Розділ п’ятдесят шостий

У половині місяця фаменут (січень) почалася весна. Весь Єгипет зеленів сходами пшениці, а на чорних клаптях землі гуртами снували селяни, що сіяли люпин, ячмінь, садили боби й квасолю. У повітрі стояли пахощі помаранчевого цвіту. Вода дуже спала, і з кожним днем оголялися нові смужки землі.

Приготування до поховання Осіріса-Мер-Амон-Рамзеса були вже скінчені. Священна мумія фараона вже була вкладена в білий футляр, верхня частина якого точно відтворювала риси небіжчика. Фараон, здавалося, дивився емалевими очима, а на божественнім обличчі його був вираз лагідного смутку — не за світом, який він покинув, а за людьми, які ще були приречені на муки земного життя. На голові у нього був єгипетський чепець в білі й блакитні смужки, на шиї — разки коштовного намиста, на грудях — зображення людини, що стоїть на колінах, з розкинутими руками, на ногах зображення богів, священних птахів та очей, що не належали нічому живому, а наче дивилися з якогось простору.

Так споряджене тіло фараона спочивало на коштовному ложі в невеличкій кедровій каплиці, стіни якої були вкриті написами, що вихваляли життя та вчинки небіжчика. Над тілом наче плив чудовий яструб з людською головою, а біля ложа небіжчика вдень і вночі вартував жрець, переодягнений богом Анубісом, з головою шакала.

Крім цього, був приготовлений важкий базальтовий саркофаг — зовнішня труна мумії. Саркофаг теж мав форму й риси мертвого фараона і був покритий написами й зображеннями людей, що молилися, священних птахів та скарабеїв.

Сімнадцятого фаменута мумію разом з її каплицею й саркофагом перенесли з «поселення мертвих» до царського палацу і встановили в найбільшій залі. Залу цю враз заповнили жерці, що співали жалобні гімни, придворні й слуги померлого фараона і насамперед його жінки, які так голосили, що їх було чути аж на тому березі Нілу.

— О повелителю!.. О повелителю наш! — кричали вони. — Чому ти нас покинув?.. Ти, такий гарний, такий добрий! Ти, що колись так щиро розмовляв з нами, чому ти тепер мовчиш?.. Адже ти колись любив наше товариство, а тепер ти такий далекий від нас…

А в цей час жерці співали:

Хор І. «Я — Тум, який є єдиний…»

Хор II, «Я — Ра, перший в його промінні…»

Хор І. «Я — бог, який сам себе творить…»

Хор II. «Який сам собі дає ім’я, і ніхто його не втримає між богами…»

Хор І. «Я знаю ім’я великого бога, який там є…»

Хор II. «Бо я — великий птах Вену, і я бачу все, що є».

Після двох днів голосінь і відправ до палацу під’їхала велика колісниця у формі човна, його кінці були оздоблені баранячими головами і опахалами із страусових пер, а над дорогим балдахіном здіймалися орел і змія-урей — символ влади фараона.

На цю колісницю поклали священну мумію, незважаючи на шалений опір придворних жінок. Одні чіплялися за труну, другі заклинали жерців, щоб ті не забирали в них доброго володаря, треті дряпали собі обличчя і рвали волосся і навіть били людей, які виносили тіло.

Крик був страшенний.

Нарешті колісниця, прийнявши божественні останки, рушила серед величезних натовпів людей, які стояли на довгому шляху від палацу до Нілу. І тут були обмащені болотом, подряпані, покриті жалобними покривалами люди, які голосили несамовито. А серед них, згідно з жалобним ритуалом, на всій дорозі були розставлені хори.

X о р І. «На Захід, в оселю Осіріса, на Захід ідеш ти, найкращий з людей, який ненавидів усе фальшиве!»

Хор II. «На Захід! Уже не воскресне людина, яка так любила правду і ненавиділа брехню».

Хор візників. «На Захід, воли, що тягнете жалобну колісницю, на Захід!.. Господар ваш іде за вами!»

Хор III. «На Захід, на Захід, в країну справедливих! Місце, яке ти любив, тужить і плаче за тобою».

Юрба людей. «Іди з миром до Абідоса! Іди з миром до Абідоса! Щоб ти дійшов з миром до Заходу фіванського!..»

Хор плакальниць. «О повелителю наш, о повелителю наш, коли ти відходиш на Захід, самі боги плачуть».

Хор жерців. «Він щасливий, він найшанованіший з-між людей, бо йому судилося спочити в гробі, який він сам собі приготував».

Хор візників. «На Захід, воли, що тягнете жалобну колісницю, на Захід! Господар ваш їде за вами…»

Юрба людей. «Іди з миром до Абідоса… Іди з миром до Абідоса, до моря західного»

Через кожні дві сотні кроків стояли загони воїнів, що вітали фараона глухим гуркотом барабанів і прощалися з ним пронизливим виттям труб. Це був не похорон, а тріумфальний похід у країну богів.

На певній відстані за колісницею йшов Рамзес XIII, оточений великим почтом воєначальників, а за ним цариця Нікотріс, яку підтримували дві придворні жінки. Ні син, ні мати не плакали, бо їм було відомо (чого не знав простий люд), що померлий володар уже перебуває поруч з Осірісом і такий задоволений з цього перебування в країні щастя, що не хотів би навіть повернутися на землю.

Після двогодинної процесії, супроводжуваної безупинним голосінням, колісниця з тілом зупинилася на березі Нілу. Тут тіло зняли з колісниці, схожої на човен, і перенесли на справжній, позолочений, прикрашений різьбою й живописом корабель з білими й пурпуровими вітрилами.

Придворні жінки ще раз пробували відняти мумію в жерців; ще раз заспівали хори і заграла військова музика. Потім на корабель, що віз царську мумію, зійшли цариця Нікотріс і кільканадцять жерців. Люди почали кидати букети й вінки… Заплескотіли весла…

Рамзес XII востаннє залишив свій палац і поплив Нілом до гробниці в Фівах. По дорозі він, як турботливий володар, мав одвідати всі найзнатніші міста, щоб попрощатися з ними.

Подорож тривала дуже довго. До Фів було зо сто миль, пливли вгору по річці, і мумія повинна була відвідати кілька десятків храмів та взяти участь в урочистих відправах.

Через кілька днів після відбуття Рамзеса XII на вічний спочинок тією ж дорогою виїхав Рамзес XIII, щоб виглядом своїм воскресити мертві від жалю серця підданих, прийняти від них почесті й принести жертви богам.

За мертвим володарем виїхали, кожен на власному кораблі, всі верховні жерці, багато старших жерців, найбагатші власники маєтків і більша частина номархів. Тому новий фараон з гіркотою думав, що його почет буде зовсім нечисленний. Але вийшло інакше. При Рамзесі XIII опинилися всі воєначальники, дуже багато урядовців, дрібної знаті і всі нижчі жерці, що швидше здивувало, ніж потішило, фараона.

Та це був лише початок. Бо коли корабель молодого володаря виплив на Ніл, назустріч йому виїхало стільки великих і малих, бідних і багатих човнів, що й води не було видно. В них сиділи напівголі родини селян і ремісників, пишно вбрані купці, фінікійці в яскравому одязі, спритні грецькі моряки й навіть ассірійці та хетти.

Ця юрба вже не кричала, а вила, не раділа, а божеволіла. Щохвилини на царський корабель вилазила якась депутація, щоб поцілувати палубу, якої доторкались ноги фараона, і піднести дари — жменьку збіжжя, клаптик тканини, глиняний глечик, кілька пташок і особливо букет квітів. Тому, перш ніж фараон минув Мемфіс, з його корабля довелося кілька разів вивантажувати подарунки, щоб він не затонув.

Молодші жерці перемовлялися між собою, що, крім Рамзеса Великого, жодного фараона не вітали з таким величезним захватом.

Так само було під час усієї подорожі від Мемфіса до Фів, захват народу не слабнув, а, навпаки, все зростав.

Селяни кидали свої поля, а ремісники — майстерні, щоб потішитись тим, що побачать нового володаря, про наміри якого вже склались легенди. Всі чекали великих змін, хоч ніхто не знав яких. Те тільки було певним, що суворі урядовці злагідніли, що фінікійці не так жорстоко здирали податки і що завжди покірний єгипетський народ почав підносити голову перед жерцями.

— Хай тільки фараон дозволить, — казали в шинках, на полях та на базарах, — ми враз наведемо лад із святими мужами… Це вони винні, що ми платимо великі податки і що рани ніколи не гояться на наших плечах!

За сім миль на південь од Мемфіса, між пасмом Лівійських гір, лежав край Піом, або Фаюм, славнозвісний тим, що його створили людські руки.

Колись на цьому місці була пустельна улоговина, оточена стіною голих гір. У фараона Аменемхета за 3500 років перед різдвом Христовим виник зухвальний намір перетворити її на родючу місцину.

Для цього він звелів відгородити східну частину улоговини і обнести цю ділянку міцною греблею. Вона була у висоту як будинок на два поверхи, товщиною в основі — близько ста кроків і довжиною понад сорок кілометрів.

Так утворилося величезне водоймище, яке могло вмістити близько трьох мільярдів кубічних метрів (три кубічні кілометри) води, поверхня якої займала близько трьохсот квадратних кілометрів. Водоймище зрошувало чотириста тисяч моргів грунту, а крім того, під час весняного розливу річки забирало до себе зайву воду та оберігало значну частину Єгипту від раптової повені.

Це велетенське водоймище називалося Мерідовим озером і вважалося одним із чудес світу. Завдяки йому пустельна долина перетворилася на родючий край Фаюм, де жили в добробуті близько двохсот тисяч жителів. У цій провінції, поряд з пальмами і пшеницею, вирощували найпрекрасніші троянди. З них робили трояндове масло, яке славилось в усьому Єгипті і за його межами.

Існування Мерідового озера було пов’язане з іншим чудом мистецтва єгипетських інженерів — з каналом Іосифа.

Цей канал, що мав двісті кроків у ширину, тягнувся на кілька десятків миль по західному березі Нілу. Розташований за дві милі від річки, він зрошував землі, що лежали біля Лівійських гір, і відводив воду в Мерідове озеро.

Навколо краю Фаюм підносилось кілька давніх пірамід і багато менших гробниць. А на його східному кордоні, поблизу Нілу, стояв славетний лабіринт (Лопе-рогунт). Він був теж збудований Аменемхетом і мав форму величезної підкови, яка займала ділянку землі на тисячу кроків у довжину і шістсот у ширину.

Споруда ця була найбільшою скарбницею Єгипту. В ній спочивали мумії багатьох уславлених фараонів, знаменитих жерців, полководців і будівничих. Тут лежали також останки шанованих тварин, особливо крокодилів. Тут, нарешті, зберігалися нагромаджувані протягом століть багатства єгипетської держави, про які зараз важко навіть скласти собі уявлення.

Лабіринт не був неприступним, зовні і не охоронявся. Стеріг його невеликий загін воїнів жрецького війська та ще кілька жерців випробуваної чесності. Скарбам не загрожувала ніяка небезпека, бо ніхто, за винятком цих кількох осіб, не знав, де саме шукати їх у Лабіринті, що поділявся на два поверхи: надземний і підземний, в кожному з яких було по тисяча п’ятсот кімнат…

Кожен фараон, кожен верховний жрець, нарешті, кожен головний скарбник і верховний суддя повинні були одразу ж після прийняття посади власними очима оглянути державні скарби. Проте жоден із сановників не тільки не потрапив би туди, а навіть не міг би уявити собі, де міститься скарбниця — в головному корпусі чи в котромусь крилі, над землею чи під землею.

Були такі, яким здавалось, що скарбниця справді міститься під землею, далеко за межами самого Лабіринту. Не бракувало й таких, які гадали, що скарбниця лежить під дном озера, щоб у разі потреби її можна було затопити водою. А взагалі жоден сановник держави не любив цікавитись цим питанням, знаючи, що замах на майно богів потягне за собою смерть святотатця.

Могло статись, зрештою, що хтось невтаємничений і знайшов би туди дорогу, якби кожного такого не паралізував страх. Смерть земна і вічна загрожувала тому чоловікові і його родині, який посмів би безбожним намислом відкрити ці тайники.

Прибувши в ці місця, Рамзес XIII насамперед одвідав провінцію Фаюм. Вона скидалася на глибоку чашу, дном якої було озеро, а краями — гори. Скрізь, куди не глянь, зеленіли соковиті трави, всіяні барвистими квітами, верхівки пальм, гаї смоковниць і тамариндів, серед яких від сходу й до заходу сонця лунали спів пташок і веселі голоси людей.

Був це, мабуть, найщасливіший куточок Єгипту.

Народ привітав фараона з величезним захватом, його і почет засипали квітами, піднесли їм кілька глеків найдорожчих пахощів і понад десять талантів золотом і коштовними каменями.

Два дні провів фараон у розкішній місцевості, де радість, здавалось, квітла на деревах, плавала в повітрі, відбивалась у водах озера. Але йому нагадали, що він ще мусить оглянути Лабіринт.

Із зітханням фараон залишив Фаюм і всю дорогу оглядався. Незабаром, однак, його увагу захопила велетенська сіра споруда, що велично височіла на узгір’ї.

Біля брами вікопомного Лопе-рогунта фараона привітала група жерців з аскетичним виглядом і невеликий загін воїнів, зовсім поголених.

— Ці люди схожі на жерців! — вигукнув Рамзес.

— Бо кожен з них посвячений в нижчий сан, а сотники — у вищий, — відповів верховний жрець Лабіринту.

Придивившись уважно до облич цих дивних воїнів, що не їли м’яса і жили в безшлюбності, фараон помітив у них кмітливість і спокійну енергію. Побачив він також, що його священна особа не справила на них ніякого враження.

«Цікаво, як збирається попасти сюди Саменту?» — подумав фараон.

Він зрозумів, що цих людей не можна ні налякати, ні підкупити. В них відчувалася така впевненість у собі, наче кожен мав у своєму розпорядженні непереможні полчища духів.

«Побачимо, — думав фараон, — чи злякаються цих богобоязних мужів мої греки й азіати? На щастя, вони такі дикі, що навіть не помітять особливої урочистості цих фізіономій…»

На прохання жерців почет Рамзеса XIII залишився біля брами під доглядом воїнів з голеними головами.

— І меч мені тут залишити? — спитав фараон.

— Він нам нічого не зашкодить, — відповів старший доглядач.

Молодий фараон мав охоту бодай огріти чимсь побожного мужа за таку відповідь, але стримався.

Величезним подвір’ям, між двома рядами сфінксів, фараон і жерці пройшли до головного Корпусу. Тут у просторому, але трохи темному коридорі було вісім дверей і доглядач спитав:

— Котрими дверима ти, святий володарю, хочеш пройти до скарбниці?

— Тими, що приведуть нас найшвидше.

Кожен із жерців узяв по два пучки смолоскипів, але вогонь запалив лише один. Поруч нього став старший доглядач, тримаючи в руках довгу низку чоток, на яких були якісь знаки. За ними йшов Рамзес у супроводі решти трьох жерців.

Верховний жрець з чотками повернув праворуч і увійшов до величезної зали, стіни й колони якої були вкриті написами й малюнками. Звідти вони вийшли у вузький коридор, що вів угору, і опинилися в іншій залі, де було дуже багато дверей. Тут відсунулась перед ними плита в підлозі й відкрився отвір, крізь який вони спустилися вниз і знову вузьким коридором дісталися до кімнати, що зовсім не мала дверей. Та провідник доторкнувся до одного ієрогліфа, і стіна перед ним відсунулась.

Рамзес хотів визначити напрямок, в якому вони йшли, але одразу все переплуталося. Він бачив лише, що вони швидко проходять через великі зали, невеличкі кімнати й вузькі коридори, що вибираються нагору або спускаються вниз, що в деяких залах дуже багато дверей, а в інших — зовсім немає. Водночас він спостеріг, що провідник біля кожного нового входу пересуває одне зерно своїх довгих чоток, а інколи, присвічуючи смолоскипом, порівнює знаки на чотках із знаками на стінах.

— Де ми зараз? — раптом спитав фараон. — У підземеллі чи нагорі?

— Ми у владі богів, — відповів його супутник.

Після кількох поворотів і переходів фараон озвався знову;

— Але ж ми вже були тут принаймні двічі!..

Жерці не відповіли. Тільки той, що ніс смолоскип, освітив по черзі стіни, і Рамзес, придивившись, визнав у душі, що вони тут ще не були.

У невеличкій кімнаті без дверей жрець опустив смолоскип, і фараон побачив на підлозі висохлий чорний труп, обгорнутий зітлілим одягом.

— Це, — сказав доглядач Лабіринту, — останки одного фінікійця, який за шістнадцятої династії пробував пробратися сюди і дійшов аж до цього місця.

— Його вбили? — спитав фараон.

— Він помер з голоду.

Вони йшли вже з півгодини, коли жрець, що ніс смолоскип, освітив нішу коридора, де теж лежали висохлі останки.

— Це, — мовив доглядач, — труп нубійського жерця, який за царювання твого діда, володарю, намагався пройти сюди.

Фараон не питав, що з ним сталось, йому здавалося, що він перебуває десь глибоко внизу і Лабіринт давить його своєю вагою. Про те, щоб зорієнтуватись серед сотень коридорів, зал і кімнат, він уже не думав. І навіть не пробував з’ясувати собі, яким чудом розступалися перед ними кам’яні стіни чи провалювались підлоги.

«Саменту нічого не зробить!.. — подумав він. — Або загине, як ті двоє, про яких я мушу йому навіть розповісти».

Такого пригнічення, такого почуття власного безсилля і нікчемності він ніколи ще не зазнавав. Хвилинами йому здавалось, що жерці покинуть його в одній з тісних кімнат, в якій немає дверей. Тоді його охоплював розпач; він тягнувся до меча і ладен був порубати їх. Та враз спохоплювався, що без їхньої допомоги він не вийде звідси, і опускав голову.

«О, коли б хоч на хвилину побачити денне світло!.. Яка ж страшна має бути смерть серед трьох тисяч цих кімнат, сповнених мороком чи темрявою!..»

Душі богатирів часом знають хвилини глибокого занепаду, яких звичайні люди навіть не можуть собі уявити.

Похід цей тривав близько години, коли нарешті вони ввійшли до низької зали, підпертої восьмигранними колонами. Троє жерців, що оточували Рамзеса, розбіглись по кутках, причому

Рамзес помітив, що один із них притулився до колони й ніби увійшов у неї.

За хвилину в одній із стін відкрився вузький отвір, жерці повернулися на свої місця, а їхній провідник звелів запалити чотири смолоскипи. Потім усі підійшли до цього отвору і обережно протиснулися в нього.

— Оце сховище, — сказав доглядач Лабіринту.

Жерці хутко запалили смолоскипи, пригвинчені до колон і стін, і Рамзес побачив ряд величезних кімнат, переповнених найрізноманітнішими речами безцінної вартості. Сюди кожна династія, якщо не кожен фараон, складали все, що в них було найдорожчого.

Тут були колісниці, човни, ложа, столи, скрині й трони, золоті або оббиті золотом та інкрустовані слоновою кісткою, перламутром і кольоровим деревом так майстерно, що на кожну дрібну річ митці-ремісники витрачали десятки років. Тут була зброя, шоломи, щити і сагайдаки, що виблискували коштовними каменями, були дзбани, чаші й ложки із щирого золота, дорогий одяг і балдахіни.

Все це завдяки сухому й чистому повітрю пролежало віки, не зазнавши ніяких змін.

Серед інших виняткових речей фараон помітив срібну модель ассірійського палацу, яку Рамзесові XII подарував Саргон. Верховний жрець, пояснюючи фараонові, який дарунок хто підніс, пильно вдивлявся в його обличчя. Але, замість захоплення скарбами, жрець вловив невдоволення.

— Скажи мені, достойний отче, — спитав раптом фараон, — яка користь від цих скарбів, замкнутих у темних підземеллях?

— В них криється велика сила на випадок, якби Єгипет опинився в небезпеці, — відповів верховний жрець. — За кілька цих шоломів, колісниць, мечів ми можемо купити собі прихильність усіх ассірійських сатрапів. А можливо, не встояв би й сам цар Ассар, якби ми піднесли йому такі прикраси до тронної зали чи до зброярні.

— Я думаю, що вони воліли б одібрати в нас усе це мечем, аніж отримати лише дещо за приязнь до нас, — кинув фараон.

— Хай спробують!.. — мовив жрець.

— Я розумію… Певно, у вас є спосіб знищити ці скарби. Але ж тоді ними ніхто вже не скористається.

— Цього я не знаю, — відповів старший доглядач. — Ми стережемо, що нам доручено, а чинимо, як наказано.

— Чи не краще було б частину цих багатств використати для підсилення державної скарбниці і вивести Єгипет із скрути, в якій він зараз опинився? — спитав фараон.

— Це не залежить від нас.

Фараон нахмурив брови. Якийсь час він оглядав предмети без особливого захоплення і врешті знову запитав:

— Добре. Ці майстерні вироби можуть придатися, щоб задобрити ассірійських сатрапів. Та якщо вибухне війна з Ассірією, за що ми добудемо харчі, людей і зброю в народів, які не знаються на вишуканих коштовностях?

— Відчиніть скарбницю!.. — звелів верховний жрець. Жерці знов розбіглися: двоє ніби зникли всередині колон,

а один по драбині виліз на стіну і щось там робив біля різьбленої фігурки.

Знову одсунулися потайні двері, і Рамзес зайшов до справжньої скарбниці.

Це була простора кімната, заповнена надзвичайними багатствами. Тут стояли глиняні бочки, повні золотого піску, бруси золота, укладені мов цеглини, і золоті прути зв’язані в’язками. Срібні бруси, складені під одною стіною, нагадували мур, який мав товщину кілька ліктів і підносився до самої стелі.

В нішах і на кам’яних столах лежали коштовні камені всіх кольорів: рубіни, топази, смарагди, сапфіри, діаманти й перли, завбільшки як горіх, а деякі навіть як пташине яйце. За не одну з цих коштовностей можна було б купити ціле місто.

— Оце наші багатства на випадок нещастя, — сказав жрець-доглядач.

— Якого ще ви нещастя чекаєте? — запитав фараон. — Народ зубожів, знать і двір у боргах, військо зменшилось наполовину, в фараона немає грошей… Хіба Єгипет був колись у гіршому становищі?..

— Був у ще гіршому, коли його підкорили гіксоси.

— Через кілька років, — відповів Рамзес, — нас подолають навіть ізраїльтяни, якщо їх не випередять лівійці або ефіопи. А тоді ці чудові камені, розбиті на скалки, підуть на прикраси до єврейських та негритянських сандалів.

— Будь спокійний, святий володарю. В разі потреби не лише скарбниця, а й весь Лабіринт зникне безслідно разом зі своїми охоронцями.

Рамзес уже твердо розумів, що перед ним фанатики, які думають лише про одне: не допустити, щоб хтось заволодів скарбами.

Він сів на купу золотих злитків і сказав:

— То ви бережете ці скарби на чорний день Єгипту?

— Так, найсвятіший володарю.

— Добре. Але хто ж переконає вас, доглядачів, що цей день настав, якщо він настане?

— Для цього має бути скликане надзвичайне зібрання іменитих єгиптян, в якому візьмуть участь: фараон, тринадцять жерців найвищого ступеня, тринадцять номархів, тринадцять знатних громадян, тринадцять воєначальників і по тринадцять купців, ремісників та селян.

— І ви такому зібранню віддали б скарби? — спитав фараон.

— Дали б потрібну частку, якщо все зібрання одностайно визнає, що Єгипет справді в небезпеці, і…

— І що?..

— І коли статуя Амона в Фівах підтвердить цю ухвалу. Рамзес опустив голову, щоб не виказати свого великого

задоволення. Він уже знав, що далі робити.

«Я постараюся скликати таке зібрання і схилити його до одностайної ухвали… — сказав він собі. — Також здається мені, що й божественна статуя Амона підтвердить ухвалу, якщо я оточу її жерців своїми азіатами».

— Дякую вам, побожні мужі, — мовив фараон уголос, — що ви показали мені коштовні речі, незмірна вартість яких не перешкоджає мені, однак, бути найбіднішим царем у світі. А зараз прошу — виведіть мене звідси найкоротшим і найзручнішим шляхом.

— Бажаємо тобі, святий володарю, — відповів доглядач, — покласти в Лабіринт ще вдвоє стільки скарбів… Щодо виходу звідси, то дорога є лише одна, і нею ми повернемось назад.

Один із жерців подав Рамзесові трохи фініків, другий — флягу вина, заправленого чимсь зміцнюючим. Незабаром фараон відчув, що до нього повертаються сили, і пішов бадьоріше.

— Я багато б дав, — сказав він, — щоб зрозуміти всі повороти цієї химерної дороги!

Жрець, що супроводжував його, зупинився.

— Запевняю тебе, святий володарю, — мовив він, — що ми й самі не розуміємо й не пам’ятаємо цієї дороги, хоч кожен з нас проходив нею по кільканадцять разів…

— А як же ви потрапляєте сюди?

— Ми користуємося певними знаками, та якби в нас, ось хоч би й зараз, бодай одного з них не стало, ми померли б тут з голоду…

Нарешті вони вийшли в просторий напівтемний коридор, а звідти на подвір’я. Фараон почав оглядатися довкола і кілька разів глибоко зітхнув.

— За всі скарби Лабіринту я не схотів би їх стерегти! — вигукнув він. — Жах стискає мені груди, як подумаю, що можна вмерти в цих кам’яних темницях!..

— Але можна й звикнути до них, — з усмішкою відповів верховний жрець.

Фараон подякував кожному із своїх провідників і сказав:

— Я рад був би виявити до вас ласку. Кажіть, чого б ви бажали…

Але жерці слухали байдуже, а їхній начальник відповів:

— Прости мені, повелителю, таке зухвальство, але… чого ми б могли бажати?.. Наші фіги й фініки такі ж солодкі, як і з твого саду, вода така ж добра, як і з твоєї криниці. Якби нас вабило багатство, то хіба ми не маємо його більше, ніж усі царі?..

«Цих я нічим не прихилю до себе, — подумав фараон. — Але… я дам їм ухвалу зібрання і підтвердження Амона».

Поиск по сайту: