Розділ шістдесят другий

На початку місяця паофі (липень-серпень) його святість фараон, цариця Нікотріс і двір повернулися з Фів до палацу під Мемфісом.

Під час цієї подорожі, коли вони їхали Нілом, Рамзес XIII часто впадав у задуму і раз сказав Тутмосові:

— Я помітив дещо дивне… Народ юрмиться на обох берегах так само густо, а може, навіть і густіше, ніж тоді, коли ми їхали до Фів. Але кричать вони не так голосно, човнів їде за нами менше, й квіти кидають скупо…

— Свята правда плине з уст твоїх, володарю, — відповів Тутмос. — І справді, люди здаються якимись змученими, але це, певно, від страшної спеки…

— Ти мудро пояснив!.. — похвалив його фараон, і обличчя його прояснилося.

Але Тутмос не вірив своїм словам. Він відчував і, що гірше, відчував весь царський почет, що маси народу вже дещо охололи в своїй любові до фараона.

Чи це був наслідок чуток про лиху хворобу Рамзеса, чи щось інше, Тутмос не знав. Але він був певний, що це збайдужіння походить від жерців.

«От дурна чернь! — думав він, не гамуючи в своєму серці зневагу. — Недавно тонули, аби тільки побачити обличчя його святості, а сьогодні їм шкода крикнути зайвий раз… Наче вже забули і про сьомий день відпочинку, і про землю, що мала стати їхньою власністю…»

Прибувши до палацу, фараон одразу наказав зібрати представників, які мали постановити, що є потреба вдатися до. скарбів Лабіринту. Водночас він доручив відданим йому урядовцям та поліції підбурювати людей проти жерців і ширити чутки про сьомий день відпочинку.

Незабаром у Нижньому Єгипті знову загуло, мов у вулику. Селяни домагалися не лише перепочинку, а й платні готівкою за громадські роботи. Ремісники в шинках та на вулицях лаяли жерців, які прагнуть обмежити священну владу фараона. Кількість злочинів росла, але злочинці не хотіли відповідати перед судом. Писарі присмирніли, жоден з них не зважувався вдарити просту людину, знаючи, що дістане відсіч. До храмів рідше приносили пожертви, богів, що пильнували кордони номів, щораз частіше обкидали камінням і обмазували брудом, а то й навіть скидали на землю.

Страх охопив жерців, номархів та їхніх поплічників. Даремно судді оголошували на ринках і в заїжджих дворах, що, згідно з давніми законами, хлібороб, ремісник і навіть купець не повинен займатися плітками, які відвертають його від хлібодайної праці. Люд, під загальний сміх і вигуки, закидав оповісників гнилими плодами і фініковими кістками.

Тоді знать почала збиратися в палаці і, падаючи до ніг фараона, стала благати порятунку.

— Земля наче розверзається під нашими ногами, — волали вельможі, — і ніби настає кінець світу!.. Все змішалося, народ хвилюється, і, якщо ти не врятуєш нас, володарю, години нашого життя полічені.

— Моя скарбниця порожня, військо нечисленне, поліція вже давно не бачить платні, — відповів фараон. — Отже, якщо хочете тривалого спокою й безпеки, мусите дістати мені коштів. Проте моє царське серце переймається вашою тривогою, тому я зроблю все, що зможу, і, сподіваюся, мені пощастить відновити лад.

І справді, його святість наказав стягнути військо і розмістити його в найважливіших пунктах країни. Водночас він надіслав наказ Нітагерові, щоб той доручив східний кордон своєму помічникові, а сам з п’ятьма найкращими полками вирушав до Мемфіса.

Так чинив фараон не лише для захисту знаті від простого люду, а й щоб мати під рукою великі сили на випадок, коли верховні жерці підбурили б Верхній Єгипет та полки, що належали храмам.

Десятого паофі в царському палаці та в його околицях панувало велике пожвавлення. Зібралися представники, які мали визнати за фараоном право взяти частку із скарбів Лабіринту, та сила-силенна людей, які хотіли хоча б подивитись на місце, де відбувалася незвичайна в Єгипті урочистість.

Хід представників почався зранку. Попереду виступали голі селяни в білих чепцях і в пов’язках на стегнах; у кожного в руці було грубе покривало, щоб прикрити спину в присутності фараона. За ними посувалися ремісники, одягнуті так само, як селяни, від яких вони різнилися трохи тоншими покривалами й вузенькими, з різнобарвною вишивкою фартушками.

За ними йшли купці, дехто у перуках, усі в довгих сорочках і накидках. Тут уже можна було бачити на руках і ногах багаті зап’ястя, а на пальцях — персні. Потім ішли офіцери в наголовниках і в смугастих каптанах: чорних з жовтим, блакитних з білим, блакитних з червоним. У двох із них замість каптанів на грудях були мідні півпанцирі.

Після довгої паузи показалося тринадцять вельмож у великих перуках і в білих шатах до землі. За ними ступали номархи в убранні, облямованому пурпуровою стрічкою, та з коронами на голові. Похід замикали жерці з голеними головами й обличчями, в пантерячих шкурах через плече.

Представники ввійшли до великої зали в палаці фараона, де стояло сім лав, одна за одною найнижча для селян, найвища для жрецького стану.

Незабаром з’явився його святість Рамзес XIII, якого несли в ношах. Побачивши його, представники впали ниць. Сівши на високому троні, володар обох світів дозволив своїм вірним підданим устати й зайняти місця на лавах. Далі зайшли й зайняли місця на нижчих тронах верховні жерці Гергор, Мефрес і доглядач Лабіринту з шкатулкою в руках. Блискучий почет воєначальників оточив фараона, за яким два вищі урядовці стали з опахалами з павиних пер.

— Правовірні єгиптяни! — озвався володар обох світів. — Вам відомо, що мій двір, моє військо і мої урядовці перебувають у скруті, з якої збідніла скарбниця вивести їх не може. Про видатки на мою святу особу я вже не кажу, бо я їм і одягаюсь як воїн, і кожен полководець чи великий писар має більше слуг і жінок, ніж я…

Між представниками прокотився схвальний шум.

— Досі в нас було заведено так, — казав далі Рамзес, — що коли скарбниця потребувала грошей, то накладали більші податки на трудящий люд. Але я, знаючи мій народ та його злиденність, не тільки не хотів би обтяжувати його новими податками, а, навпаки, радий був би надати йому деякі пільги…

— Живи вічно, повелителю наш! — вигукнули делегати з кількох нижчих лав.

— На щастя для Єгипту, — говорив фараон, — наша держава має скарби, з допомогою яких можна підсилити військо, винагородити урядовців, обдарувати народ і навіть сплатити всі борги храмам та фінікійцям. Цей скарб, зібраний моїми преславними предками, лежить у підземеллі Лабіринту. Але порушити його можна лише тоді, коли ви, правовірні, одностайно, в один голос, визнаєте, що Єгипет перебуває в скруті, а я, його володар, маю право розпоряджатись скарбами моїх попередників…

— Визнаємо!.. Благаємо, щоб ти, володарю, взяв, скільки треба!.. — залунали голоси з усіх лав.

— Достойний Гергоре! — звернувся фараон до верховного жерця. — Чи святий стан жерців має щось сказати з цього приводу?..

— Дуже небагато, — відповів верховний жрець, підводячись. — Згідно з одвічними законами, скарб Лабіринту може бути порушений лише тоді, коли держава не має ніяких інших засобів… Але зараз справа стоїть не так. Якби уряд відкинув боргові зобов’язання фінікійцям, що постали з безбожних процентів, то не тільки наповнилася б скарбниця фараона, але й народ, що нині працює на фінікійців, зміг би відпочити від своєї тяжкої праці…

На лавах представників знову прокотився шум схвалення.

— Твоя порада сповнена мудрості, святий отче, — спокійно відповів фараон, — але разом з тим небезпечна. Бо якби мій скарбник, достойні номархи й знать раз спробували не заплатити боргу, то сьогодні б не сплатили боргів фінікійцям, а завтра вони могли б забути про свої борги фараонові й храмам. Хто мені ручиться, що й народ, підохочений прикладом знатних людей, не подумає, що й він може занедбати свої обов’язки щодо нас?..

Удар був такий сильний, що найдостойніший Гергор аж пригнувся в своєму кріслі й замовк.

— А ти, головний доглядачу Лабіринту, хочеш щось сказати? — спитав фараон.

— У мене тут шкатулка з білими й чорними камінцями, — відповів той. — Кожен представник одержить по два камінці

і один з них кине в глек. Хто хоче, щоб ти, святий володарю, порушив скарби Лабіринту, хай кине чорний камінець. Хто воліє, щоб власність богів лишалась недоторканою, хай покладе білий.

— Не згоджуйся на це, володарю, — шепнув скарбник фараонові. — Нехай краще кожен представник скаже одверто, що в нього на душі…

— Ушануймо давній звичай, — озвався Мефрес.

— Гаразд, нехай кидають камінці, — дозволив фараон. — Серце моє чисте, а наміри непорушні.

Святі Мефрес і Гергор перезирнулися.

Доглядач Лабіринту в супроводі двох воєначальників почав обходити лави й роздавати представникам по два камінці — чорний і білий. Бідняки з народу почували себе страшенно ніяково, бачачи перед собою таких високих сановників. Деякі селяни падали ниць, не сміючи брати камінці, і ледве розуміли, що їм надається право вкинути в глечик лише один камінчик — чорний чи білий.

— Я хотів заразом догодити й богам, і його святості, — шепотів старий пастух.

Нарешті сановникам пощастило розтлумачити, а селянам зрозуміти, чого від них хочуть. Тоді почали збирати голоси,

Кожен представник підходив до глечика й опускав свій камінець так, щоб ніхто не бачив, який саме він кидає — чорний чи білий.

А в цей час головний скарбник, стоячи на колінах позаду трону, шепотів Рамзесові:

— Все пропало!.. Якби ми збирали голоси явно, була б одностайність, але зараз, бодай би мені відсохла рука, якщо не знайдеться в глечику зо двадцять білих камінців!

— Заспокойся, вірний слуго, — відповів з усміхом фараон. — Я маю під рукою більше полків, ніж буде голосів проти мене.

— Але навіщо це?.. Навіщо? — зітхав скарбник. — Адже без одностайності не відчинять нам Лабіринту…

А Рамзес усміхався.

Нарешті голосування скінчилося. Доглядач Лабіринту взяв глек і висипав з нього камінці на золоту тацю.

З дев’яносто одного голосу там було вісімдесят три камінчики чорних і лише вісім білих.

Полководці й чиновні люди сторопіли, а верховні жерці поглядали на зібрання з тріумфом, але всередині їх брав неспокій, бо Рамзес на вигляд був веселий.

Ніхто не смів сказати вголос, що задум його святості провалився. Тільки фараон озвався цілком спокійно:

— Правовірні єгиптяни, добрі слуги мої! Ви виконали мій наказ, і моє серце з вами. Два дні ви будете гостями мого дому. А потім, одержавши подарунки, повернетесь до своїх родин та праці. Мир і благословення з вами!

Сказавши це, фараон вийшов із зали разом з почтом. Верховні жерці, Гергор і Мефрес, тривожно перезирнулися.

— Він зовсім не засмутився, — шепнув Гергор.

— Я ж казав, що це лютий звір! — відповів Мефрес. — Він не зупиниться перед насильством, і якщо ми його не випередимо…

— Боги захистять нас і свої храми…

Увечері в покоях Рамзеса XIII зібралися найвірніші його слуги: головний скарбник, головний писар, Тутмос і Каліпос, воєначальник греків.

— О повелителю, — стогнав скарбник, — чому ти не вчинив, як твої вічно живі предки?.. Якби представники подали свої голоси відкрито, ми б уже мали право взяти скарби з Лабіринту!..

— Достойний скарбник каже правду! — мовив головний

писар.:

Фараон похитав головою.

— Ви помиляєтесь. Хоч би навіть весь Єгипет крикнув: «Віддайте скарбниці запаси Лабіринту!» — верховні жерці все одно б їх не віддали…

— Тоді нащо ми тривожили їх, скликаючи представників?..

Цей царський захід надзвичайно схвилював і підбурив простолюд, який зараз наче розлив повені…

— Я не боюся цієї повені, — відповів фараон. — Мої полки будуть для неї греблями… Але я маю очевидну користь від цього зібрання, бо наочно переконався в безсиллі моїх супротивників. Вісімдесят три камінці за нас, вісім — за них!.. Це означає, що коли вони можуть розраховувати на один корпус, то я — на десять… Не піддавайтесь омані, — вів далі фараон, — між мною та верховними жерцями вже почалась війна. Вони — мов фортеця, якій ми запропонували здатись. Вони відмовились, отже, треба йти на штурм.

— Живи вічно!.. — вигукнули Тутмос і Каліпос.

— Наказуй, володарю, — підтримав головний писар,

— Ось яка моя воля, — сказав Рамзес. — Ти, скарбник, роздаси сто талантів поліції, начальникам робочих полків та старостам у номах; Сефт, Нега-Хент, Нега-Пеху, Себет-Гет, Аа, Амент, Ка… В цих самих місцях видай шинкарям та хазяям заїздів ячмінь, пшеницю й вино, що в тебе є, щоб простолюд мав задурно їжу та питво. Це треба зробити зараз, щоб до двадцятого паофі запаси були на місцях.

Скарбник схилився до землі.

— Ти, писарю, напиши й накажи завтра оголосити на вулицях столиць номів, що варвари із західної пустелі збираються напасти великими силами на божественну провінцію Фаюм… Ти, Каліпосе, вирядиш чотири грецьких полки на південь. Два стануть під Лабіринтом, а два рушать аж до Ханеса. Коли військо жерців наступатиме од Фів, ви відкинете його й не допустите до Фаюму. А якщо народ, обурений проти жерців, буде загрожувати Лабіринтові, хай твої греки займуть його…

— А як доглядачі опиратимуться?.. — спитав Каліпос.

— То це буде бунт, — відповів фараон і мовив далі: — А ти, Тутмосе, вишлеш три полки до Мемфіса і розмістиш їх біля храмів Пта, Ісіди й Гора. Коли обурений народ схоче їх штурмувати; нехай командири полків відчинять для себе брами, не допускаючи простолюду до святих місць, і захистять особи верховних жерців від розправи. І в Лабіринті, і в мемфіських храмах знайдуться жерці, які вийдуть назустріч війську з зеленими гілками. Воєначальники нехай питають у них гасла та радяться з ними…

— А якщо хтось насмілиться чинити опір? — запитав Тутмос.

— Лише бунтівники не виконають наказів фараона, — відповів Рамзес. — Храми й Лабіринт військо повинне зайняти двадцять третього паофі, — говорив далі фараон, звертаючись до головного писаря. — Але народ, і в Мемфісі, і в Фаюмі, може збиратись вісімнадцятого спершу невеликими гуртами, потім щодалі більшими. Якщо десь під двадцяте почнуться невеличкі заколоти, їм уже не треба перешкоджати; але штурмувати храми можна лише двадцять другого й двадцять третього. А коли військо займе храми, все мусить заспокоїтись.

— Чи не краще було б відразу ув’язнити Гергора й Мефреса? — запитав Тутмос.

— Навіщо?.. Мені потрібні не вони, а храми й Лабіринт, які моє військо ще не готове зайняти. Нарешті Гірам, який перехопив листи Гергора до ассірійців, повернеться лише двадцятого. Отже, тільки двадцять першого паофі ми матимемо в руках докази, що верховні жерці — зрадники, і оголосимо це народові.

— То мені їхати до Фаюму? — запитав Каліпос.

— О ні. Ти й Тутмос залишитесь біля мене з найкращими полками… Треба мати резерви на той випадок, коли верховні жерці перетягли б на свій бік частину народу.

— Ти не боїшся зради, володарю? — запитав Тутмос. Фараон недбало махнув рукою.

— Зрада неминуча, вона весь час просочується, мов вода з розсохлої бочки. Звичайно, верховні жерці трохи відгадують мої заміри, але й я знаю їхні… Проте я випередив святих отців, зосередивши військо, отже, вони слабші від мене. Полки за кілька днів не сформуєш…

— А чари?.. — запитав Тутмос.

— Немає чарів, яких не розтрощила б сокира! — вигукнув Рамзес, сміючись.

Тутмос хотів тут розповісти фараонові про злочинні підступи жерців з Ліконом. Але його стримала думка, що фараон дуже розгнівиться і втратить спокій, який зараз робить його непереможним.

Полководець перед боєм повинен думати тільки про бій. А на справу Лікона буде час, коли, жерці опиняться у в’язниці.

На знак його святості Тутмос залишився в кімнаті, а троє інших сановників, низько вклонившись фараонові, вийшли.

— Нарешті, — зітхнув головний писар, коли із скарбником вони опинилися в передпокої. — Нарешті скінчиться влада голених голів…

— Та вже й час, — додав скарбник. — В останні десять років пророк важив більше, ніж номарх Фів або Мемфіса.

— Я думаю, що Гергор тихенько готує собі човник, щоб утекти перед двадцять третім паофі, — зауважив Каліпос.

— Нічого йому не станеться! — відповів писар. — Його святість хоч сьогодні грізний, але простить йому все, коли той скориться.

— І навіть на прохання цариці Нікотріс залишить жерцям маєтки, — додав скарбник. — У кожному разі, в державі буде якийсь лад, котрого починало бракувати.

— Тільки здається мені, його святість робить надто великі

приготування, — мовив писар. — Я б усе скінчив самими грецькими полками, не збурюючи простолюд.

— Молодий… Любить шум… галас, — зауважив скарбник.

— Одразу видно, що ви не воїни! — озвався Каліпос. — Коли готується бій, треба зібрати всі сили, бо завжди може виникнути несподіванка.

— Звичайно, коли б простий люд не стояв за нас, — відповів писар. — А так яка може бути несподіванка?.. Адже боги не зійдуть боронити Лабіринт.

— Ти так говориш, бо ти спокійний, знаючи, що верховний вождь пильнує за всім і все намагається завбачити, — сказав Каліпос. — В іншому разі, може б, терпла в тебе шкіра.

— Я не бачу несподіванок, — наполягав на своєму писар. — Хіба що верховні жерці знову розпустять побрехеньку, що фараон збожеволів…

— Вони будуть вдаватися до різних підступів, — озвався, позіхаючи, головний скарбник, — але сили у них не вистачить… У кожному разі, дяка богам, що вони поставили мене в царському таборі… Ну, ходім спати…

Коли сановники вийшли від фараона, Тутмос відчинив в одній із стін потайні двері і привів Саменту. Фараон прийняв верховного жерця Сета з великою радістю, дав йому поцілувати руку і обняв його за голову.

— Мир тобі, добрий слуго, — сказав фараон. — Що ти мені приніс?..

— Я двічі був у Лабіринті, — відповів жрець.

— І вже знаєш дорогу?..

— Я знав її раніше, але зараз відкрив ще одну річ. Скарбниця може завалитися, повбивати людей і знищити коштовності, які є найбільшим багатством…

Фараон нахмурив брови.

— Тому, — вів далі Саменту, — святий володарю, підготуй кількох певних людей. З ними я зайду до Лабіринту і в ніч перед штурмом оточу кімнату, що межує з скарбницею… Особливо верхню…

— Ти проведеш їх?..

— Так. Проте я ще раз піду до Лабіринту сам і востаннє спробую, чи не пощастить мені без чиєїсь допомоги запобігти руїні. Люди, хоча б і найвірніші, завжди непевні, і до того ж це може привернути увагу тих сторожових псів…

— Якщо вони вже не стежать… — кинув фараон.

— Повір мені, повелителю, — відповів жрець, поклавши руку на серце, — щоб мене вистежити, потрібне чудо. Вони засліплені, як діти. Вже відчувають, що хтось хоче пробратися до Лабіринту, але дурні подвоюють варту біля неприхованих входів. Тим часом я сам за місяць установив три потайні ходи, про які вони забули чи, може, зовсім не знають. Хіба якийсь дух міг би застерегти їх, що я блукаю по Лабіринту, або вказати кімнату, де я буду. Серед трьох тисяч кімнат та коридорів це неможливо.

— Достойний Саменту каже правду, — озвався Тутмос. — І так ми надто далеко заходимо в своїй завбачливості перед цими гадами.

— Не кажи цього, начальнику, — відповів жрець. — Сили їхні проти його святості — мов жменя піску проти храму, але Гергор і Мефрес дуже підступні!.. Вони можуть застосувати проти нас таку зброю й такі засоби, що ми заніміємо з подиву… Наші храми сповнені таємниць, які дивують навіть мудреців, а душі звичайних людей стирають на порох.

— Розкажи ж нам щось про це, — попросив фараон.

— Заздалегідь скажу, що воїни вашої святості наткнуться в храмах на різні чудеса. То згасне в них світло, то раптом оточить їх полум’я або жахливі потвори… То заступить їм дорогу мур, або розкриється під ногами прірва. В деяких коридорах їх заллє вода, в інших — невидимі руки жбурлятимуть у них каміння. А які громи, які голоси лунатимуть довкола них!..

— У кожному храмі є жерці, доброзичливі до мене, а в Лабіринті будеш ти, — відповів фараон,

— І наші сокири, — додав Тутмос. — Поганий той воїн, що відступить перед вогнем чи потворами або марнуватиме час, прислухаючись до таємних голосів.

— Ти добре кажеш, начальнику! — сказав Саменту. — Якщо ви сміливо йтимете вперед, страх зникне, голоси замовкнуть, а полум’я перестане пекти. Зараз останнє слово, володарю мій, — звернувся жрець до Рамзеса. — Якщо я загину…

— Не кажи так! — одразу перебив його фараон.

— Якщо я загину, — повторив із сумним усміхом Саменту, — до тебе прийде молодий жрець Сета з моїм перснем. Тоді нехай військо займе Лабіринт, вижене доглядачів і вже не покидає Лабіринту, бо цей юнак за місяць, а може, й раніше, знайде дорогу до скарбів за тими вказівками, які я йому залишу… Але, володарю, — вів далі він стаючи на коліна, — благаю в тебе одного: коли переможеш, помстись за мене і насамперед не прощай Гергора й Мефреса. Ти не знаєш, які це вороги!.. Якщо вони переможуть, загинеш не лише ти сам, а й твоя династія…

— Хіба переможцеві не годиться бути милосердним? — похмуро запитав Рамзес.

— Ніякого милосердя, ніякої ласки!.. — вигукнув Саменту. — Поки вони житимуть, доти тобі й мені загрожують смерть і ганьба, навіть осквернення наших трупів. Можна власкавити лева, купити фінікійця, прихилити до себе лівійця й ефіопа… Можна вблагати халдейського жерця, бо він, як орел, здіймається високо, де його ніщо не може дістати… Але єгипетського пророка, який зазнав розкоші й влади, не власкавиш нічим. І тільки смерть їхня чи твоя може закінчити цю боротьбу.

— Ти кажеш правду, Саменту, — відповів Тутмос. — На щастя, не його святість, а ми, воїни, будемо вирішувати одвічну суперечку між жерцями й фараоном.

Поиск по сайту: