жерці-доглядачі.

— Хто знає, чи не діяв Мефрес за згодою найдостойнішого Гергора? — шепнув хтось.

— Ну, годі! — припинив розмови верховний жрець. — Коли ми знайдемо Гергора в Лабіринті, то вчинимо з ним, як наказує закон. Але винуватити когось наздогад — не можна… Хай писарі приготують вироки для Мефреса й Лікона, призначені хай якнайшвидше їдуть за ними, а ми мусимо посилити варту. Треба також оглянути внутрішні кімнати й довідатись, кудою саме пробрався Саменту… Хоч я певен, що не скоро знайде він собі послідовників…

Через кілька годин шестеро вирушило до Мемфіса.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.